РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Авангардні напрямки

в мистецтві 19-20 століття

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX
ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з
основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні
духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають
неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити
європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її
розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі.
Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми,
які творять культуру занепаду.

Авангардизм (фр. avant-gardisme — перед і варта) — загальна назва
художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових,
невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи
недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства.
Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними
катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і
техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні
теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного
мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають
принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального
протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених
формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і
принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий,
колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також
руйнуванням об’єктивно обумовлених границь між видами і жанрами
(проникнення поезії і музики в прозу і «прозаїзація» поезії, перенесення
принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво).

Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його
напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над
змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і
безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших,
навпаки, — до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму
(злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У
своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом,
абстрактним мистецтвом. Талановиті представники авангардизму нач. 20
століття (футуризму, імажинізму, конструктивізму й ін.), що послідовно
дотримували прогресивного світогляду, змогли перебороти вузькі рамки цих
напрямків і збагатили культуру новими художніми цінностями.

У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня
течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький
поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в
навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише
туманними символами, подібних яким не існує в природі. Об’єкт зображення
— світ таємниць й мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне
й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі,
театральному мистецтві. Корифеєм символізму вважається видатний
німецький композитор Р. Вагнер, який у своїх «музичних драмах» поєднав
музику, поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Лідером
німецьких символістів був відомий поет С. Георге. У Франції
послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у
Парижі Художній театр і в різноманітних виставах — від п’єс-феєрій до
літературних композицій — втілював естетичні принципи символізму. В
Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий,
композитор А. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу «Жовта книга».
Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г.
Крег, постановник відомої опери «Дідона і Еней». Близьким до символізму
був і письменник О. Уальд.

Стиль модерн у мистецтві

На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який
знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.

Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст.
імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася
узагальнити, синтезувати сприйняття об’єкта через розкладання фарб на
окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана
помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім
оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір,
переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до
художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках
нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з
природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних
культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі,
спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку
деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і
повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала
відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об’єктів і
бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер
людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися
абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають
іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і
французького художника Ж. Брака.

Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й
світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи,
розкладаючи об’єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники,
куби). При цьої об’єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що
давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть
бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака —
«Будинок в Естаці».

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну
від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що
передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору,
Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За
допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався
посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина —
«Симультанні вікна» (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який
майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років
перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві
початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу
художника.

На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки,
експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що
породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними
катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє
вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій,
імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям
довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися
якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо
вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє
звучання, є духовною істотою…» Перша найвідоміша абстрактна картина
Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.

Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори,
поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих
кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське
тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах
«Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих
установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних
основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й
оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал,
М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і
село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором,
примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин
Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й
гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й
у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів,
мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і
лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо.
Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну
атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.

Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні
об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і
натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація
художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників”
(1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить –
сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним
лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа”
(1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка”
(1937).

Похожие записи