.

Глобалізація і проблеми інтелектуальних ресурсів України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1398
Скачать документ

Реферат на тему:

Глобалізація і проблеми інтелектуальних ресурсів України

Реформи в Україні 90-х років XX століття можновладні особи сприйняли як
можливість досягнення власних цілей. На превеликий жаль, кримінальний
механізм доступу до природних ресурсів, сформований владою; фактичне
існування країни за рахунок продажу природних багатств і спекуляції;
небачені в історії темпи збагачення сформованих українських кланів;
нездатність протистояти інкорпорації в українське соціально-культурне
середовище гірших зразків бізнес-культури розвинених країн;
«розкладання» державних інститутів внаслідок великих можливостей
кримінальних коштів ускладнювало сприйняття українців за кордоном,
додаючи їм мафіозних рис.

У розвинених країнах існував (та ще й існує) подвійний стандарт щодо
інтелектуального (кадрового, професійного) потенціалу України,
спричинений зацікавленістю цих країн щодо того, що могло б працювати на
них сьогодні і в майбутньому, не тільки у тій сфері, де є інтерес, а й
на перспективу відносин з Україною. Це певною мірою стосується й
інтелектуального потенціалу України, бо сьогодні, наприклад, запросивши
працювати за кордон висококваліфікованого фахівця, можна ним
скористатися як дешевшим працездатним або інтелектуальним ресурсом,
оскільки Україна не може сама його сьогодні запотребувати, а в
майбутньому цей тактичний крок набуває стратегічного характеру. Навряд
чи в майбутньому такий професійний ресурс зможе працювати на інтереси
України. Відомі українські математики роками працюють у Польщі, Канаді,
США.

Як розцінювати це з позицій управлінської науки? Чи варто розглядати
розвинені країни Заходу як певні центри управління світовим порядком?
Якщо виходити з класичної управлінської парадигми «суб’єкт-об’єктних»
відносин, то напрошується висновок про те, що нами управляють ззовні.
Але, чи так це? Відповідь треба шукати з позицій самоорганізації й
організації світового соціуму, оскільки управлінська парадигма
«суб’єкт-об’єктних» відносин вичерпала свій потенціал в умовах
глобалізації та дії на світові процеси інтелектуальних ресурсів
співтовариств країн.

У пропонованій статті спробуємо розкрити проблеми інтелектуальних
ресурсів України в умовах глобалізації.

Сучасна економіка безпосередньо пов’язана з науково-технічним прогресом.
Це приводить до масового створення нових галузей промисловості і
техніки. Отже, до необхідності інтелектуалізації виробництва. Тому
ефективність промислового виробництва нині істотно визначається
розвитком науки та рівнем вищої освіти, а забезпечення його
функціонування вимагає освіченішого і спеціально підготовленого
персоналу. Відповідно, розв’язання цих проблем стає інтересом практично
кожної сучасної держави, якій потрібні гарантії стабільності [1–6].
Сучасні демократичні процеси в Україні потерпають від правового
нігілізму і політичної апатії населення, інертності електорату і низької
ефективності колективних демократично-представницьких органів, що
значною мірою є наслідком недостатньої взаємодії держави та освіти. Поки
вони демонструють один одному необдуману байдужість, процес триває,
тобто народжується і виховується відповідне спотворене суспільство [7].

У контексті відкритості світу і глобальних процесів у розвинених країнах
можна вести мову про «країни суб’єкти відкритості», які здійснюють вплив
(інформаційний, техногенний, ресурсоспустошуючий) на світові процеси.
Суб’єкт управління нечітко виражений — це «країни об’єкти відкритості»
зі своїми ресурсами (інформаційними, організаційними, фінансовими,
матеріальними, військовими, технологічними, інтелектуальними), системою
цінностей, соціальним потенціалом. Щодо об’єкта управління, то він є не
відособленим, а «країною об’єктом відкритості». Склад цих країн
нестабільний, він змінюється. Але якщо на відносини «країн суб’єктів
відкритості» і «країн об’єктів відкритості» розглядати з позиції
останніх, то сприймаються ці відносини саме в термінах звичних
«суб’єкт-об’єкт-них» зв’язків.

Така соціокультурна інтеграція і взаємоузгодженість інтересів та
ресурсів розвинених країн на рубежі ХХ–ХХІ ст. виявилася найефективнішим
засобом впливу на основну цінність будь-якого суспільства — людину.

Знекровити країну і позбавити її майбутнього можна через вплив на
людський потенціал. Розпад імперій свідчить, що це може здійснюватися за
допомогою деградації еліти або через зниження рівня освіти, зменшення
кількості грамотного населення. Виїзд з країни відомих учених,
політичних діячів завжди вважався втратою для народу. Але якщо в минулі
епохи такий виїзд не міг завдати істотної шкоди науці, виробництву,
обороноздатності, то сьогодні це великі втрати. Тому з погляду дії на
громадян інших країн, «країн суб’єктів відкритості», глобалізацію можна
трактувати як форму виснаження, погіршення їх кадрового потенціалу.
Глобалізація є також зовнішнім проявом цих процесів, і не вельми вдалою
формою прикриття егоїстичних інтересів промислово розвинених країн.

Відкритість кордонів для талановитих, висококваліфікованих фахівців —
надія промислово розвинених країн зберегти високі темпи розвитку та
професіоналів, незапотребуваних певною країною. Саме через привабливість
реалізувати себе в інших країнах і забезпечити гідне існування собі і
своїй сім’ї люди виїжджають у «країни суб’єкти відкритості». Чи треба
звинувачувати в цьому людину? Ні. Відповідальних за це треба шукати
серед керівників країни, суб’єктів господарювання.

Для кадрового потенціалу інших країн «країни суб’єкти відкритості»
вибудовують привабливіше соціальне середовище для реалізації
можливостей.

Так промислово розвинені країни прагнуть розширити соціальне середовище
на інші простори — матеріальні і духовні. В їхньому соціальному
середовищі створюються найсприятливіші умови для розкриття
інтелектуального потенціалу людини. Водночас це для інших країн, з
одного боку, загроза національній самобутності народів «країн об’єктів
відкритості», оскільки глобалізація є керованою уніфікацією їх
соціальним середовищем. А з іншого — це шанс для інших народів
мобілізувати свої внутрішні ресурси для збереження своєї ідентичності,
виробити механізми саморозвитку і виживання.

Розвиток сучасних електронних засобів комунікації сформував нові
можливості інформаційного впливу на духовні і соціальні процеси у світі,
на фізичні процеси в соціумі, змінив його темпосвіт, перетворив
інформацію на стратегічний ресурс цивілізації. Це дало можливість
упорядкувати спрямованість дії цих процесів та окреслити межу об’єкта
дії, в центрі якої опинилася людина. Сама ж людина, і особливо
людина-професіонал, стала в розвинених країнах найважливішою
національною цінністю. Але цю цінність потрібно постійно нарощувати.
Тому глобалізація — це одна з форм перерозподілу інтелектуальних і
професійних ресурсів, це спосіб акумуляції професійного інтелекту в тій
країні, яка не тільки в них гостро має потребу, а й яка за рахунок своїх
матеріальних ресурсів здатна надати їм кращі умови існування.
Концентрація «світових розумів» визначає темпи розвитку країн і центри,
що формують глобальні параметри порядку. Сьогодні це важлива суспільна
тенденція. Для одних країн і народів — це найважливіша умова нових
перспектив у розвитку, розширення зони своїх життєвих інтересів, а інших
— реальна загроза розпаду і втрати суверенітету.

Очевидно, що людство у XXI ст., при нагоді глобального перерозподілу
інтелектуальних ресурсів і взаємодії за допомогою сучасних інформаційних
технологій, знайшло новий спосіб поділу територій (природних багатств),
підштовхування до вимушеної спеціалізації «країн об’єктів відкритості»
(сировинні, переробні регіони тощо), спрямовані політикою держав. Якщо в
минулому держави та імперії розпадалися і зникали з історичної сцени
внаслідок воєн, конфліктів еліт, нікчемного державного управління, то в
майбутньому це можна робити за допомогою управління відтоком кадрового
потенціалу суспільства. Не тільки усвідомлення цієї ситуації, а й
розробка адекватних заходів з боку керівництва країни є умовою
збереження України та її суспільства в майбутньому.

Вихід полягає у створенні в Україні найсприятливіших умов кадровому
потенціалу суспільства. Осмислена і науково обґрунтована позиція влади
може і повинна бути виражена в Концепції державної кадрової політики
України. Стратегічною метою державної кадрової політики є створення
кадрового потенціалу України як найважливішого інтелектуального і
професійного ресурсу українського суспільства, що забезпечує збереження
його цілісності і високих темпів соціально-економічного розвитку,
конкурентоспроможності в міжнародному розподілі праці.

¦

ми відкритості». Крім того, маючи великі фінансові та інтелектуальні
ресурси, «країни суб’єкти відкритості» можуть знаходити і знаходять
компроміси між собою, об’єднують зусилля і діють корпоративно щодо
«країн об’єктів відкритості». Часто до деяких з них здійснюють
патерналістську політику.

Створюючи свої «правила гри», вони тим самим активізують «країни об’єкти
відкритості», даючи їм шанс виживати або за рахунок вузької
спеціалізації власної економіки, або спеціалізуватися на дешевшому
виробництві (за рахунок дешевих ресурсів), що перекидається з «країн
суб’єктів відкритості».

Такі дії «країн суб’єктів відкритості» не можна оцінювати однозначно:
або лише негативно чи позитивно. З одного боку, корпоративні дії «країн
суб’єктів відкритості» визначають вектор цивілізаційного розвитку за
багатьма напрямами розвитку людства і тим самим фіксують на кожному з
них досягнуті генієм людства результати. Останні недосяжні для багатьох
інших «країн об’єктів відкритості». З іншого, «країни суб’єкти
відкритості», встановлюючи нові, розвиваючи діючі «правила гри», через
міжнародні суспільні організації створюють механізми регулювання і
корекції політики «країн об’єктів відкритості». Приймаючи ці «правила
гри», наприклад, умови вступу до Всесвітньої торговельної організації,
керівництво країни має виходити з аналізу реальних переваг України, які
дали б змогу їй самій виконувати роль «країни суб’єкта відкритості.

Сучасну Україну навряд чи можна зарахувати до якоїсь указаної групи
країн. Вона одночасно є «країною суб’єктом відкритості» і «країною
об’єктом відкритості». Питання в тому, що є переважаючим — керованість
чи потенціал зовнішньої дії.

Безперечною перевагою України був і є інтелектуальний, професійний
потенціал [8]. Його поєднання з природними можливостями створює реальні
передумови посісти почесне місце у світовому процесі.

Рух у цьому напрямі буде вельми складним через низку обставин. По-перше,
панування економічного детермінізму «так званих лібералів» і
технократизму мислення реформаторів. Публічна влада за роки реформ як не
мала, так і не має стратегії щодо людини-професіонала. Її не сприймали і
не сприймають як національне надбання. Цінним завжди був той, хто був
відданий керівнику.

По-друге, заангажованість елітно-олігархічних кіл застарілими
стереотипами, що використовуються для аналізу й оцінювання реальності.
Напрошується висновок: або сьогодні вони насправді не розуміють, що їх
майбутнє може бути пов’язане лише з пріоритетами загальнонаціональних
інтересів над індивідуальними або груповими, або навмисно підштовхують
суспільство до становища невизначеності в майбутньому. В обох випадках є
загроза для розвитку України: залишитися назавжди в лоні «країн об’єктів
відкритості» або зійти з історичної арени. Але в обох цих випадках є
видимою обмеженість можливості керівництва країни управляти ситуацією за
своїм сценарієм.

По-третє, «країни суб’єкти відкритості» не нададуть можливості жодній з
«країн об’єктів відкритості» створити свої параметри порядку. Навпаки, з
їх боку відбувається розмивання тих соціальних умов, які б укріплювали
зв’язки між країнами, а також усередині самого соціуму, держави. Відомо,
що достатньо зруйнувати параметри порядку, в яких здійснюється
самодостатній саморозвиток соціуму, і він входить у перебування
невизначеності як на мікро-, так і на макрорівнях. Наступний крок
неявного управління — це підтримка в стані невизначеності самих
параметрів порядку, що структурують соціум, доти, доки будуть викорінені
залишки самоідентифікації на цих же рівнях.

Політики, державні діячі, вчені, які аналізують те, що відбувається,
однозначно сприймають динаміку і зростання обмежень для України.
Сьогодні обмеження, які зароджуються в «країнах суб’єктах відкритості» і
з якими Україна вимушена рахуватися, найбільше мінімізують варіативність
прийняття рішень, що не торкаються інтересів України. Зрештою, якщо
визначено обмеження, що детермінують дії суб’єкта управління, то
необхідно мати соціальну модель, на підставі якої повинно бути прийняте
обґрунтоване рішення щодо входження України до складу «країн суб’єктів
відкритості». Складається враження, що нині такої моделі поведінки
України щодо її місця у світовій спільноті та її найважливішого надбання
— інтелектуального потенціалу, немає. Якщо це так, то спрямованість
неявної дії «країн суб’єктів відкритості» щодо України незабаром буде
відкрито заявлено і продемонстровано — це сировинна, робоча
спеціалізація і необхідна для цього освітня політика.

Що потрібно, наприклад, США й іншим розвиненим країнам Заходу в цьому
випадку: щоб Україна виживала за рахунок продажу природних ресурсів,
робочої сили і в майбутньому спеціалізувалася на цьому, а в перспективі
— поступальне просування України до повної технологічної і продовольчої
залежності від Заходу. Причому темпи цього просування так
регулюватимуться ззовні, що можливості протистояння, людського опору
цьому завжди виявлятимуться неефективними і запізнілими, а набір рішень
щодо виходу з такого становища суспільства майже безальтернативний. Це і
є результат неявного управління. Тому в таких відносинах однозначно
вказати на суб’єкт управління з позицій «суб’єкт-об’єктних» відносин, як
це прийнято в класичній теорії управління, не можна.

З урахуванням стратегії «країн суб’єктів відкритості» щодо України
формуються і стратегії до її інтелектуального потенціалу. Їх сьогодні як
мінімум дві, причому жодна не є конструктивною для майбутнього України.
Одна стратегія формується з боку розвинених країн. Її значення полягає в
тому, щоб знизити обсяг і якість інтелектуального потенціалу України за
рахунок переманювання кваліфікованої його частини за її межі та
втягуванням у Болонську систему навчання [9]. Форми реалізації цієї
стратегії різноманітні — від встановлення квот на запрошення фахівців
наукоємних спеціальностей, пропозиції навчатися за кордоном для
найпідготовленіших студентів до різноманітних форм переманювання
висококваліфікованих фахівців. Важливо, що існуюча в Україні система
підготовки фахівців з вищою освітою за рахунок бюджетних коштів
практично не піддається критиці західними і нашими «політиками». За роки
економічних реформ не було пропозицій і грантів з боку міжнародних
фінансових організацій, які б були стурбовані реформуванням системи
професійної освіти в Україні на ринкових принципах, за винятком фонду
Сорро-са, що недовго функціонував і лише з метою виявлення наукових
напрямів і шкіл. Закон України «Про освіту» гарантує на конкурсній
основі безоплатно здобувати вищу освіту в державному навчальному закладі
[10], що є вигідним і для розвинених країн.

Інша стратегія — це зниження рівня інтелектуального потенціалу загалом,
стан якого не давав би змоги нарощувати професійний потенціал. Це
сьогодні внутрішня стратегія України. Вона проявляється в тому, що
значна частина населення працездатного віку немає можливості вкладати
засоби для підтримки власного здоров’я, розвитку і навчання дітей у
навчальних закладах, оскільки за статистичними даними близько 70%
населення мають зареєстрований рівень доходу нижче прожиткового
мінімуму, без урахування неоподаткованих доходів.

Для покращання ситуації необхідно введення в Україні мінімальної
погодинної оплати праці замість її мінімального розміру що не має бути
нижчим від прожиткового мінімуму, але з «вічними виборами» керівництву
держави не до цього. Відомо, що встановлення мінімальної погодинної
оплати праці виконує важливі соціальні функції в ринковій економіці. Що
дає така оплата праці? По-перше, вона створює (за наявності контролю з
боку податкових служб за штатною кількістю персоналу, контролю
профспілкових і державних органів за тривалістю робочого часу) рівні
умови конкуренції. По-друге, підвищує конкурентоспроможність і стимулює
оплату праці фахівців серед роботодавців. По-третє, забезпечує
відкритість оподаткованої бази з фонду оплати праці. Для нашої економіки
введення зарплати в тінь, укриття фонду зарплати, з якого мають
здійснюватися відрахування в бюджет, є нерозв’язною проблемою.
Встановлення мінімальної погодинної оплати праці — це порядки
мікрорівня, які стимулюють процеси ринкової самоорганізації суб’єктів
господарювання і стабілізують макросоціальні процеси. Якщо це не можна
зробити для всього народного господарства, то що заважає зробити для
суб’єктів господарювання ринкового типу.

Сьогодні впорядкування соціальних відносин щодо основної виробничої сили
суспільства — людини, її інтелекту, професіоналізму потрібно пов’язувати
з майбутнім держави і працедавців.

Панування економічного детермінізму і технократичного ухилу в
реформаторстві з кримінальним підходом в Україні буде доти, доки не буде
поділена власність. Але вже сьогодні можна передбачити, що в майбутньому
новим чи старим власникам доведеться віддати її зарубіжним господарям
або запрошувати кваліфікований персонал з-за кордону. Чи потрібна така
перспектива українському соціуму?

Література

Георгиева Т. С. Информационно-технологическая революция и подготовка
кадров в США // Образование как сфера культуры: пути обновления.
Междунар. центр систем обучения. — М.: НИИ техн.-экон. исслед.
«НИИТЭхим», 1992.

Мильнер Б. З., Олейник И. С., Рогинко С. А. Японский парадокс:
Реальности и противоречия капиталист. управления. — М.: Мысль, 1985.

Чинапах В., Лефстедт Я.-И., Вайлер Г. Развитие людских ресурсов и
планирование образования // Перспективы. — 1990. — № 1.

Грачев М. В., Кузин Д. В., Соболевская А. А., Стерлин А. Р.
Капиталистическое управление: уроки 80-х / Науч. ред. А. А. Дынкин, АН
СССР, Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. — М., 1988.

Котова Р. И. Реформы в Китае и проблемы образования // Переход к рынку в
КНР: наследие прошлого и прорыв в будущее. — М.: ИНИОН РАН, 1994.

Государство и образование: опыт стран Запада: Сб. обзоров. — М.: ИНИОН
РАН, 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020