Реферат на тему:

Югославія після другої світової війни

План

Комуністи при владі в Югославії. Конфлікти з СРСР. Курс на розвиток
самоврядування.

Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні.
Розпад ФНРЮ. Президентська війна.

У ході Другої світової війни в Югославії набув широкого розмаху
партизанський рух. У листопаді 1942 року тут утворилась НВА –
народно-визвольна армія Югославії під командуванням комуніста, хорвата
за національністю Й.-Б. Тіто. Створене у 1942 році антифашистське віче
Народного визволення Югославії проголосило себе Вищим законодавчим і
виконавчим органом влади і утворило Тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Ним
насамперед були проведені націоналізація промислових підприємств (до
кінця 1945р. понад 70% з їх числа) та аграрна реформа. У листопаді 1945
року після виборів до Установчих зборів (купщини) влада перейшла
повністю до рук комуністів, монархію було ліквідовано, проголошено
утворення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФРНЮ). До її
складу входило 6 республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія,
Чорногорія, Боснія і Герцеговина та два автономних краї – Воєводина та
Косово. Однак головні пости в керівництві країною належали сербам.
Прийнята в січні 1946 року Конституція ФРНЮ узаконила однопартійну
систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим.
Тіто, підтримуючи тісні контакти з СРСР, одночасно вважав, що його
республіка має право на спеціальний статус серед країн соціалізму і
розпочав проводити самостійний політичний курс. Так, він без погодження
Сталіна, надав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити
Балканську федерацію. Але головною причиною Радянського і Югославського
конфлікту стало запровадження в Югославії на рубежі 40-50 рр. дещо
іншої, ніж в СРСР, моделі суспільного розвитку „самоврядного
соціалізму”. Незадоволення Сталіна не мало меж – Тіто був проголошений
„агентом імперіалізму”. Інформбюро комуністичних та робітничих партій в
1948-1949рр. під тиском Сталіна розпочали наклепницьку компанію проти
югославського керівництва. Югославію перестали вважати соціалістичною
країною. В вересні 1949 року СРСР в односторонньому порядку розірвав
договір про дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні
1945 року, відкликав з республіки своїх фахівців та дипломатичних
представників. Фактично до середини 1953 року були перервані
дипломатичні відносини та інші контакти, між двома колишніми союзниками
у війні. Ці стосунки почали поступово нормалізуватися лише після приходу
в СРСР до влади Хрущова. Опинившись в міжнародній ізоляції (під тиском
СРСР відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні держави),
Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і
повернув землю власникам – селянам. Було припинено прискорену
індустріалізацію. Підприємства були передані в управління трудовим
колективом. Поширилися ринкові відносини. Зовнішня торгівля була
зорієнтована на Захід. Втім, країна залишалася типовою тоталітарною
державою – влада належала одній партії. Однак поступово почала набувати
реального змісту альтернатива Сталінській імперії модель „самоврядного
соціалізму”. З 1952 року введено самоврядування в громадах, районах і
містах – двопалатні народні комітети. Комуністична партія була
реформована у Союзі комуністів Югославії (СКЮ) за
національно-територіальним принципом. З 1963 року країна стала
називатися Соціальною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ). У
60-ті рр. режим Тіто, залишаючи авторитарний за своєю суттю, зазнає
подальшої лібералізації в економічному відношенні. Реформи 1966-1970рр.
розширили права підприємств, республік і країв, щодо питань економіки й
політики. Було змінено курс національної валюти – динара, що полегшало
експортно-імпортні операції. США та західні союзники приділяли СФРЮ
особливу увагу, допомагали їй кредитами тощо. У 1974 році була прийнята
нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства.
Президентом СФРЮ без обмеження мандату (тобто довічно) був обраний Й.
Тіто, який в цьому ж році став довічним головою СКЮ.

&

&

dh`„Aa$gdI s

dh`„Aa$

$a$

. Однак весь час діяла „міна уповільненої дії” – міжнаціональні
суперечності в СФРЮ й протиборство шести республік й двох країв за
державні пости, розділ коштів, за більшу самостійність тощо. Особливо
обмежувалися права албанців, які компактно проживають в автономному краї
Косово. У 1981 році там відбулися заворушення, що спалахнули новою силою
навесні 1988 року. Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 році був
впроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ,
головою якої по черзі на один рік ставав кожен з восьми суб’єктів
федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво СКЮ. Однак кожне
нове керівництво використовувало свої повноваження, як правило, на
користь своєї республіки або краю. Зокрема, особливо загострилися
суперечливості між Сербією (православне населення) і Хорватією
(католики) з питань контролю над Югославією. „Штучне дитя” Версальської
системи (СФРЮ була спадкоємницею довоєнної Югославії), що утворилася
значною мірою примусовим поєднанням трьох цивілізацій – Західної
(Словенія і Хорватія), Православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і
Мусульманської (Боснія і Герцеговина) – стали розпадатися. В республіках
дедалі гостріше піднімалися питання про самовизначення їхніх народів. На
виборах 1990 року до республіканських парламентів перемогли
прокомуністичні сили. Це означало занепад ринкових реформ і згасання
надії на перетворення Югославської федерації на конфедерацію.
Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ – червень 1991 року. Саме тоді,
коли Хорватія, де на виборах перемогла Хорватська Демократична
Співдружність на чолі з Е. Туджманом, і Словенія, очолювана лідером
блоку „Дем” М. Кучаном, проголосила свою незалежність. У 1992 році таке
ж саме рішення прийняли Боснія і Герцеговина та Македонія. У квітні 1992
року на уламках СФРЮ було утворено союзну республіку Югославія, до
складу якої увійшли Сербія і Герцеговина. Сербія, де при владі залишався
комуністичний уряд на чолі з С. Мілошевичем, під гаслом збереження
федерації розпочала війну з Хорватією. Поступово війна розповсюджується
на територію Боснії і Герцеговини. Мусульмани, які проживають не
суцільно, а альклавали (регіонами), проголосили Боснію і Герцеговину
мусульманською державою (1992р). Не мусульманське населення розпочало
шукати допомогу у сусідів – хто у сербів, хто у хорватів. Тому бойові
дії розгорілися на всій території колишньої Югославії. У конфлікт
втягнуті миротворчі війська НАТО. У 1995 р. за ініціативою
англо-американської дипломатії в США підписано Дейтонську угоду, що
погасила вогнище громадянської війни. Протягом 1996-1998 р. ситуація на
Балканах нормалізувалася. Однак становище в регіоні ускладнилося через
шовіністичну політику Сербії, яку очолили колишні комуністи. На початку
1999 року ситуація набула такої гостроти, що НАТО вимушено було вдатися
до крайніх заходів – застосувати воєнну силу і здійснити бомбардування
Югославії. Ця акція була неоднозначно сприйнята у світі, зокрема
засуджена Росією. На території колишньої Югославії проживають близько 50
тис. українців; у 1995 році українство відзначило 250-річчя найстаршої
української діаспори в цій країні. Більшість їх – у Сербії, в більшості
на селі. З 1990 року діє Союз русинів і українців Югославії, який
об’єднує всіх українців країни.

Використана література

1. Дейчаківський Микола. На визвольних стежках Європи..- К.: Юніверс,
1997.- 128с.

2. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи.- Запоріжжя:
ЗДУ, 2003.- 77с.

3. Реформування поліції в країнах Центральної та Східної Європи.- К.:
Задруга, 2005.-

4. Історія країн Західної Європи та Північної Америки нового часу.-
Львів: ЛНУ, 2002.- 150с.

5. Коріненко П.С. Новітня історія країн Європи та Америки
(1918-1945рр.).- Тернопіль: астон, 2002.-

6. Іваницька Ольга Павлівна Новітня історія країн Європи та Америки
(1945-2002).- Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003.- 560с.

7. Газін, Володимир Прокопович Новітня історія країн Європи та Америки
1945-2002 роки: Навчальний посібник/ В.П.Газін, С.А.Копилов; За ред.
А.О.Копилова.- К.: Либідь, 2004.- 624с.- 14-53

Похожие записи