Шпаргалка

Шпаргалка

ТЕМА 1. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТУ НАПРИКІНЦІ XIX – ПОЧАТКУ XX
СТ.

1. Історична обумовленість буржуазних перетворень в Європейській
країнах.

Період промислової революції охоплює етап з 50-х до середини 90-х рр.
XIX ст. Саме на цих хронологічних рамках слід особливо наголосити, тому
що деякі зарубіжні вчені невиправдано їх розширюють. Так, італійський
дослідник К.Чіполла розуміє під промисловою революцією «всі соціальні,
економічні і культурні процеси, що відбувалися у Європі і частково в
Росії з 1750 по 1900 рр.».

Про хід промислової революції свідчать темпи зростання світового
промислового виробництва з 3,18% у 1802—1812 рр. до 58,7% У 1900 р. З
70-х рр. XIX ст. почалося масове виробництво сталі, яке стало одним з
найважливіших показників промислової потужності. Світова виплавка сталі
зросла з 1870-го р: по 1900-й р. з 520 тис.т до 28,3 млн.т. Це зростання
в основному спостерігалося у країнах «молодого» капіталізму — Сполучених
Штатах Америки, Німеччині та ін. У передових країнах Європи й у США
утвердилось панування великої машинної індустрії. Разючі зміни відбулися
в галузі транспорту. Якщо в 1840 р. загальна довжина залізничної колії в
світі не перевищувала 9 тис. км, то вже у 1870 р. залізничні шляхи
простяглися на відстань 210 тис.км. Бурхливо розвивалась світова
торгівля. У цей час місто остаточно відокремилось від села, великі
капіталістичні підприємства витіснили ремісничі майстерні, виникли
великі фабричні міста.

Суть процесів, які відбувалися, полягала в тому, що створювався і
зміцнювався матеріальний базис нового буржуазного ладу. Буржуазна
промисловість і торгівля становили його підвалини.

2. Поясніть, яку роль відіграють буржуазні революції в перетвореннях
суспільного життя.

3. Дайте пояснення, коли і за яких умов відбуваються буржуазні
революції. Чому в різних країнах вони відбуваються не в один час і
відрізняються одна від одної тривалістю розвитку?

Для розуміння другого питання теми ґрунтовного аналізу вимагає положення
про роль буржуазних революцій в Європі і США у XVIII — XIX ст. У
Західній Європі епоха буржуазних революцій охоплює період (приблизно) з
1789 по 1871 рр. Буржуазні революції, що сталися в той період, відіграли
вирішальну роль у міжформаційних змінах, у переході від феодалізму до
капіталізму.Так, необхідно згадати оцінку Великої французької революції
1789 р. як головної події на шляху встановлення соціального панування
буржуазії. Вона зумовила наступний розвиток по капіталістичному шляху не
лише Франції. За її безпосереднього впливу сталися буржуазні революції в
інших європейських країнах та у Латинській Америці. Справу, розпочату
Великою французькою революцією, продовжили буржуазні революції 1848—1849
рр., які відбулися у Франції, Німеччині, Австрії, Італії. Це були
найбільші революційні події XIX ст. На наш погляд, при трактуванні
другої хвилі буржуазних революцій доцільно звернути увагу на виявлення
діалектичного зв’язку всесвітньо-історичного і локально-історичного
процесів, що відбува- лися. Загальним завданням буржуазних революцій
того періоду було знищення феодально-абсолютистських порядків, які
гальмували розвиток капіталізму. З цієї точки зору вони мали типовий
характер, єдину мету — впровадження буржуазних принципів у економічні і
суспільно-політичні відносини в країнах. Конкретний зміст
соціально-економічних перетворень зумовлювався специфікою країни.

Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під
час революції 1789—1794 рр., об’єктивним завданням революції, було
повалення панування самої тільки фінансової аристократії і встановлення
панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на перший план Виступали
проблеми ліквідації політичної роздробленості, створення державної
єдності. В Італії вирішення тих самих завдань доповнювалось прагненням
звільнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії
революція повинна була покінчити з найбільш реакційною монархією в
Європі і звільнити пригноблені народи від національного гніту. Слід
підкреслити, що в цілому в революціях того періоду значну роль
відігравало національне питання.

Аналіз показує, що цикл буржуазних революцій в Європі закінчився в
основному в 1848—1849 рр., хоч процес вирішення поставлених ними завдань
тривав аж до 70-х рр. XIX ст. Першим і головним наслідком буржуазних
революцій, що охоплюють цілу історичну епоху, було те, що після їхньої
перемоги у Західній Європі створилась система буржуазних держав,
головним чином національних.

Роль буржуазних революцій полягала в стимулюванні розвитку капіталізму і
бурхливого наукового, технічного та культурного процесів XIX ст.

Конкретно-історичного аналізу вимагає і другий важливий результат
буржуазних революцій — повалення феодально-абсолютистських монархій в
Західній Європі. Під ударами буржуазних революцій захитались могутні
монархічні династії Капетингів (Франція), Гогенцоллернів (Німеччина),
Габсбургів (Австрія). Цікаво, що останнім ча-.сом помітно зріс
суспільний інтерес до доль європейських (втому числі російської)
монархій. Це, очевидно, пояснюється бажанням по-новому уявити минуле,
зрозуміти, які сили визначали історичний розвиток, який вплив на перебіг
історичних подій мали особи монархів, а також глибше з’ясувати обставини
загибелі останніх представників монархій. Французька монархія була
однією з найдавніших у Європі. У ранньому середньовіччі — поклали їй
початок королі а династії Меровингів (448—752 рр.) і Каролінгів (752—987
рр.). Як національна держава вона остаточно склалася за королів з
династії Капетингів, які, починаючи з 987 р., правили Францією майже 800
років. За цей час французька монархія пережила чимало злетів і падінь.
За Генріха IV (1589—1610 рр.), Людовика ХІІІ (1610—1643 рр.), Людовика
XIV (1643—1715 рр.) монархія досягла найбільшого розквіту.

Є ще один аспект теми, на який треба звернути увагу. У сучасній
літературі він визначається як контрреволюційний інтервенціоналізм, що
означає об’єднання зусиль феодально-абсолютистських монархій для
придушення буржуазних революцій. Контрреволюційний інтервенціоналізм
виявився одним із головних знарядь європейської реакції, яка намагалася,
відстояти свої позиції. Починаючи з коаліцій, утворених
феодально-монархічними державами на чолі з Англією проти Великої
французької революції, через інтервенцію Священного союзу проти
революцій в Італійських державах і Іспанії в 1820—1823 рр., придушення
національно-визвольних рухів у Польщі в 1830—1831 рр., Угорщині та
Італії в 1848—1849 рр. тягнеться низка спроб збройного експорту реакції.
Це була одна з форм боротьби старих панівних класів з новим суспільним
ладом.

Таким чином, можна зробити висновок, що феодально-монархічні кола
незважаючи на свою історичну приреченість, тривалий час вперто
намагалися втримати владу і прибутки. Революційні події 1789—1870-х рр.
були одним із важливих історичних етапів класової боротьби в Європі. Рух
буржуазії проти феодально-абсолютистських сил був у той період головним
стрижнем, основою історичного процесу, його об’єктивним змістом.

На основі вивчення фундаментальних наукових досліджень і узагальнень
можна зрозуміти суть третього історичного результату буржуазних
революцій — переходу від абсолютизму до буржуазної держави, від
необмеженої монархії, до буржуазної республіки, за якої верховні органи
державної влади повністю або частково обирались на певний строк. Слід
звернути увагу на суть терміна «буржуазний парламентаризм». Буржуазний
парламентаризм — це система правління у буржуазних державах, за якої
формально, за конституцією, законодавча влада належить виборному
парламенту.

Взагалі слід зазначити, що проблема держави належить до важливих
теоретичних питань сучасної науки. Звертаючись до історіографічних
досліджень цієї теми у різних галузях сучасної історичної науки, можна
краще зрозуміти специфіку їхнього підходу до концепції держави,
розширення міжгалузевих зв’язків, появу нових методів і методик аналізу
цієї складної проблеми.

Як здійснювався злам старої феодальної влади і утверджувався новий
буржуазний лад, найбільш чітко можна уявити за документами Великої
французької революції. Радимо ознайомитись із збірником «Документи
истории Великой французской революции» (М., изд-во МГУ, 1990), який був
опублікований до 200-річчя революції. Багато важливих і цікавих
документів друкуються тут вперше. Політичний маніфест революції —
«Декларацію прав людини і громадянина» 1789 р. було покладено в основу
багатьох інших декларацій про права і свободи людини, які приймалися
пізніше. За конституцією у Франції встановлювався республіканський лад.
Вища законодавча влада належала Законодавчим зборам — парламенту, який
обирали громадяни Франції; найважливіші законопроекти підлягали
затвердженню народом на первинних зборах виборців. Вища виконавча влада
надавалась Виконавчій раді із 24 осіб. Половина членів цієї ради щорічно
оновлювалась. Конституція проголошувала демократичні принципи.

Підсумовуючи сказане, можна зробити однозначний висновок,, що саме
Франція тоді втілювала найбільш прогресивні тенденції суспільного
розвитку.

У 1789—1870 рр. у багатьох європейських країнах було вперше створено або
значно зміцнено буржуазне-парламентські органи влади. Аналізуючи процеси
розвитку буржуазного парламентаризму, слід звернути увагу на такі
напрями: 1) виборче право, структура і склад парламентських зібрань,
їхній зв’язок з виборцями; 2) політичні функції зібрань і їхні відносини
з виконавчою владою; 3) історичні традиції і новації в розвитку
європейського парламентаризму.

4. Поясніть, чим обумовлена різноманітність форм буржуазних революцій.

Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під
час революції 1789—1794 рр., об’єктивним завданням революції, було
повалення панування самої тільки фінансової аристократії і встановлення
панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на перший план Виступали
проблеми ліквідації політичної роздробленості, створення державної
єдності. В Італії вирішення тих самих завдань доповнювалось прагненням
звільнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії
революція повинна була покінчити з найбільш реакційною монархією в
Європі і звільнити пригноблені народи від національного гніту. Слід
підкреслити, що в цілому в революціях того періоду значну роль
відігравало національне питання.

правило, виступали орієнтовані на капіталістичний шлях розвитку
представники аристократії, інтелігенції, військових (як це частково було
у Росії).

Визначимо особливості європейського, американського і російського
лібералізму. Європейський лібералізм був ідеологією промислової
буржуазії, яка стояла при владі в союзі з іншими панівними верствами, і
являв собою широкий соціально-політичний та ідеологічний рух,
конституюючий елемент організації буржуазії у процесі переходу від
феодалізму до капіталізму. Важливу роль відігравали буржуазні політичні
партії. 1877 року було засновано ліберальну партію у Великобританії. У
Франції уже 1879 року до влади прийшла партія поміркованих
республіканців, яка відбивала інтереси великої буржуазії тощо. Щодо
американського лібералізму, то науковці, досліджуючи долю європейської
ліберальної спадщини в США в епоху буржуазної революції кінця XVIII ст.,
виявили, що з її надр вийшли дві американські ідейно-політичні традиції
— демократична, яка згодом стала класичною моделлю лібералізму в США, і
поміркована, що лягла в основу американського консерватизму. Саме тоді
виразники демократичної” ліберальної традиції, в першу чергу Джефферсон,
Франклін, Пейн, розробили соціально-егалітарну (зрівняльну) доктрину,
котра відповідала сподіванням середніх і нижчих верств американського
населення. Засвоєння американським лібералізмом соціально-егалітарних
рис, які набули не тільки ідеологічного виразу, але й практичного
втілення, не означало, проте, перетворення його на соціалістичне вчення.
Навпаки, це допомагало лібералізмом. успішно конкурувати з соціалізмом і
радикалізмом. У США склалася класична система двох політичних буржуазних
партій — республіканської і демократичної, коли обидві виражали інтереси
великої і середньої буржуазії.

Конкретно-історичний аналіз російського лібералізму свідчить, що він
розвивався у своєрідних умовах Росії майже протягом півтораста років,
являючи собою і буржуазний світогляд, і одну з структурних форм
капіталістичних відносин. Диференційований, стадіальний аналіз є
необхідним для дослідження російського лібералізму згідно з такими
типологічними категоріями як структурна форма, світогляд, політична
форма, порівняння з лібералізмом на Заході, врахування національної
специфіки. Такий аналіз свідчить, що (за шкалою Е.Шмідта) російський
лібералізм частково відповідає третьому типу. Цікаво ознайомитись з
поглядами зарубіжних авторів на розвиток російського лібералізму.

Під час висвітлення проблеми лібералізму доцільно звернути увагу на
концепцію анархізму, яка була дуже поширена в кінці XIX — на початку XX
ст. Анархізм — дрібнобуржуазна суспільно-політична течія, що заперечує
державу і будь-яку політичну владу, сповідує необмежену свободу окремої
особи. Анархізм склався в 40— 60-х рр. XIX ст. і поширився в Іспанії,
Італії, Франції, країнах Латинської Америки, а також у Росії. Ідеологами
анархізму були М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін та ін.
Анархізм розглядав державу виключно як орган насильства, джерело всіх
соціальних негараздів — економічної нерівності, експлуатації тощо.
Анархізм виступав за негайне знищення державної влади (в результаті
стихійного бунту мас), за створення автономних асоціацій виробників,
заперечував політичну боротьбу робітничого класу, існування політичних
партій.

Ідея свободи особи, безвладдя сама по собі ще не була анархізмом, бо не
існувало того соціального ґрунту, на якому ця ідея могла б
еволюціоніювати. Тільки за капіталізму вимоги абсолютної свободи і
негайного знищення держави, заперечення будь-яких авторитетів, набули
відносно масової бази серед найпригнобленіших і зубожілих верств дрібної
буржуазії. Взагалі анархізм як ідейно-теоретична течія має широкий
спектр: від ідей скрайнього індивідуалізму до скрайнього колективізму,
від релігійного містицизму до галасливої революційності й т.п. Крім
того, анархізм, хоч як це не парадоксально, заперечує будь-яку політику,
– навіть і таку, що відбиває стихійні настрої мас.

У сучасній науковій літературі інтерпретація анархізму неоднозначна і
багатопланова: від оцінок його як суто ідеалістичної течії до визнання
вкрай реакційним. Ідеї сучасного анархізму і ліворадикалізму вважають
ірраціональними (нелогічними) і небезпечними для суспільства.

1.2. Зародження робітничого руху на Заході, його еволюція й ідейні
основи.

Розглядаючи друге питання, згадаємо, що у кінці ХІХ ст. значного впливу
на розвиток світових соціальних процесів набули соціалістична ідеологія,
соціалістичний рух. Він розвивався переважно на теоретичній базі
марксизму. В кінці 70-х — на початку 80-х рр. виникли пролетарські
партії у Франції, Бельгії, Італії, Швейцарії, соціалістичні групи й
організації в Англії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Трохи пізніше
було створено пролетарські партії в Австрії, Швеції, Норвегії та інших
європейських країнах. Із зміцненням робітничих партій зростало прагнення
до встановлення зв’язків між ними. Значною подією в соціалістичному русі
було створення II Інтернаціоналу. Це відбулося 14 липня 1889 р. в Парижі
на марксистському конгресі, В роботі конгресу взяли участь 400 делегатів
від соціалістичних організацій 22 країн, у тому числі від таких великих
і впливових партій як німецька, австрійська, французька, двох
соціалістичних організацій США та ін. Це був найзначніший міжнародний
з’їзд за всю історію робітничого руху.

Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них було прийнято важливі
рішення про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної
політики буржуазії, про поєднання політичної і економічної •боротьби
пролетаріату, про розв’язання аграрного питання. На останніх трьох
конгресах було затверджено резолюції, що засуджували :імперіалістичні
війни і мілітаризм.

1.3. Становлення й розвиток соціал-демократичного руху на Заході, II
Інтернаціонал.

Згадаємо, що у кінці XIX ст. значного впливу на розвиток світових
соціальних процесів набули соціалістична ідеологія, соціалістичний рух.
Він розвивався переважно на теоретичній базі марксизму. В кінці 70-х —
на початку 80-х рр. виникли пролетарські партії у Франції, Бельгії,
Італії, Швейцарії, соціалістичні групи й організації в Англії, Росії,
Сполучених Штатах Америки. Трохи пізніше було створено пролетарські
партії в Австрії, Швеції, Норвегії та інших європейських країнах. Із
зміцненням робітничих партій зростало прагнення до встановлення зв’язків
між ними. Значною подією в соціалістичному русі було створення II
Інтернаціоналу. Це відбулося 14 липня 1889 р. в Парижі на марксистському
конгресі, В роботі конгресу взяли участь 400 делегатів від
соціалістичних організацій 22 країн, у тому числі від таких великих і
впливових партій як німецька, австрійська, французька, двох
соціалістичних організацій США та ін. Це був найзначніший міжнародний
з’їзд за всю історію робітничого руху.

Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них було прийнято важливі
рішення про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної
політики буржуазії, про поєднання політичної і економічної боротьби
пролетаріату, про розв’язання аграрного питання. На останніх трьох
конгресах було затверджено резолюції, що засуджували імперіалістичні
війни і мілітаризм.

1.4. Виникнення реформістського напрямку в
соціал-демократичному русі, його суть. Е.Бернштейн.

Відомо, що в кінці 90-х рр. у II Інтернаціоналі стався розкол. Німецький
соціал-демократ Е.Бернштейн, який поряд з К.Каутським зробив значний
внесок у справу утвердження марксизму в німецькому робітничому русі,
спробував критично переглянути ортодоксально-марксистську теорію. Він не
піддавав сумніву цільові установки соціалізму на зміну суспільного ладу.
Але внаслідок емпіричних досліджень дійшов висновку, що твердження про
неминучість краху капіталізму, про зубожіння народних мас. про спрощення
класової структури суспільства шляхом його поляризації на буржуазію і
пролетаріат, не відповідає фактичному ходу подій. «Кінцева мета — ніщо,
рух — все” — це суть системи суспільно-політичних поглядів Е.Бернштейна.
До останнього часу інтерпретація цієї формули марксистами зводилась до
того, що її автор нібито відкидав соціально-економічні основи
соціалістичної революції, протиставляв їй курс на реформи, спрямовані на
поліпшення економічного становища пролетаріату в умовах капіталізму. Як
правило, проголошення боротьби за реформи пов’язувалось з
опортуністичною теорією мирного вростання соціалізму в капіталізм. Ця
система поглядів характеризувалась як прояв інтересів вузького прошарку
робітничої аристократії кінця XIX — початку XX ст.

1.6. Розкрийте суть народницького руху, покажіть його еволюцію
наприкінці XIX – поч. XX ст.

Народники — це рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що
знайшов широкий вияв і в Україні. Виник він наприкінці 60-х рр. ,19 ст.
і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70 -х рр.
Народники були переконані у тому, що збереження колективістських
традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної
організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн
Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку.
Селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху
суспільства до соціалізму.

Теоретики народництва — М. Бакунін, П. Лавров і П. Ткачов — були
переконані, що революційна інтелігенція має йти у народ пропагувати
соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції. Бакунін
обґрунтував анархістський напрям у народницькому русі. Він вбачав
організацію суспільства у формі союзів вільних асоціацій, що об’єднували
як сільськогосподарських, так і промислових виробників, у зв’язку з чим
відстоював знищення будь-якої державності. Основний стимул революційного
виступу мас, на його думку, — злиденність та страждання, отже, політична
боротьба не потрібна.

П. Ткачов вважав, що самодержавство не має глибокого коріння в
суспільному та економічному житті і для його повалення досить добре
законспірованої сильної революційної організації.

центром народницької пропаганди в Україні став Київ, де у 1873 р.
утворився народницький гурток бунтарського напряму “Київська комуна”. У
1874 р. гуртки на зразок бакунінського були створені у Харкові і
Чернігові. У цьому ж році, сподіваючись підняти на революційну боротьбу
селянство, народники організували “ходіння у народ” саме в тих місцях,
де, на думку учасника “Київської комуни” В. Дебогорія-Мокрієвича, уже
відбувались масові народні рухи: “пугачовщина на Волзі, бунти Степана
Разіна на Дону, гайдамаччина на Дніпрі”. Активну участь у поширенні
бунтарських настроїв по селах і містечках Київщини, Поділля взяли члени
“Київської комуни”: В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І.
Бохановський та ін. “Летюча” народницька пропаганда велась на території
Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини.

У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників “ходіння в
народ”. Загалом цей рух не дав сподіваних результатів. Селяни не
розуміли народників і не

Проте програма кадетів мала яскраво виражений характер захисту інтересів
панівних класів, про що свідчать, зокрема, соціальні розділи її. Аграрні
положення програми не передбачали повної ліквідації земельної власності,
а головне — безкоштовної передачі селянам поміщицьких земель. Тому вона
не могла задовольнити селянство. Багато прогресивних пропозицій щодо
робітничого законодавства в програмі мали різні застереження, які
зводили їх нанівець. Так, найважливіша вимога 8-год. робочого дня
обмежувалася тими виробництвами, де це «в даний час можливо». Зрозуміло,
що таке формулювання призводило до того, що справжнє впровадження 8-год.
робочого дня відкладалося на невизначений час. У практичній діяльності
кадетів можна легко простежити розходження з їхніми програмними заявами
та обіцянками. Зокрема, вони проголошували свободу слова, зборів тощо.
Проте це не завадило кадетам в 1906 р. виробити і провести через Думу
законопроекти, які одержали в лівих партіях назву «каторжних». За цими
законами поліція могла вільно розганяти збори, а за порушення цензурних
правил передбачалися навіть каторжні роботи.

Проміжне становище між монархічними партіями і кадетами займала масова
буржуазна партія «Союз 17 октября». її лідерами були О.І.Гучков,
М.В.Родзянко та ін. Програма октябристів багато в чому збігалася з
урядовим курсом П.Столипіна і відбивала інтереси тих заможних верств
поміщиків і великої торгово-промислової та фінансової буржуазії, які
були зацікавлені у здійсненні поміркованих реформ. «Союз 17 октября»
вимагав збереження царської влади та «єдності й неподільності держави».
Росією повинен був правити «конституційний монарх в єдності з народом, в
союзі з землею».

Інтереси революційно-демократичного табору обстоювала насамперед
політична партія пролетаріату — РСДРП, яка завершила процес свого
об’єднання на II з’їзді в 1903 р. Своїм найближчим завданням вона
визначила здійснення буржуазно-демократичної революції за гегемонії
пролетаріату. Але всередині РСДРП довгі роки точилися гострі суперечки
між більшовиками і меншовиками з питань стратегії і тактики революційної
боротьби.

Однією з найчисленніших і найвпливовіших (особливо на селянські маси)
партій в революційно-демократичному таборі була партія
соціалістів-революціонерів (есерів). Есери вважали себе політичними
спадкоємцями народників, проголошували об’єднання всіх трудящих, але
головною своєю опорою вважали селянство. Вони приваблювали селян
головним чином своєю аграрною програмою, яка передбачала конфіскацію
поміщицької землі, перетворення її на загально-народне надбання (а не на
державну власність) і рівний поділ між усіма, хто хоче і може обробляти
землю власною працею.

У період першої російської революції есери мали місцеві організації
більше ніж у 500 містах та населених пунктах 76 губерній і областей
Росії. Вони об’єднували в своїх лавах понад 60 тис. членів. Керівними
діячами есерів у роки революції були В.М.Чернов (головний теоретик),
керівник бойової організації Є.Ф.Азеф (він виявився провокатором), його
помічник Б.В.Савинков. Серед видатних діячів цієї партії були також
учасники народницького руху минулого століття — М.А.Натлисон,
К.К.Брешко-Брешковська, а також молодші за віком — Г.А.Гершуні,
Н.Д.Авксентьєв та ін.

Проте партія есерів не була єдиною. Ліве її крило у 1906 р,
відокремилося у самостійний «Союз
соціалістів-революціонерів-максималістів». Вони висловлювалися за
«соціалізацію» не лише землі, але й усіх заводів і фабрик. Праве крило,
в якому переважали колишні ліберальні народники, обмежувалося вимогами
відчуження поміщицьких земель за «помірну винагороду», а також заміни
самодержавства конституційною монархією. У 1906 р. праві есери створили
легальну «Трудову народно-соціалістичну партію» (енеси), яка стала
виразником інтересів заможного селянства.

У революції 1905—1907 рр. виявив себе як політична течія й анархізм.
Анархісти розуміли революцію як загальний комуністичний переворот, як
стрибок із світу насильства і гноблення в суспільство рівності і
справедливості, де не буде ні класового поділу, ні держави. Головним
ідеологом анархізму був П.О.Кропоткін. Основою тактики анархістів були
терористичні акти, експропріації, повне заперечення парламентаризму,
нехтування демократичними свободами. Анархістські організації («Хліб і
воля», «Бунтар», «Чорний прапор» та ін.) формувались переважно з
екстремістськи настроєної частини дрібнобуржуазних верств населення,
декласованих елементів, а також з робітників, студентів, учнів, які
виявляли незадоволення панівним ладом, але не мали ясного уявлення про
шлях боротьби з ним.

У ході революції повністю розкрився суперечливий характер всіх наявних
класів і партій, хоч в цілому вони відбивали ті реальні альтернативи,
перед якими стояла країна на початку XX ст.

Як відомо, перша російська революція з багатьох причин зазнала поразки.
Головна причина була в тому, що сили, що підтримували старий порядок,
виявилися сильнішими за сили революції, які були ще недостатньо
згуртовані й організовані. Не було згоди між класами і партіями, які
боролися за повалення самодержавства. Не було єдності і в кожній
революційній партії.

5. Піднесення українського національного руху на початку
XX ст. Утворення національних політичних партій.

Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу
створення українських політичних партій. На початку 70-х рр. ХІХ ст.
центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські
наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах
конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного
руху. На початку 70-х р. заходами і коштами наддніпрянських українців у
Львові було засноване наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. З Києва
приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає
видавати свою багатотомну історію України.

Прихильники та послідовники ідей М.Драгоманова в Галичині у 1890—1891
рр. організували політичну радикальну партію. Провідними діячами її були
І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький. На першому установчому з’їзді в 1890
р. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного
соціалізму. А на з’їзді 1895 року радикальна партія “проголошує ідею
політичної самостійності України.

1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації українства, що
завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами
скликання наради були М.Гру шевський, І.Франко та ін. Програмою цієї
партії передбачалося об’єднання земель Галичини й Буковини, розв’язання
економічних питань, пов’язаних з викупом великої земельної власності і
поділом землі між селянами.

У кінці XIX — на початку XX ст. активізується політичне життя у Східній
Україні. У 1891 р, група молодих патріотів (В. Боровик, І.Липа,
М.Кононенко, В.Степаненко, В.Самійленко, Є.Тимченко, М.Міхновський,
М.Коцюбинський та ін.), відвідавши Тарасову могилу в Каневі,
організували «Братство Тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати
інтереси українського народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох
членів товариства, воно припинило свою діяльність. З ініціативи членів
цього товариства 1900 року у Харкові формується Революційна українська
партій (РУП). її засновниками були Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич та
ін. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та деяких інших містах
партія мала свої осередки, що називалися «вільними громадами». РУП
видавала журнал «Гасло», газету «Селянин», поширювала відозви, листівки,
прокламації, в яких лунали заклики до революції. Вже на початку своєї
діяльності РУП висунула ідею самостійності України. За своїм складом РУП
була неоднорідною і в умовах наростання революційного руху розкололася.
Відверто шовіністичні елементи на чолі з харківським адвокатом
М.Міхнонським вийшли з РУП і заснували Народну українську партію (НУП).

У грудні 1904 р, із РУП вийшла група, очолювана М.Меленевським, яка
створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка).

Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу
меншовицького крила РСДРП як автономна українська секція.

Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Махновського та
Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП на
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами
стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич, УСДРП висловлювалася
за автономію України в складі російської держави, проголошувала поділ
соціал-демократичної партії за національною ознакою. УСДРП разом з
Українською партією соціалістів-революціонерів відігравала важливу роль
у створенні української держави в 1917 р.

Однією з дрібнобуржуазних партій в Україні була Українська партія
соціалістів-революціонерів (есерів). Ті було створено в 1906 р.
колишніми рупівцями. Проте установчий з’їзд, на якому офіційно було
затверджено програму партії, відбувся лише в квітні 1917 р.

Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25
більшовицьких груп. Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з
вимогами соціального захисту проголошували право народів на
самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури
українського та інших народів.

Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й ліберальних
сил української буржуазії. 1904 року в Києві з ліберальних елементів
було організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були
О.Лотоцький, Є.Тимченко та Є.Чикаленко. Восени цього ж року частина
членів партії вийшла з неї і заснувала Українську радикальну партію
(УРП) на чолі з Б.Грінченком та С.Єфремовим. Обидві ці партії були
нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та
виступали з вимогою вільного користування українською мовою в школах і
адміністративних установах.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що в кінці XIX ст., особливо в
переддень революції 1905—1907 рр. в Україні загострилися
соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався
український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення все
чіткіше вимальовувалися програмні вимоги основних політичних сил, спроби
вирішення економічних, політичних та національних проблем України.

по суті варіантом царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. в Росії. Як
і в Росії, такий маневр урядових кіл викликав політичне розмежування в
країні.

У вересні 1906 р. в Тебризі був оголошений загальний страйк, виник
перший в Ірані енджумен (об’єднання виборців). З розвитком подій були
створені енджумени в інших місцях. Це були своєрідні революційні
організації місцевої влади, що перетворювалися на організації
самоврядування. За формою і змістом діяльності вони багато в чому були
схожі з російськими радами. Але на відміну від рад енджумени очолювали в
переважній більшості торгово-буржуазні елементи, а не представники
трудящих.

У січні 1907 р. на престол в Ірані вступив шах Мохаммед Алі. Його
правління із самого початку позначилося гострою боротьбою уряду проти
революційних мас селянства, дрібної “буржуазії та дрібнобуржуазної
інтелігенції. З допомогою російської козачої бригади новий шах Ірану в
червні 1908 р. здійснив контрреволюційний переворот. Меджліс було
розпущено, а конституцію скасовано. В Ірані розпочався новий період
революційної боротьби, пов’язаний у багатьох місцях із збройними
виступами мас.

Найвищою точкою революційного піднесення в Ірані було повстання в
Тебризі в 1908—1909 рр. Воно проходило під гаслом відновлення
конституції і скликання нового меджлісу. В ньому взяли участь нижчі
верстви міського населення, а також робітники, Керівники повстання —
селянин Саттар, робітник Багір і лідер муд-жахідіз Алі Мосью — мали
зв’язок із робітниками Закавказзя. Останні не тільки передавали їм
зброю, літературу. Окремі групи із Закавказзя брали безпосередню участь
у збройній боротьбі на боці повсталих трудових мас Ірану. Слід
зауважити, що керівники повстання не змогли дати об’єктивної оцінки
подіям, що відбувалися. Вони помилково оцінювали буржуазну революцію в
Ірані як реакційний рух. На Іран механічно переносились ті оцінки ролі
буржуазії у демократичній революції, які були правильними для Росії, але
не відповідали розстановці класових і політичних сил Ірану, де буржуазія
і пролетаріат могли спільно виступати проти імперіалізму І монархії. В
цьому полягала одна із найсерйозніших причин поразки збройного повстання
в Тебризі.

Тільки в липні 1909 р. Іранська революція перемогла. Шах Мохамед Алі
вимушений був зректися престолу на користь свого малолітнього сина
Ахмеда. Конституцію 1906 р. було відновлено. В цьому і полягав головний
успіх революції, її демократичних сил, але незабаром буржуазні лідери
взяли владу в свої руки і перейшли на контрреволюційні позиції.

Остаточний розгром революційно-визвольних сил відбувся з участю
англо-російської інтервенції, що прийшла на допомогу контрреволюції. У
грудні 1911 р. меджліс знову було розпущено, а дію конституції зупинено.
Було розігнано енджумени і добровільні військові загони, закрито ліві
газети. Однак, незважаючи на поразку, Іранська революція підірвала
панування феодально-монархічного ладу і знищила реакційну феодальну
династію Каджарів. Країна вступила у новий етап свого розвитку — етап
переходу від феодалізму до капіталізму.

У політичному відношенні Китай був феодальною державою з гострими
міжусобними протиріччями. Маньчжурська династія, яка перебувала при
владі з XVII ст., здійснювала капітулянтську політику щодо
імперіалістичних держав і всіма засобами пригнічувала народні маси.

У 1895 р. в Китаї було створено першу революційну політичну організацію
— «Союз відродження Китаю», яка поставила собі за мету повалення
маньчжурської династії. На чолі цієї організації стояв
революціонер-демркрат Сунь Ятсен.

Влітку 1905 р, кілька революційних організацій в еміграції об’єдналися в
«Об’єднаний союз» («Тунміинхой»), який очолив Сунь Ятсен. З листопада
1905 р. почала виходити газета «Міньбао» (орган «Союзу»), яка відіграла
важливу роль у розмежуванні ліберальних і демократичних елементів у
національно-визвольному русі.

Ідеологічною основою китайської революції стали три принципи Сунь
Ятсена: націоналізм, демократія, народний добробут. Перший принцип —
націоналізм — полягав у прагненні до повалення маньчжурської династії і
завоювання країною незалежності. Другий — народовладдя, демократія —
закликав до перетворення Китаю на буржуазно-демократичну республіку.
Третій — народний добробут — включав розв’язання аграрного питання
шляхом забезпечення «рівних прав на землю», практичне виконання якого
означало фактично націоналізацію землі. Програмні принципи Сунь Ятсена
відповідали віковим прагненням народних мас.

У 1906—1910 рр. в різних провінціях Китаю неодноразово спалахували
збройні повстання робітників, солдат, селян проти маньчжурського
панування. Імператор змушений був йти на певні поступки, на проведення в
життя деяких реформ і обіцяв запровадити конституцію. Але боротьба не
припинилась.

У вересні 1911 р. в провінції Сичуань спалахнуло велике народне
повстання, а в жовтні цього ж року під керівництвом членів «Об’єднаного
союзу» повстало м. Учань в центрі Китаю. Ці події поклали початок
синьхайської революції (1911 рік — рік «синьхай» за китайським
календарем). На кінець листопада 1911 р. 15 провінцій проголосили свою
незалежність від маньчжурського уряду.

У Нанкіні 1 січня 1912 р. було урочисто проголошено створення Китайської
республіки, її тимчасовим президентом став Сунь Ятсен. З його участю
була створена «тимчасова конституція», яка вперше проголошувала рівні
права всіх громадян, свободу слова і друку, організацій, віросповідання,
недоторканість особи тощо.

Китайська революція відкривала шлях до прогресу. Але уряд Сунь Ятсена,
сформований в основному з буржуазних лібералів, став на шлях обмеження
революції. Під тиском прибічників компромісу Сунь Ятсен у лютому 1912р.
був змушений відмовитися від президентської посади на користь генерала
Юань Шикая, якого активно підтримували реакційно-поміщицькі верстви та
імперіалістичні держави. Наступні спроби Сунь Ятсена виправити свою
помилку, підняти війська проти Юань Шикая не здобули підтримки мас.

Результатом китайської революції 1911 — 1913 рр. було повалення
феодальної монархії і встановлення республіки. Проте основні завдання
революції залишилися нерозв’язаними. Ліберальна буржуазія на чолі з Юань
Шикаєм загальмувала подальший розвиток революції, послідовне проведення
демократичних політичних і соціальних перетворень. Збереглося феодальне
гноблення і засилля іноземних колонізаторів. Маньчжурську династію
замінила диктатура китайських мілітаристів. Однак китайська революція
зробила багато для пробудження народу, для завоювання свободи і
створення послідовно демократичних установ.

У 1905 — 1908 рр. відбулося піднесення демократичного і рево- люційного
рухів в Індії: Вони мали антиколоніальне спрямування і відбувались під
гаслами: «свараджа» («власне управління») , «свадеші» («власне
виробництво»). Боротьбу розпочав робітничий клас Бенгалії, підтриманий
населенням інших районів. Антифеодальна та антиімперіалістична боротьба
робітничого класу, селянства і буржуазії проти місцевих експлуататорів і
англійських колонізаторів стихійно перетворилася на загальнонаціональних
рух за незалежність і демократичні свободи. Керівником цієї боротьби
виступила партія індійської буржуазії — Національний конгрес. Під
впливом народного руху почалося політичне розмежування всередині цієї
партії. Національно-революційні елементи на чолі з Тілаком виступили за
національну незалежність країни. Праві елементи Національного конгресу,
захищаючи інтереси великої буржуазії, прагнули зміцнити її позиції за
рахунок феодалів.

Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став загальний страйк
100 тис. робітників Бомбея в червні 1908 р., викликаний арештом Тілака.
В ході цієї боротьби відбулися сутички з поліцією, сталися перші
барикадні бої. Проте на тісний союз з «низами» індійська буржуазія йти
не хотіла. Соціальне визволення мас у розрахунки буржуазії не входило.
Вона намагалася втягнути народ в антиколоніальну боротьбу під своїм
керівництвом, але не давала трудящим піднятися до самостійних соціальних
виступів проти експлуатаціїї.

10. Розкріпіте зміст поняття “Пробудження Азії”.

На початку XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і
національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії, Індонезії,
країнах Африки. Ці виступи мали антиімперіалістичний, антиколоніальний
характер.

Пробудження Азії засвідчило, що на міжнародній арені з’явилася нова
революційна сила — національно-визвольний рух пригнічених народів Сходу.
З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки
визначились два основні взаємопов’язані процеси, про які вже говорилось
раніше. Забезпеченню послідовних і вирішальних успіхів визвольного руху
перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до
глибоких внутрішніх протиріч. Найгостріше ці протиріччя виявились між
буржуазією і трудовими верствами населення.

Найбільш демократичною з національно-визвольних революцій в Азії на той
час була китайська революція.

У кінці XIX — на початку XX ст. Китай виявився фактично поділеним на
сфери впливу між Англією, Францією, Німеччиною, Японією і Росією, які
суперничали між собою. США проголосили доктрину «відкритих дверей»,
намагаючись потіснити своїх конкурентів і завоювати в Китаї міцні
позиції.

ТЕМА 3. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА. РЕВОЛЮЦІЙНІ ПРОЦЕСІЇ В СВІТІ /1914-1918/.

1.Загострення міжімперіалістичних суперечностей на початку ХХ ст.
Створення у Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів.Розкриваючи
справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що
внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстичних
країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.
Німеччина після 70-х р. XIX ст. розвивалася у З—4 рази швидше, ніж
Англія і Франція, а Японія — разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо
високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США
і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі
XIX—XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції,
відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого
суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ
ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у
світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До
початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був
завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та
Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних
володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з
головних причин першої світової війни.

розподільчих пунктах Гомеля і Кременчука, де формувалися частини для
відправки на фронт, заворушення солдат у Харкові тощо.

До руху робітників і селян приєдналися національні меншості Росії. Різке
підвищення революційної активності мас, які не хотіли жити по-старому,
свідчило про «кризу низів».

Із зростанням революційного руху поглиблювалася і «криза верхів». Війна
з особливою силою виявила всю глибину суперечностей між царським режимом
і дійсними потребами економічного і суспільного розвитку країни. На
початку 1917р. країна опинилася перед загрозою загальної господарської
розрухи. Кожен день війни коштував російському народу близько 50 млн.
рублів. Режим самодержавства наскрізь прогнив. За період війни змінилося
4 голови Ради міністрів, б міністрів внутрішніх справ, 4 військових
міністри, З міністри іноземних справ. Поразки царської армії на фронті
розладнали весь старий урядовий механізм, озлобили проти нього всі класи
населення.

Армія ставала все менш надійною. Факти свідчили, що вже другій половині
1916 р. армія почала перетворюватись із захисника царизму на його
ворога, а на початку 1917 р. вона вже стала силою, готовою до
повстання.Як же складалась ситуація в Україні у ці роки?

Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства
України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових
підприємств, а в 1915—1917 рр. — понад 1400. На десятках і сотнях
заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30—50 і
навіть на 75%. Розвалювався транспорт, що викликало загострення
продовольчої кризи. Зросли ціни.

У сільському господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої
худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис. десятин,
валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн.-пудів.

Поділена між ворогуючими державами — Росією й Австро-Угорщиною — Україна
вже від початку першої світової війни зазнала великих руйнувань. Майже 3
млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тис. — у складі
австрійської. Вони боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували
їхні національні інтереси, але й активно намагалися знищити їхній
національний рух. Найгіршим було те, що українців змушували вбивати один
одного.

На Східній Галичині та Північній Буковині, що стали ареною жорстоких
боїв між військами австро-німецького блоку і царської Росії, посилився
соціальний і національний гніт. Як австро-угорська, так і російська
адміністрації нехтували найелементарнішими правами українців.

З осені 1915р. почалася евакуація організацій та установ з Правобережної
України. Київський університет переведено до Саратова, політехнічний
інститут — до Воронежа. Було навіть порушене питання про евакуацію
Києво-Печерської лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї.

1916 р. в Україні був позначений страйками та заворушеннями, що
відбувалися під гаслом “Геть війну!” Керували ними підпільні
соціалістичні організації. З цього приводу командувач Київської
військової округи повідомляв до Ставки верховного головнокомандувача,
що, незважаючи на репресивні заходи, повстання спалахують то в одному,
то в іншому пункті і набирають великого поширення.

Імперіалістична війна створила в Росії обстановку революційної кризи і
впритул підвела народні маси до революції. На початку 1917 р. у країні
склалася революційна ситуація.

6. Лютнева буржуазно-демократична революція.

Лютнева буржуазно-демократична революція була підготована всім
попереднім ходом соціально-економічного і політичного розвитку Росії.
Всесильним «режисером» революції, могутнім прискорювачем революційного
піднесення стала перша світова війна. У ході світової імперіалістичної
війни різко загострилися внутрішні суперечності у всіх країнах, що
воювали. Особливо це далося взнаки у Російській імперії . На початку
1917 р. Росію охопила загальнонаціональна криза. Країна впритул підійшла
до нової революції.

Важливо з’ясувати, які політичні сили діяли напередодні і в ході
Лютневої революції, якою була їхня платформа.

У цей період, як і в роки першої російської революції, діяли три основні
політичні сили. Перша — сама монархія, її ідеологія сформована відомими
політиками,—К.Побєдоносцевим, М.Катковим, В.Мещерським, К-Леонтьєвим,
С.Вітте та ін. — полягала в тому„ що у періоди кризових ситуацій влада
повинна уміти маневрувати, уникаючи будь-яких політичних поступок. У
цілому урядовий курс напередодні лютого 1917 р. можна оцінити як спробу
політичного маневрування між реакцією і буржуазно-дворянською
опозицією.Друга— буржуазія, вплив якої у період війни значно посилився,
Вона намагалася посісти панівне становище у політичному житті країни і
консолідувалась під егідою кадетської партії.Третя— пролетаріат.
Незважаючи на його кількісні та якісні зміни у період війни, він все ж
залишався відносно згуртованим.

Розстановку політичних сил у країні в значній мірі відбивали і три
партійно-політичні табори: 1) урядовий (монархо-поміщицький), до якого
входили всі поміщицько-монархічні партії та течії;2)
ліберально-буржуазний (кадети та інші буржуазно-опозиційні
партії);3)демократичний, який об’єднував більшовиків, дрібнобуржуазні
народницькі та соціал-демократичні партії.

Боротьба цих таборів і визначила весь хід і зміст Лютневої революції.
Основна боротьба велася між урядовим і демократичним таборами.Опозиція
маневрувала між ними.Лютнева революція 1917 р., як і революція
1905—1907рр. За характером була буржуазно-демократичною, оскільки
передбачала розв’язана тих самих завдань, які стояли перед першою
революцією у Росії — повалення царизму і встановлення демократичної
республіки, 8-год. робочого дня, ліквідацію залишків кріпосництва та Ін.

Головною рушійною силою Лютневої революції був пролетаріат. Він же
виступав як вождь, гегемон революції. Природним союзником робітничого
класу в революції було багатомільйонне селянство. Саме ці класи
послідовно боролися за повалення царизму, за ліквідацію залишків
кріпосництва, за встановлення демократичної республіки.

Щодо російської буржуазії, то вона приєдналася до революції лише тоді,
коли остання стала, перемагати.

Лідер буржуазії Мілюков чітко заявив: «Якщо перемога над царизмом
відбудеться завдяки революції, то я проти такої перемоги». Пізніше, в
еміграції він писав: «Ми не хотіли цієї революції, ми особливо не
хотіли, щоб вона прийшла під час війни. Ми відчайдушне боролися, щоб
цього не сталося».

Політичну платформу буржуазії виразно визначив другий її лідер. —
В.Шульгін) який зазначав, що буржуазія зустріла революцію вороже всі
свої сили спрямувала в лютневі дні на те, щоб знищити революцію,
розшарувати її, вирвати з її рук силу.

Тому закономірно, що така політична лінія буржуазії не могла
забезпечити їй роль рушійної сили революції. Але, коли революційний рух
мас став перемагати, “буржуазія приєдналася до революції і тим самим
сприяла її прискоренню.

І917 р. розпочався величезним політичним страйком 9 січня, у 12-ті
роковини «Кривавої неділі». У цей день страйкували і вийшли на
демонстрації робітники Петрограда, Москви. Харкова, Катеринослава,
Ростова-на-Дону, Нижнього Новгорода, Тули, Горлівки, Макіївки,
Новочеркаська, Сімферополя, Пермі та інших пролетарських центрів.

Протягом всього січня не припинялися революційні заворушення мас. По
всій країні страйкувало близько 400 тис. чоловік, причому майже половина
з них брала участь у політичних страйках.

3 середини лютого 1917 р. кількість страйків різко зросла. Росія
вступила до нового, вищого етапу кризи. Розпочався процес переростання
революційної ситуації в революцію.

Початок Лютневої революції збігся з Міжнародним жіночим днем 23 лютого
(ст.ст.). У цей день тільки у Петрограді величезній демонстрації взяло
участь майже 130 тис. трудящих, які йшли з гаслами: «Хліба!», «Геть
війну!».

24 лютого в Петрограді у масових страйках і демонстраціях брало участь
понад 200 тис. робітників. А 25 лютого розпочався загальний політичний
страйк, що охопив понад 300 тис чоловік. Він супроводжувався мітингами,
демонстраціями. У боротьбі з поліцією Демонстранти користувалися вже не
тільки камінням, але подекуди і зброєю. З’явилися вбиті та поранені. До
демонстрантів приєднувалися й солдати.

25 і 26 лютого відбулися засідання Бюро ЦК РСДРП, яке визначило завдання
перевести страйк у збройне повстання, залучивши до нього солдатів
гарнізону.

/День 27 лютого став вирішальним у розвитку Лютневої
буржуазно-демократичної революції. В цей день на бік повсталих
робітників почали масово переходити солдати Петроградського гарнізону.
Якщо вранці 27 лютого до повсталого народу приєдналось 10200, вдень —
25700^ то надвечір – уже 66700 солдатів столичного гарнізону.

Було захоплено в’язниці і визволено політичних в’язнів. Направлені, до
Петрограда війська перейшли на бік повсталого народу. Перемога революції
у Петрограді стала очевидною. В ці дні у столиці було вбито і поранено
1382 особи.

Слідом за переможним повстанням у Петрограді, революція перемогла у
Москві, в інших великих містах, а незабаром — і по всій країні.

Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення.
Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії.
Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку в країні. Народ
завоював політичні свободи. Із в’язниць І заслання повернулися тисячі
революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали легальними.
Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний устрій.
Проте Лютнева революція не здійснила такі важливі вимоги народних мас,
як впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких земель,
припинення Імперіалістичної війни.

7.Двовладдя, його суть.

У зв’язку з перемогою Лютневої революції на весь зріст постало питання
про владу.

27, лютого, у перший же день перемоги революції, на фабриках і заводах,
у військових частинах Петрограда були обрані представники до рад
робітничих і солдатських депутатів. Увечері відбулося перше засідання
Петроградської ради.

Спираючись на пряму підтримку збройних мас, Петроградська рада мала всі
можливості стати повноправним і єдиним, органом народної влади. Проте
лідери меншовиків і есерів пішли на угоду з Тимчасовим комітетом, який
був створений Державною думою після перших відомостей про перемогу
революції у столиці.

2 березня на основі цієї угоди був створений буржуазний Тимчасовий уряд
на чолі з князем Г.Е . Львовим. Виникла історична своєрідність
буржуазно-демократичної революції в Росії — двовладдя. Двовладдя
проіснувало кілька місяців — до липневих подій 1917 р.

10. Охарактеризуйте розстановку політичних сил у Росії після липневої
кризи 1917р.

Особливо необхідно наголосити на третій, липневій політичній кризі. Вона
була безпосередньо пов’язана з провалом наступу і великими втратами
російських військ на фронті у червні 1917 р. Криза почалася 3 липня
стихійними демонстраціями у Петрограді проти Тимчасового уряду, а 4
липня уряд розстріляв мирну півмільйонну демонстрацію робітників,
солдатів і матросів, які йшли під гаслом «Вся влада радам!» (було вбито
56, поранено — 650 чоловік). Мсншовицько-есерівський ЦВК не тільки не
перешкодив цьому, але й санкціонував виклик військ з фронту для
придушення демонстрацій.

Після липневих подій політична обстановка в країні докорінно змінилася.
Завершився період двовладдя: вся влада була захоплена буржуазією, яку
представляли у Тимчасовому уряді кадети і підтримували меншовики та
есери. 8 липня Тимчасовий уряд очолив есер О.Ф.Керенський. 24 липня був
утворений другий коаліційний уряд з представників буржуазних і
дрібнобуржуазних партій на чолі з Корейським. До складу цього уряду
ввійшли 8 міністрів-кадетів або їхніх близьких прихильників, 3 есери
(Керенський, Авксентьєв і Чернов), 2 меншовики (Нікітіні Соболєв) і 2
народні соціалісти (Пеше-хонов і Зарудний).

Контрреволюція перейшла у відкритий наступ проти робітничого класу,
селян, солдатів і матросів. Під загрозою опинилися демократичні
завоювання народу, здобуті внаслідок перемоги Лютневої революції.

Липневі події сприяли викриттю антинародного характеру Тимчасового
буржуазного уряду і поведінки лідерів партій меншовиків та есерів; цим
самим вони прискорили перехід трудящих мас на бік соціалістичної
революції, на бік більшовиків.Після липневих подій будь-які сподівання
на мирний перехід влади до рук пролетаріату стали неможливими. Владу
можна було взяти лише шляхом збройного повстання, у відкритій борні. І
більшовики змінили свою тактику: взяли курс на збройне повстання, яке
було можливим лише за умови нового піднесення революції.

Велику школу підготовки до збройного повстання пройшов робітничий клас
Росії у дні корніловського заколоту (25—31 серпня 1917 р.). Захопивши у
період липневих подій всю владу, буржуазія у згоді з меншовиками і
есерами готувалась до встановлення відкритої військової диктатури. Роль
диктатора мусив відіграти Верховний головнокомандувач генерал
Л.Г.Корнілов.25 серпня Корнілов зняв з фронту 3-й кінний корпус під
командуванням генерала Кримова і спрямував його на Петроград.
Корніловська авантюра викликала в народних масах вибух обурення і
активну протидію. Ініціатором опору повсюдно виступав робітничий клас.

На всіх промислових підприємствах Петрограда терміново створювались
загони Червоної гвардії, чисельність якої за кілька днів досягла 40 тис.
Створювались загони для риття окопів, обладнання укріплених пунктів,
дротяних загороджень тощо. Разом з робітниками на захист революції
виступили частини Петроградського гарнізону і моряки Балтійського флоту.
Залізничники блокували шляхи, якими Ставка могла б направити Кримову
підкріплення. Петроград був перетворений на неприступну фортецю. Загони
Червоної гвардії, революційні війська Петроградського гарнізону і
Балтійський флот перекрили військовим частинам шлях до Петрограда.

Генерал Кримов і його спільники фактично опинилися в ізоляції.
Усвідомивши повний провал цієї авантюри, 31 серпня Кримов застрелився.
Корнілова та інших генералів було заарештовано 1 вересня.

Таким чином, корніловщина була розбита робітниками, революційними
солдатами і матросами. Спроба перемогти революцію силою зброї й
встановити військову диктатуру зазнала поразки. Боротьба з заколотниками
піднесла революційну активність робітничого класу, і широких солдатських
і селянських мас.Боротьба з корніловщиною активізувала фабзавкоми,
профспілки, солдатські комітети, пожвавила діяльність рад, в яких швидко
зростав більшовицький вплив.

Отже, після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції
розстановка класових і партійних сил в країні змінилася. З поваленням
самодержавства фактично зникли поміщицько-монархічні партії. У Росії
залишилися лише буржуазні і дрібнобуржуазні партії, а також пролетарська
партія (більшовики). Цим трьом типам партій відповідали три ідеології, а
до певного часу і три політики, три стратегічні і тактичні лінії. Між
ними йшла боротьба за визначення шляхів майбутнього розвитку Росії, за
залучення до себе народних мас.

11. Перемога жовтневого збройного повстання в Петрограді.

Після Лютневої революції перед країною постала альтернатива:або
соціалістична революція, або буржуазно-реформістські перетворення, що
встановлювали буржуазно-демократичний лад.Розглядаючи третє питання,
слід підкреслити, що після розгрому корніловщини обстановка в країні
різко змінилася, стала швидко зростати загальнонаціональна криза.
Насувався глибокий економічний і фінансовий крах. За вісім місяців
правління Тимчасового уряду ні землі, ні миру, ні хліба, ні закону про
8-год. робочий день, ні зменшення господарської розрухи народні маси не
одержали. Щодо Установчих зборів, то про перспективу їх скликання
меншовицька газета «Свободная жизнь» на початку вересня писала: «Не везе
Установчим зборам! їх відкладають, про них забувають, до них не
готуються». Вони відкладені на дев’ять місяців — «страшенно тривалий
термін, якого не знала жодна європейська революція».Як бачимо, причин
для зростання народного невдоволення було більш ніж достатньо.

Відчуваючи наближення розв’язки, есерівська газета «Дело народа» 14
жовтня 1917 р. благала уряд: «…Треба дати, нарешті, масам відчути
помітні результати революції, бо сім місяців революційної безплідності
призвели до розрухи, до анархії, до голоду»2. Додамо, що через військові
поразки і політичну нестабільність усередині країни різко послабилися
міжнародні позиції Росії. Вона не тільки перестала бути великою
державою, але, більше того, їй загрожувало територіальне розчленування з
боку імперіалістичних держав. Про цю загрозу попереджали більшовики, про
неї заговорила А меншовицька преса.

Все це спричинило нове велике революційне піднесення. На чолі
революційної боротьби йшов робітничий клас країни. Робітничий рух став
масовим, відзначався організованістю, яскраво вираженою політичною
спрямованістю, набував характеру відкритих революційних виступів.

Робітничий клас вів за собою найбідніше селянство. Селянський рух по
всій країні переростав у селянське повстання. Наростало піднесення
революційної боротьби в армії і на флоті. На околицях Росії посилювався
революційних рух пригноблених народів.Усе це свідчило про революційну
кризу в низах, які не хотіли жити по-старому.

Наростала криза і політики панівних класів, криза «верхів», які не могли
управляти по-старому. З початку революції склад Тимчасового уряду
неодноразово змінювався, політика панівних класів заходила в глухий кут.

Обстановка, що склалася восени 1917 р., свідчила, що в Росії створилися
об’єктивні та суб’єктивні умови для взяття влади робітничим класом.
Більшовицька партія, оцінивши катастрофічне становище країни восени 1917
р., відкрито проголосила невідкладну необхідність соціалістичної
революції.

В.ІЛенін в своїх статтях і листах «Марксизм і повстання» (середина
вересня 1917 р.), «Поради стороннього» (8 (21) жовтня 1917 рТ) та інших
дав практичні поради щодо організації збройного повстання, виклав план
його підготовки та проведення. Розпочалася боротьба за здійснення цього
плану.

Слід підкреслити; що напередодні Жовтня сталася різка поляризація
класових і політичних сил на два прямо протилежні фронти: революції та
контрреволюції. За відкритої конфронтації революційних і
контрреволюційних сил у прихильників реформістського шляху шансів
практично не було.

На порядок денний висуваються нові альтернативи. Російська буржуазія,
яка давно вже прагнула до воєнної диктатури, восени 1917р. остаточно
відмовилася від буржуазної демократії і, отже, від будь-яких
реформістських ідей. Вона взяла курс на підготовку контрреволюційного
заколоту.

Тепер народним масам доводилося вибирати не між владою рад і буржуазною
демократією, як у перші чотири місяці після Лютневої революції, а між
владою рад і диктату»»» контрреволюційної воєнщини. Суть альтернативної
ситуації, що склалася напередодні Жовтня, полягала в такому: або
диктатура контрреволюційної воєнщини, або диктатура пролетаріату.

Водночас восени 1917 р, в країні загрозливо поставала ще одна
альтернатива: можливість анархічного бунту. Стихійний бунт міг призвести
до загибелі культури і, зрештою, також обернувся б іноземним втручанням
і перемогою контрреволюційної диктатури. Однією з причин, чому Ленін
квапив більшовиків зі взяттям влади, саме й були побоювання, що
стихійний вибух анархії випередить всі його розрахунки і плани.

Збройне повстання у Петрограді почалося 24 жовтня 1917 р. і на ранок 25
жовтня (7 листопада) столиця фактично була у руках революційних сил.
Вранці 25 жовтня Петроградський Воєнно-революційний комітет від імені
ради оголосив, що Тимчасовий уряд повалено. Збройне повстання в
Петрограді перемогло. В світлі сучасних дискусій про те, чи було збройне
повстання у Петрограді масовим революційним рухом народу, чи «збройним
путчем», необхідно мати на увазі: коли і як розроблявся план повстання,
як воно готувалося, звернутися до аналізу сил, що діяли в революції.

Дослідники наводять такі дані: Червона гвардія столиці мала в своїх
рядах понад 20 тис. озброєних і навчених червоногвардійців. На боці
революції був Петроградський гарнізон. ВРК включав до бойового
розрахунку близько 150 тис. солдатів. Революційні сили Балтійського
флоту складалися з 700 бойових і допоміжних кораблів, у тому числі
налічували 8 лінкорів, 9 крейсерів, 68 есмінців, 28 підводних човнів.
Виборчий орган моряків-балтійців — Центробалт — ще у вересні 1917р.
заявив, що розпоряджень Тимчасового уряду не виконує і влади його не
визнає.

Всі ці історичні факти дозволяють зробити однозначний висновок про
широкий революційний рух, про глибоко народний характер жовтневого
збройного повстання.

12. ІІ Всеросійський з’їзд рад.

25 і 26 жовтня 1917 р. відбувся II Всеросійський з’їзд рад. Своїх
делегатів на з’їзд направили 402 ради країни. До відкриття з’їзду, тобто
надвечір 25 жовтня, на з’їзд прибуло 560 делегатів, а на заключних
засіданнях 26 жовтня були присутні 625 делегатів — 390 більшовиків, 179
лівих есерів, 35 об’єднаних інтернаціоналістів і 21 український есер. У
роботі з’їзду брали участь посланці основних національних районів:
України (122 делегати), Білорусії (51), Прибалтики (26), Закавказзя
(12), Північного Кавказу (9), Середньої Азії (5), Бессарабії (3). Армія
і флот направили на з’їзд понад 200 делегатів.

З’їзд проголосив перехід всієї влади до рад, прийняв Декрет про мир і
Декрет про землю, обрав ВЦВК і сформував перший радянський уряд. З 25
жовтня 1917 р. до лютого 1918-го радянська влада встановилася на всій
території Росії.

13.Завершення першої світової війни та її наслідки для світу.

Перша світова війна втягнула в свою орбіту 3/4 населення планети,
призвела до нечуваного розорення господарства більшості воюючих країн.
74 млн чоловік було відірвано від продуктивної праці й поставлено під
рушницю. Під час війни вбито 8,7 млн, поранено 20,8 млн чоловік (у всіх
війнах, що сталися у світі за попередні сто років, кількість загиблих
становила 1,6 млн). За іншими даними, людські втрати становили 8,5 млн
солдатів і офіцерів і 10 млн мирного населення. Загальні збитки сторін
сягали 180,5 млрд дол. Найбільших втрат зазнали: Росія (2 млн 300 тис.
чол. убитими й померлими з голоду), Німеччина (понад 2 млн чол.),
Австро-Угорщина (1,440 тис. чол.), Франція (1,383 тис. чол.), Велика
Британія (743 тис. чол.), Італія (близько 700 тис. чол.), Болгарія (100
тис. чол.), США (53 тис. чол.), Туреччина (325 тис. чол.).

Війна болісно вдарила по промисловості, транспорту, сільському
господарству воюючих країн. На кінець війни Росія втратила 60% того, що
мала перед війною, Австро-Угорщина — 41%, Німеччина — 33%, Франція —
31%, Велика Британія — 15%. Лише Японія та США примножили свої
багатства, оскільки не брали активної участі у війні, їхні території не
були ареною бойових дій.

Найбільші битви в ході війни точилися на території Франції. Впродовж
понад чотирирічних баталій її величезні площі (11 департаментів) зазнали
жорстокої руйнації. Чудові сільськогосподарські угіддя, переорані
мільйонами артилерійських снарядів, перетворилися на непридатну пустелю,
засіяну залізяччям. Численні ферми зруйновано або спалено. В солдатських
казанах знайшли свій кінець тисячі голів худоби. Понад 2 млн людей
залишили свої помешкання, 3/4 з яких стали непридатними для життя. Така
ж доля спіткала 23 тис. заводів і фабрик, де ці люди працювали.

Для Бельгії війна почалася з наступу німецьких армій, які прагнули
якнайшвидше перетнути її терени і напасти на Францію. Більшість її
територій була окупована протягом 4 років. Німці вивезли з бельгійських
заводів і фабрик все устаткування, щороку забирали збіжжя та інші
продукти харчування, переплавляли церковні дзвони на гармати,
розстрілювали бунтівників. Фландрія, єдина неокупована частина Бельгії,
була знищена повністю в ході боїв, а її найстаріше місто Іпр лежало в
руїнах. Понад 50 тис. бельгійських солдатів загинуло.

Велика Британія зазнала менших втрат, ніж Франція або Бельгія, оскільки
жодної частини її території ворог не захопив. Однак 743 тис. британських
солдатів полягли на полях війни, а ще 1,5 млн дістали поранення, чимало
з них лишилося каліками. Англійський уряд заборгував величезні суми: він
витратив на війну 9 млрд ф. ст. і понад 1 млрд позичив у Америки.

Італія теж постраждала від воєнних дій. За 3 роки війни вона втратила
600 тис. своїх солдатів. Після поразки під Капоретто північно-східні
землі країни було спустошено. Проте найбільших втрат, як уже було
сказано, зазнала Росія. За Брестським мирним договором, австро-німецькі
війська окупували території Польщі, Білорусії, Прибалтику, Україну, Дон,
Кубань до самих Кавказьких гір. Третина населення колишньої Російської
імперії опинилася під німецьким управлінням.

Сама Німеччина теж зазнала величезних збитків й втрат від війни, хоча на
її території майже не велися бойові Дії і, отже, країна не була так
спустошена, як Франція. Проте на полях боїв полягло 2 млн солдатів. На
1917 р. країна повністю вичерпала можливості продовжувати війну.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що британський флот навіть після
закінчення ,війни блокував німецькі порти, перешкоджаючи ввозу товарів.
Найбільше від того страждали не стільки армія, скільки цивільне
населення, простий народ. Оскільки пароплави з продуктами не могли.

ТЕМА 4. РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ І ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ /1917-1920/

1.Політичне становище в Україні після перемоги Лютневої
бурж.-демократичної революції в Росії.

Під впливом Лютневої революції по всій Україні відбувались вибори до
місцевих рад як органів революційної влади. У великих промислових,
адміністративних центрах, інших містах були створені ради робітничих і
солдатських депутатів. У селянських радах значний вплив мали
соціалісти-революціонери (есери). На противагу радам, заможне селянство,
козацтво і частина поміщиків заснували свою організацію — Союз
хліборобів-власників.

Політична ситуація в Україні ускладнювалась тим, що тут активно діяли
організації загальноросійських політичних партій — від монархістів до
есерів і соціал-демократів. На противагу їм широкого розмаху набирає
національно-визвольний рух, очолений саме українськими партіями. Навколо
них гуртувались українські демократи як соціалістичного, так і
революційно-демократичного напряму. Був конче потрібний центр, осередок
і відповідна програма дій революційних сил.

Започаткували діяльність осередку для координації дій українських
громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців
(ТУП) під проводом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Д.Дорошенка, українські
соціал-демократи (їх очолював тоді Д.Антонович), згодом до осередку
приєднались М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, які репрезентували
українських есерів, та інші представники революційної демократії.

2.Створення УЦР, її соц. база і програма діяльності.

ЦР – носій ідеї нац. Відродження Укр. Як тільки до Києва дійшла звістка
про повалення самодержавства, члени керівної Ради “ТУП” прийняли рішення
створ. Загальну орг., яка б об’єднала б усі укр. нац. організації і
стала на чолі руху. 4(17) березня була утворена нова політична
організація яку назвали Центральною Радою. Головою УЦР було заочно
обрано відомого укр. Історика, професора Михайла Грушевського.

До ЦР увійшли представники всіх укр. Національних партій – УСДРП,УПСР,
УНП. Важливу роль у діяльності Всеукраїнської ЦР відіграли :
В.Винниченко, С.Єфремов, Б.Мартос, С.Петлюра, І.Сташенко,
П.Христюк…Членами центральної Ради стали майже всі відомі українські
письменники, Історики, юристи, діячі кооперації, представники
військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків,
наукових осередків — Українського наукового товариства, Товариства
українських техніків та агрономів, Українського педагогічного
товариства.

Спочатку ЦР відігравала роль київської організації і не змогла відразу
сформулювати політичну програму своєї діяльності. У ній точилася
боротьба між автономістами і самостійниками.

Київських самостійників на той час очолював М.Міхновський – один із
видатніших пропагандистів ідеї незалежності України, засновник УНП.
Самостійники ще 3 березня 1917 року оголосили про організацію УЦР, яка
мала перетворитися на орган тимчасового державного управління всіма
сферами життя незалежної Укр. З часом Рада повинна була скликати Укр.
Парламент й сформувати підпорядкований йому уряд.

Таким чином, і самостійники і поступовці взяли участь у створенні УЦР.
Діяльність Ради була спрямована здебільшого на розв’язання нац. питання
.

З розгортанням нац. Визвольного руху позиції автономістів перемогли.
Гасло нац. Територіальної автономії було основною стратегічною метою
УЦР.

Резиденцією ЦР став Педагогічний музей у Києві. На місцях створювались
губернські, повітові й міські нац.Ради. Вони організовували видання
газет і брошур укр.мовою, створювали культурно освітні організації –
“Просвіти”, народні будинки, бібліотеки , читальні, драматичні гуртки та
хорові колективи. Повний склад Ради восени 1917 року становив 822 членів

19—21 квітня 1917 р. у Києві в приміщенні Купецького зібрання проходив
Український національний конгрес. Делегатами його були 1500 осіб.
Головою з’їзду було обрано М.С.Грушевського. Основними рішеннями
конгресу стали прийняття постанови про необхідність домагання
національно-територіальної автономії для України і перебудова Російської
держави на федеративну демократичну республіку; було обрано новий склад
Центральної Ради на чолі з М.С.Грушевським.

3.Універсали ЦР їх зміст та історичне значення.

І-й Універсал. 10 червня, в умовах загальнонаціонального піднесення, на
ІІ-ому Всеукраїнському з’їзді Рад було оприлюднено Універсал «До
українського народу на Україні й поза Україною сущою», який дістав назву
1-го універсалу УЦР.

В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася
автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської
федеративної держави, право українців бути господарями на своїй землі;
ЦР оголошувала себе органом, що має право приймати акти конституційного
значення; визнавалося за необхідність скликання українського сейму;
визнавалася рівність усіх національних меншин і висловлювалася надія, що
вони будуть разом з українським народом будувати автономний устрій
держави. Проголошенням 1-

8. Чи були альтернативи жовтневої революції? .

Слід відзначити, що дискусії про альтернативи, які були у Росії в 1917-
му або 192’1-му рр., мають не лише наукове, але й велике практичне
значення. Розробка проблеми історичних альтернатив орієнтує нас на пошук
найсприятливіших форм і методів суспільних перетворень у сучасних
умовах.

Серед суспільствознавців та істориків єдиної думки з питання чи була у
1917 р. альтернатива Жовтню, немає. Одні вважають, що не існувало і не
могло існувати, тому що Жовтнева революція і перехід до соціалізму були
історичною неминучістю. Інші стверджують, що альтерна тиви не виникло
через реальне співвідношення суспільних сил — е осени 1917 р.вирішальна
перевага була на боці більшовиків.

Треті виходять з того, що тільки повалення буржуазії і перехід до
соціалізму відкривали вихід з глухого кута, в якому спинила Росія 1917
року внаслідок війни і розрухи, і дозволяли вирішити інтересах більшості
народу проблеми миру, землі, національного визволення.

Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стереотипи про
«залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають
інші варіанти, крім революційного, то дві останні залежать від різного
розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне
твердження про відсутність у 1917 р. альтернативи Жовті не відповідає
дійсності.

На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була

9. Боротьба класів і політичних партій за різні шляхи розвитку Росії
після Лютневої революції.

Відомо, що після поразки першої російської революції 1905- 1907 рр. між
класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба
навколо двох можливостей буржуазного розвитку: . Росія шляхом реформ
«зверху» перетвориться на конституційну буржуазну монархію, або нова
революція «знизу» повалить царизм.

Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати
розвиток країни першим шляхом і тим запобігти революційним потрясінням.
Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.

Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися хоч би частиною
влади, заблокували можливість проведення будь-яких реформ. Тому лютневий
вибух був історично неминучим. А відтоді перед країною постала
альтернатива: або реформістські перетворення, які очищали соціальні й
економічні структури країни від залишків феодалізму і встановлювали
демократичний суспільний лад, або соціалістична революція.Отже, чому ж
Росія, не закінчивши ще еволюції до зрілого й вільного капіталізму, не
закріпивши демократичного ладу, різко повернула в інший бік? Вибір шляху
розвитку Росії у 1917 р. залежав значною мірою від розстановки класових
та політичних сил. .

Треба відзначити, що з такої важливої проблеми, як особливості
перегрупування класових і політичних сил після Лютневої революції, теж
немає єдності думок. Частина істориків вважає, що боролися не три, а два
політичні табори — пролетарський і буржуазний. Такий погляд суперечить
історичній дійсності. Після Лютневої революції діяли три основні
суспільні сили, три політичні табори: 1) буржуазія, 2) пролетаріат, 3)
дрібна буржуазія, передусім селянство.

Ці сили та їхні політичні партії — далеко неоднозначне оцінювали
підсумки Лютневої революції і по-різному уявляли собі перспективи
розвитку Росії.

Головна партія буржуазії — кадети — з опозиційної партії, якою вона була
до Лютневої революції, перетворилася на партію влади. До Тимчасового
уряду ввійшли Г.ЕЛьвов (прем’єр-міністр і міністр внутрішніх справ),
П.М.Мілюков (міністр іноземних справ), О.В.Гучков (воєнний і морський
міністр) та ін. Ідеологи кадетів вважали, що попереду — тривалий період
стабільного капіталістичного розвитку країни. Вони намагалися покінчити
з двовладдям, встановити повновладну буржуазну диктатуру, рішуче
виступали за продовження війни. Як ми вже відзначали, уряд не збирався
вирішувати демократичні завдання Лютневої революції.

Прийшовши до влади, буржуазія щодо соціальних реформ зайняла цілком
однозначну позицію: «спочатку заспокоєння, а потім реформи».

Тимчасовий уряд, названий так тому, що повинен був працювати тільки до
скликання Установчих зборів, всіляко саботував Їх проведення,
побоюючись, що в умовах демократичної революції вони стануть занадто
лівими. Деякі кадети вже влітку 1917 р. вважали, що Установчі збори як
засіб визначення майбутніх форм російської державності є
безперспективними.

Після Лютневої революції змінилося і становище меншовиків та есерів,
їхні лідери з початку виникнення Петроградської ради перебували в її
виконкомі, що до червня 1917 р. фактично очолював всю систему рад. У
травні видатні діячі партій меншовиків (М.І.Скобелєв, І.Г.Церетелі) та
есерів (О.Ф.Керенський, В.М.Чернов) увійшли до складу Тимчасового уряду,
тобто стали урядовими партіями. Відтоді ці дві партії були у Тимчасовому
уряді аж до його повалення. Потрібно зазначити, що протягом всього
періоду від лютого до жовтня цим партіям належало визначне місце у
політичному житті країни, а з березня по серпень вони користувалися
підтримкою значної частини трудящих.

Меншовики і есери, незважаючи на різні погляди щодо шляхів руху до
соціалізму, у питанні про його перспективу в Росії були одностайні.
їхньою метою було вирішення назрілих завдань реформаторськими методами,
виведення країни з кризи і забезпечення її розвитку
буржуазно-демократичним шляхом. Меншовики були переконані, ще Росія не
дозріла до соціалізму і межею можливих завоювань може бути повна
демократизація країни на базі буржуазних економічних відносин.

Меншовики й есери сподівалися на досвід, знання і творчо-ор
ганізаторські здібності російської буржуазії. Але вона не виправдала не
могла виправдати їхніх надій. Короткозора політична позиція буржуазії
визначила і банкрутство політики есерів та меншовиків. Зрештою їхнім
лідерам довелося відмовитися від програми соціальних ре форм, принести
їх в жертву політиці співробітництва з буржуазією., ось маси, особливо
селяни й солдати, протягом перших місяців революції довіряли есерам і
меншовикам, сподівалися на можливе вирішення всіх питань саме шляхом
реформ і угоди з буржуазією.

Гостра боротьба навколо оцінки історичної обстановки і питання про
шляхи розвитку країни після Лютневої революції розгорнулася РСДРП. Вона
виявилася у визначенні тактики партії з питань війни і миру, ставлення
до Тимчасового уряду тощо. У більшовиків спочатку сформувалися такі
альтернативні позиції: 1) ленінська, що викладена у «Листах здалека» і
«Квітневих тезах», 2) позиція переважно більшості більшовиків, які
працювали в Росії, сформульована у документах Російського бюро ЦК,
Петербурзького та інших комітетів.

Російське-бюро ЦК вважало, що буржуазно-демократичну революцію ще не
закінчено і не бачило перспективи переростання її у соціалістичну
революцію, вважаючи таку передчасною. Бюро відповідно .сформулювало і
політику щодо буржуазного Тимчасового уряду, намагаючись впливати на
нього, щоб примусити здійснювати революційні заходи.

Платформа, розроблена Леніним, передбачала переростання
буржуазно-демократичної революції у революцію соціалістичну, відмова від
будь-якої підтримки Тимчасового уряду, створення республіки рад як
політичної форми диктатури пролетаріату, негайне укладання
демократичного миру, конфіскація поміщицьких земель і націоналізація
всіх земель в країні, негайне злиття всіх банків країни в один
загальнонаціональний банк і контроль рад робітничих і солдатських
депутатів за його діяльністю, контроль рад за суспільним виробництвом і
розподілом продуктів. У ході полеміки, що розгорнулася в РСДРП, було
прийнято ленінську платформу.

Ситуація, що склалася в умовах двовладдя, давала можливість мирного
розвитку революції. Така можливість обумовлювалась, по-перше,
співвідношенням класових сил на користь пролетаріату, ‘який не тільки
залучив на свій бік солдатські й матроські маси, але й швидко почав
створювати власну збройну силу — Червону гвардію. Народ був озброєний.
Це стало вирішальним фактором.

По-друге, можливість мирного розвитку революції була зумовлена також
наявністю рад, — готової форми нової державної влади.

По-третє, сприятливою була і міжнародна обстановка: два імперіалістичні
угруповання воювали між собою. Все це разом узяте і створювало
.об’єктивні можливості мирного розвитку революції.

Виходячи з принципового положення про те, що основною силою
революційного процесу є трудящі маси і від того, на який бік стануть
робітники й селяни, врешті-решт залежатиме вирішення основного питання
революції — питання про владу, політичні партії в умовах двовладдя
розгорнули боротьбу за маси.

Необхідно зазначити, що після перемоги Лютневої революції більшість
робітників, солдатів і селян йшли не за більшовиками, а за меншовиками і
есерами. У цих умовах більшовики головне завдання бачили у залученні мас
на свій бік.

Не розкриваючи суті, назвемо лише основні напрями боротьби більшовиків
за маси: 1) робота в радах, наймасовіших класових організаціях трудящих;
2) робота серед робітничого класу, в профспілках і фабрично-заводських
комітетах; 3) робота серед селян, боротьба за залучення трудящих села і
передусім селянської бідноти на бік революції; 4) діяльність у
національних районах країни; 5) військова і бойова робота з метою
створення власних збройних сил.Про швидкі темпи і глибину процесу
політичного прозріння мас свідчили три політичні кризи в країні.
Квітнева криза була викликана стихійними могутніми демонстраціями
робітників і солдатів Петрограда (20—21 квітня 1917 р.), що протестували
проти політики продовження війни. Це було пов’язане із зверненням 18
квітня міністра іноземних справ Тимчасового уряду Мілюкова до країн
Антанти з нотою, в якій повідомлялося про вірність цього уряду
союзницьким зобов’язанням і намірам «довести світову війну до
вирішальної перемоги».

Нота Мілюкова викликала велике незадоволення робітників і солдатів. Тиск
мас був настільки великий, що позиції Тимчасового уряду похитнулися, з
його складу були виведені особливо ненависні народові міністри — Гучков
і Мілюков. Сталась урядова криза. Щоб врятувати становище. Тимчасовий
уряд вводить до свого складу 6 нових міністрів: есерів Керенського і
Чернова, меншовиків Скобелєва і Церетелі, Народних соціалістів —
Пешехонова і Переверзєва. Утворився перший коаліційний Тимчасовий уряд.
Однак двовладдя не перестало існувати: маси ще довіряли меншовикам і
есерам, які заявляли, що вони стоять на сторожі інтересів «революційної
демократії».

Не минуло й двох” місяців після бурхливих квітневих подій, як столицю, а
разом з нею і всю країну, вразила нова політ» на криза. Її причиною було
нове невдоволення мас політикою Тимчасового уряду. 18 червня сотні тисяч
робітників і солдатів Петрограда вийшли на вулиці під гаслами: “Вся
влада радам!”, «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Геть війну!» та
ін. Це була грандіозна політична демонстрація революційних робітників і
солдатів. Виступ робітників і солдатів Петрограда був підтриманий
численними демонстраціями трудящих Москви, Києва, Харкова, Риги,
Ростова, Воронежа, Володимира та інших промислових центрів. Проте
Червнева криза також не привела до ліквідації Тимчасового уряду.
Збереглося і двовладдя, отже, причини кризи не були усунуті.

До війни за переділ світу готувалися всі, але основними конкурентами у
боротьбі за світове панування стали Англія і Німеччина, між якими
виникли найгостріші суперечності. У своїх прагненнях до колоніальних
загарбань Німеччина завжди натрапляла на протидію Англії.

Зростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних
суперечностей в кінці XIX і особливо на початку XX ст. призвело до
створення у Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів — Антанти, що
об’єднувала Англію, Францію і Росію, та Троїстого союзу, до складу якого
входили Німеччина, Австро-Угорщина й Італія.

Яку мету ставила перед собою кожна з цих країн, розв’язуючи війну?

Особливо активну боротьбу за світове панування і переділ колоній
проводила Німеччина. Прагнучи до світового панування, вона ставила перед
собою завдання загарбати англійські та французькі колонії, частину
території Росії, а також підкорити своєму впливові країни Балканського
півострова. Австро-Угорщина також домагалася встановлення свого
панування на Балканах і відторгнення частини території Російської
держави. Англія сподівалася відібрати колонії у Німеччини, захопити
нафтові райони — Месопотамію і Палестину, закріпитися у Північній
Африці; Франція — повернути Ельзас і Лотарингію, захопити Саарський
вугільний басейн і німецькі колонії; Росія — оволодіти Константинополем,
чорноморськими протоками, частиною Туреччини і Галичини; Італія —
збільшити свої колоніальні володіння, загарбати значну територію на
Балканах.

США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але,
безперечно, не були байдужими до європейської політики. Вступивши у 1918
р. у війну на боці Антанти, США забезпечили її перемогу в боротьбі з
країнами німецького блоку.

2. Початок першої св. війни, причини і характер.

Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно
усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних
капіталҐстичних країн, змінилося співвідношення сил у світовій
економічній системі. Німеччина після 70-х р. XIX ст. розвивалася у З—4
рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія — разів у 10 швидше, ніж
Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА,
внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному
розвитку, на зламі XIX—XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску
промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною
виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування
у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у
світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До
початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був
завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та
Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних
володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з
головних причин першої світової війни.

До війни за переділ світу готувалися всі, але основними конкурентами у
боротьбі за світове панування стали Англія і Німеччина, між якими
виникли найгостріші суперечності. У своїх прагненнях до колоніальних
загарбань Німеччина завжди натрапляла на протидію Англії

Напередодні війни дуже гострими були політичні кризи і класові бої в
самих капіталістичних країнах. Відбувалися тривалі страйки робітників у
Англії, Німеччині, Італії, почастішали заворушення серед селян. Росія
переживала період нового революційного піднесення, яке розпочалося
влітку 1910 р. Посилився національно-визвольний рух пригноблених народів
Європи: ірландців — проти англійського гніту; чехів, хорватів, сербів та
інших слов’янських народів — проти австро-угорського панування; поляків
і ельзасців — проти насильного понімечення.

Отже, причинами першої світової війни були як економічні (боротьба за
переділ світу, за ринки збуту), так і соціально-політичні — намагання
буржуазії зупинити революційний рух пролетаріату, відвернути увагу
трудящих від революційної боротьби і внутрішніх політичних криз.

3. Відношення до першої св. війни різних класів і партій.

Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у
тому числі й її опозиційні партії. Частина російської колонії у Парижі
вирішила навіть добровільно вступити до французької армії “для захисту
демократії і культури від варварства». На 21 серпня 1914 р. до неї
записалося 9 тис. російських емігрантів. Республіканський загін, до
якого увійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та
анархісти, нараховував 70—80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків.
Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався.

У Росії більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістичній
війні. Головні партії російської буржуазії — октябристи і кадети
виступали єдиним фронтом з самодержавством і монархічним дворянством.
Вони без застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили
гасло «війна до переможного кінця».

Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік самодержавства.
Відверто шовіністичні позиції зайняв Г.В.Плеханов. Вважаючи Німеччину
основним винуватцем війни, Г.Плеханов всіляко захищав Францію та Англію
і фактично відкидав агресивні наміри царизму. У 1915 р. Плеханов прямо
вимагав від меншовицьких депутатів Думи голосувати за воєнні кредити.

Невелика група меншовиків-інтернаціоналістів на чолі з Марто-вим, а
також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були у
згоді з відвертими соціал-шовіністами.

На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії
країни. На ці позиції стали Товариства українських поступовців (1908
р.), частина Української соціал-демократичної робітничої партії, яку
очолював Симон Петлюра. Керівники західноукраїнських національних партій
з початку війни зайняли виразно антимосковську позицію.

На початку війни у Львові з представників трьох політичних партій —
національно-демократичної, радикальної Й соціал-демократичної — було
засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була
організація австрійської орієнтації. Вона ставила завдання охороняти
інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців стати на боці
Австрії у війні. Рада створила військову організацію — добровільний
легіон Українських січових стрільців для боротьби з російськими
військами.

На початку серпня 1914 р. група політичних емігрантів з України
(Наддніпрянщини) заснувала у Львові «Союз визволення України», який вів
пропаганду ідеї самостійності України у таборах військовополонених
українців на території Австро-Угорщини.

Рішуче і послідовно виступили проти тактики оборонства більшовики. Вже
26 липня 1914 р. більшовицька фракція у IV Державній думі, яку тоді
підтримали і меншовики, виступила проти війни, відмовилась голосувати за
воєнні кредити і залишила засідання. На жаль, незабаром
депутати-меншовики змінили свою позицію.

Виходячи з власного розуміння характеру війни, більшовики у своїй роботі
керувалися такими основними тактичними гаслами: 1) перетворення війни
імперіалістичної у війну громадянську; 2) поразка свого уряду в
імперіалістичній війні; 3) повний розрив з II Інтернаціоналом, і
створення нового, III Інтернаціоналу.

Першими кроками на шляху реалізації цієї тактики мали бути:

відмова від голосування за воєнні кредити, повний розрив з політикою
«національного миру », створення скрізь нелегальних антивоєнних
організацій, братання солдатів ворогуючих армій на фронтах, підтримка
масових виступів робітничого класу проти війни.

4.Що слід розуміти під крахом ІІ Інтернаціоналу ?

На початку першої світової війни стався ідейний і організаційний крах II
Інтернаціоналу. Під крахом II Інтернаціоналу слід розуміти передусім
зраду більшості офіційних соціал-демократичних партій своїм
переконанням, урочистим заявам і рішенням, що були прийняті міжнародними
конгресами у Штутгарті (1907 р.), Копенгагені (1910 р.) і Базелі (1912
р.). На цих конгресах партійні діячі II Інтернаціоналу виступали проти
війни. Насправді ж, німецькі, французькі, англійські, бельгійські та
інші соціал-демократи голосували у своїх парламентах за військові
кредити, активно підтримували воєнні заходи буржуазних урядів.

5.Загострення внутрішніх суперечностей, визрівання революційної ситуації
у воюючих країнах в умовах першої св. війни.

Політична обстановка в Європі у ході війни дедалі загострювалася. Тягар
війни, що спричиняв значне погіршення становища трудящих мас, призвів до
посилення страйкового руху. У Німеччині кількість страйків зросла з 137
у 1915 р. до 240 у 1916 р., а кількість їхніх учасників з 14 тис. до 129
тис., у Франції кількість страйків зросла з 98 до 314, а їхніх учасників
— з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито виявляти незадоволення
війною.

Якою ж була обстановка в Росії”?

Світова імперіалістична війна, як і слід було сподіватися, вкрай
погіршила і без того тяжке становище трудящих мас Росії. Поразки
царської армії на фронті, розвал економічного життя .країни, голод,
епідемії та інші біди, що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі
народу.

На грунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р.,
зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюється
революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страйків, у
яких брало участь понад 500 тис. робітників.

У 1916р. революційний рух значно посилився. До боротьби пролетаріату
Петрограда і Центральних промислових губерній приєдналися робітники
Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916″ р. в Росії
відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн. чол. На
підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15%
загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових
робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків
супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво виражений політичний,
антивоєнний характер.

Революційний рух пролетаріату зімкнувся з антивоєнним рухом селянських
мас. За роки війни у Росії відбулося 300 селянських виступів, у тому
числі в Україні — близько 160.

Революційна хвиля охопила армію і флот. Почастішали випадки солідарності
солдатів із страйкарями. У 1916 р. були факти відмови цілих військових
частин від наступу, особливо на Північному фронті. Відбулися серйозні
антивоєнні заворушення у 17-му і 55-му Сибірських стрілецьких полках
Північного фронту, повстання у

\го Універсалу ЦР брала на себе державні функції. Це була своєрідна
форма відродження української державності.

Через декілька днів, 15 червня, для поточної роботи був обраний
Генеральний Секретаріат, як Уряд України, в якому державні функції
виконували 8 Генеральних секретарів, 5 із них були соціал-демократами.
Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.

Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після
повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуджуючи український
«сепаратизм», 29 червня до Києва прибули міністри Тимчасового уряду — О.
Керенський,М. Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під час переговорів
було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та
Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал.
Зміст його суперечливий, а тому й відношення до нього різних політичних
сил в Україні було неоднозначним.

З одного боку, визнавалася автономія України, така бажана й довгожданна;
Центральна Рада визнавалася найвищим крайовим органом управління на
Україні; дозволялося формувати українські військові частини. З іншого,—
ЦР відмовлялася від самочинного введення автономії і погоджувалася
чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо автономії України;
склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР
повинна була поповнитися національними меншинами; процес формування
українських національних частин повинен був знаходитися під контролем
російського командування і воєнного міністра.

Хоча Центральна Рада і зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, все
ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів до українського народу відкривало
нову сторінку в українській історії: починалася доба будівництва
державних органів в центрі і на місцях. В черговий раз український народ
зробив спробу розбудувати своє життя з врахуванням національних
інтересів.

ІІІ Універсал. ІІІ Універсал було прийнято 7 (20) листопада на
засіданні Малої Ради УЦР. Широко проголошений він був 9 листопада 1917р.
на Софійському, майдані в Києві.

М.Грушевський зачитав текст Універсалу.

1.Заявляється, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в
Україні відтепер належить лише УЦР та Генеральному Секретаріату.

2. Україна стає_ Українську Народною Республікою

3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями:
Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, .Харківщина.
Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про
приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з
Україною територій з переважаючим українським населенням має
вирішуватися шляхом переговорів,

4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на
удільні, монастирські кабінетські та церковні землі скасовується.
Генеральний Секретаріат зобов’язується негайно прийняти закон про
розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських
Установчих Зборів.

5. В Україні проголошується 8-годинний робочий день.

6. Запроваджується державний контроль над виробництвом.

7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюючими сторонами.

8. Скасовується смертна кара й оголошується амністія.

9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд.

10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин.

11. На 27 грудня (9 січня) призначаються вибори до Всеукраїнських
Установчих Зборів, які планується скликати 9(22) січня 1918 р.

Історики неоднозначне оцінюють III Універсал Центральної Ради. Більшість
погоджується, що головне історичне значення мало проголошення
Української Народної Республіки, тобто було розпочато етап
державно-національного будівництва. Історичне значення III Універсалу
було в тому, Проголошення Третього Універсалу Центральної Ради було,
безперечно, актом великої історичної ваги: уперше за 250 років
український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до
свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави.

IV Універсалу11 січня Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал, який на
другий день в будинку Педагогічного музею на відкритому засіданні
проголосив М. Грушевський. Перш ніж зачитати текст Універсалу,
Грушевський у короткому виступі наголосив на двох мотивах прийняття
рішення: «дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і
захистити від усяких замахів нашу країну».

Зміст IV Універсалу: 1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР;
2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але
жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) урядові
Доручалося довести до кінця переговори з Центральними Державами, укласти
з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена
міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних
робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6)
проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7)
ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори,
що схвалять Конституцію УНР.

Зразу після прийняття IV Універсалу Генеральний Секретаріат було
перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано В.
Винниченка.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши
незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного,
суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який
врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму.
Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром.
Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення
України було досягнуто не на хвилі піднесення українського
національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його
історії часів громадянської війни.

4.Перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Створення другого центру влади в
Україні.

11 —12(24—25) грудня 1917 року е Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд
рад. Було проголошено Українську республіку, яка мала стати
«федеративною частиною Російської республіки», тобто Радянської Росії з
відповідними державними атрибутами. Одночасно з’їзд зробив заяву про те,
що буржуазна Центральна рада не може бути визнана як уряд робітників і
найбідніших селян України. У свою чергу керівництво Центральної ради
вважало, що «купка більшовиків» інсценувала «фальшивий з’їзд», а тому не
визнавало його рішень і виборних органів.

Делегати харківського з’їзду обрали Центральний Виконавчий Комітет (35
більшовиків, 4 ліві есери, один лівий український соціал-демократ та
один меншовик-інтернаціоналіст). Вирішено також дообрати згодом 20
членів ЦВК від селянських рад.

ЦВК створив уряд України — Народний секретаріат, до якого ввійшли В.П.
Затонський, М.О.Скрипник та інші. У січні 1918 р. головнокомандувачем
радянських збройних сил України став Юрій Коцюбинський, син видатного
українського письменника Михайла Коцюбинського. РНК Росії визнала
Українську Радянську Республіку»

Таким чином, в Україні створилися два осередки влади: ЦВК і Народний
секретаріат у Харкові і Центральна рада з Генеральним секретаріатом у
Києві, дві українські держави — УНР, яку творили українські соціалісти,
і більшовицька Радянська Україна. Парадокс історії полягає в тому, що ці
дві ворогуючі влади стали складовими єдиного процесу державотворення в
Україні і не були антиподами ні за соціальною базою, ні за головним
спрямуванням своєї політики.

5.Війна Радянської Росії проти УНР(кінець 1917 – початок 1918
рр.).Причини поразок укр. військ.

Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту
та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії, що
прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були
добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що
ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали
зкомунізовані латишські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії
в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобережжі). Ці об’єднані
160-тисячні військові сили були «вручені» М. Муравйову.

На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і
добровольчі об’єднання, що створювалися за рішенням Генерального
Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш
Слобідської України під командуванням С. Петлюри; Галицький курінь
Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів
Сальського та Удовиченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися
радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від
більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та
по лінії основних залізничних колій.

Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний
наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою
місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон,
Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили
Донбас. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва.
Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і
Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів,
гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б.
Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р.), в ході якого
більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником
Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію
України.

На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16
січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод.
Повстання через -5 днів було придушене загонами новосформованого куреня
січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового
безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю
УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої місто не
бачило з часів Андрія Боголюбського.

ЗО січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську
Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено
злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до
Житомира.

Аналіз війни УНР з радянською Росією наприкінці 1917-го — на початку
1918 рр. засвідчує, що причини поразки українських військ були такі:

1. Перевага більшовицької Росії у чисельності й озброєнні війська. За
грудень 1917-го — січень 1918 рр. до України прибуло 60 тис. російських
військ, в тому числі загони Хавріна, Сіверса Єгорова, Желєзнякова,
Берзіна, Сабліна.

проекти федеративного входження Кубані до України. Велись
україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних
українських земель.

Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася.
Внаслідок поразки Четвертного союзу гетьман починає шукати підтримки у
країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв’язках з білою
росією. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний
крок: оголосив грамоту про федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією.
Але це не врятувало режим гетьмана.

1.3.Проголошення ЗУНР, її зовнішня і внутрішня політика.

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до
складу Австро-Угорської імперії. Напередодні її поразки
національно-визвольний рух пригнічених народів посилився. Українські
політичні діячі почали готуватися до створення власної держави. 19
жовтня 1918 р. вважається днем проголошення на західноукраїнським
землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська
Народна Республіка. Наміри українських політиків суперечили планам
поляків, котрі вели підготовку до утворення польської держави, до складу
якої планували включити західноукраїнські землі. В ніч з 31 жовтня
на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання, що були в
складі австро-угорської армії, взяли під контроль Львів, наступного
дня — інші міста Галичини.

Керівниками нової влади були Євген Петрушевич та Кость Левицький діячі
поміркованого, ліберально-демократичного спрямування, які прагнули
Демократичних реформ із збереженням класового миру в суспільстві. Було
запроваджено 8-годинний робочий день, оголошено про початок аграрної
реформи. Національні меншини дістали широкі права, їхнім
представникам у майбутньому парламенті було обіцяно 30% депутатських
місць.

Йдучи назустріч загальнонародному прагненню возз’єднання всіх
українських земель у межах незалежної держави, керівники ЗУНР і УНР
пішли на переговори про створення єдиної держави. 22 січня 1919 р. у
Києві на площі біля Софійського собору було проголошено Акт Злуки УНР і
ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР (ЗО УНР) і одержала повну
автономію.

Зовнішня політика ЗУНР, як і внутрішня, була надзвичайно складна. З
перших днів свого існування Республіка опинилася в стані війни з
Польщею. Спроби добитися міжнародного визнання ЗУНР закінчилися
невдачею. Представники Антанти натомість визнали права Польщі на
окупацію Східної Галичини. Під натиском польських військ в кінці травня
Галицьких уряд спочатку переїхав до Тернополя, а потім — до Станіслава і
нарешті змушений був податися в напрямі до р. Збруч, що розділяла
Галичину й Велику Україну. Нарешті президент Петрушевич дав наказ своїй
армії перейти р. Збруч і з’єднатися з частинами військ Директорії. Це
сталося 16 липня 1919 р.

Таким чином, через 9 місяців свого існування ЗУНР була ліквідована, а
народ опинився в польській неволі, далеко гіршій за австрійську.

Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно несприятливій зовнішній
обстановці. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з
Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною.

21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів.
Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно
йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Українська
Галицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили
були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта
погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй
озброєнням і спорядженням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші
польські війська. В 1919 р. УГА була проведена блискуча наступальна
операція, що ввійшла до історії як Чортківська офензива. 25 тис.
українських солдатів і офіцерів примусили відступати 100-тисячну
польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до
Збруча, де з’єдналися з частинами армії УНР.

ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського
народу за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

1.4.Прихід до влади в Україні Директорії. Внутрішня і зовнішня політика
Директорії УНР.

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною
боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої
ввійшли В, Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф.
Швець (член УПСР), А. Макаренко (представник Об’єднаної ради
залізничників України), О. Андрієвський (член Української партії
самостійників-соціалістів). Незадовго до засідання

УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву, де
оголосив себе отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні
до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з
гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи,
8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.
17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних
військ про їх нейтралітет у подіях.

Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке
стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік
перейшла частина гетьманських військ, у тому числі добре дисциплінований
і навчений полк Січових

Стрільців, якими командував Є. Коновалець, а також Сірожупанна
дивізія. Під селом Мотовилівкою (за 40 км від Києва) 18 листопада
гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські
дружини, були вщент розбиті. Гетьманці залишили на полі бою 600 вбитих.
Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські
війська, які діяли в районі Києва, підійшли до столиці і почали її
облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня
Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада
Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР
урочисто вступила до Києва.

Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при
гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової
відповідальності. За розпорядженням нових властей проводились обшуки в
особняках мільйонерів. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові
господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння.
Уряд

мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та
планував установити в Україні національний варіант радянської влади,
тим самим вибивши з рук більшовиків один з їх найважливіших
пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати
Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції.
Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який
обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів».
Причому, до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть вищу
інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і
т.д.

Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в розробці
аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без
викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія
прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на
різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін.) вдосконалення, раніше
проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до
цього жили, породиста худоба, виноградники та ін. Було також оголошено
про недоторканість земель промислових .підприємств і цукрових заводів,
що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не
підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних
селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи
обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та
все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та
прокуркульські й з обуренням відкидалися. Зі свого боку, поміщики і
буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка
відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну
визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватікан, Італія і ряд інших
держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами,
від

яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.

Наступ радянських військ з нейтральної зони в Україну, в якому брали
участь військові частини з РСФРР, почався наприкінці листопада, тобто в
той час, коли війська Директорії були під Києвом і вирішувалася доля
гетьманського режиму. Фактично із самого початку свого існування
Директорія була у стані війни з радянською Росією. 31 грудня 1918 р. у
радіограмі на адресу РНК РСФРР Директорія запропонувала переговори про
мир. Раднарком не визнавав Директорію представницьким органом
українського народу, але на переговори погодився. На початку лютого у
переговори включилася делегація більшовицького уряду України. Під час
переговорів радянська сторона відкинула

звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких
регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія
не погодилася на об’єднання Директорії з українським радянським урядом і
відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

1.5.Обставини і значення об’єднання УНР і ЗУНР у 1919р.

1 грудня у Фастові укладається двосторонній “передвступний” договір про
“майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. З
січня 1919 р. Українська Національна Рада, уперше зібравшись у новій
столиці Станіславі, урочисто проголосила з’єднання ЗУНР з УНР в одну
одноцілу суверенну Народну республіку…”

Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Левом Бачинським і Степаном
Витвицьким відбула зі Станіслава до Києва. Серед 36 парламентарів були
члени Української Національної Ради та уряду, відомі громадські діячі
Дмитро Вітовський, Леонгин Цегельський, Василь Стефаник, Роман
Перфецький, Семен Вітик та ін.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня о 12 годині. Державний секретар
Цегельський зачитав і передав голові Директорії Винниченку
грамоту-ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. У
відповідь представник Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний
Універсал: … Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від
одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка
(Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини
України, Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних
сил, має тепер змогу з’єднати всі змагання своїх синів для утворення
нероздільної незалежної української держави”. В Оперному театрі відбувся
Трудовий конгрес, на якому за злуку проголосували практично всі чотири
сотні присутніх. Водночас ухвалено скликати парламент Великої Соборної
України, до Директорії дообрано Євгена Петрушевича.

Катастрофа під Варшавою поклала край усім планам радянських керівників.
Мир було укладено без перегляду лінії розмежування сил, що фактично
склалася перед цією війною. Лінія розмежування стала державним кордоном.
Радянська Росія і УСРР (як перед війною — й УНР) відмовилися від
претензій на Західну Україну, що залишилася у межах Польщі.

1.10 Ризький мирний договір та його наслідки для України.

Переговори між Польщею та Радянською Росією завершилися 18 березня
1921р. підписанням Ризького договору. Польща визнавала існування
Української соціалістичної радянської республіки. До Польщі відійшли
Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, інші частини
Правобережжя ввійшли до складу УСРР. Східна Галичина залишалася за
Польщею. Організована боротьба регулярних українських військ за
незалежну Україну закінчилася поразкою.

1.11.Історичне значення та уроки боротьби укр. народу за незалежність.

Чому 30-мільйонний народ не зміг завоювати незалежність у 1917—1920 рр.?
Розглядаючи основні причини поразки українців, слід розрізняти внутрішні
і зовнішні фактори та відмінності між Східною та Західною Україною.
Сусіди України, особливо Росія і Польща, не погоджувалися на існування
української держави і робили все, щоб ліквідувати її незалежність.
Характерно, що на позиціях невизнання самостійної України стояли і
російські більшовики, і російські білогвардійці. Білогвардійців і
польських інтервентів підтримувала Антанта.

Серед внутрішніх причин слід назвати відсутність єдності в
національне-визвольному таборі, недостатню соціальну базу
державотворення, численні помилки керівників Української держави.

Проте героїчна боротьба українського народу за свою незалежність у
1917-1920 рр. не була марною. Вона мала велике історичне значення, яке
полягало в тому, що після тривалого історичного періоду русифікації,
національного і соціального гноблення український народ, створивши
власну незалежну державу і кілька років підтримуючи її існування,
продемонстрував своє нестримне прагнення до самостійності. В широких
масах українського населення зростало переконання, що без власної
держави неможливе краще життя кожного зокрема і процвітання України в
цілому.

Боротьба за незалежність була прикладом для наступних поколінь
українців. Як тільки виникали сприятливі внутрішні і зовнішні
можливості, кращі представники цих поколінь знову піднімалися на
боротьбу. Без цієї боротьби було б неможливе проголошення державної
незалежності в 1991 р., а існування українського народу взагалі було б
поставлене під сумнів.

Водночас, поразка в боротьбі за незалежність змушує критично оцінити дії
українських національно-державницьких сил, сформулювати історичні уроки
цієї боротьби. Вони полягають у необхідності єдності всіх
національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності
(саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною
поразки), у необхідності взаємних поступок, компромісів різних
національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.
Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних
реформ, які відкривають перспективу покращення життя основної маси
населення.

Один із уроків полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну
ситуацію, домагатись підтримки незалежності України основними
зарубіжними країнами. Без широкого міжнародного визнання існування
самостійної України буде поставлене під сумнів.

1.12. Дайте порівняльну характеристику державотворчій діяльності УЦР,
Української гетьманської держави, Директорії УНР та розкрийте причини їх
поразки в період Української демократичної революції.

Причини поразки Центральної Ради.

Трагедія України полягала в тому, що майже ніде більшовизм не знаходив
рішучого спротиву. Червоногвардійським загонам майже не потрібно було
«здобувати» міста; особливо там, де були фабрики і заводи, вони
знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської
та єврейської. Селянська голота теж ставала на сторону більшовиків, що
володіли вмілою соціальною демагогією, а ЦР не зуміла своєчасно і
зацікавлено вирішити земельне питання.

Сама Центральна Рада не приховувала, будучи у своїй більшості
соціалістичною, своїх пробільшовицьких настроїв, і тому не могла вести з
більшовиками послідовної боротьби.

Серйозною помилкою ЦР було й те, що вона не займалася організацією своєї
армії, вважаючи, що в новому суспільстві міліції буде достатньо для
захисту демократичної держави, і тому перед загрозою Червоної
організованої гвардії, яка швидко наступала на Україну, охороняти
кордони Української держави практично не було кому.

Причини падіння уряду П. Скоропадського:— гетьман був тісно пов’язаний з
соціальними станами, що прагнули скасувати революційні завоювання
українського народу;

— компрометувала уряд Скоропадського залежність від німців;

— гетьман орієнтувався на деякі офіцерські кадри Росії, окремі посади
чиновників належали росіянам, яким чужою була українська ідея;

— соціалістичні партії ЦР відмовилися співпрацювати з П. Скоропадським,
свою партійну програму поставили вище від інтересів держави;

— великими були намагання Росії використати антигетьманський рух на свою
користь: 50 млн. крб. було виділено на агітацію проти гетьмана, на
підготовку загального повстання в Україні;

— російські емігранти, втікаючи від більшовицької кулі, отримували в
українських консульствах паспорти і

виїздили в Україну, а тут, замість вдячності за притулок зразу «бралися»
за відродження «єдиної і неділимої». Організація «Союз відродження
Росії» організовувала саботаж, розкидалися листівки, вибухали порохові
склади, злітали в повітря будинки й магазини, руйнувалися залізниці,
тобто робилося все за формулою: чим довше в Україні буде, безпорядок,
тим легше буде її прилучити до Росії. Нарешті москвичем Б. Донським було
вбито в Україні фельдмаршала Айхгорна, це було намагання більшовиків
зірвати українсько-німецький Брестський мир.

Всі ці моменти, пов’язані з причинами падіння уряду П. Скоропадського,
надзвичайно повчальні. Особливо сьогодні, коли Україна вчетверте в своїй
історії робить спробу розбудови незалежної, самостійної держави.

Причини падіння Директорії: — відсутність єдиної політичної лінії,
безкінечні неузгодженості в самій Директорії;

— невиваженість внутрішньої і зовнішньої політики, відсутність
перспективи державно-національного будівництва;

— відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль
отаманщини;

— неукраїнське населення горіло ненавистю до української влади,
звідси-саботаж, грабежі, вбивства;

— більшості українського населення (особливо селянству) були чужими
національні інтереси, тобто відсутня «національна ідея». Цей історичний
урок надзвичайно повчальний і сьогодні.

ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В СВІТІ В 20-30рр.

1. Вкажіть найбільш характерні риси геополітичних змін в світі після
1-ї світової війни.

Расстановка сил в мире после окончания Первой мировой войны отражала
противоречия той системы международных отношений, которая сложилась к
концу войны. Итоги ее привели к столь значительным экономическим,
политическим, социальным, дипломатическим последствиям, что возврат к
довоенному соотношению сил был уже невозможен. Перестали существовать
четыре крупнейшие империи: Австро-Венгерская, Османская, Российская и
Германская. Россия некоторое время была занята внутриполитической
борьбой за власть между различными политическими силами. Потерпевшую
сокрушительное поражение Германию также охватили революционные процессы
и многочисленные внутренние проблемы. И Германия, и Россия утратили свой
довоенный статус великих держав. На международную арену в качестве
главного

претендента на мировое господство выходят США, которые неслыханно
обогатились в ходе войны. США не только погасили свою
внешнеэкономическую задолженность, но и превратились в крупнейшего
кредитора мира. Они ссудили странам Европы 10 млрд. долларов, около 6,5
млрд. долларов составили частные инвестиции американских промышленников
и банкиров.

Вскоре между основателями Антанты — Францией и Англией, с одной стороны,
и США — с другой, возникли острые противоречия. Европейские державы
увязывали выплату долгов с получением репараций от Германии и
урегулированием международных долгов. Однако США отклонили эти
намерения. Англия, Франция и Япония с нескрываемым опасением следили за
строительством американского военно-морского флота и предпринимали
попытки свернуть эту программу. Под предлогом помощи разоренным странам
и голодающим народам американский капитал стремился устранить своих
конкурентов на европейских рынках.

Великобритания устранила своего главного соперника в Европе — Германию и
сохранила статус великой державы, получила значительную часть земель
бывшей Османской империи. Ее соперниками оставались Франция (в Европе) и
США (в мире).

Франция стремилась лишить Германию возможности реванша и установить
французскую гегемонию в Европе, получить германские колонии в Африке и
турецкие — на Ближнем Востоке. Имели свои территориальные притязания
Италия, Япония, другие страны — участницы Первой мировой войны.
Наступало время дипломатических сражений.

2. Паризька мирна конференція та її рішення.

Первая мировая война закончилась 11 ноября 1918 г., когда было подписано
Компьенское перемирие. По его условиям Германия должна была оставить все
захваченные ею территории на Западе и отвести войска за Рейн. Из
Восточной Европы германская армия должна была уйти по мере прибытия туда
войск Антанты. Все военнопленные и военное имущество подлежали передаче
союзникам.

Представители держав-победительниц съезжались в столицу Франции — Париж
для окончательного подведения итогов войны.

13 января 1919 г, президент Франции Р. Пуанкаре официально открыл
Парижскую мирную конференцию. Пленарные заседания конференции носили
формальный характер, так как все важные вопросы решали представители
США, Франции, Англии, Японии и Италии, По два представителя этих стран
составили Совет десяти, который на своих заседаниях был призван решать
главные проблемы послевоенного устройства мира.

Председателем Парижской конференции был избран Французский премьер Жорж
Клемансо. Страны Антанты резко отрицательно отнеслись к Советской России
и не признавали сам факт ее существования, поскольку большевики пришли к
власти незаконным путем в результате Октябрьского переворота 1917 г, Они
намеревались создать “санитарный кордон” вокруг Советской России и
расчленить ее на сферы влияния. Особые усилия прилагались, чтобы не
допустить сближения Германии с Россией.

США выходили на передовые позиции в мире, их экономическая и военная
мощь в период войны резко возросла. Из должника США становятся мировым
кредитором.

Президент В. Вильсон считал, что США способны стать спасителем и
гарантом мира. Свое видение новых принципов международных отношений он
отразил в “14 пунктах”, обнародованных 8 января 1918 п В них содержался
отказ от тайной дипломатии, провозглашалась свобода торговли и
мореплавания, признание прав народов на самоопределение, высказывалась
необходимость разоружения. Предложения Вильсона были направлены на
предотвращение мировой войны, на создание свободного демократического
порядка и были новым словом в международных отношениях. “14 пунктов”
Вильсона во многом определили ход Парижской конференции.

Великобритания еще до начала конференции добилась одной из главных целей
участия в войне: германский флот перестал существовать и стоял на
приколе в английской гавани Скапа-Флоу. Великобритания уже успела
захватить германские колонии в Африке и турецкие — на Ближнем Востоке,
но в то же время она была заинтересована в сохранении германского
государства для обеспечения равновесия сил в Европе.

Однако положение Великобритании было далеко не безоблачным: доминионы
добились большей самостоятельности. Из мирового кредитора она
превращается в должника. Экономика ослаблена, финансы и торговля
дезорганизованы.

Франция добивалась на конференции расчленения Германии на ряд мелких
государств, что облегчало осуществление ее главных намерений: захват
значительной части турецких и германских колоний, расширение своих
границ в Европе за счет Германии, возврат Эльзаса и Лотарингии. Франция
намеревалась получить свыше 50%

от общей суммы репараций с Германии. Не отказывалась франция и от своей
ведущей роли в Европе.

Итальянские представители добивались захвата ряда территорий на
Балканах, входящих в состав Австро-Венгрии. Япония требовала передачи ей
Шаньдуна и германских колоний на Тихом океане. Японию поддерживала
Англия, видя в союзе с ней противовес США.

3. Розкріпіте процес складання Версальсько-Вашингтонської системи
договорів? В чому її особливості?

Версальский мирный договор, официально завершивший Первую мировую войну,
был подписан в Версале (что в 18 км от Парижа) 28 июля 1919 г.
потерпевшей поражение в войне Германией, с одной стороны, и одержавшими
победу “союзниками и объединившимися державами” — с другой: США,
Великобританией, Францией, Италией, Японией, Бельгией, Боливией,
Бразилией, Кубой, Эквадором, Грецией, Гватемалой, Таити, Хиджасом,
Гондурасом, Либерией, Никарагуа, Панамой, Перу, Польшей, Португалией,
Румынией, Сербо-Хорвате-Словенским государством, Сиамом, Чехословакией и
Уругваем.

Американский сенат отказался от ратификации Версальского договора из-за
нежелания США связывать себя участием в Лиге Наций. Взамен Версальского
договора США в августе 1921 г. заключили с Германией особый договор,
почти идентичный с Версальским, но не содержащий статей о Лиге Наций.

Захваченные Германией в 1870 г. французские провинции Эльзас и
Лотарингия передавались Франции. К ней также перешли рудники Саарской
области. Союзники оккупировали левое побережье Рейна сроком на 15 лет.
Зона к востоку от Рейна на 50 км подлежала полной демилитаризации.
Бельгии достались округа Эйпен и Мальмеди. К Дании переходила северная
часть Шлезви-га. Польша получила Познань, районы Померании, Западной и
Восточной Пруссии, часть Верхней Силезии. Гданьск (Данциг) становился
“вольным городом” под управлением Лиги Наций.

Германские колонии Того и Камерун перешли к Англии и Франции. Англия
получила также Таньганьику (бывшую Германскую Восточную Африку), Бельгия
— Руанду и Бурунди. За Японией были закреплены

Маршалловы, Марианские и Каролинские острова на Тихом океане, а
также китайская область Цзяочжоу и концессия в Шаньдуне.

По Версальскому договору виновниками войны были объявлены Германия и ее
союзники. На них была возложена выплата репараций. Сумма репараций была
установлена только в 1921 г. на Лондонской конференции и составила 132
млрд. золотых марок. Франция получала 52%, Англия — 22%, Италия — 10%
общей суммы,

Версальский договор запрещал всеобщую воинскую повинность в Германии, не
разрешал ей иметь подводный флот, военную и морскую авиацию. Численность
армии, призванной на добровольных началах, не могла превышать 100 тыс.
человек.

На конференции были выработаны также мирные договоры с союзниками
Германии — Австрией, Болгарией, Венгрией и Турцией. В договорах были
зафиксированы государственные границы, связанные с образованием новых
национальных государств в Центральной и Юго-Восточной Европе: Австрии,
Венгрии, Польши, Чехословакии, Югославии и других.

По Сен-Жерменскому договору с Австрией от 10 сентября 1919 г. бывшая
Австро-Венгерская монархия прекратила свое существование. Часть Южного
Тироля переходила к Италии, Чехия и Моравия становились частью нового
государства — Чехословакии, Буковина передавалась Румынии (несмотря на
решение Народного вече от 3 ноября 1918 г. о воссоединении с Советской
Украиной). Австрия могла иметь 30-тысячную армию. Ее флот переходил к
союзникам. Запрещалось объединение Австрии и Германии.

По мирному договору с Болгарией, подписанному’ 27 ноября 1919 г. в Нейи,
часть ее территории отошла к Югославии и Румынии, Численность армии
ограничивалась 20 тыс. человек,

4 июня 1920 г, в Большом Трианонском дворце Версаля был подписан мирный
договор с Венгрией, по которому Хорватия, Бачка и западная часть Баната
передавались Югославии; Трансильвания и восточная часть Баната —
Румынии; Словакия и Закарпатская Украина — Чехословакии. Венгрия могла
иметь армию не более 33 тыс. человек и должна была выплачивать репарации
победителям.

Севрский договор, заключенный державами-победительницами с Турцией 10
августа 1920 г., оформил раздел Турецкой империи, которая теряла около
80%

своих владений (Палестину, Трансиорданию, Иран, Сирию, Ливан и другие
территории). Над черноморскими проливами был установлен международный
контроль стран Антанты (главным образом Англии). Проливы разоружались, а
любые нечерноморские государства получали беспрепятственное право
провода через них своих военных кораблей. Турция, ограниченная частью
полуострова Малая Азия и полоской европейской территории с городом
Константинополем, по существу, была поставлена в положение колониальной
зависимости.

В целом договоры стран Антанты с союзниками Германии носили
противоречивый характер и таили в себе условия и причины будущих
конфликтов.

4.Чим обумовлювалось зростання ролі США на світову політику після 1-ї
світової війни? Вкажіть на особливості соціально-економічного та
політичного розвитку США у 20-ті роки.

США максимально использовали сложившуюся обстановку для
дальнейшего обогащения. Они выступили в роли главного поставщика военных
материалов, продовольствия и сырья воюющим странам. Общая чистая
прибыль всех американских монополий в течение 1914— 1919 гг.
составила 33,6 млрд. долларов. Гигантские средства,
оказавшиеся в распоряжении корпораций, обеспечили новые крупные
капиталовложения в американскую экономику, удельный рост США в
мировом промышленном производстве значительно вырос. К началу
20-х гг. Соединенные Штаты обеспечивали почти половину мировой добычи
каменного угля, около 3/5 мирового производства чугуна и стали, 2/3
добытой во всем мире нефти, 85% мирового выпуска автомобилей. Еще больше
изменился финансовый статус США в мире. Из должника европейских
стран они превратились в крупнейшего кредитора. Общий размер займов
европейским странам достиг к началу 20-х гг. 11,1 млрд. долларов, 7
млрд. долларов составили частные инвестиции американских
предпринимателей и банкиров. Нью-Йорк стал индустриальным финансовым
центром мира.

Война открыла для США возможность расширения производства, в стране
сократилась безработица и выросла заработная плата. Среднегодовой
заработок американского рабочего в 1920 г. составил 1407 долларов,
увеличившись по сравнению с довоенным уровнем почти вдвое. Правда,
отмечался рост стоимости жизни, рост цен К началу 20-х гг. они
превратились в высокоразвитую индустриальную державу. Из 105,7 млн.
американских граждан (перепись 1920 г.) жители городов составили 54,2
млн. человек и впервые превысили численность сельских жителей.

Незважаючи на те, що фактичне об’єднання двох республік в єдину
українську державу так і не відбулося, а після укладення союзу С.
Петлюри з Ю. Пілсудським керівництво ЗУНР визнало акт Злуки таким, що
втратив чинність, ця подія засвідчила споконвічне прагнення українського
народу до створення незалежної соборної держави. У цьому — головне
історичне значення Злуки УНР і ЗУНР.

1.6.Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”.Н.Махно.

Могутня хвиля селянського протесту піднялася у відповідь на цей декрет
та методи його реалізації. В квітні 1919 р. було зареєстровано 98
антибільшовицьких виступів, а в червні — липні — вже 328. Уряд практично
контролював лише міста. Стихійний рух опору українського селянства проти
комун і продрозкладки більшовики негайно охрестили «куркульським
бандитизмом» й зробили спробу використати проти нього армію.

Махновщина. Велику загрозу для більшовиків являла 3-я бригада
Задніпровської дивізії під командуванням Н. І. Махно (русифікованого
українського селянина й затятого анархіста). У сер. 1919 р. його
повстанські

сили, що базувалися в Гуляйполі на Запоріжжі, налічували до 50 тис. і
ставали вирішальним чинником в боротьбі за південь України. На
скликаний Махно без дозволу Радянського уряду з’їзд з’їхалися в
Гуляйполе (10 квітня) представники 72 волостей Олександрівського,
Бахмутського, Бердянського, Маріупольського, Павлоградського повітів.
З’їзд відмовився виконувати рішення ІІІ-го Всеукраїнського з’їзду Рад.
Махновці захоплювали ешелони з хлібом, що його силою забрали у селян,
заважали проведенню розкладки в найбільш багатих зернових районах,
ліквідовували тут органи Радянської влади. Недивлячись на всі ці акції
махновців, Радянська влада в Україні не наважувалася весною 1919 р.
застосовувати до них репресивні методи. Це пояснювалося, перш за все,
важким воєнним становищем республіки. Загони Махно стримували натиск
деніківців на значній ділянці фронту й замінити їх не було ким. «З
військами Махно тимчасово, поки не взято Ростов, потрібно бути
дипломатичними, пославши туди Антонова особисто й поклавши на нього
відповідальність за війська Махно»,— телеграфував В. Ленін на поч.
травня 1919 р. Але Махно допустив низку випадів проти радянського
командування. Керівництво Радянської Росії вбачало в бригаді Махно
вогнище майбутнього заколоту. Для ліквідації цієї бригади прибув
в Україну голова Військради Л. Троцький. Було знайдено й
привід: Махно опротестував рішення командування Південного фронту про
заборону переформування його бригади в дивізію. Це було визнано
злочином, а самого Махно таким, що підлягає арешту й суду. В червні
були заарештовані декілька членів махновського штабу. Спасаючись від
розправи, Махно із загоном в 800 чоловік 19 червня 1919 р., перейшовши
Правобережжя, подався на Херсонщину, де почав навколо себе знову збирати
повстанські антирадянські сили.

Таким чином, в 1919 р. селянські повстання, що охопили більшу частину
України, дії партизанських повстанських загонів, запеклі бої між
радянсько-більшовицьким та білогвардійськими військами перетворили
Україну в суцільний хаос. Такої запеклої громадянської війни, такого
остаточного розвалу влади, який у цей час зазнала Україна, не пережила в
новітній історії Європи жодна з країн. На українській території в цей
час діяли 6 різних армій: українська, більшовицька, біла, Антанти,
польська та анархістська. Менш, ніж за рік, Київ 6 разів переходив з рук
в руки. Майже повністю порушився зв’язок з зовнішнім світом. Знелюдніли
голодні міста, а їхні мешканці подалися на село. Селянин же,
усвідомлюючи, що не бажає повернення старої влади, не сприймав дії і
нової влади (продрозкладки, колективізації тощо), грізно бунтуючи проти
неї. Він готовий був підтримати будь-який уряд, який міг задовольнити
його прагнення вільно працювати на землі. Це робило українського
селянина важко передбачуваним елементом на протязі всієї громадянської
війни.

1.7.Вторгнення на територію України денікінської армії. Конфлікт між
лідерами національних і великодержавних сил.

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина
захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які
добивалися реставрації у дещо реформованому вигляді імперських порядків.
У їх розрахунки не входило збереження української національної держави.
Вже перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити
всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна
була розділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з
центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з
фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювався національний гніт.
Денікінці не визнавали української мови і культури.

На Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів,
жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами
та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати,
чорносотенне міщанство.

Денікінці установили на захопленій території режим терористичної
диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців
супроводжувалася масовими стратами. Тюрми були переповнені. Лютували
військово-польові суди. Контррозвідка своїми розправами сіяла серед
населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько З тисяч
чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями в
тюрмі вже було 700 чоловік, а через 13 днів — 1700. Головний контингент
в’язнів — комуністи, члени інших соціалістичних

партій, чекісти, радянські службовці.

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності
на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики
примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі
контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити
селян землею

за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. У
промисловості був ліквідований восьмигодинний робочий день,
збільшувалися норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не
вдавалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при
денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало
безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих
безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж в Одесі.

1.8.Варшавський договір Петлюри з Пілсудським та його наслідки.

22 квітня 1920 р. було складено Варшавську угоду між УНР і Польщею. Вона
стала, по суті, повторенням основних положень декларації від 2 грудня
1919 р. Галицький уряд, що переїхав тоді до Відня, вирішив повернути
попередню державну назву — ЗУНР.

Варшавська угода складалася з трьох частин: загальної,
торговельно-економічної та військової конвенції (останню було підписано
24 квітня). Польща згідно з угодою отримувала Холмщину, Підляшшя,
Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся та всю Галичину.
Україно-польський кордон визначався по лінії р. Збруч і далі вздовж
східного кордону Рівненського повіту до Прип’яті.

Збройні сили УНР переходили під командування Польщі. Залізниці на
території України тимчасово підпорядковувалися польському управлінню.
Утримання військ покладалося на український уряд, а озброєння
петлюрівських дивізій — на польський. Водночас Польща визнавала
незалежність УНР на чолі з головним отаманом С.Петлюрою, відмовлялася
від претензій на поширення до кордонів Речі Посполитої 1772 р.

Позиція С.Петлюри, який віддав перевагу залежності від Варшави й
пожертвував територією ЗУНР, аби відстояти УНР у боротьбі з
більшовиками, була засуджена багатьма українськими політичними діячами в
еміграції. Зокрема, на есерівській конференції у Празі М.Грушевський та
інші колишні лідери українського національно-визвольного руху визнали
Варшавську угоду юридичне неспроможним актом. В Україні її також
зустріли вкрай негативно.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії загальною
чисельністю близько 150 тис. чоловік вступили на територію України.
Разом з поляками наступали дві дивізії військ УНР на чолі з Удовиченком
та Безручком. Розпочалася радянсько-польська війна, в результаті якої
було підписано Ризький мирний договір. Майже всі території України,
означені у Варшавській угоді, крім Східної Галичини, відійшли до Польщі.

1.9.Радянсько-Польська війна і Україна.

У складі польських військ наступали і війська УНР: дві дивізії під
командуванням полковників Удовиченка й Безручка і 5-тисячна
військова група, яка на початку травня повернулась із
Зимового походу. Загальна чисельність військ УНР становила близько 15
тис. чол. Польська армія була в кілька разів більшою. Об’єднаним
польсько-українським військам протистояли радянські частини Західного
фронту, що діяли на території Білорусії, а також зосереджені в Україні
частини Південно-Західного фронту. Чисельність радянських військ
була незначною. Польські армії і частини Директорії мали краще озброєння
і спорядження. Це і визначило хід воєнних дій на початковому етапі
війни. Фронт було прорвано, і радянські війська стали відступати у
напрямку Києва і Одеси. 6 травня польська армія і частини УНР вступили
до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було
зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль. На Одеському напрямку
польські війська також не виконали поставленого перед ними завдання
прорватися до Чорного моря. На лінії міст
Ямпіль-на-Дністрі-Гайсин-Липовець-Біла Церква рядянські війська 14-ї
армії зупинили просування 6-ї польської армії. Масового антирадянського
повстання, на яке сподівався Петлюра, у тилу Червоної Армії не сталося.
Пропольські й петлюрівські групи, що діяли у великих містах України,
не мали підтримки населення.

На захопленій польськими військами території України встановлювався
окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який
відновлював поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до
Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і
сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Новий уряд формувався
повільно, і його остаточний склад було опубліковано лише 4 липня, за
тиждень до вигнання поляків з Києва. На території Волині та Поділля
представників української адміністрації взагалі не було: вся повнота
влади тут належала польській адміністрації, що призначалася з польської
шляхти і яку характеризувала особлива жорстокість щодо місцевого
населення.

Переважна більшість населення недовірливо, а часто і відверто вороже
ставилася до окупаційної влади, її спроби повернути поміщикам землю і
маєтки, репресії, спрямовані проти українського населення, викликали
сплеск селянських повстань. У тилу польських військ діяли підпільні
організації. Чинити опір окупаційному режимові поряд з більшовиками
закликали і представники лівих фракцій соціалістичних партій.

Радянсько-польська війна була одним із завершальних епізодів у
становленні європейського устрою після Першої світової війни. Польща
відстоювала в ній своє право на незалежність, а комуністична Росія
продовжувала «збирати» імперію, що розпалась.

Участь військ УНР на стороні Польщі проти РСФРР та УСРР була актом
відчаю. Діючи від імені УНР, С.Петлюра відмовлявся від ідеї соборності
українських земель і визнав цілковиту залежність від Польщі. У нього
була лише одна мета — зробити чергову спробу відродження УНР.

До них також долучалися це 100 тис. Червоної гвардії та “червоні козаки”
Ю.Коцюбинського. На Київ наступала армія Муравйова (13,5 тис. військових
та 12 гармат).

2. За час перебування при владі Центральній Раді, попри всі її зусилля,
так і не вдалося створити регулярних, добре вишколених збройних сил.
Регулярним військовим частинам більшовиків протистояли український
гайдамацький КІШ’ Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь
січових стрільців та загін київських студентів, гімназистів.

3. Схожість, а то й подібність, соціалістичних гасел більшовиків та
Центральної Ради створювала у частини населення нерозуміння відмінності
між ними.

4. Зусилля, яких докладала Центральна Рада до опанування військового
апарату, виявилися недостатніми для гідної відсічі.

5. Більшовицька агітація позначилася й на дисципліні у полках УНР, які,
як це сталося з полком ім. Т.Шевченка, не завжди виявляли бажання
виконати свій обов’язок перед державою, яка їх зорганізувала й
утримувала.

6. 14 січня 1918 р. у Миколаєві й Одесі, 16-го — у Києві спалахнули
підготовлені більшовиками заколоти проти Центральної Ради. У Києві
участь у виступі взяли окремі військові підрозділи й робітники заводу
“Арсенал”, Південноросійського заводу.

7. “П’ята колона” виявилася у самій Центральній Раді, група членів якої
(ліві есери) намагалася дезорганізувати діяльність найвищого органу
влади в Україні.

6.Брестський мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу, його зміст
та наслідки.

На початку грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися
переговори між Росією й Німеччиною та її союзниками в
Брест-Литовську (українська назва міста — Берестя). Ці переговори
поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Ніким не визнана Україна,
яка на політичних картах була зображена як частина Росії, могла
стати звичайним трофеєм переможців — Німеччини й Австро-Угорщини, що
здавна на неї зазіхали.

За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх держав з нотою, в якій
заявив, що не визнає права РНК виступати на переговорах від імені
народів усієї Росії й вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками
самостійно. Представники німецького командування на переговорах
погодилися на це. Дала згоду і делегація Радянської Росії на чолі з Л.
Троцьким. Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР
мирного договору з Німеччиною та її союзниками.

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 —
на початку 1918 р. у зв’язку зі вторгненням до неї трьох російських
більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала
від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному
фронті, для відсічі агресії.

2. Укладення Росією у Бересті перемир’я з центральними державами мало
великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити
підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із
запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.

3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона
симпатизувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж,
дозволяв Україні стати повноправним суб’єктом міжнародного права.

29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана на Брест-Литовській мирній
конференції єдиним представником України на переговорах.

27 січня (9 лютого) 1918 р., коли Центральна Рада вже покидала Київ,
українська делегація підписала Берестейський договір.

За умовами договору, УНР зобов’язувалася протягом першої половини 1918
р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів
м’яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії;
кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу
населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на .передачу (більшої
частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив
встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став
значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне
дипломатичне визнання української держави.

1.1.Державний переворот 1918 року в Україні. Становлення Гетьманського
режиму.

Ліквідація республіканського режиму в Україні відбулася 29 квітня 1918
р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала
Центральна Рада. Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної
конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського. Того ж
дня на Всеукраїнському з’їзді землевласників, який зібрав 6432 делегати,
було вирішено встановити монархічну форму державного правління і
проголосити гетьманат. Гетьманом України було обрано одного з
найвідоміших організаторів раїнізованих військових частин, почесного
отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського, нащадка
лівобережного гетьмана України початку XVIII ст. Серед перших рішень
гетьмана було встановлення Української Держави замість Української
Народної Республіки, проголошеної Центральною Радою. Захистити Раду було
нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію
синєжупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні
республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано
галицький корпус Січових Стрільців, що охороняв приміщення Центральної
Ради і, намагався: дати відсіч німецьким частинам.

1.2.Внутрішня і зовнішня політика укр.держави П.Скоропадського.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня
маніфестів — “Грамота до всього Українського Народу” та “Закони про
тимчасовий устрій України”, підписаних гетьманом та головою Ради
міністрів Миколою Устимовичем. У “грамоті” гетьман заявляв, що “взяв на
себе тимчасово всю повноту влади”, тобто перебрав до своїх рук усі три
гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він
оголосив себе Гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні
комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право
приватної власності. У “законах” підкреслювалося, що вони діють до
скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний “тільки після
видання закону про вибори до нього”). Також окреслювалися головні
напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав
населення, законів, організації управління. Замість назви “Українська
Народна Республіка” мала вживатися назва “Українська Держава”. Водночас
відбувався процес формування нового уряду — Ради міністрів, першим
головою якої було призначено М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не
зміг, і ЗО квітня на посаду голови РМ було призначено М.Василенка, а
після нього Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання.
Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні
комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала
поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою
цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які
б слугували міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути
викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і
розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки
господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні
тощо, могли мати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє
розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені
мости, залишки потягів та вагонів, міністерство спромоглося вже на
середину літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Йому вдалося налагодити
розхитані фінанси й створити дієвий державний бюджет. Українською
валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України,
стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у галузі
науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася шляхом відкриття
паралельно до вже існуючих російських українських вищих шкіл, гімназій
та університетів. На кінець гетьманської доби існувало близько 150
українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. відкрито в Києві перший Державний
український університет, 22 жовтня другий Український університет у
Кам’янці-Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові,
Катеринославі й Одесі. Засновано Державний український архів, в якому
мали зосереджуватись документи з історії України; засновано Національну
галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську
національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте
відкриття Української Академії наук на чолі з В.Вернадським, яка стала
науковим осередком, що групував найкращі наукові сили України. Також до
досягнень у галузі культури необхідно додати заснування Українського
театру драми та комедії; Української державної капели під проводом
О.Кошия; Державного симфонічного оркестру під проводом О Горілого.
Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій галузі всі зусилля були спрямовані на створення сильного
українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради
про формування 8 корпусів та 45 кінних дивізій, планувалося довести
кількість війська до 300 тисяч. Для підготовки освічених старшин
засновувалися спеціальні військові школи. Але, враховуючи протидію
німецького командування, гетьманові вдалося створити армію в кількості
65 тис. Також 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив
козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети:
створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого
боку — мати надійне військо. Вдалося досягти згоду з німецьким урядом на
передачу Україні кораблів Чорноморського флоту, які було захоплено
німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено
сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження.
Союзництво з державами Четвертного союзу стримувало його відносини з
країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні
відносини із Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних
відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій
етнічного розселення українців. Так, до Української держави було
приєднано Гомельський, Путивльський, Римський, Суджанівський,
Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, РІчицький,
Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів
Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії.
Розроблялися

Огромную роль в укреплении могущества страны сыграла эмиграция в США. В
1900—1920 гг. в страну прибыло 14 млн, человек из Европы, главным
образом из Польши, России, Австрии, Италии, Ирландии, Англии, Германии.

Резкое возрастание удельного веса США в международной экономике создало
условия для их активного вторжения в сферу мировой политики.
Правительство демократов во главе с президентом В. Вильсоном взяло курс
на завоевание мирового лидерства.

В 1922—1929 гг. в США происходил промышленный подъем. К 1929 г. объем
продукции промышленного производства превысил уровень кризисного 1921 г.
на 78%, К концу 20-х годов США производили столько же промышленной
продукции, сколько весь остальной мир. Необычайно быстрые темпы
экономического роста США объяснялись политической стабильностью,
финансовой прочностью, огромными резервами внутреннего рынка,
покровительственной политикой государства. Происходило массовое
обновление основного капитала, строились новые фабрики и заводы.
Промышленный подъем сопровождался колоссальным спекулятивным ростом
стоимости акций.

Особенно быстро развивались новые отрасли промышленности, которые
оборудовались по последнему слову науки и техники. Наиболее ярким
примером явился бурный рост автомобильной промышленности.

Результатом промышленного подъема было новое увеличение национального
дохода США. За 1923—1929 гг.

он вырос с 74,3 до 86,8 млрд. долларов, т.е. на 17%, однако
распределился неравномерно. В 1929 г. на долю крупных предпринимателей,
составлявших всего 1% населения США, приходилось 14,5% национального
дохода страны. Однако увеличение доходов и широкое распространение
системы продажи в рассрочку создавали для рабочих, служащих, мелких
собственников довольно значительные возможности для приобретения, иногда
за наличный расчет, а чаще в кредит, автомобилей, радиоприемников,
холодильников, пылесосов, стиральных машин и другой бытовой техники.

Но не все отрасли экономики переживали промышленный подъем. Сельское
хозяйство испытывало кризис перепроизводства, цены на аграрную продукцию
снижались. На протяжении второй половины 20-х гг. валовой доход
американских фермеров держался на уровне 13— 14 млрд. долларов, тогда
как в 1919 г. до начала длительного аграрного кризиса он составлял 17,9
млрд. долларов. Фермерские хозяйства становились хронически убыточными.
Только за 1925—1929 гг. было принудительно продано с молотка за неуплату
долгов и налогов 547 ферм (8,7% общего числа).

В целом благодаря высоким темпам развития экономики, политической
стабильности, благоприятным условиям для предпринимательства США в эти
годы значительно опережают своих европейских конкурентов и выходят на
передовые позиции в мире.

5.Які риси характеризували процес соціально-економічної та політичної
стабілізації західних країн у 20-ті роки?

У провідних капіталістичних країнах відбулася структурна перебудова
економіки. Головну роль стали відігравати галузі масового виробництва —
автомобільна, електротехнічна, хімічна раціоналізації виробництва й
механізація, стандартизація, конвейєрні лінії.

Політичний розвиток Великобританії відбувався в руслі традиційного
парламентаризму З країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника
США і своїх домініонів. У 1920—1921 рр. у промисловості Великобританії
почалася криза, що призвела до скорочення виробництва і масового
безробіття. Застрайкували шахтарі, транспортники, вимагаючи скорочення
робочого дня і підвищення заробітної платиОднак робітничий рух проходив
організовано Повільно відбувалася— суднобудування, вугільна
промисловість В автомобільній, електротехнічній і хімічній промисловості
застосувалися новітні технології й техніка; Уповільненими були темпи
інвестицій у власну промисловість,. Власники шахт вирішили збільшити
видобуток вугілля не шляхом модернізації виробництва, а через скорочення
заробітної плати шахтарів і збільшення тривалості робочого дня. Це
спричинило найгостріший соціальний конфлікт в історії Англії. У 26р.
почався загальний страйк шахтарів.

ФранціяНа виборах Національний блок отримав дві третини голосів і
сформував уряд на чолі з О. Міль-єраном. Уряд обіцяв провести широкі
соціальні реформи, на основі розумного компромісу владнати стосунки між
робітниками і власниками підприємств, надати робітникам можливість брати
участь у розподілі прибутків тощо. Однак реально жодних соціальних
реформ проведено не було. Щороку збільшувалася кількість страйків, а
число страйкуючих досягло 1,2 млн. осіб. На виборах у травні 1924 р.
Лівий блок здобув переконливу перемогу.. Впоратися з економічними
проблемами і вирішити обіцяні соціальні питання він так і не зміг. На
виборах 1926 р. до влади прийшли праві сили, які утворили нову політичну
коаліцію — Національне єднання

Німеччина.Прийняття у 1919 р.. Конституція проголошувала демократичні
права і свободи громадян, закріпила ряд соціальних завоювань періоду
революції — легалізувала профспілки, дозволила робітникам створювати
ради на підприєм ствах, укладати колективні договори тощо У 1922 р. до
влади прийшли буржуазно-націоналістичні сили, виразником інтересів яких
став уряд В. Куно. Він розгорнув націоналістичну пропаганду й почав
одвертий саботаж репараційних виплат. У відповідь франко-бельгійські
війська окупували Рурську область. Німеччину охопила гостра політична
криза. В країні ширився рух протесту проти авантюристичної політики
уряду, і внаслідок загального страйку в серпні 1923 р. уряд пішов у
відставку Лише з другої половини 20-х років намітилася стабілізація
економічної ситуації в Німеччині на основі плану Дауеса. який передбачав
надання Німеччині американських кредит тів і стабілізацію німецької
валюти внаслідок введення золов тої марки. У 1924 р. була ліквідована
політична криза, пов’язана з питанням про німецькі репарації. Німеччина
звільнялася від ‘їх значної частини.

Партії лівої орієнтації суперничали з партіями правої орієнтації
Соціал-демократи були найвпливо-вішою партією і мали вагоме
представництво в Рейхстазі. Відверто ворожу позицію щодо них займали
комуністи, які перебували під впливом Комінтерну, залишалися на позиціях
догматизованого марксизму, виступали за диктатуру пролетаріату й
повалення існуючого уряду.

6. Вкажіть на причини виникнення та поширення фашистського руху у
Європі після 1-ї світової війни. Що обумовило встановлення в Італії у
1922 році фашистської диктатури?

Крупные предприниматели, многочисленные мелкие собственники, крестьяне
были крайне озабочены развитием левого движения, которое ставило своей
целью прежде всего пересмотреть отношение к собственности. Правительства
Италии не смогли найти эффективные средства для защиты интересов частной
собственности. Свои взоры, надежды они обращали на зарождающееся
фашистское движение. Первые выступления фашистов относятся к 1919 г. Их
организация называлась “Союз борьбы”. Основой ее идеологии был яростный
национализм в сочетании с социальной демагогией. Вначале организация
насчитывала несколько десятков человек, но постепенно расширила свои
ряды, главным образом за счет бывших фронтовиков.

Фашизм старался вербовать на свою сторону прежде всего вернувшуюся с
фронта молодежь, среди которой происходило резкое политическое
размежевание. Небольшая ее часть пополнила леворадикальное движение.
Остальные, главным образом выходцы из мелкобуржуазных семей, достигшие
на войне чинов и почестей, не собирались заниматься скромным трудом
конторщиков, учителей, техников, мелких адвокатов, тем более что Италия
давно страдала переизбытком работников этих профессий. Трескучие фразы,
эффектные жесты, абсолютная политическая беспринципность фашистов — все
это привлекало молодежь, готовую на что угодно, лишь бы не тянуть лямку
прозаического существования. Тяже лый материальный и моральный кризис
переживал]; средние слои населения, мелкие собственники. Лозунги защиты
мелкой собственности, демагогия, направленная против нажившихся на войне
“акул капитализма”, создавали фашизму видимость общности его интересов с
интересами средних слоев и мелкой буржуазии. Фашизм установил тесные
связи и с крупными землевладельцами. Крупный капитал, которому порядком
надоели отсутствие политической стабильности в стране и угроза
расширения леворадикального движения, видел в фашизме возможность
укрепления государства и его протекционистской политики по отношению к
монополиям.

В 1920 г. фашисты, организованные в отряды чернорубашечников , начали
погромы рабочих и демократических организаций, избиения и убийства
политических и профсоюзных деятелей, в стране воцарились террор и
насилие. Власти не оказывали ни малейшего сопротивления. Более того,
военные, полиция, суд фактически поощряли фашистское движение. Оружие
чернорубашечники получали со складов армии, профессиональные офицеры
обучали банды и руководили их операциями. Осенью 1922 г. в Италии
фактически установилось двоевластие: фашисты брали под свой контроль все
новые города и провинции, а центральное правительство смотрело на это
сквозь пальцы. Стало ясно, что правящие круги окончательно взяли курс на
передачу фашизму власти

Точки над “и” были поставлены 24 октября 1922 г. в Неаполе, где в театре
Сан-Карло открылся очередной съезд фашистских союзов. Муссолини выступил
на нем с агрессивной речью, ультимативно потребовав у правительства
предоставить фашистам пять министерских портфелей и комиссариат авиации.
27 октября — всеобщая мобилизация фашистов, 28-го — атака на главные
центры страны. Три колонны сквадристов — членов фашистских боевых
отрядов (сквадр) — должны были войти в Рим со стороны Деруджи,
предъявить ультиматум правительству Л, Факта и овладеть основными
министерствами.

Сразу пролилась кровь: в Кремоне, Болонье, Алессандрии сквадристы стали
неуправляемыми. Кабинет министров принял решение об отставке, но
предварительно утвердил и разослал на места декрет об осадном ,,
положении, в котором армия получила необходимые ,полномочия для
наведения порядка. Однако король Виктор-Эммануил III отказался подписать
этот декрет. Когда фашисты 28 октября шли колоннами на Рим, дуче
находился в редакции “Пополо д’Италия” в Милане. Префект города выставил
возле дома охрану, и Муссолини выглядел скорее охраняемой, нежели
преследуемой властями персоной. Днем 29 октября дуче получил
долгожданное известие о назначении его премьер-министром. Вечером того
же дня в специальном поезде Муссолини прибыл в Рим, явился к королю и,
выйдя с ним на балкон, приветствовал толпы чернорубашечников.
Итальянские фашисты пришли к власти.

Кризис разразился во всем западном мире, охватил самые развитые страны,
длился 4 года, но особенно сильно он поразил экономику США, после чего
приобрел глобальный характер.

В основе кризиса — неписаные законы рыночной экономики, которая
развивается циклически. Подъемы сменяются спадами, кризисами, кризисы —
оживлениями, последние — подъемом и так далее. Кризис можно сделать
менее болезненным, но исключить его можно, лишь уничтожив само рьшочное
хозяйство.

В значительной мере тяжесть кризиса объяснялась итогами мировой
войны и действиями держав-победительниц. Веками существовавшие
хозяйственные связи были нарушены. Война превратила США в мирового
кредитора. Вся мировая экономика стала зависеть от благополучия
американской экономики, но именно оно-то и оказалось хрупким. Растущая,
как на дрожжах, американская промышленность в 20-е гг. перешла
на технологии массового производства, основанные на
использовании конвейерных методов, но потребление отнюдь не
стало массовым. Зарплата едва выросла, а прибыли корпораций
утроились. Богатые стали богаче, но они не смогли заменить
массового потребителя. Крайне неустойчивой оказалась и финансовая
система США. Курс ценных бумаг на Нью-Йоркской бирже стремитель но
покатился вниз. За последующий месяц стоимость акций,
котировавшихся на Уолл-стрит, упала с 87 млрд. до 55 млрд. долларов
или на 37%. Но это было началом. Падение курса акций продолжалось почти
безостановочно более трех лет.

qCJ

????

????

???????

???????

oeoeoeoeoeoeaeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoe
aeoeoeoeoeoeaeoeo

oeiaOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOeIOe
IAI·I¬??

???

qCJ

E
E|E‚EcE?EoEueE?E’EoE‚I?I3/4IAeIJIVIxI„I?I?IoIuIE?¶NbOjOnOxO„Ooeeoeeoeeoe
eoeeoeeoeeoeeoeTHoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeeo
eeoeeoeeoeOTHoeeoeeoeeoeeoeeoeeoeNoeeoeeoe

qCJ

???????

???????

U

?‡?‡?oe?‡?‡y‡???‡

CJ

qCJ

???

R

1/4

l

O

??????????данным, в 1929—1933 гг. произошло около 130 тыс. коммерческих
банкротств. За это время прекратило существование 5760 банков, т.е.
пятая часть всех банков США.Армия безработных в 1933 г. составила 12830
тыс. Широкое распространение получила частичная безработица. Массы
безработных и члены их семей лишились в годы кризиса всяких средств к
жизни. Отсутствие системы социального страхования в США не оставляло
никаких надежд на помощь со стороны государства. Многие оказывались
перед угрозой голодной смерти. Только в Нью-Йорке в 1931 г. было
зарегистрировано около 2 тыс. случаев голодной смерти

Не лучшим был и удел фермеров. Даже в 20-е гг. они оставались за бортом
благополучия, а во время кризиса цены на продукты земледелия и
животноводства упали в 2—3 раза по сравнению с 1929 г., доходы фермеров
сократились на 58%. Администрация президента Г. Гувера фактически
потеряла нити управления страной.

В жесточайших кризисных условиях, как это бывает обычно, бурными
всходами взошли посевы расизма, национализма, человеконенавистничества.

1.2. Як вплинула світова економічна криза 1929-1933 рр. на
соціально-політичні процеси в світі в 30-ті роки? 1.3. В чому
виявилось загострення суперечностей західного світу внаслідок
світовоїекономічної кризи 1929-1933 рр.?

Великобритания.Кризис привел к невиданному росту безработицы. В 1932 г.
каждый четвертый рабочий был без работы. Из них почти половина
металлургов, более треть валантеров. Экономическая жизнь в
индустриальных центрах практически замерла. Экономический кризис в
стране привел к падению лейбористского правительства буквально через
несколько месяцев после его начала, резко обострил социальную
напряженность в стране, вынудил правящую партию искать новые, более
прогрессивные методы управления экономикой и страной в целом.

В 1931 г. Макдональд сформировал так называемое “национальное
правительство” из лейбористов, консерваторов и либералов. Часть
лейбористов вступила в союз с консерваторами, другая перешла в
оппозицию. Главной целью “национального правительства” были поиски путей
выхода из кризиса. На 10% были сокращены пособия по безработице,
уменьшено жалование государственным служащим. Правительство Макдональда
резко уменьшило другие выплаты английским гражданам, сокращая дефицит
государственного бюджета. Другой важной мерой национального
правительства стала отмена в 1931 г. золотого стандарта фунта стерлинга.
Курс фунта начал падать и через полгода стабилизировался на уровне 2/3
прежнего паритета. В 1931—1932 гг. парламент принял ряд законов об
обложении таможенными пошлинами в размере не менее 10% стоимости всех
видов ввозимых в страну товаров. Внутренний рынок страны был огражден от
иностранной конкуренции, что положительно сказалось на развитии
английской промышленности. Принимаемые меры позволили к 1934 г. выйти из
тяжелого экономического кризиса.

Франция.Экономический кризис отразился на политической стабильности
общества. Большинство представителей крупного капитала видели выход из
кризиса в сильной власти и государственном регулировании экономики. Они
считали необходимым создать органы государственного экономического
контроля и планирования. Социалисты считали необходимым
национализировать банки и поставить их под государственный контроль,
создать органы управления и регулирования, фиксировать даны и уровень
зарплаты, сократить рабочий день и предоставить рабочим отпуска.
Действующие во Франции фашистские „ организации призывали к абсолютной
централизации власти и экономики и использованию дансгаторских методов в
управлении.

На выборах 1932 г.» когда недовольство политикой правых кабинетов
достигло апогея, победу одержал блок социалистов и радикалов. Однако и в
1932 — 1934 гг. продолжалась частая смена кабинетов нового блока. За это
время у власти побывало 5 правительств левых партий, что подчеркивало
нестабильность обстановки в стране.

США.Кризис —1933 гг. остался в историчной памяти американцев символом
национальной трагедии. Были поставлены под сомнение ценности
американского индивидуализма. Взоры американцев обратились к
государству, вмешательство которого представлялось единственным
средством выживания.

Президент Гувер (1928—1932 гг.) собрал деловых людей и профсоюзов для
социального перемирия, призывая расширять частую благотворительность для
нуждающихся, были введены высокие таможенные барьеры, принята
федеральная программа строительных работ. Созданное федеральное
фермерское управление начало скупку излишков продукции сельского
хозяйства. Но на выборах 1932 года лидер республиканцев Г. Гувер был
обречен.

Гибкая тактика демократов, обещание либеральных реформ, более
благоприятное положение демократов как партии оппозиции — все это
обеспечила Ф.Рузвельту решительную победу на выборах. За него
проголосовали 22833 тис. избирателей, что дало ему 472 избирателя. Кроме
того, демократы завоевали абсолютное большинство в обеих палатах
Конгресса. Миллионы американцев с нетерпением ждали смены администрации,
надеясь, что Ф. Д. Рузвельт предпримет энергичные действия по борьбе с
кризисом и осуществит обещанный “новый курс”.

Германия. Кризис 1929—1933 гг. в Германии носил особенно острый характер
и вызвал глубокие социально-политические потрясения. Промышленное
производство сократилось на 40%, количество безработица достигло 4,5
млн. человек, реальная заработная плата упала на 2|5—40%, десятки тысяч
мелких предпринимателей разорились “или попали в банковскую кабалу.
Оборот розничной торговли сократился на одну треть, ремесленное
производство — в два раза. Денежные доходы сельского населения снизились
на одну третьего общая задолженность увеличилась до 12 млрд. марок.

Экономический кризис расшатал политические структуры Веймарской
республики, И &едрте 1930 г. “большая коалиция” с участием
социал-демократов распалась. Новое правительство возглавил лидер правого
крыла партий Центра Бркщинг. Не имея большинства в рейхстаге, оно
существовало лишь доверим президента” и управляло с помощью чрезвычайных
декретов Геденбурга. Обострились социальные противоречия, нарастали
антиреспубликанские настроения, которые подогревались реакционным
кругами.

После успеха-НСДАП на выборах в рейхстаг 14 сентября 1930 г. значительно
укрепились позиции крупных монополистов Тиссена, Кирдорфа, Флика,
поддерживавших фашистские притязания.

1.5. Розкрийте суть “нового курсу” Ф.Д. Рузвельта. Яку роль відіграло
його здійснення для стабілізації американської економіки у
після-кризовий період?

Президент Рузвельт вступил в должность только 4 марта 1933 г. На конец
1932 г. и начало 1933 г. пришелся пик кризиса, началось массовое
банкротство банков. Уже 6 марта, не дожидаясь чрезвычайной сессии
Конгресса, президент провозгласил чрезвычайное положение и закрыл все
банки. Глава исполнительной власти получил широкие полномочия по
контролю над международными финансовыми сделками. 10 марта Рузвельт
своим распоряжением установил полный государственный контроль за
золотом, находившимся в обращении как на внутреннем, так и на
международном рынке. Был поставлен барьер спекулятивным операциям.

Одновременно были приняты меры к успокоению мелких акционеров и
вкладчиков: создана корпорация по страхованию банковских вкладов.
Важнейшей частью “нового курса” стал закон о восстановлении
промышленности, или сокращенно — НЙРА, вступивший в силу 16 июня 1933 г.
Он устанавливал систему государственного регулирования промышленностью.

Ассоциациям предпринимателей было предписано выработать так называемые
“кодексы честной конкуренции”. В кодексах определялись условия и объем
производства, а также минимальный уровень цен. Результатом этого было
вытеснение более слабых компаний. Закон предусматривал минимальную
зарплату и максимальную продолжительность рабочей недели. Он
провозгласил право рабочих на создание профсоюзов и заключение
коллективных договоров. Правительство израсходовало на помощь
безработным свыше 4 млрд. долларов.

С апреля 1933 г. стала создаваться система лесных лагерей для
безработной молодежи, где они содержались в течение шести месяцев на
полном обеспечении с выплатой 30 долларов в месяц, 25 долларов из
которых каждый был обязан направить своей семье. За 1933—1939 гг. через
эти лагеря прошло 2 млн. человек в возрасте до 25 лет.

По закону о регулировании сельского хозяйства (ААА) государство
приступило к выплате фермерам премий за сокращение производства:
безжалостно запахивались посевы хлопчатника, забивался скот. По закону
1936 г. “О сохранении плодородия почв” выплачивались .премии фермерам,
которые согласились изымать землю из-под истощавших ее культур и
предпринимали меры по улучшению почв.

Закон о социальном обеспечении, принятый 14 августа 1935 года,
предусматривал создание государственной системы по оказанию помощи
вдовам, сиротам, инвалидам, страхованию безработных и их пенсионному
обеспечению. Закон Вагнера был направлен на совершенствование трудовых
отношений между работодателями и наемными рабочими. Была реформирована
система налогообложения — повышены ставки налогов на сверхдоходы,
наследства и дарения. Значительно расширена система общественных работ.

В стране были внедрены безденежные расчеты, отменена торговля, введен
прямой продуктообмен, уравнительное распределение продуктов питания
среди работающих, карточная система. Любые экономические стимулы
отсутствовали, заинтересованность в конечных результатах труда
катастрофически падала.

Для работы в тылу бьша введена трудовая повинность, а после окончания
войны воинские части преобразованы в трудовые батальоны, им предстояло
восстановить народное хозяйство. В январе 1920 г. на Урале бьша
сформирована первая революционная трудовая армия.

Кроме того, создавались лагеря принудительного труда, проводилась
мобилизация на общественные работы так называемых “буржуазных
элементов”. Широкое распространение получили “коммунистические
субботники” (бесплатный труд в выходные дни).

Новая власть фактически установила продовольственную диктатуру в
деревне: установлена государственная

монополия на продажу хлеба и его заготовку, запрещена частная хлебная
торговля, созданный Наркомат продовольствия разрешил принудительно
изымать хлеб в крестьянских хозяйствах, с января 1919 г. введена
продовольственная разверстка, которая предусматривала изъятие хлеба и
других сельхозпродуктов. Для осуществления продовольственной диктатуры
повсеместно создавались продовольственные отряды, которые получили право
применять оружие. С целью укрепления своей власти большевики создавали
комитеты бедноты (комбеды), объединившие сельский люмпен-пролетариат и
существовавшие параллельно Советам.

Торговля существовала лишь на “черном рынке”. Многочисленные торговцы,
которых окрестили мешочниками, разъезжали по стране с набором
незатейливых товаров, обменивали их у крестьян на продовольствие,
которое затем продавали в городе по вздутым ценам. Власти клеймили
мешочников, угрожали им тюрьмой и расстрелом, но те продолжали
преуспевать. Деньги падали в цене. Фактически финансовая система
государства была парализована.

В начале 1921 г. большевистская власть оказалась в глубоком кризисе.
Промышленность находилась в состоянии разрухи. Из-за недостатка сырья и
топлива почти одна треть заводов и фабрик бездействовала, остальные
работали с неполной нагрузкой. Объем промышленной продукции по сравнению
с 1913 г„ уменьшился в 7 раз, чугуна выплавлялось только 3% от уровня
1913 г., стали — 5%, угля добывалось — 30%, В 1931 г„ на одного человека
выпускался 1 метр ситца в год, на одно крестьянское хозяйство
производилось сто граммов металлических изделий. Производство сахара
уменьшилось в 45 раз. Кусок мыла стал драгоценностью, В стране
буйствовала полная инфляция: коробка спичек стоила несколько миллионов.
Посевные площади сократились со 110 млн, десятин до 75 млн, В 1921 г. на
страну обрушился страшный голод, захвативший Поволжье, Приу-ралье,
Казахстан, Западную Сибирь, юг Украины, Голодало до 30 млн. человек.
Вымирали целые деревни. Несмотря на помощь мирового сообщества, погибло
свыше 3 млн. человек, 2 млн. детей осиротели.

2.2. Нова економічна політика, її суть та історичне значення.

Еще в марте 1920 г. Л. Троцкий предлагал перейти от продразверстки к
налоговой системе и индивидуальному товарообмену, но его предложение
было отвергнуто Лениным и большинством ЦК,

Аналогичные настроения преобладали и в среде рядовых коммунистов, вполне
сроднившихся с командно-административным стилем руководства. Только
угрозой отставки председателя Совнаркома В. Ленину удалось убедить верхи
РКП(б) в необходимости смены политики и экономических принципов. Началом
осуществления новой экономической политики стал X съезд РКЛ(б), который
принял резолюцию “О замене продразверстки продналогом”. Сущность нэпа
заключалась в проведении принципиально новой экономической политики,
основанной на рыночных отношениях, различных формах собственности и
экономических методах управления народным хозяйством.

Нэп должен был подготовить экономическую базу для строительства
социализма в Советском государстве.

В сельском хозяйстве нэп предусматривал: замену продразверстки
продналогом, размер которого определялся накануне посевной и был в 2
раза меньше, чем размер продразверстки; разрешение организовывать
кооперативы, а также аренду земли с использованием наемного труда.
Отменялась круговая порука и вводилась ответственность каждого
крестьянина за выполнение налога. Таким образом, крестьянин получил
свободу выбирать форму обработки земли и гарантии землепользования, что
стимулировало развитие сельскохозяйственного производства и
способствовало восстановлению сельского хозяйства в кратчайшие сроки. В
результате нэпа объем сельскохозяйственного производства в 1925 г. почти
достиг уровня 1913 г.

Нэп привел к кардинальным изменениям в промышленности. С мая 1921 г.
началась сдача в аренду национализированных мелких, средних и крупных
промышленных предприятий их прежним владельцам. В силу того, что стало
невозможно сочетать частнособственническое сельское хозяйство с
государственной централизованной промышленностью в рамках одной
экономики, 6 августа 1921 г. была проведена децентрализация управления
промышленностью. Многие предприятия были освобождены от прямого
административного контроля ВСНХ, объединены в тресты и переведены на
хозрасчет. Созданный в феврале 1921 г. Госплан приступил к текущему
планированию экономического развития. Отменена всеобщая трудовая
повинность. На смену ей пришла процедура добровольного найма и
увольнения рабочей силы. Создавался рынок рабочей силы. Произошел
переход от уравниловки к сдельной зарплате по результатам труда.
Началось привлечение иностранного капитала путем создания концессий и
совместных предприятий.

В торгово-финансовой сфере восстанавливались товарно-денежные отношения,
была разрешена частная торговля, создавались условия для деятельности
трех

форм торговли: частной, государственной и кооперативной, развивались
кредитная, сбытовая и продовольственная кооперации, проводились ярмарки.
В обращение вводились ценные бумаги. Для стабилизации финансов был
налажен выпуск денег и конвертируемой денежной единицы — червонца (1
червонец равнялся 10 золотым рублям). Была организована работа
Сберегательного банка, проводились регулярные госзаймы и выпуски ценных
бумаг. Нэп существенно менял облик страны, оживил ее экономику, изменил
психологию людей.

2.3.Політична система радянського суспільства періоду 20-х років.

21 января 1924 г. Ленина не стало,’Однако борьба за власть началась еще
задолго до его смерти. Основными соперниками в ней выступали Сталин и
Троцкий. Серьезные столкновения между ними начались в 1923 г. в условиях
кризиса “ножниц цен”, когда цены на сельхозпродукцию упали, а на
промышленные товары продолжали оставаться высокими. Троцкий видел выход
из создавшегося положения в проведении политики “первоначального
социалистического накопления”. Он предлагал создать систему
принудительного труда в городе и деревне, обложить зажиточных крестьян
сверхналогом

для скорейшего получения средств для промышленного строительства.

Внутри самой партии Троцкий возглавил “левую оппозицию”, которая резко
критиковала бюрократизацию партийного аппарата и попытки Сталина
сосредоточить всю полноту власти в своих руках.

Сталин приобрел союзников в лице влиятельных членов руководства РКП(б) —
Каменева и Зиновьева.; которые все вместе пытались не допустить
возвышения-Троцкого.

В январе 1925 г, позиция Троцкого была .осуждена на пленуме ЦК- ВКП(б),
и он был смещен с поста военного наркома, который: занял М. В. Фрунзе.
Однако, блокируясь со Сталиным, старые соратники Ленина недооценили
властолюбие самого Сталина, который упорно и последовательно расчищал
себе дорогу к высшим постам в партии и государстве.

После устранения Троцкого от государственных дел борьба за лидерство в
верхнем эшелоне власти продолжалась. В 1925 г. оформилась “новая
оппозиция”, .которую возглавили Каменев и Зиновьев. Оппозиция опиралась
на поддержку одной из крупнейших парторганизаций, в стране —
Ленинградской.

“Новая оппозиция.” выступила против монополизации Сталиным права на
“ленинское наследие”, его лозунга о возможности построения социализма в
отдельно взятой стране и победу социализма в ней при отсутствии мировой
социалистической революции. Зиновьев и Каменев также выступали против
политики Бухарина в сельском хозяйстве.

Против своих политических противников Сталин использовал
административные методы, обвиняя их в антигосударственной деятельности.
Генеральный секретарь ЦК ВКП(б) опирался на поддержку органов
безопасности, армии, партийного аппарата. Сталину удалось уничтожить
остатки внутрипартийной демократии и постепенно утвердить свою личную
власть в партии и в стране, 1929 г. стал годом окончательной победы
Сталина в борьбе за власть. Этот год стал началом утверждения
сталинского тоталитарного режима в СССР.

2.4. Хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. в СРСР, її причини та
соціально-політичні наслідки. 2.5. Відхід сталінського керівництва
від НЕПу і реанімація воєнно-комуністичних заходів керівництва
суспільством.

Новая экономическая полшика, которая, вселяла определенные надежды,
осуществлялась в крайне сложных я противоречивых условиях, в обстановке
острейшей борьбы за власть в кремлевской верхушке. Имели место, по
крайней мере, три кризиса нэпа. В 1923 г. разразился уже упомянутый
кризис под названием “ножницы цен”. В 1925—1926 гг. очень остро
проявился “кризис хлебозаготовок”, когда вновь упали цены на хлеб и
крестьянство стало придерживать сельхозпродукты, отказывалось их
продавать, надеясь на лучшие времена.

В 1827—1928 тт. — третий, самый острый кризис нэпа, названный кризисом
хлебозаготовок зимы 1927- 1928 гг. Перебои в снабжении хлебом

привели к реальной угрозе голода. В январе 1928 г. Сталин выехал в
Сибирь. Это была его первая и последняя доездка в сельские районы
страны, во время которой он предложил целый ряд административных и
репрессивных мер против крестьянства. Началось насильственное изъятие
хлеба. За сохранение нэпа выступили Бухарин, Рыков и Томский. Они
предлагали искать выход из кризиса в рамках нэпа путем регулирования
цен, временных закупок хлеба за границей» некоторого сокращения
капиталовложений в тяжелую промышленность.

Выступление группы Бухарина было расценено как “правый уклон” в ВКП(б).
На ноябрьском пленуме ЦК ВКП(б) Бухарин, Рыков и Томский были сняты со
своих постов. Поражение группы Бухарина и его сторонников фактически
означало свертывание нэпа и переход к командно-административным методам
руководства экономикой. Рыночные отношения фактически свертывались.
Вместо них — директивы и приказы. Торговля полностью переходила под
контроль государства, частники облагались сверхналогом,
продовольственная разверстка стала вытеснять продналог. Новая
политическая политика прекратила свое существование в конце 20-х гг.
Почему это произошло?

1). Реформы в экономике не были дополнены реформами в политической
сфере, в результате нэп базировался на двух несовместимых основах:
рыночных ,отношениях в экономике и усиливающемся авторитарном режиме.

2). В течение 20-х гг. не удалось сформировать специальные силы, которые
бы выступили за сохранение нэпа (средние слои города и деревни).

3). Нэп мешал планам сталинистов, направленным на установление
диктатуры.

Независимым собственником в городе и деревне трудно было управлять.
Экономическая свобода шла вразрез с тенденцией огосударствления всех
сфер общественной жизни.

4). Низкий образовательный и культурный уровень большинства населения
(как и руководства) не позволил увидетъ в нэпе экономические перспективы
и возможности страны. Сталин сравнительно легко расправился со своими
противниками. Началось принудительное изъятие хлеба у крестьян, закрытие
рынков и арест за частную торговлю, введение карточной системы. Такие
кардинальные изменения полностью отвечали интересам тоталитарного
режима.

2.6. Причини та умови виникнення культу особи Сталіна.

Культ особи Сталіна сформувався в певних історичних умовах. Радянський
Союз перебував в оточенні капіталістичних держав, політичні лідери
яких здійснювали ворожу, агресивну політику щодо СРСР. У перехідний від
капіталізму до соціалізму період зоерігалась соціально-класова основа
для опору соціалістичним перетворенням. Техніко-економічна відсталість
країни об’єктивно диктувала необхідність форсованих темпів
розвитку економіки. Через це багатьом — від найвищого керівництва до
рядових робітників — здавалося, що тільки командні методи можуть
забезпечити швидкі темпи розвитку. Серед основних причин виникнення
культу особи Сталіна слід назвати дрібнобуржуазний характер
населення країни, в тому числі робітничого класу.
Робітники, які прийшли із села в ході індустріалізації,
заполонили старі промислові міста, розмили й розчинили в собі ядро
кадрових робітників. Масова свідомість робітників у цих умовах
переставала бути серйозною перешкодою для авторитарного режиму. Навпаки,
в свідомості нових робітників, далеких від традицій пролетарської
солідарності, жорстка виробнича дисципліна (побудована на
командно-наказових засадах), виступала якразок нормальної, єдино
можливої організації всього суспільного життя, в тому числі й політики.
Дрібнобуржуазній психології взагалі властивий потяг до сильної особи,
«твердої руки», притаманні вождистські ілюзії.

Велику (якщо не вирішальну) роль відіграли низький рівень за-гальної
культури населення, відсутність належного рівня політичної культури і
демократичних традицій у радянському суспільстві. Народи нашої країни
століттями були позбавлені можливості брати участь у житті держави, в
масах (в тому числі і партійних) були надзвичайно слабо розвинуті
демократичні традиції, уміння і навички захищати

свої права.

Однією з обставин, яка сприяла зміцненю режиму особистої влади Сталіна,
було використання ним у своїх корисливих цілях таких якостей радянських
людей, як самовідданість, стійкість, безмежна віра в торжество ідеалів
революції. Сталін уміло зіграв на революційному ентузіазмі трудящих мас,
на властивих всякому масовому рухові утопічних » зрівняльних тенденціях,
на прагненні авангарду якнайшвидше досягнути мети. Готовність іти в ім’я
великої мети на самопожертву, переконання широких мас у тому, що приклад
Росії сколихне весь світ і приведе до світової революції, майстерно
використовувались Сталіним у боротьбі з політичними противниками.
Фарисейська експлуатація ним високих моральних якостей народу і його
соціальних ідеалів використовувалась у першу чергу для зміцнення режиму
особистої влади.

Сталін зробив все можливе, щоб розколоти, а потім і усунути (аж до
фізичнії розправи) старий керівний склад партії і уряду. В затвердженому
II з’їздом рад списку першого радянського уряду першим стоїть прізвище
Леніна, останнім — Сталіна. Між ними — ще 13 прізвищ. З цих людей лише
троє померли своєю смертю. Інші десять були оголошені ворогами народу і
знищені.

Значну роль у створенні і зміцненні культу особи Сталіна відіграла
ідеологічна, політико-виховна робота партії, яка формувала суспільну
свідомість, в тому числі й історико-партійна наука.

Завершуючи розгляд цього питання, назвемо найхарактерніші риси
сталінщини як тоталітарної системи керівництва суспільством. Це —
відчуження трудящих від власності, відокремлення уряду від народу,
народу від уряду; узурпація влади в партії і державі й зосередження її в
руках однієї людини; створення адміністративно-командної системи влади;
граничний волюнтаризм у керівництві політикою й економікою, ліквідація
колективного керівництва і плюралізму думок у партії, підміна їх
одноосібними рішеннями, замаскованими під рішення з’їздів, конференцій і
пленумів ЦК; відмова від соціалістичного демократизму і встановлення
перманентного терору, спрямованого своїм вістрям проти народу і партії,
а також цілковите нехтування загальнолюдськими цінностями; розкол
міжнародного комуністичного руху і політика підпорядкування його цілям
єдиновладдя.

3.2. Розкрийте суперечливий характер соціально-економічного і
політичного розвитку радянського суспільства в умовах сталінщини.

С начала I пятилетки руководство СССР начало искать новые методы
интенсификации труда рабочих, прежде’ всего путем организации
массового,люизвод-ственного соревнования. Ударный труд руководство
хотело сделать нормой. ДКВКП(б) 9 мая 1929 г. приищи, постановление “О
социалистическом соревновании заводов и фабрик”.

Одним из показателей утверждения командно-административной системы в
народном хозяйстве была его сверхиндустриализация, что особенно
проявилось в управлении. Промышленность союзных республик перешла в
подчинение Москвы, а сами республики были фактически лишены
самостоятельности.

Истинная картина развития страны тщательно скрывалась. По итогам I
пятилетки политбюро своим решением от 1 февраля 1933 г. запретило всем
ведомствам публиковать какие-либо цифровые данные.

Стране предложили версию Сталина: пятилетка выполнена за 4 года и 3
месяца, а тяжелая промышленность достигла уровня 108%. Вместе с тем
страна сделала большой шаг вперед. Были введены в строй гиганты
промышленности: Днепрогэс, Туркестанско-Сибирская железная дорога
(Турксиб), тракторные заводы в Харькове и Челябинске, автомобильные
заводы в Москве и Нижнем Новгороде, металлургические комбинаты в
Магнитогорске и Кузнецке, “Запорожсталь” и др. Но плановые показатели
пятилетки не были выполнены практически по всем направлениям,

II пятилетка, рассчитанная на 1933—1937 гг., продолжила противоречивые
тенденции предыдущих лет, В директивных планах особое внимание уделялось
созданию новейшей технической базы, завершению строительства и освоению
новых предприятий. В Украине предусматривалось ввести в действие гиганты
черной металлургии — “Запорожсталь”, “Азовсталь”, “Криворож-сталь”,
большие машиностроительные заводы — Ново-краматорский, Харьковский
турбогенераторный, Луганский паровозостроительный и др. Все они были
введены в действие.

Прирост промышленной продукции намечался в 16,5% ежегодно. План
предусматривал программу

социальных преобразований: окончательное вытеснение капиталистических
элементов и ликвидацию деления ‘на кдассы, т.е. фактически это бьшо
продолжение военно-коммунистического штурма. II пятилетка была важным
этапом индустриализации. За 1933—1937 гг. бьшо введено в действие 4500
предприятий, достаточно быстро развивались легкая и пищевая
промышленности. Как и результаты I пятилетки, сталинское руководство,
фальсифицировало итоги развития страны в 1933—1937 гг. Бьшо объявлено,
что промышленность СССР справилась с заданием за 4 года и 3 месяца.
Уровень фактического выполнения плана не превышал 70—77%. Государство
все больше пользовалось инструментами принуждения по отношению к своим
гражданам. Согласно закону от 15 ноября 1932 г. неявка на работу без
уважительных причин предусматривала незамедлительное увольнение.
Специальное постановление правительства от 28 декабря 1938 г. позволяло
увольнять с работы за 20-минутное опоздание. Указом от 26 июня 1940 г.
устанавливался 8-часовой рабочий день при семидневной рабочей неделе;
самовольный уход с предприятия карался лишением свободы до 4 месяцев,
прогул — до 6 месяцев. Выпуск некачественной продукции по указу от 10
июля 1940 г. рассматривался как проявление вредительства. Такими
методами формировалась дисциплина в стране и на производстве.

Установлен государственный контроль над федеральной системой резервов,
которая была превращена в своеобразный национальный банк.

Несмотря на то, что “новый курс” Рузвельта встретил сопротивление
консервативных сил, а некоторые реформы не достигли ожидаемых
результатов и сошли на нет к 1938 г., реформаторская деятельность
президента явилась своеобразным переломным моментом в истории США XX
века. “Новый курс” резидента Рузвельта служил примером многим поколениям
последующих реформаторов во всем мире.

1.6.Назвіть причини встановлення фашистської диктатури в Німеччині в
січні 1933 р.

После успеха НСДАП на выборах в рейхстаг 14 сентября 1930 г. значительно
укрепились позиции крупных монополистов Тиссена, Кирдорфа, Флика,
поддерживавших фашистские притязания. Сторонниками нацистов стали и те
круги монополистического капитала, которые ранее скептически оценивали
способность Гитлера создать фашистской партии массовую базу. Но
разногласия германской буржуазии еще не были преодолены: на
президентских выборах весной 1932 года, во многом благодаря поддержке
СДПГ, президентом был избран Гинденбург, хотя Гитлер уже баллотировался
на высший пост в государстве. Фашистская опасность зримо нарастала.

Фашисты выдвинули и пытались реализовать на практике не просто идею
сильного государства, но государства тоталитарного, поглощавшего
гражданское общество.

Фашизм — это массовое движение, впитавшее в себя страх перед бурными
переменами ремесленников, мелких торговцев и предпринимателей, крестьян,
чиновного люда, ветеранов войны. Одни из них не желали работать в новых
условиях, другие не умели выдерживать жестокой конкуренции в жизни,
обвиняя в своих бедах кого угодно. Отличительной чертой фашизма была
апология насилия, настоящий его культ. На насилии нацисты хотели
построить будущий миропорядок. Через него они шли к власти, создавая
штурмовые отряды (СА), охранные отряды (СС). Как ни парадоксально, но
понимание насилия как неотделимого атрибута политической борьбы роднило
фашистов с ортодоксальными социалистами и коммунистами.

К важнейшим характерным чертам германского фашизма в области экономики
относились: его стремление к утверждению
государственно-монополистических методов хозяйствования,
преимущественное развитие военной экономики, осуществление широкой
программы военных мероприятий, требующих привлечения большого количества
рабочей силы (строительство автострад и др.)

Одной из характерных черт германского фашизма являлся прочный союз с
милитаризмом. Гитлеровцы насаждали в стране культ армии, культ войны,
превозносили военщину, насильственные методы решения вопросов внутренней
и внешней политики. Они усугубили такую порочную традицию германского
милитаризма, как переоценка своих сил и недооценка сил противника. Это
обуславливало авантюристичность планов и действий гитлеровцев.

Практика и теория германского фашизма, к счастью, ушли в историю, однако
в современном мире, в истории многих стран есть немало сходного с той
ситуацией, которая сложилась в Германии в конце 20— 30-х гг. И этот
горький опыт должен служить предостережением и наглядным уроком.

А в самой Германии Веймарская республика доживала последние дни.
Фашисты, уверовав в свою силу и непогрешимость, упорно рвались к власти.
В ноябре 1932 г. состоялись выборы в рейхстаг. КПГ получила 6 млн
голосов, СДПГ — 7,2 млн., НСДАП — 11,7 млн. Создалась ситуация, когда,
объединившись между собой, две крупные левые партии Германии могли бы
противостоять нацистам, однако глубокие расхождения между ними не
позволили это сделать.

30 января 1933 г. президент Гинденбург назначил Гитлера рейхсканцлером
(главой правительства).

1.7.Проаналізуйте реакційну суть доктрини та практики
націонал-соціалізму.

Социал-демократы — представители партии левой ориентации, выступали за
эволюционное, поступательное развитие общества, за. реформы, сохранение
гражданского мира, осуществление демократических преобразований как
условие и средство достижения социальной справедливости.

Коммунисты— представители радикального направления в левом движении. Их
главная цель— осуществление пролетарской революции, в перспективе
мировой, установление диктатуры пролетариата, национализации всей
собственности, построение бесклассового коммунистического общества.

Образовавшийся между ними более 70 лет назад глубокий разрыв, вызванный
принципиальными разногласиями, значительно ослабил позиции
международного рабочего^ класса, нанес непоправимый удар революционному
и демократическому движению в Европе. На протяжении всего времени
существования коммунистов и социал-демократов между ними происходила
постоянная борьба за лидерство вгмеждунгфодном рабочем движении. Лидеры
Коминтерна Зиновьев) Бухарин, Сталин рассматривали социал-демократию как
своего главного врага в революционном движении.

Сталин сформировал дезориентирующей рабочее движение установки: “Фашизм,
— писал он, — есть боевая организация буржуазии, опирающаяся на активную
поддержку социал-демократии. Социал-демокразия есть объективно умеренное
крыло фашизма… Эти организации не отрицают, а дополняют друг друга.
Это не антиподы, а близнецы.

В 30-е гг в условиях наступления реакции, фашизма и угрозы войны, жизнь
поставила перед Коминтерном на первый план антифашистские,
общедемократические задачи, одаако вместо выработан, общей тоатформы,
приемлемой для сплочения всех прогрессивных сил, им был взят курс на
утверждение социализма с помощью Социалистических революций.
Антифашистская стратегия отождествлялась в то время с борьбой за
свержение капитализма, что вносило растерянность в ряды борцов против
фашизма, ослабляло их позиции, порождало недоверие к коммунистам.

В то же время и международная социал-демократия, напуганная опытом
большевиков в 20-е гг., не выработала согласованной позиции осуждения
фашизма и сплочения в борьбе за демократию и прогресс. Если ее левый
фланг в той или иной мбре осознавал нависшую над Европой опасность и
готов был вместе с коммунистами, всеми демократическими силами всемерно
противостоять фашизму, то правый фланг отклонял с порога все предложения
коммунистов о сотрудничестве. “Антифашистский союз с коммунистами
компрометирует великое дело борьбы против фашизма: это был бы союз с
антидемократами против антидемократов,” — утверждал Р. Фрейзер.

Практические действия и коммунистов и создал-демократов нанесли огромный
ущерб делу мира, демократии и единства рабочего движения. В борьбе за
влияние в массах они на первый план выдвигали идеологические
разногласия, различное видение революционно-) го процесса. В
результате м коммунисты, и социал-демократы в значительной степени
утратили свое влияние в своих странах на ход дальнейшей борьбы.

1.8. Охарактеризуйте процес складання єдиного фашистського фронту в
ряді країн Заходу у 30-ті роки, його мету і результати.

Сотрудничество коммунистов и социал-демократов на демократической основе
могло бы стать мощным фактором общественного развития, но на практике
степень их идеологических, тактических и стратегических разногласий была
выше стремления к совместным действиям. Именно разногласия коммунистов и
социал-демократов сделали возможным приход к власти фашистов в Германии
конституционным путем. С другой стороны, единство действий коммунистов и
социалистов во Франции во многом устранили фашистскую опасность в этой
стране.

В межвоенное время мир впервые столкнулся с особой специфической формой
государственного правления — фашизмом. Будучи сам проявлением
социально-политического и морального кризисов, охвативших Европу после
Первой мировой войны, фашизм принес неисчислимые бедствия народам мира.
Именно фашистские государства — Германия и Италия — были главными
виновниками Второй мировой войны. Фашизм как политическое движение имеет
ряд черт, определяющих его специфику. Первая из них — национализм,
переходящий в шовинизм и распри. Для фашистов интересы наций выше
индивидуальных, групповых, классовых интересов. Последние безусловно
приносились в жертву первым.

Фашизм как бы впитал в себя всю волну шовинизма и национализма времен
Первой мировой войны. Причем наибольший размах этого движения в Германии
и Италии объясняется уязвленностью национальных чувств народов этих
стран, которые завершили национальное объединение позже других и вышли
из Первой мировой войны не только ослабленными, но и униженными:
Германия — условиями Версальского договора, Италия — “побежденная среди
победителей” — тем, что ее интересами пренебрегли на Парижской мирной
конференции.

Национализм в Европе всегда был характерен для консервативных, правых
политических движений. Фашизм роднит с ними и антидемократизм.
Демократический строй для тех и других — синоним хаоса, взамен которого
они предлагали строй, основанный на порядке и дисциплине.

Фашисты выдвинули и пытались реализовать на практике не просто идею
сильного государства: “Ничего против государства, ничего вне
государства”, — эти слова Муссолини выражают суть фашистского
государства.

Фашизм — это массовое движение, впитавшее в себя страх перед бурными
переменами многочисленных групп населения, — ремесленников, мелких
торговцев и предпринимателей, крестьян, чиновного люда, ветеранов войны.

Фашистов отличала и апология насилия, настоящий его культ. На насилии
они хотели строить будущий миропорядок, через него они шли к власти.
Понимание насилия как неотделимого атрибута политической борьбы роднило
фашистов с ортодоксальными социалистами и коммунистами.

Подобно социалистам и коммунистам фашисты выступали с
антшсагшталистическими лозунгами с той лишь разницей, что они видели в
свободной конкуренции и индивидуализме силы, подрывающие национальную
сплоченность. В разных странах фашистское движение, естественно,
приобретало специфические черты, тем более, что будучи националистами,
фашисты не предпринимали серьезных усилий по международному сплочению и
не пытались выработать общую политическую программу.

В целом общественно-политические движения отражали все возраставшую
активность рядовых граждан, от которых всегда так много зависело в
развитии исторического процесса..

2.1. Суспільно-політична криза радянської системи в 1920-1921 рр.:
пошуки виходу.

К 1920 г. советскому государству принадлежало 37,2 тыс. предприятий. В
результате политики “военного коммунизма” был установлен полный
государственный контроль над управлением промышленностью. Вся полнота
экономической власти в стране принадлежала Высшему Совету народного
хозяйства (ВСНХ) и главкам на местах. Национализации подлежали
предприятия, даже с числом работников в 5 человек при наличии
механического двигателя и с количеством 10 человек без двигателя.

хозяйство. В январе 1920 г. на Урале бьша сформирована первая
революционная трудовая армия.

Кроме того, создавались лагеря принудительного труда, проводилась
мобилизация на общественные работы так называемых “буржуазных
элементов”. Широкое распространение получили “коммунистические
субботники” (бесплатный труд в выходные дни).

Новая власть фактически установила продовольственную диктатуру в
деревне: установлена государственная

монополия на продажу хлеба и его заготовку, запрещена частная хлебная
торговля, созданный Наркомат продовольствия разрешил принудительно
изымать хлеб в крестьянских хозяйствах, с января 1919 г. введена
продовольственная разверстка, которая предусматривала изъятие хлеба и
других сельхозпродуктов. Для осуществления продовольственной диктатуры
повсеместно создавались продовольственные отряды, которые получили право
применять оружие. С целью укрепления своей власти большевики создавали
комитеты бедноты (комбеды), объединившие сельский люмпен-пролетариат и
существовавшие параллельно Советам.

7. В чому слід вбачати причини економічного, політичного і воєнного
співробітництва Радянської Росії та Німеччини у 20-х – поч. 30-х років?

8.Яку роль відіграла Рапальська угода Німеччини з Радянською Росією в
процесі визнання останньої західним світом у 20-ті роки?

В 20-е гг. основным партнером СССР на международной арене была Германия.
Сотрудничество особенно усилилось после подписания в 1922 г.
Раппальского договора. Оба государства объединяла изоляция на
международной арене — для Германии как следствие унизительного
Версальского договора, для СССР как факт непризнания капиталистическими
странами установленного коммунистического режима.

В Германию экспортировались советское зерно, продовольственные товары
(при острой нехватке в стране!), закупалась необходимая техника,
оборудование; советские военные обучались в немецких академиях, немецкие
специалисты помогали восстанавливать народное хозяйство, работали на
новостройках первой пятилетки. После установления фашистской диктатуры в
Германии сотрудничество двух стран прекратилось. В декабре 1933 г. были
обнародованы основные принципы советской внешней политики. Они
предусматривали: соблюдение нейтралитета, невмешательство в любые
военные конфликты, политику умиротворения в отношении Германии и Японии,
конкретные меры в создании системы коллективной безопасности в Европе
под эгидой Лиги Наций. В 1933 г. СССР был признан США и между двумя
странами были установлены дипломатические отношения, а в сентябре 1934
г. СССР приняли в Лигу Наций. Эти важные события создавали определенные
условия для интеграции Советского Союза в международную политику.

СССР поддержал намерения Франции о подписании многостороннего пакта о
взаимном ненападении всех стран Восточной Европы включая СССР и
Германию. Однако подписать Восточный пакт не удалось. Тогда на повестку
дня была выдвинута идея о подписании отдельных договоров о ненападении,
которые преследовали ту же цель — укрепление безопасности в Европе.
Советский Союз в 1935 г. подписал такие договоры с Францией и
Чехословакией.

9.Проаналізуйте тенденції розвитку міжнародного робітничого руху у 20-ті
роки. Що обумовлювало ідейний і організаційний розкол міжнародного
робітничого руху у цей період?

Послевоенная политическая нестабильность, события в России и Германии,
экономический кризис — все это вызвало весьма широкий спектр
пролетарских движений в Западной Европе и Америке.

На первом этапе длительное время провозглашались лозунги установления
прочного мира, расширения социальных завоеваний рабочего класса. На
завершающем этапе войны, особенно после октября 1917 г., в центре был
лозунг прекращения войны. Призыв “немедленный мир” объединял широчайшие
массы, которые несли на своих плечах все тяготы войны. После прекращения
военных действий еще более обострились социальные противоречия.

Рабочее движение поднялось на новую ступень. Хотя в большинстве стран до
революций дело не дошло. Среди различных форм социальных и политических
движений преобладали массовые стачки с лозунгами
социально-экономического характера. Огромный размах приобрело стачечное
движение. В 1919 г. в Великобритании, Франции и США оно охватило
миллионы рабочих. В Италии осенью 1920 г. рабочие многих городов
захватили заводы и фабрики и установили свой контроль над ними.
Забастовки носили глубокий социальный характер. Выдвигались требования
сокращения рабочего дня, увеличения реальной заработной платы, признания
профсоюзов в качестве представителей лиц наемного труда, введения
системы коллективных договоров, демократизации избирательных систем,
равноправия женщин, освобождения политических заключенных и др.
Забастовки стали повседневностью быта рабочих, определяли их сознание и
психологию.

Рабочие выдвигали требования, которые существенно затрагивали отношения
собственности. К ним относились лозунги социализации ведущих отраслей
производства, банков, источников сырья. Несмотря на их различную
трактовку (от национализации до передачи в собственность
рабочего коллектива), объективно эти требования
свидетельствовали о серьезных сдвигах в массовом сознании и
затрагивали сущность способа производства. Росту рабочего движения
способствовала экономическая ситуация, особенно в Европе. Инфляция,
расстройство финансовой системы, транспорта мешали функционированию
финансового хозяйства, подрывали торговлю. Национальная валюта почти
всех европейских государств в значительной мере утратила свою
покупательную способность. Вместе с тем в экономике многих стран сразу
же после войны наметился кратковременный экономический подъем (1919 —
начало 1920 гг.), однако, вскоре он сменился кризисом 1920—1921 гг. Его
основными проявлениями стали: сокращение производства, особенно в
тяжелой промышленности, падение покупательной способности населения.

Новая фаза послевоенного период 1924—1929 гг. характеризовалась
переходом рабочего класса на оборонительные позиции. Этому в
значительной мере способствовал экономический кризис 1920—1921 гг.,
тяготы которого власти стремились переложить на плечи трудящихся.
Наряду с существенными особенностями, характерными для отдельных стран,
в оборонительной борьбе рабочих в эти годы просматривалось и некоторое
свертывание массовых выступлений, ограничение их, за некоторыми
исключениями, чисто экономическими требованиями, сокращение
численности рабочих организаций. Но борьба рабочего класса хоть и
ослабла, но не прекращалась.

Профсоюзы возникли в ходе борьбы трудящихся против эксплуатации, за
повышение жизненного уровня и улучшение условий труда. После Первой
мировой войны были основаны крупные профсоюзные объединения —
Амстердамский Интернационал профсоюзов (1919 г.), Международная
конференция Христианских профсоюзов (МКХП, 1920 г.), Красный
Интернационал профсоюзов (Профинтерн, 1921 г.).Политические партии, в
том числе и большевики, стремились активно привлекать профсоюзы на свою
сторону, придать им статус политических организаций, что вносило раскол
в профсоюзное движение по идеологическим признакам, затрудняло
консолидацию трудящихся всего мира за свои права.

Профсоюзное движение развивалось на фоне непрекращавшегося стачечного
движения. Изменился и характер стачечного движения: экономические
требования его участников теперь решительно преобладали над
политическими.

Лидеры крупнейшего профсоюзного объединения — международной федерации
профсоюзов или Амстердамского Интернационала — стояли на позициях
проведения реформ в рамках существующей системы, что сближало их с
социал-демократами. Во второй половине 20-х гг. в рядах Амстердамского
Интернационала, в который входили главным образом профсоюзы
западноевропейских стран, насчитывалось 13,3 млн. членов. На позициях
социального мира стояли христианские профсоюзы. Наиболее массовый
характер они носили в Германии, Франции, Бельгии, Голландии и некоторых
других европейских странах. Клерикальные рабочие организации
объединились в 1920 г. в Международную конференцию христианских
профсоюзов. В основу ее программы была положена социальная доктрина
католицизма. Сторонники МКХП утверждали, что путем индивидуального
нравственного совершенствования и распространения духа христианской
любви и сотрудничества в отношениях между рабочими и предпринимателями
можно добиться социальной справедливости и стабильности, не нарушая
основ сложившейся системы. Эти проповеди находили широкий отклик среди
верующих рабочих, особенно католиков. В конце 20-х гг. в рядах МКХП
насчитывалось около 2 млн. членов. В ряде стран Западной Европы
(Испании, Португалии) и Латинской Америке (Аргентине, Уругвае, Мексике)
большим влиянием пользовались профсоюзы, находившиеся под влиянием
анархо-синдикализма. Они входили в Международную ассоциацию трудящихся,
которая насчитывала в середине 20-х годов около 400 тыс. членов. Лидеры
анархо-синдикализма категорически отрицали любые формы политической
борьбы.

1.1.Розкрійте причини і особливості світової економічної кризи 1929-1933
рр.

Початком світової економічної кризи 1929—1933 рр. вважають паніку на
Нью-Йоркській біржі цінних паперів 24 жовтня 1929 р., спричинену різким
зниженням цін на акції багатьох підприємств на мільярди долларів.. Криза
надзвичайно гостро визначила конфлікт між виробництвом і споживанням,
тобто ситуацію, коли запропоновані на ринку вироблені товари перевищують
попит на них Світова економічна криза 1929—1933 рр. мала свої
особливості., економіка капіталістичних країн наближалася до кризи
класичним шляхом. Контролюючи майже всі галузі виробництва,
монополістичні об’єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію
за її низької собівартості, намагаючись одержати надвисокі прибутки.
Однак внаслідок розорення дрібних підприємців, зростання З іншого боку,
паралельно з цими процесам розвивалася структурна криза.

Криза охопила всі країни світу, та найбільше США і Німеччину. Загальне
скорочення виробництва у світі становило 38%. Особливо різко криза
проявилася у важкій промисловості. За 4 роки кризи виплавка сталі у США
скоротилася більш як у чотири рази. Катастрофічне зростало безробіття.
На кінець 1932 р. у США налічувалося майже 17 млн. безробітних, у
Німеччині — 9 млн. Реальна заробітна плата зменшилася а 35—40%. Криза
охопила фінансово-кредитну систему країн, спричинила банкрутство
багатьох банків, втрату заощаджень мільйонів громадян.

3.3.Політика насильницької колективізації як засіб зміцнення
адміністративно-командної системи, її соціально-економічні наслідки.

После свертывания нэпа колхозы были крайне необходимы тоталитарному
режиму, так как они давали возможность довольно легко пополнять
государственный бюджет. В начале 1928 г. разразился “кризис
хлебозаготовок”, и Сталин выдвинул лозунг сплошной коллективизации. По
первому пятилетнему плану в СССР намечалось объединить в колхозы 18—20%
крестьян, а в Украине — 30%. Лозунг сплошной коллективизации был
официально провозглашен на ноябрьском (1929 г.) пленуме ЦК
ВКП(б).

Основными элементами коллективизации были: принудительное обобществление
земли, средств производства, скота, лишение крестьян прав распоряжаться
выращенной продукцией через обязательные поставки государству по
значительно более низким ценам, чем рыночные;, раскулачивание, то есть
исключение из сферы сельскохозяйственного производства, лишение
гражданских прав и выселение в Сибирь тех крестьян, которые оказывали
сопротивление” насильственной коллективизации.

Во время поездки Сталина в Сибирь в январе 1928 г. прозвучали его
предложения по ускорению темпов коллективизации, которые носили
директивный характер. Они сводились к .следующему: потребовать от
кулаков немедленной сдачи всех излишков хлеба по государственным ценам;
в случае отказа кулаков подчиниться’, привлечь их к судебной
ответственности и конфисковать хлебные излишки в пользу государства с
тем, чтобы 25% конфискованного хлеба было распределено среди
крестьян-доносчиков.

Начиналось насильственное изъятие хлеба у крестьян.

Всеобщая коллективизация была задумана как коммуни-зация с образованием
хозяйств максимального уровня обобществления, то есть
обобществлялись коровы, мелкий скот, птица. Такая практика встретила
резкое сопротивление крестьян.

С 1930 г. свободную торговлю.фактически запретили, однако продуктивность
сельского хозяйства, поставляемая государству, резко снизилась,
Отсутствие .материальной заинтересованности в развитии
общественного, производства вынуждало колхозников имитировать труд, а не
работать по-настоящему. Производительные силы сельского хозяйства
деградировали все больше. Чтобы сделать коллективизацию осуществимой,
было решено, уничтожить наиболее зажиточную прослойку крестьянства, в
состав которой входили все крестьяне, которые не хотели обобществляться.

Порядок раскулачивания разработала специальная комиссия во главе с В.
Молотовым. Борьбе с кулачеством придавали видимость закона.

3.4.Наростання деформацій політичної системи радянського суспільства в
др. половині 20-х в 30-ті роки.

Оформившаяся в конце 20-х — начале 30-х гг. политическая система и
сохранившая все внешние атрибуты демократия (съезды Советов,
коллективные органы власти и т.д.) — фактически превращается в
тоталитарную, которые современные исследователи называют режимом личной
власти Сталина или сталинщиной. В основе этого явления лежало множество
причин: отсутствие традиций политической демократии в стране; низкий
уровень политической культуры населения; готовность к безропотному
подчинению; постепенное срастание партийного и государственного
аппаратов; монополизм политической власти в руках одной партии; резкая
деинтеллектуализация руководства ВКП(б); перерастание диктатуры класса в
диктатуру партии; предельно централизованная система управления
экономикой.

Кризис командно-административной системы, вызванный
“сверхиндустриализацией”, изнурительным промышленным строительством,
критическим положением в аграрном секторе, привел к резкому обострению

всех социально-экономических проблем в стране, обеднению основной массы
населения. Начались проявления недовольства властью, ответом на которые
были репрессии. Первыми жертвами сталинского режима стали
специалисты — инженерно-технические работники с дореволюционной
подготовкой. Летом 1928 г. открылся “шахтинский процесс” над группой
специалистов Донецкого бассейна, руководителей угольной промышленности,
которых обвиняли во вредительстве, организации взрывов на
шахтах, в преступных связях с прежними собственниками шахт. Из 53
человек 11 были приговорены к расстрелу, остальные — к различным срокам
заключения. В 1930 г. была раскрыта мифическая “Трудовая крестьянская
партия” во главе с экономистами Кондратьевым и Чаяновым.

Осенью 1930 г. было объявлено о раскрытии ОГПУ вредительской и шпионской
организации в сфере снабжения населения продуктами питания во главе с
бывшими помещиками профессором Рязанцевым и генералом Каратыгиным. 46
обвиняемых были расстреляны по приговору закрытого суда.

По решению пленума ЦК (январь 1933 г.) были созданы во всех МТС и
совхозах политотделы как временные чрезвычайные органы для проведения
кадровой чистки колхозов и деревенских парторганизаций. Аналогичная
чистка проводилась и в городских парторганизациях. Неугодные режиму
партийные активисты устранялись из общественно-политической жизни

страны.

Переломным в сторону усиления репрессий стал 1934 г. В январе—феврале
1934 г. состоялся XVII съезд ВКЛ(б), на котором группа делегатов
предприняла попытку сместить Сталина с поста Генерального секретаря. В
ходе голосования при выборах членов ЦК против Сталина было подано почти
300 голосов. В результате ~ из 1966 делегатов съезда более 1100 были
репрессированы .

В последующее время прокатились наиболее крупные “волны” репрессий.

28—29 декабря 1934 г. — закрытый процесс над членами “Ленинградского
центра”, в состав которого якобы входило 30 бывших зиновьевцев. Все
обвиняемые были приговорены к смертной казни.

5—16 января 1935 г. — судебный процесс в Москве по сфабрикованному делу
“Московского центра”. В антипартийной и антигосударственной деятельности
были обвинены 19 человек, в том числе Л. Каменев, Г. Зиновьев, Г.-
Евдокимов, Г. Федоров. Им вменялось в вину создание контрреволюционной
организации с целью осуществления террористических актов,
“идеологическое пособничество” убийцам Кирова. Все обвиняемые были
приговорены к различным срокам заключения.

9 июня 1939 г. был принят закон о смертной казни за побег за границу.

20—30 января — второй московский процесс над 17 обвиняемыми в создании
“Параллельного антисоветского

троцкистского центра”, занимавшегося организацией % саботажа и
диверсий: 13 обвиняемым вынесен смертный приговор.

11 июня 1937 г. — опубликовано официальное сообщение в прессе о
вынесении секретным заседанием военного трибунала смертного приговора
обвиненному в шпионаже и предательстве маршалу Тухачевскому,
военачальникам Якиру, Уборевичу, Эйдеману, Путне, Корку.

12—13 марта 1938 г. — третий московский процесс по делу об
“Антисоветском правотроцкистском блоке” по обвинению 21 человека, в том
числе Бухарина, Рыкова, Крестинского, Раковского, Икрамова, Ходжаева,
Ягоды, в убийстве Кирова, отравлении Куйбышева и Горького, заговоре
-против Сталина и организации промышленного саботажа. 17 обвиняемым
вынесен смертный приговор.

Этот трагический перечень можно продолжать до бесконечности.

Главный итог репрессий 1930-х, начала 1940-х гг. — физическое
уничтожение миллионов людей. Только в 1937—1938 гг, было репрессировано
до 10 млн. человек. Из них 2—3 млн. уничтожены физически. В результате
массовых репрессий в 30-е годы была обескровлена интеллектуальная сила
советского общества: в политике, армии, науке. Это одно из главных
преступлений сталинского тоталитарного режима. Сопротивление режиму
существовало, однако оно не носило массового характера. Это были
единичные выступления тех, кто не хотел мириться с действительностью.
Наиболее известны выступления членов ЦК Ломинадзе, Сырцова, группы
Рютина, Ф. Раскольникова и некоторых других, однако на них обрушилась
вся мощь НКВД.

Таким образом, политика и практика “большого террора” являлась
хладнокровно продуманной и глубоко преступной акцией. Творчески мыслящие
люди, способные критически оценивать положение в стране, никак не
вписывались в схему казарменного социализма.

3.5. Конституція СРСР 1936 р. Ілюзорний характер демократії і
конституційних форм в умовах тоталітаризму.

Як відомо, у 1936 р. було прийнято конституцію, яка скасувала ті
політичні обмеження, що існували в країні з часів революції і
громадянської війни. Звичайно, конституція 1936 р. була важливим кроком
вперед порівняно з попередньою. У ній, наприклад, багатоступеневі і
нерівні вибори замінювалися на прямі, рівні і з таємним голосуванням.
Всі громадяни країни, незалежно від соціального походження і стану,
отримали всі політичні права, в тому числі право обирати і бути обраним.

Насправді ж нові конституційні норми мали номінальний, а в багатьох
випадках — суто ілюзорний характер. Поряд з декларуванням
конституцінності відбувалося фактичне знищення реальної політичної
активності і політичної самодіяльності мас. Формальна демократизація
виборів перетворювалась на практиці на ліквідацію самої можливості
вибору. З процедури виборів ретельно усувалися будь-які елементи
боротьби, вільного змагання лідерів та ідей. Насправді відбулася підміна
виборів від початку і до кінця контрольованою процедурою «палкого» і
завжди «одностайного» схвалення затверджених «зверху» єдиних кандидатів
і єдиної політичної лінії.

Соціально-економічні і політичні підсумки соціалістичних перетворень в
СРСР в 20-ті -30-ті роки: досягнення і прорахунки.

Важливо підкреслити, що сталінські спотворення призвели до втрати
головного, що було в ленінській концепції: гуманістичного розуміння
соціалізму, бачення людини як мети, а не як засобу.

Все це згубно вплинуло на суспільно-політичний розвиток країни. «Залізна
завіса», якою країна на довгі роки відгородилася від досягнень світової
культури і науки, мала тяжкі наслідки. Було завдано величезної шкоди
справі соціалізму, авторитету партії. Такою є гірка правда нашої історії
періоду 20—30-х рр.

На завершення даної теми підкреслимо, що 20—30-ті рр. збіглися з
перехідним періодом від капіталізму до соціалізму в політичній історії
нашої країни. Звідси напрошується основне запитання: яке ж суспільство
ми побудували? Наведений вище

12 мая 1946 г. фон Лещ рассказал о спрятанной коробке британскому
подполковнику Роберту Томсону. Последний ввел в курс дела американцев.
14 мая коробка была выкопана. 19 мая она была доставлена в Лондон, где
американцы сделали дубликаты всех микрофильмов.

Всего оказалось 20 катушек, на которых было заснято 9725 страниц
документов. Среди них были документы, подписанные в Москве 23 августа
1939 г., включая и дополнительньй протокол.

Таковы, факты. Согласна Секретному Протоколу германские войска не должны
были вступать в Латвию, Эстонию, северная граница Литвы была определена
границей сфер интересов Германии «СССР. Очень четко была определена
сфера влияния в Польше, За СССР признавались интересы в Бессарабии.
Дальнейший ход событий показал, что и Германия, и СССР действовав полном
соответствии с этим Протоколом, что не вызывает сомнения в его
существовании и роли в развязывании Второй мировой войны

Были ли положительные Последствия для СССР при заключении договора о
ненападении? Несомненно.

1. Продвижению Германии на Восток был положен предел, германские войска
были обязаны не переступал» линию, находившуюся от советской границы в
нескольких сотнях километров.

2. В то время, как многие другие страны вскоре оказались втянутыми в
войну, СССР имел возможность жить в условиях мира и продолжать укреплять
обороноспособность.

3. Произошел серьезный раскоп в странах фашистского блока. Договор
ошеломил Японию, потерявшую веру в своего германского союзника. В новой
политической платформе Японии агрессия против СССР была отодвинута на
неопределенное время.

4. Англия, Франция, США смогли увидеть, что СССР способен проводить
самостоятельный курс. При всем своем отрицательном отношении к факту
заключения договора они были вынуждены с ним считаться.

Отрицательными сторонами московского договора донг СССР были следующие
моменты:

1. Договор встретил непонимание подавляющей части общественного мнения
западных стран, что отразилось на их отношениях к СССР.

2. Советскому Союзу договор дал “передышку”, однако породил у советского
руководства ошибочные надежды на ее длительность.

3. По торгово-кредипюму соглашению СССР был обязан поставить в Германию
сырье, в том числе и стратегическое, и продовольствие на 200 млн. марок.

Однако Договор и Протокол свидетельствуют и о другом: советское
руководство, будучи посвященным в планы немецко-фашистского государства
на ближайшие месяцы, стало фактически на путь поощрения агрессора,
который через 7 дней развязал Вторую мировую войну. Советская пресса
восхваляла успехи вермахта в Польше, одновременно осуждая Англию,
которая начала войну против Германии. На очереди были действия Красной
Армии в Польше, Прибалтике, Бессарабии. Ответственность за развязывание
Второй мировой войны вместе с другими странами, несомненно, несет и
сталинское руководство СССР

6. Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз.
Початок Великої Вітчизняної війни, її характер і цілі.

22 июня 194.1 г.. гитлеровская Германия напала на Советский Союз; .Ее
войска перешли государственную границу” от Ледовитого океана до Черного
моря и начали наступление вглубь территории СССР. Союзниками Германии
выступили Финляндия, Венгрия, Румыния и Йталия ‘””

Вечером 18 декабря 1940 г. Гитлер подписал директиву военных действий
против СССР, которая получила порядковый номер № 21 и условное
наименование вариант “Барбаросса”. Она была изготовлена лишь в девяти
экземплярах, из которых три вручили главнокомандующим сухопутными
войсками, ВВС и ВМФ, а шесть были закрыты в сейфах командования
вермахта. Директива № 21 излагала лишь общий замысел и исходные указания
о ведении войны против СССР.

Планом “Барбаросса” предусматривался разгром Советского Союза в ходе
одной кратковременной кампании (7—8 недель) еще до того, как будет
закончена война против Англии. Главными стратегическими объектами были
признаны Ленинград, Москва, Центральный промышленный район и Донецкий
бассейн. По плану “Барбаросса” для нападения на СССР выделялось 152
дивизии (в том числе 19 танковых и 14 моторизованных), 2 бригады.
Сателлиты Германии выставляли 29 пехотных дивизий и 16 бригад. Таким
образом, если принимать две бригады за одну дивизию, всего выделялось
190 дивизий. Кроме” того, к войне против СССР привлекалось две трети
имевшихся в Германии ВВС и значительные силы флота.

Согласно плану’ “Барбаросса” немецко-фашистские войска, готовившиеся к
наступлению, составляли группы армий “Север”, “Центр” и “Юг”, перед
каждой из которых стояли особые задачи. Группа армий “Север”
(командующий генерал-фельдмаршал В. Лееб) наступала из Восточной Пруссии
в направлении на Даугавпилс, Псков, Ленинград с целью уничтожить
советские войска в Прибалтике, захватить порты на Балтийском море.
Группа армий “Центр” (командующий генерал-фельдмаршал Ф. Бок) должна
была нанести удары по флангу советских войск районе Бсяостока,
соединиться в районе Минска и продолжить наступление на Москву. Группа у
армий “Юг1′ (командующий генерал-фельдмаршал Т. Рувдштедг) должна была
уничтожить силы Красной Армии в Западной Украине и к западу от Днепра и
продолжить наступление на Харьков, Донбасс и Крым.

С начала войны советские войска были объединены в два фронта:
Юго-Западный и Западный. В боях принимали •участие моряки Дунайской и
Пинской речных флотилий и Черноморского флота. Войска Красной Армии
“включали 170 дивизий и насчитывали около 2,7 млн. человек ‘ личного
состава, 37,5 тыс. орудий и минометов, 1475 новых , танков (КВ и Т-34),
1540 боевых самолетов новых типов,

но дивизии не были полностью укомплектованы, поэтому противник имел
превосходство в 3—4 раза.

7. Якими причинами пояснюються невдачі і поразки Червоної Армії на
початковому періодіВеликої Вітчизняної війни?

1. Известную роль сыграл фактор внезапного нападения. В ночь на 22 июня,
когда у советского командования уже не было сомнений в нападении
Германии, в ^ладные округа телеграфом была передана директива о
приведении войск в боевую готовность. Однако директива запаздывала, враг
обрушил шквальный огонь и нанес бомбовые удары по городам л селам,
штабам, узлам связи, мостам, железнодорожным коммуникациям. В первый
день войны немецкая авиация разбомбила 66 советских аэродромов,
уничтожив1200 самолетов.

2. Лучшие кадры Красной Армии были репрессированы. На 1941 г. только в
сухопутных войсках не хватало по штату 66 900 командиров, а некомплект в
авиационных подразделениях составил 33%. Из 733 высших командиров
(данные генерал-лейтенанта А, И. Тодоровского), от комбрига до маршала
Советского Союза, было репрессировано 579 и осталось в Красной Армии
только 154. К началу войны в результате репрессий только 7% командиров
имели высшее военное образование, а 37%. Не прошли полного курса
обучения в средних военных заведениях.

3. В войсках господствовала система жестокой централизации. управления и
подчинения, что сковывало инициативу командиров, порождало склонность к
шаблонам, устаревшим схемам. Многое высшие командиры (Вороши-, Буденный
и др.) абсолютизировали опыт гражданской войны, переносили его в
совершенно новые условия.

4. Перевооружение шло крайне медленно. Новые танки и самолеты, другое
виды вооружений были поставлены на серийное производство только в
1940—1941 гг.

5. Были демонтированы инженерные оборонительные сооружения на
советско-польской границе 1939 г., они оказались в тылу Красной армии, а
новые не были возведены.

о. Советская военная доктрина базировалась на тезисе, одобренном
Сталиным, что будущая война будет вестись на вражеской территории, и
оборонительные сооружения фактически не планировались в
материально-техническом отношении.

7. Советское военное руководство просчиталось в определении возможного
направления главного удара противника. Приоритетным в Генеральном штабе
Красной Армии рассматривалось Киевское направление, а
Минско-смоленско-московское как второстепенное; в подчинение Киевского
Особого военного округа были переданы большие силы.

8. Вопреки уверениям о готовности к победоносной войне, высшее
‘политическое руководство не имело серьезного плана на случай масштабных
действий. Не были заранее распределены обязанности ответственных за
различные стороны экономической и социальной жизни, за эвакуацию,
переоснащение производства и Т.п. В первые дни войны Сталин был
деморализован, а все главные вопросы замыкались лично на нем.

9. Народ страны, руководящие кадры были дезориентированы психологически
договорами 1939 г. с Германией, у многих были слишком большие иллюзии по
этому поводу.

10. Опасаясь дать Германии повод для нападения на СССР, Сталин медлил с
приведением войск в боевую готовность Лишь за 2—3 недели до начала войны
была призвана часть воинов запаса и началось выдвижение пяти армий из
внутренних округов в приграничные.

11. Сосредоточение и развертывание войск не было завершено к началу
войны. Большинство дивизий первых эшелонов армий прикрытия находилось в
учебных лагерях; артиллерия, инженерные войска» связь нередко
оказывались в отрыве от своих соединений.

Героизм воинов и неразбериха первых дней войны сплелись в одно
неразрывное целое. Первыми встретили врага пограничники. С 22 июня 1941
г. более месяца Они защищали легендарную Брестскую крепость. 3 первый
день войны летчик Иванов, впоследствии посмертно удостоенный звание
Героя Советского Союза, таранил фашистский бомбардировщик.
Летчики-истребители С. И. Зоровцев, М. П. Жуков, П.-Т. Харитонов,
таранившие самолеты противника летом» 1941 года, были первыми удостоены
звания Героя Советского Союза за время войны. Командир бомбардировщика
Д. Ф. Гастелло, .самолет которого был подбит снарядом, направил свою
горящую машину в скопление вражеских танков и автомобилей. За этот
подвиг, ему посмертно было присвоено звание Героя Советского Союза.

13. Тегеранська конференція керівників трьох великих дерії..їв та її
рішення. Проблема відкриття другого фронту

Конференция с участием Председателя Совнаркома СССР И. В. Сталина,
Президента США»Ф. Рузвельта и премьер-министра Великобритании У.
Черчилля проходила в Тегеране с 28 ноябре но 1 декабря 1943 г. Здесь
впервые встретились главы правитеяьияв трех ведущих держав
антигитлеровской коалиции. В работе конференции участвовали также
министры иностранных дел, политические и военные советники.

В центре внимания Тегеранской конференции находились проблемы
дальнейшего ведения войны, в особенности вопрос о открытии второго
фронта. От его решения зависели сроки окончания войны в Европе, а
следовательно, судьбы миллионов людей во всем мире, ослабление тягот
военного времени, легшего на плечи трудящихся многих стран и прежде
всего народов СССР.

Делегация СССР намеревалась получить ясный ответ на вопрос об открытии
второго фронта в Западной Европе. Позиции же делегатов США и Англии по
этому вопросу были весьма противоречивы, что и определило остроту
развернувшейся полемики. 28 ноября перед открытием конференции Сталин
встретился с Ф. Рузвельтом в советском посольстве, где президенту было
предложено остановиться по соображениям безопасности. Рузвельт заявил,
что хотел бы отвлечь с советско-германского фронта 30—40 дивизий
противника. Сталин воспринял это с одобрением.

1 декабря И. В, Сталин, Ф. Рузвельт, У. Черчилль парафировали военные
решения Тегеранской конференции. В них были зафиксированы обязательства
правительств США и Англии предпринять в течение мая 1944 г. операцию
“Оверлорд” одновременно со вспомогательной операцией на юге Франции и
обязательство СССР предпринять наступление примерно в эти же сроки с
целью не допустить переброски германских сил с Восточного на Западный
фронт. В декларации трех держав, • подписанной в тот же день и
опубликованной после конференции, указывалось, что СССР, США, Англия
согласовали-планы уничтожения германских вооруженных сил и пришли к
полному соглашению относительно масштаба и сроков операций, которые
будут предприняты с востока, запада и юга. Важное значение для
укрепления единства антигитлеровской коалиции и скорейшего завершения
войны имело заявление главы советского правительства о вступлении в
войну с Японией после капитуляции Германии. Оно явилось ответом СССР на
неоднократные просьбы Англии и ;

США об его участии в войне на Дальнем Востоке. Хотя тегеранские
переговоры и не привели к принятию какого-либо специального решения о
создании международной организации, они свидетельствовали о стремлении
трех великих держав , к послевоенному сотрудничеству- В заключительный
день конференции указывалось, что три страны “будут работать совместно
как во твремя войны, так и в последующее мирное время” и что
существующее между ними “согласие обеспечит прочный мир”.

14. Ялтинська /Кримська/ конференція голів урядів СРСР, США і Англії, її
рішення,значеня.

Фашистская Германия продолжала сопротивление. В стране была проведаю
тотальная мобилизация, началось формирование ополчения из пожилых людей
и юношей. Жизнь немцев превращалась в настоящий кошмар из-за постоянных
бомбежек. При бомбардировке Дрездена погибло сразу 135 тыс. человек. Но
Гипюр и его окружение готовы были сражаться до последнего немца. В
декабре 1944 г. немецкое командование организовало последний контрудар
против союзников в Арденнах — именно там, где начинался победный марш к
морю 1940 г. Им удалось вклиниться вглубь обороны на 109 км, и
наступление захлебнулось. Но оно показало что последние сражения войны
не обещают быть легкими.

Советские войска начади наступления в январе 1945 г., раньше
запланированного срока, учитывая тяжелое положение союзников после
Арденнского контрудара вермахта. В ходе Висло-Одерской операции они
вступили на территорию Германии и остановились в 6& км от Берлина. На
фоне этого наступления 4—11 февраля состоялась новая встреча “большой
тройки” — Крымская (Ялтинская) конференция. В ее работе приняли участие
И. В. Сталин, Ф. Рузвельт, У. Черчийиь, министры иностранных дел В. М.
Молотов, Э. Степиниуе, А. Иден и др. Кроме того, к работе конференции
были привлечены военные и дипломатические советники и эксперты.

Конференция, заседания которой проходили в Ливадийском дворце, свою
работу начала с подробного обсуждения обстановки на фронтах войны в
Европе.

Рассматривали на конференции и вопрос о вступлении СССР в войну на
Дальнем Востоке. Было достигнуто соглашение в том, что через два—три
месяца после капитуляции Германии и окончания войны в Европе Советский
Союз вступит в войну против Японии.

Участники конференции согласовали планы разгрома Германии и договорились
о совместной повилике по отношению к побежденной Германии и
освобожденной Европе. Они заявили, что в их цели “не входит уничтожение
германского народа”, но “непреклонной целью является уничтожение
германского милитаризма зи нацизма и создание гарантий в том, что
Германия никогда не будет в состоянии нарушить мир во всем мире”.

Союзники решили разоружить и распустить все германские вооруженные силы,
уничтожить германский генеральный штаб, ликвидировать или взять под
контроль военную промышленность Германии. Они обещали подвергнуть
военных преступников справедливому и быстрому наказанию, “стереть с лица
земли нацистскую партию, нацистские законы, организации и учреждения,
устранить всякое нацистское и милитаристское влияние из общественных
учреждений, из культурной и экономической жизни германского народа”. Для
достижения этих целей союзники решили в течение длительного времени
оккупировать Германию. Каждой державе выделялась своя зона оккупации.
Столица Германии — Берлин также делился на зоны оккупации. Координацию и
контроль действий оккупационных властей должна была осуществлять
Центральная Контрольная Комиссия в Берлине (получившая позднее название
Союзный Консультативный Совет). Предполагалось, что Франция, “если она
этого пожелает”, получит свою зону оккупации и будет участвовать в
Контрольном совете. Были согласованы границы будущих зон оккупации и
намечена линия, до которой должны продвигаться англо-американские войска
и советские войска во время наступления на Германию. Рузвельт и Черчилль
вновь внесли предложения расчленить Германию на несколько государств, но
эти предложения не встретили поддержки Советского Союза и не были
приняты конференцией.

Участники конференции согласились, что Германия должна возместить ущерб,
причиненный ее агрессией другим странам, путем выплаты репараций, однако
размеры репараций не были установлены. Советская делегация предложила
определить общую сумму репараций в 20 млрд. дол. с тем, чтобы половина
этой суммы была выплачена Советскому Союзу.

В отношении восточной границы особых споров не возникло, руководители
всех трех правительств согласны были установить ее в основном по так
называемой линии Керзона, предложенной державами Антанты еще в 1918 г. в
качестве ‘восточной границы Польши. Признавалась также необходимость
расширения территории Польши на севере и на западе. Однако предложение
советской делегации установить западную границу Полыни по Одеру и
Западной Нейсе встретило возражения руководителей делегаций США и
Англии. В состоявшемся решении указывалось: “Восточная граница Полыни
должна идти вдоль линии Керзона с отступлениями от нее в некоторых
районах от 5 до 8 км в пользу Польши”. О западной же границе отмечалось
лишь в общей форме: “Польша

должна получить существенное приращение территории на севере и западе”.

Особую остроту носили дебаты о составе польского правительства.
Советское руководство признавало Временное польское правительство
(ПКНО), созданное в Люблине. В то же время США и Англия поддерживали
дипломатические отношения с польским эмигрантским правительством в
Лондоне, которое существовало до •войны. Рузвельт отметил, что
люблинское правительство представляет лишь небольшую часть польского
народа, что соответствовало действительности. Сталин был заинтересован в
люблинском правительстве исключительно по идеологическим мотивам.

Рассмотрен был вопрос о Югославии. США и Англия являлись сторонниками
сохранения монархии в Югославии и поддерживали югославского короля Петра
П и эмигрантское королевское правительство, пребывающее в Лондоне.
Однако фактическая власть в стране принадлежала национальному комитету
освобождения Югославии, избранному и поддерживаемому народом. В ноябре
1944 г. в Белграде было заключено соглашение между НКОЮ и эмигрантским
правительством, предусматривавшее создание единого югославского
правительства. Однако введение его в действие затягивалось королем и
эмигрантским правительством. Участники -конференции признавали
необходимым рекомендовать маршалу Тито и Шубашичу немедленно ввести в
действие заключенное между ними

соглашение и образовать Временное объединенное правительство.

Крымская конференция одобрила постановление созвать 25 апреля в городе
Сан-Франциско Учредительную конференцию Организации Объединенных Наций.
Участниками конференции могли стать все государства, объявившие войну
Германии и Японии до 1 марта 1945 г. Была достигнута договоренность, что
членами ООН наряду с СССР будут Украинская ССР и Белорусская ССР.

Несмотря на определенные разногласия, Крымская конференция показала
дальнейшую консолидацию стран антигитлеровской коалиции.

16. Вступ СРСР у війну проти Японії. Розгром радянськими військами
Квантунської армії і його значення.

Англия и США, ведя войну против Японии, придавали огромное значение
участию в ней СССР, Вступление в войну на Дальнем Востоке Советского
Союза представлялось союзникам по антигитлеровской коалиции
обязательным.

Поскольку 4» самой Японии, а также в Китае, Маньчжурии и Корее
находились крупные силы японских сухопутных войск, правительства Англии
и США считали, что для победы им понадобится в общей сложности не менее
18 месяцев от момента капитуляции Германии, и война может продлиться до
1947 г. Именно поэтому президент Трумэн, отправляясь на Потсдамскую?
конференцию, считал наиболее срочной из своих задач “получить от Сталина
личное подтверждение вступления России в войну против Японии”.

Одновременно правительство США разрабатывало планы применения против
Японии атомной бомбы, которая должна была стать не только орудием
поражения Японии, но и средством давления на Советский Союз. 1 июня 1945
г. правительство Трумэна приняло решение:

“Бомба должна быть использована против мирного населения1’.

Получив заверение, что Советский Союз сдержит свое слово и вступит в
войну против Японии, США и Великобритания, к которым присоединился
Китай, 26 июля 1945 г. опубликовали в Потсдаме декларацию о
безоговорочной капитуляции Японии. Потсдамская декларация требовала
устранить власть и влияние милитаристов, толкнувших Японию на войну,
разоружить японские вооруженные силы, наказать военных преступников.

Японское правительство отклонило Потсдамскую декларацию.

В соответствии с решениями Крымской и Потсдамской конференций СССР
развернул подготовку к военным действиям против Японии. Участвовать в
войне против Японии решила также Монгольская Народная Республика,
связанная с Советским Союзом договором о Союзе и взаимной помощи. Со
своей стороны правительство США спешило завершить последние
приготовления к атомной бомбардировке Японии, чтобы осуществить ее до
вступления в войну Советского Союза-

4 августа 1945 г. личный состав 509-й авиагруппы был впервые кратко
информирован о природе новой бомбы К характере ее взрыва. На следующий
день экипаж самолета Б-29 “Энола Гэй” под командованием полковника П.
Тиббетса получил приказ сбросить первую атомную бомбу. В ночь с 5 на 6
августа с американской базы на Марианских островах поднялись в воздух
самолеты, которым было приказано бомбить японский город Хиросиму, а если
он будет закрыт облаками, избрать другие цеди — города Кокура или
Нагасаки.

В 8 часов 15 минут по местному времени бомба была сброшена на парашюте,
и через несколько минут над Хиросимой взвился смертоносный атомный гриб.
Хотя минут за 15 до взрыва в Хиросиме прозвучал сигнал тревоги;
появление одиночного американского самолета не вызвало беспокойства у
подавляющего большинства жителей. Они не стали укрываться в убежищах.
Сразу после взрыва, эквивалентного взрыву 20 тыс. тонн тринитротолуола,
город покрыли огромные тучи дыма. Один за другим вспыхивали деревянные
дома. Когда к концу дня пожары утихли, город представлял собой сплошные
развалины. В радиусе 2 км от эпицентра взрыва все здания оказались
полностью разрушены, а в радиусе 12 км — получили более или менее
значительные повреждения. Из каждых десяти человек, находившихся на
открытой местности в радиусе 2 км от эпицентра взрыва, погибло восемь, а
внутри помещений — пять человек. Точное число жертв, возможно, никогда
не станет известно, так как спорным остается вопрос о количестве жителей
в момент атомной бомбардировки. Эта цифра колеблется от 227 до 400 тыс.
человек. Правительство США ожидало, что сразу же после атомного взрыва
Япония признает свое поражение, однако эти надежды не оправдались.
Военное командование Японии ограничилось посылкой в Хиросиму комиссии
для расследования.

Между тем, в Северо-Восточном Китае стояла миллионная Квантунская армия,
преисполненная решимости сражаться до последнего солдата. 8 августа 1945
г. Советский Союз объявил войну Японии и присоединился к.Потсдамской
декларации. В ночь на 9 августа советская армия начала военные действия
на Дальнем Востоке. План операции предусматривал овладение Южным
Сахалином и Курильскими островами, освобождение Северо-Восточного Китая
и Северной Кореи. Южная Корея по договоренности с правительством США
должна была стать зоной действия американских войск. Главный удар
советских войск направлялся против Квантунской армии. На нее вели
наступление три фронта: Забайкальский, 1-й и 2-й Дальневосточные. Общее
руководство советскими войсками на Дальнем Востоке осуществлял маршал А.
М. Василевский.

17. Розгром фашистської Німеччини і мілітаристської Японії. Закінчення
другої світової війни.

После вступления в войну Советского Союза правительство Японии пришло к
выводу, что надо кончать войну, чтобы попытаться сохранить власть
императора.

14 августа 1945 г. оно сообщило США, Англии и СССР, что принимает
условия Потсдамской конференции. Однако приказа сложить оружие
правительство еще не дало, и потому советские войска продолжали
наступление. 18 августа они соединились с передовыми частями 8-й
Народно-революционной армия Китая, которая 11 августа перешла в
наступление против Квантунской армии.

19 августа солдаты и офицеры Квантунской армии начали в массовом порядке
сдаваться в плен. Разгромив Квантунскую армию, советские войска
освободили Северо-Восточный Китай и Северную Корею, овладели Южным
Сахалином и Курильскими островами. Марионеточное государство Маньчжоу-Го
развалилось. Его правительство во главе с “императором” Пун попало в
плен.

28 августа на аэродром близ Токио прибыл передовой отряд американских
войск. Через несколько дней они оккупировали Японские острова. Часть
видных японских ‘сановников, в том числе князь Коноэ, покончили с собой.
2 сентября 1945 г. в Токийском заливе на борту американского линкора
“Миссури” под председательством главнокомандующего союзными войсками
генерала Макартура состоялось подписание Акта о капитуляции Японии.
Согласно Акту, японские войска в Японии и на оккупированных ею
территориях сложили оружие. Южный Сахалин и Курильские острова
передавались Советскому Союзу.Американские войска оккупировали Японию.•
капитуляцией Японии закончилась Вторая мировая война. Она длилась ровно
б лет.

Капитуляция Германии. К началу 1945 г. фашистский блок окончательно
распался. Союзные армии вышли к границам Германии и ‘ готовились к
решающему наступлению. Экономика Германии, лишенная ресурсов
оккупированных стран, больше не справлялась с потребностями войны.
Теперь гитлеровцы надеялись главным образом на раскол антифашистской
коалиции и сепаратный мир с Англией и США^ Их замысел сводился к тому,
чтобы упорной обороной задержать советские войска, выиграть время и
найти путь к соглашению с Англией и США. В январе 1945 г. советские
войска возобновили наступление, 17 января они освободили Варшаву, а
затем и всю Польшу. Вскоре они вступили на территорию Германии и к
началу февраля 1945 г. вышли на реку Одер, в 60—70 км от Берлина. На
южном участке советско-германского фронта Советская Армия продолжала
освобождение Чехословакии и Венгрии. После ожесточенных боев советские
войска при содействии югославских, болгарских и румынских частей разбили
южную группу войск фашистской Германии, 13 февраля они освободили
Будапешт и 4 апреля 1945 г. завершили освобождение Венгрии. В тот же
день была освобождена столица Словакии — Братислава.

Приход к власти в странах Восточной и Юго-Восточной Европы
прокоммунистических и просоветских правительств вызвал негодование в
Лондоне и Вашингтоне. В связи с этим усилились противоречия США и Англии
с СССР. Западные страны обвиняли СССР в нарушении решений Крымской
конференции. Черчилль считал необходимым опередить советские войска,
силами союзнических войск овладеть Берлином, Веной и Прагой.

8 февраля 1945 г. англо-американские войска под командованием
Эйзенхауэра и Монтгомери перещли в наступление на Западном фронте.
Успешно продвигаясь вперед, они в марте вышли к Рейну на всем
протяжении, | форсировали его и к началу апреля окружили крупную
группировку немецко-фашистских войск в районе Рура. 12 апреля 1945 г. не
стало президента США Франклина на Рузвельта. Это была огромная потеря
для всей антигитлеровской коалиции. Президентом США, согласно
Конституции, стал вице-президент Гарри Трумэн?

В первой половине апреля союзники развернули наступление в Северной
Италии. После ряда боев при поддержке итальянских партизан они заняли
Болонью и форсировали реку По. В конце апреля под ударами союзных войск
и воздействием народного восстания, охватившего всю Северную Италию,
немецкие войска стали быстро отступать. 2 мая группа армий “Ц” в Италии
капитулировала. Партизаны захватили в плен Муссолини и казнили его.
Такая же участь постигла ближайших сподвижников дуче, многих
руководителей фашистской партии и государства.

Последним центром сопротивления фашистской Германии был Берлин. Наступил
апрель 1945 г. Красная Армия готовилась к штурму Берлина,

На берлинское направление в начале апреля гитлеровское командование
стянуло основные силы, создав крупную группировку: около 1 млн. человек,
свыше 10 тыс. орудий и минометов, 1,5 тыс. танков я штурмовых орудий,
3,3 тыс. боевых самолетов. Чтобы разгромить в короткий срок берлинскую
группировку, Верховное Главнокомандование Советских Вооруженных Сил
сосредоточило в составе трех фронтов — 1-го Белорусского (Г. К. Жуков) и
2-го Белорусского (К. К. Рокоссовский), 1-го Украинского (И. С. Конев) —
2,5 млн. человек, свыше 41 тыс. орудий и минометов, более 6,2 тыс.
танков и самоходных установок, 7,5 тыс. боевых самолетов. В ходе
грандиозной по масштабам и напряжению Берлинской операции 1945 г.,
начавшейся 16 апреля, советские войска сломили отчаянное сопротивление
гитлеровских войск. 28

Противник ввел в действие основные силы. Немецкие танковые и
моторизованные части, которые наступали на Даугавпилс—Вильнюс—Минск, уже
к вечеру 23 июня расширили прорыв между Юго-Западным и Западным фронтами
До 130 км, к концу 25 июня фашистские войска продвинулись в глубь терр.
СССР на120—130км.28ию-ня Красная Армия оставила Минск. За первые три
недели военных действий армия агрессора продвинулась вглубь страны на
350—600 км. Темп наступления противника составлял около 30км в сутки.
Были захвачены территории Латвии, Липы, южной части Эстонии, Молдавии,
Белоруссии и Правобережной Украины. Из 170 дивизий Красной Армии,
имевшихся к накалу войны на западной границе, полностью вышли из строя
28, а 70 потеряли до половины людей и боевой техники. Но несмотря на
внезапность нападения и деморализацию, власти начали действовать. 22
июня был принят Указ Верховного Совета СССР “О военном положении”.
Приграничные, военные округа были преобразованы во фронды: Прибалтийский
Особый — в Северо-Западный, Западный Особый — в Западный, Киевский
Особый — в Юго-Западный.

30 июня 1941 г. был образован Государственный Комитет Обороны

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter