РЕФЕРАТ

Суспільно — політичне життя Польщі на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в польських землях активізується
суспільно-політичне життя і формуються основні політичні течії в
селянському, робітничому й національному русі. У Галичині зусиллями
депутата місцевого сейму і рейхсрату ксьондза С. Стояловського, а також
його прибічників у 1895р. засновано селянську партію «Стронніцтво людове
» (з 1903 р. — Польська селянська партія — ПСЛ, Польське стронніцтво
людове). Вона виступила на захист політичних прав селян, за рівність їх
перед законом, за право обирати до сейму справжніх представників села,
за підвищення рівня освіти на селі. У перспективі ПСЛ вбачала головним
завданням здобуття Польщею незалежності. Партія готувалася до боротьби,
сприяючи пробудженню національної свідомості поляків, зокрема проводила
святкування пам’ятних дат, популяризувала традиції повстання Косцюшка.

У Королівстві Польському поширився робітничий рух. У 1882р. Л.
Варинський створив Міжнародну соціал-революційну партію «Пролетаріат «.
Невеличка група її членів виступала за повалення капіталізму в усьому
світі, усуспільнення землі і знарядь праці. Проте в програмі першої
партії польських соціалістів не йшлося про боротьбу за національне
визволення. Після арешту керівників власті розгромили «Пролетаріат»,
діяльність якого тривала менше року.

Через 10 років на з’їзді в Парижі група соціалістів з Королівства
Польського заснувала Закордонний союз польських соціалістів, який
головним своїм завданням уважав боротьбу за незалежність об’єднаної
Польщі, за демократичні права й соціальні гарантії для найманих
робітників. Емісари Союзу створили в 1893 р. у Варшаві нелегальну
Польську соціалістичну партію (ППС). Водночас виникли легальні ліві
партії: Польська соціалістична партія на землях, анексованих Пруссією,
та Польська соціал-демократична партія (ППСД) Галичини і Тешинської
Сілезії.

Створенням ППС на землях, підвладних Росії, керував Юзеф Пілсудський
(1867—1935), який провів 5 років на засланні за звинуваченням у замаху
на царя. Одним із лідерів ППСД став талановитий оратор, парламентарій і
публіцист. Цашинський. Він активно виступав на захист національних прав
поляків, проте вважав за можливе діяти лише відповідно до закону.
Прихильником радикальніших методів боротьби був організатор
першотравневої демонстрації у Варшаві в 1890р., співзасновник ППС у
Великій Польщі М. Каспшак. Пізніше він вийшов зі складу ППС.

У 1893 р. виникла партія Соціал-демократія Королівства Польського (з
1900 р. і Литви — СДКПіЛ), яка ігнорувала боротьбу за незалежність.
Своїм найближчим завданням СДКПіЛ убачала повалення царату і завоювання
політичних свобод тими верствами населення, які їх не мали. На думку
однієї з лідерів партії і водночас німецького робітничого руху — Р.
Люксембург — відродження Польщі було вже неможливим, оскільки польські
землі економічно залежали від держав-окупантів, а національна культура
не могла переважати над економікою. У 1906 р. СДКПіЛ увійшла до
Російської соціал-демократичної робітничої партії, й тим самим остаточно
визначила своє негативне ставлення до питання національної незалежності.
Організацією мережі СДКПіЛ у польських землях керували, зокрема, Ю.
Мархлевський і Ф.Дзержинський.

Одним із найвпливовіших у суспільно-політичному житті польських земель
залишався національний табір. У 1887 р. у Швейцарії виникла таємна Ліга
польська, яка з 1893 р. діяла в Польщі як Ліга народова (Національна
ліга). Вона виступала за об’єднання всіх суспільних груп в усіх частинах
Польщі в ім’я захисту від асиміляції і чужинницьких впливів. Керівники
Ліги народової — Я. Поплавський, 3. Балицький, Р. Дмовсь-кий — вважали,
що головним завданням поляків має стати не лише здобуття незалежності, а
й постійна робота освічених кіл суспільства з метою пробудження
національної свідомості «народних верств «. Задля цього вони заснували
кілька організацій, що підлягали Лізі («Зет, «Пет», Товариство
національної просвіти, Товариство захисту уніатів тощо).

Політичну програму Ліги народово і здійснювало Стронніцтво
народово-демократичне (націонал-демократична партія, ендеція), що з
1897р. діяло в Галичині, з 1905р. — в Королівстві Польському, з 1909 р.
— на землях, підвладних Пруссії. Представники Ліги брали участь в
австрійському рейхсраті, прусському ландтазі і німецькому рейхстазі, а
також у російській Думі. У 1908 р. один із лідерів Ліги і «Польського
кола» в російській Думі — Р. Дмовський — дійшов висновку, що для
здобуття незалежності слід піти на тактичні поступки, тобто укласти
тимчасовий союз із Росією проти більш серйозної небезпеки, яку, на його
думку, являла собою Німеччина.

Польські політичні угруповання особливо активізувалися після початку
російсько-японської війни й оголошення мобілізації на території
Королівства. Діячі ППС вирішили висловити протест і 13 листопада 1904 р.
провели у Варшаві демонстрацію. З ініціативи Ю. Пілсудського виникла
Бойова організація. У відповідь на напад царської поліцій військ на
демонстрантів її члени також застосували зброю. З моменту придушення
Січневого повстання це був перший збройний виступ поляків проти царату.
Внаслідок сутичок, з обох сторін були убиті й поранені. У наступні тижні
бойовики ППС підірвали кілька мостів, щоб запобігти відправленню
військових ешелонів. Представники ендеції в цей час вичікували,
сподіваючись, що поразка Росії у війні приведе до суспільних змін і
надасть змогу відновити автономію Королівства.

У 1905 р. революційні виступи посилилися. «Кривава неділя» 9 січня в
Петербурзі викликала заворушення в усій імперії. У Варшаві ППС оголосила
загальний страйк на знак солідарності з розстріляними царатом учасниками
мирної процесії. У лютому розпочався шкільний страйк. Припинили заняття
студенти царських вузів, а незабаром і учні середніх шкіл. Молодь
протестувала стихійно, але невдовзі молодіжний рух очолила Ліга
народова, котра з 1904 р. боролася за введення в гмінних школах
польської мови. Уряд мусив піти на поступки й дозволив відкриття на
території Королівства приватних шкіл з польською мовою викладання.
Протягом декількох місяців з’явилося понад 250 таких середніх шкіл.
Виникли вчительські організації, у тому числі «Польська Шкільна Матиця»,
що заснувала близько 800 початкових шкіл, багато дитячих садків і
бібліотек. Розгорнули діяльність наукові товариства, передусім
Товариство наукових курсів, яке створювалося як зародок майбутнього
польського університету.

Кульмінацією революційних заворушень у 1905р. в Королівстві стало
повстання робітників у Лодзі. Протягом 22-24 червня 1905 р. внаслідок
кривавих сутичок з царськими військами на барикадах міста загинуло
близько 300 чоловік і майже тисячу було поранено. Повстання очолювали
представники ППС. Націонал-демократи, навпаки, рішуче виступали проти
нових страйків, уважаючи можливим досягти успіху шляхом політичних
переговорів. З листопада 1905р. в Королівстві Польському запроваджувався
воєнний стан. Незважаючи на це, бойові акції і страйки тривали.

У 1906 р. суперечності між основними польськими партіями поглибились.
Вибори до російської Думи, які бойкотували ППС і СДКПіЛ, виграли
націонал-демократи. Всі новообрані депутати або належали до ендеції, або
поділяли її програму, дотримуючись лояльних позицій стосовно Російської
держави. Навіть, коли через три місяці цар розпустив Думу і лідери
опозиції виступили за організацію пасивного опору політиці уряду,
польські депутати не підтримали цієї пропозиції. Тим часом ППС
розкололася на «лівицю «, що виступала за продовження страйків і
зближення із загальноросійським революційним рухом, і «революційну
фракцію під проводом Ю. Пілсудського, що наполягала на здійсненні
бойових акцій проти царських функціонерів, а також з метою здобуття
коштів для фінансування партійної діяльності.

До Другої Думи знову потрапили представники націонал-демократи. Вони
виступили з ініціативою про внесення на обговорення Думи законопроекту
про запровадження автономії в Королівстві Польському на зразок автономії
Галичини. Однак цей законопроект не встигли розглянути, а незабаром цар
розпустив Другу Думу. В наступній Думі представництво неросійських
народів значно урізали. До неї потрапили тільки Й поляків на чолі з Р.
Дмовським.

Водночас царат уже переходив у наступ, поступово ліквідовуючи
революційні завоювання народів Росії, в тому числі пільги, надані
полякам. Російський уряд заборонив діяльність профспілок і культурних
об’єднань («Шкільна Матиця»), закрив періодичні видання (передусім
селянські). У польських власників викупили Варшавсько-Віденську
залізницю й на місце польських службовців призначили росіян. Нарешті, зі
складу Королівства Польського вилучили Хелмську землю, створивши в 1912
р. окрему Хелмську губернію.

Важливим осередком польського національного руху залишалася Галичина, й
зокрема Львів. Місцеві діячі дедалі частіше висували гасло відокремлення
Галичини від інших австрійських земель. Великого політичного значення
набули тут польсько-українські відносини. Русини, як тоді називали
українців, підкреслюючи свою окремішність, прагнули створити на
території Східної Галичини (землі на схід від річки Сян) власний
автономний край. Вони вимагали також розширення свого представництва у
місцевих і центральних виконавчих і законодавчих органах влади,
запровадження в школах і адміністративних закладах Східної Галичини
української мови, реального зрівняння у правах греко- й
римо-католицького духовенства. Жертвою напружених стосунків між
місцевими польською та українською людністю став намісник Галичини граф
А. Потоцький, якого в 1908 р. було вбито. Його наступник —
консервативний політик і відомий історик М. Бобжинський — намагався
залагодити польсько-українські відносини, але конфлікт роздмухували
певні віденські бюрократичні кола.

Польсько-український конфлікт у Східній Галичині намагалася використати
у власних інтересах націонал-демократія, яка спиралася на тамтешню
польську шляхту («подоляків»). Уже на перших виборах до місцевого сейму
й австрійського парламенту представники ендеції посіли тут друге місце
після людовців. Проте сформулювати конструктивну політичну програму
розв’язання польсько-українського конфлікту вони не спромоглися. До того
ж галицькі ендеки підтримували Р. Дмовського, який орієнтувався на
Росію. Проросійську позицію вони розглядали як певну противагу Німеччині
та українському національному рухові.

Таким чином, поступово у польському суспільстві визначились дві основні
політичні течії. Першу репрезентувала націонал-демократія, очолювана Р.
Дмовським, яка вважала основним ворогом Польщі Німеччину й сподівалася
на об’єднання польських земель під царським скіпетром з подальшим
наданням полякам політичної автономії. Другу течію уособлювала
«революційна фракція» ППС під проводом Ю. Піасудського, яка в умовах
австро-російського протистояння, що наростало, навпаки, виступала
прихильником військової співпраці з австрійськими панівними колами й
розраховувала на відновлення польської державності під владою
Габсбургів.

Прибічники союзу з Австрією вбачали шанси поляків у тому, щоб у війні,
яка, на їхню думку, невідворотно наближалася, брати участь власними
збройними загонами. В Австрії офіційно дозволялося створювати
воєнізовані організації і в 1910 р. в Галичині виникли «Стрілецька
спілка», «Стрілецькі дружини «, «Дружини Бартошовє «, «Підгалянські
дружини «тощо. Австрійські військові надавали їм допомогу в проведенні
навчальних зборів, організації навчальної стрільби й теоретичних занять.
Таємно «Стрілецьким союзом «керував Союз активної боротьби Ю.
Пілсудського, заснований у 1908р. В разі війни ці організації
передбачалося перетворити на збройні формування, котрі воювали б на боці
Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини). І хоча стрілецькі
дружини і союзи приєднувалися до різних політичних угруповань, вони, як
правило, взаємодіяли в ході бойової підготовки й не змагались між собою
за вплив на жителів польських теренів, підвладних Росії, і на польську
еміграцію.

Створення польських підпільних збройних загонів активізувалося з
початком воєнних конфліктів на Волконському півострові у 1912 р. З метою
розгортання в Польщі активної боротьби того ж року засновано Тимчасову
комісію об’єднаних партій за незалежність. Серед її засновників
зібралися сили, які безкомпромісно обстоювали незалежність Польщі:
ППС-революційна фракція, ППСД, ПСЛ, національні союзи робітників і селян
із Королівства Польського, що не погоджувалися з політикою ендеків,
емігрантські організації. Тимчасовій комісії підпорядковувалися
стрілецькі союзи і дружини під командуванням Ю. Пілсудського, в яких
навесні 1913р. налічувалося понад 10 тис. вояків.

Націонал-демократія і надалі орієнтувалася на ворожий австро-німецькому
військово-політичному блокові союз Англії, Франції та Росії — Антанту.
На своєму з’їзді навесні 1914 р. Ліга народова заявила, що Польща
здобуде незалежність у разі розгрому Центральних держав у майбутній
війні.

Проти двох основних польських політичних таборів виступали ліві
робітничі партії, які розгорнули антивоєнну пропаганду. Однак їхні
програми суперечили прагненням більшості польського народу.

ЛІТЕРАТУРА

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Общественное движение на польских землях. Основные идейные течения и
политические партии в 1864—1914 гг. Москва, 1988.

Погодин А.Л. Главные течения польской политической мысли.
Санкт-Петербург, 1907. Погодин А.Л. История польского народа в XIX веке.
Москва, 1915.

Пухлов Н.Н. Польское рабочее движение (1890-1904 гг.). Москва, 1977.

Похожие записи