Реферат
на тему:
Латинська Америка після війни за незалежність (до початку ХХ ст.)
Міжнародне і внутрішньополітичне становище латиноамериканських держав
після Самостійний розвиток молодих латиноамериканських країн після
Визвольної війни гальмували господарська розруха, пережитки феодалізму в
економіці, масовий притік у регіон дешевих товарів із розвинених країн.
Франція і особливо Британія, формально визнавши незалежність нових
держав та уклавши з ними торгові договори, користувалися їхнім тяжким
становищем для надання кабальних позик, отримання в оренду рудників і
копалень та захоплення внутрішніх ринків. Формування національних держав
у Л.А. відбувалося в обстановці запеклого суперництва за владу
поміщицьких угруповань, що призводило до частих військових переворотів
та генеральських диктатур.
І Болівар, і чимало його соратників на початку ХІХ ст. сподівалися на
допомогу США – першої демократичної республіки у Західній півкулі, що
виборола свою незалежність у кривавій війні з Британією. “Ми самотні, ми
вимушені звернутися за допомогою до Півночі передусім тому, що вони наші
сусіди і брати, а також у зв’язку з тим, що у нас немає ні засобів, ні
можливостей для контактів з іншими країнами”, – писав Визволитель.
Дійсно, президент США Джеймс Монро у спеціальному посланні сенату від 8
березня 1822 р. запропонував офіційно визнати Буенос-Айрес, Велику
Колумбію, Мексику, Чилі та Перу, а 2 грудня наступного року в посланні
конгресу застеріг європейські держави і Росію, що США розглядатимуть
будь-яку спробу втручання у справи Західної півкулі як загрозу власній
безпеці. Це формулювання було спрямоване проти висунутих Священним
союзом принципів “легітимізму” та “права” на інтервенцію з метою
відновлення влади “законного монарха”.
Але, з іншого боку, Монро заявив, що США будуть триматися осторонь від
європейських справ, включно з існуючими колоніями в Л.А. Тому Вашингтон
виступив проти створення пропагованої Боліваром латиноамериканської
конфедерації та силового визволення Антільських островів від іноземних
колонізаторів. “Подивіться уважно на карту, – говорив наприкінці
Визвольної війни Болівар своєму ад’ютанту генералу О’Лірі. – На півночі
ви побачите США, нашого могутнього сусіда, дружба котрого до нас
заснована на арифметиці: даю тобі стільки-то, взамін хочу вдвічі більше.
Сполучені Штати захопили Флориду… зазіхають на Кубу і Пуерто-Ріко.
Якщо мексиканці дозволять, то вони приєднають Техас, та, мабуть, і всю
Мексику”.
У червні-липні 1826 р. з ініціативи Болівара був скликаний Панамський
конгрес, що мав визначитися із оформленням конфедерації
латиноамериканських республік, але Чилі та Аргентина ухилилися від
участі у ній. Усе ж після десяти пленарних засідань вдалося підписати 4
договори, найважливішим із котрих була угода “Про постійний союз, лігу і
конфедерацію”. Її метою проголошувалася охорона суверенітету й
незалежності всіх та кожної зокрема країн Л.А. проти іноземного
панування, а також сприяння порозумінню між народами регіону. Положення
про створення спільних військових частин і флоту були деталізовані у
спеціальній угоді “Про контингенти збройних сил, які кожна країна має
надати у користування для спільних цілей”.
Однак незважаючи на те, що пункт про створення верховного органу влади,
до котрого увійшли б представники кожної країни, був вилучений із тексту
договору, перший досвід встановлення тісного латиноамериканського
співробітництва закінчився невдачею. Невдовзі сепаратистські виступи
привели до повалення влади Болівара в Перу і Болівії, на початку 1830 р.
під зливою звинувачень у прагненні до диктатури він пішов у відставку,
що прискорило розпад Великої Колумбії на Венесуелу, Еквадор і Нову
Гранаду (з 1863 р. – Сполучені Штати Колумбії). У 1838-1839 рр.
внаслідок громадянської війни Федеративна республіка Центральної Америки
також розпалася на Гватемалу, Гондурас, Коста-Ріку, Нікарагуа і
Сальвадор.
Минуло лише півдесятиліття після смерті Болівара, як його найгірші
побоювання щодо латиноамериканської політики США почали справджуватися.
Рабовласники південних штатів організували вторгнення збройних загонів
до Техасу і проголошення там “незалежної республіки”, в 1836 р.
мексиканський президент генерал Санта Анна на чолі 6-тисячного війська
рушив на їхнє приборкання, але потрапив у полон і підписав ганебну угоду
про передачу США величезної території. У 1845 р. США остаточно
анексували Техас, незважаючи на протести мексиканського уряду, а в
травні наступного року, спровокувавши сутичку американських і
мексиканських вершників на березі р.Ріо-Браво-дель-Норте, вашингтон
офіційно оголосив війну Мехіко.
Мексиканська армія вчинила стійкий опір загарбникам, в окупованих
районах розгорнулась партизанська війна, проте коли уряд спробував
конфіскувати на потреби оборони частину церковних багатств,
клерикально-поміщицькі кола в лютому-березні 1847 р. організували
заколот. Це допомогло американській армії потіснити партизан і висадити
десент у мексиканському порту Веракрус, 14 вересня того ж року після
кривавих боїв він захопив Мехіко. За мирним договором від 2 лютого 1848
р. до США відійшло 3/5 території Мексики – увесь Техас, Каліфорнія і
Нова Мексика, загалом 2,3 млн. кв.км. В якості “компенсації” Вашингтон
сплатив Мехіко 15 млн. дол. і взяв на себе задоволення фінансових
претензій американських власників до мексиканського уряду на суму в 3,2
млн. дол. Учасник цієї війни (попри свою волю) майбутній президент США
Улісс Грант назвав її “однією з найнесправедливіших війн, які
коли-небудь сильна нація вела проти слабої”. В 1853 р. США примусили
Мексику поступитися за мізерну суму ще частиною її території.
Збройні сили США висаджувались на узбережжі Перу (1833 р.) і Ла-Плати
(1838-1856 рр.), з 1845 р. розгорнули широку кампанію за насильницьке
приєднання Куби, в 1850 р. уклали з Британією договір про спільний
контроль над зоною майбутнього канала через Панаський перешийок, а в
1856 і 1860 рр. висаджували там свої війська. Британія в 1833 р.
захопила у Аргентини Фолклендські (Мальвінські) острови, а в 1892 р.
оголосила їх своєю колонією; анексувала частину території Нікарагуа і
Гондурасу (1841-1860 рр.). Франція намагалась у 1843 р. встановити
протекторат над Нікарагуа, спільно з Великою Британією блокувала
аргентинські порти в 1838-1840 і 1845-1850 рр. Іспанія неодноразово
робила спроби поновити своє колоніальне становище в регіоні (висадка
іспанських військ на східному узбережжі Мексики у липні 1829 р., плани
реставрації монархічного режиму на територіях Болівії, Перу та Еквадора
в 1842-1847 рр.), але, наштовхнувшись на рішучий спротив
латиноамериканських держав, змушена була визнати їх незалежність. Навіть
крихітна Бельгія у 1842 р. заснувала колонію на гватемальському
узбережжі й почала колонізацію Коста-Ріки і Сальвадора.
Під впливом Європейської революції 1848-1849 рр. в Л.А. активізувалися
прихильники демократизації суспільно-економічного устрою та політичного
ладу, що спиралися на ремісників, безземельних селян і робітників. У
ході громадянських війн (Аргентина, 1851-1861 рр.; Нова Гранада,
1853-1888 рр.; Мексика, 1854-1860 рр.; Венесуела, 1859-1863 рр.) між
ними і прибічниками консерваторів, які виражали інтереси реакційних
поміщицьких кіл та військово-чиновницької верхівки, було завдано
серйозного удару феодальним пережиткам, прийняті нові буржуазні
конституції та цивільні кодекси, частково секуляризовані церковні землі.
Особливо глибокі демократичні перетворення відбулися в Мексиці, де
фактично сталася справжня революція. Конституція 1857 р. оголосила
країну демократичною республікою вільних штатів, заборонила боргове
рабство, відмінила церковні привілеї та запровадила свободу
підприємницької діяльності й преси. Наступного року уряд очолив відомий
патріот, син індіанського селянина Беніто Хуарес (1806-1872 рр.), який
користувався у народі величезною популярністю. Його війська розгромили
конрреволюційні загони “крістеросів” (йшли у бій з кличем “Хай живе
Христос !”), монастирі були закриті й почався розпродаж церковного
майна.
Нестача коштів змусила Хуареса тимчасово призупинити виплату процентів
за позиками іноземних банкірів, що стало приводом для збройної
інтервенції з боку Франції, Великої Британії та Іспанії. У грудні 1861
р. перекинені з Куби іспанські війська захопили Веракрус, на початку
січня наступного року до них приєдналися французькі та британські.
Рішучий опір мексиканських патріотів і розбіжності між інтервентами
привели до того, що Британія та Іспанія невдовзі відкликали свої війська
з Мексики, але Франція 16 квітня 1862 р. офіційно оголосила президенту
Хуаресу війну. В червні наступного року французькі інтервенти захопили
Мехіко і спільно з реакційними поміщиками та духовенством проголосили її
імперією, імператором став ставленик Наполеона ІІІ честолюбивий
авнтюрист австрійський ерцгерцог Фердінанд Максиміліан.
Але хоча всі основні центри Мексики були захоплені інтервентами, північ
країни залищався опорою законного уряду Хуареса, що застосував
революційні методи ведення війни, – конфіскував майно зрадників та
монастирів та розпочав розпродаж державних земель на пільгових умовах.
Масштаби партизанської війни невпинно розросталися, мексиканський
генерал Сарагоса попередив інтервентів, що Мексика стане для них “другою
Москвою”. У березні 1867 р. Франція була змушена вивести свої війська з
Мексики, а 15 травня “імператор” Максиміліан потрапив у полон і був
розстріляний, незважаючи на заступництво європейських монархів.
Іспанія, усунувшись від участі у мексиканській авантюрі, переключила
свою увагу на Перу. Мадрид поставив вимогу сплати Лімою старої
заборгованості, а іспанський флот у 1864 р. захопив острови Чінча й
бомбардував порт Кальяо. На підтримку Перу виступили Чилі, Еквадор і
Болівія, котрі в грудні наступного року уклали антиіспанський оборонний
союз. Оскільки головні бойові дії розгорнулися на морі, війна отримала
назву Тихоокеанської. Зазнавши великих втрат, Іспанія навесні 1866 р.
відкликала свої військово-морські сили з південноамериканських вод, але
мирна угода була укладена лише у серпні 1879 р.
Таким чином, на середину ХІХ ст. у зовнішній політиці
латиноамериканських держав посилилась тенденція до спільного відпору
іноземним агресорам. Так, Коста-Ріка у 1856 р. надала військову допомогу
Нікарагуа у відбитті північноамериканського десанту, того ж року в Лімі
відбувся конгрес представників Гватемали, Венесуели, Мексики, Нової
Гранади, Перу і Сальвадора, що розробив проект договору про оборонний
союз та недопущення встановлення іноземного протекторату над цими
країнами чи частиною їхньої території. Всі латиноамериканські держави
протестували з приводу франко-іспано-британської інтервенції до Мексики,
а в 1862 р. Перу, Нова Гранада, Чилі, Мексика і країни Центральної
Америки домовились про спільні санкції проти спроб іноземних держав
втручатися у внутрішньополітичне життя цих країн та встановлювати над
ними свій протекторат. У 1864 р. на конгресі в Лімі між Аргентиною,
Болівією, Венесуелою, Гватемалою, Новою Гранадою, Перу і
Сальвадором,Чилі та Еквадором велись переговори про урегулювання
прикордонних конфліктів, розроблення спільної економічної політики та
про укладення договору з гарантіями незалежності.
Але військово-дипломатичний і економічний тиск з боку США та провідних
європейських держав, помножений на вузькокорисні інтереси латифундистів
і торговельних кіл, зірвали спроби політичного закріплення ідеї
латиноамериканської солідарності. Саме цим пояснюється слабка підтримка
з боку країн регіону Десятилітньої визвольної війни кубинського народу
(1868-1878 рр.), котра все ж значно підірвала іспанський колоніальний
режим, та повстання на Пуерто-Ріко.
Крім того, звільнившись від колоніального гніту, країни Л.А. почали
активний пошук ресурсів, із котрими вони могли б вийти на світові ринки,
а оскільки природні багатства нерідко ховалися в надрах прикордонних
районів, спалахнула низка військових конфліктів. Окремі з них, як
перуансько-еквадорський, тривають і по наш час. А в 1864-1870 рр.
жертвою агресії з боку Аргентини, Бразилії та Уругваю став прогресивний,
але авторитарний режим Парагваю.
Вільні селяни країни, в більшості індіанці та метиси, чинили загарбникам
відчайдушний спротив під гаслом “свобода або смерть”, лише криваве
винищення мешканців та абсолютна перевага в силах принесли перемогу
завойовникам. Чисельність селянського населення Парагваю зменшилася з 1
млн. до 200 тис. чол., землі селян захопили поміщики, країна мала
сплатити 200 млн. песо контрибуції, близько половини її території
анексувалося Бразилією та Аргентиною.
Чилі за підтримки Великої Британії, що отримала монопольне право на
вивезення чилійської селітри, в 1879-1884 рр. вела другу Тихоокеанську
(Селітряну) війну проти Болівії й Перу. Вчетверо менша за чисельністю,
проте краще професійно підготовлена чилійська сухопутна армія захопила
багату на селітряні родовища пустелю Атакама, що належала Болівії, й
оволоділа перуанською столицею. В результаті переможної війни до Чилі
відійшло 180 тис. кв. км багатої на селітру території Болівії, в
результаті чого остання втратила вихід до Тихого океану, а Чилі посіла
панівне становище на тихоокеанському узбережжі Південної Америки.
Гірничовидобувна промисловість андських держав майже на століття
потрапила в руки іноземних компаній, їхній соціально-економічний
розвиток помітно загальмувався.
В останній третині ХІХ ст. швидко росла залежність регіону від
іноземного капіталу, на 1876 р. заборгованість латиноамериканських
республік лише британським банкірам становила 120 млн. ф ст. Розвинені
капіталістичні держави були зацікавлені у збереженні в країнах Л.А.
монокультурної економіки, заснованій на виробництві сировини. На селі
консервувалися докапіталістичні форми виробничих відносин, загарбані у
індіанців Ла-Плати, Чилі та Юкатану землі розпродувалися тільки крупними
ділянками, що виключало можливість утворення прошарку фермерів. 90 %
сільського населення залишилися безземельними і змушені були наймитувати
в латифундіях, частина селян емігрувала до міста, сформувавши резервну
армію праці.
Інтенсивний ріст промисловості відбувався лише в Аргентині, Уругваї,
Чилі та Мексиці, що значно випереджали інші латиноамериканські країни за
темпами соціально-економічного розвитку. В Чилі провідною галуззю
економіки стала гірничовидобувна промисловість, експлуатація родовищ
міді й монополія на цінну мінеральну сировину – натуральну селітру
відкривали перед урядом можливість інвестування капіталів у нові
промислові об’єкти. Аргентина, Мексика і Уругвай, що мали сприятливі
природні умови для великотоварного сільськогосподарського виробництва,
використовували його в цілях накопичення капіталу. Велику роль у
формуванні національного обличчя цих країн відіграла масова європейська
іміграція, лише в Аргентину протягом 1880-1900 рр. прибуло біля 1,5 млн.
чол.
У більшості латиноамериканських на кінець ХІХ ст. контроль над
політичною владою зберігав блок латифундистів, торговельної буржуазії,
консервативних військових і клерикальної верхівки. Водночас дедалі
активніше про себе заявляла на політичній арені реформаторськи
налаштована національна буржуазія, що кинула виклик пануванню
олігархічних угруповань.Створені нею політичні партії (Прогресивна
ліберальна, Демократична і Радикальна – в Чилі, Громадянський
радикальний союз – в Аргентині, партія “Колорадо” – в Уругваї)
проголосили своєю метою здійснення глибоких демократичних реформ.
Однією з перших латиноамериканських країн, де представникам середнього
класу вдалося легально потіснити олігархічні угруповання і добитися
політичної влади, стала Чилі. Президент Хосе Бальмаседа (1886-1891 рр.)
виступив проти експансії іноземного капіталу і висунув гасло “Чилі для
чилійців”, за його правління були обмежені права католицької церкви,
заохочувався розвиток освіти, розгорнулося будівництво залізниць, портів
і громадських споруд. Але внутрішній реакції вдалося спровокувати
антипрезидентський заколот і громадянську війну, Бальмаседа після
поразки урядових військ покінчив життя самогубством.
В Аргентині, де протягом 70-х рр. завершилося створення централізованої
держави, президент Домінго Сарм’єнто (1868-1874 рр.), прихильник ідей
утопічного соціалізму, шляхом реформ у землеробстві, вівчарстві та
будівництва шляхів намагався перетворити країну в розвинену
капіталістичну державу. Він заохочував іміграцію, впроваджував
протекціоністські заходи для захисту національної промисловості,
заснував Національний банк і Академію наук, збудував сотні шкіл,
лікарень і публічних бібліотек. Коли в 1880 р. влада в Аргентині
повернулася до рук земельної й торгово-посередницької олігархії,
Громадянський радикальний союз Іполіто Ірігойена, майбутнього президента
країни очолив масові виступи трудящих.
У Бразилії під тиском офіцерів-республіканців у 1888 р. був прийнятий
закон про звільнення рабів без компенсації їхнім власникам (але і без
землі), а 15 листопада наступного року імператор Педру ІІ був скинутий,
країна проголошена федеративною республікою. Право голосу було надане
всім грамотним чоловікам, що досягли 21 року, у січні 1890 р. був
виданий декрет про відділення церкви від держави.
На Кубі патріотичні сили об’єдналися в рядах створеної Хосе Марті
Кубинської революційної партії (1892 р.), а 24 лютого 1895 р. на острові
спалахнуло збройне повстання, що поклало початок національно-визвольній
революції. Її рушійними силами стали середні верстви і селянство, вже у
вересні 1895 р. Конституційна асамблея в одному із звільнених міст
затвердила Основний закон, що проголошував відділення Куби від Іспанії
та створення вільної й незалежної республіки. До початку 1898 р.
Визвольна армія під командуванням ветерана попередньої війни за
незалежність Антоніо Масео очистила від іспанських військ більшу частину
острова.
США, звинувативши Іспанію в жорстоких репресіях проти повстанців і
мирного населення Куби та у знищенні броненосця “Мейн” на гаванському
рейді, пред’явили Мадриду ультиматум і 21 квітня 1898 р. почали бойові
дії. 200-тисячна іспанська армія була блокована повстанцями і
американським флотом, до кінця липня її опір було зламано. За Паризьким
мирним договором від 10 грудня 1898 р. Іспанія передавала США
Пуерто-Ріко, Гуам і (за 20 млн. дол.) Філіппіни та відмовилась від Куби.
Але в січні наступного року американські війська окупували весь острів,
а до конституції Куби 1901 р. під тиском Вашингтона було внесено
поправку сенатора Платта, що надавала США “право” на окупацію острова з
метою “захисту його незалежності”. Лише після цього американські війська
залишили країну, а 20 травня 1902 р. офіційно було проголошено Кубинську
республіку. Із завершенням іспано-американської війни Л.А. вступила в
новий етап свого історичного розвитку.
Конец формы
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
