Реферат на тему:

Культура Візантії (IV-XIV СТ.)

План

1. Загальне уявлення про Візантію.

2. Період розкладу рабовласницького ладу

й становлення середньовічного суспільства.

3. Поява й розвиток феодалізму у Візантії.

Загальне уявлення про Візантію

Роль Візантії в розвитку світової культури дуже значна. Вона подарувала
середньовічному світу все багатство своєї художньої майстерності,
познайомила народи з високими зразками літератури й мистецтва.
Візантійці по-новому досліджували світ, були делікатні й шляхетні,
виявляли витонченість естетичного мислення, відрізнялися глибиною
філософської думки, завжди славилися своєю глибокою натхненністю.
Завдяки своєму серединному місцезнаходженню Візантія змогла почерпнути
красу греко римського світу, елліністичного Сходу. Чим же відрізнялася
культура Візантії від культури всієї іншої середньовічної Європи, від
країн Переднього й Близького Сходу? Факторів розходження існує кілька;

1. Мовна спільність — єдина грецька мова.

2. Православ’я — основна релігія.

3. Багатоетнічність Візантії. Етнічне ядро — греки.

4. Стійка державність і централізоване управління Візантії.

Однак ці фактори не можуть виключити впливу культур різних країн, що
межували з Візантією, на цю могутню імперію. Не можна виключити впливу
на К культуру культур тих народів, які її населяли. Відомо, що Візантія
проіснувала близько тисячі років. І, безумовно, їй доводилося
зіштовхуватися з могутнім культурним зовнішнім впливом країн, що були на
близькій їй стадії розвитку, — Ірану, Єгипту, Сирії, Закавказзя, а трохи
пізніше латинського Заходу й Давньої Русі. Одночасно вона могла
контактувати з народами, .які у своєму розвитку Значно відставали від
неї. Візантія дала їм назву «варвари».

Візантія, як і всі країни, розвивалася не прямолінійно. Вона переживала
епохи підйому й занепаду, періоди торжества прогресивних ідей і похмурі
роки панування реакції. Однак передове завжди перемагало. Народна
творчість стала неперевершеним джерелом культури.

Візантія розвивалася протягом тисячоліття. її історію умовно можна
розділити на три періоди:

1. Середина IV ст. — перша половина VII ст. — розклад рабовласницького
влади, становлення середньовічного суспільства

2. Середина VII ст. — початок XIII ст. — поява й розвиток феодалізму у
Візантії XIIІІ і середина XV ст. — подальший розвиток феодалізму й
початок його розкладу.

Період розкладу рабовласницького ладу й становлення середньовічного
суспільства

Візантія на ранньому етапі свого існування була країною, де відбувалося
формування світогляду візантійського суспільства Світогляд візантійців
спирався на традиції язичницького еллінізму й принципи християнства

У перші сторіччя Візантія переживає розкіт філософії неоплатонізму.
З’являється ряд філософів-неоплатоників — Прокл, Діадох, Гребель,
Псевдодюнісій, Ареопаги. Неоплатонізм мав багато спільного з
ранньовізантійською філософською думкою Одночасно він вимагав
спеціальної філософської підготовки особливого мислення У зв’язку із цим
він був недоступний широким масам, що призведе до швидкого вгасання
філософської течії.

Християнство формувалося дуже довго Розвиваючись, воно вбирало в себе
багато філософських і релігійних учень того часу близькосхідні релігійні
вчення й іудаїзм, і маніхейство, і неоплатонізм Власне кажучи, вчення
про триєдність божества — це переосмислена тріада неоплатоників

Християнство ввібрало в себе багато релігійних учень До того ж воно було
синтетичною філософсько-релігійною системою, а її важливою складовою
ста-їй античні філософські вчення Якщо спочатку християнство намагалося
боротися з язичництвом, то. зрештою, воно прийшло до компромісу між
християнським і античним світоглядами Неоплатонізм у світлі нових віянь
поділяється на дві течії. Одна активно виступає проти християнства, інша
ставиться до нього терпимо і часом перемагають ті, хто згоден був іти на
компроміс із християнством Поступово йде процес злиття ідей
неоплатонізму й християнства, що призводить до повного поглинання
християнством неоплатонічної філософії.

Передові християнські філософи зуміли зрозуміти, що їм необхідно
володіти всім арсеналом язичницької культури, щоб використовувати це при
створенні християнських філософських концепцій Відбувається поєднання
ідей раннього християнства і неоплатонічною філософією, а також
переплетення риторичних ідей з новим ідейним змістом Це можна простежити
в працях Василя Кесарійського. Григорія Нісського та Григорія
Назіанзина. а також у промовах Іоанна Златоуста Власне кажучи, мислителі
Василь Кесарійський. Григорій Нісський і Григорій Назіанзин стають
засновниками візантійської філософії Філософські ідеї цих філософів
беруть початок в історії еллінського мислення Основою їхньої філософії
стає розуміння буття як досконалості Це призводить до своє рідного
виправдання космосу, а отже, світу й людини Григорій Нісський часом
наближається у своїх ідеях до пантеїзму.

У період розпаду рабовласницького ладу й зародження феодального
суспільства великі зрушення відбуваються у всіх сферах духовного життя
Візантії Іде становлення нової естетики, а також зародження нової
системи духовних цінностей, що ідеально відповідають новим поглядам і
мисленню середньовічної людини.

На зміну античній літературі приходить література нова. Це й біблійна
космографія, і літургійна поезія, і чернеча повість, і патристика, і
всесвітня хроніка, і християнська агіографія. Усі вони наскрізь
пронизані релігійним світоглядом і незабаром повністю опановують розуми
візантійського суспільства.

Помітно змінюється й людина тієї епохи: змінюється бачення світу,
ставлення до Всесвіту, суспільства й природи. Тепер уже не античний
образ світу володіє її розумом, а новий образ, що втілюється в особливу
знакову систему символів Античне уявлення світу — це світ богів і
героїв. Герої не бояться смерті й безстрашно йдуть на пошуки пригод.
Нинішня філософія представляє людину як гріховну, стражденну істоту, яку
постійно роздирають протиріччя Людина не почуває себе владикою світу, а
є, навпаки, приниженою та слабкою, хоча й вірить у свій порятунок після
смерті. Християнство показало, наскільки двоякою є людська особистість.
У зв’язку із цим змінюється уявлення людини про час. космос, простір,
про хід історії. Тепер візантійські історики й хроністи показують
поступальний рух історії, більше не створюють замкнуті античні цикли, що
залежали від волі богів.

Рання Візантія стала носієм головної ідеї середньовіччя — ідеї єдності
християнської церкви та «християнської імперії».

Духовне життя ранньої Візантії складалося непросто: вона ще не позбулася
впливу античних уявлень, але вже відбувається процес переходу до
християнства. Постійно присутнім у всіх сферах є дивовижне переплетіння
язичницької міфології з християнською містикою. Одночасно особливий
імпульс одержує нова культура. З’являються згодом геніальні мислителі,
поети й письменники Це відбувається завдяки тому, що їхня
індивідуальність ще не розчинилася в церковно-догматичному мисленні.

Зміни торкнулися і сфери образотворчого мистецтва й естетичних поглядів.
Візантійська естетика враховувала всі основні ідеї духовної культури
Візантії Багато в-чому вона була схожа з античними поглядами, однак
намагалася їх переосмислити в дусі християнської ідеології. Візантійська
естетика віддавала перевагу спіритуалізму. Вона поклонялася духовному, а
не тілесному, хоча все-таки намагалася зняти конфлікт між духовним і
тілесним. Велику роль у становленні естетичної свідомості візантійців
відіграло осмислення світу як прекрасного Божого створіння. Тому краса
природна цінувалася набагато вище, ніж та, що була створена руками
людини.

Візантійське мистецтво органічно поєднало в собі елліністичний і
східно-християнський напрямки. Ранній період візантійського мистецтва
був відомий як своєрідне злиття рафінованої платонічності й неземної
чуттєвості пізньоантичного імпресіонізму з грубуватою експресивністю
мистецтва Сходу. Еллінізм протягом довгого часу переважав у мистецтві.
Завдяки йому візантійські художники могли створювати свої кращі твори,
що характеризуються правильністю пропорцій, витонченістю форм й інших
особливостей. Еллінізму не вдалося протистояти Сходу, що владно
намагався впливати на Візантію в перші століття її існування. Ця епоха
характеризується впливом на візантійське мистецтво маг лазійських,
іранських, єгипетських, сирійських художніх традицій.

IV—V ст. стали часом впливу у Візантії пізньоантичних традицій. Відомо,
що антична класика була проникнута умиротвореним монізмом, античне
мистецтво не було знайоме з боротьбою тіла й духу. Швидше навпаки,
естетичний ідеал Для античності — це гармонія духу й тіла. А от
пізньоантична художня творчість наскрізь пронизана трагічним конфліктом
духу й плоті.

На зміну моністичній гармонії приходить зіткнення протилежних начал.
Пізніше візантійському мистецтву вдалося подолати конфлікт духу й тіла.
Йому на зміну прийшла спокійна споглядальність, що намагалася повести
людину від суєтного світу в надчуттєвий світ чистого духу. Доводилося,
що духовний початок набагато важливіший і сильніший, ніж груба фізична
оболонка, а отже, дух сильніший за тілесне начало. Відтепер головним
естетичним завданням візантійського мистецтва є бажання художника
втілити в художньому образі трансцендентну ідею.

VI—VII ст. стали часом, коли візантійські художники змогли осмислити ці
різноманітні впливи й у зв’язку із цим навіть створити свій неповторний
стиль у мистецтві. Саме в цей час Константинополь стає відомим художнім
центром середньовічного світу. Не відстають від нього й Равенна, Рим,
Нікея, Фессалоніка, що теж сягають значних висот у новій течії в
мистецтві.

Чим же був викликаний такий небувалий розквіт візантійського мистецтва?
У цей період продовжується зміцнення могутності імперії. Це час
правління Юстиніана. Константинополь стає гарнішим і могутнішим завдяки
споруджуваним чудовим палацам і храмам. У 30-і роки VI ст. у Візантії
був збудований неперевершений храм Св. Софії — перший із храмів, у якому
верх був увінчаний куполом. Уперше в ньому була втілена ідея центричного
храму; він був оброблений мармуровою плиткою, золотом, мав безліч
предметів, зроблених із золота й дорогоцінного каміння. Навколо
знаходилися запалені лампади. Усе це допомагало створити ілюзію
безмірності простору собору. Завдяки цьому храм завжди був основною
святинею Візантії.

Ще один геніальний витвір візантійської архітектури був побудований у
Равенні. Це церква Св.Віталія — надзвичайно красива й вишукана.
Незвичайну славу цій церкві принесли мозаїки. Вони мають не тільки
церковний, але й світський характер. Там є зображення імператора
Юстиніана й імператриці Феодори, їхньої свити. Що дивно, портрети
мозаїчних імператорів схожі на оригінали. А сама колірна гамма цих
мозаїк створює враження повнокровної яскравості й свіжості.

VI—VII ст. стають часом кристалізації типового візантійського образу, що
очищається від зовнішніх впливів. Його фундаментом є нове мистецтво, в
основі якого знаходиться досвід майстрів Заходу й Сходу. Нове мистецтво
в результаті почало відповідати спіритуалістичним ідеалам
середньовічного суспільства.

В архітектурі виникають різні напрямки й школи. У Константинополі була
чудова школа, у якої була неперевершеною якість виконання,
різноплановість і артистизм, насиченість кольорів і фарб. Найбільш
вдалим і досконалим шедевром цієї школи стала мозаїка в куполі церкви
Успіння в Нікеї.

Що стосується інших напрямків у мистецтві ранньої Візантії, то чимраз
помітнішою стає відмова майстрів від наслідування античності. Це можна
простежити, розглядаючи мозаїки Равенни, Синаю, Фессалоніків, Кіпру,
Паренцо. У цих зразках відчувається аскетизм, зникають емоції, хоча
духовність надзвичайно розвинута.

Візантія перетворює церковне богослужіння на щось подібне до пишної
містерії. Можна уявити собі склепіння візантійських храмів, освітлених
незліченними свічками й лампадами. Вони опромінюють своїм казковим
світлом різнобарвні мозаїки, у темряві проступають лики ікон. Можна
побачити освітлені світлом лампад і свічок мармурові колонади, а також
прекрасне дорогоцінне майно. Церква припускала, що така пишнота повинна
перевершити античне театральне дійство, повинна показати, наскільки воно
краще, ніж безглузді веселощі мімів і суєтне хвилювання циркових вистав.

Прикладне мистецтво Візантії менш помітно відбивало становлення
середньовічного світогляду, ніж, наприклад, архітектура й живопис. Як і
раніше, прикладне мистецтво орієнтувалося на зразки античності,
наслідуючи їх як у формі, так і в образах. Однак і сюди, хоча й більш
повільно, проникав вплив традицій східних народів. Тут варварський світ
намагався впливати на становлення мистецтва.

Візантійська цивілізація дуже цінувала музику. У ній мало місце
своєрідне переплетення демократії й автократії, що робило музичну
культуру досить складним явищем духовного життя візантійців. V—VII ст.
стали часом становлення християнської літургії. Виникають і розвиваються
нові жанри вокального мистецтва. До музики підвищується інтерес усіх
станів, у тому числі й представників цивільної влади. Музика навіть
набуває особливого цивільного статусу.

Своєрідний колорит мала музика міських вулиць, театральних і циркових
вистав і народних свят, ставши відображенням величезної пісенно-музичної
практики багатьох народів, що населяють імперію. Очевидно, кожен із цих
видів музики був по-своєму оригінальним і неповторним, і все-таки разом
вони, переплітаючись, створювали дивне єдине ціле. Християнство
зрозуміло, що музика відіграє важливу роль у психологічному впливі на
маси. Тому музика була включена до культового ритуалу. Вийшло так, що
саме культовий ритуал зайняв чільне положення в середньовічній Візантії.

Важливе місце в житті народу займали масові видовища. Античний театр
переживає період занепаду. Комедії й трагедії античності відходять на
другий план. Чимраз частіше їх підмінюють виступи жонглерів,
танцівників, гімнастів, мімів, приборкувачів диких тварин. Величезною
популярністю почали користуватися кінні забіги, що проводилися на
іподромі (в цирку).

Перший Період існування Візантії характеризується формуванням основних
особливостей візантійської культури, головними з яких є ті, що
візантійська культура легко піддавалася впливу інших культур. Однак дуже
швидко вона почала віддавати перевагу більш прийнятній для неї
греко-римській культурі.

Культура Візантії розвивалася насамперед у містах. Відомо, шо всі великі
міста того часу, насамперед Константинополь, були не тільки осередком
ремісників і торговців, але й своєрідними центрами високої культури та
глибокої освіченості. Там дуже цінувалася антична спадщина.

У перший період історії Візантії особливо помітною була боротьба між
світською й церковною культурами. Це була пора гострої ідеологічної
боротьби, коли постійно зіштовхувалися суперечливі тенденції й ідеї, це
був період плідних Шукань, високого духовного росту й творчості. Стрімко
розвивалися наука й мистецтво. Це були часи, коли в постійній боротьбі
народжувалася нова культура середньовічного суспільства.

Поява й розвиток феодалізму у Візантії

Другу половину VII ст. аж до ХІІ ст. розділяють на час іконоборства
(друга Чверть VIII ст. — 40-і роки IX ст.), далі час правління
імператорів Македонської Династії (так зване «Македонське відродження»:
867—1056 pp.), а також час Царювання Комнінів («Комнінівське
відродження»: 1081—1185pp.).

Знаменно, що до середини VII сі християнський світогляд безроздільно
заволодів духовним життям імперії. Тепер не догматичні суперечки
викликали в людей глибоку релігійність До кордонів імперії «наближався»
іслам, який прагнув знищити язичників — слов’ян і протоболгар. Роль
церкви в цей період чимраз більше посилюється Це стає можливим завдяки
нестабільності життєвих підвалин, невпорядкованості — господарській та
побутовій — широких мас населення, нестерпній убогості й постійної
небезпеки з боку зовнішнього ворога Піддані імперії шукали підтримку в
релігії, вірячи в чудеса й знамення, намагаючись урятуватися завдяки
молитвам і самозреченню Стан ченців стрімко зростав, так само швидко
будувалися й нові монастирі Швидкими темпами розвивався культ святих
Часто практикувалося поклоніння тим святим, котрі були відомі в певній
місцевості їм люди довіряли свої долі

Повсюдно були поширені забобони, що допомагали церкві підкоряти
інакомислячих й іновірців Завдяки такому панівному положенню церква
могла поповнювати свої багатства, зміцнюючи свій авторитет. Були ще
причини, через які вплив церкви чимраз більше зростав рівень грамотності
населення незмінно -знижувався, та й світські знання ставали чимраз
більш поверховими

У той час правила теологія, що встановлювала свої порядки за допомогою
насильства Це могло спричинити непередбачені наслідки Іновірці та
єретики піддавали таку теологію справедливій критиці Тому однозначно
треба було ‘ реформувати теологію, розвивати її далі

Необхідність реформації богослов’я давно зріла у вузьких колах еліти
церкви, і що була досить освіченою й релігійною Була потрібна
якнайшвидша систематизація всієї системи богослов’я Передбачалося, що
теологи знову звернуться до духовної античної скарбниці, тому що церква
була впевнена в безпорадності сучасних богословів

З другої половини VII ст. здійснювали спроби знайти оригінальні
філософські й богословські ідеї, однак щось справді цінне було створене
в наступному столітті.

У середині VII сі відчувався дуже сильний занепад візантійської
культури. Однак це не торкнулося теології, що переживала навіть певний
підйом Пояснювалося це просто правляча еліта, видаючи свої сподівання за
нібито інтереси широких мас. дуже сильно потребувала теологічної
підтримки Філософ Мак сим Сповідник висунув нові ідеї, за що зазнав
гонінь з боку імператора Константина II Однак це не перешкодило
теологічним ідеям Максима розвиватися далі, що відповідало потребам
панівного класу. На цих ідеях було побудоване й «Джерело знання» Іоанна
Дамаскіна.

Основою богословського вчення Максима була ідея повного злиття людей
кого з божественним Людина повинна перебороти прірву між плотським і
духовним. Це злиття й було спочатку задумане вищім розумом, тому що
людина є частиною цілого. Але людина повинна сама знайти свій шлях, за
власною волею.

Іоанну Дамаскіну вдалося виконати ті завдання, які він перед собою
поставив Філософ розкритикував ворогів, правовірності, до числа яких
належали маніхеі, іконоборці. Друге його завдання полягало в тому, щоб
створити особливу систему ідей про Бога, створення світу й людини,
указавши чи місце в зовнішньому й потойбічному світах.

Дамаскін вибрав собі девіз «Не люблю нічого свого» Основним методи його
роботи була компіляція, в основі якої лежала арістотелівська логіка

Дамаскін часто користувався й природно-науковими уявленнями філософів
античності, і вченнями своїх попередників, однак намагався відібрати
тільки ті, які б відповідали канонам Вселенських соборів

Розпалювалися запеклі суперечки між іконоборцями й іконошанувальниками.
Однак саме вони й послужили тому, що були розроблені нові ідеї, які
стосуються проблем співвідношення руху і матерії, вираження думки та її
сприйняття, стосунків Бога й людини Це був крок уперед порівняно з
попередніми століттями.

Однак усе-таки до середини IX ст. візантійські філософи й богослови не
виходили за рамки традиційних ідей пізньоантичного християнства.

Виникла гостра ідейна боротьба в епоху іконоборства Вона, а також
поширення павлікіанскої єресі допомогли духівництву зрозуміти, що
необхідно підвищувати свою освіченість і освіченість вищих прошарків
суспільства Почався мигальний підйом духовної культури. А у творчості
патріарха Фотія знайшов Відображення новий напрямок у науковій і
філософській думці Візантії. Ця людина зробила дуже багато для
відродження й розвитку наук в імперії Па іфмархові вдалося дати власну
оцінку й відібрати наукові й літературні праці «попередніх епох і своєї
сучасності Він спирався не тільки на церковні догми, але

• й орієнтувався на практичну користь Потім він спробував за допомогою
відомих природно-наукових знань пояснити причини всіх природних явиш За
часів фотія зростає не тільки раціоналістичне мислення, але й
відроджується інтерес античності Найбільш відчутним це стало в XI—XII
ст.

Особливо помітним було те, що поряд із чимраз більшим раціоналізмом
поширювалися й містичні настрої, що мають місце в теорії На рубежі X—XI
ст. Виникла одна з таких богословських теорій, яка пізніше виросла в
могутню імперію в православній церкві — їсихазм (XIV—XVI ст.) Однак у
XI—XII ст. ця ІІррія не набула широкого поширення Утім, їсихаст-містик
Симеон Новий Чргослов розвинув тезу про можливості для людини реального
єднання з боже-§*ом, поєднання чуттєвого й розумового (духовного) світу
шляхом містичного риоспоглядання, глибокої смиренності й «розумної
молитви»

Щ.Було відомо, що ще за часів Фотія виявилися протиріччя між
ідеалістичними Віцепціями Арістотеля й Платона, а також їхніми
прихильниками Епоха перевчання вчення Арістотеля тривала досить довго
Однак уже в XI ст філософ-Ь думка розвивається в бік платонізму й
неоплатонізму. Особливо видатним Ирсофом-неоплатоником був Михайло Пселл
Цей філософ дуже поважав ?Кчних мислителей, любив їх цитувати, але зумів
залишитися досить само-ВНім філософом, уміло поєднав у своїх працях
античну філософію та христи-Цький спіритуалізм Йому також удалося
підкорити таємничі пророцтва окульт-р наук ортодоксальній догматиці.
^Інтелектуальна візантійська еліта намагалася впровадити в життя
рацюналі-

Ені елементи античної науки, однак це не дало позитивних результатів
На-и, виникали чимраз складніші ситуації Наприклад, був відлучений від
цер-# засуджений учень Пселла філософ Іоанн Італа Та й ідеї Платона були
№і у тверді рамки теології Раціоналізм зможе повернути собі втрачені
позиції тільки вХШ —XV ст., коли почне розростатися криза й почнеться
запекла боротьба з містиками-ісихастами.

У «темні віки» візантійська література пережила значний занепад:
панували відсутність літературного смаку, вульгаризація, переважали
шаблонові ситуації га характеристики Література в другій половині VII
ст. — першій половині IX ст. не відрізнялася оригінальністю. Вона
відійшла від античних зразків, тому шо це не заохочувалося суспільством.
Чорне духівництво стало тим цінителем літератури, на якого вона
орієнтувалася. Ченці претендували на написання практично всіх житійних
зразків літератури. На першому місці в замовників літератури стали
агіографія й літургійна поезія. А головним ідейним змістом стала
проповідь аскетизму, смиренності, сподівань на чудо й потойбічну
допомогу.

Візантійська агіографія в IX ст. піднялася на найвищий рівень. Симеон
Мета-фраст (Логофет) став відомим хроністом, якому вдалося обробити й
переписати близько півтори сотні найбільш популярних житій. Це відбулося
в X ст., а вже в XI ст. житійний жанр занепав. Тепер тут панували
шаблон, схематичність, сухість.

Чимраз більше зростав вплив житійного жанру на розвиток усієї
візантійської літератури X ст і XI ст. Цей жанр продовжував
користуватися величезною популярністю серед народу. У таких творах була
присутня як вульгаризація, так і реалістичність описів, яскрава
образність. У житіях святих й інших героїв було чимало персонажів, які
належали до найбідніщих прошарків населення. Вони намагалися вступити в
боротьбу з багатими й сильними світу цього, щоб здійснити який-небудь зі
своїх подвигів. Гуманізм і милосердя цих творів привертали увагу людей.

І в поетичних творах того періоду переважала релігійна тематика. Чимало
з них мали безпосереднє відношення до літургійної поезії. Це й гімни, і
церковні співи. Решта вихваляла релігійні подвиги. У Візантії жив поет
Федір Студит, який у своїх творах прославляв чернечі ідеали, у тому
числі й розпорядок монастирського життя.

В XI—XII ст. відродилася літературна традиція орієнтуватися на кращі
твори античності, намагаючись їх переосмислити. Це проявилося в новому
підході до вибору сюжетів, жанрів .і художніх форм. Розвивалася
епістолографія, яка використовувала сюжети з давньої греко-римської
міфології, досягала високої емоційної насиченості, підкреслювала
авторський стиль. Однак не тільки античність цікавить візантійських
прозаїків. Вони охоче звертаються й до сюжетів східної та західної
літератур, іноді беруть за основу своїх творів і східні форми.
З’являються переклади з латини й арабської мови. Літературні твори і
чимраз більше наближаються до розмовної, народної мови: це тільки перші
спроби створення поетичних творів народною мовою. Виникає цикл
народ-номовної літератури, це підтверджує епічна поема про Дігеніса
Акріта, у якій використані цикли народних пісень X—XI ст. Що дивно,
фольклорні мотиви помітні також в елліністичному любовно-пригодницькому
романі, що набув нового розвитку.

У другому періоді великого розквіту сягає візантійська естетика. VIII—IX
ст. характеризуються боротьбою навколо культових зображень.
Іконошануваль-ники змушені були заново розглянути головні християнські
концепції образу, розробити нову теорію співвідношення образу й
архетипу, це в основному стосувалося образотворчого мистецтва.
Мистецтвознавці вивчали функції образу, звертаючись до духовної культури
минулого, спробували провести порівняльний аналіз образів міметичних,
тобто наслідувальних, і символічних. Також по-іншому було переглянуте
відношення образу до слова. Була піднята проблема верховенства живопису
в релігійній культурі.

У цей час естетика постійно орієнтувалася на античні критерії
прекрасного Знову відродилася зацікавленість фізичною красою людського
тіла: світське мистецтво звернуло увагу на еротизм. Відродилася також
теорія символізму, особливо концепція алегорії. Садово-паркове мистецтво
знову розцвіло. Драматичне мистецтво теж одержало нові імпульси; у той
період йому почали присвячуватися спеціальні праці.

VIII—ХН ст. стали для Візантії часом найвищого розквіту естетичної
думки, шо вплинула на художню естетику багатьох інших країн Європи й
Азії

У VII—IX ст. сильно відчували кризу, особливо це стосувалося
образотворчого мистецтва. Воно гостріше за інших відчувало на собі вплив
іконоборства Лише після перемоги іконошанування, у 843 p., відновився
розвиток найбільш масових, релігійних видів образотворчого мистецтва, до
числа яких належали іконопис і фресковий живопис. Особливістю нового
етапу було те, шо античний живопис почав впливати на розвиток
образотворчого мистецтва, відбувалося становлення нового іконографічного
канону, шо диктував стійкі норми щодо обраного сюжету, співвідношення
зображуваних фігур, їхніх поз, підбору фарб і т. д. Це протиріччя стало
причиною народження нового стилю, якого будуть надалі дотримуватися
візантійські художники. Однак це було не єдине нововведення. У зв’язку
зі створенням мальовничого трафарету посилилася стилізація намагалися
передати через зоровий образ не стільки людську подобу, скільки
релігійну ідею, що й була закладена в цьому образі

У цей період особливого розквіту набуває мистецтво кольорового
мозаїчного зображення. Здійснюється й реставрація старих пам’яток
культури, наприклад храму Св. Софії. Усе це відбувається в IX—XI ст.
Одночасно виникають в архітектурі й нові сюжети, у яких виражалася ідея
єдності держави та церкви

IX—X ст. стають часом збагачення й ускладнення декору рукописів Книжкові
мініатюри й орнамент стали багатшими й різноманітнішими. Розквіт
книжкової мініатюри припадає на XI—XII ст.. що збігається з розквітом
константинопольської школи майстрів у цій області мистецтва. Значну роль
у живописі загалом у цю епоху почали відігравати столичні школи, шо
характеризувалися дивовижною досконалістю техніки й смаку.

У VII—VIII ст. у храмовому будівництві Візантії й країнах візантійського
культурного кола панувала хрестово-купольна композиція, шо виникла ще в
VI ст її характерною рисою було досить невиразне зовнішнє оформлення.
УIX—X ст під час поширення нового архітектурного стилю великого значення
набув декор фасаду. Він виник завдяки розквіту міст, посиленню
суспільної ролі церкви, зміні соціального змісту самої концепції
сакральної архітектури загалом і храмового будівництва зокрема (храм як
образ світу). З’явилася безліч нових храмів, збільшилося число
монастирів, хоча вони й були невеликих розмірів

Крім зміни декоративного оформлення будинків, почали оновлюватися й
архітектурні форми, сама композиція будівель. Зросло значення
вертикальних ліній і членувань фасаду, що змінило й силует храму.
Будівельники чимраз частіше використовували візерункову цегельну кладку.

У ряді локальних шкіл також можна було помітити прояв рис нового
архітектурного стилю. Греція в X—XII ст. славилася збереженням певної
архаїчності архітектурних форм (нерозчленованість площини фасаду,
традиційні Форми невеликих храмів) із подальшим розвитком і зростанням
впливу нового стилю Тут помітним t підвищений інтерес до використання
цегельного декору й поліхромної пластики

VIII—XII ст стали початком формування спеціального музично-поетичного
церковного мистецтва Тепер фольклорна музика не мала такого впливу на
музику церковну, а раніше її мелодії були помітні навіть у літургіях.
Усе це стало можливим ивдяки високим художнім цінностям церковної музики
Щоб ще більше ізолювати музичні основи богослужіння від зовнішніх
впливів, церковники канонізують лаотональну систему — «октоїх»
(восьмиголосся). Іхоси відігравали роль певних мелодійних формул
Музично-теоретичні пам’ятки дають можливість стверджувати, що система
іхосів не виключала звукорядного розуміння Найбільш популярними жанрами
церковної музики були канон (музично-поетична композиція під час
церковної служби) і тропар (чи не основний осередок візантійської
пмнографії). Тропарі писалися до всіх свят, усіх урочистих подій і
пам’ятних дат.

Музичне мистецтво прогресувало: візантійці створюють нотний лист
(нотації), їм удається написати літургійні рукописні збірники, у яких
можна було зафіксувати пісні (або тільки текст, або текст із нотацією).
Люди не мислили собі життя без музики У книзі «Про церемонії
візантійського двору» є відомості майже про 400 пісень. Серед них і
пісні-ходи, і пісні під час кінних процесій, і пісні при імператорському
застіллі, і пісні-акламації.

Настає момент, коли інтелектуальну еліту починає цікавити антична
музична культура — це відбувається в IX ст. Однак цей інтерес не можна
було наша™ практичним. Візантійців цікавили в основному твори
давньогрецьких музичних теоретиків. Згідно з відомими історичними
даними, у другий період свого розвитку Візантія стала однією з найбільш
могутніх і найбільш культурних держав. Суспільний розвиток Візантії,
еволюція її культури в цей період сповнені протиріч, що виникли завдяки
її серединному положенню між Сходом і Заходом.

Третьому періоду, що тривав з XII ст. по XIV ст., можна дати таку
характеристику це найвища точка розвитку феодалізму й розпад
Візантійської імперії. На жаль, про цей період залишилося не так уже
багато історичних даних. Відомо лише, що Візантія проіснувала на 1000
років довше, ніж Римська імперія Але в XIV ст. її вдалося завоювати
туркам-сельджукам. Внесок Візантії в розвиток світової культури дуже
вагомий. Сусідні держави перейняли дуже багато з її культури, більш
того, середньовічна Європа взяла собі за зразок досягнення візантійської
культури. За правом Візантія може вважатися «другим Римом», тому що її
внесок у розвиток Європи й усього світу воістину неоціненний

Похожие записи