Реферат на тему:

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО В СТАВЛЕННI ДО ЦЕРКОВ I ДУХОВЕНСТВА

В iсторичнiй лiтературi досі продовжують iснувати двi протилежнi точки
зору на релiгiйнiсть запорозького козацтва. Згiдно з першою, козаки
розглядаються як за-хисники православної вiри, глибоко релiгiйнi люди.
Згiдно з другою точкою зору, запорож-цi бу-ли «людьми без вiри»,
«єретичими синами». Такi розбiжностi оцiнок значною мiрою обу-мовленi
тим, що в ментальностi козакiв тiсно переплелися елементи
ортодоксального православ’я, варiанту християнства, як його розумiло
населення Лiвобережної України, а також оригiнального свiтосприймання,
що виникло в самому козацькому середовищi. Важ-ливою складовою частиною
ментальностi запорожцiв було їхнє ставлення до релi-гiй-них споруд i
духовних осiб, яке i стало предметом даного дослiдження.

Для ментальностi запорожцiв було досить характерним легковажне ставлення
до гро-шей, до багатства. Можна погодитися зi словами Бернарда Коннора
про те, що козаки були людьми «широкої душi, їм властива велика зневага
до скупостi» [24;330]. Запорожцi постiйно вiдчували небезпеку з боку
сусiдiв, були готовi в будь-який момент втратити не лише майно, а навiть
i життя. З iншого боку, участь в походах, напади на володiння та-тар i
полякiв, а також велике природне багатство запорозької землi давали
козацтву мож-ливiсть досить швидкого збагачення.

Для козакiв було характерне досить своєрiдне ставлення до церкви i
розумiння спо-со-бу поведiнки, який давав можливiсть замолити грiхи i
отримати порятунок. Запо-рож-цi, чий життєвий уклад i звичаї багато в
чому не вiдповiдали вимогам православ’я до пра-ве-д-никiв, вважали одним
iз шляхiв до очищення щедрiсть щодо церков i духов-них осiб. Так, на
піснiй тріодi, що була подарована храму святих апостолiв Петра i Павла
козаком Iаковом Павловим Даниленком, написано, що вона «куплена…
заради спасiння i одпущення грiхiв» [19;24]. З деяким перебiльшенням
казав про цю особли-вiсть мен-таль-ностi запорожцiв П.Кулiш: «Нажите
вбивствами багатство розбiйники роздавали бiдним або вiддавали на Божi
церкви, у видах спасiння душi своєї, приголом-шеної тра-гiчними подiями»
[13;120].

Для деяких запорожцiв було характерним i розумiння подаянь на церкви як
покуту-вання невеликих провин i дозвiл на здiйснення їх у майбутньому.
Бiльше сторiччя се-ред населення Нiкополя зберiгалася легенда, записана
Я.П.Новицьким у 1894 р.: «В Нi-ко-по-лi було роздолля велике, був
торжок, були шинки, пивча, попи, музики. Оце як набрид-не якому козаковi
сидiти у Сiчi, то вiн одпроситься у кошового i гайда в Нiко-поль
гу-лять. На другий день iде козак до церкви, одслуже молебен i каже
поповi: «Ну, пан отець, Боговi – Богове, а Кесарю – Кесареве!» Викине на
тарiлку червонця i упьять до Микити пить, гулять» [25;36].

В дiях козакiв була ще одна особливiсть: вони любили прикрашати свої
церкви, їм подобалось «благолєпiє церковне» [30;26]. До того ж, велика
частина запорожцiв, не маючи дружин i дiтей, прагнула залишити пам’ять
про себе, для чого i дарувала перед смертю на церкву коштовнi релiквiї,
якi повиннi були нагадувати про свого колишнього господаря, тим бiльше,
що на них мiстились написи з iменами жертвувачiв. Деякi коза-ки
жертвували на храми Божi «непрестанно трублячи перед собою… трубою»,
тобто роз-по-вiда-ючи всiм про свiй вчинок, що, на думку священикiв,
«яко християнину чинити i iн-шим дозволяти непотрiбно» [43;6369].

Запорозьке керiвництво, особливо в перiод Нової Сiчi, прагнуло зберегти
свою авто-номiю у вирiшеннi релiгiйних питань, що стосувались Вольностей
Запорозьких. Досяг-ненню цiєї мети сприяли тi щедрi дари, якi запорожцi
постiйно давали на церкви i на утримання духовенства. Матерiально
зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв iз Запо-розьким Вiйськом,
духовнi особи, в тому числi i київськi митрополити, досить помiр-ко-вано
ставились до управлiння Кошем церковною справою на Запорожжi.

В силу вищеперелiчених обставин запорожцi були щедрими жертвувачами на
храми Божi i на утримання духовенства. Знаючи це, до Запорозьких
Вольностей щороку при-хо-дила для збирання милостинi велика кiлькiсть
ченцiв не лише з росiйських i україн-сь-ких, а й iз закордонних
монастирiв. Зупинимось на кiлькостi духовних осiб, що прихо-дили до
Запорожжя, на процедурi збирання милостинi i на сумах, що вивозили з
тери-то-рiї Вольностей духовнi особи як пожертвування вiд козацтва.

В 1763-1765 рр. на Запорожжi перебував iєромонах Софiйського монастиря
Рафаїл. Там вiн зустрiв таку кiлькiсть духовних осiб, що писав у листi
до кафедрального писаря Iакова Воронковського: «А прошаков як Бог зродив
зо всього свiта» [15;10].

Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах
збирання мило-с-тинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя
Венерацького до iгумена Києво-Ви-ду-би-цького монастиря, датований 2
червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували «про-сителi» з багатьох
єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської,
Пере-яс-ла-вської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв
приїжджало не по однiй, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського
монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з
Домницького, Сумського, Гадяцького, Соро-чинського, Скельського,
Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiївського монастирiв приїхали
iгумени, а при них братiї вiд п’яти до десяти чоловiк. В той же час на
Сiчi перебувало i дев’ять ченцiв з Земель Вiйська Донського. Сам
iєромонах Iоаникiй на-дiс-лав прохання до iгумена свого монастиря, щоб
той направив йому для допомоги в зби-раннi милостинi iєромонаха i ченця
[43;6989]. Таким чином, навiть якщо припустити, що в перiод, коли на
Сiчi перебував iєромонах Iоаникiй, прибулих за милостинею духо-вних осiб
було дещо бiльше, нiж в iншi часи, наведенi данi дають уяву про велику
кiль-кiсть «прошакiв», якi щорiчно перебували на Запорожжi.

Серед документiв, що стосуються збирання милостинi, знаходяться
повiдомлення про перебування на Запорожжi в рiзнi роки ченцiв з
Софiйського [15], Литовського [46;1080], Києво-Видубицького монастирiв
[45;1], Решетилiвської Свято-Успенської церкви [18;292], Полтавського
[32;64-65], Ново-Спаського [46;1138], Пустинно-Мед-ведiв-ського
монастирiв [44], Київського скитка [48;177] та багатьох iнших мiсць
[48;166,177].

А.Скальковський, який мав можливiсть ознайомитися з великою кiлькiстю
докумен-тiв Запорозького Коша, писав, що серед них вiн не знайшов нiякої
переписки перiоду царствування Петра III, окрiм кiлькох паспортiв,
виданих iнокам Свято-Афонської гори i росiйських монастирiв, якi
вiдвiдували Запорожжя для збирання подаянь на церковнi споруди [27;346].

Духовнi особи приїжджали на Запорожжя для збирання милостинi на досить
трива-лий час. Так, iєромонах i iєродиякон Золотоніського монастиря
перебували на Сiчi бiль-ше року [43;6989]; iєромонах Софiйського
монастиря Рафаїл – майже два роки [15]; че-нець Полтавського
Хрестовоздвиженського монастиря – два рази майже по року [32;V]. Iнколи
керiвництво монастирiв заохочувало своїх ченцiв подовгу залишатися на
Запо-рож-жi, i навiть пропонувало їм заводити там скити [15;15], щоб
«церквi прибуток зро-бити» [15;23].

Пiд час перебування на Запорожжi духовнi особи служили в церквах, «на
процесiї євангелiї двигали» [15;10], ходили з просфорою по куренях,
розповiдали козакам про тяжкий матерiальний стан їхнiх обителів i про
мету, заради якої вони збирають грошi.

Для того, щоб отримати якомога бiльшу суму подаянь, ченцi з одного
монастиря одночасно перебували в рiзних мiсцях Запорожжя. Iнколи
виникали ситуацiї, коли один з таких священикiв вiдвiдував слободу, а
напередоднi там вже побував iнший. Iєромонах Рафаїл скаржився на це:
«Нам i так, де не пiдемо, сю вiдповiдь спiвають, що вже на Софiйський
монастир ми вже i давали i справляли» [15;14]. Ченцi їздили для збирання
ми-лостинi i по козацьких зимiвниках [15;10], так що пiсля тривалого
перебування на Запорожжi мали вже «самi майже надiйнiшi мiсця» [15;10],
де козаки з великим бажан-ням подавали на святi обителi. Для того, щоб
знайти такi мiсця i зiбрати якомога бiль-ше подаянь, ченцям давалась
така рекомендацiя: «Всi мiсця там вiдвiдайте i одного без вiдвi-дання не
залишайте» [15;15].

В результатi такої дiяльностi на Запорожжi збирались великi подаяння.
Ченцi Хрес-то-воздвиженського монастиря, якi «приїжджали на одних пустих
глабцях i парою ко-ней», вивезли з Сiчi, крiм значної грошової суми –
450 карбованцiв, – ще й 16 коней, во-лiв, рибу, сiль, велику кiлькiсть
тканини, саф’яну i мiшин [32;64-66]. Протоiєрей Ре-ше-ти-лiвської
Свято-Успенської церкви Iоан Златоржевський зiбрав лише в Новому
Ко-да-ку бiльше 30 карбованцiв [18;292]. Золотоніськi iєромонах i
iєродиякон за рiк пе-ре-бу-вання на Сiчi «крiм iншої здобичi, бiльше ста
карбованцiв здобули» [43;6989]. За той же час полтавськими ченцями було
зiбрано двiстi карбованцiв [43;6989]. Iєромонах Рафаїл, який постiйно
скаржився на те, що «на здобич дуже у нас тепер не корисно: вiйсько то
поскудiло, то зубожiло» [15;10], зiбрав на Запорожжi достатньо грошей,
аби на них об-би—ти мiддю церковнi макiвки [15;23]. Значну кiлькiсть
грошей прибулi за милостинею чен-цi отримували i пiсля смертi деяких
козакiв: таким способом диякон Святковський отри-мав на свiй монастир
100 карбованцiв, iєромонах Пафнутiй –10 карбованцiв, iєро-ди-я-кон
Iоасаф – 6 карбованцiв, а «рукопокладений кухар» Леонiд – 3 карбованцi
[32;29].

Керiвництво монастирiв нагороджувало ченцiв за таку милостиню, зiбрану
на Запо-ро-жжi. Так, iгумен Хрестовоздвиженського монастиря призначив
прибулих iз Сiчi iєро-мо-наха Пафнутiя уставщиком, незважаючи на його
«до того крайню нездiбнiсть» з при-чи-ни картавостi; iєродиякона –
писарем, а «рукопокладеного кухаря» Леонiда – горiлоч-ним шафарем,
доручивши його контролю всi монастирськi шинки [32;66]. Київський
митрополит Арсенiй Могилянський, вiдчуваючи потребу в грошах для
розпочатої ним капiтальної перебудови в кафедральному монастирi,
направляв iєромонахiв для збиран-ня пожертвувань, i по мiрi їх
повернення призначав на керiвнi посади в монастирях Лiвобе-реж-ної
України. Таке мiсце було приготоване i для iєромонаха Рафаїла, що був на
Запо-рож-жi на чолi мiсiї ченцiв Софiйського монастиря [15;3].

В деяких випадках керiвництво церков присилало священикiв з листом до
Коша, в якому мiстилось прохання стати ктиторами i надати кошти на
пiдтримку, перебудову або будiвництво церкви [42;117]. Козацтво
виконувало такi прохання, i за кошти Вiйсь-ка бу-ло побудовано i
вiдремонтовано цiлий ряд церков як на Запорожжi, так i за його межа-ми.
Лише за кошти кошового отамана П.I.Калнишевського було побудовано в
1763-1767 рр. Лохвицьку соборну церкву [48;142]; в 1764 р. – Покровську
церкву в Ромнах [47]; Свя-то-Георгiївську церкву в селi Петрикiвцi
[19;331]; церкву святої Трiйцi у Пустовойтiвцi [4;215-216]; в 1774 р.
було закiнчено спорудження великої брами, кам’-яної церкви i дзвi-ницi в
Києво-Межигiрському монастирi [9;3]. Вiйськовий суддя Ва-силь
Тимофiйович збу-дував на власнi кошти i утримував церкву Пантелеймона в
Києвi [4;216].

Запорожцi робили коштовнi внески на користь монастирiв i церков, що
знаходились за межами Вольностей. Так, П.I.Калнишевський послав чашi,
дискоси, звіздицi в цер-кву Гроба Господня в Iєрусалимi; Межигiрському
монастирю була подарована Федором Лан-тухом книга Мiнеї, козаками
Сафроном i Тимофiєм Острими два срiбних хреста, кошо-вим Iваном
Бiлецьким i козаком Василем два срiбних напрестольних хреста, тощо
[37;260].

Подаяння, що козаки давали на запорозькi церкви, були ще бiльш щедрими,
нiж отри-муванi духовними особами монастирiв i церквами поза межами
Вольностей. Крiм того, що за рахунок Вiйська були збудованi майже всi
запорозькi церкви, козаками була пода-ро-вана i значна кiлькiсть
релiгiйних книг, iкон, хрестiв, золотих сосудiв i багато iн-шого для
своїх храмiв Божих. У багатьох козацьких церквах, що збереглися до XIX
ст., Д.I.Яво-рницьким, Г.П.Надхiним та iншими дослiдниками були знайденi
предмети, що запорожцi пожертвували на храми Божi [23; 55.37;
273-287.36; 46-56]. Козаки особливо пiклувалися про оздоблення сiчової
Покровської церкви. Збудована вiдразу пiсля засну-вання Нової Сiчi, ця
церква ззовнi мала досить небагатий вигляд [32;6]. Пiд час її
будiв-ництва запорожцi, не маючи коштiв на його завершення, навiть
звернулися до iмпера-трицi з проханням надати кошти на покриття храму
Божого залiзом i на пла-тню майст-рам. Проте, в часи iснування Нової
Сiчi Покровська церква стала володiти чималими матерiальними цiнностями.
В 1747 р. за кошти Вiйська Запорозького для ci-чо-вої церкви була
виготовлена iкона з вмонтованим кипарисовим хрестом, який мiстив частину
дере-ва, на якому був розп’ятий Iiсус Христос, про що говорилось в
написi пiд хрестом [36;47]. У 1762 р. за вiйськовий кошт в Глуховi було
виготовлено срiбне пані-кадило для сiчової церкви, на що було витрачено
3000 карбованцiв. Вiйськова старши-на, враховую-чи «чималу суму», навiть
просила гетьмана Розумовського надати для пере-возки паніка-дила на Сiч
до десяти озброєних козакiв [31;326]. У 1774 р. запорожцi виго-то-вили
для начальника сiчової церкви Володимира Сокальського коштовну митру i
на-пе-рсний хрест [37;259]. У квiтнi 1775 р. кошове керiвництво
звернулось до архiмандрита Києво-Печерської Лаври Зосима за допомогою у
виготовленнi для сiчової церкви золо-тих сосу-дiв «на зразок iснуючих в
Києво-Печерськiй Лаврi самою витонченою роботою виро-бле-нi» [48;3]. На
початку 70-х рр. XVIII ст. козаки навiть планували побудувати за-мiсть
ста-рої дерев’яної кам’яну сiчову церкву, проте лiквiдацiя в 1775 р.
самої Сiчi пере-шко-дила цим намiрам. Про дари, якi запорозькi козаки
принесли до сiчової церкви, Ми-кита Корж згадував так: «Iз козакiв…
багато хто… прикрашав церковнi iкони, iсправ-ляв бага-тi хорогви i
хрести, збагачув ризничнi утварi i церковнi св(ятi – I.Л.) сосуди
коштовни-ми камiннями i прекрасними виробами так, що у всiй Росiї навряд
чи де риз-ниця має пере-вагу Запорозької ризницi i достатку церковного
на кошт казни, тобто гро-шової су-ми» [30;26]. Гавриїл до опублiкованого
ним «Устного повествования Коржа» до-дав спи-сок ре-чей, якi знаходились
в Покровськiй ризницi [30;57]. Вiн дає уявлення про щед-рiсть
запо-рожцiв до свого головного храму. Про багатство Покровської церкви
свiд-чить i розповiдь про її пограбування донськими козаками пiд час
руйнування Пiдпiль-ненсь-кої Сiчi [20; 30-31].

Досить показово, що запорозьке козацтво було щедрим не лише по
вiдношенню до церков i духовних осiб, а i до жебракiв, яких на Запорожжi
була «невiрогiдна кiлькiсть» [32;11]. Козаки давали їм «щедрою рукою»
великi грошi, «хоча те коштувало їм досить таки недешево» [32;11].

Запорожцi досить оригiнально ставилися до церковних споруд i до
виконання пра-вил поведiнки в храмах Божих. Жертвуючи великi кошти на
церкви, козаки iнколи вва-жали за можливе вiльно поводити себе в Божих
храмах, порушуючи загальноприйнятi норми.

Церкви на Запорожжi служили, мiж iншим, мiсцем, перед яким i в якому
козаки проводили свої ради. Тут проходило обрання запорозького
керiвництва, зустрiчалися високопоставленi гостi, зачитувалися важливi
укази i повiдомлення, тощо. Тому вiдвi-дування церкви для запорожцiв
було i чимось на кшталт «прилюдної забави» [27;200].

В запорозькiй сiчовiй церквi пiд святим престолом зберiгалася скриня з
вiйськовими клейнодами, якi виносилися звiдти лише в особливих випадках,
в тому числi пiд час об-рання запорозького керiвництва [37;164. 20;31].

Козацька старшина i старi запорожцi ходили до церкви щоденно тричі. В
сi-човiй Покровськiй церквi завжди знаходились чотири особливих станки,
якi козаки називали «бокунами», призначених для «стояння i сидiння» пiд
час служби кошового отамана, вiй-ськового суддi, писаря i осавула
[32;14].

Церкви i монастирi служили для запорожцiв i мiсцем, де повиннi були
вiдбувати по-карання деякi злочинцi. Так, козаки, якi довгий час
гайдамачили, займаючись вик-ра-ден-ням худоби у татарських чабанiв,
отримали вiд Коша наказ : «щоб по степу перес-та-ли вештатися i татарам
завдавати образи, а йшли б на покаяння добровiльне на Сiч без сумнiву, i
в тому, що тинятися i красти не будуть, у Сiчовiй церквi присягнули б,
пiсля чого й будуть Кошем всi пробаченi» [27;131-132]. Запорожцi
виконали наказ Коша, i пiс—ля «словесного катування» в церквi отримали
пробачення [28;613]. Iнколи козакiв, зви-ну-вачених в гайдамацтвi,
крадiжках коней, засуджували до покарання киями пiд ши-бе-ни-цею. Тодi
товарищi злочинця i священики мали право взяти його на поруки,
зо-бов’—язавшись вiдвести злочинця на спокутування до монастиря
[27;133-134]. В 1761 р. на пере-бування в Києво-Межигiрському монастирi
було замiнено навiть смертний ви-рок, вине-сений запорожцеві за вбивство
[29;67-68].

Церква на Запорожжi була i мiсцем, де козаки, що вирiшили стати
побратимами, в присутностi священика розписувались, що дають перед Богом
клятву «один одного лю-би-ти, незважаючи на небезпеки з боку наших або
приятелiв, або неприятелiв, але пог-ля-даючи на миродателя Бога» [16].
Для закрiплення такої клятви запорожцi цiлували свя-тий хрест i
євангелiї [35;15].

Отже, запорозькi церкви, крiм задоволення духовних потреб населення
Вольностей, служили для пiдвищення авторитету запорозької старшини, а
також були мiсцем, де ко-заки вiдбували покарання, в якому зберiгалися
вiйськовi клейноди, бiля якого Вiйсько проводило свої ради i зустрiчало
високоповажних гостей тощо. Тому запорозькi козаки в бiльшостi випадкiв
ставилися до церковних споруд з пошаною. Коли пiд час нападiв татар на
територiю Запорожжя руйнувалися церкви, Кiш негайно звертався до
росiйсь-кої адмiнiстрацiї зi скаргами на такi дiї сусiдiв i вимагав
примусити татар «задовольнити кри-вди» [48;42.2;19]. Коли ж татарськi
депутати казали, що «ваша церква сама дурниця», запорожцi заявляли:
«Божа церква – не дурниця, i в тому… панове депутати дуже поми-лилися»
[27;305]. Коли на запорозьких землях почали оселятися пiкiнери, то вони
iн-ко-ли будували свої кухнi поруч з козацькими церквами. Священик
однiєї з таких церков став перешкоджати цьому, у вiдповiдь на що капiтан
пiкiнерiв видав наказ, забороня-ю-чий служiння в храмi Божому без
отримання його дозволу. Запорозькi козаки виказу-ва-ли незадоволення
такими дiями пiкiнерiв i навiть надiслали скарги до гетьмана й
iмпе-ра-т-ри-цi [11;273].

Звичайно, що крiм шани до храмiв Божих, обурення козакiв дiями татар i
пiкiнерiв по вiдношенню до церков диктувалось i суто матерiальними
причинами. Так, скарги на татар з приводу зруйнування церков знаходилися
в одному ряду зi звинуваченнями у вби-вствах i захопленнi запорожцiв,
викраденнi коней, худоби, пограбування возiв з сiл-лю i таке iнше
[27;304-305,302.2;19]. До того ж, багато з цих звинувачень було висунуто
у вiдповiдь на претензiї з боку татар [27;301]. Скарги ж козакiв на дiї
пiкiнерiв значною мiрою були продиктованi бажанням повернути Вiйську
землi, зайнятi пiкiнерними час-ти-нами.

Запорозькi козаки iнодi виказували свою шану до церков у такiй формi,
яка викли-кала здивування у прибулих до Запорожжя духовних осiб. Ченець
Леонiд писав про ко-за-кiв, що «п’яна їхня набожнiсть хаживала… далеко
за благоговiнням» [32;33]. Леонiд неодноразово спостерiгав, як п’янi
запорожцi, проходячи зi спiвом i музикою бiля сiчо-вої церкви,
зупинялися перед її дверима, хрестилися i тричi вклонялися. Деякi з
коза-кiв, з причини великої набожностi чи з заповзятостi робили доземнi
уклони: «їх же вiн (козак – I.Л.), траплялось, поки зробить, то так
змориться, що не задорнiщi його поб-ратими до-по-магали йому
пiдвестися…, iпiсля виконання чого пiднятому вiльно присту-пати знов
до старої своєї роботи, тобто до забави» [32;33].

В звичайних ситуацiях проявляючи шану до храмiв Божих, запорозькi козаки
в мо-мен-ти високого емоцiйного напруження поводили себе в церквах
зовсiм не належним чином. Такi ситуацiї виникали насамперед пiд час
обрання кошового керiвництва, коли рiзнi групи козакiв висували своїх
кандидатiв на посади кошового отамана, суддi, писа-ря, осавула i зi
зброєю в руках вiдстоювали свiй вибiр. Серед небагатьох документiв про
обрання запорозької старшини, що збереглися, знаходяться повiдомлення
про подiї трьох рокiв – 1748, 1749 i 1751 – коли козаки, прагнучи
домогтися обрання своїх кан-ди-датiв, вчиняли кривавi бiйки, внаслiдок
чого священослужителi були змушенi запеча-ту-вати сiчову Покровську
церкву. 6 сiчня 1748 р. капiтан Павлов, який знаходився на Сiчi,
рапортував генерал-губернатору Леонтьєву, що при обраннi кошового
отамана      1 сiчня того ж року «були великий крик i бiйка», що тривали
з полудня до вечора, а ко-ли козаки зiбрались в Покровську церкву на
службу, то вчинили там бiйку, пiд час якої деякi з них були пораненi i
церква була окривавлена. Священик, який служив у сiчовiй церквi, не
закiнчивши вечiрню був змушений пiти з храма Божого, а пiсля припинення
бiйки запе-чатати церкву. Внаслiдок цього п’ять днiв, до 6 сiчня, в
Покровськiй церквi не прово-ди-лись священослужiння. Запорозька старшина
казала капiтану Павлову, що «таких недо-с-то-й-них виборів ще нiколи не
було» [3;141]. У вiдповiдь на ордер Леонтьєва у цiй справi кошовий
отаман повiдомляв: «щоб такого непорядку i знахабнiлостей в майбутньому
ко-за-ки чинити не насмiлювались, отаманам вiд мене наказ виданий
коза-кiв їх вiдомства приборкувати» [3;142]. Проте, при обраннi кошового
керiвництва в нас-тупному, 1749 р., вiдбулися аналогiчнi подiї. Частина
козакiв, що були незгоднi з ре-зультатами виборiв, розпочала бiйку, що
тривала досить довго, i пiд час якої кошового i писаря «приперли до
церкви… так крiпко, що ледве живi залишились» [38;1781]. Колибiйка
стихла, частина козакiв, за бажанням яких було обрано нову старшину,
роз’їхалась по зимiвниках. Цим скористалися незадоволенi виборами
козаки. Вони, «забувши страх Божий», з криками вдерлися до Покровської
церкви, де в той час йшла служба, витягли за волосся ново-об-ра-ну
старшину з мiсць, спецiально для неї вiдведених, i «викрикуючи поганi
слова, по-ча-ли бити… немилостиво i мiж собою в тiй церквi в кров
пересварилися i перебилися ледве не до смертi» [1;136]. Внаслiдок цього
священик був змушений при-пинити службу i за-пе-ча-тати церкву. В
результатi, як i за рiк до цього, деякий час на Сiчi не проводилася
служба Божа. 3 сiчня кошовий зiбрав курiнних отаманiв i наказав, щоб
вони приборкали «свавiльникiв».

Зi спогадiв ченця Леонiда дiзнаємося про подробицi виборiв, що вiдбулися
на Сiчi   1 сiчня 1751 р. На вiдмiну вiд обрання кошового отамана,
суддi, писаря вибори вiйсько-во-го осавула супроводжувалися значними
суперечками. Козаки чотирьох куренiв, сусiд-нiх Щербинському, ввели до
церкви i поставили до осавульського станка козака цього куре-ня Клима.
Козаки ж кiлькох iнших куренiв, незадоволенi таким вибором, вирiшили
пос-тавити на посаду осавула Iвана Третяка, отамана Криловського куреня,
i теж ввели його до церкви, коли там вже розпочалася вечiрня.
Прихильники обрання Iвана Третяка схо-пили Клима, витягли його з
осавульського мiсця, а туди поставили свого кандидата. Кли-ма ж
«смертельно поколотили i його ж невинною кров’ю обагрили церковну
пiд-ло-гу» [32;16]. Бiйка, розпочалася 1 сiчня, тривала до вечора
третього числа. Iєромонах Па-ф-нутiй i на цей раз був змушений,
виконуючи церковнi правила, запечатати окри-вав-ле-ну церкву [32;16].

Козаки, вчинивши бiйки в храмi Божому, порушили не лише церковнi
правила, за яки-ми в церквi пiд час служби не лише бiйки, а й розмови
заборонялись, і за порушен-ня яких накладався великий штраф [3;142].
Вони порушували i традицiї, вста-но-вленi в самому Запорожжi, згiдно з
якими не можна було «ображати гiднiсть нi самого остан-нього старшини,
доки вiн має при собi по чину своєму знак, його вiдрiзняючий вiд
ко-манди» [3;142].

Отже, тричі при обраннi старшини на Сiчi виникали бiйки, внаслiдок яких
була ок-ривавлена сiчова Покровська церква. Можливо, що такi випадки
траплялися і пiсля, i навiть до 1748-1751 рр. Повiдомлення ж у 1748 р.
кошового отамана про те, що «такого ще нiколи не було», могло
пояснюватися бажанням зменшити незадоволення київського
генерал-губернатора таким «непорядним i непогодженим вибором» [3;142].
До того ж, кошовий i в 1749 р. казав, незважаючи на iсторiю обрання
старшини в попереднiй рiк, що такої бiйки «з початку Запорожжя не було»
[3;179].

Запорожцi часто порушували ще одне правило поведiнки в храмах Божих. За
свiд-чен-ням священикiв, що в рiзнi роки знаходились на Запорожжi,
козаки вiдвiдували хра-ми Божi i отримували благословення в напiдпитку,
а iнодi i зовсiм п’янi. Ченець Лео-нiд згадував, що в запорозькiй церквi
«скорiш побачиш похмiльного, нiж п’яного ста-ри-ка, особливо на
заутреннiй» [32]. Iєромонах Рафаїл писав, що козакiв священики
«хрес-тять, тобто благословляють, хоча i нетверезих» [15;6]. В той же
час священики на Запо-рож-жi крiзь пальцi дивились на те, що козаки з
причини пияцтва не вiдвiдували церкви: «Заут-рення не вибачала нiкого,
коли хто, особливо iз поважних козакiв, прогулював її, крiм хвороби,
пияцтва та iнших благословних, хоча i не благословенних, причин» [32;9].

Значна частина запорожцiв, за винятком вiйськової старшини i поважних
старикiв, вважала за можливе пропускати служби в церквi. Леонiд писав з
цього приводу, що ко-за-ки, на вiдмiну вiд грекiв, «i мало не
турбуються» про те, щоб вiдвiдувати обiдню i ве-чiрню кожного святкового
i недiльного дня [32;4].

Досить показовою для розумiння ставлення козакiв до церковних споруд є
записана Д.I.Яворницьким розповiдь старожила про те, як запорожець,
заблукавши холодною нiч-чю i натрапивши на церкву, вирiшив сiсти пiд її
дверима, запалити люльку i чекати до ранку: «хоч грiх, хоч два палити
люльку пiд церквою, а я все ж таки запалю: не буду па-ли-ти – засну, а
як засну – замерзну» [39;140].

Незважаючи на неординарне ставлення запорозького козацтва до церков,
перебiль-шен-ням є висловлювання П.Кулiша про те, що «духовна церква для
козакiв не iснувала зовсiм, а речову почитали вони, як язичники
почитають своє капище» [13;119-120].

В перiод Нової Сiчi неординарним було не лише ставлення козакiв до
церков, а й їхнi стосунки з духовними особами.

На характер цих стосункiв великий вплив мала та обставина, що серед
духовних осiб, що служили при церквах Запорозьких Вольностей, було
багато колишнiх козакiв. Серед запорожцiв, «цих беззавiтних гультяїв i
перших при слушнiй нагодi жiночих пiд-липал» [23;11], у всi часи були
люди, якi вiдрiзнялися своєю набожнiстю, постiйно вiдвi-дували
богослужiння, робили пожертви на храми Божi, регулярно ходили до
монастирiв на послух. Саме такi особи в багатьох випадках i ставали, за
власним бажанням i за об-ра-нням парафiян, священиками при запорозьких
церквах. Отримання козаками духов-но-го сану було настiльки ординарною
подiєю, що деякi запорожцi, що бажали одружи-тися i в той же час
залишитися на Сiчi, казали, що одружуються перед тим, як висвя-ти-тися
на священика. Так зробив, наприклад, козак Головатий [20;22].

Вiдомi iмена багатьох духовних осiб, якi в минулому були запорозькими
козаками. Iз 51 духовної особи, якi записанi в «Вiдомостi хрестової
Старокодацької Запорозької наме-с-нiї о священно- i церковнослужителях,
дiйсно служачих при дев’яти парафiяльних цер-квах нинi в наявностi
перебуваючих», датованiй 1772 р., 33 вийшли iз запорозьких коза-кiв.
Так, сам старокодацький намiсник iєрей Григорiй Порохня в минулому був
запоро-зь-ким старшиною. Iз запорозьких старшин вийшли i священик
Святотроїцької Са-ма-р-чиць-кої церкви Василь Михайлов, iєрей тiєї ж
церкви Iоан Ковалевський, iєрей Но-во-ко-дацької церкви святого Миколи
Артемiй Iоанов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Ма-ли-ше-вич, Кам’янської
Рiздва Богородицi церкви iєрей Афанасiй Андрiїв, Рома-нкiв-ської
Свя-тоуспенської церкви священик Iоан Щербенський, iєрей тiєї ж церкви
Iосиф Боро-зна, Курилiвської Святогеоргiївської церкви священики Логгiн
Петров i Фома Вер-хо-гляд.

Iз козакiв вийшли священик Святотроїцької Самарчицької церкви Iоан
Михайлов, дяк Старосамарської Покровської церкви Федiр Данилов,
священики Старокодацької церкви архiстратига Михаїла Тимофiй Федоров i
Вукола Лук’янов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Єрофеїв i диякон Василь
Iллiч, диякони Новокодацької Миколаївської церкви Стефан Коркодило i
Прокопiй Біличенко, тiєї ж церкви дячок Микола Сутула i пономар Микола
Смичадло, дячок Кам’янської Рiздва Богородицi церкви Леонтiй Афанасiїв,
по-номар тiєї ж церкви Григорiй Iванов, iєрей Романкiвської Успенської
церкви Єфимiй Сербиненко, Кам’янської Преображенської церкви священики
Григорiй Iванов i Ми-хай—ло Власов. До запорозьких козакiв у минулому
належали i iєрей Самарчицької Свя-то-тро-єцької церкви Стефан Iванов,
дяк Святотроїцької церкви Iван Шуліка, пономар тiєї ж церкви Андрiй
Застава, диякон Старокодацької Михайлiвської церкви Якiв Чай-ков-сь-кий,
Кам’янської церкви Рiздва Богородицi iєрей Леонтiй Калеников, дяки
Роман-кiв-сь-кої Успенської церкви Iлля Стефанов i Iаков Бiлий, дячок
Курилiвської Георгiївсь-кої церкви Андрiй Бардак.

Серед iнших духовних осiб, що в 1772 р. служили при названих дев’яти
запорозьких церквах, 10 були синами духовних осiб з Лiвобережної України
i Запорожжя, 6 вийшли iз посполитих i 1 прийшов з Лубенської сотнi
Чернiгiвського полку. Походження ще од-нiєї духовної особи залишається
невiдомим [34;35-42].

Судячи з наведених даних, бiльшiсть духовних осiб при запорозьких
церквах похо-дила з козакiв. Тому стають зрозумiлими тi тiснi стосунки,
що iснували в перiод Нової Сiчi мiж козаками i запорозьким духовенством,
а також неординарне розумiння запо-розь-кими козаками специфiки
виконання священицьких обов’язкiв.

Запорожцi, часто знаходячись в довгих походах, iнколи не мали можливостi
задово-ль-няти свої духовнi потреби за допомогою священикiв, i тому
обов’язки останнiх часто виконували самi козаки. Зрозумiло, що це
робилося з багатьма вiдхиленнями вiд кано-нiч-них православних норм,
згiдно розумiнню козакiв. Так, запорожцi, що вмирали пiд час походiв, не
маючи поруч себе священикiв, «сповiдались Богу, Чорному морю i своє-му
отаману кошовому» [37;262]. В часи, коли Запорожжя спустошувала чума i
духовен-ство частково вмирало, а частково розходилося, козаки змушенi
були ховати померлих без участi духовних особ i самi «бувають, правда,
по нуждi… попами» [32;49].

Саме пiд впливом таких обставин, i скорiш за все в часи, якi передували
Новiй Сiчi, коли церков на територiї Запорожжя було досить мало, i
виникли серед запорозького козацтва пiснi, в яких були слова: «Славнi
хлопцi-запорожцi Вiк звiкували – попа не видали…» [10;125], «Були у
нас хлопцi – славнi запорожцi, Та не бачили зроду попа…» [12;82].

Деякi iз запорозьких козакiв, вирiшивши вiдiйти вiд мирського життя i
присвятити себе служiнню Боговi, йшли в степи i лiси, вiддаленi вiд
населених мiсць. Там вони бу-дували невеликi скити i ставили iкони.
Звичайно, що такi пустельники не мали духов-ного сану i служили Боговi
за власним розумiнням. Таке явище отримало назву «ди-кого попівства»,
бо, за висловом ченця Леонiда, «запорозькi козаки, що мешкають в степах,
по зимiвниках, самi собою робились нелюдьми, часто бувають i попами»
[32;49]. Серед таких людей досить вiдомими на Запорожжi стали Семен
Коваль i Дорош. Остан-нiй, колишнiй осавул, ще близько 1730 р., тобто до
заснування Пiдпiльненської Сiчi, пере-селився з Великої Тернiвки до
лiсу, що належав Самарському монастирю. Там вiн завiв власну пасiку,
прибутки вiд якої жертвував на бiдних i Самарську обитель. Колиш-нiй
осавул влаштував невеличку каплицю з iконою святого Миколи i лампадою.
Там вiн щоденно молився, а кожної суботи, за допомогою iєромонахiв, що
приходили з Самар-ського монастиря, служив вiдкритi панихиди про
врятування i заспокоєння душ помер-лих ченцiв. До Дороша на бесiди
приходили не лише мешканцi прилеглих зимiвникiв, але навiть татари i
ногайцi [18;320]. Причину великої популярностi Дороша серед запо-рожцiв
слiд шукати не лише в його релiгiйностi. Феодосiй Макарiєвський
повiдомляв, що колишнiй осавул був досить «вчений по духу свого часу i
багатознаючий» [18;320]. Запорозькi козаки, якi завжди тяглися до знань,
ходили до Дороша не лише для моли-тви, а й для задоволення своєї
допитливостi. Такi яскравi особи, як Дорош, додавали в очах запорозьких
козакiв авторитету людям, присвятившим себе служiнню Боговi, спо-ну-кали
багатьох козакiв якщо не послiдувати їхньому прикладу, то хоча б
жертвувати на храми Божi.

Серед запорожцiв, що вiдчували потяг до яскравих, освiчених людей, цiлий
ряд ду-хов-них осiб, що прибули на Запорожжя з Києва i монастирiв
Правобережної та Лiвобе-реж-ної України, набув досить великої
популярностi. Такi особи iнодi мали досить вели-кий вплив на населення
Запорозьких Вольностей.

Серед духовних осiб, до яких запорожцi ставилися з великою повагою, був
Кирило Тарловський. Ця неординарна людина на момент прибуття до
Запорожжя вже мала до-сить великий життєвий досвiд. Народжений в родинi
священика Козелецької Миколаїв-ської церкви [14;577], Кирило Тарловський
по досягненнi вiдповiдного вiку на правах дворянина вступив до гвардiї,
де за короткий строк отримав офiцерський чин. За якусь провину
Тарловський був розжалуваний i пiшов у вiдставку як рядовий [21;822].
Освiту вiн отримав в Київськiй духовнiй Академiї. По закiнченнi навчання
Тарловський був священиком спочатку при Козелецькому дiвочому монастирi,
а пiзнiше при Микола-ївськiй церквi. В 1744 р., по дорозi в Київ,
Козелець вiдвiдала iмператриця Єлизавета Петрiвна, i, згiдно з легендою,
Тарловський з’єднав її тайним шлюбом з графом Розу-мовським [33;3].
Iмператриця взяла отця Кирила до Петербурга i призначила вчителем i
духовником до нещодавно прибулої до Росiї принцеси Ангальт-Цербтської,
майбутньої iмператрицi Катерини II. Внаслiдок придворних iнтриг, в яких
отець Кирило взяв бiк Петра III, вiн попав в опалу Катерини i змушений
був тiкати до Києва, де згодом став ченцем Києво-Печерської Лаври. Саме
в якостi ченця Тарловський здiйснив подорож по Лiвобережнiй Українi i
Запорожжю. Причиною, за якою вiн залишив Лавру i вiдпра-вився
бурлакувати, Л.Мацеєвич вважав бажання «удосконалення в духовному життi»
[21;823]. Д.Яворницький бачив причину у вiдвiданнi Лаври Катериною II.
Пiд час подо-рожi по Запорожжю Кирило Тарловський зустрiв козакiв, якi
побачили в ньому «знавця право-славної вiри» [21;823]. Певно, пiд час
бесiди з Тарловським козаки довiдались i про його бурхливе минуле, а
також мали можливiсть оцiнити ораторськi здiбностi свого спiвбе-сiдника.
Саме з огляду на це отцю Кирилу i було запропоновано поїхати до Сiчi i
стати священиком при Покровськiй церквi. Тарловський погодився: «Бути по
Божому – згоден перед Богом молитися про добробут вашого Коша» [21;823],
– i поїхав до Сiчi. Два тижні запорожцi придивлялися до «дикого попа»,
«випробували» його, пiсля чого вирiшили про-сити київського митрополита
рукопокласти Тарловського во священика до Покров-сь-кої церкви.
Київський владика виконав прохання Коша, i отець Кирило роз-по-чав
дiяль-нiсть по виправленню «добропорядностi й релiгiйностi запорожцiв»
[21;824]. Проте Тар-ло-вському не вдалося довго затриматися на Сiчi.
Певно, переховуючись вiд переслi-ду-вань Петербурзьких ворогiв [14;578],
отець Кирило знову пiшов мандрувати по Запорож-жю, проповiдуючи серед
його населення. Вже пiсля скасування Сiчi Тарловсь-кий, за про-ханням
губернатора Черткова, був пробачений Катериною II i навiть отри-мав
звання лейб компанiї священика [33;310-311]. Тодi, користуючись повагою
до себе з боку колишнiх козакiв, отець Кирило проводив будiвництво
церков i заснування нових поселень на територiї, яка до цього входила до
Запорозьких Вольностей.

Великою повагою козакiв користувався архiмандрит Анатолiй Мелес. Ця
неординар-на людина, якiй вдалося увiйти в довiру до духовника
iмператрицi Єлизавети Петрiвни протоiєрея Дубянського, а через нього i
самої iмператрицi, заручитися пiдтримкою Се-нату i стати уповноваженим
турецьких слов’ян [17;49], легко привернула до себе увагу запорожцiв.
Козацтво зробило для Анатолiя Мелеса коштовне архiєрейське вбрання,
доз-волило вiдправляти на Сiчi богослужiння архiєрейським чином.
Запорожцi навiть бажали «назавжди» залишити Мелеса на Сiчi, хоча це i
йшло всупереч встановленим у них правилам. Звичайно, важливою причиною
такого ставлення Вiйська до отця Анато-лiя було бажання з його допомогою
позбутися контролю київського митрополита за духо-в-ним життям Запорожжя
[7;233-234].

Великий вплив на козакiв свого часу мав i iгумен Мотронинського
монастиря Мель-хиседек Значко-Яворський. Ця яскрава особа вiдiгравала
значну роль в органiзацiї опо-ру наступу прихильникiв унiї на
православ’я. Мельхиседеку вдалося залучити до своєї дiя-ль-ностi
Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський монастирi,
умо-вити багато мiських i сiльських громад не визнавати унiатських
священикiв i давати при-ту-лок оборонцям православ’я. Прагнучи знайти
пiдтримку у Вiйська За-по-розь-кого, Мельхиседек приїхав на Сiч i,
плачучи, розповiдав там перед скликаною ра-дою про об-рази полякiв
православному населенню, додавши, що навiть вiн сам вже си-дiв у
в’язни-цi унiатського митрополита [11;281-282]. Iгумену Мотронинського
монастиря вдалося справити враження на козакiв, i пiсля його промови
багато хто iз запорожцiв пi-шов до лав гайдамакiв [11;282]. Звичайно,
участь козакiв у гайдамацькому русi не можна пояс-нювати лише повагою до
слiв православного iгумена i любов’ю до православної вi-ри. Немаловажною
причиною цього стало i неприхильне ставлення запорожцiв до поля-кiв i
євреїв, яких Мельхиседек назвав головними винуватцями бiд православних,
i мож-ли-вiсть взяти участь в походах, якi могли принести значнi трофеї.

Якщо стосовно взаємин запорозького козацтва з Анатолiєм Мелесом i
Мельхи-седе-ком з впевненiстю можна сказати, що причиною прихильностi до
остан-нiх з боку запо-рож-цiв було не лише поважання духовних осiб i
вплив цих неординарних людей на «про-стосердних» козакiв [40;161], а i
значний збiг iнтересiв архiмандрита Меле-тинського i iгумена
Мотронинського монастирiв з прагненнями Вiйська, то виконання
запорож-ця-ми волi Володимира Сокальського, на думку багатьох iсторикiв,
йшло всупе-реч iнтере-сам Вiйська. Мається на увазi епiзод iз взяттям
Текелiєм Сiчi, який викладений в бага-тьох народних пiснях, згадках
сучасникiв i працях дослiдникiв iсторiї козацтва
[30;55,89-94.5;2.27;556-566]. За розповiддю М.Коржа, коли Текелiй з
вiйськами набли-зи-вся до Сiчi, частина козакiв почала закликати до
збройного опору.

Тодi архiмандрит Володимир Сокальський, вийшовши з церкви в повному
свяще-ни-ць-кому вбраннi, з хрестом, почав умовляти запорожцiв:
«Убойтеся Бога! Що ви думаєте, дiти? Ви Християни i пiдiймаєте руки
проти Християн; ви Християни i прагнете проли-ти кров єдиноутробну!
Убойтеся i вiдступiться вiд такого начинання: видно, доля наша та-ка, i
ми отримаєм вiд Бога достойно по дiлам нашим! Ось вам хрест, i
Розiп’ятий на ньо-му, i якщо ви його не послухаєте, то всi загинете
несподiвано!» [30;30].

За розповiддю Коржа, за народними пiснями, саме пiд впливом цих промов
сiчового архiмандрита запорожцi погодилися не чинити збройного опору
вiйськам пiд керiвниц-твом Текелiя: «I вiд такого разючого умовляння
кам’яне серце iспустило би свої сльози; почали плакати не лише
заколотники, але i вся старшина i вiйсько, i тут же всi вiдпо-вi-дали
архiмандриту: ну, пан-отче, бути тому так! Знав ти, що сказати; ми
готовi за тебе i голови нашi покласти, не тiльки послухати!» [30;30].
Виникає питання, чому запорожцi послухалися промов отця Володимира, а не
виконали свого намiру зi зброєю в руках бо-ро-нити Сiч? Деякi iсторики
вважали, що причиною цього стали вплив i авторитет само-го Володимира
Сокальського i прагнення козакiв виконати християнський обов’язок, який
забороняв пiдiймати зброю проти єдиновiрцiв [37;258-259]. Звичайно, цi
фактори мали значення. Проте, одні вони не могли примусити запорожцiв
без бою здати Сiч i тим са-мим дозволити лiквiдувати Вiйсько i
Вольностi. В 1772-1775 рр., коли найбiльш яскраво проявилося
незадоволення запорожцiв поселенням на територiї Вольностей
старо-обряд-цiв, духовенству, в тому числi i Володимиру Сокальському, не
вдалося умо-вити козакiв «установити тишу в запорозьких маєтностях»
[17;71]. Широко вiдомi i фак-ти збройної боротьби запорозьких козакiв
проти православних. Так, ще при Богданi Хмельницькому козаки здiйснювали
походи на Молдавiю, i, як спiвалося в козацькiй думi, «всю землю
Волоську обрушили, Все… поле конем iзорали, усiм Волохам, як галкам, з
плеч голови познiмали» [13;118]. Запорожцi воювали проти єдиновiрцiв i
за часiв Мазепи. Пiд час перебування козакiв пiд протекцiєю кримського
хана вони пiд керiвництвом Пилипа Орлика «з волi хана… ходили вiйною
на Малоросiю» [27;241]. Козаки, що пiшли за Ду-най пiсля скасування
Нової Сiчi, брали участь у приборканнi православних грекiв, пов-сталих
за свою незалежнiсть [8;35-36]. Отже, головнi причини мирної здачi Сiчi
в червнi 1775 р. треба шукати не лише в авторитетi Володимира
Со-кальського i небажаннi запо-рожцiв пролити християнську кров. Козаки
розумiли, що вони майже не мали шансiв встояти проти збройної сили
росiйських вiйськ. Лави Вiй-ська Запорозького були значно скороченi
внаслiдок вiйни з турками 1768-1774 рр. i складали, за деякими оцiнками,
10 тисяч чоловiк [20;28]. Кiлькiсть же росiйських вiй-ськ, що прибули на
Запорожжя, скла-дала 66 тисяч пiд керiвництвом Текелiя i 20 тисяч
чоловiк, якi за розпорядженням князя Прозоровського були направленi в
козацькi па-ла-нки. Тому козаки розмiркували, «як не гiрко їм було, що
не доведеться їм руку пiдiйма-ти на силу Бiлої Царицi» [23;20]. Крiм
того, козаки керувалися i прагненням врятувати вiд смертi i розорення
свої родини i зимiвники. В той момент на Сiчi перебували не ли-ше
безсiмейнi козаки, а й старшина та запорожцi, що мали по зимiвниках
дружин i дi-тей. Вони побоювались, що навiть у ви-пад-ку, коли козакам
за допомогою зброї i вдас-ть-ся захистити Сiч вiд зайняття росiйсь-кими
вiйськами, тi вiйськовi команди, що в той час вже розташувались в
багатьох важ-ли-вих населених пунктах Запорозьких Вольностей,
«почувши… опiр, розорять всi до-маш-нi пожитки, а дружин i дiтей…
безжалiсно вже по-карають на смерть» [30;30].

Таким чином, i дiяльнiсть сiчового архiмандрита Володимира Сокальського
бiльшою частиною вiдповiдала iнтересам Вiйська Запорозького, тому
останнє i дiяло у вiдповi-д-ностi з його пропозицiями.

Отже, козаки не йшли слiпо навiть за найавторитетнiшими з духовних осiб,
що пе-ре-бували на Запорожжi. Ставлення ж козакiв до бiльшостi
священикiв можна охаракте-ри-зувати скорiше як рiвноправне, нiж
шанобливе. Серед козакiв ходила приказка, по-чута ченцем Леонiдом: «На
безлюддi i пiп людина. Коли попiвський вiз загрузне в бо-ло-тi i коли
нiкому його рятувати… то i пiп, а часом i протопопа, в якому ляхи
находять пiв-тора хлопа, лiзе в болото, як i пономар» [32;48-49].

Досить часто козакiв i духовних осiб пов’язували суто дiловi справи.
Запорожцi, йду-чи в походи, iнколи доручали священикам зберiгати їхнi
грошi. Так, у 1773 р. священик Олександрiвської фортецi Роман написав
розписку про отримання на збереження       40 кар—бованцiв вiд кiлькох
запорозьких козакiв [43;24156]. 8 грудня 1774 р. вiйськовий ста-ршина
Лук’ян Великий, вирушаючи в похiд, доручив кодацькому священику Василiю
2000 карбованцiв для того, щоб той роздавав їх пiд проценти в позику
[48;356]. Не мож-на погодитися з висновком Д.I.Яворницького про те, що
нiде з такою повагою не ста-ви—лися до духовенства, як на Запорожжi
[41;772]. Багато хто iз козакiв, не вiдчуваючи щодо духовних осiб
великої поваги, вважав за можливе чинити їм утиски, навiть грабу-вати
їхнє майно. Кошовий отаман Григорiй Федоров, знаючи таку особли-вiсть
вдачi деяких запорожцiв, в iнструкцiї, виданiй старшинi Бугогардiвської
паланки, наказував: «… вам з усiєю командою священика, дячка i
пономаря нiчим не ображати» [27;54].

Причинами суперечок мiж запорожцями i духовенством в багатьох випадках
ставали майновi питання i образи, якi козаки чинили духовним особам. У
1773 р. точився кон-ф-лiкт за право користування землею мiж запорозькими
священиками Кущинським i Зе-ле-нським з одного боку i самарським
полковником Петром Рябим та священиком Тар-лов-ським – з iншого
[48;340]. В тому ж 1773 р. священик Iоан Гамалiя скаржився до
Староко-дацького духовного намiсного правлiння i до Коша на запорожця
Резанцова. Довгий час точилася суперечка мiж воронинським iєреєм
Тимофiєм Васильовичем i сiчовим козаком Гаркушею. Останнiй звинувачував
iєрея в привласненнi милостинi, яка була пожертву-вана на Воронинську
церкву [43;6369].

Запорожцi, якi входили до розбiйничих груп, серед iнших грабували i
православних духовних осiб. 28 сiчня 1752 р. пiд час подорожi до Сiчi за
купiвлею риби був пограбо-ваний запорожцями ченець Нехворощанського
монастиря [48;25]. Козаки, якi в 1744 р. здiйснювали набiги на
Чигиринське староство, перед цим обiкрали пасiку ченця Києво-Софiйського
монастиря [3;38-39]. За легендою, розбiйники зробили спробу пограбувати
навiть старця Дороша, прагнучи забрати у нього грошi, що були зiбранi на
пожертву-ван-ня монастирю [17;61-62].

Отже, ставлення частини запорожцiв до духовних осiб було далеким вiд
шанобли-во-го. Це, певно, i дало князю Мишецькому пiдстави казати: «Iншi
ж козаки пред ними (священиками – I.Л.) пошану мають, а iншi грубi
бiльше досаждають, нiж почитають» [22;21]. Запорозьке духовенство, маючи
таку своєрiдну паству, прагнуло пристосуватись до неї. Помiрковане
ставлення духовенства до вчинкiв запорожцiв значною мiрою пояс-ню-ється
тим щедрим матерiальним утриманням, яке воно отримувало вiд козакiв.
Духо-венство перш за все прагнуло догодити кошовому керiвництву. Пiд час
подорожей вiй-ськового керiвництва територiєю Вольностей духовнi особи
тих населених пунктiв, якi повиннi були бути вiдвiданими, виходили
назустрiч в урочистому вбраннi [26;55]. Пере-буваючi на Сiчi ченцi не
минали нагоди особисто поздоровити вiйськове керiвництво зi святами,
перемогами i видатними подiями в життi Запорожжя [15;10].

Духовнi особи, якi перебували на територiї Вольностей, прагнучи
одночасно дого-ди-ти козакам, задовольнити їхнi духовнi потреби i
отримати якомога бiльше милостинi, ходили по куренях i хатах, де
благословляли запорожцiв, «хоча i не тверезих» [15;6].

Духовенство на Запорожжi вступало в спiлкування навiть з козаками, що
займалися розбоєм. Так, священик Даниїл Левицький, який їхав на Сiч до
свого родича, зустрiв розбiйникiв i дав їм хлiб, горiлку i мед. Козаки ж
дали Левицькому трьох коней, нака-за-в-ши вiддати їх на користь церкви
[29;83-89]. Спiлкувався з розбiйниками i КирилоТар-ло-вський. Пiд час
своїх тривалих блукань вiн зустрiвся з Гаркушею, провiв з ним
«спа-сен-нi бесiди», завдяки чому розбiйник покаявся [16;578]. За
легендами, проявив турботу про грабiжникiв i старець Дорош, який порадив
гайдамаковi, як вилiкувати руку, i дав на дорогу їжу [17;61-62].

Запорожцi, особливо старшина, звикли до того, що духовенство виказувало
до них шану. Коли начальник сiчової церкви донiс кошовому керiвництву,
що диякон Святко-всь-кий лаяв непристойними словами кошового, суддю,
осавула, писаря, пушкаря i дов-би-ша, останнi не повiрили i пропустили
«все мимо вух» [32;54-55].

Отже, в перiод Нової Сiчi козацтво, славлячись своєю щедрiстю щодо
ре-лiгiйних споруд i духовних осiб, щиро вiрячи в Бога, в бiльшостi
випадкiв шанобливо ставилось до храмiв Божих. Причиною цiєї шани, мiж
iншим, було те, що запорозькi цер-кви, бу-дучи мiсцем для задоволення
християнських потреб, виконували цiлий ряд iн-ших фун-кцiй. В той же час
запорожцi в деяких випадках порушували загальноприйнятi правила
поведiнки в церквi, керуючись в своїх вчинках у першу чергу мiркуваннями
за-хис-ту своїх iнтересiв i безпеки.

Козацтво, з великою шаною ставлячись до деяких представникiв
духовенства, слiду-вало їхнiм порадам. Проте причиною цього була не
стiльки повага до духовного сану, скiльки яскравi особистостi таких
духовних осiб, збiг їхнiх iнтересiв з iнтересами Вiйська. Коли дiї
духовенства йшли всупереч цим iнтересам, то у цих випадках такiй
дiяль-но-с-тi запорожцями суворо клався край. Проте духовенство, яке
перебувало натериторiї Вольностей, було матерiально зацiкавлене в
пiдтримцi дружнiх стосункiв з козаками. Тому воно прагнуло догодити цiй
унiкальнiй парафiї i досить рiдко вступало з нею в кон-флiкти.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛIТЕРАТУРА

1. Андриевский А.А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. //
Киевская стари-на.– № 5. – 1883.

2. Андриевский А.А. Комиссия 1749 г. для разбора разных претензий татар
и запорожцев. – К., 1894.

3. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в XVIII
столетии (1715-1774). – Одесса, 1886.

4. Апанович О.М. Розповiдi про запорозьких козакiв. – К., 1991.

5. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков. –
Екатеринослав, 1915.

6. Бiднов В. Сiчовий архiмандрит Володимир Сокальський, в народнiй
пам’ятi та освiтленнi iсторичних джерел // Записки НТШ. – Т. CXLVII. –
Львiв, 1927.

7. Власовський I. Нарис iсторiї Української православної церкви. –
Нью-Йорк, 1977.

8. Гаденко А.П. Азовское козачье войско (1830-1865). – 1912.

9. Герасименко Н. У маєвi знамен. Київо-Межигiрський монастир i
Запорозька Сiч // Лiтера-турна Україна. – 1991, 16 травня..

10. Голобуцкий В. Запорожское казачество. – К., 1957.

11. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке низове. –
Днiпропетровськ, 1991.

12. Кондратович Ф. Задунайская Сечь. – К., 1883.

Похожие записи