РЕФЕРАТ
на тему:
День Соборності України
Двадцяте століття залишило нам у спадок вершинні події минулого, які,
віддаляючись, не втрачають своєї значущості та актуальності, потребуючи
осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби
українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій
належить 22 січня 1919 року – день ухвали Акту Злуки Української
Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті
судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним
святом – Днем Соборності.
Саме того зимового дня в золотоверхому Києві під перегук дзвонів Святої
Софії було ухвалено рішення про об’єднання двох, розділених історичною
прірвою, гілок українського народу. В Універсалі Директорії УНР
наголошувалося: “Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали
кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна
Республіка”.
Так, спираючись на заповітні мрії і широке волевиявлення обох частин
українства, враховуючи об’єктивні історичні, політичні, духовні, правові
аспекти цього тривалого й болісного процесу, постала єдина соборна
Українська держава.
Оцінюючи тоді цю важливу подію, відомий український політичний діяч і
публіцист Сергій Єфремов писав: “Того дня оформлено і затверджено акт
поєднання двох досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків
переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не
тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах”.
Проте, як відомо, тоді українському народу не вдалося реалізувати свій
історичний шанс. У тих складних внутрішніх та зовнішньополітичних умовах
об’єднання завершити не вдалося. Україна залишалася бездержавною,
роз’єднаною етнічно, роздертою територіально, поневоленою національно.
Втрата державності знову перетворила соборність українських земель на
ідеал, невтілену мрію, одвічне бажання. На щастя, ті часи для України
вже минули. Твердо віримо, що назавжди.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну
мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він
став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної
консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення
політичної нації.
Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні
десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним
неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій
національно-визвольного руху.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі,
сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної
політичної еліти.
Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави
потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту
своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час
набуло форми агресії.
Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного,
неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах,
як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності,
добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні
ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий
конгрес задекларував, що об’єднана УНР “не має й думки забрати під свою
власть чужі землі”.
Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який
передував Акту Злуки. Ініціатори об’єднавчого руху – Українська
Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року уклали
Предвступний договір про наміри об’єднати населення і території обох
утворень в одній державі.
У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла
ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити
оформлення об’єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич
наголошував: “По лінії з’єдинення не було між нами двох думок”. І
нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим
конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні
поправки на складні й динамічні процеси української революції, які
чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.
Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті
українського народу. Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли
крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам’ять
вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом,
єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
Якщо події кінця Першої світової війни спричинили крах об’єднавчих
зусиль українського народу, то Друга світова війна стала каталізатором
збирання роз’єднаних частин України. Вони потрапили в орбіту
геополітичних інтересів двох антагоністичних тоталітарних режимів –
радянського і фашистського.
У результаті нового перерозподілу Європи у 1939 році західноукраїнські
землі були інкорпоровані до складу СРСР. Безперечно, тодішнє радянське
керівництво вирішувало свої стратегічні завдання, нарощуючи
територіальний тулуб держави, найменше турбувалося про соборність
України та етнічну консолідацію українців. Якраз навпаки, воно розуміло,
що західноукраїнське населення, особливо галичани, несуть на східні
терени республіки небезпеку поширення “українського буржуазного
націоналізму”. Звідси й такі жорстокі методи “комунізації”, масові
репресії, численні депортації населення, братовбивче повоєнне упокорення
Західної України.
Попри справжні наміри та сподівання партійно-державного керівництва
СРСР, об’єднання всіх українських етнічних території в одній, навіть
квазідержавній структурі мало і позитивне значення. Насамперед, це
соціальне піднесення, промислова модернізація краю, підвищення
освітнього рівня людей тощо.
Населення східних та південних регіонів теж відчувало вплив своїх
західних співвітчизників. Долаючи суцільні ідеологічні загати, їхня
ментальність, культура, політичні настрої знаходили відгук, особливо в
середовищі інтелігенції, інспірували дисидентський рух, сприяли
національному пробудженню.
Безперечно, “золотий вересень” 1939 року не став ідеалом соборницьких
устремлінь західноукраїнського населення. Йому набагато ближчим і
зрозумілим був січневий Акт Злуки 1919 року. Не випадково, що одно з
перших авторитетних громадських об’єднань краю, Галицька асамблея, ще на
початку 1990-х років у своїй ухвалі “Про єдність українських земель”
правовим підґрунтям входження західноукраїнських земель до України
назвала саме Акт Злуки. У тому, що на Всеукраїнському референдумі східні
та західні українці проголосували за незалежну, суверенну державу, теж
простежується ідейна спадщина злуки, національна воля єдиного народу.
При всій неоднозначності сталінського “внеску” в об’єднання українських
земель, не можна заперечити, що прирадянське співжиття українців в одній
республіці створило певні передумови для територіальної інтеграції та
національного самоусвідомлення.
Вони й стали базовими для динамічного процесу оформлення незалежності
України як суверенної, соборної держави. Завдяки тому вона має
повнокровну територію, усталені кордони і мирне життя громадян.
Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель,
консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних
бар’єрів. Акт Злуки насамперед був спробою ліквідації вікової
роз’єднувальної межі між Заходом і Сходом України.
Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність
території виступає ключовим фактором її суверенітету. Проте історична
спадщина старих розмежувальних ліній сьогодні подекуди проступає
державному тілі України хворобливими плямами регіоналізму.
Гіпертрофія цього явища в сучасних умовах може породжувати
сепаратистські настрої місцевих еліт, відцентрові тенденції політичного
й економічного характеру.
Консолідуючим фактором соборності в незалежній Україні виступають
міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації та
корінних народів, національних меншин. Тому гармонізація міжнаціональних
відносин може бути досягнута всебічним розвитком усіх етносів, їх
подальшою інтеграцією і формуванням поліетнічної політичної нації.
Зберегти одне з найсутніших надбань новітньої суверенної України –
міжнаціональну злагоду – є не тільки велінням часу, але й запорукою
соборного існування суверенної держави.
Незалежна Україна наприкінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове
співтовариство, отримала широке міжнародне визнання, створила
дипломатичну службу. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської
спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері,
гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення,
знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і
пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного
іміджу України.
Українська історична наука, долаючи кризовий стан, поступово розбирає
ідеологічні завали минулої епохи, ліквідує численні історичні
міфологеми, подаючи у всій складності тернистий шлях українського народу
до незалежної, соборної держави. Тільки об’єктивність і правда можуть
стати джерелом повчального історичного досвіду, застерегти сучасних
будівничих нової України від необачних дій і помилкових рішень.
Поза сумнівом, це стосується і подій січня 1919 року, які стали
героїчною сторінкою нашої історії, безцінним надбанням духовної
скарбниці українського народу, свідченням його величних звитяг і
драматичних невдач.
Ніби звертаючись до нас, один з творців Акту Злуки, державний секретар
ЗУНР Льонгин Цегельський говорив про день 22 січня: “Це така дата, що її
виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких
дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою
або зруйнування Січі”. Його слова справді стали пророчими.
В Універсалі Директорії УНР підкреслювалося: “Здійснилися віковічні
мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина
незалежна Українська Народна Республіка”. І хоча цій благородній ідеї не
судилося втілитися на початку ХХ століття, події 1918-1919 років
відіграли визначну історичну роль. Вони стали виявом генетичного потягу
українства до територіального та духовного єднання, спадкоємності
історичної державотворчої традиції, сформували підгрунтя для відродження
сучасної незалежної, соборної України.
На цьому підгрунті розвивалися події 22 січня 1990 року, коли історичну
естафету поборників незалежності України гідно підтримали наші
сучасники, поєднуючи живим ланцюгом злуки Київ і Львів, Схід і Захід
України.
Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки
зовнішний суспільна потреба, а й наш моральний обов’язок берегти світлу
пам’ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар
незалежності, соборності, державності.
Використана література:
Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
Яременко І.Ф. День Злуки в нашій пам’яті. – К., 2001.
PAGE
PAGE 7
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
