Реферат на тему:

Ватажки коліївщини Залізняк і Гонта

ПЛАН

Вступ

Гайдамацький рух

Коліївщина

Лідер коліївщини — Максим Залізняк

Іван Гонта — ватажок народно-визвольного гайдамацького повстання

Висновки

Список використаної літератури

Максим Залізняк

Іван Гонта

ВСТУП

Антифеодальна боротьба народних мас на Правобережній Україні
зумовлювалася не тільки жорстоким феодально-кріпосницьким гнобленням, а
й національно-релігійним утисками з боку шляхетської Польші.Трудящі
боролися не тількі проти феодальної експлуатації, а й за своє
національне визволення, возз’єднання всіх українських земель.

Відомі українські історики В.Антонович і Я. Шульгін, спираючись на
документальну основу, довели що гайдамаччина — це стихійний протест
народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного
гніту.

Найбільші гайдамацькі повстання відбулися в 1732-1734, 1750 та 1768
роках. Широкий відгук повстання гайдамаків знайшла і на території
сучасної Житомирщини. Так, у січні 1734 — року гайдамацький загін діяв
під Бердичевом. Тоді ж селяни села Котельні разом з загоном гайдамаків
зруйншали панський маєток, а населення містечка Чуднова підтримало
боротьбу гайдамацького загону Г.Клобуцького. Документи свідчать, що
гайдамацькі загони в 1750 році діяли практично по всій території Волині.
Багато сіл і містечок Житомирського повіту та околиці Любара були
охоплені гайдамацьким рухом. 9 червня повстанці в кількості 120 чоловік
напали на Бердичів і розправились з шляхтою. Гайдамаки, спільно з
селянами, нападали на шляхтичів і католицьких священників, знищували
документи. Велику підтримку, вони знайшли серед селян та міщан
Житомирщини. Вершиною гайдамацького руху стало повстання 1768 року
відоме в історії під назвою Коліївщина, яке очолили М.Залізняк і
І.Гонта.

1. ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ

У XVШ ст. На Правобережжі зародився соціальний рух , який увійшов в
історію під назвою «гайдамаччина». В словниках відсутнє єдине визначення
цього поняття, в одних гайдамаки -це учасники селянського повстання в
ХVІІІ ст.,.в других — учасники національно-визвольних рухів на
Правобережній Україні, в інших — запозичене з тюрських мов слово «гайде»
що означає турбувати, гнати, тобто переслідувати, тікати…

Народні маси , у свідомості яких ще жили традиції козацької волі , не
бажали підставляти шию під ярмо нової панщини , а до “панів” залічували
не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв , а й
унітарське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах
незаможних селян втікачів , найманих робітників з гарулень , млинів ,
фільварків , міщан , дрібну шляхту й нижче духовенство , але
підтримували його найширші верстви українського населення.

Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику
партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких
степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців
нелегально діяли у гайдамацьких зонах. Підтримку надавала й частина
православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди
православної церкви і борців проти унії.Польська влада , не маючи
достатньої кількості регулярного війська в Україні , зверталася по
допомогу проти гайдамаків до Росії , застосовувала репресії проти
запоріжців , коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди ,
переслідуючи гайдамаків , заходили на запорізькі землі й руйнували села
й зимівники.Все це загострювало взаемну ворожість.

Гайдамаки , які спочатку викликали у правобережної шляхти тількі легке
разратування , поступово перетворилися на головну загрозу для неї.Однією
з причин зростання їхньої численності було закінчення 15-20 річного
терміну звільнення селяз від повинностей.Після стількох років свободи
багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися
до гайдамаків.Польська армія не була великою перешкодою для
втікачів.Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі
Посполитої зменьшилися до 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися
за Правобережною Україною , чого було замало , аби утримати порядок.Але
чи не найвирішальним чинником, що сприяв зростанню гайдаччини , було
сусідство із Запорозькою Січчю , з якої надходили постачання, людське
поповнення і – що найважливіше – досвічені ватажки.

Особливу небезпеку гайдамаки для шляхти являли тоді, коли поляки
втягнулися в міжнародні конфлікти й кризи.Так, у 1734 р. коли росіянами
й двома польськими фракціями точилася бородьба навколо обрання нового
короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я
Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів.Верлан зібрав
близько тисячи гайдамаків і селян у сформуванні на взірець козацьких
загони і розпочав великий грабіжнецький похід Брацлавщиною та
Галичиною.Врешті польське військо змусило його втекти до
Молдавії.Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі
ватаги, які намагалися перевершити його.Польська шляхта, проте,
відповідала ударом на удар.Вона підкупом схилила знаного гайдацького
ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних
співвітчизників.Протягом кількоз років удавалося Чалому виконувати це
завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці. У 1750 р.
гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише
Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл.Тільки завдяки новим
військовим підкріплення удалося придушити гайдамацький рух.

Гайдамацький рух на Правобережжі України , в який втягнулися значні маси
людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, послаблював режим
польсько-шляхетського панування, став справжньою школою мужності кількох
поколінь українських селян.

2. КОЛІЇВЩИНА

У 1768 році на Правобережжі вибухноло найгрізніше народно-визвольне
повстання- Коліївщина.Головними діючими облича коліївщини стали
гайдамаки та й взагалі весь гайдамацький рух. Цьому сприяли такі
обставини.Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші
повинності. Для більшості селян закінчувалися пільги , і вони знову
потрапили у феодальну кабалу. Отже , число незадоволених, готових силою
відбивати наступ панів значно росло.Посилилися національно-релегійні
утиски. Спроби віруючих захищати православні церкви і монастири,
повернутися від унії до правосляв’я жорстоко каралися.На початку 1768
року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про
формальне зрівнення у правах з католиками населення православного й
протестантського віросповіданнь. Це викликало протест з боку
найреакційнішої частини магнатів і шляхти. Під гаслом захисту
католицизму і шляхетских прав у м. Барі на Поділлі вони утворили
конфедерацію. Дії загонів конфедератів вони на Київщині, Поділлі та
Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням
православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков.
Це переповнило чашу терпіння українського народу і вкрай загострило
соціальну й національно-політичну ситуацію.Для бородьби з конфедератами
царський уряд увів у Польщу, в тому числі на Правобережну Україну, свої
війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як
допомогу в бородьбі проти шляхти. Поширювались чутки про те, що Катерина
2 нібито видала “золоту грамоту”, якою вона санкціонувала знищення
шляхти, орендарів, уніатських і католицьких священиків. Навесні 1768 р.
селяни Правобережної України почали громадитися у загони, до них
приєдналися запорозька голота. Центром збору повстанців стало урочище
Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. Великий загін козаків і
селян очолив Максим Залізняк.

3. Лідер Коліївщини -МАКСИМ ЗАЛІЗНЯК

Запорозький козак Максим Залізняк увічнив своє ім’я тим, що очолив
Коліївщину — велике народно-визвольне (гайдамацьке) повстання 1768-1769
рр. на Правобережній Україні. У XVIII ст. гайдамаками (у перекладі з
тюркської слово «гайдамака» означає «гнати», «турбувати», «чинити
свавілля») польські шляхтичі називали насамперед учасників селянських
рухів, українських повстанців. Назва повстання «Коліївщина» походить,
очевидно, від слів «колоти», «колій», які характеризували повстанця,
котрий нищить ворогів, або ж від слова «кіл», тобто предмета, що міг
використовуватися як зброя.

В історичних джерелах не збереглося відомостей про дати народження та
смерті Максима Ієвлевича Залізняка. За одними даними він народився у
містечку Медведівці, за іншими — у селі Івківцях поблиз Медведівки
(тепер Чигиринського району Черкаської області). Юнаком Максим подався
на Запорозьку Січ, де пройшов суворий козацький вишкіл. У пошуках
засобів до існування наймався на різні роботи. З 1762 р. працював на
рибних промислах на Дніпрі. Пізніше заробітчанська доля закинула його до
Очакова.

Залізняк мав розвинену політичну самосвідомість і загострене почуття
соціальної справедливості. Тому його не залишили байдужим різке
посилення релігійних переслідувань православного населення, репресії та
загострення соціальної обстановки на Правобережній Україні, спричинені
діяльністю учасників Барської конфедерації (являла собою опозиційний рух
частини польської шляхти проти короля, в якому вбачали російську
маріонетку). У березні 1768 р. Залізняк разом з кількома
побратимами-запорожцями зібралися на таємну зустріч у Мотронинському
Троїцькому монастирі. На ній було ухвалено рішення про підготовку до
повстання. Залізняка проголошено полковником. На Запорожжя, Правобережну
і Лівобережну Україну відправлено козацьких посланців із закликами до
боротьби проти польсько-шляхетських поневолювачів. Вже у травні в
Холодному Яру (поблизу Мотронинського монастиря) було сформовано
боєздатне ядро повстанського війська чисельністю близько 400 чоловік. 26
травня цей загін на чолі з Максимом Залізняком виступив у похід.

???????¤?¤?$???????N?на яких розміщувалося 32 гармати. Всередині міста
знаходилися додаткові оборонні споруди. Умань захищали солдати
гарнізону, а також полк надвірних козаків польського магната Потоцького.
Напередодні штурму міста до повстанського загону Максима Залізняка
приєдналися надвірні козаки на чолі з сотником Іваном Гонтою. 10 червня
повстанці взяли Умань у свої руки.

Розпочалася нова фаза народного повстання. Урочище Карчівка поблизу
Умані перетворилося на основний повстанський табір. На загальній раді
повстанців обрано гетьмана та старшину. Гетьманом став Максим Залізняк.
Керівники Коліївщини приступили до організації влади на визволеній
території на засадах козацького устрою. У цьому зв’язку Залізняк
повсюдно розсилав свої універсали. Проголошувалася ліквідація польського
панування, унії та панщини. Вживалися заходи для зміцнення бойових
загонів повстанців, які будувалися на організаційних засадах й традиціях
козацького війська (поділ не сотні, десятки, запроваження посад сотників
і осавулів, використання військових прапорів та ін.). У різні райони
Правобережжя вирушали загони, перед якими ставилося завдання проганяти
польську шляхту з української землі. Дедалі більшого розмаху набувало
покозачення селянства.

Такий характер повстання не на жарт налякав російський уряд. Його вельми
непокоїло насамперед те, що полум’я соціальної боротьби селянства
Правобережної України може перекинутися на українські території, які
перебували під владою Російської імперії. Катерина II вирішила силою
зброї придушити визвольний рух на Правобережжі. Реалізації подібних
намірів сприяло те, що в цьому регіоні вже знаходилися російські
війська, які допомагали польському королю загнуздати рух конфедератів.

Російське командування відправило до Умані карателів — полк донських
козаків, який вів полковник Гур’єв. Не виказуючи своїх справжніх
намірів, царський полковник розташувався зі своїми силами під містом
поруч з табором повстанців. Вдаючи з себе союзника Залізняка і Ґонти,
Гур’єв став обговорювати з ним перспективи спільних військових операцій
проти конфедератів. 8 липня, дізнавшись про наближення до Умані
додаткових континґентів російських військ, він розпорядився влаштувати
для повстанців бенкет. Тим часом його солдати непомітно захопили склад
зброї, коні повстанців і оточили їхній табір. Запросивши Залізняка,
Ґонту та інших ватажків до свого намету, Гур’єв наказав їх заарештувати.
Одночасно царські війська почали брати у полон учасників повстання.

Протягом липня-серпня 1768 р. виявилися розгромленими більшість
повстанських загонів. Гайдамаки — жителі Правобережжя були передані для
покарання польським властям. Особливо жахливими і масовими стали страти
учасників Коліївщини у селі Кодні (тепер Житомирського району
Житомирської області). Ті повстанці, які мали російське підданство,
після жорстоких тілесних екзекуцій були заслані на каторгу до Сибіру. За
вироком Київської Губернської канцелярії Залізняка засуджено до
середньовічної кари — колесування. Утім, цю кару було замінено іншою —
повстанському ватажку було завдано 150 ударів батогом, піддано
клеймуванню і заслано в Нерчинськ на довічну каторгу. За деякими
свідченнями він звідти утік і взяв участь у селянській війні в Росії
1773-1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова. Героїчна постать Максима
Залізняка оспівана в усній народній творчості — історичних думах,
піснях, переказах та леґендах.

4. ІВАН ГОНТА — ВАТАЖОК НАРОДНО-ВИЗВОЛЬНОГО ГАЙДАМАЦЬКОГО ПОВСТАННЯ

Уманський сотник Іван Гонта увійшов в історію як чільний провідник
Коліївщини великого народно-визвольного гайдамацького повстання
1768-1769 рр. на Правобережній Україні.

Біографічні дані про Гонту дуже скупі. Народився він у селі Розсішках
(тепер Христинівського району Черкаської області) в селянській родині.
Дата його народження залишається нез’ясованою. Очевидно юнаком вступив в
Умані на службу до надвірного війська польських магнатів Потоцьких. У
1757 р. козака Гонту обрали сотником. Він мав яскраву індивідуальність,
а також помітну зовнішність — був високим, ставним. Відзначався
сміливістю, сильною волею та організаторськими здібностями. Сучасники
звертали увагу на його освіченість — добре писав по-польськи, а також
вільно володів цією мовою.

На обдарованого сотника, який мав незаперечний авторитет серед козаків
надвірного війська, звернув увагу власник Умані Салезій Потоцький. Гонта
став довіреною особою польського магната. Потоцький вивів його з-під
командування полковників-шляхтичів і підпорядкував безпосередньо
уманському ґубернаторові. Гонта отримав у пожиттєве володіння рідне село
Розсішки (у якому мешкала його родина — дружина, четверо дочок і син), а
також сусідню Орадівку. Володіння цими селами давало йому прибуток
близько 20 тисяч злотих щорічно.

Конфіденційні стосунки Гонти з Потоцьким, а також неабияка матеріальна
вигода від служби у надвірному війську не позбавили уманського сотника
власних переконань і не зробили його сліпим виконавцем чужої волі. Гонта
явно не співчував політиці релігійних утисків православного населення,
що здійснювалася у Речі Посполитій. Він пожертвував значні кошти на
спорудження православної церкви у рідному селі. Уманський сотник та його
дружина були ктиторами Православної Воздвиженської Церкви у містечку
Володарці (у цій Церкві зберігався портрет Гонти, завдяки чому ми маємо
уявлення про його зовнішність). До Гонти як до людини, що вболівала за
конфесійні інтереси православних (інакше кажучи, особи з опозиційними
настроями стосовно наявного політичного режиму) зверталися представники
православного духовенства навіть з Києва. Загалом, уманський сотник
внутрішньо був готовий до боротьби проти польсько-шляхетського панування
в Україні, за відновлення козацьких порядків.

У кінці травня 1768 р. до Умані дійшли чутки про наближення повстанських
гайдамацьких загонів на чолі з Максимом Залізняком. Ґубернатор Умані
Младанович розпорядився вжити посилених заходів безпеки. Були зачинені
міські брами, зміцнено варту. Проводився ретельний огляд усіх, хто
прямував до міста. Не довіряючи козакам надвірного полку, які були
вихідцями з селянських родин Уманщини, Младанович змусив їх скласти
присягу на вірність Потоцькому. За наказом губернатора козаки виступили
у похід назустріч повстанцям. Однак використати надвірних козаків як
карателів Младановичу не вдалося. Поблизу містечка Соколівки між Гонтою
та Залізняком відбулися переговори. Результатом їх стало те, що уманські
козаки прогнали своїх полковників-шляхтичів і вжилися у повстанські
лави.

Остаточне об’єднання загонів Гонти та Залізняка відбулося під стінами
Умані. Близько півтори доби тривав запеклий штурм фортеці. Невдовзі
після його початку усі солдати місцевого гарнізону приєдналися до Гонти.
Це стало переломним етапом облоги. 10 червня було зламано опір шляхти,
орендарів та лихварів, які шукали захисту від народного гніву за
оборонними укріпленнями Умані. Гонта намагався не допустити безглуздих
жертв серед переможених — наскільки це було можливим в умовах
розбурханого народного повстання.

Після здобуття Умані повстанці провели загальну раду. На ній Залізняка
було обрано гетьманом, а Гонту уманським полковником. На визволеній
території запроваджувався козацький устрій, ліквідовувалася панщина.
Уманщина була поділена на територіальні сотні, влада у яких належала
сотникам. Керівники повстання вживали енергійних заходів з метою
поширення і зміцнення повстанського руху. Такий розвиток подій на
Правобережній Україні видався загрозливим для Росії. Царський уряд був
наляканий розмахом і соціальною спрямованістю Коліївщини, яка могла
перекинутися на українські землі, що перебували під владою Російської
імперії, а також ускладнити міжнародне становище країни. Катерина II
наказала генералу М. Кречетникову придушити повстання. На той момент
генерал тримав в облозі Бердичів, в якому оборонялися польські
конфедерати. Кречетников розпорядився провести каральну операцію
полковнику Гур’єву. Увійшовши в довір’я і приспавши пильність Залізняка
і Гонти, Гур’єв підступно заарештував керівників повстання, а також взяв
у полон більшість його учасників.

Розпочалися жорстокі розправи над повстанцями. Гонту було видано
польській стороні. Пір, посиленою вартою його доставлено у село Серби
поблизу Могилева (на Дністрі). Після страхітливих середньовічних
тортурів, які Гонта витримав, не втративши самовладання, мужнього
ватажка Коліївщини було страчено.

Пам’ять про цього борця проти польсько-шляхетського поневолення України
глибоко закарбувалася у народній пам’яті.

ВИСНОВКИ

Народно-визвольне повстання 1768 року потрясло польсько-шляхетський
політичний устрій на Правобережній Україні, наблизило час її
возз’єднання з Лівобережжям у складу Росії. Воно надовго збереглося у
народній пам’яті й відіграло велику роль у формуванні визвольних
традицій українського народу. Цим подіям Кобзар присвятив один із кращіх
своїх творів- поему “Гайдамаки”.

Різноманітних форм набирала антифеодальна бородьба й на
західноукраїнських землях. Селянство і міська біднота Закарпаття активно
боролися проти феодально-кріпосницького гноблення та іноземного
поневолення під час визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр.
Селянськи маси Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття
відмовлялись відробляти панщину і сплачувати податки, захоплювали
панські землі, майно тощо, вдавалися до фіхачних розправ над гнобителями
та збройних виступів. Слід відзначити повстання с. Мшанці
Теребовлянського Руського воєводства (1717 р.), Долинського староства
(1740 р.), сіл Обертин (1744 р.) і Космач (1749 р.) на Прикарпатті, сіл
Хащів і Вовче (60-і роки) на Самбірщині, Східної Галичини (1769 р.) та
багатьох інших.

Українська історія зазнае ще багато народних посвстанн, що свідчить про
непідкорність українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Історія України курс лекції (за ред. Л.Г. Мельник,
О.І.Гуржій).-К:”Либідь” 1991р.

Ю.Зайцев Історія України -Львів: “Світ”, 1996 р.

Орест Субтельний , Історія України — К:”Либідь”-1993 р.

І.К.Рибалка Історія України –Харків:”Основа”, 1997 р.

PAGE

PAGE

Похожие записи