.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Становище у сфері культури в 30 роках (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1 3231
Скачать документ

Курсова робота з історії України

Тема: Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні.
Становище у сфері культури в 30 роках.

План.

Зміни в соціальному складі населення. Глибокі соціальні деформації.
Конституція УРСР в 1937 року: розходження між словом і ділом.

Сталінізм і його провідники в Україні. згортання українізації. Масові
репресії 30 років та їх жертви.

Особливості розвитку культури в 30 роках. Розвиток освіти.

Художня література і мистецтво.

Антицерковна політика влада в Україні. Приєднання західноукраїнських
земель до СРСР.

Злам З0—40-х років ознаменувався різкими перемінами в житті українського
населення на західноукраїнських землях, загарбаних після першої світової
війни Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Позбавлене реального права
самостійно вирішувати свою долю, воно стало закладником політичної гри,
яку вели між собою великі європейські держави — Німеччина, СРСР,
Великобританія, Франція, Італія. За досягнутими закулісними угодами,
Закарпаття було окуповане Угорщиною, а Західна Україна, Північна
Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії
приєднані до СРСР.

Вирішальна роль у такому розподілі українських земель належала
Німеччині. Гітлерівська дипломатія, намагаючись за будь-яку ціну
ревізувати поверсальську систему і врахувавши складність національних
відносин у Європі, використала факт перебування частини українських
етнічних територій у складі кількох європейських країн і нерівноправне
становище там української національної меншини як засіб тиску на їх
уряди. Значно розширила такі можливості для Німеччини досягнута разом з
Італією, Францією та Великобританією Мюнхенська угода. Вона, поклавши
початок розчленуванню і ліквідації Чехословаччини, істотно змінила
співвідношення сил в Європі на користь фашистських держав. Скориставшись
тим, що на роль учасників поділу “чехословацького спадку” настирливо
претендували Угорщина і Польща, надмірного посилення яких, своєю чергою,
особливо побоювалися Румунія та Югославія, німецьке зовнішньополітичне
відомство прагнуло розпалити суперечності між вказаними державами на
свою користь. Німеччина відразу дала зрозуміти їм, що тільки вона може
бути арбітром між ними. За принципову згоду хортистської Угорщини
приєднатися до антикомінтернівського блоку вже Ужгород, Мукачеве і
Берегове.

2 листопада 1938 р. міністри дали згоду на передання їй південної
Словаччини і частини Закарпаття.

Проголошення автономії Карпатської України стало зручним приводом
німецької дипломатії розгорнути пропагандистську акцію навколо
українського питання з метою посилення тиску передусім на угорський та
польський уряд Демонстративні жести гітлерівських урядовців по
налагодженню економічних зв’язків з урядом Карпатської України,
відкриття у її столиці — місті Хусті німецького консульства, як і
виступи німецьких засобів масової інформації можливість створення
української держави в Східній Європі під егідою Німеччини, — все це
викликало ілюзію підтримки подібних планів. І на Закарпатті і особливо в
Західній Україні спекулятивні заходи нам породжували надії у частини
української політичної еліти на те, що Карпатська Україна стане
плацдармом для створення Великої України за рахунок приєднання в
майбутньому радянської України, Галичини, Волині, Буковині то в
правлячих колах Польщі, Угорщини, Румунії, СРСР, яких аж ніяк не
влаштовувала подібна перспектива, дії Німеччини не могли не викликати
занепокоєння. Тим більше, що проголошення автономії Закарпаття в Є часто
розцінювалося як німецька ідея.

Проте трагічна історія Карпатської України показала всім, що Гітлер
ніколи не розглядав українське питання в інтересах українського народу.
Аби розвіяти побоювання своїх угорських союзників і заохотити їх до ще
більшого взаємного зближення, німецьке керівництво в березні 1939 р.
дало згоду на оку і всього Закарпаття.

Західноукраїнські політичні кола були розчаровані і розгублені: зникала,
здавалось, близька надія на власну українську державу. Натомість
демонстративне охолодження уваги до цієї проблеми з боку Німеччини було
позитивно сприйняте правлячими колами СРСР, для яких таке близьке
існування невеликої, але української держави, було небажаним, і тому
нота радянського зовнішньополітичного відомства німецькому послу в
Москві 18 березня 1939 р. в якій висловлювався протест проти окупації і
вторгнення угорських військ Закарпаття, мала лише формальний характер,
оскільки всі наступні заходи дипломатії СРСР були спрямовані насамперед
на зближення з Німеччиною.

І якщо спочатку ініціатива активізації та зміцнення взаємних контактів
як свідчать опубліковані німецькі документи, більшою мірою виходили
Радянського Союзу, то з кінця липня, коли Німеччина розпочала
безпосередню підготовку до нападу на Польщу, ініціативою заволоділи
гітлерівці, які вважали за можливе шляхом поліпшення стосунків з СРСР
уникнути загрози “на два фронти”. На фоні безуспішних переговорів між
СРСР, Великобританії та Францією німецька сторона, прагнучи за будь-яку
ціну запобігти зближенні Радянського Союзу зі західними державами,
декларувала йому територіальні поступки, в тому числі і за рахунок
українських етнічних засобів “Відмова від Прибалтики, Бессарабії,
Східної Польщі (не кажучи вже про Україну) — в даний момент мінімум, на
який німці пішли без три роздумів, лише б одержати від нас обіцянку
невтручання у конфлікти з Польщею”,— повідомляв на той час повірений у
справах СРСР в Німеччину Г.Астахов у Москву.

Пакт Молотова-Ріббентропа.

За таких умов радянський уряд пішов на укладення договору про
ненапад з Німеччиною був підписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 І 1939
р. після кількагодинних переговорів міністерства закордонних справ СРСР
Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна.

Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в
якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Окреме
його положення стосувалося українських земель: “У разі
територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до
складу Польської держави,— читаємо в цьому документі, — межа сфер та
інтересів Німеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву,
Віоли і Сяну”. Отже, більшість Західної України, згідно з умовами
протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.

Обидва ці документи — договір про ненапад і таємний протокол як єдине
ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували
загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були
протиправними, оскільки грунтувалися на насильстві щодо третьої країни.
Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над
СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній
ізоляції Радянського Союзу.

Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс,
зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному
протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю
інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів обох держав. Як Гітлер,
так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень
щодо перебудови с

віту,
вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому
найефективніший і єдино правильний шлях, їх зближувала загальна
ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі. Спільним
було і те, що, ліквідувавши свободи всередині країни, приборкавши сили
вільного розвитку, обидва режими вимушені були форсувати
зовнішньополітичну активність для врівноваження внутрішньої скутості,
виправдання репресивних порядків.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а
також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись
сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти
край ненависному йому національно-визвольному рухові українського
населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на
території радянської України. В цьому наочно проявлялась стандартність
дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність
шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні
проблеми.

Початок другої світової війни. Вступ Червоної армії в Західну Україну.

Добившись підписання з СРСР договору про ненапад, Гітлер приступив до
здійснення своїх задумів. Підрозділи вермахту, вчинивши напад на Польщу,
о 4 годині 45 хвилин 1 вересня 1939 р. розв’язали другу світову війну.
Незважаючи на впертий опір польських військ, до яких було

Мобілізовано й 150 тис. українців, німецькі дивізії, маючи істотну
перевагу в плах, бойовій підготовці й технічній оснащеності, швидко
просувалися на схід 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні
сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до
Бреста та околиці Львова, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич.
Військові дії точилися на теренах західної України.

Акт агресії змусив уряди Великобританії й Франції, зв’язаних з Польщею
зобов’язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну
Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь в ній була символічною.
Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники
прийняли таємне рішення не приступати до активних бойових дій. Польща
опинилася на порозі воєнно-політичного краху.

Поява німецьких дивізій біля обумовленої таємним протоколом
демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на
перших порах попри всі намагання Гітлера втягнути СРСР у військовий
конфлікт (ноти від З, 5 і 8 вересня) не наважувалося на
цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за
агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити
досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти
Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і
Західну Білорусію Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа
зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише
з таким обгрунтуванням, що Червона армія виступає на захист
населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози.
Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з
радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був
вилучений натомість з’явилось формулювання: ”радянський
уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні
українці і білоруси, які проживають на території Польщі,
кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку
обставину, радянський уряд дав таке розпорядження Голові;
командуванню Червоної армії: віддати наказ військам перейти кордон і в
під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної
Білорусії. Ця нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. була
вручена польському послі Москві. Того ж дня рано-вранці частини
Червоної армії перейшли державний кордон і вступили на територію
Західної України і Західної Білорусії.

Радянська нота стверджувала припинення існування Польської державне
повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну
неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не
наважилися навіть де-юре оголосити війну СРСР. Головнокомандуючий
польською армією Ридз-Смігли видав лише директиву, в якій наказував
своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини,
не вступаючи в ( Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку.
Для здійснення походу в Західну Україну було створено Український фронт,
командування якого призначено маршала Семена Тимошенка. Радянські
війська 17 вересня ( вступили в Тернопіль, Збараж, Рівне. Наступного дня
— в Луцьк, Стані Галич, 22 вересня — у Львів, 24 вересня — Дрогобич, 26
вересня — Самбір та Яворів, 27 вересня — Старий Самбір. Після 12-денного
маршу і коротких боїв з окремими польськими частинами Червона армія
вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилась.

Між СРСР і Німеччиною 28 вересня був підписаний договір про дружній
кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим
договором до складу СРСР відійшла і більшість територій Західної України
(окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, за
пропозицією Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини.
Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену
лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони
СРСР посунулися на захід на 250—350 км.

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення —
від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова
втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службових
функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто
виїжджав з єдиною метою з’єднатися з рідними, хто не бажав стати
мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за
кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих
репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла
загалом вичікувальну (з різними відтінками) позицію,
сподіваючись на мирне співжиття з новою владою.

Підтримку прихід радянських військ одержав насамперед серед незаможних
верств населення. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців
радянське керівництво вміло використало привабливість гасел
національного визволення і соціальної справедливості, під якими
здійснювався похід Червоної армії. Тому в багатьох місцях
червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, а в окремих містах і селах
були зроблені навіть спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами,
прапорами, лозунгами. Американський професор польського походження Ян
Гросс зазначає: “В хуторах, селах і містах Червону армію вітали більші
чи менші, але в будь-якому випадку помітні дружньо настроєні натовпи.
Вони складалися з молоді білоруської, єврейської й української
національності. Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними або
жовто-синіми прапорами, часом закидували війська квітами… вітали
хлібом і сіллю”. Дізнавшись про вступ військ СРСР у Західну Україну,
чимало місцевих активістів, насамперед колишніх членів Комуністичної
партії Західної України, створювали загони робітничої гвардії і сільські
дружини, роззброювали поліцію, усували від влади представників польської
адміністрації, в окремих місцях організовували нові місцеві органи влади
— ревкоми.

Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і
правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової
адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції
західноукраїнського загалу. У Львові 26 вересня відбулась нарада
представників українських культурно-освітніх організацій і товариств,
які привітали дії уряду Радянського Союзу. Ще раніше, 24 вересня 1939
р., про свою готовність співпрацювати з новою владою за умови збереження
основних осередків раніше організованого культурного та економічного
життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і
цивільними представниками СРСР делегація галицьких політиків на чолі з
Костем Левицьким.

Включення Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії
до складу УРСР.

Ще не встановивши повного контролю над Західною Україною, радянське
керівництво приступило до юридичного оформлення її нового статусу.
Детально розроблений план дій в цьому напрямі був затверджений 26
вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) під
головуванням Сталіна. Цей план передбачав скликання 26 жовтня того ж
року у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були
вирішити питання про входження Західної України в СРСР, про характер
нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості, про
конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день
проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців),
інші організаційні заходи виборів, а також повністю узгоджений порядок
денний Народних Зборів.

Початок реалізації задуманого Сталіним і його оточенням поклала
постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. “Про питання Західної України
і Західної Білорусії”, яка визначила відповідальними за проведення
Народних Зборів воєводські, міські й повітові тимчасові управління, що
вже за участю уповноважених ЦК КП(б)У замінили на місцях ревкоми і взяли
на себе функції нових органів влади. 4 жовтня Львівське тимчасове
управління звернулося до Луцького, Станіславського і Тернопільського
тимчасових управлінь з пропозицією скликати Народні Збори Західної
України. Постановою Військової Ради Українського фронту 5 жовтня був
затверджений склад комітету з організації виборів, а наступного дня —
положення про вибори, призначені на 22 жовтня.

Ae

AE

AE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020