Реферат на тему:

Селянсько-козацькі повстання в Україні наприкінці XVI — на початку XVII
ст.

Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і
козацтва проти кріпацтва і національного гніту.

А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так,
протягом 1490-1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у
Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи.
Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич.
Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте
діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали
поразки.

У XVI ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби — рух опришків.
Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські
райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з
ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух
розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли
загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання,
очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський
на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу
Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та
Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до
Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства.
Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським
воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593
р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала
тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У
травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову
вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський
староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським,
запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з
новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в
цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад.
Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та Брацлавщині,
жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно
збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло
визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив
його виходець із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, —
Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він
очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників.
Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу
проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини
старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом
Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани
Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони
захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і
Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками.
Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з
Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм
Лободою і Матвієм Шаулою — до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка
захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив
війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії.
Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом.
Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином,
усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в
руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське
військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в Молдавії.

Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне
польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати
об’єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського
гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під
керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п’ятитисячний
загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і
селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив,
Наливайко поспішив з’єднатися з другою частиною війська. При переході на
р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами
Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися неподалік
від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви
наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь
відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало
руку, був поранений і Наливайко, але й польські війська змушені були
відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до
Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед
них — 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з
Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування.
Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської
держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли
до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен — 3 версти,
козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили
його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у
Жолкевського — 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини
князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав
таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак
невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому
схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки
влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з
підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після
десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про
нього: «Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей,
до того ж знаменитий артилерист». Ім’я Наливайка стало символом мужності
й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К.
Рилєєв у поемі «Наливайко» і Т. Шевченко в поемах «Тарасова ніч» і
«Гайдамаки». Після придушення повстання Наливайка в Україні посилилося
феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі,
Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період
кріпосницько-шляхетської реакції.

На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн
із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову
допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у
складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці
брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не
хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.

У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного.
Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в
Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох
походах, найвідоміший з яких — похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що
козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його
політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі
загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і
Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3
тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля
затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає
в тому, що він об’єднав військову силу козаків з політично слабкою
церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом
з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці
стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року
він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського
патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки
погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний
разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького
кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими.
Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на
Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до
українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ
султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської
війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до
Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою
польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер
Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повернулося 40-тисячне
козацьке військо, яке брало участь у битві під Хотином. Ніхто з козаків
не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб
утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено
восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд призначив
гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне
військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв з поляками
запорожці знов обрали гетьманом Дорошенка і пішли на переговори,
унаслідок яких реєстр було збільшено до 6 тис, але більшість рядових
козаків мали повернутися до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових
козаків на п’ять полків і місцем їх перебування визначив Київ, Канів,
Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і Черкаси. Загальне управління
здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його обирали козаки, а
затверджував король. На відміну від реєстрових козаків Запорозька Січ
хоча формально й підпорядковувалася гетьману, але фактично зберігала
автономію.

У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з пропольською
орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у
козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і
стратили.

Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який
організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов
очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано
угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім козакам, які брали
участь у повстанні, було оголошено амністію.

У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі,
на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення
будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнував
фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав
участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть
отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку
галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на
це польська шляхта добилася його страти.

У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло
Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні
1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала
їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Микола
Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь
залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-ти-сячної армії повстанців не
стала завершенням повстання. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні
очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і
Дмитро Гуня. Вони організували 20-тисячне військо і в битві під Голтвою
завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків
оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами.
Одна частина війська на чолі з Острянином прорвалася з оточення і
відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Гунею прорвалася на
територію російської держави.

Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр
до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування.
Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада
польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і
осавули мали тепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територія козаків.
А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких
не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не
тільки не втихомирили козаків, а навпаки, спричинили нове повстання.

Наступне десятиріччя (1639-1648 рр.), назване польськими істориками
«золотим спокоєм», було періодом особливо жорстокого і соціального, і
національного гноблення.

Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п’ять великих
селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед
причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань,
суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність
єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі
інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби
проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися
військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився
військовий досвід, зміцнилися зв’язки козаків із селянами. Десятирічний
«золотий спокій» тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже
визрів. Посилення в Україні в першій половині XVII ст.
польсько-шляхетського гноблення викликало невдоволення селян, жителів
міст та інших верств населення. Напередодні визвольної війни велика
частина території України була під владою Речі Посполитої і поділялася
на Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Чернігівське та Руське
(з центром у Львові) воєводства. Характерним для цієї пори було
зростання великого феодального і монастирського землеволодіння. Особливо
великі маєтки мали польські та спольщені українські магнати. Так, А.
Конєцпольський мав 18,5 тис. дворів, Вишневецький — 7 тис. дворів,
Любомирський — 5 тис. дворів, католицькі монастирі та костели — 50
маєтків.

Вимоги шляхти до селян підвищувались, посилювалось їхнє гноблення. На
той час існувало три основні види ренти: продовольча, грошова та
відробіткова. Крім того, селяни повинні були платити за будинки і
худобу. Панщина на основній території України досягала трьох-чотирьох
днів на тиждень, а в окремих районах (західних) навіть більше. Усе це
підштовхувало селян продовжувати тікати на Січ, вони відмовлялися
виконувати обов’язки, спалювали будинки поміщиків, знищували їхні
посіви.

Ще тяжчим було становище селян, які жили в маєтках, що їх феодали
здавали в оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права
володіти землею. Так, у 1616 р. понад половину українських земель, що
належали Польщі, орендували єврейські підприємці. Прагнучи швидше і з
прибутком повернути за короткий час вкладені гроші, вони змушували
працювати селян по 6-7 днів на тиждень, карали їх, саджали за найменші
провинності до в’язниці. Крім того, орендарям надавалася можливість
тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки й тютюну, а потім
вони встановлювали найвищі ціни на ці товари. Це не сприяло популярності
євреїв-орендарів серед українського населення. Так, англійський історик
Норман Дейвіс писав про жорстоку експлуатацію селян
шляхетсько-єврейським союзом.

Тяжким було також становище міських жителів. У Київському та
Брацлавському воєводствах проживала майже половина всього населення, що
було втричі більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоча багато поселень
мали статус міста, а окремі навіть Магдебурзьке право, переважно це були
форти, побудовані для захисту населення від татар. Багато жителів міст
займалися сільським господарством. Вони виконували також різні
повинності: укріплювали замки, вартували в лісах, платили данину за
пасіки тощо. Іншими словами, багато в чому залежали від магнатів, на
території яких були їхні міста.

Феодально-кріпосницьке гноблення доповнювалося національним гнітом.
Наприклад, у Львові українцям дозволялося жити лише в одному місці, на
руській вулиці. Вони не брали участі в управлінні містом, не мали права
на вільну торгівлю. Переслідування зазнавали українська мова і культура.
Водночас тривала експансія католицької церкви. Усе це спричинилося до
визвольної війни українського наро-ду. Очолив її Богдан Хмельницький.
Народився він у 1595 р. у сім’ї українського шляхтича, вчився в Колегії
єзуїтів, дістав добру освіту, знав латинську, українську, російську,
польську, турецьку, татарську та французьку мови. У 1620 р. в битві з
турками під селом Цецорою загинув його батько, а Богдан потрапив у
полон. Через два роки його викупили, він повернувся до свого хутора
Суботова, почав служити в реєстровому війську. Брав участь у багатьох
сухопутних і морських походах козаків проти Османської імперії,
Кримського ханства, у російсько-польській війні 1632-1634 рр. У 1638 р.
дістав посаду писаря Війська Запорозького, а в 50 років став сотником
Чи-гиринського козацького полку. У 1646 р., коли Б. Хмельницького не
було в Суботові, польський шляхтич Д. Чаплинський захопив його маєток,
убив молодшого сина і вкрав жінку, на якій овдовілий Б. Хмельницький
збирався оженитися. Коли численні звертання і скарги до суду Б.
Хмельницькому не допомогли, він вирішив помститися сам. Звільнившись від
варти, він у грудні 1647 р. разом зі старшим сином Тимофієм втікає до
Запоріжжя. За короткий час він зумів дістати підтримку запорожців,
захопити човни з продуктами, зброєю і обмундируванням, які прибули для
Корсунського реєстрового полку, прогнати з Січі польську заставу. У
січні 1648 р. його обирають гетьманом. Невдовзі Б. Хмельницький
звертається з універсалами до українського народу із закликом піднятися
на боротьбу проти польської шляхти. Б. Хмельницький висунув до Польщі
дві вимоги: визнати самоврядування козацтва й вивести польські війська з
Украї-ни. Проте Річ Посполита визнала їх неможливими і образливими. До
Запоріжжя прибули посланці великого коронного гетьмана з пропозицією до
Б. Хмельницького добровільно піти з Січі, але той відмовився. Тоді М.
Потоцький звернувся з універсалом до повстанців із закликом “видати Б.
Хмельницького і розійтися”. Незважаючи на погрози, з усієї України до
Січі йшли нові й нові повстанці.

Бажаючи збільшити свої сили, Б. Хмельницький розсилає своїх людей до
реєстрових козаків, а сам разом із сином Тимофієм і близькими
соратниками їде до Криму для переговорів з урядом Бахчисарая про участь
у військових діях проти Польщі. Становище, в якому перебував хан,
сприяло укладенню договору. По-перше, хана до цього спонукали його ж
мулли, які не бачили іншого виходу поліпшити життя татар, крім ведення
війни з Річчю Посполитою. По-друге, Б. Хмельницький залишав у заставу
свого сина, і це давало їм якісь гарантії на поживу. Згідно з
Бахчисарайським договором Іслам-Гірей давав чотиритисячне військо татар
на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм.

Таким чином, війна стала неминучою. Військо Б. Хмельницького, коли
вирушало із Запоріжжя, налічувало 5 тис. чол. Назустріч йому йшло
приблизно таке саме за чисельністю польське військо (як вва-жає
дослідник С. Зеркало, польський гетьман Потоцький мав у Кор-суні військо
чисельністю 6920 чол.).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:
Навч. посіб. — К, 1996.

Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.

Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії
українського народу. — К., 1954.

Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.

Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

Похожие записи