Реферат на тему:

Процес організаційного та ідеологічного оформлення есерівського руху в
Україні на початок російської революціі 1905-1907рр.

 

Кінець XX — початок XXI століття став часом радикальних
суспільно-політичних зрушень, зумовлених вибухом невдоволення народних
мас попранням демократичних свобод і бажанням бути дійсно спроможними
певним чином впливати на долю своєї країни.

Звісно ж, історія — це колесо, і тому суспільна думка поринає в минуле,
шукаючи відповідей на ії перехрестях. 100 років тому, у 1905 році,
Російська імперія, через невирішеність проблем теж дозріла до революції.

І хоча народний вибух закінчився жорстокою реакцією, але ж революційний
рух, як впертий криголам зрушив міцну кригу імперського буття,
розчищаючи шлях для демократичних перетворень. Тоді боротьбу з царатом в
Україні очолили як національні так і більш організовані та досвідчені
загальноросійські партії. Одна з впливовіших партій, яка поширила спектр
лівих сил на межі століть — це Партія соціалістів — революціонерів
(ПСР).

Тому завдання цієї роботи — висвітлити питання становлення есерівського
руху в Україні на початок революції 1905-1907 року: його ідеологічний,
тактичний, структурний фундамент, на якому була збудована міцна споруда,
яка залишила помітний слід в політичному житті XX століття.

Перші організації соціал — революціонерів побудовані на ідеалах
народництва з`явилися наприкінці XIX століття: «Союз руських Социал —
революционеров» (Берн, Швейцария, 1893); Київська група; «Союз социал —
революционеров» у Саратові (1895 — 1896 рр). У 1897 році у Воронежі
відбувся з`їзд у роботі якого взяли участь представники Київської,
Полтавської, Харківської, Воронезької, Петербурзької груп. З`їзд ухвалив
їх об`єднання, створивши «Партію Соціалістів — Революціонерів». До кінця
століття відбулося ще три з`їзди — у Полтаві (листопад 1897 р), Києві
(серпень 1899 р), Харкові (кінець літа 1900 р). Але новостворена
«партія» стала лише регіональним відділенням руху «Південною партією».[
3; с.109]

Ідейна платформа есерів складалася за рахунок поєднання різних
елементів народницької ідеології. В цілому вони вірили в революційні
ідеали своїх попередників, але мали сумніви щодо обґрунтування цих
ідеалів. Це було пов`язано з попередніми невдачами народницького руху,
розвитком російського капіталізму та успіхами розповсюдження марксизму в
Росії. Есери визнавали успіх марксизму, користувалися його
термінологією, але разом з тим не вважали його за ґрунтовне явище в
російських умовах вони заперечували марксистський монізм, який ставив
долю соціалізму в залежність від капіталістичних відносин. Есери
вважали, що рушійною силою на шляху до мети стане не капіталізм (який,
на їх думку мав негативні тенденції в російських умовах), а криза
землеробства започаткована ще реформою 1861 року. Ця ідея разом з
бажанням позбавити мук і страждань трудовий народ, насамперед селян, і
пояснювала головну роль селянства в революції.

Протягом перших років XX століття есерівські групи і комітети
почали діяти в усіх українських губерніях, зокрема в Харкові, Житомирі,
Олександрівську, Кременчуці, Бахмуті, Миколаєві, Чернігові, Новгород-
Волинську.

Оскільки в Україні на початку XX століття, зокрема у 1902 році,
в Полтавській і Харківській губерніях відбувалися широкі селянські
виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї праці.
Через це вже в перші роки існування партія есерів мала прихильників в
українському селі.

Разом з цим есери ведуть роботу по поширенню свого впливу на різні
верстви населення: з`являється Крестьянский союз партии социал-
революционеров (1902), «Союз народных учителей» (1903), «Рабочие
союзы».

Звичайно, стара народницька ідеологія потребувала реформувань. І на
початку XX століття молодими народниками — економістами закладаються
основи неонародництва. Теоретиком нового народництва стає В.М. Чернов –
автор соціалістичної теорії пристосованої до країн з здебільше
селянським населенням.

Першим програмним документом неонародників став «Маніфест» виданий
«Південною партією» в 1900 році. Але в ньому стільки розбіжностей та
невизначеності, що по суті це є декларація.

У цей час есерівський рух поповнюється, з одного боку старими
народниками, які відбули каторги та заслання, з другого – радикально
налаштованою молоддю. Погляди в середині руху досить суперечливі. У 1901
році в газеті «Накануне» мова йде про два крила в русі: ліве – віддане
народовольчим традиціям, представники якого робили ставку на
пролетаріат, інтелігенцію, централізм та терор, і праве – прихильники
марксизму та соціал – демократів, які на відміну від останніх опиралися
на селянство та дуже обережно ставилися до терору.

Але незважаючи на протиріччя, ще з весни 1901 року почалися
переговори щодо об`єднання різних організацій в партію. А вже в січні
1902 року третій номер «Революционной России» повідомив про створення
партії соціалістів – революціонерів, яка поєднала «Северный союз»,
«Південну партію», «Аграрно — соціалістичну лігу». Офіційним органом
партії було проголошено «Революционную Россию», теоретичним – «Вестник
русской революции».[2;с.31 ]

Розробка есерівської програми почалася влітку 1902 року, а в
травні 1904 року в 46 примірнику «Революционной России» з`явився її
четвертий проект. Офіційно він значився як проект редакції газети, але
практично автором був В.М. Чернов. Ця програма, з незначними змінами в
подальшому залишилась головним керівним документом есерів до кінця їх
існування.

Програма містила чотири блоки: аналіз світової системи
капіталізму; аналіз міжнародного соціалістичного руху; характеристика
особливих умов розвитку соціалізму в Росії; програма руху. Остання була
поділена на програму – мінімум і програму – максимум.

Програма – максимум містила кінцеву ціль партії – побудову
соціалізму. Оригінальність есерівської моделі соціалізму була не стільки
в баченні соціалістичного суспільства, скільки у визначенні шляхів
Росії до нього.

В основу своєї програми і ідеології есери поклали успадковану від
старих народників ідею особливого шляху Росії до соціалізму. Ця
особливість була пов`язана не з унікальною духовною організацією та
культурним спадком населення Російської імперії, а з міжнародним
розподілом праці. Росія уявлялася як «Євразія», що стоїть на межі
індустріального Заходу та аграрного Сходу.[ 5;с.178]

Не визнаючи класового поділу суспільства, есери ділили соціальні
та політичні сили на два табори в залежності від відношення людей до
праці і джерел прибутків. З одного боку, стояв табір, що жив за рахунок
експлуатації чужої праці, а з другого – народні маси, які жили власною
працею. До них есери відносили головну силу трудового табору та рушійну
силу революції – селянство, пролетаріат і «трудову» інтелігенцію. Разом
ці верстви населення становили „трудовий народ”, який під приводом
єдиної соціалістичної партії приведе до соціалізму.

Есери вважали, що партія не повинна керуватися якоюсь однією
теорією, тому в поглядах був присутній плюралізм: елементи суб`єктивної
соціології Михайловського, модні на той час течії махізму,
емпіріокритицизму та неокантіанства.[6;с.133]

До програми – мінімум увійшли такі вимоги: скликання Установчих
зборів, політичні та громадські свободи, пропорційне представництво у
виборчих органах, пряме народне законодавство у вигляді референдумів
будучи прибічниками широкої демократії, есери, однак припускали
встановлення в разі необхідності тимчасової революційної диктатури.

Державний устрій есери бачили як федеративні стосунки між
окремими національностями, залишаючи за ними право на самовизначення,
широку автономію місцевих органів самоврядування.

Центральним пунктом господарчо – економічної частини
програми-мінімум була вимога так званої соціалізації землі. Малося на
увазі відміна приватної власності на землю, перетворення землі на
загальнонародну власність (недержавну). „Соціалізація” землі була
з`єднувальним елементом між програмами мінімум і максимум.[1;c.23]

Що стосується майбутньої революції, то есери визначали її як
«соціальну», тобто перехідну між буржуазною і соціалістичною.

Разом з тим, шляхи приходу до влади вбачалися мирними,
реформістськими, на основі демократичних конституційних норм. Через
демократичні вибори есери сподівалися отримати більшість. Спочатку на
місцях, а потім в Установчих зборах. Останні мали визначити форму
державного правління і стати вищим законодавчим і розпорядчим
органом.

[ 5;с.187]

Разом з об`єднавчими процесами набирала силу тактика
індивідуального терору. Офіційно «Боевая организация ПСР» (БО) була
сформована у 1902 році Г.А.Гершуні. А з травня 1903 року після арешту
Гершуні організацію очолив Є.Азеф. БО знаходилася в партії на
автономному положенні, мала свій статут, касу, адреси. Гершуні
(1901-1903) та Азеф (1903-1908) були організаторами партії і
впливовішими членами ЦК.

Напередодні революції основу партії становили місцеві організації:
комітети і групи, які формувалися за територіальним принципом. До
структури місцевої організації, звичайно, входили: союз пропагандистів,
агітаторів і технічні групи (типографська і транспортна). Організації
здебільшого формувалися зверху вниз: спочатку виникало «ядро» — керівний
орган, навколо якого формувався партійний осередок.

Функції ЦК виконували певною мірою найсильніші місцеві
організації, серед яких була катеринославська, київська, одеська.

Якщо до революції головним завданням партії було виховання в
масах соціальної свідомості, то з початком революційних подій метою
стало повалення царського режиму. Діяльність есерів стає дедалі більш
організованою, масштабною, енергійною. Інтенсивніше стає агітація та
пропаганда.

Таким чином, роль соціал – революціонерів у житті українського
суспільства була досить вагомою. В умовах бурхливого сплеску стихійної
активності мас, ПСР, попри всі свої ідеологічні, теоретичні і тактичні
розбіжності, стала перед необхідністю чітко визначити своє місце, гасла,
а також ймовірних союзників. Від правильності обраного шляху значною
мірою залежало майбутнє революції і, як наслідок, майбутнє імперії.

 

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Вєтров Р.І., Донченко С.П.Політичні партіі України в першої чверті ХХ
століття (1900-1925 рр.)-Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, Вид–во
“Поліграфіст”,2001.-245с.

2.Гусев К.В.Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционизма к
контрреволюции.-М.,“Мысль”,1975.

3.Політична історія України. ХХ ст.:У6т./Редкол.: І.Ф.Курас (голова) та
ін./-К.:Генеза,2002-2003.

4.Политическая история.Середина ХІХ в-1917г./Под редакцией проф.
В.А.Кувшинова (отв.редактор),проф. А.В.Чумакова/–М.:Изд-во
МГУ,1992.-160с.

5.Политические партии России : история и современость.
(проф.А.И.Зевелев) – М.:2000.-631с.

6.Политические партии России Конец ХІХ–первая треть ХХ века.
Энциклопедия.-М.:Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН),1996.
–872с.

Похожие записи