.

Державницька ідея в російській історігорафії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2442
Скачать документ

Реферат на тему:

Державницька ідея в російській історігорафії

Що являє собою «державницька школа» в російській історіографії? У
літературі існує чимало її означень: «історична школа» (М.
Чернишевський), «юридична школа» (П.Мілюков [8]), «державна школа»
(М.Рубінштейн, В.Іллерицький, А.Сахаров, О.Шапіро [4; 5; 12; 13; 20),
«історико-юридична» (А.Сахаров). Останнім часом вживається термін
«державницький напрям»[3].

Цей «термінологічний хаос» – невипадковий. Взагалі термінологічні
проблеми – це не лише питання семантики. Термінологічна з`ясованість
відбиває рівень понятійного апарату та засоби дослідження проблеми.
Розмаїття термінів щодо державницької школи в російській історіографії,
на наш погляд, відображає етапи самосвідомості та вивчення цього
феномену.

Справа в тому, що за поняттям державницької школи ховається досить
складний науково-культурний феномен, характеристика якого містить кілька
сенсів. Йдеться про: 1) державницьку у вузькому розумінні слова; 2)
державницький напрям у російській історіографії; 3) державницьку
свідомість російського суспільствава, етатистський стиль мислення
російської інтелектуальної еліти.

Що являє собою державницька школа у прямому розумінні слова. Російський
дослідник С.Михальченко виказав дотепне спостереження: якщо означення
стоїть перед словом «школа», то останнє без сумніву можна замінити на
слово «напрям» («державницька» школа – державницький напрям) [9, с.57].
Якщо «школа» пов`язана з конкретним ім’ям дослідника, то така зміна не
можлива; наприклад: школа Антоновича, школа Грушевського, школа
Ключевського. Цікаво, що державницька школа в російській історіографії
не ототожнюється з однією конкретною постаттю (не кажуть «школа
Кавеліна» чи «школа Чичеріна»).

На нашу думку, традиційні чинники «школи» (зв’язка вчитель-учні, єдина
проблематика, спільні методи, концепція, наукова установа, навколо якої
гуртуються члени школи) проступають дещо невиразно. Державницька школа в
російській історіографії – це скоріше своєрідний «незримий колледж»,
об’єднання вчених, зусилля яких спрямовані на реалізацію єдиної наукової
програми – створення нової концепції історії Росії, відповідно
європейському рівню та стандартам.

Ідейно-філософські засади наукового світогляду істориків-державників
становить ідеологія романтизму. Йдеться про вплив історичної школи права
Ейхорна та Савіны, пріоритети політичної історії у Ранке, вчення Гегеля
про державу як найвищу форму су спільного розвитку, ідею органічного
розвитку суспільних форм життя у О.Т’єррі та Ф.Гізо. Ці романтичні
повіви на російському ґрунті перегиналися з традиційними схемами та
ідеями М.Карамзіна, Г.Еверса, М.Каченовського, М.Погодіна тощо.

Формула романтичної свідомості містить три принципи: 1) ідея народності;
2) самобутності; 3) принцип органічності. Тріада С.Уварова (православ’я,
самодержавство, народність) постає як консервативно-охоронний різновид
цієї формули. Ідеологія істориків-державників відображає специфіку
ліберальної течії в межах романтизму.

У свідомості російської ліберальної професури 40-50-х рр. ХІХ ст. ідея
народності була тісно пов’язана з ідеєю державності, які розглядались як
нерозривні поняття, форма і зміст. Держава уСоловйова – це «необхідна
форма для народу, який немислимий без держави» [16, с.1126]. З точки
зору Б.Чичеріна, держава – це вища форма суспільного життя, «вищий прояв
народності в суспільній сфері» [18, с.369]. Таким чином, держава
сприймалась ліберальними істориками як відбиття внутрішнього життя
суспільства. тим самим ідея народності наповнювалась державницьким,
змістом Вивчати суспільство, народне життя було можливо лише через
діяльність уряду, державних установ, політичних діячів. Історик писав
С.Соловйов у дусі Л.Ранке, «должен изучать деятельность
правительственных лиц ибо в ней находится лучший, самый богатый материал
для изучения народной жизни» [16, с.1124]

«Державницьке» сприйняття народності російськими інтелектуалами середини
XIXст. тісно пов’язане з ідеєю самобутності російської історії. Соловйов
пояснював специфіку російської історії процесом колонізації, яка у свою
чергу була зумовлена такими чинниками як «природа країни», «природа
племен» та «перебіг зовнішніх подій». У висновках до IVтому «Истории
России» він писав, що давня руська історія є історія країни, яка
колонізується. і К.Кавелін специфіку російського історичного процесу
вбачав в особливостях «великоруського народного типу», тобто
етнопсихологічному факторі. Характерні риси цього типу з огляду
природних умов Росії – безформність, розпливчастість народної маси,
зумовили провідну роль держави в історії Росії. Європа і Росія – два
окремих світа. Європа створила місто, Росія —«мужицьке царство». Виразні
метафори Кавеліна, які він вживав щодо характеристики аморфності,
пасивної ролі народних мас: російський народ це – «етнографічна
протоплазма», «калузьке тісто» [2, с.745-746].

Б.Чичерін використовує образ «блукаючої Руси». Спочатку не було навіть
народу, натомість існувала «поодинока блукаюча постать» («одинокое
блуждающее лицо»). Будівничим суспільства постала держава.

Важливою складовою романтичного світогляду був принцип органічного
розвитку російської державності. Ця ідея державницької школи протистояла
статичній схемі історії держави Російської Карамзіна та істориків
XVIIIст.

Зрозуміло, що світогляд російських державників мав історичний характер,
і сама школа пройшла певні етапи еволюції. Початковий етап пов’язаний з
діяльністю Д.Кавеліна. Доробком його була загальна концепція російської
державності з точки зору принципу органічності. Кавеліним була
започаткована трьохчленна схема історії Росії: родові-вотчинні-державні
взаємини.

Родові стосунки поступово починають руйнуватися родинним чинником.
Княжий рід з часом роздрібнюється на окремі сім`ї, з появою яких виникає
поняття власності. На зміну принципу родового володіння руською землею
приходить вотчине володіння, яке і зумовлює всю систему суспільних
взаємин на другому етапі російської історії (з XIIст.). У процесі
збирання земель князями виникає величезна вотчина – Московське царство,
яке у XVIIIст. остаточно перетворюється на державу, «тобто стало
державою у настоящему розумінні слова».

Вотчинний устрій Кавелін розглядає як першу форму державної організації,
що цілком відповідає ідеї органічності руського історичного процесу, яка
і визначає особливості державної схеми на першому етапі формування
державницької школи.

На другому етапі ідейним промотором державницької школи. який завершує
її теоретичне обґрунтування, виступає Б.Чичерін. Як і Кавелін Чичерін
вилучає три етапи руської історії: 1) кровний союз; 2) громадянський
союз; 3) державний союз. Перший період характеризується існуванням
приватного права, другий—вотчинного, третій означав перехід до
публічно-правової громадської організації. Родовий лад, на думку
Чичеріна, був неспроможний утворити широкі суспільні зв’язки. Політична
влада була привнесе на варязькими князями. На відміну від своїх
попередників (Погоді-на, Соловйова, Кавеліна) Чичерін наголошує на факті
завоювання (під впливом французьких романтиків). Якщо перехід від
родового ладу до вотчинного виводився Чичеріним з факту завоювання, то
зміну вотчинного устрою державним він пов’язував з таким зовніш нім
чинником як татаро-монгольський гніт. Остаточне затверджен ня державної
організації дослідник пов’язує з вирішальним впли вом
західноєвропейської культури, через посередництво якої Росія засвоїла
публічне право. Якщо західні народи, вважав Чичерін, здобули свою
теоретичну освіту з римського права, на грунті якого вони виникли, то
Росія повинна отримати його від західних народів.

На відміну від Кавеліна схема руської історії у Чичеріна набуває
формалізованого характеру, еволюція права зумовлює змі ну громадських
форм життя. Втім ідея державності доводиться Чи черіним до логічного
завершення: держава постає як деміург російської історії.

Третій етап репрезентований діяльністю так званої юридичної школи.
Історики-юристи В.Сергієвич, О.Градовський, Ф.Леонто-вич, І.Дитятін та
ін. зосереджувались здебільшого на державни цько-правовому змісті
російської історії, що і дало саме назву «юридичної»,
«історико-юридичної» школи. У істориків-юристів відбувається остаточний
розрив між народом і державою. Предметом їх вивчення стає Історія
держави, Історія права, державної адміністрації, урядових та місцевих
установ.

Теоретиком історико-юридичної школи був В.Сергієвич, який вважав, що
головним підмурком державної організації в Росії був договір. У Давній
Русі панувало приватне право – договори між князями, між князем та
дружиною, князем і народом (віче) [14; 15].

Як бачимо, еволюція відбувалась у напрямку формалізації історичної схеми
державників, що наближувало її до традиційної карамзінської схеми
руської історії.

Таким чином, основним доробком державницької школи була нова формула
російської історії та історія російської державності. Історія Росії
сприймалась ними як історія форм суспільної організації (рід, вотчина,
держава). У цьому контексті провідною постає ідея органічності
російської державності, яка остаточно оформлюється як державна
організація у XVII-XVIIIст. З огляду що історія Росії сприймалась ними
як історія державності, громадських форм, більш логічною є і назва даної
школи «державницька» (а не «державна»). Поняття державності ширше
(держава, історія держави, воно містить такий широкий соціальний зміст
як життя суспільства, що неможливе без державних форм. Еволюція
ідеології державників означає розрив дихотомії народ-ржава та
абсолютизацію державно-правових засад історичного буття російського
народу.

В умовах наростання соціального напруження напередодні епохи реформ були
сформульовані і основні постулати теорії російської державності: 1)
держава – організуюча та рушійна сила російського історичного процесу,
що зумовлюється величезними територіями, особливостями
етнопсихологічного складу населення вічною боротьбою «Лісу» зі «Степом»;
2) наслідком цього була аморфність, слабкість народного елементу, який
не міг створити власних форм суспільного життя без вирішальної ролі
уряду; 3) теорія закріпачення та розкріпачення станів.

^

мовили і прикріплення селян: «это было не укрепление одного сословия в
особенности, а всех сословий в совокупности, это было государственное
тягло, положенное на всякого, кто бы это ни был. Все равно должны были
служить государству каждый на своем месте…» [19, с.227]

Звідси перекидався місток до сучасності: якщо держава утворила стани і
закріпачила їх, то на певному етапі вона має право розкріпачити ці
стани. Спочатку жалуваною грамотою розкріпачили дворян, потім-місто,
настала черга розкріпачити селян. Отже ця теорія була теоретичним
виправданням «звільнення» селян «зверху».

З точки зору специфіки та еволюції державницької школи не зайвим є
питання ставлення Соловйова до цієї школи. Якщо Рубінштейн говорив про
«історичну школу» Соловйова, В.Іллерицький у цілому відносив його до
державницької школи, то А.Сахаров визнавав його дещо самостійну позицію.
На відміну від державників Соловйов додержувався двочленної схеми
російської історії (рід – держава). Державницький елемент привнесли
варязькі князі, яких призвали слов’яни. Згодом варязький елемент
розчинився у слов’янському, а перехід до державного ладу Соловйов
розглядав як органічний процес боротьби родового та державного чинників
аж до XVIст.

Спостереження П.Мілюкова цілком слушно характеризують стосунки Соловйова
з державниками, а також ідейну еволюцію державницької школи: «Соловьев
был мне нужен. чтобы противопоставить схему историка, считающегося с
внешней обстановкам исторического процесса, схемам юристов, постепенно
устраняющим этот элемент среды й сводящим конкретный исторический
процесс к все более отвлеченным юридическим формам. Идеализация
гегелевского государства у Чичерина, докторальна противопоставляющего
эту высшую ступень низшей, частному быту; спасение от тисков государства
свободной личности (с Петра) у представителя прогрессивного лагеря, у
Кавелина; наконец, окончательно опустошенная внутренне схема с
устранением элемента неюридических отношений и подчинения событий
юридическим формулам у петербургского антагониста Ключевского,
Сергеевича – это сопоставление, вытянутое в логический ряд, представляло
в оригинальном свете эволюцию одной из глав новой русской историографии»
[6, с.99]. Соловйова Мілюков не ототожнював з державниками, але і
Соловйов, і сам Мілюков належали до державницького напрямку в російській
історіографії.

Представників державницького напрямку об’єднує уявлення про вирішальну
роль держави, російської монархії у вітчизняній історії. Цей напрямок
сягає своїм корінням у XVIст., до часів полеміки Івана Грозного з князем
М. Курбським, у ході якої царем була сформульована ідея, що історія
Росії – це історія єдиновладдя. Ця ідея здобула наукове обґрунтування в
роботах істориків XVIIIст. – Татищева, М. Щербатова, І. Болтіна тощо.
Остаточне ідейне художнє втілення вона знаходить в «Історії держави
Російської» М.Карамзіна, який у посвяченні писав, що історія народу
належить царю. Згідно концепції дворянських істориків XVIII- початку ХІХ
ст. історія Росії – це історія самодержавства, історія Росії починається
єдиновладдям, яке потім переживає занепад, а при Івані ІІІ відбувається
поновлення самодержавства.

Ідейні засади дворянської концепції історії Росії становить
просвітництво з його ідеалами «освіченої монархії» та географічними
ідеями Монтеск’є про відповідність монархічної форми правління країнам з
великою територією.

Державницька школа – це певна стадія у розвитку державницького напряму.
Ідейно-теоретичні підстави світогляду державників визначачає романтизм з
його принципами самобутності та органічності. Історія Росії з цієї точки
зору постає як поступовий, органічний процес утворення російської
державності.

Відомо, що вся наступна російська історіографія інтерпретувала
державницькі ідеї відповідно новим ідейним повівам та методологічним
настановам. Позитивістські інтерпретації державницької ідеології знайшли
прояв у вивченні державних установ під кутом зору історії економіки,
фінансів, соціальної історії. Представником цих тенденцій був
В.Ключевський, який звернувся до вивчення політичної еліти Росії. До
речі, Т.Єммонс пояснює цей інтерес Ключевського та його учнів
(наприклад, Ю.Гот’є) до верхніх верств суспільства «зачарованностью
недворянина», который с помощью образования приобщился к европейской
культуре» [21, с.55].

П.Мілюков модернізував державницьку ідею з «матеріальної сторони»,
вивчаючи державне господарство Росії доби Петра І [7]. Інновації
О.Преснякова полягали в тому, що він відмовляється від таких
державницьких концептів, як «рід», «договір» і додержується думки щодо
існування сімейно-вотчинних стосунків між князями у Х-ХІІст. [П].

Державницька ідеологія просякає погляди і марксистські орієнтованих
істориків. Так, Г.Плеханов, виходячи з соловйовської ідеї колонізації та
теорії закріпачення станів формулює ідею про «азіатство» Росії,
подібність її з східною деспотією. На відміну від державників він
розглядає самобутність Росії у контексті її взаємин не лише з Заходом,
Європою, але і зі Сходом. Московська держава, за словами Г.Плеханова,
відрізнялась від західноєвропейських країн тим, що «закрепостило себе не
только низший земледельческий, но и высший служилый класс, а от
восточных, на которое оно очень походило с этой стороны, – тем, что
вынуждено было наложить гораздо более тяжелое иго на свое закрепощенное
население» [10, с.86). Зростання цього гніту дослідник пояснює тим,
що«Россия была страной, колонизовавшейся при условиях натурального
хозяйства» [10, с.85].

Відома ідеологема М.Покровського «торговий капітал» була також
епіфеноменом державницької свідомості. Самодержавство і бюрократія –
органи влади торгового капіталізму в умовах позаекономічного примусу,
Московське царство – це «торговий капітал у мономаховій шапці»,

Більш того, державницькі ідеї стали складовою радянської історичної
концепції. На двійчастий характер цієї концепції звернув увагу один з
перших її критиків Г.Федотов. Протиріччя полягало у поєднанні
реабілітованої державницької ідеї з класовим підходом: до XVIст. –
позитивний процес розбудови держави, з XVIIст. вона стає об’єктом
ненависті, «тлом для революції» [І 7, с.158].

У кінцевому розрахунку виникає цілком природне питання: у чому
живучість, разюча мімікрія державницької ідеології? Навряд чи було
випадковим збігання у свідомості консервативних, ліберальних та
марксистських авторів ідей щодо особливої ролі держави в російській
історії, культурі, політиці, економіці, ідеології. Йдеться про
державницьку свідомість, етатистський стиль мислення російських
інтелектуалів.

Звичайно, ідеалізація ролі держави в Історії Росії має своїм підґрунтям
історичні реалії, як-от величезний простір, суворий клімат, рівнинний
ландшафт, що зумовили розпорошеність нечисленного населення. Політична
влада в таких умовах виконує інтегруючи функції. Все це призвело до
абсолютизації, фетишизації ролі держави в суспільній свідомості.

У XVIII-XIXст. ці особливості набувають рефлексивних форм в офіційній
ідеології та історичній науці: М.Карамзін навіть формулює принцип
«державної моральності» («государственной нравственности»), згідно якої
кожний освічений громадянин повинен знати минуле своєї країни. Історія
Росії сприймалась як історія самодержавства, У XIXст. поряд з ідеєю
державності в громадській свідомості кристалізується ідея соборності,
«общинності», «Земли» (у слов’янофілів). Ця опозиція «держава –
соборність» зберігається до наших часів і знаходить модерні
інтерпретації. Однією з таких інтерпретацій є концепція «великого
суспільства» Ол. Ахієзера, за допомогою якої автор прагне проаналізувати
становище, що склалось після розпаду СРСР. «Велике суспільство», ядро
якого становить державність, та локальні спільноти (сім’я, рід, громада
тощо), тоталітаризм і локалізм, авторитарний та соборний ідеали –
діалектика їх взаємодії визначає сенс російської історії. Крах «великого
суспільства» у 1917 р., розпад СРСР – це спроба подолати розкол між
народом і владою, пошук рівноваги між «великим суспільством» та
народами, які прагнуть до утворення своїх власних «великих суспільств»
[1, с.18]. Якщо продовжити думку Ол. Ахієзера, то Україна зараз
рухається по шляху утворення вчасного «великого суспільства» з такими
необхідними атрибутами як державність та соборність.

Державницька школа як предмет нашого огляду – це окремий випадок
державницької свідомості в її наукових формах. У попередній
історіографічній традиції наголошувалось на ідейно-політичному характері
світогляду державників. їх погляди оцінювалась як вершина буржуазного
лібералізму в Росії, політична програма реформ «зверху».

Науковий сенс, історико-філософські витоки цього явища річ міської
історіографії залишались нібито на периферії спеціальних досліджень.
XIXст., як відомо, – вік націоналізму. Ідейним підґрунтям його був
романтизм. Втім на російському ґрунті націоналізм набуває державницького
характеру. У світогляді державницької школи старий «державницький міф»
немов оживає, дістає соціального змісту, романтичного забарвлення.

Словом, йдеться про зміну акцентів щодо визначення ролі та місця
державницької школи в російській історіографії. Час переоцінки мабуть ще
не прийшов.

Бібліографічні посилання

Ахиезер А. С. Россия как большое общество // Вопр. философни. 1993. № 1

Вестник Европы 1886. №10.

Дубровскнй А. М. Государственное направление // Отечественная история с
древнейших времен до 1947 года : Энциклопедия. М., 1994. Т. 1.

Иллерицкий В. Е. О государственной школе в русской историографии //
Вопр. истории. 1959. № 5.

Историография истории СССР с древнейших времен до Великой Октябрьской
социалистической революции / Под ред. В.Е.Иллерицкого, И.А.Кудрявцева
М., 1971.

Милюков П. Н. Воспоминания. М., 1991.

Милюков П. Н. Государственное хозяйство России в первой четверги XVIII
столетия й реформа Петра Великого. СПб., 1905.

Милюков П. Н. Юридическая школа в русской историографии (Соловьев,
Кавелин. Чичерин, Сергеевич) //Русская шлсль. 1886, № 6.

Михальченко С. Й. О критериях понятий «школа» в историографии //
історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. X.,
1995.

Плеханов Г. В. История русской общественной мысли. М., 1918. Т. 1.

Пресняков А. Е. Образование великорусского государства. СПб., 1918.

Рубинштейн Н. Л. Русская историография. М., 1941. Гл.18.

Сахаров А. М. Историография истории СССР. Досоветский период. М, 1978.

Сергеевич В. Й. Древности русского права: В 3 т. СПб., 1908-1911.

Сергеевич В. Й. Лекции и исследования по истории русского права. СПб.,
1883.

Соловьев С. М. Наблюдения над исторической жизнью народов. Собр соч.
СПб.,(б.г.).

Федотов Г. П. Как Сталин видит историю России? // Вопр. философии 1990.
№ 8.

Чичерин Б. Н. Духовные и договорные грамоты // Опыты по истории русского
права. М., 1858.

Чичерин Б. Н. Опыты по истории русского права. СПб., 1858.

Шапиро А. Л. Русская историография с древнейших времен до Ассоциация
«Россия». Изд-во «Культура»,1993.

Эммонс Т. Ключевский и его ученики // Вопр. истории 1990, № 10:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020