Курсова робота:

Еволюція грошово-кредитної системи Росії Зміст

Вступ

1. Еволюція кредитної системи дореволюційної Росії.

2. Грошово-кредитна система Росії в умовах адміністративно-командної
економіки.

3. Кредитна система Російської Федерації.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

У Росії з 1769 по 1895 р. існував паперово-грошовий, переважно
інфляційний обіг. Лише після реформи Канкріна у 1839—1843 pp. валюту
(хоч і на короткий період — до 1853 р.) вдалося стабілізувати. Ця перша
в Росії реформа полягала в девальвації асигнаційного рубля і
встановленні срібного монометалізму. Грошовою одиницею став срібний
рубль із вмістом в одному золотнику 2,1 частини чистого срібла.
Асигнації стали допоміжними знаками з курсом 3 руб. 50 коп. за 1 рубль
срібла. У 1841 р. було випущено нові грошові знаки — кредитні білети
номінальною вартістю 50 руб. — розмінні на срібло.

У другій половині XIX ст. розвиток промислового капіталізму в Росії
змусив царський уряд розпочати реорганізацію грошової системи, щоб
згодом від інфляційного грошового обігу перейти до системи золотого
монометалізму. Одним з основних заходів царського уряду в підготовці
грошової реформи було нагромадження золотих запасів (посилилося у 1881 —
1897 pp.). З цією метою вживалися найрізноманітніші заходи для
збільшення експорту сільськогосподарських продуктів за кордон (починаючи
з відповідної системи побудови залізничних тарифів і закінчуючи
посиленням податкового тиску на селян).

У роки перебування на посаді міністра фінансів С. Вітте ця політика
доповнилася гарячковими зусиллями залучити в Росію якнайбільше іноземних
капіталів і отримати позички за кордоном. Тільки в 1887—1897 pp. було
отримано державних позичок за кордоном на суму 1050 млн руб.

Сукупність цих заходів сприяла тому, що на 1 січня 1896 р. золотий фонд
Росії становив 963,8 млн руб. проти 366,5 млн руб. на 1 січня 1886 p.

Нагромадження золотого запасу в такій великій кількості дало змогу
перейти до системи золотого монометалізму, що й було здійснено в
1895—1897 pp. внаслідок реформи, проведеної міністром фінансів С. Вітте.
Перехід до нової системи грошового обігу знаменував нову епоху у
грошовому обігу Російської імперії.

У результаті реформи з 1895 р. дозволялися операції із золотом, був
випущений півімперіал — 5-рубльова золота монета по 7 руб. 50 коп. кожна
та імперіал — 10-рубльова монета, тобто було здійснено девальвацію
грошової одиниці на третину.

У 1897 р. почався розмін кредитних білетів на золото. Золотий рубль
містив 0,774234 г чистого золота. Було встановлено правила емісії
кредитних білетів Державним банком. Згідно з новим статутом Державний
банк мав право випускати кредитні білети під забезпечення золотом у
розмірі, суворо обмеженому нагальними потребами грошового обігу: до 600
млн руб. покривалося золотом не менше ніж наполовину; кредитні білети
понад 600 млн руб. повинні були забезпечуватися на 100 % золотом. Срібна
монета була перетворена на допоміжну. Випуск срібної монети
встановлювався в розмірі 3 руб. на душу населення.

Указом від 29 серпня 1897 р. було встановлено систему емісії банківських
білетів Держбанком. Цим законом емісійна діяльність Держбанку
лімітувалася його запасами золота.

У цілому грошова реформа була прогресивною, оскільки забезпечувала
перехід до золотого стандарту і сприяла стабілізації грошової системи.
Водночас слід зазначити, що грошова система Росії була побудована
нераціонально.

З 1897 по 1914 р. насправді в Росії не було банкнотного обігу, а був
обіг золотих сертифікатів. Держбанк фактично майже ніколи повністю не
використовував емісійне право. Банкноти, що були в обігу, за винятком
1906—1907 pp., покривалися наявним золотим фондом більше ніж на 100 %.
Тільки за ці два роки під впливом російсько-японської війни, а особливо
в результаті революції, уряд змушений був збільшити кількість банкнот в
обігу і золоте покриття впало нижче 100 %.

Про нераціональність будови грошової системи свідчить також висока
питома вага в обігу золота порівняно з кредитними білетами, що
збільшувало непродуктивні витрати обігу. Крім того, Держбанк змушений
був утримувати непродуктивно понад мільярдний запас золота для
забезпечення порівняно невеликої кількості кредитних білетів в обігу. Це
також додатково збільшувало витрати обігу, тоді як країна відчувала
гостру нестачу в капіталах. Така грошова система була вкрай дорогою і
нееластичною.

Негативним явищем була також висока питома вага в обігу срібної монети —
понад 10 %. На 1 січня 1901 р. в обігу перебувало срібної монети на
232,7 млн руб. Випускаючи в обіг таку велику кількість срібла, царський
уряд намагався обмежити обіг золота, зберегти золотий запас Держбанку, а
також одержати дохід до скарбниці. Спроби уряду впровадити в обіг
якомога більшу кількість срібла (повне використання норми емісії срібла
давало змогу випустити в обіг його майже на 400 млн руб.) не мали
успіху. Срібна монета для здійснення платежів була вкрай незручною. А
оскільки в роздрібному обороті і для невеликих і середніх розмірів сум
платежів її використовували найчастіше, то грошовий обіг був громіздким
і незручним.

Грошову систему Російської імперії після реформи можна охарактеризувати
як систему золотого монометалізму із золотосертифікат-ним і срібним
обігом. На 1 січня 1914 р. грошова маса в обігу становила (відповідно у
млн руб. і відсоток) [41, с 143]:

• кредитні білети — 1665 (65,2);

• золоті монети — 494 (19,3);

• срібні монети — 226 (8,8);

• мідні монети — 18 (0,7);

• казначейські білети — 150 (6). Разом: 2553 (100).

Еволюція кредитної системи дореволюційної Росії

До 1917 р. кредитна система Росії розвивалася за капіталістичними
законами. За структурою, функціями та операціями вона наближалася до
моделі кредитної системи тогочасних провідних капіталістичних країн. У
Російській імперії існувала трирівнева кредитна система, що складалась з
таких ланок:

• Державний банк;

• банківський сектор, що складався здебільшого з комерційних і ощадних
банків;

• спеціалізовані кредитні інститути (страхові компанії, кредитні
товариства та ін.).

На відміну від західних країн у Росії були розвинені переважно два
рівні: Державний банк і приватний банківський сектор. Третій рівень був
розвинений порівняно слабо, що пояснювалося низьким розвитком ринків
капіталів і цінних паперів. На той час у Росії практично не було
установ, що спеціалізувалися на операціях з цінними паперами, а на їх
ринку функціонували лише три фондові біржі. Тому
акумуляційно-мобілізаційні функції на ринку капіталів виконували
здебільшого комерційні банки.

До середини XVII ст. Російська імперія практично не мала кредитних
установ. Перші банківські операції в 1729—1733 pp. почала здійснювати
Монетна контора. Вона надавала незначні короткострокові позички під
заставу золота і срібла. Торговельно-промисловий розвиток країни гостро
потребував створення кредитних установ.

У 1754 р. в Росії було створено Державний банк для дворянства і
Купецький банк. Перший надавав позики дворянству за 6 % річних під
заставу золота, срібла, маєтків, другий — під заставу товарів за такі
самі відсотки.

У 1758 р. створено банківські контори вексельного права для забезпечення
обігу мідних грошей («мідні банки»). Метою їх створення було залучення
до скарбниці срібної монети.

Перші банки в Росії існували недовго, що було викликано невеликим
початковим капіталом, низьким рівнем розвитку вкладних операцій,
можливістю надавати позики переважно на короткий строк, а також слабкою
заінтересованістю у прибутку. Однак досвід роботи цих кредитних установ
було використано у розробці проектів створення першого емісійного банку
в країні.

У 1769 р. засновано два асигнаційні державні банки з розмінним фондом
монети по 500 тис. руб. у кожному і відновним випуском асигнацій на 1
млн руб. У 1786 p. асигнаційні банки злилися в один, функції якого
зводилися виключно до емісії паперових грошей для покриття державних
видатків.

У 1757 р. після прийняття Закону про заходи вексельного права між
великими містами почали здійснюватися переказні операції для полегшення
обігу металевих монет через заміну їх векселями. Поширилися також
вкладні та кредитні операції.

Почали створюватися перші приватні банкірські доми — Соловйова,
Руговикова, Пономарьова. Це були своєрідні агентства, що обслуго-

вували зовнішню торгівлю і зовнішні операції уряду. Кредитуванням
комерційного обороту вони не займалися.

У 1797 р. при Асигнаційному банку сформувалися облікові контори для
посилення і розвитку ремесел і торгівлі: з обліку векселів, з товарних і
страхових операцій. Вони, по суті, стали першими банками вираженого
комерційного типу.

У 1786 р. в Росії відбулася реорганізація кредитної системи: засновано
Державний позичковий банк, якому були передані капітали ліквідованого в
1785 р. Дворянського банку і частина коштів Асигнаційного банку.
Позичковий банк отримав право видавати позики під майно та міську
нерухомість на строк до 20 років. За вкладами банк виплачував до 5 %.

У 1817 р. проведено фінансові реформи: скорочено випуск асигнацій і
засновано Державний комерційний банк з номінальним капіталом ЗО млн руб.
(або 8 млн руб. сріблом). Хоча банк і зібрав у вигляді вкладів значні
кредитні ресурси, на кредитні операції він спрямовував мізерну їх
частину. Фактично Державний комерційний банк перетворився на допоміжний
депозитний банк, що мобілізував кошти в інтересах державної скарбниці і
поміщиків.

У період, що передував скасуванню кріпосного права, Росія переживала
тяжку економічну і фінансову кризу. Грошовий обіг був украй розладнаний,
держава перебувала на межі банкрутства. Загроза фінансової кризи змусила
царський уряд розпочати реорганізацію кредитної системи. Законом від 10
липня 1859 р. уряд ліквідував діючі кредитні установи.

2 липня 1860 р. почав функціонувати Державний банк. На його баланс було
передано активи і пасиви Комерційного банку, а згодом і Позичкового
банку. Єдиний Державний банк з відділеннями по всій країні успадкував
функції ліквідованих банків і взяв на себе нові комерційні функції: його
важливим завданням стало сприяння розвитку виробництва і торгівлі.
Відповідно до статуту на Банк покладалися такі функції:

• облік векселів та інших строкових паперів;

• купівля та продаж золота і срібла;

• отримання платежів за векселями та іншими строковими паперами на
користь довірителів;

• прийняття вкладів на зберігання і у вигляді поточних рахунків;

• видача позичок;

• купівля і продаж державних паперів за рахунок довірителів і за власний
рахунок у межах власних капіталів.

Визначалося, що власні та залучені кошти банку можуть використовуватися
лише на операції, дозволені статутом.

Поряд з Державним банком розвивалися приватні. У Державного банку
складалися тісні взаємовідносини як зі скарбницею, так і з комерційними
структурами, з провідними підприємствами та комерційними банками. До
1885 р. скарбниця і бюджет користувалися кредитними ресурсами банку
досить широко.

Кошти скарбниці в банку до 1885 р. були незначні, а борг держави банку
набагато перевищував казенні ресурси, що зберігалися в ньому. Надалі
становище різко змінилося. У Держбанку почали нагромаджуватися бюджетні
залишки коштів.

Казначейство нагромаджувало великі кошти і зберігало їх на рахунках у
Держбанку. У 1914 р. вклади казначейства перевищували 950 млн руб. За їх
рахунок банк міг здійснити 90 % обліково-позичкових операцій. Така
ситуація пояснювалася тим, що уряд Росії готувався до грошової реформи,
нагромаджував грошові ресурси і підкріплював ними банк. Держбанк
зберігав значні вільні ресурси комерційних банків.

Наприкінці XIX ст. процес концентрації банківської справи активізувався.

У 1864 р. Держбанк займав монопольне становище у банківській справі
Росії. Але поступово ця монополія послаблювалася, почався процес
створення великих акціонерних комерційних банків.

У 1864 р. утворився Санкт-Петербурзький приватний комерційний банк.
Через рік був створений Московський купецький банк. За шість років було
засновано 37 банків. Центром комерційного кредиту в Росії був
Санкт-Петербург. Тут у 1914 р. налічувалося 16 акціонерних банків, що
мали 574 філії. У Москві діяло 8 акціонерних банків. Крім
Санкт-Петербурга і Москви вони функціонували у 27 містах. Акціонерні
комерційні банки створили 49 відділень. Поступово Держбанк
перетворювався на банк банків, тобто ставав резервним центром
банківської системи. Держбанк очолював мережу державних ощадних кас, яка
зберігала істотну частину грошових нагромаджень населення. Гроші
вкладалися в облігації державних позик і спрямовувалися на фінансування
держави.

На початку XX ст. акціонерні комерційні банки посідали провідні позиції
в банківській системі Росії. На початок 1914 р. поряд з 50 акціонерними
комерційними банками і 778 їх філіями комерційний кредит надавали 1108
товариств взаємного кредиту і 317 міських банків.

Процес концентрації банківського капіталу особливо активізувався
наприкінці XIX — на початку XX ст. З 1893 по 1911 р. кількість банків
скоротилась, а валюта їх балансів зросла майже втричі.

У Росії водночас з комерційними банками виникали і розвивалися так звані
товариства взаємного кредиту (ТВК). Ці кредитні установи будувалися за
принципом взаємної матеріальної відповідальності їх членів за справи
товариства. Кожний учасник робив внесок в оборотний капітал товариства і
брав на себе відповідальність за його операції в 10-кратному розмірі
суми вступного внеску. Від суми вступного внеску кожного учасника
залежала величина кредитів. Прибуток від операцій товариств після
здійснення відрахувань у запасний та інші фонди розподілявся пропорційно
до участі у капіталі.

Товариства взаємного кредиту здійснювали облік і видачу позичок під
векселі і цінні папери, а також різні товарні операції. Пасиви у них
формувалися за рахунок внесків, поточних рахунків і вкладів.

У містах поряд з ТВК створювалися так звані громадські банки. На початок
1916 р. вони функціонували більш як у 340 містах.

У Росії діяли банки іпотечного кредиту. До системи іпотечного кредиту в
Росії в 1914 р. входили два державні земельні банки — Дворянський і
Селянський, 10 акціонерних земельних банків, 36 міських кредитних
товариств, каси міського земського кредиту. Ці кредитні установи
відіграли важливу роль у розвитку сільського господарства дореволюційної
Росії.

Особливість банківської системи Росії полягала в тому, що вона
сконцентрувалася в руках невеликої кількості кредитних банків з
одночасним розвитком кредитних небанківських (допоміжних) установ —
кредитної кооперації позичково-ощадних товариств і товариств взаємного
кредиту.

Кредитні банки здійснювали операції з надання кредитів підприємствам
оборонних галузей і з цінними паперами, що забезпечували коштами
скарбницю.

Під час Першої світової війни банки здійснювали інфляційну емісію
грошей, обслуговували державне казначейство. Внаслідок падіння
виробництва і загальної економічної розрухи господарський оборот
знизився. У Держбанку облікові операції різко скорочувалися, проте
зростали кредити під короткострокові зобов’язання казначейства, за
посередництва банку розміщувалися воєнні позики і здійснювалася широка
емісія паперових грошей для покриття бюджетного дефіциту.

На початку XX ст. в Росії комерційні банки здійснювали в цілому
операції, характерні для провідних капіталістичних країн. Проте в
окремих випадках спостерігалися певні особливості.

У Російській імперії повільно розвивалися облікові операції банків. Це
було викликано як причинами загального характеру — економічною
відсталістю, «боязню» векселя в деяких купецьких колах, наданням
переваги авансам під майбутній врожай перед векселями, так і тим фактом,
що вексельна правочинність була далеко не всезагальною. Несприятливо
позначилось на обліковій операції також те, що російські векселі були
переважно довгостроковими. У той час як на Заході в банківських
портфелях не було векселів зі строками понад З міс, а строк більшості
векселів не перевищував 1 міс, в Росії середній строк векселя становив
3—6, а то й 9—12 міс. До обліку приймалися векселі, забезпечені не менш
як двома благонадійними підписами, і лише торгові, тобто векселі, що
грунтуються на торговельних угодах або видані для
торговельно-промислових цілей. Розмір облікового відсотка встановлювався
банками на 0,5—1 % вище від облікового відсотка Державного банку.

Ломбардні операції російських банків включають такі позики:

а) позики під соло-векселі із забезпеченням. Держбанку надавалося право
відкривати кредити і видавати позики під соло-векселі, забезпечені
заставою нерухомого майна, сільськогосподарського чи
фабрично-заводського реманенту, поручительством або іншим надійним
забезпеченням за вказівкою міністра фінансів. Ці кредити і позики
повинні були мати чітке призначення, яке вказував сам позичальник, і
надавалися банком виключно для забезпечення селян і промисловців
оборотними капіталами і необхідним реманентом. Розмір позики одному
промисловому підприємству не міг перевищувати 500 тис. руб., а окремому
дрібному торговцю — 600 руб.

Приватним банкам законом дозволялося звертатися з проханням до міністра
фінансів про дозвіл видавати позики під соло-векселі, забезпечені
заставою сільськогосподарських маєтків, причому загальна сума коштів,
яку банк витрачав на зазначену операцію, не повинна була перевищувати
1/5 власного капіталу банку;

б) позики під заставу цінних паперів мали важливіше значення, хоча ця
операція в останні роки існування імперії у всіх банках помітно
скоротилася.

Розмір позик, що видавалися під цінні папери, не повинен був
перевищувати для державних чи гарантованих урядом паперів 90 %,

для заставних листів і облігацій іпотечного кредиту — 80 %, для інших
паперів — 75 % оцінок, що визначалися залежно від біржових цін;

в) позики під товари і документи на них (варанти, дублікати,
коносаменти) були поширені більше, ніж у західних країнах, що
пояснювалося переважно характером експортної торгівлі, предметом якої
були виключно продукти сільського господарства, а також великими
відстанями.

Видача банком позик і відкриття кредитів під товари і товарні документи
були дозволені законом у розмірі до 80 % вартості забезпечення за умови
надання цих позик і кредитів на строк не більше як на два місяці.

Російські банки здійснювали також торговельно-комісійну діяльність.
Спочатку вони лише продавали за дорученням приватних осіб і торгових
домів належні їм товари. Але згодом банкам було дозволено здійснювати
купівлю товарів за дорученням і за рахунок третіх осіб за певну
комісійну плату. Причому витрати банків на таку операцію не повинні були
перевищувати для кожного банку 20 % його капіталу, до того ж міністр
фінансів встановлював для кожного комерційного банку перелік товарів,
стосовно яких банк міг здійснювати зазначені операції.

Приватні банки відкривали також бланковий кредит. За встановленими
правилами такі банківські кредити для клієнтів не повинні були
перевищувати загалом 10 % основного (внесеного) і резервного капіталів
банку і не могли видаватися на строк понад ЗО днів.

Активну контокорентну операцію в чистому вигляді російські банки рідко
практикували через ризикованість. Частіше її поєднували із заставою
цінних паперів, товарів і векселів з кількома підписами, тобто з
ломбардною операцією і вексельним кредитом. Така операція має назву
онкольного рахунку. Збільшення кількості цих операцій у Росії значною
мірою пояснюється розвитком біржової спекуляції у діяльності банків.

Від контокорента спеціальний поточний онкольний рахунок відрізняється
односторонністю, а від простої ломбардної операції — безстроковістю
позики і невизначеністю як самої позики, так і предмета застави.
Односторонній характер онкольної операції виражається в тому, що сальдо
рахунку виводиться завжди на користь банку, оскільки банк завжди
виступає в ролі кредитора, а клієнт — тільки в ролі дебітора.
Безстроковість позики виявляється в тому, що відносини за спеціальним
онкольним рахунком можуть бути припинені в будь-який момент за заявою
банка чи клієнта. Невизначеність позики і предмета

забезпечення веде до того, що заставлений предмет може постійно
змінюватися і за якістю, і за кількістю залежно, з одного боку, від
збільшення чи зменшення боргу клієнта, а з іншого — від підвищення чи
зниження ціни предмета застави (найчастіше цінних паперів).

Грошово-кредитна система Росії в умовах адміністративно-командної
економіки

Зміни у сфері грошового обігу на території колишнього СРСР розпочалися
відразу після встановлення радянської влади. У грудні 1917 р. В. Ленін
запропонував проект зміни грошового обігу і план примусового залучення в
банк грошових нагромаджень населення та обміну грошових знаків, що
перебували в обігу, на нові.

Сутність ленінського проекту грошової реформи полягала в тому, що
передбачалося призначити якомога коротший термін, протягом якого кожний
громадянин повинен був подати декларацію про кількість наявних у нього
грошей і одержати замість них нові, причому до певної норми гроші
планувалося обмінювати карбованець за карбованець, а понад цю норму — у
меншому розмірі, за принципом спадної прогресії. Як захід для
підготування до реформи передбачалося очистити грошовий обіг від
різноманітних сурогатів грошей — купонів, облігацій, марок, бон тощо.

Реформу передбачалося почати восени 1918 p., проте здійснити її не
вдалося через громадянську війну та іноземну воєнну інтервенцію.

У період «воєнного комунізму» неминучим було різке скорочення доходів
державного бюджету і не менш різке збільшення його витрат, особливо на
оборону країни.

На початок 1921 р. 93 % усієї заробітної плати виплачували в
натуральному вигляді. Водночас скасовувалося стягнення з трудящих
квартплати і комунальних платежів.

Це свідчило про порушення принципу еквівалентності обміну, гроші вже не
могли нормально виконувати функцію міри вартості.

Початком нової економічної політики стала заміна продрозкладки
продподатком. Селянинові надавалося право після сплати натурального
податку вільно реалізовувати на ринку залишки сільськогосподарських
продуктів.

У жовтні 1921 р. створюється Державний банк.

У 1922—1923 pp. було проведено дві деномінації. При першій 1 крб.
дорівнював 10 тис. крб., при другій грошова одиниця зразка 1923 р.
дорівнювала 100 грошовим одиницям зразка 1922 р.

Основні принципи побудови грошової системи соціалістичного типу
сформувалися у процесі здійснення грошової реформи 1922—1923 pp. Реформа
почалася з випуску в обіг банківських білетів у червінцях. Банкноти
забезпечувалися золотом у розмірі 25 % суми грошей, що випускалися в
обіг (хоча на золото вони не розмінювалися), а решта — векселями і
легкореалізовуваними товарами. Золотий вміст червінця було встановлено
такий самий, як вміст золотої десятки дореволюційного карбування (7,7423
г чистого золота).

Через дефіцит державного бюджету до березня 1924 р. існувала система
паралельного обігу двох видів грошових знаків.

4 квітня 1922 р. введено монополію на купівлю золота, платини, іноземної
валюти. Купувати їх мав право тільки Наркомфін.

У лютому 1924 р. емісія радянських знаків припинилася, в обіг були
випущені білети державного казначейства номіналом один, три і п’ять
рублів, а також срібна й мідна монети. Між казначейськими і банківськими
білетами встановлюється тверде співвідношення — 1 червінець = 10 руб.
казначейськими білетами.

У 1930 р. Держбанк приступив до впорядкування касових планів, на
підставі яких почав здійснювати пряме планування грошового обігу.

У роки війни в СРСР для обмеження розміру бюджетного дефіциту було
запроваджено систему нормованого постачання й відпуску промислових і
продовольчих товарів населенню за картками із збереженням твердих
довоєнних державних цін. Було збільшено податкові платежі до бюджету
насамперед за рахунок підвищення прибуткового податку на 100 % та ін.

Було створено спеціальні суспільні грошові фонди: фонд оборони і фонд
Радянської Армії, випускалися спеціальні воєнні позики; у діючій армії
створювалися мережі польових кас Держбанку.

Повоєнна економіка СРСР характеризується заміною натуральних відносин
грошовими відносинами і підвищенням ролі грошей. Грошовою реформою у
1947 р. скасовано карткову систему розподілу продуктів, гроші стали
єдиною формою розподілу за працею. Водночас з грошовою реформою
передбачалося провести конверсію всіх раніше випущених позик.

У результаті грошових реформ сформувалася специфічна грошова система
СРСР. В. Ротлейдер дав таке її визначення: «Грошова система СРСР — це
встановлена на основі виданих органами верховної влади і управління
законів і постанов планомірна організація грошового обігу».

Грошовою одиницею СРСР був карбованець, сота частина карбованця
називалася копійкою. Радянська держава зберегла найменування грошової
одиниці та її сотої частини, що склалися в XIV ст.

Карбованець мав визначений золотий вміст, встановлений урядом СРСР.
Золотий вміст радянського карбованця вперше встановлено в 1922 р. у
зв’язку з випуском в обіг сталих грошей (білетів Державного банку). З
1922 по 1961 р. золотий вміст карбованця змінювався двічі — у 1937 і
1950 р. З 1 січня 1961 р. золотий вміст карбованця становив 0,987412 г
чистого золота. В СРСР в обігу були грошові знаки трьох видів: білети
Державного банку СРСР, білети Державного казначейства, металева монета.
Білети Державного банку випускалися в обіг вартістю 10, 25, 50 і 100
крб., білети казначейства — 1, З, 5 крб., монети — вартістю в 1, 2, 3,
5, 10, 15, 20, 50 коп. і 1 крб.

Згідно з Конституцією СРСР керівництво грошовою системою здійснював
тільки уряд СРСР.

Органом, який виконував усі накази уряду СРСР щодо управління грошовою
системою, був Державний банк, наділений правом здійснення емісійних
операцій.

Державний банк СРСР мав загальносоюзне значення. У союзних республіках
функціонували його філії, контори, відділення, агентства, які
підпорядковувалися тільки Правлінню Державного банку.

В основі валютних, розрахункових і кредитних відносин СРСР із
зарубіжними країнами лежав розвиток його зовнішньоекономічних зв’язків —
зовнішньої торгівлі, економічної й технічної співпраці у будівництві
промислових та інших об’єктів за кордоном, у галузі науки, техніки,
культури, туризму, а також проведення розрахунків з утримання посольств,
консульств та іншого персоналу за кордоном. Розвиваючи валютні відносини
з іншими державами, Радянський Союз спирався на принцип монополії
зовнішньої торгівлі та валютної монополії.

Монополію зовнішньої торгівлі введено декретом РНК РРФСР «Про
націоналізацію зовнішньої торгівлі». У цьому декреті зазначалося, що вся
зовнішня торгівля націоналізується. Торгові операції з купівлі й продажу
всяких товарів (видобувної та переробної промисловості, сільського
господарства та ін.) з іноземними державами і окремими торгівельними
підприємствами здійснюються від імені Російської Республіки спеціально
уповноваженими органами. Крім цих органів ніхто не має право проводити
торгові операції з вивезенням товарів за кордон [42, с 50].

У жовтні 1925 р. у спеціальному рішенні Пленуму ЦК РКП(б) «Про зовнішню
торгівлю» було підтверджено монополію зовнішньої торгівлі.

Запровадження зовнішньої торгівлі та інших форм економічних зв’язків із
зарубіжними країнами здійснювалося державою через систему органів
державного управління, а також через спеціалізовані зовнішньоторговельні
банки та інші організації.

Із монополією зовнішньої торгівлі в СРСР нерозривно була пов’язана
державна валютна монополія, на основі якої будувалися валютні
розрахункові та кредитні відносини.

Радянській державі в особі уповноважених нею органів належало виключне
право на здійснення угод із зарубіжними країнами в іноземній валюті,
операцій з валютними цінностями і управління валютними ресурсами країни.

Валютними цінностями вважалися іноземна валюта (банкноти, казначейські
білети, монети), платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви тощо) і
фондові цінності (акції, облігації та ін.) в іноземній валюті,
банківські платіжні документи в карбованцях (чеки та ін.), які
купувалися за іноземну валюту, з правом перетворення їх на таку саму
валюту, дорогоцінні метали — золото, срібло, платину і метали платинової
групи, крім ювелірних виробів та інших побутових виробів з цих металів.

До валютних запасів СРСР належали запаси конвертованої валюти (долари,
швейцарські марки, фунти стерлінгів та ін.) разом із централізованим
золотим запасом країни. Валюта зберігалась у касах Державного банку і
Зовнішньоторговельного банку або на рахунках в іноземних банках.

Керівництво валютними кредитними і розрахунковими організаціями було
покладено на Державний і Зовнішньоторговельний банки, Держплан СРСР,
Міністерство фінансів СРСР.

Зберігали і розпоряджалися валютними ресурсами СРСР Державний та
Зовнішньоторговельний банки. Тільки через них здійснювалися платежі в
іноземній валюті та іншими валютними цінностями при розрахунках із
зовнішньої торгівлі та інших міжнародних розрахунків.

Керівництво у сфері валютних та кредитних відносин з іноземними
державами на основі державної монополії покладалося валютним
законодавством СРСР на радянський уряд.

Державному банку було надано право купувати іноземну валюту і
дорогоцінні метали, кредитувати зовнішню торгівлю, здійснювати угоди в
іноземній валюті, мати кореспондентські зв’язки з іноземними банками та
виконувати через них банківські операції, отримувати іноземні кредити.

З 1 січня 1961 р. операції з міжнародних розрахунків і кредитування
зовнішньоторговельного обороту та інші валютні операції почав виконувати
за дорученням Державного банку також Зовнішньоторговельний банк СРСР.

Зовнішньоторговельний банк СРСР, який був спеціалізованою ланкою
банківської системи країни, виконував операції, пов’язані з розрахунками
за експорт та імпорт товарів і послуг, забезпечував кредитними ресурсами
зовнішньоекономічний оборот, здійснював міжнародні кредитні операції.

Контроль за виконанням валютного законодавства покладався на
Міністерство фінансів СРСР, яке видавало на його основі й для його
розвитку інструктивні та інші нормативні документи. Органами валютного
контролю були також Державний і Зовнішньоторговельний банки, які
виконували валютні операції суворо відповідно до валютного
законодавства.

Для забезпечення безперервних міжнародних розрахунків держава повинна
була мати певні валютні резерви, які у вигляді валюти зберігалися у
закладах Державного та Зовнішньоторговельного банків і на рахунках в
іноземних банках (авуари).

Створення і використання валютних резервів, розробка валютних планів,
регулювання і контроль за їх виконанням становили зміст валютного
планування СРСР.

Валютне планування здійснювалося в такому порядку: міністерства та
відомства, що здійснювали валютні та міжнародні кредитні операції з
іншими державами, складали проекти валютних планів на кожний рік.

Валютні плани міністерств і відомств узгоджувалися з показниками
народногосподарського плану. Валютні плани включали валютні надходження
і платежі в іноземній валюті за торговими, неторговими і кредитними
угодами.

Передбачені у валютних планах суми в іноземних валютах обчислювалися
також у радянських карбованцях. Проекти валютних планів, які надавалися
міністерствами та відомствами, розглядалися Держпланом

СРСР і Міністерством фінансів СРСР і включалися до проекту зведеного
валютного плану (платіжного балансу), який затверджувала Рада Міністрів
СРСР наприкінці року, що передував запланованому.

Виконання зведеного валютного плану і валютних планів відомств
здійснювалося через Зовнішньоторговельний банк, який складав звіт про їх
виконання. Водночас міністерства і відомства, які затверджували валютні
плани, готували звіти про їх виконання.

Валютний курс у країнах соціалізму ґрунтувався на купівельній
спроможності грошової одиниці, яка відбивала середній рівень цін товарів
на різноманітних ринках, в основі яких лежали суспільно необхідні
затрати праці.

Так, на 6 червня 1985 р. курсове співвідношення радянського карбованця і
болгарського лева було 100 крб. = 100 левів, карбованця і марки НДР —
31,25 крб. = 100 марок.

В СРСР існували такі валютні курси:

• офіційний (паритетний), зафіксований на основі встановленого валютним
законодавством золотого вмісту;

• офіційний зі знижками (надбавками) для неторговельних операцій;

• офіційний курс Державного банку до валют капіталістичних країн;

• курс до колективної валюти країн РЕВ — перевідного карбованця.

Офіційні валютні курси Державного банку СРСР діяли на всій території
країни, застосовувалися, зокрема, в обліку зовнішньоторговельних та
інших організацій, які виконували розрахункові операції із зовнішніх
зв’язків.

Розвиток кредитної системи СРСР відбиває процес створення та особливості
функціонування планової економіки.

7 жовтня 1921 р. був заснований Державний банк РРФСР (у 1923 р.
перетворений у Державний банк СРСР). Після створення Державного банку
РРФСР почали створюватися його контори та відділення у великих містах.
На 1 квітня 1922 р. діяло 45 відділень банку. В 1922—1925 pp.
створюються галузеві і територіальні спеціальні банки, місцеві кредитні
заклади, кредитна кооперація, система ощадних кас.

8 жовтня 1922 р. для сприяння розвитку промисловості створено
Промисловий банк у формі акціонерного товариства, який у 1924 р. дістав
назву Торгово-промисловий банк СРСР.

Наприкінці 1922 p. виникло акціонерне товариство Електрокредит, яке
займалося здебільшого кредитуванням будівництва електростанцій на селі.
У 1924 р. це товариство було реорганізоване в Акціонерний банк з
електрифікації.

Для розвитку зовнішньоторговельних операцій у 1922 р. створюється
акціонерний Російський комерційний банк з участю шведського капіталу. В
1924 р. уряд викупив усі акції шведського капіталу і перетворив
Російський комерційний банк на Банк для зовнішньої торгівлі.

Для сприяння відновленню і розвитку комунального та житлового
будівництва з 1923 р. створюються комунальні банки. У 1925 р. створено
Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва.

Для розвитку споживчої кооперації в 1922 р. на пайовій основі створено
Банк споживчої кооперації, перетворений у 1923 р. на Всеросійський
кооперативний банк.

У 1922 р. створено Всеукраїнський кооперативний банк, а з 24 січня 1922
р. створюються спеціальні заклади сільськогосподарського кредиту —
кредитні і кредитно-ощадні кооперативні товариства.

У 1923—1925 pp. були організовані республіканські банки
сільськогосподарського кредиту РРФСР, України, Білорусії, Закавказзя,
Узбекистану, Туркменії.

У 1924 р. створено Центральний сільськогосподарський банк СРСР. У 1925
р. у цьому банку організовано постійний фонд для кредитування бідноти та
колгоспів на особливих пільгових умовах.

З 26 грудня 1922 р. починають створюватися державні ощадні каси.

Створений 24 червня 1924 р. при управлінні Державного банку Комітет у
справах банків вирішував питання про загальні напрямки політики
кредитних закладів, розглядав кредитні плани Державного та інших банків,
розподіляв кредитні ресурси.

Реформа 1 квітня 1930 р. передбачала ліквідацію комерційного кредиту і
цілковиту заміну його прямим банківським кредитуванням, запровадження
принципів повернення, строковості, планово-цільового характеру
банківського кредитування, забезпеченість матеріальними цінностями
виданих кредитів, запровадження нових раціональних форм безготівкових
розрахунків через банки, концентрацію короткострокового кредитування і
платіжного обороту в Державному банку, суворе роз-

межування функцій між Державним банком і банками довгострокового
кредитування та фінансування капіталовкладень.

Завершила кредитну реформу постанова уряду від 5 травня 1932 р.
Відповідно до постанови організовано чотири спеціальні банки для
фінансування і кредитування капіталовкладень, які підпорядковувалися
Народному комісаріату фінансів СРСР:

• Банк фінансування капітального будівництва промисловості і
електрогосподарства, перетворений з Банку довгострокового кредитування
промисловості і електрогосподарства;

• Банк фінансування соціалістичного землеробства, організований замість
численних кредитних товариств і республіканських сільськогосподарських
банків;

• Банк фінансування капітального будівництва кооперації, створений на
базі Всеросійського кооперативного банку;

• Банк фінансування комунального і житлового будівництва. У роки Другої
світової війни зберігалося централізоване державне

управління кредитною системою і всіма її ланками та видами операцій без
зміни основних принципів кредитування.

Важливі завдання під час війни виконували ощадні каси. Вони
забезпечували обслуговування населення, зокрема виплачували вклади за
ощадними книжками робітникам, евакуйованим з районів воєнних дій,
продовжували залучати нові вклади, розміщували серед населення облігації
державних позик, білети грошово-речової лотереї. Видавалися кредити на
збільшення виробництва товарів широкого вжитку з місцевих сировинних
ресурсів. В умовах війни Державний банк пішов шляхом розвитку
взаємозаліків.

До складу повоєнної кредитної системи ввійшли Державний банк СРСР,
Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень, Банк для зовнішньої
торгівлі, державні ощадні каси, кредитні кооперативи трудящих, державні
ломбарди і радянські акціонерні банки за кордоном [71, с 123].

Основою діяльності кредитної системи та її ланок був
народногосподарський план, а його складовими — кредитний і касовий плани
Державного банку СРСР.

Основні функції Державного банку:

• акумуляція грошових ресурсів;

• емісія грошей та організація грошового обігу;

• кредитування народного господарства;

• фінансування капіталовкладень;

• організація безготівкових розрахунків;

• касове обслуговування народного господарства;

• касове виконання державного бюджету.

Характерною ознакою банківської системи СРСР була розгалужена мережа
банківських закладів. Так, Державний банк мав близько 4,3 тис. закладів.

Будівельний банк виконував такі функції:

• фінансування капіталовкладень;

• акумуляція грошових вкладень для капітального будівництва;

• короткострокове кредитування підрядних будівельних організація;

• організація безготівкових розрахунків у будівництві.

Зовнішньоторговельний банк СРСР виконував функції кредитування
зовнішньої торгівлі, міжнародних розрахунків і валютного регулювання.

Кредитні кооперативи створювалися при місцевих комітетах профспілок за
місцем роботи працівників з метою надання їм короткострокових кредитів.

Державні ломбарди видавали громадянам короткострокові кредити на строк
до одного року під заставу цінностей і особистого майна.

Основна функція ощадних кас — залучати заощадження населення у вклади.
На 1 січня 1981 р. на території СРСР функціонувало 79,7 тис. ощадних
кас.

Акціонерні банки СРСР за кордоном — Московський народний банк і
Ейробанк, засновані в 1919 і 1921 р. у Лондоні і Парижі, згодом у
Цюриху, Франкфурті-на-Майні, Відні, Люксембурзі.

Кредитна система Російської Федерації

Традиційне уявлення про банк тільки як про кредитний і
розрахунково-платіжний інститут нині суттєво змінилося. Сучасний
комерційний банк — це універсальний, багатофункціональний
кредитно-фінансовий комплекс, що виконує депозитно-позичкові,
інвестиційні, консультаційні та інші банківські операції. Через лізинг,
факторинг, проектне фінансування, концентрацію передової технології,
використання у банківській практиці новітніх досягнень науки і техніки
банки фактично керують науково-технічним прогресом і безпосередньо
беруть участь у процесі виробництва. Крім того, широке кредитування
бюджетного дефіциту і державного боргу посилює зрощування банків з
державними

фінансами і дає банкам можливість впливати на грошову (і не тільки
грошову) політику країни.

Державне регулювання банківської системи. У Росії, як і в інших країнах,
існує система державного регулювання грошово-кредитної сфери, що дає
змогу захищати інтереси населення і банківських структур. Правову основу
цієї системи становлять закони «Про банки і банківську діяльність у РФ»
(останній варіант був прийнятий Державною Думою 20 січня 1995 р.) і «Про
Центральний банк РФ (Банк Росії)» (у редакції від 14 грудня 1994 p.).
Відповідно до цих законів Банк Росії, Банк зовнішньої торгівлі РФ,
Ощадний банк РФ, комерційні банки, а також інші кредитні установи, що
одержали ліцензію на здійснення банківських операцій, утворюють
банківську систему Росії. Для фінансування окремих цільових
республіканських, регіональних та інших програм можуть створюватися
спеціальні банки, банки розвитку.

Банки можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для
координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх вкладників і
здійснення спільних програм, якщо їх створення не суперечить вимогам
антимонопольного законодавства РФ та іншим законодавчим актам.

Банки Росії не відповідають за зобов’язаннями держави, а держава не
відповідає за зобов’язаннями банків.

Банки в РФ не залежать від органів державної влади і управління у
прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій.
Працівникам органів державної влади забороняється брати участь в органах
керування банками.

Усі банки на території Росії повинні тримати обов’язкові резерви в Банку
Росії та додержуватися економічних нормативів, встановлених Банком
Росії.

Центральний банк Росії визначає порядок регламентації, регулювання і
контролю за діяльністю комерційних банків, порядок виділення
централізованих кредитних ресурсів, установлює такі економічні нормативи
діяльності комерційних банків:

• достатність капіталу комерційного банку;

• ліквідність;

• мінімальний розмір статутного капіталу банку;

• максимальний розмір ризику на одного позичальника;

• граничне співвідношення розміру статутного капіталу банку і суми його
активів з урахуванням оцінки ризику;

• обмеження розмірів валютного і курсового ризиків;

• обмеження використання депозитів для придбання акцій юридичних осіб.

Достатність капіталу комерційного банку визначається мінімально
припустимим розміром статутного капіталу (на цей момент) і граничним
відношенням усього капіталу банку до суми активів, зваженої з
урахуванням ризику кредитних вкладень і можливої втрати частини
вартості. Мінімально припустиме значення цього співвідношення,
обов’язкове для всіх банків, становить 0,04 (в Україні — 0,08).

Як оцінне використовується співвідношення капіталів банку і активів з
підвищеним ризиком. Рекомендується підтримувати його на рівні не менше
0,1.

Нормативи ліквідності балансу комерційного банку містять обов’язкові й
оцінні показники. До першого належать співвідношення банківського
капіталу і його зобов’язань: максимально припустиме — 1:25 — для банків,
створених на базі спеціалізованих державних банків, 1:20 — для
комерційних банків у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю й
акціонерних товариств закритого типу і 1:15 — для інших комерційних
банків.

Обов’язкові також співвідношення активів банку строком погашення понад
один рік і зобов’язань банку за депозитними рахунками, кредитами, а
також боргових зобов’язань на термін понад один рік. Цей норматив
відображає ступінь забезпечення виданих банком позичок відповідними
джерелами кредитних ресурсів. Його максимально припустиме значення 1,0.

Ще одне обов’язкове співвідношення — суми ліквідних активів банку і його
зобов’язань за рахунками до запитання — норматив ліквідності;
максимальне його значення 0,3 (0,2 — для колишніх спецбанків).

Найважливішим показником ліквідності комерційного банку є максимальний
розмір ризику на одного позичальника, що визначається як відношення
розмірів зобов’язань одного позичальника до капіталу банку і не може
перевищувати 1,0 для колишніх спецбанків і 0,5 — для банків, створених у
1988—1989 pp., і 0,75 — для інших банків. При цьому розмір ризику на
одного позичальника не може перевищувати 10 % суми активів банку. Цей
показник відбиває можливість банку видавати значні кредити одному
позичальнику і ліквідність банку.

Оцінним нормативом ліквідності комерційного банку є співвідношення суми
виданих кредитів і суми коштів на розрахункових рахунках, поточних
рахунках, а також коштів на депозитах (рекомендується не більше

0,7); співвідношення ліквідних активів банку і суми коштів на
розрахункових і поточних рахунках, у вкладах і депозитах (рекомендоване
значення не менше 0,5); співвідношення ліквідності активів і загальної
суми активів (рекомендоване значення не менше 0,5).

З метою підвищення ліквідності й зміцнення фінансової стабільності
комерційних банків, захисту інтересів їх вкладників, акціонерів і
пайовиків Центральний банк формує систему резервних і страхових фондів,
відрахування до яких обов’язкові для всіх комерційних банків. Така
система складається з фондів обов’язкових резервів, фонду страхування
депозитів у комерційних банках (1 % прибутку комерційного банку), фонду
страхування комерційних банків від банкрутств (1 % прибутку). Норматив
обов’язкових резервів банків, що депонуються в Банку Росії: за рахунками
до запитання — 20 %, за строковими зобов’язаннями — 10—15, за валютними
депозитами — 2 %.

Реорганізація фінансово-кредитної системи РФ. Організація
фінансово-кредитного обслуговування підприємств, організацій і
населення, функціонування кредитної системи відіграють винятково важливу
роль у розвитку господарських структур. Від ефективності та стабільності
функціонування кредитно-фінансового механізму залежать не тільки
своєчасне одержання коштів окремими господарськими одиницями, а й темпи
економічного розвитку країни загалом. Водночас еволюція кредитної
системи і кредитної справи визначається економічною ситуацією в країні,
формами і механізмом господарювання. Кожному етапу історико-економічного
розвитку народного господарства відповідають певний тип організації
кредитної справи, структура кредитної системи, що задовольняє потреби у
кредитно-фінансовому обслуговуванні окремих ланок економіки.

Механізм функціонування кредитної системи постійно змінюється під
впливом змін її організаційної структури, організаційно-правових форм
здійснення кредитних операцій, форм і методів кредитування і
кредитно-розрахункових відносин.

До 1987 р. до кредитної системи СРСР входили банки-монополісти, які
очолював Держбанк СРСР. Такій структурі кредитної системи відповідала
модель кредитування суб’єктів господарювання, що грунтувалася на
адміністративно-командних методах управління кредитом в умовах жорстко
централізованої економіки. її економічна сутність полягала в наданні
позичок підприємствам «під план» виходячи з планових і фактичних потреб
їх у коштах. Реорганізація цієї кредитної системи почалася в 1987 р.
Передбачалося змінити організаційну структуру банківської системи,
підвищити роль банків, посилити їх вплив на розвиток народного
господарства, перетворити кредит на діючий економічний важіль. На
першому етапі банківської реформи було створено нову структуру державних
банків. Модель реорганізації передбачала такі етапи:

• створення дворівневої банківської системи (Центрального емісійного
банку і державних спеціалізованих банків, що безпосередньо обслуговують
господарство);

• перехід спеціалізованих банків на повний госпрозрахунок і
самофінансування;

• удосконалення форм і методів кредитних відносин з підприємствами
різних галузей господарства.

Центральне місце у кредитній системі країни повинен був посісти
Державний банк, що виконував раніше функції кредитування підприємств і
організацій різних галузей народного господарства.

Отже, передбачалося відокремити емісійну діяльність банків від
діяльності з кредитування господарства. На Державний банк покладалися
функції координатора діяльності спеціалізованих банків і здійснення
єдиної для всіх банків державної грошово-кредитної політики. Інші банки
спеціалізувалися на обслуговуванні народногосподарських комплексів
(промислово-будівельного — Промбудбанк СРСР; агропромислового —
Агропромбанк СРСР; житлово-комунального господарства і соціального
розвитку — Житлосоцбанк СРСР) або на обслуговуванні окремих видів
діяльності (кредитування населення — Ощадбанк СРСР, зовнішньоекономічної
діяльності СРСР — Зовнішньоторговельний банк СРСР).

Основна мета перетворень — наблизити банки до інтересів господарства.
Реорганізація деякою мірою активізувала банківську діяльність. Але вона
не могла докорінно змінити ситуацію, оскільки, по суті, не торкалася
економічних відносин. Не змінилися принципово кредитні відносини:
тривало кредитування в напівавтоматичному режимі, зберігався
адміністративний метод розподілу кредитних ресурсів, не було ліквідовано
монопольної структури банківської системи, відбувся лише розподіл сфер
впливу спецбанків за відомчим принципом, що збільшувало конкуренцію між
ними. Доцільність і вигідність надання коштів у позичку не стали
критеріями в діяльності банків. Об’єктивно був необхідний другий етап
банківської реформи, спрямований на комплексну реконструкцію системи
економічних відносин у галузі кредитування. Його було розпочато в 1988
р. створенням перших комерційних банків, покликаних стати фундаментом
для формування ринкових відносин і структур у банківській сфері.
Створення такого ринку мало означати заміну адміністративно-командних
відносин на гнучкі економічні методи переміщення фінансових ресурсів у
сфери найефективнішого використання.

Комерційний статус надає банку значну самостійність у визначенні мети,
умов і строків кредитування, рівня процентних ставок, розвитку
різноманітних форм банківської діяльності, у використанні отриманого
прибутку, визначенні штатів і рівня оплати праці своїх працівників,
зміцненні матеріально-технічної бази і вирішенні інших питань.

З метою створення системи грошово-кредитного регулювання, яка
відповідала б новим ринковим відносинам, було змінено статус Державного
банку і його роль в економіці країни. Банк був виведений з
підпорядкування уряду й одержав, таким чином, необхідну незалежність.
Після здобуття Росією суверенітету на базі Держбанку СРСР був створений
Центральний банк Росії на основі концепції, прийнятої в країнах із
розвиненою ринковою економікою.

Згідно з такою концепцією існує кілька моделей створення центральних
банків (треба використовувати термін «емісійні банки»).

1. Модель «знизу—вгору» дає змогу фінансовим колам брати участь у
створенні емісійного банку, контролювати бюджетні витрати виконавчої та
законодавчої гілок влади. За такою схемою частину кредитних грошей можна
використовувати для рефінансування портфеля ресурсів комерційних банків,
що стимулює розвиток ринку цінних паперів.

2. Модель «зверху—вниз» забезпечує першочергове задоволення державних
потреб у грошових ресурсах, при цьому основна частина ресурсів
емісійного фонду використовується для покриття бюджетних дефіцитів.
Такий розподіл емісії завдає серйозної шкоди національному
підприємництву, зумовлює іммобілізацію коштів із сфери бізнесу на
витрати держави і загострює інфляційний процес.

3. Модель заснування емісійного банку на паритетних засадах діловими
колами і державою дає можливість здійснювати гнучке управління їх
діяльністю, поєднувати економічні інтереси національного підприємництва
і державні. Різновидом цієї моделі може бути система незалежних банків,
поєднана з регулюючою функцією Центрального банку.

У Російській Федерації зберігається жорсткий державний статус
Центрального банку, що дає підстави федеральним органам влади
безперешкодно використовувати емісійну функцію (друга модель).

Статус державності характерний для всієї історії Центрального банку
Росії. Щоправда, з моменту створення в 1860 р. Державного банку

Російської імперії тільки контрольний пакет належав уряду, а інша
частина — комерційним банкам. Ця схема близька до третьої моделі
створення центрального банку, що дає змогу враховувати інтереси
банківського співтовариства і народного господарства в цілому. Після
реформ 1988—1991 pp., коли банківська система пострадянської Росії
тільки почала формуватися, не можна було говорити про участь комерційних
банків у капіталі емісійного банку, але згодом практика участі банків у
роботі емісійного банку країни сприяла динамічнішому розвитку кредитної
системи Росії. Досвід діяльності найбільшого емісійного банку —
Федеральної резервної системи регіональних банків США свідчить, що
участь великих комерційних банків у капіталі емісійного банку (усі
великі комерційні банки США в законодавчому порядку є членами ФРС і
повинні мати пакет акцій емісійного банку в розмірі 6 % власного
статутного капіталу) виправдана.

Нині у сформованій фінансовій системі Росії Центральний банк є головним
банком для держави, а для всіх інших комерційних банків — банком банків.
Він не належить до законодавчих і виконавчих органів влади, є економічно
самостійною установою і здійснює витрати за рахунок власних прибутків.

Основні напрямки діяльності Центрального банку Росії:

• керування і планування напрямків і масштабів використання кредитних
ресурсів і грошового обігу (тривалий час мало форму кредитного і
касового планування);

• концентрація кредитних ресурсів і передання їх за плату іншим банкам,
виконання, таким чином, ролі кредитора останньої інстанції, здійснення
рефінансування;

• організація і здійснення (разом із відповідними організаціями)
інкасації готівкових грошей;

• розробка методичних рекомендацій і правил здійснення кредитних,
розрахункових і касових операцій, ведення звітності банків;

• ліцензування банківської діяльності, вибір форм і методів
грошово-кредитного регулювання, фіксація і перегляд чинних нормативних
вимог, коефіцієнтів і прямих кількісних обмежень діяльності банків;

• організація, здійснення касового виконання держбюджету;

• розробка правил і порядку здійснення операцій з валютою, іншими
валютними цінностями, здійснення єдиної валютної політики, визначення
офіційного курсу іноземних валют до національної грошової одиниці;

• представництво інтересів країни у відносинах з центральними банками
інших держав і міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками;

• здійснення заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази
банківської діяльності та автоматизації банківських операцій;

• контроль і нагляд за банківською діяльністю;

• упорядкування зведеного балансу банківської системи;

• підготовка і перепідготовка кадрів для банківської системи,
консультаційне і методичне обслуговування банків;

• проведення наукових досліджень та аналітичних робіт.

На другому етапі банківської реформи була реорганізована структура
банків, відбулися глибокі зміни в характері кредитних відносин,
утвердилися нові методи кредитної роботи. У результаті в Росії
законодавчо сформувалася дворівнева банківська система:

І рівень — Центральний банк Росії;

II рівень — комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, що
здійснюють окремі банківські операції (ст. 2 федерального Закону «Про
банки і банківську діяльність» від 02.12.90 у редакції від 03.02.96 №
17-ФЗ). Банківська система є ключовою частиною фінансової системи
країни, що концентрує основну масу кредитних і фінансових операцій.
Натомість небанківські спеціалізовані ФКІ (парабан-ківська система)
здійснюють операції у певних сегментах фінансового ринку або
орієнтуються на обслуговування певних типів клієнтури.

Розглядаючи банківську систему Росії з практичного аспекту як
багаторівневу структуру, варто виокремити у ній Ощадний банк, що має
державні гарантії цілісності вкладів. Свідченням унікального становища
Ощадбанку у дворівневій банківській системі Росії може бути наявність
великої кількості клієнтів (насамперед юридичних осіб) у системі
Ощадбанку після банківської кризи у серпні 1998 р. (наприклад, частка
карбованцевих ресурсів на розрахункових і поточних рахунках юридичних
осіб в установах Ощадбанку за 1998 р. збільшилася з 5,5 до 10,4 %
загальних залишків коштів корпоративних клієнтів у банківській системі
країни).

Ощадбанк залишається монополістом на ринку приватних вкладів. Понад 75 %
усіх коштів населення, розміщених до початку 1997 р. у комерційних
банках Росії, зберігаються в установах Ощадного банку. Станом на 1
квітня 1997 р. вклади населення в Ощадбанку перевищили 100,2 трлн руб. і
1,5 млрд дол.

Левова частка ресурсів банку використовується для кредитування бюджету
через вкладення у державні цінні папери (ДЦП).

Інвестиції Ощадбанку в ДЦП становили на початок 1997 р. 79,3 трлн руб.,
вкладення в облігації внутрішньої валютної позики — 1,6 трлн руб.,
облігацій державної ощадної позики закуплено на 3,6 трлн руб. Ощадбанк
здійснює операції з єврооблігаціями Міністерства фінансів. На частку
Ощадбанку припадає 36 % загальних вкладень у російські держпапери . Роль
Ощадбанку в обслуговуванні бюджетних потоків набагато скромніша, ніж
його роль як кредитора бюджетного дефіциту. Проте останнім часом
становище починає змінюватися. Отримавши статус генерального агента з
обслуговування федерального бюджету, Ощадбанк домігся переказу до себе
рахунків Державної податкової служби і Державного митного комітету,
рахунків Міністерства оборони, МВС, Федеральної прикордонної служби і
Служби залізничних військ

Процес переказування рахунків організацій цих відомств триває.
Відповідно до підписаної на початку 1997 р. угоди між Ощадбанком і
відповідними відомствами на обслуговування в банк будуть передані
рахунки організацій, розташованих там, де немає регіональних установ
Центрального банку.

Завдяки консолідації банківського капіталу у фінансовій системі Росії
наприкінці 1996 р. на перший план вийшли банки, які можна назвати
загальнонаціональними. Ці банки мають розгалужену мережу філій по всій
території країни (не менше десяти), обслуговують платежі й надають
банківські послуги на великій території країни. Це традиційні Ощадбанк,
Агропромбанк і нові банки, що створили регіональну мережу. Для
організації ефективного нагляду Центральний банк створив ОПЕРУ-2, на
обслуговуванні в якому перебуває 14 банків. Розуміючи роль таких банків
у кредитній системі Росії, Центральний банк РФ ставить до них особливі
вимоги. Якщо говорити про функціональний розподіл ролей кредитних
інститутів у банківській системі Росії, то для комерційних банків
характерне безпосереднє виконання функцій кредитно-розрахункового
обслуговування клієнтів на комерційних принципах — усі види кредитних,
розрахункових і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням їхньої
господарської діяльності. До найважливіших функцій комерційних банків
належать такі:

• акумуляція тимчасово вільних коштів, заощаджень і нагромаджень;

• забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму,
здійснення та організація платіжного обороту в народному господарстві;

• кредитування окремих господарських одиниць (юридичних і фізичних
осіб), кредитно-фінансове обслуговування внутрішнього і зовнішнього
господарського обороту;

• облік векселів і операцій з ними;

• зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

• довірче керування майном клієнтів (трастові операції).

Банки дедалі активніше здійснюють нехарактерні для них операції: беруть
участь у нетрадиційних сферах фінансового підприємництва (операції з
цінними паперами, лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінансового
обслуговування), розширюють коло і підвищують якість послуг, конкурують
у сфері залучення перспективних клієнтів.

Однак на банківській сфері позначилася фінансова криза 1997— 1998 pp.
Залучені банками грошові ресурси замість розміщення їх у реальній
економіці використовуються переважно для інших операцій (зокрема, для
придбання валюти, операцій з цінними паперами).

У Російській Федерації починаючи з листопада 1997 р. різко збільшився
спекулятивний тиск комерційних банків і фірм-нерезидентів на національну
валюту, почався відплив іноземних портфельних інвестицій за кордон.
Зауважимо, що з 24 млрд дол. іноземних приватних інвестицій в економіку
Росії понад 80 % становлять портфельні інвестиції, в тому числі на
частку нерезидентів припадала третина державних короткострокових
облігацій (чистий відплив цих інвестицій за листопад 1997 — січень 1998
р. становив 2,5 млрд дол.).

Для послаблення валютно-фінансової кризи Центральний банк, щоб збити
ажіотажний попит на вільно конвертовану валюту, витратив на валютні
інтервенції близько 10 млрд дол. (це призвело до скорочення
золотовалютних резервів з 24 до 16 млрд дол.). Центральний банк став
послідовно здійснювати політику «дорогих» грошей (резервну норму за
строковими рубльовими вкладами було підвищено з 8 до 11 %, а за
валютними — з 6 до 11 %, ставку рефінансування було підвищено удвічі (з
21 до 42 %).

Висновок

У результаті перелічених заходів до серпня 1998 р. валютний ринок
вдалося стабілізувати.

Серпневий рецидив фінансової кризи в Російській Федерації став
закономірним наслідком занепаду реального сектору економіки, значного
дефіциту бюджету і незадовільного виконання його дохідної частини,
неконтрольованого нарощування державних боргів. Покладання надмірних
сподівань на зовнішні та внутрішні позики, нераціональне їх використання
призвели до втрати керованості фінансами держави.

Російська фінансова криза характеризується такими основними чинниками:

1. За період 1990—1997 pp. обсяги ВВП Росії зменшились на 40,7 %.
Низький рівень монетизації (близько 18 %) призвів до значного поширення
внутрішнього бартеру, збільшення кредиторської та дебіторської
заборгованості підприємств (за перше півріччя 2000 р. вони становили
відповідно 1927,4 і 1265,8 млрд руб.).

2. Дефіцит державного бюджету Росії у 1997 р. становив 6,8 % ВВП, у 1999
р. — 5,8 %. Покриття дефіциту за допомогою непродуманої стратегії
короткострокових запозичень призвело до створення фінансової «піраміди»
державних короткострокових облігацій і унеможливило виконання державою
боргових зобов’язань, які більш як удвічі перевищували надходження до
бюджету.

3. Загрозу фінансовій стабільності становили певні дії Центрального
банку, який у своїй діяльності є самостійним і практично безконтрольним.
Саме Центральний банк 20 липня 1998 р. напередодні виділення першого
траншу позики МВФ списав з рахунків Міністерства фінансів близько 8,7
млрд руб., залишивши на тиждень уряд без коштів.

4. На економічні чинники наклалися і політичні. За короткий час у Росії
змінилися чотири уряди (Чорномирдіна, Кирієнка, знову Чорно-мирдіна,
Примакова).

5. Обсяги міжнародної фінансової допомоги Росії відразу виявилися
недостатніми. У результаті жодної проблеми не було вирішено.

6. Намагання Центрального банку підтримати курс рубля за рахунок
валютних інтервенцій знову призвело до скорочення резервів та відмови
від їх використання для підтримки рубля. Курс рубля почав швидко падати
з 16 руб. за 1 дол. (жовтень 1998 р.) до 28,5 руб. за 1 дол. (січень
2000 p.).

7. Експортерам у Росії не потрібний стабільний рубль (принаймні
Російському акціонерному товариству «Газпром» та нафтовим компаніям).

Події на фінансовому ринку Росії не могли не вплинути на ситуацію в
Україні, економіка якої переживає далеко не кращі часи.

Список використаної та рекомендованої літератури

Антонов Н. Г., Пессель М. А. Денежное обращение, кредит и банки. — М.:
Финстатинформ, 1995.

Банковское дело в России. — М.: Экономика, 1991.

Банковское дело: Справ, пособие / Под ред. Ю. А. Бабичева. — М.:
Экономика, 1992.

Барков Н. Финансы и кредит СССР. — К.: Наук, думка, 1987.

Боровой С. История кредита в России во второй половине XVII ст. — М.:
Госфиниздат, 1958.

Геращенко В. Денежное обращение и кредиты в СССР. — М.: Финансы и
статистика, 1986.

Деньги, кредит, банки / Под ред. Г. Кравцовой. — Минск: Меркаванье,
1994.

Іванов В. М., Молчанов В. Б. Грошовий обіг у Київській Русі // Вісн.
ЖІТІ. — 1995. — № 4. — С. 131-134.

Коммерческие и кооперативные банки в СССР. — М.: Финансы, 1990.

Кредитно-денежная система СССР. — М.: Финансы и статистика, 1967.

Лагутін В. А. Гроші та грошовий обіг: Навч. посіб. — К.: Знання, 1997.

Лебедев Е. Денежно-кредитная система в период перехода к рыночной
экономике. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1991.

Массарыгин Н. Ф. Кредитная система СССР. — М.: Финансы, 1974.

Мишкін Ф. С, Фредерік С. Економіка грошей, банківської справи і
фінансових ринків: Пер. з англ. — К.: Основи, 1998.

Финансы. Денежное обращение. Кредит / Под ред. Л. А. Дробозиной. — М.:
Финансы, «ЮНИТИ», 1997.

Шмелев В. Коллективные валюты от счетных единиц до международных денег.
— М.: Финансы и статистика, 1990.

Похожие записи