Реферат на тему:

“Державний кредит та його роль

у формуванні фінансових ресурсів”

Держава для фінансування своїх потреб може мобілізовувати фінансові
ресурси у формі державного кредиту. У цьому разі вона є позичальником, а
населення і підприємницькі структури, тобто фізичні і юридичні особи, –
кредитодавцями. Державний кредит має строк повернення і ціну в формі
процента. Державний кредит буває внутрішнім і зовнішнім. У сфері
міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора,
так і позичальника.

Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило,
використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом
його повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від
вигідних обсягів кредиту.

За своєю економічною сутністю державний кредит – це форма вторинного
перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні
кошти населення, підприємств і організацій. Використання державного
кредиту є цілком виправданою формою мобілізації коштів у розпорядження
держави. Їхня доцільність при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим,
що це має значно менші негативні наслідки для фінансового становища
держави, ніж покриття дефіциту за допомогою грошової емісії.

Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума
його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань
держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами,
що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним
підприємствам.

Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу
характеризує становище економіки та фінансів держави, ефективність
функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття
державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, то можна стверджувати,
що величина боргу – це взяті авансом у населення податки. Проте такий
висновок не зовсім переконливий.

Сама система боргів держави зародилася ще у середні віки і нині значно
поширилася. Відповідно сама проблема державної заборгованості привертала
увагу як науковців, так і представників урядових структур.

Отримуючи кредити, держава має змогу використовувати додаткові
можливості для свого економічного й соціального розвитку, але в
більшості наукових праць XVIII і XIX століть державний борг розглядався
як явище негативне. Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що
зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як
позичальника. Його висновки ґрунтувалися на тому, що державне споживання
не є продуктивним і не створює нових цінностей, а тому залучені державою
кошти є витратами для економіки

Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий
вчений Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг – це ракова
пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки
дотримувався відомий вчений Ж.-Б. Сей, який порівнював державний борг із
новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава повинна
користуватися лише в крайньому разі.

Ці висловлювання вчених мали значний вплив на діяльність урядів багатьох
європейських країн у питаннях щодо визначення обсягів державних
запозичень і «їхнього використання. Водночас досвід розвитку світової
економіки підтвердив, що розміри державних запозичень не завжди
призводять до банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були
непоодинокі випадки, коли державні запозичення сприяли економічному
розвиткові держав. Це змусило переглянути теоретичні постулати щодо
державного кредиту. З’явилися наукові дослідження, в яких державний
кредит визначався як важливий інститут нової епохи людського розвитку.

Звичайно, крайні позиції щодо державного кредиту, тобто повне його
несприйняття або необґрунтоване схвалення, не можуть бути прийнятними.
Щодо цього конче необхідними є глибокий аналіз і детальні дослідження.
Батьківщиною державного кредиту вважається Англія. Розквіт економіки
Англії, незважаючи на зростання державного боргу, став прикладом, якого
почали наслідувати усі держави світу.

Насамперед наявність державного боргу не дає уявлення щодо реального
фінансового становища держави. Державний борг – це складне явище,
зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою
специфіку. Якщо нестачу коштів у бюджеті держава покриває за рахунок
отриманих позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення
нездорового фінансового становища, при якому виникатиме потреба укладати
договори на позики, а в кінцевому підсумку – розраховуватися за боргами
за рахунок збільшення податків.

Нинішні західні вчені переконані, що покриття дефіциту за рахунок
державних запозичень не є виправданим. Водночас більшість дотримується
думки, що розмір державного боргу не можна обмежувати, тому що на
відміну від приватних господарств і корпорацій, які можуть
збанкрутувати, уряд не може стати банкрутом. Одностайною є думка, що в
кожній державі розмір державного боргу необхідно пов’язувати з обсягами
ВВП, створеного економікою.

На сьогодні майже кожна держава має певний розмір заборгованості.
Різниця лише в тому, що поряд із збільшенням боргу не кожна держава
знаходить шляхи для його своєчасного повернення.

Країни, що розвиваються, вирізняються стрімкими темпами зростання
заборгованості. Так, їхня заборгованість із 1970 р. до середини 1990-х
років зросла майже в 20 разів. За даними експертів Організації
економічного співробітництва та розвитку, відбувається зростання
зовнішньої заборгованості у світі. На початок 1996 р. найбільший розмір
зовнішнього боргу мала Мексика (125 млрд. дол.) і Китай (111 млрд.
дол.). Значні розміри зовнішнього державного боргу мають також Бразилія,
Росія, Індонезія, Іран, Угорщина.

Однією з головних характеристик становища боргової залежності країни є
співвідношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП. Міжнародний
банк реконструкції та розвитку критичним рівнем цього показника вважає
80 – 100%. За даними МВФ, у 1995 році сумарний борг щодо ВВП становив у
США – 69%, у Німеччині – 56%, у Франції – 51,9%, у Великобританії –
46,6%, у Японії – 87%, в Італії – 126,7%.

Все сказане вище дає підстави дійти висновку, що проблема полягає
насамперед не в розмірах державних запозичень, а в їхньому використанні.
На нашу думку, заслуговують на увагу наукові висновки про те, що розмір
річних державних запозичень завжди повинен дорівнювати обсягові
капітальних вкладень в економіку. Залучення додаткових коштів зі
світового ринку позикових капіталів має стимулювати економічне зростання
держави. Часто кошти, що виділяються міжнародними кредитними
інститутами, видаються під певні умови. Виконання цих умов може
призвести до формування незахищеного внутрішнього ринку, зростання
соціального напруження та інших негативних явищ. Тому в подібних
випадках пріоритетними повинні бути економічні інтереси держави. У
більшості країн світу величина державного боргу регулюється законодавче.

Внутрішній державний кредит може мати товарну і грошову форму. Товарну
форму використовують при розладнанні грошової системи. В цей період
державний кредит виступає, як правило, в грошовій формі, а саме:
державні позики, вклади населення в ощадних банках, використання
державного кредитного фонду, грошові лотереї.

Найпоширенішою формою державного кредиту є позики. За допомогою їх
мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб для
фінансування потреб держави. Держава випускає і розповсюджує цінні
папери, як правило, облігації. Вони мають номінальну вартість, за якою
продаються і гасяться. Виходячи з номінальної вартості облігацій,
виплачуються проценти.

Державні позики можуть випускатися центральним урядом і місцевими
органами і розповсюджуватись тільки серед населення або тільки серед
юридичних осіб. Залежно від способу виплати доходу позики поділяють на
процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні, безпрограшні.

За виграшними позиками власники облігацій одержують твердий доход у
формі процента від номінальної вартості облігації. При виграшних позиках
весь доход власники облігацій одержують у формі виграшу. Доход
виплачується не за всіма облігаціями, а лише за тими, на які випав
виграш. Безпрограшні позики випускаються з умовою, що протягом строку
дії позики виграшними будуть всі облігації. Безпроцентні займи не
передбачають виплату доходу, але гарантують одержання товару, на який не
задовольняється попит на ринку. Вартість кожної випущеної облігації
дорівнює ціні товару (легкового автомобіля, телевізора, холодильника
тощо).

Місцеві органи влади можуть проводити цільові позики на будівництво
доріг або інші заходи, в яких зацікавлене населення цього регіону. За
строками погашення позики поділяють на коротко — (до 5 років) і
довгострокові (понад З років).

За методами розміщення розрізняють позики добровільні та примусові.
Облігації добровільних позик вільно продаються і купуються банківськими
установами. Державні позики можуть бути облігаційними і
безоблігаційними. Безоблігаційні позики оформляються підписними
зобов’язаннями.

Другою формою державного кредиту є передавання ощадними установами
частини або всієї суми коштів населення, які розміщені в ощадному банку
чи в інших ощадних установах держави, для покриття своїх витрат. Таке
передавання може здійснюватися шляхом випуску білетів державної
скарбниці, сертифікатів або оформлення безоблігаційних позик.

Сьогодні найпоширенішою формою державного кредиту є використання
державою коштів позикового фонду. Держава мобілізує через кредитні
установи частину кредитних ресурсів на покриття своїх витрат. Ця форма
державного кредиту економічно не виправдана і зумовлює інфляційні
процеси.

До державного кредиту належить також міждержавний кредит, коли одні
держави виступають кредиторами, а інші – позичальниками. Він надається
на умовах строковості, платності та поворотності. Величину одержаних
зовнішніх позик і нарахованих процентів включають до державного боргу.

Зовнішні позики надаються за рахунок бюджетних коштів або спеціальних
урядових фондів. Державні зовнішні позики можуть надаватися в грошовій
або товарній формі. Вони бувають середньо- і довгостроковими. Грошові
позики надаються у валюті країни-кредитора або у вільно конвертованій
валюті.

Сучасна кредитна система України працює на комерційних засадах, і
мобілізовані кошти в основному формують ресурси банків, частина яких
може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів.

Основною формою державного кредиту є державні позики, які забезпечуються
випуском цінних паперів у двох видах – облігацій та казначейських
зобов’язань.

Цінні папери уряду України почали випускатись відповідно до постанови
Кабінету Міністрів № 586 від 23 серпня 1994 року. А починаючи з 10
березня 1995 року вперше в історії України відбулись торги з розміщення
облігацій державної внутрішньої позики (ОВДП).

Призначення державного кредиту полягає насамперед у тому, що він є
засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. За
дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси
спрямовуються на покриття різниці між бюджетними доходами і видатками.
При позитивному бюджетному сальдо мобілізовані за допомогою державного
кредиту засоби прямо використовуються для фінансування економічних і
соціальних програм. Це означає, що такий кредит, будучи засобом
збільшення фінансових можливостей держави, може бути важливим чинником
щодо прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Однак надмірне збільшення обсягів використання державних облігацій (чи
інших зобов’язань уряду, якими можуть бути, як у Росії наприклад,
казначейські зобов’язання, що не продаються за гроші, а розміщуються
серед кредиторів держави в рахунок боргу) неоднозначне впливає на
економічні процеси. По-перше, призводить до вилучення з ринку валових
заощаджень фізичних осіб та прибутків юридичних осіб і, як наслідок, –
до скорочення джерел фінансування потреб інвестиційного циклу. Проблема
ж відновлення інвестиційного процесу в Україні для подолання економічної
кризи й подальшого економічного зростання залишається найактуальнішою.

По-друге, посилюється нестійкість фінансової системи, яка і без цього
розбалансована. Державні цінні папери стають основним сегментом
грошового ринку, який формує кругообіг значного обсягу високодохідного і
частково спекулятивного капіталу, не залишаючи можливостей для
спрямування його в менш прибуткові, але вкрай необхідні для
функціонування економіки України сфери.

Крім того, використання державних цінних паперів як інструменту
грошового ринку за умов кризи економіки та фінансової системи має
суперечливий вплив на бюджет. Адже вивільнення грошової маси юридичних і
фізичних осіб вимагає зростання доходності зобов’язань держави, що в
свою чергу підвищує витрати бюджету і збільшує суму дефіциту.

За правовим оформленням існують державні позики, що надаються на
підставі угод та забезпечені цінними паперами. Угодами оформляються
кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових
інститутів. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на
фінансовому ринку.

За ознакою власників цінних паперів позики поділяються на ті, що
реалізуються тільки серед населення, юридичних осіб, та універсальні,
які призначені для розміщення серед фізичних і юридичних осіб.

Залежно від форми виплати прибутків позики поділяють на процентні,
виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і безпроцентні. Власники
боргових зобов’язань процентної позики одержують твердий прибуток
щорічно шляхом оплати купонів або один раз під час погашення позики
шляхом нарахування процентів до номіналу цінних паперів. За виграшними
позиками увесь прибуток власники облігацій одержують у формі виграшів
під час погашення облігацій. Прибуток виплачується не за всіма
облігаціями, а тільки за тими, які потрапили до тиражу виграшів.
Безпрограшні випуски позик гарантують, що протягом терміну дії позики
виграш припаде на кожну облігацію. Безпроцентні позики не передбачають
виплату прибутку власникам облігацій, але гарантують одержання
відповідних товарно-матеріальних цінностей.

За термінами погашення позики поділяють на короткострокові – термін
погашення до одного року, середньострокові – до 5 років і довгострокові
– понад 5 років. Хоча законодавством України передбачена можливість
функціонування усіх видів цінних паперів, на сучасному етапі розвитку
фондового ринку України переважають короткострокові боргові
зобов’язання.

Зростання обсягів поточного неінфляційного внутрішнього фінансування
бюджетного дефіциту вимагає нових методів регулювання грошового ринку.
Щодо фінансування бюджетного дефіциту, то це означає, що Міністерство
фінансів має регулярно відслідковувати динаміку та структуру покриття
дефіциту, ступінь їх бюджетної ефективності й своєчасно вносити
корективи в обсяги емісії різних видів державних боргових зобов’язань.

За ознакою характеру використання цінних паперів бувають ринкові та
неринкові позики. Облігації ринкових позик вільно купуються, продаються
і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають
виходу цінних паперів на ринок, тобто їхні власники не можуть їх
перепродати.

Однією з особливостей державного кредиту є функціонування посередників,
як правило, ощадних установ у перезара-хуванні частини внесків населення
до державних позик. На відміну від першої форми державного кредиту, коли
фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних
тимчасово вільних коштів, ощадні установи надають державі кредит за
рахунок позичкових засобів. Наявність посередника між державою та
населенням в особі ощадних установ і надання останніми позики державі за
рахунок позичкових засобів без відома їхнього реального власника
дозволяють визначити ці відношення в якості особливої форми державного
кредиту.

Переведення частини внесків населення у державні позики, призначені на
потреби держави, здійснюється завдяки купівлі особливих цінних паперів
(наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) або ринкових цінних
паперів (облігацій, казначейських зобов’язань), а також оформленням
безоблігаційних позик.

Залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на
заставні та беззаставні. Заставні позики відображають матеріальну
забезпеченість. Вони забезпечуються державним майном або конкретними
доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення.
Їхня надійність визначається статусом держави у світовому
співтоваристві.

Крім внутрішніх запозичень є й зовнішні. Уся сума заборгованості
кредиторам за межами України е зовнішнім боргом. Він утворюється з таких
напрямків:

– розміщення боргових цінних паперів;

– одержання позик у спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів;

– одержання позик у інших держав.

За період 1997–2002 років зовнішній борг України збільшився з 8839 млн.
доларів США до 12573 млн. доларів США, тобто на 42,2%.

Наявність такого великого зовнішнього боргу створює тиск на курс
національної валюти, не сприяє протидії інфляції, забезпеченню країни
необхідними валютними резервами та досягненню вільної конвертованості
гривні.

Особливість зовнішнього боргу України полягає в тому, що його динамічний
ріст відбувався за умов, коли валовий внутрішній продукт країни
продовжував скорочуватись – у 2000 році на 3%, у 2001 — на 1,7%, за 2002
рік — майже на 3%. Водночас, за цей період на структурну перебудову
економіки майже не надходили інвестиції. Не було також розроблено
концепції одержання та використання боргових коштів та не було
обґрунтовано їхнє цільове використання.

У структурі зовнішнього боргу борг міжнародним фінансовим організаціям
становить 46,5%, борг іноземним країнам, у тому числі за позиками,
наданими під гарантії уряду, – 36,5%, фідуціарні позики становлять
15,2%, заборгованість за облігаціями державної зовнішньої позики 2002
року – 10,6%.

Нинішнє становище економіки України вимагає залучення кредитних ресурсів
у таких значних обсягах, які дійсно можуть надати лише потужні
міжнародні фінансові установи, такі як Міжнародний валютний фонд,
Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Європейський
банк реконструкції та розвитку й інші.

Залучення та обслуговування іноземних кредитів, повернення яких
гарантується Кабінетом Міністрів України, здійснюється спеціально
визначеними урядом банками-агентами. Такі банки укладають договори на
агентське обслуговування із державними органами, уповноваженими
Кабінетом Міністрів України за погодженням із Міністерством фінансів.

Гарантії Кабінету Міністрів надаються незалежно від форм власності
юридичних осіб-резидентів із погашенням на умовах валютної самоокупності
чи із залученням коштів державного бюджету.

Правила надання гарантій уряду на умовах валютної самоокупності
передбачають укладення договорів застави або поруки між
підприємством-отримувачем і банком-агентом, крім випадку, коли майно
такого підприємства не підлягає приватизації, або якщо залучення
кредитів під гарантії Кабінету Міністрів здійснює Національний банк
України, при цьому вартість предметів застави має покривати суму
основного боргу та відсотків за користування іноземним кредитом, а також
відшкодування витрат на його обслуговування і страхування.

Така система, у разі неповернення кредиту, забезпечує майже
стовідсоткове відшкодування банку-агенту, а отже й урядові, сум
гарантій, це по-перше. По-друге, вона суттєво перешкоджає організаціям
малого та середнього бізнесу, що можуть не мати достатньої кількості
майна для застави, залучати кредити потужних світових фінансових
установ.

При вкладенні у великі підприємства основних зовнішніх кредитних
ресурсів, отриманих під гарантію уряду, суттєво уповільнюється їхня
окупність. До того ж механізм контролю за витрачанням запозичених
ресурсів недосконалий, тому нечасто досягається очікуваний позитивний
результат.

Отже, виникла нагальна потреба розробити досконалий механізм
використання зовнішніх запозичень під гарантії уряду для підприємств
малого та середнього бізнесу. В основу такого механізму мають бути
покладені критерії спроможності щодо прибуткового використання коштів,
виробництва продукції, що може замінити критичний імпорт, експортних
можливостей та конкурентоспроможності на внутрішньому споживчому ринку.

Використана література:

Василик О.Д. Теорія фінансів. –К.: Ніос, 2000. –416 с.

Кириленко О.П. Фінанси. –Тернопіль, 1998. –с.165 с.

Опарін В.М. Фінанси. –К, 1999. –164 с.

Сабанти Б.М. Теория финансов. –М.: Менеджер, 1998. –168 с.

Теория финансов: учебное пособие / Под ред. М.Е. Заяц, М.К. Филенко.
–Минск: Вышейшая школа, 1997.

Финансы / Под ред. А.М. Ковалевой. –М.: Финансы и статистика, 1996.

Финансы /Под общ. ред. Л.А. Дробозиной. –М.: Финансы, Юнити, 2000. –527
с.

Финансы и кредит. Учебное пособие / Под ред. А.Ю. Казака. –Екатеринбург,
1994

Похожие записи