Реферат на тему:

Земельно-кадастрові роботи у капіталістичних країнах

З переходом до капіталістичного способу виробництва у більшості
західноєвропейських держав земельний кадастр спрямовується проти
пережитків середньовіччя, привілеїв дворянської землевласності, особливо
в питаннях оподаткування. Капіталістичний спосіб виробництва потребує
переходу до єдиної податкової системи шляхом встановлення прибутку з
урахуванням цінності землі замість існуючих роздрібнених систем
оподаткування з феодально-кріпосницькйми пережитками. Оскільки земля
була основним джерелом прибутку, уряди капіталістичних держав, щоб
упорядкувати оподаткування, вели земельні кадастри, які являли собою
докладний опис земельної власності і містили дані про розміри, місце
розташування, конфігурацію земельної власності й окремих угідь,
господарський стан, якість і дохідність земель, головним чином, для
земельного оподаткування і розкладки інших платежів, а також для
встановлення цін на землю з метою купівлі-продажу. /Земельні кадастри,
створені в різний час у капіталістичних державах, поділяються на три
основні види: маєтків, угідь і окремих ділянок — парцел. Кадастр маєтків
передбачає порівняльну оцінку цілих маєтків, кадастр угідь ~ оцінку
ріллі, сінокосів, пасовищ й інших угідь, кадастр парцел — оцінку окремих
ділянок у межах угідь кожної земельної власності.

Порівняльну оцінку землі під час кадастру в маєтках проводили за даними
ринкових цін на землю. В умовах приватної власності ринкові ціни на
землю часто служили показником її якості. Вважалось, що ціна на землю
відображає її дійсну прибутковість, дохідність. Тому земельний кадастр,
що проводився на основі ринкових цін на землю, дістав назву реального
кадастру.

Складання реального земельного кадастру включало збір, обробку і
групування даних про ринкові ціни на землю й розміри орендних платежів у
конкретних умовах місцевості. На основі одержаних даних встановлювали
розряди земель і середню ціну кожного розряду. За визначеною системою
ознак всі землі оцінюваного округу відносили до того чи іншого розряду.
Знаючи площі маєтків і належність їх до оцінних розрядів, можна
визначити загальну купівельну ціну. Розмір податку встановлювали у
вигляді відсотка від купівельної ціни землі. Уперше за цією системою
земельний кадастр проведений у 1771 році в Тіролі, тому отримав назву
тірольського кадастру. Пізніше він знайшов застосування в Англії,
Баварії, Бадені, а також у Північній Америці, j

[Застосування» ринкових цін при земельному кадастрі пов’язане з великими
умовностями, тому що далеко не завжди між ринковою ціною і розміром
прибутку існує строге, постійне співвідношення. Тому реальні кадастри,
незважаючи на їх дешевизну, не набули широкого розповсюдження і мали в
основному попередній, провізорний характер. л

[Земельні кадастри угідь і ділянок базувалися на різницях у дохідності
землі. При цьому встановлювався середній чистий прибуток, який
визначався за середньою різницею між нормальним валовим доходом і
затратами виробництва, взятими за декілька останніх років. При
визначенні чистого доходу виходили із середньої нормальної дохідності
земель даної якості при однакових умовах ведення господарства,
середньому рівні агротехніки, середній структурі посівних площ і
врожайності сільськогосподарських культур.

Першим кадастром дохідності був міланський земельний кадастр,
запроваджений у Північній Італії австрійським урядом у 1718 — 1732 pp. В
основу міланського кадастру покладено точне визначення площ,
класифікація земель за якістю грунту, визначення середньої врожайності,
вартості валової продукції, розміру витрат на насіння та обробіток
ґрунту і встановлення середнього чистого доходу. Об’єктивність оцінки
земель перевіряли, порівнюючи чистий дохід з ринковими й орендними

цінами на землю. У кадастрові книги заносили оста1 результати оцінки,
які були основою для розподілу земель податку.

Великий інтерес становить парцелярний кадастр Франції, запроваджений
протягом 1808 — 1890 pp. у громадах всіх округів країни. Оцінним роботам
передували виміри та складання парцелярного плану земель громади. Оцінку
якості фунтів за парцелами проводили класифікатори, які здійснювали
загальні обстеження території, встановлювали кількість класів земель для
кожного виду угідь і відбирали типові парцели. Для визначення чистого
доходу збирали дані за 15 років про врожайність культур і ринкові ціни
на сільськогосподарські продукти у даній місцевості. При цьому два
найбільш врожайні і два найменш врожайні роки до уваги не брали. За
принципом французького парцелярного кадастру складені кадастри у
Бельгії, Голландії, Пруссії, Швейцарії та інших західноєвропейських
країнах.

Основні відомості для складання земельних кадастрів одержували переважно
від самих землевласників, що не забезпечувало об’єктивної оцінки земель.
Роботи щодо складання земельного кадастру розтягувались на багато
десятиріч, тому дані були малопридатними для практичного використання ще
до завершення оцінки земель. Прусський земельний кадастр проведено у
1881 — 1886 pp. Такі стислі строки його створення зумовлювало широке
використання попередньо підготовлених картографічних і ґрунтових
матеріалів. Прискоренню земельно-оціночних робіт сприяла також наявність
раніше складеної бонітувальної шкали, в якій враховувались дані
статистики, орендні й ринкові ціни на землю та на продукти сільського
господарства за останні 14 років, витрати на виконання польових робіт,
урожайність сільськогосподарських культур.

Заслуговує на увагу «постійний кадастр» Австрії, запроваджений законом
австрійського уряду в 1817 р. Таку назву земельний кадастр одержав тому,
що передбачалось встановити тверду оцінку землі, яка практично не
повинна була змінюватися. Однак ця постійність була недовговічною і вже
у другій половині XIX ст. матеріали кадастру застаріли настільки, що
виникла необхідність їх оновлення.

Земельно-кадастрові мензульні зйомки в масштабі 1:2880 базувались на
загальнодержавній мережі тріангуляції IV класу, яка мала 60 пунктів на
одну квадратну австрійську милю (57,5км ). Розмір знімальної секції
встановлювали 25×20 дюймів (65,85×52,68 см), що у масштабі 1:2880
відповідає 1000×800 саженів (1896,48×1517,19 м) на місцевості. Площа
такої секції дорівнювала 500 австрійським моргам (287,73 га). Зйомки
міст, де землі цінувалися значно вище, виконували у масштабі 1:1440.
Площі парцел обчислювали переважно за даними польових вимірювань з
точністю до 0,0001 га.

Оцінку земель у складі австрійського земельного кадастру проводили за
чистим доходом, беручи до уваги природні особливості території, зокрема
фізичні та хімічні властивості ґрунту, рельєф, водний режим і кліматичні
умови місцевості. Для одержання цих даних робили ґрунтові обстеження, у
процесі яких визначали глибину гумусового горизонту, механічний склад,
структуру, вологість та інші властивості ґрунту. За наведеними
властивостями відбирали типові парцели, на основі яких знаходили чистий
дохід.

Нормальний чистий дохід діставали, враховуючи валовий дохід і витрати
виробництва на вирощування основних зернових культур при середній на той
час агротехніці. Згідно з матеріалами оцінки земель проводили
класифікацію угідь. При цьому ділянки з однаковим чистим доходом
відносили до одного й того ж класу. Для класифікації орних земель була
прийнята восьмикласна система. Сінокоси і пасовища оцінювали за
п’ятикласною системою.

Одержані дані про місце рЪзташування, власність, площі землі та розміри
чистого доходу вносили в реєстр парцел. У реєстрі вказували номер
парцели, її розташування, номер аркуша плану, що обкладається, прізвище,
ім’я землевласника і його місце проживання, назву угіддя, його клас,
площу, чистий прибуток, дату внесення змін у початкові записи.

Юридичну земельну реєстрацію здійснювали нотаріальні контори у реєстрі
землевласників. Землевласників реєстрували за алфавітом або за місцем
проживання з переліком належних їм парцел. Щодо кожної парцели
перелічували ті ж дані, що і в

реєстрі парцел. Крім реєстру землевласників, нотаріальні контори вели
реєстр іпотек і стягнень, у якому реєстрували за речовою системою, тобто
всю заборгованість закріплювати за земельною ділянкою. При переході
земельної ділянки у власність нового власника разом із землею переходила
і вся заборгованість. Нотаріальні контори видавали землевласнику
документ, що засвідчував його право на землю. У цьому документі
записували прізвище й ім’я власника землі, його місце проживання, номери
парцел, їх розташування, назви угідь, площу і розмір чистого доходу з
кожної ділянки землі, номер аркуша плану, де розташована парцела.

Купівля-продаж землі, дарування, поділ між членами двору, здача в оренду
та інші операції оформлялися нотаріальними конторами внесенням
відповідного запису в реєстр землевласників, у реєстр іпотек і стягнень,
а також у документи землевласників. Про всі зміни правового стану земель
нотаріальні контори повідомляли кадастрові установи, які заносили ці
зміни в план і реєстр парцел. Кадастрові установи у свою чергу
повідомляли нотаріальним конторам про зміни господарського стану земель
внаслідок трансформації угідь, змін класу і розміру доходу, що
отримується, і т. д. Такий зв’язок нотаріальних контор з кадастровими
установами забезпечував відповідність між даними земельної реєстрації і
земельного кадастру.

Земельний кадастр Росії, маючи спільну із західноєвропейськими
кадастрами соціальну природу, відрізняється своїми специфічними
особливостями.

Найстаріший кадастровий документ, який дійшов до нас, -опис земель
періоду мон голо-татарського ярма. Перший перепис київських земель
проведено у 1245 році. Суздальські і рязанські землі описані у 1257
році, муромські і новгородські -у 1259 році. У 1273 році здійснено
повсюдний перепис підкорених земель.

Найповніший опис земельних володінь у Великому князівстві Московському
відноситься до періоду ліквідації феодальної роздрібненості та
виникнення централізованої держави. Опис містив дані про кількість
земель у володіннях та оцінку цих земель внаслідок зведення їх до певних
умовних одиниць. Основною одиницею оподаткування вважалася соха, тому
система перепису земель називалась сошним письмом.

Для описання земель у XVI ст. створено спеціальний заклад — Помісний
наказ, який став загальнодержавним керівним центром, що об’єднував усі
межові та кадастрові роботи. Опис земель робили так звані писці,
дозорники і міряльники. Писцевий наказ 1622 р. покладав на переписувачів
вимірювання ріллі, перелогів, сінокосів, лісів та інших угідь. Відомості
про землю заносили у писцеві книги, які складали у двох примірниках.
Один з них посилався в Москву в Помісний наказ, а другий призначався для
воєвод, намісників або дяків.

Писцеві книги мали юридичний, правовий характер. При їх заповненні
перевіряли права землевласника на описувані землі. Купівля-тіродаж
землі, обмін земельним володінням, передача земель у спадщину
підтверджувалися документами і відображалися в писцевих книгах. Ці книги
визнавалися державою як свідчення .прав на землю, а сам запис мав
характер земельної реєстрації. У писцевих книгах висвітлювалися і
фінансові питання: оцінка майна, розміри оподаткування.

Таким чином, у писцевому земельному кадастрі концентруються дані
земельної реєстрації, обліку кількості та якості земель і порівняльної
їх оцінки. За свідченням академіка С.С. Соболева, писцеві книги XV, XVI
і початку XVII століть були першими земельно-оціночними працями, які
мали для свого часу досить високий науковий рівень.

Протягом XVII ст. у Росії в інтересах поміщиків у податкову систему
вводяться надзвичайні збори, багато натуральних повинностей. У 1718 р.
Петро І завів подушний податок. Якісний облік земель та їх оцінка, як
основа для оподаткування, втратили своє значення і, по суті, припинилися
на тривалий час. Замість писцевих книг ввели переписи-ревізії. Опис і
оцінка земель мали випадковий характер. Вони збереглись в окремих
місцевостях або на певних категоріях земель. Облік кількості земель, на
відміну від їх якісної оцінки, був поставлений навіть краще, ніж у
період сошного письма. Вимірювання земель шляхом межування почало
ґрунтуватися на точній геодезичній основі із застосуванням геометрії.

Головне завдання межування полягало у реєстрації казенних та інших
земельних володінь. На кожний обмежований маєток і повіт складалися
межові книги і плани з указаниям

землевласників, місця розташування і загальної кількості земель, їх
розподілу за угіддями, а потім складався перелік угідь у провінціях і
губерніях. До планів додавалися алфавітні реєстри з характеристикою
землеволодінь і відображенням змін, що відбувалися. Крім того, при
межуванні складалися економічні описи, що містили відомості про якість
орних земель. Поряд з межовими закладами, відомості про землю збирали
багато інших відомств без достатнього узгодження між собою.

Переведення оброку державних селян з душ на землі викликало необхідність
збору більш повних даних про належність, кількість, якість і оцінку
земель. У 1837 р. у Росії було організовано Міністерство державного
майна, яке першочерговим завданням проголосило рівність грошових зборів
з державних селян шляхом диференціації податків на основі визначення
дохідності земель у різних губерніях країни. Для розробки методики
земельного кадастру створена спеціальна комісія, яка запропонувала
скласти нормальну класифікацію грунтів із визначенням врожайності
кожного класу за кліматичними зонами, що дозволило місцевим оцінним
комісіям відступати від цієї класифікації лише у непередбачених і досить
важливих випадках; для визначення чистого доходу виробити табель
середніх цін на зерно у волостях; скласти таблиці визначення дохідності
робочих днів, необхідних для обробітку однієї десятини важкого,
середнього і легкого ґрунту, при різних нормах внесення добрив.

Кадастрові роботи, проведені Міністерством державного майна, мали велике
значення для вивчення селянських земель. Вони дали необхідні відомості
про розміри земель, їх розподіл за угіддями, урожайністю і дохідністю.
При цьому врожайність культур і чистий дохід визначали не взагалі, а
пристосовували до певних груп грунтів із з’ясуванням причин, що
впливають на збільшення або зменшення врожаю.

У другій половині XIX ст. Росія вступила на капіталістичний шлях
розвитку. Капіталістичний спосіб виробництва вимагав нової єдиної
податкової системи замість феодально-розрізнених систем оподаткування.
Починаючи з 70-х років XIX ст. земельно-оціночні роботи в Росії
проводились земствами і називались земським земельним кадастром. Ці

роботи відрізнялись широтою природно-історичних та економічних
матеріалів, залучених для оцінки земель, а також різноманітністю
прийомів і методів вивчення та оцінки земель.

Істотний недолік земського земельного кадастру -недооцінка кількісного
обліку земель. Він проводився на основі існуючих планових матеріалів
генерального або спеціального межування, які значною мірою застаріли і в
багатьох випадках не відповідали фактичному стану земель.

Незважаючи на недоліки, земський земельний кадастр мав багато
позитивного. Його перевага перед західноєвропейськими земельними
кадастрами полягала у високій якості виконання земельно-оціночних робіт.
Матеріали земельного кадастру, в яких наведено ретельний опис земель і
подано їх класифікацію, мають велику наукову цінність. У них науково
обгрунтовані дані з теоретичного ґрунтознавства, генезису і географії
ґрунтів.

Земельно-оціночні роботи проводились в основному за принципами професора
В. В. Докучаева, який був засновником методики оцінки якості ґрунту за
його природними властивостями з урахуванням урожайності сільсько-‘
господарських культур. Його природно-історичний метод бонітування
ґрунтів на прикладі Нижегородської губернії (1882 — 1886 pp.) полягає у
всебічній класифікації ґрунтів за геологічними, хімічними і фізичними
властивостями. В основу бонітування ґрунтів у земельному кадастрі
Нижегородської губернії було покладено природно-історичне вивчення
території і, в першу чергу, обстеження ґрунтів. Докучаев критично
поставився до складання кадастру без класифікації ґрунтів і розробив
метод оцінки якості землі за ґрунтами. Відзначаючи складність і новизну
вивчення ґрунтів з метою їх порівняльної оцінки, В.В. Докучаев писав, що
подібна праця — перший досвід у Росії, що мав небагато попередників за
кордоном.

Головна увага під час виконання земельно-оціночних робіт у
Нижегородській губернії приділялась дослідженню ґрунтів, а все, що
стосувалося рельєфу і геології місцевості, вивчалось лише в межах,
необхідних для дослідження ґрунтів. При бонітуванні ґрунтів
враховувались природні умови, які дозволяли поділити територію кожного
повіту на мікрорайони. У межах

мікрорайону виділяли ґрунтові розряди, за природними особливостями яких
складали поступово знижувальний ряд.

Бонітування фунтів у межах мікрорайону виконували на основі аналізу
геологічних, фізичних і хімічних властивостей грунту та підсумовування
цих властивостей за допомогою графічних кривих, що виражали хімічний
склад (за методом професора Менделєєва); вбирну здатність грунтів;
середню за фізичними властивостями, одержану із комбінації дев’яти
кривих (хімічний склад і різні фізичні властивості ґрунтів), та середню
за геологічними особливостями (потужність орного горизонту і вміст у
ньому перегною). Ці криві підсумовувались в одну середню оцінну криву,
яка графічно виражала бонітування оцінюваних ґрунтових груп.

У природній продуктивності ґрунтів, тобто здатності давати врожай, В. В.
Докучаев вбачав найбільш відчутний і найбільш постійний чинник цінності
та дохідності земель і тому вважав, що природну продуктивність ґрунту
слід досліджувати найбільш досконало і точно.

Докучаев вважав, що правильне бонітування можливе лише в тому випадку,
коли в основу поділу земельних угідь на класи, розряди, ґрунтові групи
будуть покладені перш за все ґрунти, їх природні властивості, як
найбільш об’єктивні і надійні показники [7]. Необхідно всебічно вивчити
властивості самих ґрунтів і потім встановити їх відносну цінність, тобто
проводити бонітування. На основі такого всебічного вивчення ґрунту в
польових і лабораторних умовах здійснювалось його бонітування за
стобальною шкалою, причому найліпший ґрунт (чорнозем плато) оцінювався в
100 балів, а всі інші — відповідно нижчими балами.

Вважаючи грунт засобом виробництва і предметом праці, що змінюється
внаслідок господарської діяльності людини, В.В.Докучаев ділив роботи з
оцінки земель на дві складові частини:

1) дослідження природної продуктивності ґрунтів на основі геологічних,
хімічних і фізичних їх особливостей;

2) поряд з таким дослідженням і на його основі
сільськогосподарське, статистико-економічне обстеження земель залежно
від природних умов місцевості. Якщо роботи щодо дослідження
природної продуктивності ґрунту проводились

спеціалістами-ґрунтознавцями виключно на базі наукових даних, без участі
місцевих жителів, то у сільськогосподарському економічному обстеженні
повинні були брати участь як спеціалісти-статистики, так і місцеві
земельні органи, а також краєзнавці.

В основу бонітування грунтів В. В. Докучаєвим покладені ознаки та
властивості самих ґрунтів. Урожайність культур є лише контролем
правильності бонітету. Статистико-економічне вивчення земель проводили
методом суцільного обстеження, яке полягало у визначенні місця
розташування земель, їх кількості і розподілу за угіддями, застосованої
системи землеробства, структури посівних площ, підживлення ґрунту,
врожайності культур, середньої вартості вирощування засіяних культур,
умов збуту і середніх цін на сільськогосподарські продукти тощо. Чистий
дохід обчислювали методом виручок і вирахування з валового доходу витрат
виробництва.

Виконання робіт у системі земського земельного кадастру проводилось до
1917 р. Однак відсутність поєднувальних засад у діяльності оцінних
органів зумовила різноманітність принципів, прийомів і способів збирання
та обробки вихідної інформації. Так, необхідні для оцінки земель
статистичні матеріали збирали як суцільним подвірним переписом, так і
вибірковим обстеженням. Найбільш поширений був спосіб подвірного
перепису, суть якого полягала в тому, що опитували не всіх, а лише
частину господарів. Господарства брали механічно, наприклад, опитували
кожне п’яте, десяте, п’ятнадцяте господарство і т. д., надаючи
особливого значення з’ясуванню врожайності. При цьому визначали середню
врожайність або із конкретних даних, одержаних при щорічному опитуванні,
або як урожайність за кілька років, яку вказували безпосередньо
господарі. Середня врожайність, визначена як першим, так і другим
способом, мала суб’єктивний характер. Перевага надавалася першому
способу. Вважалось, що при масових опитуваннях суб’єктивізм значно
вирівнюється і середня врожайність близька до дійсної. При цьому
допускалася можливість користуватись і врожайністю, яку вказували
опитувані.

При монографічному описуванні брали типові господарства, тобто нормальні
за усіма основними ознаками, властивими даній групі господарств.
Монографічний опис мав характер бюджетних досліджень. Але користуватись
даними таких досліджень для оцінки земель було важко, оскільки вони
характеризували прибуток господарств, а не дохідність земельних угідь.

З розвитком капіталізму матеріали земельного кадастру починають
застосовуватись не лише для земельного, оподаткування, але й для інших
цілей. Зокрема, вони набувають широкого застосування при встановленні
орендної плати, ринкових цін на землю, вирішенні судових спорів із
земельних питань, розробці агротехнічних заходів, об’єднанні
черезсмужних ділянок у більш компактні масиви, організації хутірських
господарств тощо. Це зумовило необхідність дальшого поліпшення
капіталістичного земельного кадастру. Так, у законі про оцінку земель у
Німеччині в 1924 р. вказувалось, що матеріали оцінки земель необхідні не
лише для правильного розподілу і встановлення розмірів позик, але й для
планомірного використання емель, раціонального розміщення

сільськогосподарських культур та поліпшення організації господарств,
однак одержання максимуму прибутку окремими капіталістами, як критерій
оптимальності, включає раціональне використання землі в інтересах всього
суспільства.

Характерна риса сучасного капіталізму — наростаюче втручання держави у
розвиток економіки. Воно знаходить своє вираження у субсидуванні та
кредитуванні фермерів, в організації ринків збуту сільськогосподарської
продукції, у програмуванні сільськогосподарського виробництва,
обґрунтуванні його спеціалізації та концентрації. Одна з моделей
ефективного міжзонального виробництва сільськогосподарських продуктів із
врахуванням природно-економічних умов 122 районів США передбачає
вилучення із сільськогосподарського використання 25,3 млн. акрів землі.
Модель гарантує максимальний економічний ефект державі, капіталістичним
монополіям, великим фермерам за рахунок розорення мільйонів дрібних
господарств.

Процес наступу капіталізму на дрібні й середні ферми одержав широкий
розвиток в США. Якщо у 1950 р. в країні було

5648 тис. ферм, то у 1989 р. їх стало 2160 тис. У їх володінні
знаходиться 999 млн. акрів землі (399,6 млн. га), середня площа
американської ферми — 185,2 га. Однак середній розмір більшості ферм
74,8 га з обсягом щорічного продажу сільськогосподарської продукції на
суму, меншу 10 тис. доларів. Вони займають менш ніж 12 % всіх
оброблюваних площ. Господарства, які продають продукцію на більшу суму,
складають 15 % від загального числа ферм, але на них припадає
переважаюча частина землі. Сім відсотків найбільш крупних суперферм США
дають більше половини всієї товарної продукції, в той час як дві третини
дрібних ферм — лише 11% товарної продукції сільського господарства. За
офіційними даними, спостерігається стійка тенденція до скорочення 50 —
60 тисяч ферм щорічно.

Це пов’язано зі зміною кон’юнктури на ринку сільськогосподарської
продукції, посиленням інтенсифікації аграрної сфери. Ці чинники у
поєднанні з ростом цін на промислову продукцію, яку закуповують фермери,
призвели до значного падіння прибутків фермерських господарств.

У Великобританії нараховується 239 тис. ферм із середнім розміром 174
акри землі (70,4 га). Середні розміри англійської ферми приблизно в три
рази більші, ніж у Франції, і в чотири рази більші, ніж у ФРН. 123 тис.
дрібних англійських ферм, які потребують приблизно 250 людино-днів
роботи в рік, що забезпечує повну або часткову зайнятість одного
робітника, дають лише 10% сільськогосподарської продукції. На решті 116
тис. ферм виробляється дев’ять десятих всієї сільськогосподарської
продукції країни. Три чверті врожаю зернових вирощується на 23,5 тис.
ферм, розмір кожної з яких перевищує 300 акрів. Після вступу
Великобританії в ЄЕС загальне число ферм неухильно скорочується при
одночасному рості кількості крупних ферм, на які потрібно біліше тисячі
людино-днів роботи в рік.

Похожие записи