КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Рекультивація та охорона земель” ПЛАН

1. Рекультивація земель

2. Загальні положення сфери охорони і раціонального використання земель

Список використаної літератури

1. Рекультивація земель

Багато цінних угідь вибуває через виділення значних територій під
об’єкти промисловості, інфраструктури міст. За всю історію людське
суспільство втратило 200 млн га природних угідь для аграрного
використання. Нині щороку для несільськогосподарських потреб відводиться
5—7 мли га, для індустріальних цілей вилучено близько 50 млн га,
придатних для сільського господарства. На перспективу для
несільськогосподарських користувачів потрібно 19 мли га, в тому числі
30% сільськогосподарських угідь. Найбільші масиви втрачаються при
будівництві гідроелектростанцій, торфяних і гірничорудних розробках.

Площі таких земель у 100 разів перевищують власне площу, зайняту
розробками. Надалі з сільськогосподарського обороту вилучатиметься ще
більше земель, оскільки зростає видобуток вугілля і руди відкритим
способом, будівництво залізниць і автомобільних шляхів, аеродромів,
сховищ, меліоративних систем тощо. Для забезпечення мінімальних потреб
сільської місцевості в дорогах з твердим покриттям їх треба побудувати
близько 400 тис. км.

Науково-технічний прогрес, розвиток промисловості передбачають
інтенсивне використання природної сировини, збільшення видобутку
корисних копалин, що призводить до вилучення з сільського господарства
значних земельних угідь, видозмінює цілі ландшафти.

Ерозія грунтів на великих земельних територіях особливо велика при
відкритому способі видобутку корисних копалин. Згідно з прогнозами,
видобуток цим способом буде збільшуватись. Відповідно зростає й обсяг
рекультивації земель, тобто відновлення родючого шару грунту, рельєфу
території, гідрогеологічних умов, порушених діяльністю людини.
Рекультивація земель є однією з найважливіших проблем землеробства.

З допомогою рекультивації відновлюються землі, що вийшли з обігу.
Значний вплив порушених земель на навколишнє середовище пояснюється тим,
що на поверхню виносяться токсичні породи, запилюється атмосфера,
змінюється режим ґрунтових вод, включаючи глибокі підземні, утворюються
значні маси ґрунтового шару, що накопичується у так званих відвалах.
Причому з сільськогосподарського обігу вилучаються не лише землі, з яких
безпосередньо добуваються корисні копалини, а й площі для складування
пустої породи. В Україні площа рекультивованих земель з 16,3 тис. га в
1980 p. зросла до 22,0 тис. га в 1986 p. і зменшилась до 19,2 в 1990 p.
та 7,9 в 1993 p.

Рекультивація земель складається з двох етапів: гірничотехнічного та
біологічного. Гірничотехнічний етап передбачає зняття та складування
родючого шару грунту,. планування поверхні, формування схилів,
спорудження шляхів, гірничотехнічних і меліоративних споруд, а також
покриття спланованої території родючим шаром грунту. Біологічний стан
рекультивації включає комплекс агротехнічних і фітомеліоратнвних
заходів, спрямованих на відновлення ландшафтів і відтворення родючості
земель для використання їх у сільському чи лісовому господарстві.

Гірничотехнічну рекультивацію здійснюють підприємства, організації та
установи, в розпорядженні яких перебуває земельна ділянка, біологічну
рекультивацію — землекористувачі за рахунок коштів підприємств,
організацій та установ, що виконували на цих землях роботи, пов’язані з
порушенням ґрунтового покриву. Тому насправді роботи з гірничотехнічної
рекультивації земель виконуються, а передбачена сума грошей за
біологічну рекультивацію, згідно з проектно-кошторисною документацією на
будівництво об’єкта, перераховується землевласнику та землекористувачу,
який повинен виконати ці роботи. На практиці дуже часто землевласники та
землекористувачі біологічної рекультивації не виконують, що позначається
на відновленні біологічної продуктивності порушених земель, а отже, й на
терміні окупності рекультивованих земель, який в середньому становить
7—25 років [10, с. 60].

Темпи рекультивації земель в деяких областях України з різних причин
були недостатніми для своєчасного відтворення, що й затримало повернення
їх колишньому землевласнику і землекористувачу для дальшого використання
за призначенням.

Наприклад, на гірничо-хімічному комбінаті в Дніпропетровській області
добувається 45% марганцевої руди від загального її виробництва в нашій
країні. Для видобутку руди комбінату відведено 11,2 тис. га землі, з
яких сільськогосподарські угіддя займають 10,5 тис. га, а рілля — понад
8 тис. га. Марганцева руда залягає тут на глибині до 80 м, тому на
видобуток 1 т руди припадає 17 м3 породи.

Щоб всю порожню породу складати у відвали заввишки 60—65 м, потрібно
буде вилучити з обігу 11 тис. га чорноземних земель. Але, ‘як показав
досвід, втрати родючого грунту можна звести до мінімуму, якщо родючий
чорноземний шар грунту складувати окремо, наступний шар суглинку та лесу
з глибини до 20 м використати для лісонасаджень, а породу найнижчого
горизонту (з глибини 40—80 м), зовсім непридатну .для землеробства,
використати для заповнення порожніх кар’єрів.

При цьому застосовують двоетапну систему рекультивації. Оскільки в
засипаних кар’єрах з часом земля осідає, виникає необхідність проведення
другого етапу рекультивації. Після проведення робіт першого етапу
відновлені землі передаються сільськогосподарським підприємствам у
тимчасове користування (3—5 років) для посіву багаторічних трав. На
другому етапі рекультивації площу повторно планують, -покривають шаром
чорнозему товщею 0,5 м. Такий грунт потребує внесення добрив.
Урожайність багаторічних трав на сіно на рекультивованих землях
становить 45 ц/га, однорічних — 27,5, озимої пшениці — 34,5, кукурудзи
на зерно — 38,2, кукурудзи на силос — 287 ц/га. Термін окупності
капітальних вкладень на рекультивацію земель—10 років. Отже, цей
природозахисний захід є ефективним не лише з екологічного, а й з
економічного боку.

Основні напрями використання порушених земель після проведення
рекультиваційних робіт:

1) сільськогосподарське використання, що зумовлює необхідність створення
нових ділянок ріллі, сіножатей, пасовищ, багаторічних
сільськогосподарських насаджень;

2) лісове використання, включаючи створення лісів промислового та
цільового призначення (ґрунтозахисні та водоохоронні насадження);

3) водогосподарське використання (створення водоймищ різноманітного
призначення — для розведення риби та птиці, організації спорту,
відпочинку, зрошування тощо);

4) рекреаційне використання (парки, зони відпочинку тощо);

5) використання під житлове та промислове будівництво;

6) віднесення цих земель у держзапас тощо.

Народногосподарський результат рекультивації порушених земель включає
такі результати:

виробничий — одержання продукції з відновленої площі. При
відшкодувальному природокористуванні він визначається приростом
показника економічної оцінки земельних угідь. Якщо відповідні оцінки
відсутні, розрахунок робиться за відтвореною продуктивністю відповідних
земель внаслідок рекультивації, визначеною в витратах на відповідну
продукцію з рекультивованих земель;

соціально-економічний — створення сприятливих умов для життєдіяльності
людини та функціонування екологічних систем у районі розміщення об’єктів
рекультивації. У зв’язку з різнобічністю проявів соціально-економічних
результатів і різного ступеня їх залежності від напряму рекультивації
вони об’єднуються в дві групи: середовищезахисні та
середовищеполіпшуючі.

Середовищезахисний результат рекультивації, який прирівнюється до
відшкодованого збитку, завданого навколишньому середовищу внаслідок
порушених земель, визначається природно-технічними умовами порушених
земель, їх розміщенням у різних природних зонах, організацією та
засвоєністю території, ускладненням конфігурації господарських угідь
тощо. Територія, що зазнає негативного впливу від. порушення земель —
зона впливу — визначається для кожного об’єкта рекультивації.

Результат поліпшення стану навколишнього середовища регіону при
рекультивації, відповідно до санітарно-гігієнічних, естетичних,
рекреаційних та інших вимог, враховується соціально-екологічним
коефіцієнтом, диференційованим за типами порушених земель, природними
зонами, напрямами рекультивації. Крім того, вноситься поправка на
освоєність території.

Аналогічно народногосподарському визначається госпрозрахунковий
результат рекультивації. Для підприємств, які використовують
рекультивовані землі, госпрозрахунковий виробничий результат
визначається приростом прибутку від реалізації продукції та послуг, що
їх отримують з цих земель.

Поширенню передових методів рекультивації порушених земель заважає
відсутність науково обгрунтованих її організаційних, економічних та
юридичних основ.

Останнім часом у районах інтенсивного сільськогосподарського виробництва
спостерігається збільшення в структурі сільськогосподарських угідь
питомої ваги ріллі та зменшення природних земельних угідь.
Загальновідомо, що продуктивність ріллі значно вища, ніж природних
кормових угідь. Проте повне розорювання земель неминуче супроводжується
порушенням природної рівноваги, а природні кормові й лісові угіддя
сприяють її збереженню і відновленню.

2. Загальні положення сфери охорони і раціонального використання земель

Земля — найважливіша складова природних ресурсів; основа рослинного і
тваринного світу; вмістилище природних багатств; операційний базис
промисловості, населених пунктів і доріг; головний засіб виробництва в
сільському господарстві. Тому раціональне землекористування є
обов’язковою складовою комплексної системи експлуатації та охорони
природних ресурсів.

Для сільського господарства найбільше значення має частина землі під
назвою грунт — особливе природне утворення, якому властиві риси живої та
неживої природи,, що сформувались внаслідок тривалого перетворення
поверхневих шарів літосфери під спільним взаємозумовленим впливом
гідросфери, атмосфери, живих і мертвих організмів: Це одна із складових
навколишнього середовища,, її найважливіша властивість — родючість, яка
відіграє провідну роль у житті людини, є найважливішою умовою існування
і відтворення, які постійно змінюють одне одного в людських поколіннях.
Сумарна площа розораних грунтів на Землі — 1,5(109 га, ліси займають —
4,6(109 ra, трав’янисті ландшафти — 2,6(109 га. Сільським господарством
освоєно близько 30% площі суші.

Усі землі країни утворюють єдиний земельний фонд, який включає: землі
сільськогосподарського призначення;-землі населених пунктів; землі
промисловості, транспорту заповідників та іншого
несільськогосподарського призначення; лісового фонду; водного фонду;
держзапас. В Україні 77% земель займають землі сільськогосподарських
підприємств, що становить 40,4 мли га станом на 1 січня 1994 p.

Використання землі супроводжується перетворенням і зміною основних її
природних первісних властивостей, виникненням нових. У сільському
господарстві ефективним є перетворення земельних угідь у ріллю.
Розорювання площ, раніше покритих трав’яною рослинністю, зрошення в
засушливих та осушення боліт у зволожених регіонах, збільшення внаслідок
цього площі ріллі сприяє ефективному зростанню виробництва
сільськогосподарської продукції і супроводжується глибоким перетворенням
навколишнього середовища. Нерідко ці перетворення стають небажаними,
виходячи за межі початкових наслідків. В Україні площа ріллі — 33,3 млн
га, або 80% площі сільськогосподарських угідь; 2,2 млн га — сіножатей
(5% сільськогосподарських угідь); 5,2 млн га — пасовищ (11%
сільськогосподарських угідь).

Розширення масштабів видобування корисних копалин, розвиток
промисловості, міського, сільського, гідротехнічного і транспортного
будівництва вимагають постійного вилучення земель з
сільськогосподарського обігу. У перші повоєнні роки з
сільськогосподарського обігу щорічно вилучалося по 25—50 тис. га родючих
земель, зараз — по 12—14 тис. га. В результаті за 1950—1990 pp. площа
сільськогосподарських угідь в Україні зменшилася на 3 млн та, а окремих
земель — на 1,8 млн га. За цей час населення країни зросло з 36 млн до
52 млн чол., а його землезабезпеченість знизилась з 1,2 до 0,8 га, в
тому числі орними землями — з 1 до 0,6 га. Через зменшення площі
сільськогосподарських угідь звужуються потенціальні можливості
забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості —
сільськогосподарською сировиною. Недобір валової продукції сільського
господарства з вилучених земель (в порівняльних цінах 1983 p.) становить
понад 5 млрд крб.

Для компенсації угідь, вилучених з сільськогосподарського обігу, було
розорано схилові та прируслові землі, а існуючі орні сильно перенасичено
грунтовиснажливими культурами, що призвело до інтенсивного розвитку
ерозійних процесів та інтенсивної деградації грунтів. Досить сказати, що
з 1961 по 1981 pp. (роки обстеження ґрунтового покриву) площа еродованих
земель збільшилась на 2 млн га, в тому числі орних — на 1,5 млн га.
Тепер в Україні налічується 12 млн га земель, пошкоджених водною
ерозією, в тому числі 1 млн — сильно, 2,8 млн — середньо і 8,3 млн —
слабо еродованих. Площа земель, пошкоджених вітровою ерозією, становить
19,2 млн га, в тому числі сильно еродованих — 0,2 млн, середньо — 0,3
млн і слабо — 8,5 млн. Розвиток водної та вітрової ерозії грунтів
спричиняє їх інтенсивну деградацію та певне виснаження. Щороку
змиваються водою і видуваються вітром 600 млн т грунту, в тому числі 45
млн т гумусу (або втричі більше, ніж створюється за допомогою органічних
добрив, які вносяться в грунт господарствами України).

Усі чорноземи, які в 30-х роках належали до середньо-гумусних, у 80-х
трансформувались в малогумусні, а їх гумусомісткість знизилась з 6—9 до
3—5%. У цілому за i1961—1982 pp. (роки спеціального обстеження грунтів)
втрати гумусу були більшими, ніж за 1882—196.1 pp.: у зоні Степу — в 2,4
раза, Лісостепу — в 1,65 раза і Полісся — в 8,4 раза. І якщо така
тенденція до зменшення гумусу в грунтах зберігатиметься і надалі, то в
недалекому майбутньому Україна може опинитися на порозі гумусового
голоду — великої екологічної катастрофи, і тоді вже ніякі агротехнічні,
меліоративні, природоохоронні та організаційно-господарські заходи не
зможуть відновити агро-технічного потенціалу землі. Через це проблему
відтворення гумусу в грунтах і підвищення їх родючості слід розглядати
як найважливішу в народному господарстві України. Інакше наша країна не
зможе розраховувати на стабільне нарощування виробництва
сільськогосподарської продукції та забезпечення свого населення
продуктами харчування.

Останнім часом щорічний обсяг видобутку мінеральної сировини досяг 1
млрд т, а гірської маси (у вигляді різних попутних відходів) — близько 3
млрд т, тобто на кожну тонну мінеральної сировини, що видобувається,
припадає три тонни породи. На поверхні землі нагромадилося більш як 12
млрд т відходів, під якими зайнято майже 52 тис га родючих земель. При
сучасних обсягах видобутку корисних копалин вже через 15—20 років
поверхневі нагромадження становитимуть 20—25 млрд т, до яких треба буде
віднести ще 15—20 тис га родючих земель.

Склад сільськогосподарських угідь значною мірою залежить від природних
умов зони, в якій ведеться аграрне виробництво. Як відомо, на території
республіки виділяють три основні зони: Полісся, Лісостеп, Степ. До
поліської зони входять: Волинська, Житомирська, Закарпатська,
Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернігівська області;
лісостепової — Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська,
Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька; степової — Луганська,
Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Республіка Крим,
Миколаївська, Одеська і Херсонська. Іноді, коли виникає необхідність
підкреслити специфіку природно-економічних та екологічних умов
сільського господарства, із складу поліської зони виділяють підзону
Карпат, до якої включають Закарпатську, Івано-Франківську і Львівську
області [5, с. 93—94].

Між природно-економічними зонами існують досить суттєві відмінності в
структурі сільськогосподарських угідь. Якщо на Поліссі рілля в їх складі
становить лише 70%, то в Лісостепу — 86%, в Степу — 83%. У поліській
зоні найменша розораність земель, оскільки тут найбільша питома вага
природних кормових угідь — майже 30%, порівняно з 12 в Лісостепу і 13 в
Степу. Питома вага багаторічних насаджень у всіх зонах незначна (дещо
вища в Закарпатській області), проте в Степу вона в 1,8, а в Лісостепу в
1,2 раза більша, ніж на Поліссі. Нині в Степу розміщено понад 2/5 всієї
площі багаторічних насаджень, у тому числі 1/3 садів і 9/10
виноградників.

В Україні з усієї площі високородючих грунтів понад 60% становлять різні
чорноземи, близько 20% — лісостепи

Інтенсивне використання землі, особливо в індустріальних і урбанізованих
регіонах супроводжується перетворенням і зміною основних її природних
первісних властивостей і виникненням нових трансформаційних внутрішніх
зв’язків і процесів. Щорічно з поверхні Землі зникає близько 2 млн м
орного шару. Спостереження показали, що зменшення товщини цього шару на
10 см знижує урожай на 20%. В екологічній науці навіть з’явився
спеціальний термін — дезертифікація, що означає «проблеми перетворення
земель в пустелі».

Загострюють земельну ситуацію інтенсифікація сільськогосподарських
робіт, надходження могутніх машин, збільшення доз внесення добрив,
використання хімічних засобів захисту рослин. Значно ускладнилась
агротехніка.. В результаті підвищилась урожайність багатьох
сільськогосподарських культур, але й набагато збільшилося навантаження
на землю.

Земля — найважливіша складова природних ресурсів; основа рослинного і
тваринного світу; вмістилище природних багатств; операційний базис
промисловості, населених пунктів і доріг; головний засіб виробництва в
сільському господарстві. Тому раціональне землекористування є
обов’язковою складовою комплексної системи експлуатації та охорони
природних ресурсів.

Для сільського господарства найбільше значення має частина землі під
назвою грунт — особливе природне утворення, якому властиві риси живої та
неживої природи, що сформувались внаслідок тривалого перетворення
поверхневих шарів літосфери під спільним взаємозумовленим впливом
гідросфери, атмосфери, живих і мертвих організмів: Це одна із складових
навколишнього середовища,, її найважливіша властивість — родючість, яка
відіграє провідну роль у житті людини, є найважливішою умовою існування
і відтворення, які постійно змінюють одне одного в людських поколіннях.
Сумарна площа розораних грунтів на Землі — 1,5(109 га, ліси займають —
4,6(109 ra, трав’янисті ландшафти — 2,6(109 га. Сільським господарством
освоєно близько 30% площі суші.

Усі землі країни утворюють єдиний земельний фонд, який включає: землі
сільськогосподарського призначення;-землі населених пунктів; землі
промисловості, транспорту заповідників та іншого
несільськогосподарського призначення; лісового фонду; водного фонду;
держзапас. В Україні 77% земель займають землі сільськогосподарських
підприємств, що становить 40,4 мли га станом на 1 січня 1994 p.

Використання землі супроводжується перетворенням і зміною основних її
природних первісних властивостей, виникненням нових. У сільському
господарстві ефективним є перетворення земельних угідь у ріллю.
Розорювання площ, раніше покритих трав’яною рослинністю, зрошення в
засушливих та осушення боліт у зволожених регіонах, збільшення внаслідок
цього площі ріллі сприяє ефективному зростанню виробництва
сільськогосподарської продукції і супроводжується глибоким перетворенням
навколишнього середовища. Нерідко ці перетворення стають небажаними,
виходячи за межі початкових наслідків. В Україні площа ріллі — 33,3 млн
га, або 80% площі сільськогосподарських угідь; 2,2 млн га — сіножатей
(5% сільськогосподарських угідь); 5,2 млн га — пасовищ (11%
сільськогосподарських угідь).

Загострюють земельну ситуацію інтенсифікація сільськогосподарських
робіт, надходження могутніх машин, збільшення доз внесення добрив,
використання хімічних засобів захисту рослин. Значно ускладнилась
агротехніка..

В результаті підвищилась урожайність багатьох сільськогосподарських
культур, але й набагато збільшилося навантаження на землю.

Список використаної літератури

Генсирук С. А. Рациональное природопользование. М., 1989.

Забота о земле — залог рационального природопользования. К., 1986,

Іванух Р. А. Охорона і раціональне використання природно-ресурс-вого
потенціалу сільського господарства. К., 1985.

Миланова Е. В., Рябчиков А. Й, Использование природних ресурсов й охрана
природи. М., 1986.

Руснак П. П. Еколого-економічні аспекти природокористування. К.,

1990.

Черниченко Ю. Земля, зкология, перестройка // Литературная газета. —
1989. — 25 янв.

Черевко Г. В., Яцків М. I. Економіка природокористування. — Львів: Світ,
1995 — 208 с.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи