Реферат на тему:

Поняття «мала річка». Будова річкової долини

Річкою, на відміну від струмка, балки, канави, прийнято називати
постійно діючий водотік, первісно утворений природним шляхом, що має
течію води протягом року (а якщо пересихає чи перемерзає, то на короткий
час і не щороку). Оскільки в різних ландшафтних зонах розміри водотоків,
що тимчасово пересихають чи перемерзають, дуже різняться між собою,
різними будуть і розміри річки, яку за класифікацією відносять до малої.

Думки спеціалістів щодо вихідного розміру малої річки неоднакові. Одні
пропонують класифікувати їх, виходячи з довжини, інші – з площі, з якої
річка збирає воду, або залежно від витрат води, яку спроможне пропустити
русло річки і т. д. У США, наприклад, до категорії “мала річка”
відносять водотоки з площею водозбору від 400-600 км2 у гірських і до
2000-4000 км2 у рівнинних районах.

В Україні існує два кількісних критерії, відповідно до яких річки
класифікують за розмірами. За критерієм, в основу якого покладено площу
водозбору, до категорії “мала річка” віднесені водотоки з площею
басейнів не більше 2000 км2 за умови, що річка розташована в одній
фізико-географічній зоні з властивим для неї гідрологічним режимом. За
критерієм, що базується на довжині водотоку, до малих належать річки,
довжина яких не перевищує 100 км.

Така класифікація досить умовна, оскільки не зовсім відповідає природним
умовам, в яких знаходиться водозбірний басейн. Так, в умовах зони Степу
з рідкою гідрографічною мережею водотік довжиною до 100 км нерідко
розглядають як досить значний. Подібна річка може бути єдиним джерелом
водозабезпечення цілого району. А на Півночі, де гідрографічна мережа
добре розвинена, до категорії «мала річка» інколи відносять водотоки з
довжиною більш як 200 км.

Відповідно до Водного кодексу України (ст. 79) в нашій країні до
категорії “мала річка” віднесені річки з площею водозбору до 2000 км2.

Малі річки містять у собі основну масу запасів прісних вод України і
відіграють величезну роль в економіці проживаючого в їх басейнах
населення. За оцінками спеціалістів, вони формують 60% сумарних водних
ресурсів України. На Поліссі і в Лісостепу зосереджено 60% водних
ресурсів цих річок, у Карпатах – близько 25%, у Степу – близько 12%.

Малі річки мають ряд особливостей, які необхідно враховувати при
розробці заходів їх раціонального використання та охорони. Перша з них –
яскраво виражена залежність водності, гідрологічного режиму і якості
води малих річок від стану поверхні водозбору, значення якого у ряді
випадків буває важливішим, ніж кліматичні та погодні фактори.

Чим могутніша річка, тим більше позначаються на ній екосистемі процеси,
що відбуваються в ній самій. Практично всі крупні річки, що протікають
меридіально по кількох природних зонах, є азональними (тобто такими, що
не залежать від географічної зони) елементами ландшафту. Наприклад,
біоценози заплави та річища Дніпра, русло якого перетинає лісову,
лісостепову і степову зони, мають практично однаковий характер, тоді як
біоценози суходолу цих зон – різні. Інше явище спостерігаємо на малих
річках. Їх гідрологія, гідрохімія, склад біоценозів, процеси
біопродуктивності і самоочищення, якість води практично повністю
залежать від стану водозбірної площі, від процесів, що переважають на
суходолі в зонах їх басейнів. Значення цих процесів досить часто буває
важливішим, ніж кліматичні та погодні умови. Тому гідрологічні,
гідрохімічні і гідробіологічні показники окремих малих річок можуть
значно відрізнятися від середньостатистичних зональних чи місцевих.
Внаслідок цього всі основні характеристики водозбору малої річки –
лісистість, заболоченість, зволоженість території, частка орної площі,
наявність чинників забруднення, меліоративні роботи – обов’язково
враховують при гідрологічних розрахунках і санітарно-гідробіологічних
прогнозах, а також при плануванні різних природоохоронних заходів.

Друга, не менш важлива особливість – це та, що малі річки є початковою
ланкою річкової мережі, і всі зміни у їх режимі, безперечно,
позначаються на всьому гідрографічному ланцюгу.

Будова річкової долини

Річки зазвичай течуть у вузьких витягнутих знижених формах рельєфу, що
звуться річковими долинами.

Місце, з якого розпочинається річка, називають її витоком (зазвичай
джерело, озерце, болото). Місце, де річка впадає до іншої водойми
(річка, озеро, море тощо), – це гирло.

Частина поверхні суші, з якої та чи інша річка збирає свої води,
називається її водозбором (або водозбірним басейном). Водозбір – ділянка
суходолу і товща ґрунту й гірських порід, звідки природні води стікають
у річкову систему, озеро та ін. водні об’єкти. Розрізняють водозбори
поверхневі й підземні. Поверхневі водозбори розмежовуються лініями
вододілів. Якщо площі підземних і поверхневих водозборів збігаються, то
це поняття стає тотожним басейну річки (озера). Характеристика
водозборів залежить від фізико-географічних умов (лісистості,
заболоченості територій та ін.), які впливають на особливості формування
стоку. До основних характеристик басейну річки, крім його площі,
належать довжина, пересічна та найбільша ширина, похил, пересічна висота
і коефіцієнт асиметрії басейну.

Ділянки, які відокремлюють території, вода з яких збігає у різні річки,
називаються вододілами. Вододільні лінії проходять по найбільш
підвищених точках поверхні між сусідніми річковими басейнами. Вододіл –
межа між басейнами суміжних водних систем. Розрізняють вододіли
поверхневі та підземні. Поверхневий вододіл проходить через найвищі
точки земної поверхні, що лежить між двома водними системами. Територію
України лінія вододілу розмежовує на південні та північні схили. Річки
південного схилу (Дунай, Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський
Донець) належать до басейну Чорного і Азовського морів. Річки північного
схилу (басейн Вісли) – до басейну Балтійського моря (басейни цих річок
становлять лише 4% площі республіки).

Основними складовими річкової долини є:

Русло (або водотік, річище) – ерозійна заглибина, вироблена водним
потоком і заповнена його водами, які переміщують разом із собою мулисті
і піщані частки (річкові наноси).

Річище, русло – найнижча ділянка річкової долини, якою тече водний
потік, – утворюється внаслідок розмиваючої дії текучої води на
підстилаючі породи. У природному стані річкове русло здебільшого
звивисте, меандруюче залежно від рис рельєфу. На ньому чергуються
залучини, плеса та бистрини. Розміри і форма змінюються по довжині річки
залежно від її водності, будови долини. Для рівнинних річок характерна
звивиста форма, наявність меандрів, рукавів, проток. Русла гірських
річок більш прямі, вузькі, часто мають пороги та водоспади. Основними
характеристиками русла є його ширина і глибина. Для більшої частини
території України характерні рівнинні річки із звивистим руслом,
подекуди розгалуженим на окремі рукави і протоки. Річки Українських
Карпат і Кримських гір мають слабкозвивисті кам’янисті русла з порогами.
Від витоку до гирла вода річищем рухається за рахунок перепаду висот.
Відношення різниці висотних відміток рівня води до довжини русла
називають похилом річки.

Заплава (або перша річкова тераса) – частина річкової долини, яка
утворена річковими наносами і заливається річковими водами під час
повені. Вона лежить вище меженного рівня води і періодично затоплюється
під час повені. Утворюються заплави майже на всіх рівнинних і гірських
річках, за винятком ділянок з порогами і водоспадами та вузьких ущелин.
Формуються внаслідок бокової ерозії річища. У будові заплави беруть
участь різні типи алювіальних відкладів, потужність яких залежить від
глибини річки і висоти рівня води під час повені. За морфологічними
особливостями розрізняють заплаву прируслову, центральну і притерасну.
Рельєф заплав ускладнений прирусловими валами, гривами, старицями,
дюнами, останцями першої надзаплавної тераси та ін.

У малих річок ширина заплави переважно 300-500 м, до 1-2 км. В межах
заплав є родовища піску, торфу, болотних залізних руд тощо. Рослинність
переважно лучна, поширені чагарники; центральні і притерасні ділянки
заплав великих річок часто вкриті ділянками заплавних лісів.
Різноманітний тваринний світ заплав, особливо багато птахів.
Використовують заплави як сіножаті, випаси, для вирощування овочів тощо.
Значна частина заплав річок України меліорована.

Річкові (берегові) тераси – схили річкової долини зі слідами врізування
русла у дно долини в минулі епохи. Річкові тераси – це ті території, які
в минулому також були заплавами. Тераса утворюється внаслідок циклічної
акумулятивної та ерозійної діяльності води. Терасовані схили річкових
долин мають східчастий профіль. Вищі тераси старші за віком. Вони разом
з корінним берегом можуть утворювати вододіли. Другу терасу (першу
надзаплавну) в лісовій та лісостеповій зоні ще називають боровою,
оскільки природною рослинністю тут були бори. Утворена вона, переважно,
пісками.

Рослинний покрив

Непорушена річкова долина мала свій характерний рослинний покрив.
Створення своєрідного мікроклімату та режиму зволоження за рахунок
водотоку сприяє певній незалежності біоценозів заплави річки від
оточуючих фізико-географічних умов, тому ландшафти заплав різних типів
річок України схожі за своєю структурою. Типовими природними комплексами
заплав є: арени свіжонамитих наносів (алювіальні – для рівнинних,
галькові – для гірських), луки різного ступеня зволоженості, болота,
заплавні ліси (вологі і перезволожені – вербняки, вільшаники,
осокірники; більш сухі – діброви та субори). Особливі угруповання –
шелюжники та чагарникові зарості прибережного валу. Водотік – специфічне
середовище існування, більш-менш вирівняне за екологічними умовами по
всій довжині незалежно від природної зони. Тому водна рослинність
однотипна (азональна) в межах України. Зарості розташовуються у вигляді
смуги вздовж берегів водотоку. Характерна поясність у розподілі рослин:
водно-болотні угруповання, за ними розташовується пояс латаття, далі –
занурених водних рослин.

Основу заплавних ландшафтів складають злаково-різнотравні луки. Злаки
переважно представлені угрупованнями багаторічних дернинних трав,
звичайними є також види з родини бобових. У понижених ділянках рельєфу
лука переходить у мокру злаково-осокову луку чи осокове болото
(переважають угруповання осок, татар-зілля (на Поліссі), ситників,
хвощів).

Цей тип рослинності історично виник і підтримувався завдяки діяльності
людини: регулярні сінокоси призводили до викошування паростків дерев,
кущів, що вселялися на ділянках. Це запобігало поширенню чагарникової та
лісової рослинності. Лука, на якій не відбувається сінокосів, поступово
“дичавіє” і перетворюється на заплавний ліс. У Лісостепу та Степу на
підвищених ділянках та схилах серед звичайних лучних видів з’являються
степові рослин. Луговина заплави складена багаторічними травами, що
добре переносять тимчасове затоплення і коріння яких щільно
переплітається між собою, добре закріплюючи ґрунт. Це потужний природний
бар’єр на шляху повеневих та паводкових вод, який запобігає розмиванню
ґрунту. Він, наче губка, вбирає в себе і зв’язує органічні і хімічні
речовини, що несе водний потік, запобігаючи їхньому привнесенню до
річки.

На перезволожених ділянках формується болотна та прибережно-водна
рослинність, що відіграє роль потужного біофільтра на шляху природного
стоку. Наявність рідкісних видів рослин і тварин, безліч птахів роблять
ці ділянки унікальними. Болотисті заплави особливо характерні для
поліських річок, де утворилися надзвичайно потужні відкладення торфу.
Торфові ґрунти багаті на органічні речовини і дуже родючі. Проте, після
меліорації вони швидко виснажуються. Завдяки своїй легкій структурі і
порушенню природного рослинного покриву вони надзвичайно швидко
вивітрюються (потерпають від вітрової ерозії) і на їхньому місці
утворюється пустка.

Подекуди на заплаві зустрічаються заплавні ліси. Понижені ділянки
заплави займають вільшаники та вербняки. Заплавні тераси займають бори
та діброви. На піщаних грядах вздовж русла (по береговому валу) ростуть
верби. Вологий заплавний ліс – суцільна зелена стіна, надзвичайно багата
на життя. Велика кількість чагарників та плетких рослин (ліан) – мозаїка
боліт – робить ці ліси важкодоступними для людини і надійною схованкою
для безлічі диких мешканців. Типовою природною рослинністю водозбірних
басейнів України були ліси. Річка, що текла під покровом лісу, менше
потерпала від випаровування. Розширення сільгоспугідь призвело до
різкого скорочення лісів на території водозборів.

Серед природних ландшафтів долини ліс має найбільше водоохоронне і
регулююче значення у житті малих річок. Ліс, впливаючи на інтенсивність
сніготанення і водовіддачі від злив, а також на швидкість стікання води
поверхнею водозбору, визначає водний режим річки: знижує максимуми
повеней і паводків, збільшує їх тривалість, сприяє переведенню частини
поверхневого стоку у підземний, захищає ґрунти від ерозії, а річки – від
замулення. Цьому сприяли зімкнуті крони дерев, підлісок та потужна
коренева система рослин. Річка, що текла під покровом лісу, менше
потерпала від випаровування.

Важлива водоохоронну роль лісу в захисті берегів водойм і річок від
руйнування, особливо під час повеней і паводків. В Україні були
проведені роботи з посадок лісосмуг на берегах річок і водойм. На
початок 1990 р. заліснено береги малих річок і водойм на площі 119 тис.
га. Басейни річок в межах державного лісового фонду заліснені майже
повністю.

Кожна природна зона України мала свій “характерний” (зональний) тип
лісу. Якщо Ви вирішите посадити на березі річки невеличкий гай,
лісопосадку чи лісосмугу, врахуйте наступне:

На Поліссі типовими були соснові бори та субори (змішані ліси сосни та
листяних дерев) на піщаних берегових терасах, березові гаї та вільшаники
на перезволожених ділянках. У гірських районах Карпат – це хвойні
(первинно – смерекові, тепер – здебільшого соснові і ялинові) та змішані
букові й дубові діброви.

У лісостеповій зоні звичайними були дубові ліси (діброви) та змішані
широколистяні ліси (судіброви). Майже повністю в Україні зникли так
звані “паркові діброви” – розріджені дубові ліси без підліску – типовий
в минулому елемент заплав Центральної України.

У степовій зоні, де характерною рисою річкових долин є добре розвинена
мережа балок та ярів, типовими були байрачні ліси – низькорослі
(здебільшого з кореневої порослі) дубові та змішані ліси із значною
кількістю чагарників. У північному Криму – це так звані “дубки” –
низькорослі ліси із дуба звичайного, пухнастого чи скельного у суміші із
іншими листяними породами да значною часткою чагарників (кизилу, ліщини,
глоду тощо). У гірських районах – ліси із сосни кримської та
буково-дубові діброви.

Мілководні ділянки русла – зручні біотопи для водяних рослин.
Найрізноманітніша рослинність – на плесах. Звичайно утворює три пояси:
повітряно-водна рослинність, рослини з плаваючими на поверхні води
листками та занурена рослинність.

Характерне для річкових басейнів України:

Лісової зони:

переважання хвойних та змішаних лісів (ліси з домінуванням сосни та
значною часткою берези) на піщаних та супіщаних ґрунтах і
чорновільшаників на болотистих ґрунтах притерасних понижень;

значна лісистість водозборів – до 20-40%;

значна частка болотних комплексів та меліорованих територій;

Лісостепової зони:

переважання широколистяних лісів на суглинках та чорноземах, проте їх
частка в загальній площі водозбору значно менша (до 10%, зрідка 15-20%);
хвойні ліси зустрічаються зрідка;

значне підтоплення вздовж водотоку територій, зайнятих очеретовими
угрупованнями;

елементи остепнення на підвищених ділянках рельєфу;

підвищена можливість ерозійних процесів;

Степової зони:

практично повне зникнення лісів; як залишки лісової рослинності (не
більше 1-3% від площі водозбору) по балкам, ярам та улоговинам
зустрічаються низкорослі криволісся з домінуванням дуба та чагарників;
на півдні України цей тип лісу має назву “байрачний” (переважає дуб
черешчатий), у степових та передгірських районах Криму – “дубки”,
“шибляки” (переважає дуб пухнастий, дуб скельний);

утворення суцільних плавневих масивів у зоні підтоплення;.

значна засоленість ґрунтів та ерозійна активність;

Гірським річковим басейнам:

значна лісистість (на окремих річках Карпат вона може сягати 80%);

поясність у розподіленні природних комплексів, тобто, поступова зміна
поясних ландшафтних і рослинних комплексів по долині зверху до низу, що
зумовлюється поперечним розташуванням долин гірських річок і
проходженням водотоку, як правило, всіх висотних поясів.

Тільки та річка, в долині якої максимально збереглися природні
комплекси, здатна до повної саморегуляції та самоочищення.

Список використаної літератури:

Василевський Г.А. Водні багатства Карпат. – Ужгород: Карпати, 1973.

Вендров С.Л. Жизнь наших рек. – Л.: Гидрометеоиздат, 1986.

Водне господарство в Україні / За ред. А.В. Яцика, В.М. Хорєва. – К.:
Генеза, 2000.

Водний Кодекс України. Постанова ВР № 214/95 – ВР від 06.06.95

Географічна енциклопедія України: в 3-х т. / Відп. ред. О.М. Маринич. –
К., 1989, 1990, 2000.

Использование и охрана малых рек / А.Н. Альферович, В.В. Дроздов, В.Н.
Плужников и др. — Минск: Ураджай, 1989.

Малі річки України: Довідник / А.В. Яцик, Л.Б. Бишовець, Є.О. Богатов та
ін.; за ред. А.В. Яцика. – К.: Урожай, 1991.

Методика з упорядкування водоохоронних зон річок України / Міністерство
екології та природних ресурсів України. – К.: УкрНДІВЕП, 1999.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні у 1999 році / Міністерство екології та природних ресурсів
України. – К., 2000.

Похожие записи