Реферат на тему:

Орографія та розвиток пост-гляціальних процесів південно-західної Канади
та східної Європи

 

На відміну від південно-західної Канади, вік післяльодовикового рельєфу
якої не перевищую 8 тис. років, рельєф центральної та східної Європи
несе на собі відбитки, як мінімум, трьох льодовикових епох і його вік
сягає 150-180 тис. років. Тільки рельєф північно-західної частини
Європи, Скандинавія та території, що прилягають з півдня та
південного-сходу до Балтійського моря, за віком відповідають рельєфу
південно-західної Канади. Хоча рельєф цієї частини Європи в силу вищої
інтенсивності екзогенних процесів зазнав значно більших змін, проте, тут
і сьогодні  можна побачити багато спільних рис у їх будові з молодим
рельєфом Канади. У той же час, початковий рельєф, що сформувався після
Дніпровського та Московського зледенінь був у значній мірі перетворений
явищами, що мали місце в маргінальній частині Валдайського льодовика.
Головної причиною цього є орографія регіону. Для порівняння розглянемо
орографічні особливості території південно-західної Канади та східної
Європи. На рис. 1.1. наведена об’ємна модель поверхні південно-східної
Канади від передгір’я Скелястих гір до Гудзонової затоки.

 

Рис. 1.1. Об’ємна модель території південно-східної Канади від
передгір’я Скелястих гір до Гудзонової затоки (вид з півдня)

 

З моделі та гіпсометричного профілю видно, що під час абляції
Вісконсинського льодовика його межа поступово переміщувалася у напрямку
до Гудзонової затоки, при цьому тіло льодовика являло собою греблю, що
блокувала стік води і довгий час утримувала велетенське озеро. Лише
частково, що видно з локальних гідрографічних схем, вода з озера стікала
до басейну Міссурі (див.розд. 2), головним же напрямком стоку залишався
північний-схід. Площа озера зменшувалася поетапно, що скоріш за все було
пов’язане з відкриттям нових каналів стоку в обхід льодовика. Етапність
зменшення площі озера можна простежити за наявністю великої кількості
палеоберегових ліній (рис. 1.2.). Наведений приклад є типовим для цієї
частини території Канади. І як це буде показано у наступному розділі,
палеоберегові лінії є одним з найбільш поширеніших елементів сучасного
рельєфу Канади.

 

A Б

Рис. 1.2. Орографічна схема (А) та об’ємна модель (Б) південно-західного
схилу улоговини озера Вінніпег (вид з півдня).

 

Істотною різницею в орографії між територіями, що зазнали впливу
зледенінь в межах північної Америки та Європи є наявність вододілу між
Балтійським та Чорним морями (рис. 1.3.) та існування на певних часових
відрізках значних за розмірами водойм в межах сучасного басейну Дніпра
/6, 6, 19, 23/. Наявність гіпсометричного бар’єру  спершу протидіє руху
льодовика, але потім прискорює його рух у південно-східному напрямку.
При абляції вододіл розділяє льодовик та талі води на дві частини, події
в яких розвиваються за протилежними схемами.

За сценарієм, подібним до абляції Вісконсинського льодовика у Північній
Америці /34, 35, 36, 37, 38/, події у Європі розгорталися лише під час
абляції Валдайського льодовика. Це сталося тому, що його активна частина
практично не поширилася за межі Білоруської височини і головна маса
талої води стікала у бік відступаючого льодовика, утворюючи при цьому
досить  значне за розмірами озеро /15, 32/. Його палеоберегова лінія
збереглася в межах північного схилу Білоруської височини /15/. Наглядно
цю берегову лінію можна простежити на орографічній схемі та об ємній
моделі, що представлені на рис. 1.3. Наявність реліктових озер в межах
цієї частини Європи робить її схожою до земель Північної Америки.
Сучасний вигляд частини цих реліктових озер Європи показаний на рис. 1.4
та 1.5.

У той же час в межах післяльодовикових теренів Європи можна спостерігати
явища, що суттєво вирізняє її від північної Америки. Це сліди
надзвичайно потужних потоків північно-західного напрямку. Ці потоки під
час топлення льодовика несли велетенську кількість води у Балтійське
море. Найбільш потужний з них сьогодні частково використовується
Північною Двіною (рис. 1.6). Ширина цих потоків більше ніж у 10 разів
перевищує ширину сучасних річок цього регіону.

 

Рис. 1.3.  Орографічна схема та об’ємна модель (вид з північного
заходу)  території південно-східної Прибалтики

 

Рис. 1.4. Поширення післяльодовикових озер у Прибалтиці. (1 – Фінська
затока; Озера: 2 – Ладозьке; 3 — Онезьке; 4  – Чудське; 5 – Ільмень)

 

Іншою відмінністю є наявність слідів розтину водними потоками
Балтійсько-Дніпровського вододілу HYPERLINK
«http://www.geo.univ.kiev.ua/ukrainian/pazynych/canada/» \l «_ftn1» \o
«» [1] . З рис. 1.7 видно, що з прильодовикового озера Валдайського
часу вода частково стікала долинами річок Березина, Дніпро у басейн
середнього Дніпра. Детальний аналіз цифрової моделі показує, що стік
починався при рівні води біля 150 м. Ці дренажні канали є досить слабо
вираженими, що може вказувати на короткотривалість їх існування. Відступ
озер на північ за деградуючим льодовиком не дозволив цим каналам
трансформуватися у більш потужні потоки і повністю знищити вододіл між
Балтійським та Чорним морями. У басейні Десни та Сожу поталі води
безпосередньо стікали з Валдайської височини /13/. Сліди більш потужних
потоків того часу добре збереглися у будові долин цих річок /18, 29/.

 

А Б

Рис. 1.5. Протоки між озерами — р. Свір (А)  та екзараційні борозни на
перешийку між Фінською затокою та Ладозьким озером

 

Рис. 1.6. Потужні водні потоки часу абляції Валдайського льодовика на
півночі європейської частини Росії.

 

Більш детальний аналіз орографічної схеми (рис. 1.8) та топографічних
карт вододілу між Дніпром та Західною Двіною показує, що в той час, коли
існувало прильодовикове озеро Валдайського періоду, вода з нього через
річку Оршиця стікала у долину Дніпра. З падінням рівня води у озері стік
припинився і русло Дніпра через серію невеликих озер повернуло у бік
Валдайської височини. Тобто на цьому короткому відрізку поведінка Дніпра
є подібною, як це буде показано у наступному розділі, до поведінки
дренажних долин північної Америки.

 

Рис. 1.7. Верхів’я басейну Дніпра в межах Білоруської височини

 

Далі на південь вплив Валдайського льодовика зменшується і помітнішими
стають результати діяльності Московського та Дніпровського льодовиків.
Одним з них є викопна долина (на рис. 1.9 відмічена пунктирним
ланцюжком), що колись або з’єднувала долини Дніпра та Сожу, або, і це є
цілком ймовірним, існувала як самостійних гідрологічний елемент у
подніпровський час. Слід відмітити, що у білоруських дослідників
існували значні розбіжності у визначені часу її виникнення. На думку
Г.І. Горецкого /6/, ця долина існувала ще з перед Дніпровських часів
(рис. 1.10), К.П.Мандер /15/ вважає, що вона була сформована вже у
подніпровський час. Але на картах гідрогеологічної зйомки (на жаль
збереглися тільки графічні додатки без зазначення автора) ця долина була
визначена, як долина стоку талих вод Валдайського часу.

Залишивши, поки що, поза увагою проблему встановлення віку викопних
долин звернемо увагу на такі важливі обставини: 1 – на території
південно-східної Білорусії та північної України виявлено більше 10
подібних утворень /1,2,8,15/; 2 – морфологічно ці викопні долини є
надзвичайно глибокими та вузькими каньйонами (рис. 1.10), що робить їх
схожими до молодих дренажних долин південно-західної Канади; 3 – викопні
долини були загорнутими в результаті діяльності наступних льодовиків при
цьому ступінь екзараційно-акумулятивної роботи льодовиків був відносно
слабким, в наслідок чого долини є добре видимими у будові сучасного
рельєфу.

 

Рис. 1.8. Детальна орографічна схема вододілу Дніпра та Західної Двіни в
районі м. Орша

 

На  відміну від Валдайського періоду два попередні періоди зледеніння —
Дніпровський та Московський охоплювали значно більші площі, і
вирізнялися тим, що переходили межі Балтійсько-Дніпровського вододілу.
Ця обставина у майбутньому під час танення льодовиків стала визначальною
у їх впливі на території, що лежать південніше і особливо терени, що
сьогодні належать до басейну Дніпра.

Значна диференціація поверхні, її промерзлий стан та наявність
величезної кількості води, що акумулювалася в озерах, відплив води з
яких досить часто блокувався льодовими греблями, створювали ідеальні
умови для таких катастрофічних явищ як селі та зсуви. Результати
досліджень у басейні середнього Дніпра, що були отримані вже на основі
цифрових даних будови поверхні показали, що завершальна стадія
формування пов’язана з найбільшою екзогенною катастрофою четвертинного
періоду – проривом післяльодовикового озера, що знаходилося на досить
високому гіпсометричному рівні в межах південної Білорусії та скидом
величезної кількості води, твердого матеріалу та мулу у басейн
середнього Дніпра. Причинами цієї катастрофи могли бути, з одного боку,
наявність величезної кількості талої води, з іншого боку, перигляціальні
умови та утворення проходу Дніпра через кристалічний масив. Сліди цієї
катастрофи добре збереглися у сучасному рельєфі долини Дніпра /21/.

 

Рис. 1.9. Орографічна схема межиріччя Дніпра та Сожу (1 – містечко
Жлобин; 2 — долина Дніпра; 3 – долина Сожу)

 

Аналіз цифрової бази даних дозволив встановити, що подібні явища, але
значно менші за масштабом мали місце і на локальному рівні у долинах
приток Дніпра, які на той час знаходилися в перигляціальних умовах. Це
селі у долині Самари,  бокові зсуви у долин річок басейну Сіверського
Дінця, Самари, Ворскли та інших (див.розд.3).

Становлення басейну Дніпра відбувалося, як мінімум, впродовж трьох
льодовикових періодів, і кожний з цих етапів залишив сліди своєї
діяльності, змінюючи та поступово ускладнюючи його будову після кожного
етапу розвитку. Сьогодні, практично не можливо достеменно відтворити
перебіг подій і віднести той чи інший об’єкт будови долини до якогось
конкретного етапу розвитку. Дуже непростим завданням є пошук ділянок,
які б зазнали мінімального впливу льодовиків і, які могли б бути
сприйняті як еталони, принаймні для визначення кількості етапів
флювіального розвитку.

Результати попередніх досліджень басейну середнього Дніпра дозволяють
віднести до таких ділянок басейни річок Говтва та Полузери, які займають
південну частину межиріччя Псла та Ворскли. Вивчення орографії цієї
ділянки дозволяє стверджувати, що жоден з активних льодовиків не мав
безпосереднього впливу на формування цієї території /4, 10, 11/, і тому
у будові поверхні залишилися помітними сліди усіх флювіальних циклів
розвитку басейну Дніпра. Частково такі ж сліди залишилися і на межиріччі
Псла та Хоролу, але їх долини, за рахунок існування у ще недалекому
минулому сполучення з річками Валдайської височини, зазнали значного
зовнішнього впливу.

 

Рис. 1.10. Викопна долина на межиріччі Дніпра та Сожу , за К.П.Мандер
/15/

 

Виконані раніше дослідження, також показали, що найпомітніші сліди у
перебудові гідромережі залишає не присутність активного чи пасивного
льодовика, а ерозійно-денудаційна діяльність талої води в період його
танення, коли за короткий часу вивільняється велетенська кількість води
та потенціальної енергії, що накопичувалася у формі льоду.

Іншим важливим чинником на пост-гляціальному етапі є перезволоженість
гірських порід, наявність промерзлої товщі, яка розбита на окремі блоки
ерозійними формами з попереднього етапу розвитку, та зони нульової
температури, що знаходиться на певній глибині від поверхні. За таких
обставин підвищення температури веде до втрати цілісності, і в
відповідних умовах (існування латеральних напружень або поштовхів), стає
причиною виникнення селів та зсувів. Цікавим виявилося те, що такі зсуви
вздовж бортів річкових долин можуть утворювати своєрідні терасоподібні
рівні,  які досить часто, сприймаються як типові тераси. Такі явища були
встановлені у системі річки Напівзери та у долинах приток Сіверського
Донця – Осколу та Айдару.

Наявність перерахований вище явищ, що мали і мають місце у басейнах
річок Європи  суттєво відрізняє їх будову від будови гідромережі
південно-західної Канади. Будова пост-гляціальних територій Європи є
значно складнішою, але й більш цікавою для пізнання.

Похожие записи