Реферат на тему:

Міжнародна міграція робочої сили

План:

Суть та основні види міжнародної міграції робочої сили.

Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції робочої сили.

Державне регулювання міжнародних міграційних процесів.

Трудова міграція України.

1. Суть та основні види міжнародної міграції робочої сили

Сучасні МЕВ нерозривно пов’язані з таким поняттям як міграція населення.
Міжнародна міграція існує в різних формах (трудова, туристична, сімейна
тощо). Провідна роль у МЕВ належить трудовій міграції, так званій
міжнародній міграції робочої сили. Міжнародна міграція посилюється в
умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Це
стихійних процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками
світового господарства.

Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення
працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один
рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.

Причини, які породжують міграцію робочої сили:

1. загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних
економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя;
нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн;
структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили
з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика
ТНК, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і
наукомістські в інших; політична й економічна нестабільність в окремих
країнах.

2. специфічні (пов’язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в
рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили
певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в
багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в
можливостях і умовах професійного зростання.

Якщо не брати до уваги примусове масове забезпечення рабів з Африки на
Американський континент, то можна твердити, що основною причиною масової
міграції робочої сили в минулому і сьогодні є низький рівень життя
населення. Скажімо, на межі ХХ-ХХІ століть, за даними ООН, з 6 мільярдів
чоловік лише понад 500 мільйонів мали нормальні умови життя, 900
мільйонів жили в злиднях та бідності, 2,5 мільярда чоловік постійно
недоїдали. Безперечно, що саме злидні примушували багатьох людей шукати
кращого життя в інших країнах.

Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками:

За напрямами руху:

еміграція – виїзд робочої сили за межі країни,

імміграція – в’їзд робочої сили в країну,

рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне
проживання.

За часом:

остаточна – виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання,

тимчасова – виїзд в іншу країну на певний період часу,

сезонна – виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний
термін (на проведення сільськогосподарських робіт),

маятникова – характерна для прикордонних районів країн і проявляється в
тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи
тимчасово в іншій.

За організацією:

добровільна – непримусове переміщення населення,

примусова – виселення громадян із своєї країни на підставі рішення
судових органів,

організована – здійснюють спеціальні інститути згідно з національним
законодавством,

самодіяльна – нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.

За якісним складом:

міграція робочої сили низької кваліфікації,

міграція робочої сили високої кваліфікації,

міграція вчених (“відпив інтелекту”). Може відбуватися як у явній формі,
коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній
після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст
нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що
належить іноземного капіталу.

За професійним складом:

міграція робітників,

міграція спеціалістів,

міграція представників гуманітарних професій

Етапи розвитку міжнародної міграції робочої сили:

До початку ХVІІІ століття, коли мало місце масове примусове переміщення
рабів з однієї країни в іншу, передусім із Африки на Американський
континент;

1725-1880 рр., коли мала місце масова еміграція робочої сили з Європи в
Північну Америку, Австралію та Нову Зеландію;

1880-1914 рр., коли розгорнулась масова еміграція робочої сили із
Східної та Південної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки в
Америку;

1918-1939рр., коли зросли масштаби міжнародної міграції робочої сили в
традиційні центри прийому іноземної робочої сили;

1945-1989 рр., коли зросли масштаби внутріконтинентальної міграції;

З 1989 року по даний період, коли розгорнулась масова еміграція з країн
з перехідною економікою.

Особливості міжнародної трудової міграції на сучасному етапі:

переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних
потоків;

зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої
сили;

розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає
кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає
збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також
розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти
і т.д.) та збільшення форм міграції;

збільшення обсягів нелегальної міграції;

збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників,
інженерів тощо) у міграційних потоках;

глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в
міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає
зростання кількості і швидкості міграції населення.

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці,
пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх
ринках праці країн-експортерів і країн-імпортерів робочої сили.

Ринок робочої сили виконує такі функції:

здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на
відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості (залежно від
співвідношення попиту і пропозиції);

регулює попит і пропозицію робочої сили;

зводить продавців робочої сили з її покупцями;

забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до
підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня,
одночасно знижуючи ціну робочої сили;

забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати
якість умов праці та рівень часткової оплати праці;

сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими
місцями;

прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному
масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;

сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої
сили.

Сучасний світовий ринок праці, що є складовою ринку робочої сили,
характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська,
англо-саксонська, китайська. Вони відображають характер
соціально-трудових відносин у різних країнах світу.

Для європейської (континентальної) моделі характерний високий рівень
правової захищеності працівника, жорсткі норми трудового права,
орієнтовані на збереження робочих місць, регіонально-галузеве
регулювання рівня оплати праці та її диференціації.

Англо-саксонська модель характеризується свободою роботодавця у
відносинах найму і звільнення, перевагою колективно-договірного
регулювання на рівні підприємства і фірми, що сприяє динамічним змінам
на ринку праці, чутливому реагуванню на потреби зміни кількості робочих
місць.

Китайська модель поєднує жорстке регулювання трудових відносин у
державному секторі з повною відсутністю правового регулювання у
приватному секторі.

Ці моделі значною мірою відображають ситуацію, що склалася на ринку
робочої сили у різних регіонах світу, а їхні відмінності обумовлюють
розміри та легальність міграційних процесів.

2. Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції робочої сили

Точно визначити обсяги міжнародної міграції робочої сили вкрай складно.
Проте навіть приблизні дані свідчать про те, що масштаби міграції
робочої сили є достатньо великими. Так, за підрахунками авторитетних
міжнародних організацій та окремих вчених в другій половині 90-х років
ХХ

століття, в світі постійно понад 125 млн. чоловік перебували за межами
своїх країн. При цьому із країни в країну щороку переїжджають до 20 млн.
чоловік. З них у країни, що приймають, приїжджає в середньому на 1 млн.
чоловік більше, ніж виїжджає з них. Загальна кількість іноземних
робітників у США становить понад 7 млн., в Західній Європі – понад 6,5
млн., Латинській Америці – 4 млн., країнах Близького Сходу і Північної
Америки 3 млн. чоловік.

В окремих країнах на праці емігрантів тримається переважна частина
національної промисловості. Скажімо, у нафтодобувних країнах таких як
Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати
питома вага іноземних робітників становить від 50 до 90% загальної
чисельності робочої сили країни. Іноземними є половина гірників Бельгії,
понад 40 % будівельників Швейцарії, майже 35 % автомобілебудівників
Франції.

Про масштаби міжнародної міграції робочої сили судять також за
вартісними показниками, що фіксуються у платіжних балансах країн
світової співдружності. В статистиці платіжного балансу показники,
пов’язані з міграцією робочої сили, виступають частиною балансу поточних
операцій і класифікуються за статтями: трудовий доход (виплати
зайнятим), переміщення мігрантів і перекази працівників.

Трудовий доход – це заробітна плата і інші виплати готівкою або натурою,
одержані приватними особами – нерезидентами за роботу, виконану для
резидентів і оплачену ними. В цю статтю включаються також і всі виплати
резидентів у пенсійний, страховий та інші фонди, пов’язані з найманням
на роботу нерезидентів. До осіб-нерезидентів належать всі іноземні
працівники, що перебувають в даній країні менше року, в тому числі
сезонні робітники, робітники з прикордонних країн, що приїжджають на
тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств.

Стаття платіжного балансу переміщення мігрантів відображає в грошах
вартість майна мігрантів, яке вони перевозять з собою, переселяючись з
країни в країну. При цьому вивезення майна емігрантів в натурі
фіксується як експорт товарів з країни.

Перекази працівників становлять собою пересилання грошей і товарів
мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. Якщо висилаються
товари, то враховується їх грошовий еквівалент. В практичній діяльності
статті “переміщення мігрантів” і “перекази працівників” об’єднуються в
рамках поточних операцій в групу приватних неоплачених переказів.

Приватні неоплачені перекази відображають у грошовій формі вартість
майна, що його перевозять мігранти в момент їх від’їзду за кордон, і
вартість наступних посилок товарів на батьківщину.

Як свідчить міжнародна статистика, на розвинуті країни припадає майже
90% всіх виплат трудового доходу іноземним робітникам-нерезидентам і
близько 70 % всіх приватних неоплачених переказів, в той час як на всі
інші країни припадає відповідно 10 % і 30 %. А це означає, що саме в
розвинуті країни емігрує працездатне населення з країн, що розвиваються,
в тому числі і країн з перехідною економікою. В рамках грошових потоків,
пов’язаних з міграцією робочої сили, перекази працівників становлять
понад 60 %, трудові доходи – понад 30 % і переміщення мігрантів – менше
10 %.

Щодо напрямів трудової міграції, то вони протягом історичного розвитку
зазнали певних змін. Скажімо, у ХVІІІ- ХІХ століттях трудова міжнародна
міграція була спрямована в основному в бідні капіталом колонії, і
передусім в Північну Америку та Австралію. Переміщення іммігрантів,
засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло розвитку світової
господарської системи. В цей же період відбувалось також значне
переміщення населення з Китаю та Індії переважно у Південно-східну Азію
та райони Індійського океану.

Міжнародна міграція робочої сили набуває глобального характеру. У світі
утворилися постійні ринки робочої сили.

Перший ринок традиційно належить США та Канаді, трудові ресурси яких
склалися історично за рахунок іммігрантів. США і надалі залишаються
країною, яка притягує емігрантів, але в міграційних потоках, які
скеровані в США і Канаду знизились частка мігрантів з Європи і зросла їх
кількість із Латинської Америка та Азії (китайці, японці, індонезійці,
філіппінці). Серед емігрантів, які виїжджають в США, значна частка
вчених та висококваліфікованих спеціалістів. Так, серед членів
Національної академії наук 23%, а серед лауреатів Нобелівської премії в
США 33% емігранти.

Другий ринок – країни Західної та Північної Європи. Великі роль у
використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним з
елементів якого є спільний ринок робочої сили. Основу міграційного
потоку у високо розвинуті країни – Німеччину, Англію, Францію, Австрію,
Нідерланди складають емігранти з Туреччини, Португалії, Польщі, Іспанії,
Греції, Угорщини, Чехії, Словаччини, колишньої Югославії. Збільшується в
країнах Західної Європи частка емігрантів з України, Росії, Білорусі, а
також з Індії, Пакистану, Афганістану, В’єтнаму та інших країн, що
розвиваються. Характерним для Західної Європи є також переїзд робітників
з однієї високорозвинутої країни в іншу.

Третій ринок – ринок нафтовидобувних країн Близького Сходу. Основними
країнами регіону, що приймають, є Об’єднанні Арабські Емірати, Катар,
Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Питома вага іноземних
робітників в цих країнах становить понад 50 %. В Катарі – 85 %, ОАЕ – 90
%. Переважну частину мігрантів забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія,
Йорданія, Палестина.

Четвертий ринок – Латинська Америка. Інтенсивними є міграційні потоки
між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили
переміщається з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину,
Бразилію, Венесуелу.

Своєрідними центрами притоку іммігрантів за останні роки стали Ізраїль,
Південно-Африканська Республіка, Південно-Східна Азія (Сінгапур,
Гонконг, Японія), Австралія та Нова Зеландія

Масове переміщення робочої сили, якими б причинами воно не
обумовлювалось викликає помітні соціально-економічні наслідки як в
країнах-експортерах робочої сили, так і в країнах-імпортерах. Причому ці
наслідки позитивні і негативні.

До позитивних наслідків еміграції робочої сили можна віднести те, що в
країні-експортера зменшується рівень безробіття, знижується соціальна
напруженість, зростають валютні надходження за рахунок обкладання
податками тих фірм, які організовують переміщення населення, а також за
рахунок обкладання переказів мігрантів на батьківщину для підтримки
своїх сімей чи родичів.

Разом з тим країна, з якої емігрує робоча сила, зазнає негативних
наслідків. В неї зменшується обсяг виробництва національного доходу і
ВВП, падають темпи розвитку НТП. Еміграція дуже часто завдає шкоди
інтелектуальному потенціалу країн-експортерів робочої сили. При цьому
слід мати на увазі, що ця шкода визначається не стільки кількістю
спеціалістів, що емігрували, скільки значенням їх діяльності для країни.
Адже від’їзд того чи іншого науковця може паралізувати роботу творчого
колективу, який працював над важливою проблемою.

Під впливом еміграції відбуваються негативні зміни у віковій та статевій
структурі населення країн-донорів. Серед тих, хто залишає країну в
пошуках роботи і заробітку, переважають чоловіки працездатного віку. А
тому в країні спостерігається старіння нації та зростання питомої ваги
жінок в загальній чисельності населення.

Не можна не бачити негативних наслідків еміграції і для самих мігрантів.
Вони, по-перше, несуть певні матеріальні збитки, зв’язані з переїздом з
однієї країни в іншу, а також витрати, пов’язані з пошуками роботи. Крім
економічних, мігранти зазнають моральної та соціально-психологічної
шкоди : відірваність від сім’ї і друзів, необхідність вивчати чужу мову,
звичаї та порядки. Приймаючи рішення емігрувати, люди піддають себе
ризику, адже ніхто з них не знає як складеться їх життя на новому місці.
Цей ризик особливо великий у випадку, коли організують еміграцію
сумнівні посередники.

Масова імміграція робочої сили також викликає позитивні і негативні
наслідки. Позитивним є те, що притік іноземних працівників дає
можливість забезпечити непривабливі робочі місця робочою силою, зменшити
вартість робочої сили, прискорити темпи розвитку НТП, збільшувати обсяги
виробництва ВВП і національного доходу. Користь від імміграції є
особливо відчутною, якщо іммігранти везуть з собою в чужу країну значний
фінансовий капітал, або ж є висококваліфікованими спеціалістами. Саме
фінансові засоби, рівень освіти і кваліфікації іммігрантів перетворюють
їх у важливе джерело економічного зростання країни, що приймає
переселенців.

Проте міграція робочої сили нерідко викликає негативні наслідки в
країнах імміграції. Причому ці наслідки важко, або й зовсім неможливо
оцінити в грошах. Скажімо, надлишкова імміграція може призвести до
надмірної густоти населення в окремих містах та регіонах країни, що,
зрозуміло, викличе певні труднощі щодо забезпечення корінного населення
роботою, місцями в школах та дошкільних закладах.

Негативним моментом імпорту робочої сили є підвищення соціальної напруги
в країні, оскільки місцеві робітники та їх профспілки зростання
безробіття і погіршення умов продажу робочої сили пов’язують з притоком
в країну іммігрантів.

Звичайно, міграція вигідна і самим мігрантам, які завдяки в’їзду в ту чи
іншу країну одержують можливість працювати і отримувати більш високу,
ніж на батьківщині, заробітну плату. Інколи це може бути не економічна
вигода, а політична чи фізична свобода.

Міждержавні переміщення робочої сили можуть мати різні економічні
наслідки та призводити до виникнення досить складних проблем у
країнах-експортерах та країнах-імпортерах робочої сили.

Для аналізу економічних наслідків міжнародної міграції робочої сили
скористаємося простою економічною схемою імміграції, зображеною на рис.
1 та зробимо такі припущення:

головною та єдиною причиною міжнародної міграції є різний рівень
середньої реальної заробітної плати у різних країнах;

у світі є дві країни: країна 1 з низькими доходами та трудовими
ресурсами у розмірі ОС, яка є експортером робочої сили; країна 2 з
високими доходами та трудовими ресурсами у розмірі О’С’, яка є
імпортером робочої сили;

прямі D1 та D2 показують попит на робочу силу відповідно у країні 1 та
країні 2;

якщо міжнародної трудової міграції не існує, то обидві країни
використовують весь наявний у них запас трудових ресурсів всередині
країн та забезпечують середній рівень реальної зарплати у розмірі
відповідно Р та Р’;

міжнародна міграція не веде ні до яких витрат;

у жодній з країн закони не перешкоджають міжнародній міграції.

Рис.1 Проста економічна схема імміграції: а – країна 1; б – країна 2

Оскільки середня реальна заробітна плата у двох країнах різна і
обмеження на вільне міжнародне переміщення робочої сили в них відсутні,
робітники з країни 1 будуть емігрувати в країну 2 доти, доки заробітна
плата в обох країнах не встановиться на однаковому рівні Рm. Кількість
робітників-емігрантів із країни 1 в країну 2 у такому випадку буде
дорівнювати FC (C’F’).

Еміграція робочої сили із країни 1 буде мати такі наслідки для її
економіки:

середній рівень реальної заробітної плати зросте з Р до Рm;

обсяг національного продукту (сума граничного продукту,

створеного робочою силою у грошовому виразі) зменшиться з ОАВС до OADF;

загальний фонд заробітної плати (ставки заробітної плати,

помножені на кількість працівників) зміниться з ОРВС до OPmDF;

дохід бізнесу (підприємців), який дорівнює різниці обсягу національного
продукту та загального фонду заробітної плати,

зменшиться з РАВ до РmAD.

Імміграція робочої сили у країну 2 буде мати такі наслідки для її
економіки:

середній рівень реальної заробітної плати впаде з Р’ до Р;

&

F

&

F

??&?

?????????&?

??&?

??&?

????????обсяг національного продукту збільшиться з О’А’В’С до O’A’D’F’;

загальний фонд заробітної плати зміниться з О’Р’В’С до O’Pm D’F’;

4) дохід бізнесу (підприємців) збільшиться з Р’А’В’ до PmA’D’.

З погляду усього світу (обох країн) міжнародна міграція робочої сили з
країни 1 до країни 2 приведе до зростання реального обсягу національного
продукту у всьому світі з (ОАВС + О’А’В’С) до (OADF + O’A’D’F’), тому що
приріст національного продукту C’B’D’F’ у країні 2 перевищує втрати
національного продукту FDBC у країні 1.

Отже, можна зробити висновок: усунення законодавчих бар’єрів для
міжнародного руху робочої сили збільшує економічну ефективність у всьому
світі. Увесь світ виграє завдяки тому, що люди можуть вільно переїхати
до тієї країни, де вони зможуть зробити вагоміший внесок у світове
виробництво. Міжнародна міграція дає змогу виробляти більший обсяг
національного продукту з тим самим обсягом ресурсів.

Під час розгляду економічних аспектів міграції робочої сили для
спрощення аналізу були зроблені деякі припущення, відкинуті деталі, які
можуть вплинути на остаточні висновки. Розглянемо вплив цих додаткових
чинників.

1. Витрати міграції. Міжнародна міграція спричиняє витрати, пов’язані з
переїздом та перевезенням особистого майна, альтернативні витрати,
викликані втратою доходу під час переїзду та влаштування у країні, що
приймає, витрати, пов’язані з адаптацією до нової культури, мови,
клімату тощо. Якщо ці витрати перевищують вигоди, які принесе висока
заробітна плата у країні, що приймає, то потенційний емігрант
відмовляється від еміграції. Наявність витрат міграції означає, що
експорт робочої сили з країни 1 до країни 2 не досягне рівня FC (=
C’F’), за якого заробітні плати у них зрівняються. Зарплата у країні 2
залишиться вищою, ніж у країні 1. І більше того, вигода від еміграції
для усього світу буде менша.

2. Грошові перекази. Країна-експортер робочої сили зазвичай отримує
своєрідну плату за такий експорт у вигляді переказів назад на
батьківщину частини доходів емігрантів своїм сім’ям. Це призводить до
перерозподілу чистої вигоди від еміграції між країНою-експортером і
країною-імпортером робочої сили. Грошові перекази емігрантів, що
працюють у країні 2, призведуть до того, що приріст обсягу національного
продукту в країні 2 та втрати в обсязі національного продукту в країні 1
будуть меншими, ніж це зображено.

3. Зворотні потоки. Повертаючись на батьківщину, емігранти привозять з
собою значні матеріальні цінності та солідну робочу кваліфікацію та/або
управлінський досвід, який вони потім використовують у своїй країні.
Отже, зворотні потоки, тобто повернення емігрантів додому із заробітків
за кордоном, з часом змінюють співвідношення вигод та втрат у країні 1
та країні 2. Проте дуже часто емігранти, набувши досвід та кваліфікацію,
залишаються у країні, що приймає. До того ж здебільшого країну залишають
найкваліфікованіші працівники, тобто відбувається «відплив умів», що
призводить до зниження технологічного потенціалу країн-експортерів
робочої сили, падіння їх загального наукового та культурного рівня.

4. Безробіття. Частою причиною міграції є не відмінності у рівнях
заробітної плати у різних країнах, а хронічне безробіття або неповна
зайнятість. Внаслідок цього країна 1 виграє від еміграції безробітних,
тому що вони не беруть ніякої участі у створенні національного продукту
країни 1 та живуть на трансфертні платежі за рахунок тих, що працюють.
Добробут громадян країни 1 збільшиться на суму цих трансфертних
платежів, якщо безробітні емігрують до країни 2. І навпаки, якщо
робітники-емігранти не зможуть знайти роботу в країні 2 та будуть
отримувати засоби до існування за рахунок тих, що працюють у країні 2,
то середні реальні доходи робітників країни 2 зменшаться.

5. Фіскальні аспекти. Вплив іммігрантів на податкові надходження та
державні втрати країни, що приймає, залежить від характеристик самих
іммігрантів. Якщо іммігранти молоді, кваліфіковані, освічені, володіють
мовою країни, що приймає, то вони знайдуть собі відповідну роботу і
будуть платити великі податки. Якщо іммігранти некваліфіковані, не
знають мови, то їм буде потрібна державна або доброчинна допомога
протягом декількох років, щоб вивчити мову та асимілюватись.

Проблема імміграції ускладнюється цілою низкою позаекономічних чинників.
Масову міграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруги у
суспільстві, злочинності, конфлікти на расовому, національному чи
релігійному ґрунті та інші негативні явища.

3. Державне регулювання міжнародних міграційних процесів

Як вже зазначалося, міжнародна міграція робочої сили викликає не тільки
позитивні, а й негативні соціально-економічні наслідки. Тому здебільшого
під тиском громадської думки і профспілок країни, вимушені здійснювати
регулювання міграційних процесів. Несистематичні спроби окремих країн
обмежити в’їзд небажаних осіб або перешкодити виїзду окремих категорій
працівників, а також заключення двосторонніх угод щодо регулювання
міграції спостерігалися в Європі ще у ХVІІІ столітті. Наприклад, в
Англії в кінці ХVІІІ століття були прийняті закони, які обмежували в’їзд
небажаних осіб. Тоді ж країни почали заключати двосторонні угоди щодо
регулювання міграції, окремі з яких діють і в наш час.

Кінець широкомасштабній вільній міграції населення було покладено в 20-х
роках ХХ століття, коли в більшості країн утвердилось імміграційне
законодавство і появилися міжнародні угоди, регулюючи переміщення
населення. Відтоді правові акти, що регулюють міграцію населення,
розвивалися в напрямі запровадження більш жорстких обмежень для
міжнародного пересування робочої сили.

Передусім імміграційне законодавство більшості країн чітко розмежовує
в’їжджаючи в країну на іммігрантів – людей, які в’їжджають в країну на
постійне місце проживання, і неіммігрантів – які приїжджають в країну
тимчасово і не претендують на постійне місце проживання. До
неіммігрантів відносяться ті особи, які прибули в країну на більш-менш
тривалий строк, але не претендують на постійне місце проживання.

Скажімо, законодавством США в’їзд неіммігрантів регулюється за допомогою
віз, класи яких чітко визначають перелік осіб, які є неіммігрантами. До
неіммігрантів з відповідним класом віз відносяться: посли та консули і
члени їх сімей; інші іноземні державні службовці та члени їх сімей;
тимчасові відвідувачі з метою бізнесу чи відпочинку; іноземці,
проїжджаючі транзитом; члени екіпажів морських та повітряних суден і
члени їх сімей; студенти, співробітники міжнародних організацій і члени
їх сімей; іноземний спеціаліст; тимчасовий працівник, що виконує роботи,
які відсутні в США; представник зарубіжних засобів масової інформації і
члени їх сімей; наречена або наречений громадянина США; відвідувачі за
обміном і т.ін.

Як правило, державне регулювання міграційних процесів здійснюється
шляхом прийняття відповідних програм, спрямованих на обмеження
імміграції робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на
батьківщину (рееміграції ).

Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили,
зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

Національний рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили
становить собою сукупність заходів окремої держави щодо регулювання
міграції в своїй країні.

Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів країн світової
співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового
співтовариства.

Інтеграційний рівень становить собою сукупність заходів групи країн щодо
регулювання міграції робочої сили між країнами-учасниками інтеграційного
об’єднання.

Більшість країн застосовує вибірковий метод при регулюванні імміграції.
Суть цього методу полягає в тому, що держава не перешкоджає в’їзду тих
категорій працівників, які потрібні в даній країні, і обмежує в’їзд всіх
інших. Перелік бажаних іммігрантів кожна держава визначає з врахуванням
конкретної економічної, демографічної, соціальної та політичної ситуації
в країні в той чи інший період. Проте, як свідчить практика, для кожної
країни бажаними є, як правило, такі категорії іммігрантів:

працівники, які погоджуються за мінімальну заробітну плату виконувати
важку, шкідливу і некваліфіковану роботу будівельні робітники, сезонні
працівники, підсобні робітники тощо);

спеціалісти нових і перспективних галузей народного господарства
(програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці);

представники рідких професій (обробники цінного каміння, реставратори
картин);

спеціалісти зі світовим іменем (музиканти, лікарі, письменники, вчені,
артисти, спортсмени);

великі бізнесмени, які інвестують свій капітал в чужу країну, створюючи
нові робочі місця.

Проблемами трудової міграції на національному рівні займаються
міністерства праці, юстиції, внутрішніх справ, закордонних справ через
свої структури. Всі вони реалізують національне законодавство як в
галузі еміграції, так і в галузі імміграції. Національне імміграційне
законодавство кожної країни має свої особливості. Проте в більшості
країн імміграційне законодавство та підзаконні акти мають такі основні
риси.

По-перше, встановлює жорсткі вимоги до рівня освіти і стажу роботи за
спеціальністю. Мінімальною вимогою до освітнього рівня є загальна
середня освіта або професійно-технічна освіта, підтверджена відповідними
документами. В більшості випадків диплом необхідно перезахищувати
(переоцінювати) на предмет відповідності вимог до спеціаліста в даній
країні і в країні експортері робочої сили. В багатьох країнах, крім
диплому, при найманні на роботу необхідно мати відповідний стаж роботи,
а на окремі види робіт – ще й рекомендаційного листа.

По-друге, законодавства країн-імпортерів висувають жорсткі вимоги щодо
здоров’я іммігрантів. В країни не допускаються наркомани, психічно
хворі, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов’язані подати довідку про
стан здоров’я, завірену консульською установою країни, в яку вони
в’їжджають, або пройти спеціальне медичне обстеження. Крім того,
встановлюють певні вимоги щодо віку іммігрантів, їх політичного та
соціального стану ( як правило, забороняється в’їзд членам терористичних
та профашистських організацій, особам, що притягалися до кримінальної
відповідальності ).

По-третє, країни імпортери, як правило, встановлюють кількісні квоти на
іммігрантів. Квотування може торкатися всієї економіки, окремих галузей,
окремих підприємств.

По-четверте, законодавство багатьох країн передбачає заходи щодо
економічного регулювання імміграції. До таких заходів відносяться :
встановлення мінімального обсягу товарообороту фірми, після досягнення
якого вона має право наймати іноземних працівників ; дозвіл на
імміграцію тільки тим фізичним особам, які здатні інвестувати в
економіку країни визначену законом суму, попередньо доказавши її
легальне походження і створити певну кількість робочих місць. Крім
того, в окремих країнах за оформлення імміграції і працевлаштування на
місцеві підприємства іммігранти зобов’язані внести плату.

По-п’яте, законодавство більшості країн встановлює максимальні строки
перебування іноземних робітників на їх території, після закінчення яких
необхідно залишити країну, або одержати дозвіл на продовження
перебування в ній.

По-шосте, в законодавстві кожної країни має місце явна та прихована
заборона наймати іноземну робочу силу, оформлена у вигляді заборони
іноземцям займатися певним видом діяльності.

Країни-імпортери робочої сили під тиском профспілок здійснюють заходи
щодо стимулювання рееміграції, тобто повернення іммігрантів на
батьківщину. До таких заходів належать: надання економічної допомоги
країнам масової еміграції, професійна підготовка іммігрантів, виплата
іммігрантам спеціальної допомоги.

Економічна допомога зводиться до надання інвестицій країнам-експортерам
робочої сили з метою створення нових підприємств, на яких могли б
працювати реемігранти. Найбільшого розвитку така допомога набула у
відносинах Німеччини з Туреччиною.

Професійна підготовка іммігрантів зводиться до надання іноземним
робітникам можливості одержати професійну освіту, яка дозволяла б їм
одержувати високооплачувану роботу на батьківщині. В цьому плані багато
роблять Німеччина, Франція, Швеція та деякі інші країни.

Надання спеціальної допомоги іммігрантам запроваджується в тих випадках,
коли іноземні працівники погоджуються добровільно звільнитися і виїхати
на батьківщину. Така форма стимулювання рееміграції застосовується в
Нідерландах, Німеччині, Франції.

Слід мати на увазі, що всі ці заходи не змогли повністю вирішити
проблеми рееміграції. Тому багато держав вживає комплекс
адміністративних обмежень з метою зменшення притоку іноземних
робітників.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали
малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні
угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП), Міжнародної
організації міграції (МОМ) та інших міжнародних організацій.

МОП – це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і
рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при
Лізі Націй. Місцезнаходження – Женева. Нараховує понад 170
держав-членів.

МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є
рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються
проблем зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального страхування,
захисту інтересів мігрантів тощо. Такі стандарти впроваджуються
країнами-членами самостійно, про що вони щорічно звітуються в МОП. У
разі недотримання міжнародних стандартів з праці країною-членом МОП, це
питання, після засідання створеної з цього питання тристоронньої
комісії, може бути винесено Міжнародною організацією праці на розгляд
Міжнародного Суду.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами правового
регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації
робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів,
їх соціальні та економічні права.

Питаннями міграції робочої сили займається і Міжнародна організація
міграції (МОМ), яка розробляє довгострокові програми щодо регулювання
міграційних потоків, надання допомоги в організації міграції,
відвернення “відпливу умів”, розвитку технічного співробітництва в
галузі міграції тощо.

Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну
міграційну ситуацію в світі визначають передовсім основні імпортери
робочої сили. Це США і Канада, країни-члени ЄС, Австралія, деякі країни
Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих
країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на
спеціальні організації – національні служби імміграції при Міністерстві
праці або Міністерстві внутрішніх справ.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили на інтеграційному рівні
здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил та контрактів,
укладених між державами інтеграційного об’єднання. Воно зводиться
головним чином до забезпечення безвізного пересування населення в рамках
інтеграційного об’єднання, створення спільних інформаційних систем щодо
міграції робочої сили, вжиття спільних заходів щодо недопущення
нелегальної імміграції з третіх країн. Інакше кажучи, регулювання
міграції робочої сили на інтеграційному рівні покликане захистити
спільний ринок робочої сили від небажаних іммігрантів.

4. Трудова міграція України

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як
держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання
кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані
свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж
кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише
про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та
біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5
млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на
території інших держав нелегально.

Всезростаючі обсяги еміграції з України викликані:

високим рівнем безробіття в країні, у тому числі прихованого;

різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні та країнах
Заходу;

відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих
людей;

економічною нестабільністю в країні та невизначеністю шляхів виходу з
неї;

відсутністю безпеки громадян тощо.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України –
Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – і
Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи.
Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все
близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до
працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах
(зокрема – Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з
України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше
українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю,
В’єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час
як українці за кордоном – у промисловості, будівництві, сільському
господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні
наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але
лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні
та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди
без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку
платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування
її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних
кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може
негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в
Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й
вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за
кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо,
що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо
нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які повинні мати
чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи
макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки – створення
робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи
мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та
можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також
гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

Використана література

Малиновська Олена Анатоліївна Мігранти, міграція та Українська держава:
аналіз управління зовнішніми міграціями.- К.: Вид-во НАДУ, 2004.-

Малиновська Олена Анатоліївна Україна, Європа, міграція: міграції
населення України в умовах розширення ЄС.- К.: Бланк-Прес, 2004.-

Сливоцький, Адріян Міграція капіталу: Як у замислах на кілька кроків
випередити своїх конкурентів; Навчальний посібник.- К.: Пульсари, 2001.-
296с.- (Українці у світовій цивілізації).- Пер. з англ.- 20.00

Лапшина, Ірина Анатоліївна Міжнародна міграція робочої сили: український
аспект (за матеріалами західних областей України): Спец.:08.05.01;
Автореф. дис. канд. економ. наук.- Тернопіль, 2002.- 20с.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи