Реферат на тему:

Класифікація природних ресурсів України, грунтові ресурси та їх
картографування

ПЛАН

Класифікація природних ресурсів України.

Грунтові ресурси як об’єкт картографування.

Типи грунтів.

Зона Полісся.

Лісостепова зона.

Степова зона.

Українські Карпати.

Кримські гори.

Література.

Класифікація природних ресурсів

Є чимало класифікацій природних ресурсів. Природні класифікації
ґрунтуються на відмінностях природних ресурсів за природним генезисом та
належності до тих чи тих компонентів і сил природи. Відповідно до свого
призначення для використання людиною природні ресурси у структурному
плані поділяються на такі види: енергетичні; сировинні й допоміжні
промислові; їстівні (харчові, кормові, питні); оздоровчі,
культурно-естетичні. Два останні види часто звуть рекреаційними. Крім
того, останнім часом як окремий специфічний вид ресурсів розглядають
територію (територіальні ресурси).

Оскільки природні ресурси — компоненти природи, вони можуть
класифікуватися за належністю до того чи того класу або явищ природи. За
цією ознакою вирізняються такі групи природних ресурсів: мінеральні,
земельні, водні, лісові, фауністичні, рекреаційні, кліматичні.

Через загострення проблеми раціонального використання природних ресурсів
та охорони природи в останні роки набула широкого визнання класифікація
за ознакою вичерпності природних ресурсів, яку іноді звуть екологічною
класифікацією. За цією класифікацією всі природні ресурси поділяються на
такі групи:

невичерпні, до яких належить внутрішнє тепло Землі, сонячна радіація,
енергія прибою, припливів і відпливів, падаючої води, вітру та ін.;

вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні
грязі, лікарські рослини, рослинне паливо тощо;

вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить поділ їх на
засоби виробництва і предмети споживання. Крім того, розрізняють
природні ресурси виробничого й невиробничого, промислового й
сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одно-та
багатоцільового призначення.

Використання у виробничій системі природних чинників вимагає адекватної
цій системі оцінки. Визначення якості ресурсів та умов називають
оцінюванням. Є два основні види оцінки: технологічна (або виробнича) та
економічна. За технологічної оцінки виявляється ступінь придатності тіл
або явищ природи для того чи того виду людської діяльності з урахуванням
сучасної або перспективної технології їх використання.

Економічна оцінка природних умов і природних ресурсів — це їх вартісний
вираз. Вона виникла з потреб господарства, якому-необхідні не лише
знання про кількості та якості природних ресурсів, їхні особливості, а й
вираження їх у вартісних показниках, що їх можна використовувати в
проектуванні та управлінні господарством. Труднощі економічної оцінки
пов’язані з тим, що природні ресурси, як і природні умови, — це «дар
природи» (доки в них не вкладено труд).

Визначилися дві групи економічних оцінок природних чинників: перша
(відносно оцінки ресурсів) характеризує економічні результати
використання природних ресурсів, друга (відносно оцінки середовища)
відображає економічні наслідки дії на довколишнє природне середовище.
Найчастіше як останні виступають показники економічних утрат від
забруднення, порушення природного середовища.

В Україні поширено багато грунтів. Вивчення та раціональне використання
їх можливе тільки на основі детальних досліджень та проведення
класифікацій грунтового покриву. Грутів у природі дуже багато і кожен з
них має свої відмінності, але не завжди на це у них є спільні риси, як і
в ґрунтоутворювальних процесах, так і в зовнішніх і внутрішніх
морфологічних ознак. Це дало можливість різні властивості грунтів
об’єкти у групи які одержали назву типи грунту. У генетичні групи,
об’єднують грунти з однаковою будовою профілю, який розбивається в
однотипних біологічних, гідрологічних і кліматичних умовах. Ці показники
можна дістати з різних тематичних карт.

Генетичним типом називають групу конкретних грунтів, що формуються під
впливом певних факторів грунтоутворенння і мають спільні характерні
ознаки. У грунтів одного типу може бути неоднакове відображення
грунтоводних процесів.

На карті зображають такі параметри, які грунтотвірні породи. На картах
природних ресурсів грунтотвірні і підстилаючи породи позначаються
відповідними індексами.

L – лісові породи – найбільш цінні порода в хімічних і хімічних
відношеннях. На них формуються переважно чорноземи і чорноземні грунти.

L1 – лісовидні суглинки.

F – водно-льодовикові (фтовіо-глиціальні) відклади. Вони відносяться до
низькоякісних, бо вони пер5важно піщані і кислі за властивістю.

Д, d – давні, сучасні елювіальні відклади.

А, а – давні, сучасні алювіальні відклади перенесені річками і
відкладені в долинах.

Сr – карбонатні відклади або елювій карбонатних порід.

Т – торф, де формуються торфові грунти.

Торф підстелений відкладами на глибині 1м.

За зволоженням виділяють:

сухі

глеюваті//

глеєві ІІ

поверхнево оглеєні ////

В результаті визначення цих процесів і впливу різних грунта вірних
процесів на території України виділено велику гаму ґрунтових ресурсів,
які об’єднано в 600 видів грнутів, що об’єднуються в 17 типів і 35
підтипів. Основними типами в межах України є такі:

підзолисті:

дерново-підзолисті;

чорноземи, серед яких виділяють чорноземи опідзолені.

типові;

карбонатні;

південні;

солонцюваті;

мало гумусні;

середньо гумусні;

глибокі;

неглибокі.

Чорноземні ґрунти поширені в лісостеповій і степовій зонах України. Ці
ґрунти утворилися під трав’янистою рослинністю на карбонатних лесових
породах. Завдяки трав’янистій рослинності утворювався гумус, він
насичений кальцієм і магнієм, нагромаджується в ґрунті. Тому чорноземні
ґрунти мають потужніший, аніж решта ґрунтів, гумусовий горизонт, з яким
пов’язана їхня висока родючість.

Чорноземи опідзолені займають значні площі в північній частині
лісостепової зони; поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській
височинах та схилах Середньоруської височини. Вони зовні (в розрізі)
подібні до темно-сірих опідзолених ґрунтів, але мають потужніший верхній
гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу — 3,5—5,5%. Чорноземи
опідзолені сформувались у процесі природного заліснення степових
просторів широколистяними лісами. Вони мають добрі агрономічні
властивості, є родючими.

Чорноземи типові утворилися під лучними степами та в умовах періодичного
промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню коріння і вологи.
Тому їхній гумусовий горизонт досягає глибини 120—150 см, а весь
ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого
з глибиною зменшується. Ці ґрунти мають зернисту структуру, містять у
верхньому шарі від 3 до 6% гумусу. Родючість їх також є високою.

Чорноземи звичайні поширені в північній частині степової зони. Вони
утворилися під різнотравними й типчаково-ковиловими степами за
посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх
горизонту менша порівняно з чорноземами типовими і становить 60—80 см.
Уміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4—5 до 6,5%. Чорноземи
звичайні на схилах зазнають змиву дощовими й талими сніговими водами.

Чорноземи південні поширені в північній частині Причорноморської
низовини, у степовому Криму. Ці ґрунти утворилися за посушливого
клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Загумусована
частина їх профілю менша, ніж у чорноземів звичайних. Темно-сіре
забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30— 50 см. А на глибинах
90—120 см залягає суцільний горизонт білозірки, який є водонепроникним.
Це погіршує агрономічні властивості ґрунтів. Вони містять від 3,5 до 5%
гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур
тут застосовують зрошення.

Враховуючи територіальну особливість України в широтному поняття із
заходу на схід – 1,300 км, та меридіанну з півночі на південь 900 км.
Величина території характеризується великою різноманітністю природних
умов і природних ресурсів, тому в межах України виділяють такі зони:

Зона Полісся – П.

Яка ділиться на провінції:

Західного Полісся – П1;

Центрального Полісся – П2;

Східне Полісся – П3.

2.Зона Лісстепу – ЛС, яка ділиться на провінції:

Західний Лісостеп ЛС1;

Центральний Лісостеп ЛС2;

Лівобережний (Східний) Лісостеп ЛС3;

Східний Високий Лісостеп ЛС4.

3.Зона Степу – С.

Придунайський – С1;

Південний – С2;

Сухий Причорноморський – СС1;

Північно-кримський – СС2.

4. Кримська грунтово-кліматична область – Кр.

5. Карпатська гірська область Кт;

Передкарпаття – Кт1;

Великі Карпати – Кт2;

Закарпаття – Кт3.

Зона Полісся знаходиться на півночі України в межах південної частини
Поліської низовини, займає близько 20% території України і простягається
зі сходу на захід більш як на 750 км, з півночі на південь на 150-200
км.

В названу зону входять значна частина північної Волинської,
Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської областей, а також
відносно невеликі частини Львівської, Тернопільської, Хмельницької і
Сумської областей. Південна межа Полісся проходить по лінії Устилуг —
Рівне — Шепетівка — Житомир — Київ — Ніжин — Батурин — Кролевець. Зона
характеризується низовинним рівнинним рельєфом, значною зволоженістю
земель та наявністю заболочених масивів і боліт, відносно великими
запасами водних ресурсів, у тому числі і ресурсів прісних поверхневих і
підземних вод. Середньорічна кількість опадів становить 600—700 мм,
більша частина з них випадає плітку. Полісся, особливо західне, — одна з
найбільших зволожених територій країни. Саме у його межах
сконцентрований основний обсяг робіт з осушувальної меліорації.
Переважають дерново-онідзолені грунти та болотяні. Відносно великою є
лісистість. Пануючі ліси — соснові, рідше зустрічаються широколистяні.
Полісся — найбільший нагромаджувач прісної води в Україні. Є ряд
прісних озер, у тому числі великих. Позитивний баланс вологи сприяє
тому, що більша частина поверхневих вод надходить у систему Дніпра та
використовується для потреб виробництва населення центральних і
південних вододефіцитних районів України. Охорона водних ресурсів
набуває тут першочергового значення. Тому дуже важливо не допустити
пересушення меліорованих земель на Поліссі.

Провідне місце у структурі земельних угідь належить орним землям
(близько 40%). Далі йдуть ліси та чагарники (30%), сінокоси й пасовища
(20%), болота (2%). Зона змішаних лісів — важливий район
сільськогосподарського виробництва республіки.

За внутрішньотериторіальиими відмінностями природних умов та ресурсів
Зону змішаних лісів поділяють на ряд фізико-географічних областей:
Західноукраїнське, Житомирське, Київська Чернігівське та Новгород
Сінерське Полісся. Ha? більш загальні ознаки, за якими розрізняють
названі області, полягають у тому, що із заходу на схід зменшується
кількість опадів, абсолютна підноси вологість повітря і грунтів,
знижується заболоченість території, лісистість, зростає
континентальність клімату, надає питома вага лук та пасовищ,
збільшуються площі орних земель.

Лісостепова зона розташована у центральній частині України і
простягається з південного за ходу на північний схід під Прикарпаття до
меж з Російською Федерацією приблизно па 1100 км а з півночі на південь
— від 150 км на заході де 300—350 км у центральній та південній частинах
її площа становить близько 35 % усієї території України.

Характерною особливістю Лісостепової зони є поєднання у ній лісових та
степових ландшафтів. У північній частині зони здебільшого переважають
фізико-географічні елементи, типові для Полісся, у південній — типові
для Степу.

В орографічному відношенні височини чергують з низовинами при
переважанні височин. Головними з них є Волино-Подільська, Придніпровська
та відроги Середньоруської височини. Туч розташована значна за площею
Придніпровські-низовина.

Кліматичний режим зони відзначається збільшенням континентальності
клімату у східному напрямку. У південних та південно-східних районах
Лісостепу ведеться зрошувальна меліорація. Ґрунтовий покрив досить
різноманітний і представлений різновидами чорноземів та сірих лісових
грунтів; у південній та південно-східній частинах зустрічаються
різновиди солончакових та солонцюватих грунтів. Типове явище зони —
водна ерозія, що найбільш впливає на окраїнні території височин, а також
викликає зниження вмісту гумусу через порушення агротехнічних заходів.

У Пд. Степових районах України. Зона багата прісними та мінеральними
водами До України Карпат приурочені генетично пов’язані з ними рівниння
Передкарпаття, між долиною верхнього Дністра та пд.-сх. виступом гір і
Закарпаття (у межах пн.-сх. частини Дунайської низовини).

Зона Карпат (особливо Прикарпатський і Закарпатський) район давнього
зледеніння; вона добре освоєна у промисловому і транспортному
відношеннях.

Кримські гори займають трохи більше однієї п’ятої частини Криму. Їх
найбільший пд..-сх. виступ круто спадає до Чорного моря на формування
природних умов цього виступу, так само як і вузької смуги Пд.-го берега
Криму, прямий вплив має субтропічний середземноморський клімат
характерні його особливості полягають у випаданні значної кількості
опадів (1000-1200 мм), передусім восени і взимку, при переважанні в цей
час повітряних мас, що надходять з більш північних районів (у літку
переважають сухі тропічні повітряні маси). Типовою для ПД. Берега Криму
є наявність бризової циркуляції, що двічі на добру змінює напрямок
вітру: вдень – з моря на сушу, вночі – навпаки. Переважають ресурси на
поверхневих, а підземних прісних вод, що формуються в основному в
гірських районах. Частина крутих схилів не вкрита рослинністю. Ліси –
кримська сосна, бук, дуб та ін. – займають понад 10% усієї площі. Вище
лісових масивів розташовані субальпійські луки — яйли. У Кримський
горах виділяють три фізико-географічні області негірську (степову),
гірську та Пр. Берега Криму. Остання найінтенсивніша освоєна у
господарському відношенні. Тут зосереджена одна з найбільших у країні
без відпочинку і лікування (нерідко унікальні сорти виконграду).

У цілому природні умови України дуже різноманітні, а запаси багатьох
мінерально-сировинних та паливо-енергетичних ресурсів – великі й широко
використовуються у виробництві.

Література:

Навальний посібник для старшокласників та абітурієнтів, 1998. П.О.
Масляк, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко, П.Г. Тищенко.

Географія України, 1994 р. Д.Ф. Заставний.

Географічна енциклопедія України: енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1989 р.

Конспект лекцій з кортографування природних ресурсів.

Похожие записи