Реферат

на тему:

Грунти Закарпатської області

Сучасний ґрунтовий покрив Закарпатської області сформувався під впливом
ґрунтотворних порід, рельєфу, клімату, рослинного покриву та
господарської діяльності людини. Процеси грунтотворення мають значні
відмінності в гірській і рівнинній частинах області. Грунти в гірських
районах відносно молоді, мають незначну потужність, людська діяльність
прискорює їх площинну та лінійну ерозію. В рівнинній частині вони
утворилися як на давніх, так і на сучасних річкових відкладах. Неглибоке
залягання ґрунтових вод сприяє їх оглеєнню, а наявність ділянок лісу –
опідзоленню.

Для грунтів гірської частини області характерна вертикальна (висотна)
поясність. Найпоширенішими є бурі гірсько-лісові грунти (буроземи). Вони
вкривають схили гір до висоти 1100-1500 м, тобто в межах лісового поясу.
Верхня частина грунту – це лісова підстилка (2-8 см). Гумусовий горизонт
неглибокий (12-25 см), має сіро-буре забарвлення внаслідок нагромадження
гідроокислів алюмінію і заліза. Добре виражена зернисто-дрібногоріхувата
структура. В нижніх горизонтах зростає кількість уламків корінних порід.
Всі шари грунту гумусовані, вміст гумусу знижується вглиб від 10-15% до
3-5%. Кислотність буроземів дуже висока. Для підвищення врожайності
сільськогосподарських культур необхідно вносити вапно, добрива.

На виположених схилах гір і на високих терасах рік поширені
буроземно-підзолисті грунти. Гумусовий горизонт залягає до глибини 15-20
см, вміст гумусу 1-3%. Мають незадовільний водоповітряний режим,
внаслідок чого оглеюються. Це погіршує засвоєння поживних речовин
рослинами, особливо деревами. Ці грунти мають також значну кислотність і
тому потребують внесення вапна, поживних речовин. Вони найбільше
піддаються водній ерозії, густо порізані ярковою мережею. Щоб попередити
це, особливого значення набувають протиерозійні заходи – відведення води
зі схилів спеціальними каналами, закріплення схилів тощо.

На висотах понад 1200-1500 м під гірськими луками і високогірним
рідколіссям сформувались гірсько-лучно-буроземні грунти полонин. Процес
грунтотворення відбувався дуже повільно, бо в умовах низьких температур
на таких висотах дуже ослаблені вивітрювання гірських порід і
мінералізація органічних решток. За будовою профілю ці грунти нагадують
неглибокі буроземи. Зверху вони мають шар дернини (5-8 см), далі – шар
торфу (10-12 см) і гумусовий горизонт (15-20 см). Вміст гумусу 7-10%.
Добре забезпечені азотом, недостатньо – калієм і фосфором, потребують
внесення добрив, зменшення кислотності (вапнування, гіпсування).

Oe ?

e

, які поширені на нижніх терасах гірських рік. Вони мають
бурувато-темно-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру, є добре
гумусовані. Гумусовий горизонт має потужність 25-30 см, вміст гумусу
1,7-3,5%. Ці грунти мають нормальну кислотність, добре насичені
поживними речовинами, використовуються під зернові й технічні культури.

На території Закарпатської низовини найпоширенішими є
дерново-підзолисті, дернові, лучні та болотні грунти. Вони утворились
переважно на супіщаних і суглинкових відкладах алювіального і
делювіального походження.

Дерново-підзолисті грунти займають підвищені ділянки – горби, гряди під
лісовою рослинністю. Вони малогумусні (вміст перегною 1,8-2,8%),
безструктурні, кислі, в нижній частині оглеєні. Погано забезпечені
доступними для рослин поживними речовинами. При перезволожені грунти
запливають, а при висиханні орний шар ущільнюється, що утруднює
обробіток. Для поліпшення структури і родючості цих грунтів необхідне їх
вапнування, внесення органічних добрив, розпушування підорного шару,
гончарний дренаж та ін.

Дернові грунти сформувалися на надзаплавній терасі Тиси і її приток.
Вони мають різний ступінь опідзолення і оглеєння, тому виділяють такі їх
відміни: дерново-опідзолені, глейові, дерново-глейові грунти. Перші
розвинулись на підвищених ділянках тераси, де грунтові води залягають на
більших глибинах; вони мають кращі водоповітряні властивості, але менш
гумусовані. Дернові глейові грунти утворились там, де грунтові води
залягають близько до поверхні, а після злив застоюються і на поверхні.
Процес оглеєння охоплює весь профіль грунту, що негативно відбивається
на рості дерев. Грунти при висиханні тріскаються на великі брили, це
заважає їх обробітку.

Найкращими за своїми фізичними властивостями в області є дернові
грунти, які утворились в заплавах Тиси і Латориці на піщаних і супіщаних
річкових відкладах. Гумусовий горизонт – 25-30 см, вміст гумусу –
1,4-2,6%. Мають нормальну кислотність, грудкувато-зернисту структуру,
добру водопроникність, легко піддаються обробітку. Для підвищення
врожайності культур необхідно вносити багато органічних добрив, а також
азотних і фосфорних міндобрив.

У зниженнях заплав рік поширені лучні й болотні грунти. Вони утворились
під впливом значного поверхневого зволоження і неглибокого залягання
підземних вод. Лучні грунти мають грудкувато-зернисту структуру,
темно-сіре забарвлення. Вміст гумусу – 4,1-7,6%; вони добре забезпечені
поживними речовинами. Після осушення використовуються як кормові угіддя;
рідше – як орні землі. Болотні грунти поширені менше. Мають зверху
намулистий, глибше – торфовий горизонт товщиною до 15 см. Масу намулу і
торфу можна використовувати для удобрення полів.

Грунти в області найбільш інтенсивно використовуються на низовині і в
передгір’ях. Необхідно проводити різні заходи для їх охорони.

Похожие записи