Реферат на тему:

Гідроекологічні аспекти аквакультури риб

У сучасних умовах, за техногенної трансформації довкілля та
зростаючого антропогенного тиску на гідроекосистеми, постає проблема
раціонального використання їх біопродукційного потенціалу. Так раніше
багаточисельні види тварин, що мали велику біомасу і були джерелом
високоякісного білку, зараз знаходяться у занепаді, а деякі зовсім
зникли з багатьох водойм. Це у першу чергу стосується риб як
прісноводних так і прохідних та морських. У результаті порушився
усталений баланс у гідроекосистемах, недовикористовуються кормові
ресурси, нарощують чисельність малоцінні або шкідливі види тварини.
Виправити становище можна лише уведенням в аквакультуру шляхом
акліматизації та реакліматизації нових видів риб та тих, що зникли з
біоти водойм та водотоків. Успіх таких заходів багато у чому залежить
від правильного вибору як об’єкту вселення та способу його
трансплантації, так і від умов середовища існування в яких опиниться
інтродуцент, що неможливо без комплексних гідроекологічних досліджень.
Як приклад такого підходу можна навести результати робіт з уведення в
аквакультуру та акліматизації в Азово-Чорноморському басейні
далекосхідної кефалі-пелінгаса.

Відомо, що популяції аборигенних азово-чорноморських кефалей
більш як 25 років знаходяться у стані депресії. Це значною мірою
пояснюється тим, що вони, в наших умовах, опинилися на краю свого
ареалу. Тому для них дуже рідко може скластися сприятливе для
ефективного процесу відтворення сполучення необхідного комплексу
факторів зовнішного середовища і кормового забезпечення. Неодноразово
робилися спроби штучного отримання молоді кефалей та подальшого їх
вирощування у лиманах і ставах, але вони не мали успіху. Таким чином,
завдання підвищення продуктивності солонуватих та солоних водойм шляхом
зариблення чорноморськими кефалями виявилось вельми проблематичним. Саме
через це увагу фахівців привернула далекосхідна кефаль — пелінгас (Mugil
so-iuy Basilewsky, 1895), яка відноситься до бореального фауністичного
комплексу. Цей вид, що має багато спільних рис з чорноморськими
кефалями, у тому числі і високий темп росту, вигідно відрізняється
більшою екологічною пластичністю — йому притаманні еврігалінність і
еврітермність, відповідне реагування на зміни температури води, яка
слугує основним сигналом до зимовальних, нерестових чи нагульних
міграцій. Розмноження пелінгаса проходить не у відкритому морі, як у
аборигенних кефалей, а в естуаріях і лагунах, прибережних акваторіях.
Особлива ж цінність цього виду у тому, що дорослі особини є типовими
детритофагами: до 95% поживи за масою може складати детрит збагачений
органікою, а 6-10% припадає на організми, які мешкають у грунті й мулі
(черви, гамариди). Тому пелінгас, за умов достатньої забезпеченності
основного корму — детриту, не складає конкуренції аборигенним видам
кефалей(Сабодаш, Савченко, Семененко, 1994). Літературні дані щодо умов
і місць розмноження пелінгаса були вельми суперечливими. Найбільш
поширена думка, що його нерест в Японському морі відбувається над
глибинами до 35 м, за температури 16,6-20,7оС і солоності 29,9-32,7(
(Дехнік, 1951; Мізюркіна, 1984). За іншими даними пелінгас нерестує і
біля берегів, є повідомлення про його розмноження в озері на глибинах
0,5-1,5 м за солоності 12-15( і температури 19-24оС (Казанський та
інші, 1966).

Перші спроби інтродукції пелінгаса розпочалися у 1970 р. і
продовжувалися до 1978р., але вони не призвели до натуралізації вида,
проте дали цінний науковий матеріал для подальших розробок і практичних
дій. В Азово-Чорноморському басейні роботи по введенню пелінгаса в
аквакультуру проводилися Бердянським відділенням АзНДІРГ. На відміну від
попередників, тепер було обрано шлях поетапної акліматизації, тобто
формувалося ремонтно-маточне стадо у неволі, розроблялися технології
вирощування та заводського методу розведення з допомогою гормонального
стимулювання завершення гаметогенезу. В окремих випадках плідники після
стимуляції випускались у природні водойми(Сабодаш В.М., Семененко Л.І.,
1998).

Базовою водоймою для розміщення інтродуцента було вибрано
Молочний лиман. Він являє собою мілководну водойму площею біля 20 тис.
га з середніми глибинами 1,5 м (від 0,5 до 2,8 м). У літній період вода
прогрівається до 23-24 оС, а в окремі роки температура на мілководді
сягає 30-32оС. Взимку температура води коливається у межах 1,1-3,0оС.
Активна реакція середовища (Рh) змінюється від 7,57 до 8,5, але в
окремих випадках досягала 8,7 і навіть 9,0. Кисневий режим лиману
зазвичай сприятливий. Проте слід зазначити, що при перекритті каналу,
який з’єднує лиман з морем, може виникати дефіцит кисню і як наслідок
цього — явище задухи. Молочний лиман належить до солонуватих водойм, але
величина мінералізації води у ньому дуже динамічна як у багаторічному
так і у сезонному аспектах. Фактично ріка Молочна, естуарієм якої є цей
лиман, з причини маловодності не чинить суттєвого впливу на його
солоність. Розпріснення відбувається за рахунок азовських вод, що
привносяться через штучний канал. Маючи велику площу водного дзеркала і
малі глибини, у зв’язку зі сильним прогрівом і випаровуванням влітку,
солоність лиману перевищує таку у прилеглих ділянках моря. Так, якщо
навесні солоність лиману у водяному розрізі коливається у межах 7,7-13,9
(, то влітку цей показник становить 10,8-15,2 (, а восени — 11,5-16,0 (
(табл.1).

Т а б л и ц я 1. Сезонна динаміка солоності води Молочного лиману, в
середньому за 1992-1995 рр.

Розрізи Весна Літо Осінь

солоність, ( солоність, ( солоність, (

Верхів’я 7.7-13.9 10.8-14.9 11.5-15.6

Алтаір 13.8 13.5-15.0 15.1-16.0

Шелюги 14.3 13.9-15.1 15.6-15.8

Єфремовка 14.2-14.5 14.4-14.8
15.3-15.6

Олександрівка 13.5-14.5 14.4-15.2
15.4-16.0

Кирилівка 12.6-14.3 14.2-14.8 14.2-15.5

Молочний лиман, як і багато інших водойм естуарного типу, схильний до
накопичування забруднюючих речовин. Найбільш забрудненим є верхів’я
лиману, куди впадає р.Молочна і де відносно високі показники БПК. На цій
ділянці спостерігається підвищений вміст амонійного азоту, який,
напевно, потрапляє сюди зі сільськогосподарських угідь. Проте азот,
скоріше за все, не чинить суттєвого негативного впливу на біоту лиману,
а навпаки стимулює розвиток кормової бази. Гідрохімічний режим інших
водойм лиманного типу мало відрізняється від описанного вище.

Інші експериментальні водойми — ставки-кар’єри неспускного типу, є
похідними від лиманів і дуже подібні до таких за гідрохімічними
показниками, лише з тією різницею, що останні в них більш динамічні. Ці
водойми швидше вихолоджуться при похолоданні і швидше прогріваються і
засолонюються за високих температур. Так ставок-кар’єр, що розташований
біля Молочного лиману, мав практично однакову з ним солоність —
14,1-14,8( (табл.2). Серед аніонів домінують хлориди, на другому місці —
сульфати. Вміст мінерального азоту невисокий: амонійного — 0,10 мг/л,
нітратного — 0,009-0,038 мг/л.

Т аб л и ц я 2. Гідрохімічні показники досліджуваних водойм у 1993р.

Інгредієнти Одиниці вимірювання Кар’єр біля Молочного лиману Гирло
Молочного лиману Водогін №1 Водогін №2

Fe заг. мг/л 0.35 0.30 0.27 0.28

Ca2+ мг/л 120.00 112.00 26.00 26.00

Mg2+ мг/л 491.00 491.00 15.80 14.40

Na++K+ мг/л 5080.00 4802.50 638.50 650.00

Cl- мг/л 8233.80 7850.80 561.70 574.50

SO42- мг/л 715.00 620.00 194.00 200.00

HCO3- мг/л 152.50 231.80 506.40 488.10

Сума іонів

мг/л =SIGN(ABOVE) 14792.65 =SIGN(ABOVE) 14108.4 0
=SIGN(ABOVE) 1942.67 =SIGN(ABOVE) 1953.28

NH4+ Mr N/л 0.10 0.10 0.31 0.10

NO2- Mr N/л 0.009 0.38 0.005 0.005

ПО Mr О/л 15.30 14.50 14.70 14.30

Загальна жорсткість мг-екв./л 46.40 46.00 2.60
2.40

Тип води

ClNaIII ClNaIII ClNaI ClNaI

Величини перманганатної окислюваності дещо підвищені (до 15,3 мг О/л),
що у сучасний період є характкрним для природних вод внаслідок
недотримання режиму у водоохоронних зонах.

Вода з водогонів має меншу, порівняно з лиманом та кар’єром
мінералізацію, але майже у два рази перевищує норму для прісних вод, а
іонний склад є характерним для останніх. Вміст мінерального азоту
невисокий, величини перманганатної окислюваності були помірними.

Дослідження кормової бази у Молочному лимані показали, що
пелінгас тут достатньо забезпечений поживою на усіх єтапах онтогенезу.
Біомаса фітопланктону, у складі якого домінують діатомові і перідінієві
водорості (разом до 95 %), складає в середньому від 1,02 до 10,0 г/м3
навесні, 23,2 г/м3 влітку, 5,5 г/м3 восени. В лимані та в
експеримнтальних водоймах був добре розвинутим і зоопланктон, біомаса
якого у ставах була вищою ніж у лимані (відповідно 415,3 та 282,4 мг/м3
). Високою була і біомаса зообентосу (116,9 г/м2), який складався
головним чином із м’якунів. Запас основної для пелінгаса їжі — детриту у
3-мм шарі дорівнює 170 г/м2, а у 3-см шарі збільшеється на порядок —
1,17 кг/м2. Доступність його для риб практично не змінюється бо
захоронений детрит періодично розмивається течією, а пелінгас, з’їдаючи
верхній шар відкриває наступний і через кілька днів робить його
придатним для живлення. У склад поживи молоді входили планктонні
організми: науплії копепод, коловертки, личинки м’якунів, черви, тощо.
Дорослі особини споживали головним чином детрит з організмами, що у
ньому мешкають.

З отриманням першого потомства у заводських умовах почалося
зариблення Азовського моря одержаною молоддю. Розмноження пелінгаса у
природних умовах вперше відмічено у 1986 р., а у 1989 р. в Азовському
басейні з’явилося урожайне покоління, яке дозріло у 1992 р. Ці плідники
знову відтворили покоління з дуже великою чисельністю — лише в Молочному
лимані налічувалося 9 млрд. життєздатної молоді. У весняний період
1992р. популяція пелінгаса була сформована рибами довжиною 27-44 см
(середня —

36,8 см), але зустрічалися і риби семирічного віку довжиною до 67 см,
вагою більше 6 кг, з робочою плодючістю більше 3 млн. ікринок. Загальний
вилов пелінгаса у 1992 р. склав 30 т, а у 1995 досяг 250 т. Таким чином
з трьох районів проведення акліматизаційних робіт у південних морях
бувшого СРСР, лише один в Азовському морі виявився успішним і призвів до
натуралізації виду.

Біологічна цінність пелінгаса особливо проявилася у його
здатності до реалізації видових потенцій з цілого ряду показників. Так в
нових умовах у пелінгаса збільшився темп росту у 1,5-2 рази (табл.3). В
лиманах 5-6-річки досягли довжини 60-67 см і ваги 4-6 кг. В засолених
ставах у полікультурі з коропом до кінця другого літа (вік 1+) ця риба
досягає 30-40 см довжини і 400-1010 г ваги. Головними причинами
збільшення темпа росту пелінгаса є більша сума температур упродовж
вегетаційного періоду та достатнє забезпечення поживою на усіх етапах
онтогенезу. Фактично за сприятливих умов пелінгас дає річний приріст до
1 кг, як у природних водоймах так і у ставах на штучних кормах.

Т а б л и ц я 3. Темп лінійного росту (см) пелінгаса у нативному ареалі
та у місцях

акліматизації

Район досліджень Вік
(роки)

1 2 3 4 5
6

Амурська затока (*) 8.9 18.3 29.6
35.0 38.6 40.6

Азовський басейн 15.4 33.1 39.4 43.5
46.7 57.0

Чорноморський басейн(**) — 32.4 32.7
54.5 — —

(*) — за даними Мізюркина, Марковцева (1981)

(**) —за даними Казанского, Старушенко (1986)

Експериментально доведено, що пелінгас, як детритофаг,
живлячись органікою в евтрофованих та гіпертрофованих водоймах, покращує
їх гідрохімічний режим. Слід підкреслити ще одну корисну біологічну
особливість — споживаючи детрит він не накопичує у м’язах важких металів
та хлорорганічних сполук. Ці забруднення виявляли виключно рідко та й то
завжди нижче ГДК.

Використовуючи стійкість до умов дифіциту кисню цю рибу можна
вселяти у замкнені водойми, що засолюються і схильні до задухи,
водосховища, водойми-охолоджувачі електростанцій, лимани, лагуни, інші
приморські водойми. В значно осолонених закритих водоймищах цілком
можливе формування популяцій, що самовідтворюються.

Однією з найважливіших біологічних властивостей пелінгаса є
його резистентність до низької температури води узимку. Він зимує у
водоймах, які вкриваються льодом і не гине за мінусових значень
температури води, тому не потребує будівництва капітальних зимівників,
що робить його вирощування вельми рентабельним.

Таким чином на поданому матеріалі доведено, що комплексний
підхід до вирішення проблем введення в аквакультуру і акліматизації
нового виду призвів до позитивного результату. Розвиток аквакультури
пелінгаса у закритих солоних, солонуватих і прісних водоймах слід
вважати економічно вигідним і доцільним. Ці роботи мають велике
народно-господарське значення ще й з точки зору додаткового отримання
цінного білку за рахунок біомеліоратора-детритофага. Актуальними
вбачаються подальші дослідження, особливо стосовно доместікації
пелінгаса, формування ремонтно-маточних стад, селекційної роботи.

Окрім цього багато зусиль необхідно спрямувати у напрямку комплексних
гідроекологічних досліджень водойм-реципіентів.

Список літератури

1. Дехник Т.В. Икра пиленгаса и ее развитие//Изв. Тихоок. НИИ рыбного
хоз-ва и океаногр., — 1951. — 34. — С.262-266. 2. Казанский Б.Н.
Биологическое обоснование акклиматизации пиленгаса из зал. Петра
Великого (Южное приморье) в каспийское и Аральское моря // Тез. докл П
научн. конф. — Владивосток, 1966. — С.308-313. 3. Казанский Б.Н.,
Старушенко Л.И. Результаты процесса акклиматизации кефали-пиленгаса в
бассейне Черного моря. — БИНИИ, заказ №488, 16.06.1986. — С.86-94. 4.
Мизюркина Ф.В. Нерест пиленгаса в Амурском заливе // Рыбное хоз-во. —
1984. — №5. — С.31. 5. Мизюркина Ф.В., Марковцев В.Г. Рост пиленгаса в
Амурском заливе// Вопросы ихтиологии. — 1981. — 21. — вып.4 — С.745-748.
6. Сабодаш В.М., Савченко А.Л., Семененко Л.І. Перспективність
розведення далекосхідної кефалі-пелінгаса як виду широкої екологічної
пластичності // Тез. докл. І з’їзду гідроекологічного товариства
України. — Київ, 1994. — С.199. 7. Сабодаш В.М., Семененко Л.І.
Еколого-біолгічні основи акліматизації далекосхідної кефалі-пелінгаса
(Mugil so-iuy) у водоймах України // Вестник зоол. — 1998. — №6, отд.
вып. — 53 с.

Похожие записи