.

Геренчук К.І. – український географ і ландшафтознавець (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
23 10431
Скачать документ

Реферат на тему:

Геренчук К.І. – український географ і ландшафтознавець

Життєвий шлях професора Каленика Івановича Геренчука

Анастасія, Каленик, Марія і Петро.

У 1918 році Каленик Геренчук закінчив місцеву церковно-приходську школу
і продовжив навчання спочатку у вищому початковому, а згодом –
педагогічному училищах. Деякий час (близько одного року) він навчається
в духовній семінарії Кам’янця-Подільського. Про своє навчання в цьому
навчальному закладі, із зрозумілих причин, ніколи не згадував. А про
причину, що спонукала його залишити навчання, можна лише здогадуватися.
Очевидно, першопричиною такого кроку було атеїстично-нігілістичне
відношення до церкви, релігії і духовенства з боку тодішньої
більшовицької влади.

Протягом 1922–1925 рр. Каленик Геренчук здобуває вищу освіту в
Кам’янець-Подільському інституті народної освіти. В особовій справі, що
знаходиться в архіві Чернівецького університету, збереглася копія
свідоцтва в якому зазначено: “Пред’явник цього, громадянин Геренчук
Каленик Іванович, що народився в с. Білій,

вступив в 1923 році в Кам’янець-Подільській Інститут Народної освіти на
агробіологічний відділ і закінчив його повний курс в 1925 році…. На
підставі положен-

положення про Інститути, затвердженого ВУЦВК і РНК УССР, – громадянину
ГЕРЕНЧУКУ Каленикові Івановичу надається кваліфікація викладача
агробіологічних дисциплін старшого концентру трудшколи ФЗО та ШКМ.”
(Правопис цитованих документів тут і надалі збережено – С.К.).

Варто зауважити, що період навчання Каленика Геренчука в усіх закладах
Кам’янця-Подільського: двох училищах, духовній семінарії та інституті
збігся з надзвичайно бурхливими революційними подіями, що вирували тоді
мало не в усій Європі.

За цих нестабільних умов уряд гетьмана України Павла Скоропадського
відкриває в Кам’янці-Подільському університет, який очолює відомий
вчений, громадський і політичний діяч – Іван Огієнко. До викладання в
університеті запрошуються кращі фахівці двох колишніх імперій:
Австро-Угорської і Російської. Так, запрошення викладати в університеті
отримують вихованці Львівського і Віденського університетів доктори
географії Степан Рудницький і Володимир Геринович, а
Санкт-Петербурзького – випускник комерційного інституту – Іоаникій
Шимонович. Якщо Степан Рудницький з невідомих причин не скористався цим
запрошенням, то Володимир Геринович, з нетривалими відлученнями до
Харкова і Москви, пропрацював у Кам’янці-Подільському майже до арешту в
1932 році. Студент Каленик Геренчук слухав лекції доцента Володимира
Гериновича і вважав його своїм учителем, але про це, знову ж таки з
відомих причин, публічно не висловлювався.

Трудову діяльність К. Геренчук розпочав у 1925 році завідувачем дитячого
будинку в Дунаївцях (тепер райцентр Хмельницької області). Водночас
місце виховательки дитбудинку отримала молода дружина Каленика Івановича
– Марія Іванівна (дівоче прізвище Дробина). Про ці далекі роки Каленик
Іванович одного разу згадував з великим хвилюванням. Можна тільки
уявити собі той переповнений після Першої світової і громадянської воєн,
після першого масового голодомору провінційний сиротинець, державна
опіка над яким була мінімальною, а всі побутові і навчально-виховні
турботи лягли на плечі вчорашнього студента, а нині завідувача дитячим
будинком та молодої виховательки. У 1926–27 рр. К. Геренчук служить у
війську, а після демобілізації працює завідувачем Смотрицького
районного відділу освіти, викладає у середніх та радянсько-партійній
школах м. Кам’янця-Подільського. У жовтні 1932 р. Каленика Івановича
запрошують на викладацьку роботу в рідну Alma mater, де він працює до
січня 1934 р. асистентом, а “з 1-го січня 1934 р. по 1-ше червня 1935
р. – “виконуючим обов’язки доцента економічної географії”.

У 1935 році К. Геренчук вступає до аспірантури Науково-дослідного
інституту географії Московського державного університету. Нам відомі дві
мотивації щодо цього кроку. Перша – очевидна й зрозуміла – це бажання
поповнити знання в галузі географічної науки, а друга, про яку автор цих
рядків почув особисто від Каленика Івановича під час одного з
обов’язкових відвідин студентського гуртожитку наприкінці 70-х років,
потаємна – це уникнути безпідставних репресій з боку більшовицького
режиму. Про причини потрапити під прес сталінської репресивної машини,
яка всередині 30-х років набирала шалених обертів проти української
інтелігенції, духовності і духовенства, просто свідомих громадян міста і
села, – ми вже згадували. К. Геренчук добре усвідомлював, що може в
будь-який момент бути підім’ятим державною репресивною системою. Отож,
ця друга, прихована, при-

чина в тогочасних надзвичайно напружених соціально-політичних умовах
масового терору більшовицького режиму могла цілком мати першорядне
значення під час вступу до аспірантури.

Після закінчення аспірантури, К. Геренчука скеровують на роботу в
Ростовський університет, де призначають завідувачем кафедри фізичної
географії, а через деякий час – деканом географічного факультету. Про це
скерування після аспірантури на роботу Каленик Іванович розповідав з
болем у серці. “Можна було проситися на Україну”, – згадував він. Адже в
українських університетах, які діяли тоді лише в чотирьох містах, –
Києві, Харкові, Одесі й Дніпропетровську – нещодавно були відкриті
геолого-географічні факультети, де вкрай були потрібні фахівці найвищої
кваліфікації. Отож, викладацьку посаду можна було отримати без особливих
труднощів. Але тривожило інше – соціально-політична напруга.

Менше року минуло після вікопомного 1937 року – року масових
сталінсько-єжовських репресій. І хоча репресивна машина дещо сповільнила
оберти, відлуння її діяльності сягали не тільки кремлівських
можновладців, про них добре знали й пересічні мешканці. Тому в Україну
не просився, незважаючи на те, що там на нього з нетерпінням чекали
дружина, донька, родина. Прийшлося їхати родині в Ростов-на-Дону. У
Ростовському університеті Каленик Іванович пропрацював понад три роки.

Хід подій порушила Друга світова війна. Не евакуювавшись на схід, Кале-
ник Іванович з родиною протягом осені й зими 1941–42 рр., долаючи
великі труднощі, повертається в Україну, на рідне Поділля. У
Кам’янці-Подільському він влаштовується викладачем в агрономічну школу,
але вже через півтора місяці його звільняють і він поселяється в рідному
селі Біла, де працює рядовим працівником в сільському господарстві.

Після того, як у березні 1944 року фронт перемістився західніше с. Біла,
Каленика Івановича вдруге було призначено завідувачем райВНО
Смотрицького району, де він пропрацював сім місяців, відновлюючи роботу
шкіл та інших культурно-освітніх закладів. У грудні 1944 р. Наркомосвіти
відкликав К.І. Геренчука на викладацьку роботу в Кам’янець-Подільський
учительський інститут, а вже у вересні наступного 1945 року – його
переводять на роботу до Чернівецького державного університету: спочатку
на посаду доцента кафедри фізичної географії, а з 1946–47 навчального
року завідувачем цієї кафедри. В особовій справі Каленика Івановича, є
витяг з наказу ректора за № 198 від 18 вересня 1947 р. про те, що його
призначено деканом географічного факультету. Але на цій посаді К.І.
Геренчук працював лише рік. Про причину звільнення дізнаємося з
характеристики на нього, підготовленої 11.01.1950 р. в.о. декана
географічного факультету Курилова та парторга Ющенка: “…Освобожден был
от этой работы в связи с проведением в жизнь решения обкома КП(б)У об
очищении кадров университета от лиц не внушающих доверия. Формально
освобождение было проведено как уход с должности по собственному
желанию”. У цій же характеристиці відзначено, що: “Геренчук К.И.
является хорошо эрудированным, безусловно квалифицированным доцентом,
хорошо владеющим техникой преподавания, хорошо знает читаемые им
дисциплины…”.

Працюючи завідувачем кафедри фізичної географії Чернівецького
університету, Каленик Іванович багато зусиль приклав до відновлення
роботи багатьох навчально-науко- вих підрозділів, був активним
засновником Чернівецького відділу Географічного товариства, проводив
польові дослідження на Поділлі, в Передкарпатті й Карпатах, виступав на
всесоюзних конференціях і на Другому з’їзді Географічного товариства,
його наукові праці друкувалися у всесоюзних виданнях. Варто зауважити,
що це були нелегкі роки праці. За час війни чимало університетських
структур залишилися зруйнованими, в т. ч. й такі, як метеорологічна та
сейсмічна станції, роботу яких прийшлося відновлювати саме завідувачу
кафедри

фізичної географії. Все це свідчить про те, що авторитет К.І. Геренчука
як педагога, організатора навчального процесу та науковця постійно
зростав.

У чернівецький період, незважаючи на велику завантаженість навчальним
процесом і організаційними питаннями, Каленик Іванович активно працює як
дослідник. У цей час він друкує декілька фундаментальних праць в
авторитетних виданнях: Известиях Всесоюзного Географического общества
(Изв. ВГО), “Ученых записках Черновицкого университета”, “География в
школе”. Таким чином, завдяки цим серйозним публікаціям, Каленик Іванович
здобуває широке визнання фахівців і широкої наукової громадськості.

На одній з наукових конференцій К. Геренчук знайомиться з відомим
українським геологом, член-кореспондентом Академії наук Української РСР,
ректором Львівського державного університету імені Івана Франка Євгеном
Костянтиновичем Лазаренком. Наслідком цього знайомства було запрошення
ректора Каленику Геренчуку очолити у Львівському університеті Державну
екзаменаційну комісію з географії. 9 березня 1954 року наказом Головного
управління вищої освіти Міністерства культури СРСР Каленика Івановича
призначають головою екзаменаційної комісії Львівського державного
університету імені Івана Франка з географії, а вже влітку, згідно з
умовами конкурсу, обирають завідувачем кафедри фізичної географії
Франкового університету.

Цю посаду Каленик Іванович займав протягом двадцяти років. Ще майже сім
років він працював професором, а з 1979 року – науковим консультантом
кафедри. З цього часу в житті Каленика Івановича розпочався новий,
насичений багатьма цікавими в науковому, педагогічному і громадському
відношенні подіями, львівський період життя і творчості.

Львівський період діяльності був для Каленика Івановича найбільш
плідним. Через чотири роки він захищає докторську дисертацію, отримує
наукове звання професора, пише численні наукові праці, навчальні
посібники і підручники, готує учнів – кандидатів географічних наук, які
продовжують справу свого вчителя. Перебіг цих подій коротко розглянемо в
хронологічній послідовності.

У Львові родина Геренчуків і Круглових (донька Наталя вийшла заміж за
молодого вченого-геолога Станіслава Круглова) поселилася у двокімнатній
квартирі в будинку, розміщеному на вулиці Блока. Разом з ними проживала
і мама дружини. Отже, побутові умови, зокрема, для творчої праці, були
не такими вже й сприятливими. Це лише через вісім років родина
Геренчуків і Круглових поселиться в розкішній квартирі професорського
будинку, що на вул. Коцюбинського, 13.

Крім викладацької та адміністративної роботи в університеті, К.І.
Геренчук продовжує розвивати два наукові напрямки природничої географії:
перший – традиційний для нього – геоморфологічний і другий, зовсім новий
– ландшафтознавчий.

З першого готує докторську дисертацію, а в другому – бачить велику
перспективу для розвитку всієї природничої географії і тому прагне
внести ясність у її теоретичне і методичне обґрунтування. Отже, початок
роботи у Львівському університеті був не тільки надзвичайно напруженим,
але й дуже плідним. Упродовж декількох років він завершує й успішно
захищає докторську дисертацію в Московському університеті, бере участь у
Першій всесоюзній нараді з питань ландшафтознавства (Ленінград, 1955),
організовує Другу всесоюзну конференцію з питань ландшафтознавства у
Львові (1956), активізує роботу Львівського відділу Географічного
товариства, керує виконанням кандидатських дисертацій тощо.

У 1960 році доктору географічних наук К.І Геренчуку ВАК присвоює вчене
звання професора кафедри фізичної географії. Професор К.І. Геренчук
зосереджує зусилля на підготовці навчальних посібників і підручників,
разом з колегами створює кабінет землезнавства, організовує експедиційні
дослідження Українських Карпат, Поділля й Західного Полісся. За його
активної підтримки формуються ґрунтознавчі експедиції на постійній
основі з кваліфікованими фахівцями, які проводять польові дослідження
ґрунтів не тільки в західних, а й в східних областях України, Російській
Федерації, Казахстані. Безпосереднім організатором і науковим керівником
цих експедицій був тоді доцент кафедри фізичної географії Іван
Миколайович Гоголєв (професор з 1966 р.). На початку 60-х років при
кафедрі фізичної географії створюється науково-дослідна група, головним
завданням якої було розроблення методики якісної оцінки земель. На
основі матеріалів, зібраних у процесі роботи цієї групи, було захищено
дві кандидатські дисертації (Олександр Топчієв – к.г.н. та

Зоя Проскура – к. с /г н.).

Каленик Іванович завжди уважно ставився до молодих науковців, цікавився
їхніми проблемами та ідеями, допомагав порадами – і результати не
забарилися. Так, у 50-х роках три його учні захистили кандидатські
дисертації (С.І. Проходський, 1953; М.С. Кожуріна, 1954; М.О. Чижов,
1957), а в 60-ті роки таких захистів було вже дев’ять (П.В. Климович,
1963; Г.П. Міллер, 1963; Я.О. Дорфман, 1966; О.Г. Топчієв, 1966; Г.Л.
Проць-Кравчук, 1967; Л. Алібеков, І. Гораш, Т.Д. Джумабаєв, С.В.
Трохимчук – усі в 1968 році. Інші його учні захищалися: М.В. Зденюк у
1973 році, С.І. Кукурудза –1979. Т.І. Гаманюк (1985) і П.І. Штойко
(1986) захистили дисертації вже після того, як учителя не стало.

Слід зауважити, що після захисту докторської дисертації І.М. Гоголєвим
(1965), Каленик Іванович, а також професор П.М. Цись та доцент А.Т.
Ващенко, які тоді керували кафедрами географічного факультету, не
підтримали прагнення молодого доктора наук відкрити на факультеті
кафедру ґрунтознавства та агрохімії, формально зіславшись на те, що це
не географічна спеціальність. Через десяток років у приватній розмові з
автором цих рядків Каленик Іванович щиро шкодував з приводу такого
кроку.

Варто підкреслити, що та величезна наукова, просвітницька та
організаційна робота, яку повсякчас проводив професор К. Геренчук, не
залишилася не поміченою. У 1961 році з нагоди 300-річчя Львівського
державного університету імені Івана Франка його нагороджено Почесною
грамотою Верховної Ради УРСР, а в 1970 році – медаллю “За доблесну
працю…”. У цьому ж році професора К. Геренчука на черговому з’їзді
Географічного товариства СРСР обрано Почесним членом товариства.

У 1974 році, напередодні свого сімдесятиріччя, Каленик Іванович з
власного бажання пише заяву про звільнення з посади завідувача кафедри і
передає кафедру новопризначеному завідувачу доценту Гаврилу Петровичу
Міллеру. Такий крок професора схвалили не всі члени кафедри. На той час
на кафедрі, крім Г. Міллера, працювали досвідчені і молоді доценти М.
Андріанов, П. Климович (декан географічного факультету), М. Койнов, Г.
Проць-Кравчук, М. Орел, С. Трохимчук. Якщо М. Андріанов і М. Койнов
досягли в той час пенсійного віку, то всі інші могли цілком претендувати
на звільнену посаду. Очевидно, найважливішим аргументом

К. Геренчука на користь Г. Міллера було те, що останній у тому році
завершив навчання в докторантурі і опублікував монографію з головними
положеннями докторської дисертації. Інші претенденти на той час такого
доробку ще не мали.

Звільнившись від адміністративних обов’язків завідувача кафедри, Каленик
Іванович багато часу й енергії приділяє науковій роботі та підготовці
навчальних посібників. Так, вже в наступному – 1975 році за його
редакцією виходить друга із восьмитомної серії колективна монографія,
присвячена природі адміністративних областей заходу України, а також
солідний, обсягом 16 д.а., у видавництві “Вища школа” (Київ) навчальний
посібник “Польові географічні дослідження” (співавт. Е.М. Раковська і
О.Г. Топчієв). У 1981 році виходить остання монографія із згаданої серії
– Природа Закарпатської області. За цю серію монографій Каленика
Івановича та інших співавторів Міністерство вищої освіти УРСР нагороджує
премією за кращу наукову роботу.

З 1979 року професор К.І. Геренчук працює консультантом кафедри фізичної
географії і головно зосереджується на підготовці спочатку програми з
курсу “Загальне землезнавство”, яка визнається найліпшою на всесоюзному
рівні, а згодом і підручника. Курс “Загальне землезнавство” Каленик
Іванович читав протягом багатьох років і тому, на наш погляд, приділяв
йому особливу увагу. До написання підручника він запросив тоді ще
доцента (з 1991 року професора) Сімферопольського державного
університету (нині Таврійський національний університет імені Володимира
Вернадського) – Володимира Бокова і професора Харківського (нині
національний університет імені Василя Каразіна) – Ігоря Черваньова Ця
співпраця дала хороший результат – підручник було видано у всесоюзному
видавництві “Вища школа”. На жаль, професору К.І Геренчуку не судилося
побачити цю фундаментальну працю, оскільки його життєвий шлях раптово
обірвався 5 лютого 1984 р. на вісімдесятому році життя. Згідно з
побажанням Каленика Івановича, його поховано в місті
Кам’янці-Подільському. Через декілька років там поховано і дружину
Каленика Івановича – Марію Іванівну.

Підсумовуючи життєвий шлях видатного вченого зазначимо, що це була
енергійна, наполеглива й високоморальна людина, яка, можливо, й не знала
вислову одного з найвидатніших вчених ХХ-го століття – Альберта
Ейнштейна, але завжди слідувала йому: “Моральні якості видатних людей
мають, можливо, більше значення для даного покоління і всього ходу
історії ніж чисто інтелектуальні дослідження. Вони залежать від величі
характеру значно більшою мірою, ніж прийнято вважати” (1965,
с. 116).

Вчений геоморфолог, ландшафтознавець, созолог, знавець історії
природничої географії

К. Геренчук – геоморфолог. Як учений-географ К. Геренчук сформувався у
другій половині тридцятих років. Аспірант Каленик Геренчук став
геоморфологом не відразу. Адже він вступив до аспірантури
Науково-дослідного інституту географії Московського університету на
спеціальність “економічна географія”. У Кам’янець-Подільському інституті
народної освіти він читав курс економічної географії СРСР. Провчившись
деякий час, Каленик Іванович заприятелював з аспірантами
фізико-географічної спеціальності, серед яких був досвідчений
мандрівник, учасник полярних експедицій – Ніколай Солнцев з яким вони
подружилися на все життя.

Аспіранти фізико-географи часто виїжджали на польові дослідження і потім
свої спостереження в природі регулярно й палко обговорювали. Каленик
Іванович приєднався до цих польовиків, спочатку придивлявся й
прислухався до їхніх дискусій, збирав у рюкзак зразки гірських порід та
вивчав їх в лабораторних умовах. І тільки згодом, приблизно через
півроку, після тривалих і нелегких роздумів зважився на осмислений крок
– написав заяву з проханням про переведення його на

фізико-географічну спеціальність. Відтоді й до кінця життя К.І. Геренчук
зберіг любов до польових досліджень. Він охоче виїжджав у поле для
спостережень навіть в похилому віці.

Цілеспрямованість, завзятість і працелюбність дали змогу К. Геренчуку
першому серед однокурсників-аспірантів захистити кандидатську дисертацію
на тему: “Розвиток рельєфу моренних межиріч центру Російської рівнини”.
Його науковим керівником був відомий російський фізико–географ, професор
Олександр Сергійович Барков. З цієї праці й починається учений–географ –
Каленик Іванович Геренчук. Перша наукова публікація молодого вченого –
це робота, опублікована в “Уч. зап. Моск. ун-та” за 1939 рік, вип. 25:
”Соліфлюкція як чинник утворення покривних суглинків на морені”.

Свою першу повоєнну геоморфологічну працю К. Геренчук присвятив річковим
перехопленням у Прикарпатті “О речных перехватах в Прикарпатье” (1947).
На конкретних прикладах приток Прута – Брусниці і Дерелуя автор показує
як останні завдяки задкуючій (попятной) ерозії перерізають Прут –
Серетське межиріччя і створюють загрозу перехоплення верхів’я Серету.

В наступному (1948) році К. Геренчук виступає з великою доповіддю
“Досвід геоморфологічної систематики Руської рівнини” на Другому
всесоюзному Географічному з’їзді, опублікованій в працях з’їзду. Цією
доповіддю він вперше заявив про себе як про компетентного фахівця в
ділянці морфоструктурного аналізу, котрий має намір продовжувати
дослідження цієї проблеми, принаймні, до подання і захисту докторської
дисертації. Тим часом Каленик Іванович детально досліджує генезис
асиметрії річкових долин Поділля, виявляє що “…панівною рисою рельєфу
Поділля є своєрідна лівобережна асиметрія їх межиріч. Розглядаючи
достатньо детальну гіпсометричну карту Поділля мимоволі звертає на себе
увагу те, що подільські річки – притоки Дністра – приймають довші свої
притоки праворуч, ліві ж притоки – коротші. Внаслідок цього праві схили
їх межиріч довгі і пологі, а ліві – коротші і крутіші та водорозділи
річок зсунуті, таким чином, на захід, до лівих схилів річок” (5, с.89).
Цю цитату взято з фундаментальної праці “Геоморфологія Поділля”(1950), у
якій К. Геренчук на великому фактичному матеріалі аналізує рельєф і план
гідрографічної мережі Поділля. Початок цієї праці присвячений опису меж
Поділля та обґрунтуванню його рельєфу, вираженого насамперед
переважаючим нахилом з півночі на південь, по-друге, переважаючою
лівобережною асиметрією річкових долин та межиріч, по-третє, глибоким
врізом її річок, що мають каньйоноподібні долини і розсікають поверхню
на паралельні межиріччя. Така єдність зовнішньої будови поверхні, на
думку автора, обов’язково мусить мати якусь спільну внутрішню причину,
що спричинила таку єдність.

Детально проаналізовані в цій праці Подільські Товтри, і вперше К.
Геренчук описав в окремій статті, опублікованій роком раніше в
“Известиях ВГО”. Автор зазначає, що: “помітним і характерним
орографічним елементом Подільського плато є товтровий кряж….установлено,
що цей кряж є бар’єрним рифом міоценових морів (ІІ середземноморського і
нижньосарматського), складеного органогенними вапняками – кораловими,
мшанковими, літотамнієвими та ін.” [7, с. 91]. Далі детально
охарактеризовано простягання і орографію головного кряжа та бокових
товтр, прорізання його лівими притоками Дністра та поділу ним Поділля на
дві досить відмінні в геоморфологічному відношенні частини: східну і
західну, подано детальну характеристику орографічних складових, які
покладено в основу геоморфологічного районування всього Поділля. В цій
статті К. Геренчук започатковує важливу новацію, яка згодом стане
пріоритетною в його наукових пошу-

ках, а саме: про вплив тектонічної структури на будову ерозійної мережі
в широкому її розумінні. Аналіз ґрунтується на особливостях будови
річкової мережі Прикарпатського і Подільського сточища Дністра. Нині
важко сказати чи використав автор для цього аналізу відповідні праці С.
Рудницького, оскільки посилань на них відсутні. Навіть якщо К. Геренчук
був ознайомлений з цими працями, що більш як ймовірно, посилатися на них
тоді було небезпечно, оскільки з “фундатора української наукової
географії” – С. Рудницького –клеймо “ворога народу” ще не було знято. Це
станеться через 15 років. До речі, зазначимо, що коли в 1967 році автор
цих рядків виступив з доповіддю “Про розвиток географічної науки в
західних областях України в австрійський період” на студентській
науковій конференції, то на відміну від доцента А. Ващенка і професора
П. Цися, які пропонували утриматися від аналізу праць С. Рудницького,
зокрема, антропогеографічних, професор К. Геренчук схвально оцінив такі
пошуки.

Наступні дослідження К. Геренчука присвячені вивченню тектонічних
закономірностей сучасної орографії і гідрографії рівнинних областей,
пізнання яких має важливе практичне значення, зокрема, для розвідки
нафтогазоносних структур. Знаковою працею в цьому плані стала праця К.
Геренчука “Оротектоніка Української РСР” (1953), в якій “…на підставі
аналізу орогідрографії всієї Руської рівнини і, зокрема, детального
аналізу рельєфу Подільського плато, була зроблена спроба встановлення
низки закономірностей, що характеризують зв’язки між сучасною
орогідрографією і тектонічними структурами” [10, с.87]. Дослідження
річкових систем мало на меті виявити зв’язок між тектонічними
структурами земної кори, тріщинуватістю корінних порід та ерозійною
мережею. І такий зв’язок у багатьох випадках був виявлений. К.І.
Геренчук запропонував виділяти два типи зв’язків між тектонічними
структурами і формами рельєфу, а саме: “пряма оротектоніка” – коли існує
пряма залежність низовин із западинами і “зворотна оротектоніка” – коли
такої залежності не спос терігається”. Значна частина цієї праці
присвячена аналізу геоморфологічних областей України, починаючи з
Причорноморської низовини і закінчуючи Карпатами (Крим як
адміністративна частина належав тоді Російській Федерації – С.К.).

\

^

`

^

`

dh]„^„`„?gd®2u

. в Московському університеті в 1958 році й опублікованій видавництвом
Львівського університету в 1960 році. Це фундаментальна наукова праця,
обсягом понад 20 друкованих аркушів, до якої й нині не перестають
звертатися вчені. У передмові автор пише: “… в геоморфології все
частіше вимальовується новий напрямок, прихильники якого надають
першочергового значення щодо формування рельєфу, в т.ч. і рельєфу
рівнин, ресурсам тектонічних структур, вважають річкову ерозію і
акумуляцію фактором підпорядкованим. Все частіше виникають дискусії з
питання про співвідношення екзогенних і ендогенних чинників в
рельєфоутворенні загалом, і формуванні річкових долин, зокрема. Вони
особливо гострі в питанні про діючі сили рельєфоутворення на рівнинах,
де тектонічні структури слабо виражені і до того ж замасковані
покривними відкладами” [с. 5].

Докторською дисертацією завершується період становлення К.І. Геренчука
як геоморфолога, але не завершуються його розвідки з формування рельєфу
території України, і, особливо, її західних областей. Геоморфологічні й
палеогеографічні проблеми розглянуто ще в двох десятках публікацій, у
т.ч. колективних монографіях. Вони присвячені питанням асиметрії схилів
річкових долин Руської рівнини (1961),

завданням географічного дослідження Поділля (1963),
природно-географічному поділу Львівського і Подільського економічних
районів (1964), четвертинній палеогеографії Сансько-Дністровського
межиріччя (1966), відкладам і крайовим формам та межам материкового
зледеніння на заході України (1968), підсумкам і завданням
природно-географічного вивчення Українських Карпат і адміністративних
областей заходу України.

Вклад К.І. Геренчука в дослідження рельєфу України загалом та Поділля,
Волинського Полісся й Українських Карпат, зокрема, – важко переоцінити.
Адже геоморфологічні проблеми, підняті й певною мірою розв’язані вченим,
приковують увагу й нинішніх дослідників. Підтвердженням цього є
посилання сучасних вчених-геоморфологів на його численні праці.

К. Геренчук – ландшафтознавець. Наукова громадськість знає професора
К. Геренчука як одного з фундаторів ландшафтознавства –
цього стрижневого напряму сучасної фізичної географії. А сталося це так.
Активно працюючи над геоморфологічною тематикою, К. Геренчук не залишав
поза увагою й інші перспективні напрями географічної науки. Таким
напрямом він вважав ландшафтознавство. Висловлені наприкінці ХІХ – поч.
ХХ ст. ідеї “географічного ландшафту”, були підтверджені у 40-х–50-х
роках новітніми, як за методами збору, так і за змістом, польовими
матеріалами. Ландшафтними дослідженнями насамперед зайнялися
фізико-географи Московського та Ленінградського, а дещо пізніше
Воронезького, Латвійського, Львівського та Тбіліського університетів.
“Захворів” ними й К. Геренчук і, як виявилося, на все подальше життя. Ще
в чернівецький період роботи він разом з П. Кучинським публікує першу
працю присвячену природним ландшафтам Прикарпаття (1953). Згодом,
виступає з доповіддю на Першій всесоюзній нараді з питань
ландшафтознавства (Ленінград, 1955).

У 1956 році К. Геренчук виступає в “Известиях ВГО” з програмною статтею
“Про морфологічну структуру географічних ландшафтів” у якій обґрунтовує
не тільки предмет дослідження ланшафтознавства – як нового напрямку
фізико-географічних досліджень та морфологічні одиниці ландшафту, що
утворюють ієрархічну систему, а й вперше вводить поняття “ландшафтна
місцевість” як проміжну одиницю між урочищем і ландшафтом. Таким чином,
було “оконтурено” цілісне вчення про морфологічну структуру географічних
ландшафтів.

Очоливши, згідно з конкурсом, у 1954 р. кафедру фізичної географії
Львівського університету, К. Геренчук ініціює проведення у Львові Другої
всесоюзної наради з питань ландшафтознавства. Ця нарада стала важливою
віхою щодо становлення теорії й методики ландшафтних досліджень. На цій
конференції він виступає з доповіддю “Питання середньомасштабного
картографування ландшафтів” у якій обґрунтовує вузлові моменти
середньомасштабних ландшафтних досліджень. З того часу ці дослідження
виокремлюють у самостійну наукову проблематику, дослідження якої
викликають підвищений інтерес на чергових Всесоюзних нарадах, зокрема,
ІV-й (Рига, 1959) і V-й (Москва, 1961).

Доповіді та добре підготовлені польові екскурсії цієї наради у Львові
мали неабиякий науковий резонанс. Велике зацікавлення ландшафтознавчими
дослідженнями з’явилося не тільки у фізико-географів, а й геоморфологів,
ґрунтознавців і, навіть, медиків. В університетських центрах формуються
дослідницькі групи, які всебічно і з різних наукових позицій розробляють
основні проблеми ландшафтознавства, закладають підвалини української
ландшафтознавчої школи. Незаперечним провідником цієї школи визнано
професора К. Геренчука.

У шістдесятих роках К. Геренчук разом з доцентом М. Койновим і
професором П. Цисем розпочинають працю над складною проблемою природного
районування території західних областей України. Ця праця завершилася
публікацією монографії “Природно-географічний поділ Львівського та
Подільського економічних районів” (1964), у якій вперше детально
охарактеризовано ландшафтні системи заходу України. Після цієї праці
було мобілізовано великий авторський колектив для підготовки
фундаментальної праці “Фізико-географічне районування Української РСР”
(рос. мовою), обсягом майже 50 др. аркушів (1968 р.). Для цієї праці К.
Геренчук написав п’ять розділів загальним обсягом понад 10 др. аркушів.
Усього ж з проблематики природного районування території України ним
було написано 28 наукових праць. Відзначимо, що цей пласт наукової
спадщини К. Геренчука ще далеко не вивчений і потребує спеціального
аналізу.

Окремого аналізу потребує також проблема “гірського ландшафтознавства”.
Перша праця, присвячена гірським ланшафтам “Про закономірності висотної
структури ландшафтів у Радянських Карпатах” (співавт. Г. Міллер), була
опублікована в 1961 році у збірнику, виданому з нагоди 300-річчя
Львівського університету. Всього ж з теорії, методики і практики
гірського ландшафтознавства К. Геренчук опублікував близько 20 праць.
Серед них насамперед варто назвати колективну монографію “Природа
Українських Карпат”, яка вийшла друком (за його редакцією) у 1968 році.
Для цієї праці К. Геренчук написав розділи: “Загальний огляд” (співавт.
П. Цись), “Ландшафти” та “Охорона природи і питання ефективного
використання природних ресурсів” (співавт. С. Стойко). Серед інших
важливих праць з гірського ландшафтознавства можна назвати розділи у
монографіях, присвячених “Природі…” адміністративних карпатських
областей України, а також статті: “Про принципи розмежування гірських
ландшафтів” (1963), “Ландшафтне і геоморфологічне знімання в Карпатах”
(1965), “Про морфологічну структуру гірських ландшафтів” (1970, співавт.
Л. Алібеков) та ін.

Саме працею “Природа Українських Карпат” започатковано серію
регіональних монографій із дев’яти книг. У восьми монографіях цієї серії
досліджено природу адміністративних областей заходу України. Перша з них
– “Природа Львівської області” – опублікована в 1972 р., а остання –
“Природа Закарпатської області” – в 1981 р. У передмові до “Природи
Львівської області” науковий редактор зазначає мету і завдання такого
типу видань, тому подаємо її повністю: “Автори цієї роботи поставили
перед собою завдання – дати таку характеристику природних умов
Львівської області, у якій, з одного боку, на підставі сучасних даних
були б охарактеризовані окремі компоненти природи (геологія, рельєф,
клімат, води, рослинний та тваринний світи та ґрунти), а з другого, – ті
територіальні природні комплекси, що утворюють ці компоненти, і
закономірності їх поширення на території області” [1972, с. 5–6].
Зрозуміло, що таке “кредо” було визначено для всіх інших монографій
регіонального масштабу.

Одна з цих монографій присвячена природі Хмельницької області, яка в
географічному плані цілком відноситься до західних областей України,
хоча в історичному, як і більшість інших областей, мала своєрідний шлях
розвитку. Тут є ще одна особливість, Хмельниччина – батьківщина Каленика
Івановича, тому він з особливим натхненням і обов’язком працював над
цією книгою, написавши до неї розділи: “Загальний огляд”,
”Геоморфологія”, “Ландшафти та природні райони”. Щодо ландшафтних
досліджень, він наприкінці “Загального огляду” відзначав: “Доводиться з
жалем визнати, що сучасні комплексні географічні (ландшафтні)
дослідження на Хмельниччині практично ще не розпочаті. Отже, ландшафтна

характеристика території Хмельницької області у цій книжці є першою
спробою такого типу” [1980, с. 12]. Науковим редактором і автором
кількох розділів кожної з восьми книг є К. Геренчук. Як вже згадувалося,
серія була не тільки високо оцінена фахівцями, а й відзначена премією
Мінвузу України.

Варто зазначити, що К. Геренчук у всі роки свого тридцятилітнього
захоплення ландшафтознавством значну увагу приділяв розвитку теорії
цього наукового напрямку. Проте, особливо цілеспрямованого характеру
такі дослідження набули в сімдесятих роках, коли тогочасному станові
теорії ландшафтознавства було присвячено VІІ всесоюзну нараду з питань
ландшафтознавства (Перм, 1974), а також всесоюзні симпозіуми з
теоретичних питань географії (Рига, 1973; Сімферополь, 1975; Одеса, 1977
та ін.). Висловлені раніше міркування з теоретичних питань
ландшафтознавства К. Геренчук узагальнив у доповіді “Географічні аксіоми
і ландшафтні постулати”, з якою виступив на Ш всесоюзному симпозіумі з
теоретичних питань географії [Одеса, 1977]. Щодо тез цієї доповіді, то
куратор третьої групи питань під назвою “Географічні закономірності” Ю.
Липець зазначив: “Не заперечуючи важливості головних законів розвитку
природи і суспільства для розуміння системи географічних
закономірностей, інші автори намагаються навести певний порядок у цій
системі. До їх числа серед доповідачів відноситься насамперед К.І.
Геренчук, у доповіді якого пропонується система географічних аксіом і
ландшафтних постулатів. Ця система ґрунтується на широко відомих і
визнаних положеннях низки провідних фізико-географів” (1977, с. 74).
Автор викладає своє розуміння географічних аксіом і ландшафтних
постулатів та наводить систему з трьох аксіом і п’яти постулатів,
присвоюючи їм імена тих дослідників, які найбільшою мірою долучилися до
розроблення конкретних теоретичних положень природничої географії.

Надалі ця система аксіом і постулатів зазнала доопрацювання в статті “До
теоретичного обґрунтування класифікації природних комплексів” (1977,
співав. С. Кукурудза), де географічними аксіомами запропоновано вважати:
“…беззаперечні положення, доведені всім попереднім досвідом науки (в
тому числі й географічної), що опираються на діалектичну …філософію;
ландшафтними постулатами – положення, що витікають з географічних аксіом
і характеризуються достатньо високою ймовірністю, щоб покласти їх в
основу теорії ландшафтознавства” [1977, с. 531]. До цих визначень додано
два положення системної концепції: а) про структурність географічних
систем; б) про системоутворюючі елементи і зв’язки, що визначають її
основні специфічні риси. Чимало теоретичних положень ландшафтознавства
викладено в навчальному посібнику К. Геренчука – “Основні проблеми
фізичної географії” (1969).

Окремим штрихом слід згадати про ландшафтні карти, складені К.
Геренчуком. Так, кожна з дев’яти регіональних монографій, присвячених
природі західних областей України, містить такі карти. Ландшафтні карти
є основою усіх праць К. Геренчука, присвячених фізико-географічному
районуванню території України та Молдови, а також багатьох регіонів
різного масштабу. Хто склав хоч одну ландшафтну карту, зрозуміє
наскільки це складна праця, що потребує глибокого знання взаємозв’язків
і взаємозалежностей між компонентами та елементами ландшафтних систем.
Каленик Іванович упродовж багатьох років був членом постійної Комісії
при Географічному товаристві СРСР з ландшафтних карт. Саме ця комісія у
складі Б.В. Виноградова, К.І. Геренчука, А.Г. Ісаченка, К.Г. Рамана та
Ю.М. Цесельчука підготувала програмну доповідь “Головні принципи
ландшафтного картографування”, яку було запропоновано широкій аудиторії
на V-й всесоюзній нараді з питань ландшафтознавства (Москва, 1961).
Доповідь справді прояснювала багато теоретичних, методичних і практичних
питань ландшафтного картографування,

які до того часу різні автори трактували по-різному. Про важливе наукове
значення цієї доповіді свідчить хоча б той факт, що вона незабаром була
опублікована англійською мовою [Soviet Geography…, 1962].

За роки, що минули після виходу в світ теоретичних, методичних і
прикладних праць Каленика Геренчука, накопичено чималий фактичний
матеріал, уточнені теоретичні погляди й методичні підходи,
впроваджуються нові синергетичні підходи, некласичні та постнекласичні
методології. Але фундаментальні засади теорії і методики ландшафтних
досліджень, розроблені класиками ландшафтознавства, серед яких чільне
місце належить К. Геренчуку, залишаються й нині актуальними.

К. Геренчук – созолог. Все своє свідоме життя К. Геренчук був не тільки
активним дослідником, а й захисником природи рідного краю – созологом
(від грец. sozo – берегти, захищати). Концептуально-просторове вирішення
природоохоронних проблем він найтіснішим чином пов’язував з
ландшафтознавчими постулатами. “Адже не можна зберегти будь-який вид
живої чи об’єкт неживої природи”, – згаду-

вав він, – “не охороняючи довкілля його існування”. Взаємовплив і
взаємозалежність геоми і біоти вважав пріоритетним природоохоронним
постулатом. Безпосередню участь у дослідженні созологічних проблем К.І.
Геренчук розпочав з підготовки природоохоронного розділу, яким хотів
завершити колективну монографію “Природа Українських Карпат”.
Консультуючись з деяких питань созології у відомого фахівця, доктора
біологічних наук, професора Степана Стойка, Каленик Іванович залучив
його до творчої співпраці і викладання курсу “Охорона природи” для
студентів географічного факультету (цей курс, а також “Охорона природи в
зарубіжних країнах” професор С. Стойко читав до 2000 року). Співпраця
цих видатних учених продовжувалася майже два десятиліття).

Надзвичайно цікаву спільну працю ці вчені написали після участі в роботі
спеціальної державної комісії, яка вивчала шкідливі стихійні процеси в
басейні верхнього Дністра на початку сімдесятих років. Праця має назву:
“Відтворення екологічної рівноваги басейну Дністра та раціональне
використання його природних ресурсів” і опублікована у [Вісн. АН УРСР.
К., 1974. № 4. С. 81-87]. На думку професора С.М. Стойка, ця праця є
актуальною й нині тому, що у свій час майже нічого не було зроблено для
виправлення ситуації, що склалася в басейні верхнього Дністра.

К.І. Геренчук на созологічну тематику опублікував два десятки наукових
праць. Це природоохоронні розділи у трьох регіональних монографіях
(співавт. –

С. Стойко), а також статті: “Географія і охорона природи” (1971); “Деякі
питання охорони приміської зони м. Львова” (1973); “Деякі питання
охорони Волинської області” (1974, співавт. Б. Муха); “До питання про
організацію природних парків у Львівській області” (1975, співавт. О.
Брух); “Складання ландшафтних карт адміністративних областей Української
РСР для природоохоронних цілей” (1975, співавт. Я. Дорфман); “Природні
парки – нова форма територіальної охорони природи на Україні та їх
географічна мережа” (1976); “Ландшафтні основи організації природних
парків на Україні” (1978). Варто згадати і про численні тези та виступи
на наукових конференціях.

Які головні созологічні ідеї проводив у життя К.І. Геренчук? Такими
ідеями з охорони природи насамперед були регіональний підхід і
комплексність. Сутність ідеї созологічного регіоналізму полягає у тому,
щоб кожна фізико-географічна область мала свою мережу природоохоронних
об’єктів, ядром якої мав би бути природний заповідник або природний парк
(терміну “національний природний парк” Каленик

Іванович, очевидно, свідомо уникав). Щодо комплексності, то вона чітко
простежується в постулаті про неможливість охороняти живу природу, не
охороняючи її природне довкілля.

Найважливішим у созологічних працях К. Геренчука є те, що та географічна
мережа природоохоронних об’єктів, зокрема, природних національних
парків, про які він піклувався найбільше, переважно стала реальністю.
Залишилося домогтися, щоб мережа природно-заповідного фонду належним
чином виконувала покладені на неї функці в т.ч. – науково-дослідних
еталонів природи, про які свого часу турбувався вчений.

Созологічний напрям досліджень, започаткований професорами К. Геренчуком
і С. Стойком на кафедрі фізичної географії, нині розвивають майже всі
природничі кафедри географічного факультету. Це є ще одним
підтвердженням далекоглядності вченого щодо визначення і вибору ним
перспективних дослідницьких напрямів.

К. Геренчук – знавець історії природничої географії. Каленик Іванович
Геренчук за своє життя зустрічався з багатьма класиками географічної
науки, він добре знав їх науковий доробок і, навіть, людські якості.
Одного разу у приватній розмові він розповідав автору цих рядків про те,
як за одну із своїх порівняно ранніх праць під гостру критику потрапив
Президент Географічного товариства СРСР академік Л.С. Берг і як йому
прийшлося в похилому віці із сльозами на очах виправдовуватися про
“допущені помилки”. Цей епізод мені пригадався як підтвердження тези про
те, що К. Геренчук є добрим знавцем історії географічної науки, зокрема,
її новітнього періоду. Ще одним підтвердженням цієї тези є його детальні
преамбули в статтях із геоморфологічних проблем, не кажучи вже про
ландшафтознавство – як молодий напрям фізико-географічної науки, що
творився, образно кажучи, на його очах. Історії географії, зокрема, її
природничої гілки, К. Геренчук присвятив декілька праць.
Деякі з них ми коротко прокоментуємо.

У статті “П’ятдесят років вчення про географічні ландшафти” йдеться про
виникнення ідеї географічного ландшафту як територіальної єдності
природи. Автор з цього приводу зазначає: “Хоча ідея про те, що необхідна
наука, яка вивчає природу поверхні Землі як ціле, була висловлена В.В.
Докучаєвим ще на порозі ХХ ст., однак чітке формулювання ця думка
отримала тільки в 1913 р., коли Л.С. Берг в своїй доповіді на постійній
біогеографічній комісії Географічного товариства вказав, що основним
об’єктом вивчення географії є ландшафти, тобто „закономірні угруповання
предметів органічного і неорганічного світу на поверхні Землі” (3 ).
Тому ми маємо усі підстави вважати 1913 р. початком перелому в історії
географії, коли цій науці був вказаний її справжній об’єкт вивчення –
географічний ландшафт” [1963, с. 479]. Далі К. Геренчук детально
зупиняється на причинах, які затримали розвиток ландшафтознавства на два
десятиліття, порівняно з ґрунтознавством та геоботанікою, вважаючи
головною з них відсутність теоретичного обґрунтування методики польових
досліджень. Він вказує на той вагомий внесок відомих вчених, зокрема,
В.В. Докучаєва, Л.С. Берга, Б.Б. Полинова, С.С. Неуструєва, Л.Г.
Раменського, С.В. Калесника, М.А. Солнцева у розвиток теорії і методики
ландшафтних досліджень, особливо наголошує на ролі вчення про
морфологічну структуру географічного ландшафту, порівнюючи його із
значенням вчення про морфологію ґрунтового профілю для генетичного
ґрунтознавства. Наприкінці статті автор висловлює впевненість у тому, що
в майбутньому теоретичне і практичне значення ландшафтознавства
зростатиме і що цей напрямок фізичної географії буде гідно оцінений.

Велика колективна стаття була присвячена розвиткові географії у
Львівському університеті з нагоди 300-річчя його заснування. Стаття
вміщена в першому числі “Вісника Львівського університету. Сер.
географічна”, започаткованого в 1962 році. В статті йдеться про
австрійський, польський і радянський періоди розвитку географії у
Львівському університеті. Перша кафедра географії була створена у
1882/83 навчальному році. ЇЇ очолив відомий польський географ і
геоботанік Антоній Реман, який здійснив чимало подорожей, в т.ч. двічі
побував у південній Африці.

З 1908 року тут працював ще один відомий польський географ – Євгеніуш
Ромер, який мав доволі широке коло наукових інтересів: геоморфологію,
кліматологію, гідрологію і картографію. У 30-х роках ХХ ст. цей вчений
згуртував навколо себе велику групу польських географів, які, поряд з
викладацькою роботою, значну увагу приділяли польовим дослідженням
Карпат, Поділля й Полісся.

З вересня 1939 року замість Інституту географії у Львівському
університеті діє геолого-географічне відділення, яке з січня 1940 року
почало працювати за навчальними планами географічних факультетів
радянських університетів. Радянський період охарактеризований в статті
найповніше. Тут подаються прізвища викладачів, які працювали на
географічному факультеті (самостійний з 1945/46 н.р.) впродовж майже
двох десятиліть, структуру факультету, найвагоміші досягнення в царині
географічної науки, в т.ч. експедиційних досліджень, видання монографій,
організації навчально-наукових підрозділів тощо. Така рефлексія розвитку
географії дала змогу належно оцінити зроблене і чіткіше уявити
перспективи: яким чином діяти далі. У статті “До історії розвитку
фізико-географічних наук у Львівському університеті” найважливіше те, що
тут, чи не вперше у всеукраїнському виданні згадується ім’я Степана
Рудницького, який, як тепер достеменно відомо завдяки працям О. Шаблія
[1993], П. Штойка [1997] та інших дослідників, а також перевидання праць
самого академіка (упор. проф. О. Шаблій, 1994), є одним з чільних
фундаторів української наукової географії. Також детально
характеризується становлення географії у Львівському університеті за
радянський час, утворення нових та закриття існуючих у той час кафедр та
інших структурних одиниць. Автори детально зупиняються на історії кафедр
геоморфології та фізичної географії (історія кафедри економічної
географії опублікована того ж року в часописі “Економічна географія”).
Кафедра геоморфології заснована в 1950 році професором Петром Цисем,
який очолював її до 1971 року. Далі йдеться про здобутки кафедри в
навчальній, науковій та організаційній роботі.

Третьою частиною цієї статті є історія Львівського відділу Географічного
товариства (з 1947 року – СРСР, а з 1958 – Української РСР при АН УРСР).
Особливо активною діяльністю Львівський відділ ГТ УРСР відзначався з
середини 50-х років. Закінчується стаття переліком найважливіших праць
викладачів обох природничих кафедр географічного факультету Львівського
університету. Публікація згаданих статей дала змогу в загальних рисах
ознайомити географічну громадськість з тими досить вагомими здобутками,
яких досягла географічна наука загалом, та її природнича складова –
зокрема.

Підсумовуючи аналіз творчого доробку професора К.І. Геренчука, бачимо
широку палітру його наукових інтересів, вміння розгледіти нові актуальні
паростки в науці, підтримувати й розвивати їх. Таке новаторство
професора особливо приваблювало молодь, яка бачила в ньому не тільки
видатного вченого, а й людину, котра охоче порадить і підтримає в
нелегких наукових пошуках.

Все вищезгадане свідчить про високий талант, надзвичайну працьовитість
та відданість географічній науці й освіті, яким присвятив життя професор
Каленик Іванович Геренчук. Земляки Каленика Івановича створили в школі
с. Біла кімнату-музей видатного педагога й організатора науки. Отримано
ухвалу про присвоєння цій школі імені К.І. Геренчука. Його ім’я записано
в титр найвидатніших професорів і вчених Львівського національного
університету імені Івана Франка.

________________________

Климович П., Топчиев А., Миллер Г. Каленик Иванович Геренчук: К 60-летию
со дня рождения // Изв. Всесоюз. геогр. об-ва. 1965.

Геренчук Каленик Іванович // Вчені Хмельниччини: Бібліогр. Покажчик.
Хмельницький, 1968.

Семидесятилетие К.И. Геренчук // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 5. Геогр.,
1974. №5.

Кукурудза С.І. Земля і люди віддячать: до 75-річчя докт. геогр. наук,
проф. К.І. Геренчука // За рад. науку. 1979. 23 лист.

Пащенко В.М. Осінній лист. Вірш. Професорові К.І. Геренчуку. 1980 //
Володимир Пащенко. Соколинь. Вірші. К., 1996.

Кукурудза С.І. Слово про вчителя // За рад. науку, 1984.

Памяти Каленика Ивановича Геренчука / С.И. Кукурудза, Г.П. Миллер,
О.Н. Федирко // Вестн. Моск. ун-та. Сер.5. Геогр., 1984. №4.

Кукурудза С.І. Геренчук Каленик Іванович // ГЕУ. К., 1989. Т.1.

Гуньовський І. Видатний географ Поділля К.І. Геренчук // Тези доп.
11-тої Вінницької обл. іст.-краєзн. конф. (Вінниця, 3 верес., 1992 р.).

Баженов Л.В. Геренчук Каленик Іванович // Поділля в працях дослідників і
краєзнавців ХІХ–ХХ ст.: Історіографія. Бібліографія. Матеріали.
Кам’янець-Подільський, 1993.

Пащенко В.М. Теоретические проблемы ландшафтоведения. Монография.
Посвящается професору К.И. Геренчуку Киев, 1993.

Гуньовський І. Дослідження рельєфу Поділля у працях Геренчука К.І. //
Тези доп. 13-тої Вінницької обл. іст.-краєзн. конф. (Вінниця, 6 верес.,
1994 р.).

Гуньовський І. Вчений, педагог, борець: До 90-річчя з дня народження
проф. Каленика Геренчука // Поклик сумління, 1994. № 39.

Кукурудза С.І. Був такий учений – Каленик Геренчук (до 90 – річчя від
дня народження проф. К.І. Геренчука) // Молода Галичина. 13 груд., 1994.
№ 144.

Кукурудза С.І. Переднє слово / Каленик Іванович Геренчук. Укл.: Г.М.
Домбровська, М.І. Костащук; Відп. ред. С.І. Кукурудза. Львів, 1994.
(Біобібліографія вчених України).

Кукурудза С.І. Вчений, педагог, громадянин – професор Каленик Іванович
Геренчук // Там само.

Кукурудза С.І. Геренчук Каленик Іванович. Хрестоматія з географії
України. К., 1994.

Кукурудза С.І. Професор Каленик Іванович Геренчук – видатний український
геоморфолог, ландшафтознавець, созолог (до 95–річчя від дня народження)
// Вісн. Львів. ун-ту. Сер. геогр., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020