Пошукова робота

на тему:

Фізична географія України

Дослідження території України

Перші географічні відомості про Україну належать стародавнім грекам.
Так, Геродот (бл. 484 – бл. 425 рр. до н. е.) описав природні умови
півдня України і життя скіфів, які заселяли цю територію. Цю територію
описував також Гіппократ (460-370 рр. до н. е.). Описи півдня України
наводять у своїх працях видатні античні географи Страбон (66 р. до н. е.
– 20 р. н. е.)„ Птолемей (90 – бл. 160 рр.), римський натураліст Пліній
Старший (23-79 рр.). Україна згадується в описах візантійських та
арабських мандрівників у Х ст.

Важливі відомості географічного змісту містяться в літописах Київської
Русі, зокрема «Повісті минулих літ». Тут називаються географічні об’єкти
України, описуються природні явища.

У Київському літописі 1187 р. вперше згадується і назва Україна на
означення Переяславської, Київської і Чернігівської земель.

Перші карти української території були видані в Європі у 1482 р. разом
з «Географією» Клавдія Птолемея і перевидавались багато разів.

У 1650 р. французький інженер і військовий картограф Г. Л. де Боплан
видав книжку «Опис України». У ній зазначалось, що Україна займає
територію «від меж Московії до Трансільванії». Там же містилися карти
України, виготовлені на основі топографічних знімань. Карти Г. Л. де
Боплана були досить детальними, тому перевидавалися в XVII ст. і в
першій половині XVIII ст.

У дальшому розвідуванні природних умов і ресурсів України мали значення
відкриття Г. Капустіним родовищ кам’яного вугілля в Донбасі (1721 р.),
вивчення родовищ залізних руд в долині р. Саксагані академіком Академії
наук і мистецтв у Петербурзі В. Зуєвим (1781-1782рр.) і його ж опис
природних умов, населення і господарства Лівобережної України і
Причорномор’я. В 1793-1794 рр. Україну досліджували експедиції
академіків П. Палласа та І. Гюльденштедта, які вивчали грунти,
рослинність, тваринний світ.

Значний внесок у вивчення географії країни зробили вчені Київського,
Львівського, Одеського, Харківського університетів. У 1873 р. в Києві
було створено Південно-Західний відділ Російського географічного
товариства, до якого ввійшли такі відомі представники української
інтелігенції, як Г. Ґалаґан, В. Антонович, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П.
Житецький, М. Лисенко та ін. Одним із засновників і керівників його був
видатний етнограф і географ П. Чубинський, відомий тепер і як автор
тексту національного гімну «Ще не вмерла Україна». Експедиція під його
керівництвом досліджувала Україну, результати були видані під назвою
«Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край»
(1872-1878 рр.).

У вивченні природних умов України, зокрема й» рельєфу і геологічної
будови, клімату, грунтів і рослинності, значну роль відіїрали
дослідження таких відомих природознавців, як II. Броунова, В. Докучаєва,
О. Карпінського, О. Воєйкова, А. Краснова, Г. Танфільєва та ін.

У 1918р. в Києві було засновано Академію наук України, вчені якої
досліджували природні умови і ресурси, господарство і населення нашої
держави. Засновником і першим президентом Академії наук України був
академік В. Вернадський (1863-1945), який розвинув вчення про біосферу,
про роль живої речовини в житті Землі; його праці відіграли важливу роль
у розвитку геохімії, охорони природи, ландшафтознавства, палеогеографії.
Він очолював комісію з вивчення природних багатств України. Одним із
засновників Академії наук України був також географ і геолог П.
Тутковський – професор Київського університету. Він розробив першу схему
природно-географічного районування України, видав підручник «Загальне
землезнавство». До основних елементів кожного з виділених ним на
території України краєвидів П. Тутковський включав також сільське
господарство, побут.

Одним із засновників наукової фізичної та соціально-економічної
географії в Україні був академік С. Рудницький (1877-1937). Йому
належать наукові праці з геоморфології, історичної і політичної
географії, картографії, краєзнавства, загального землезнавства, фізичної
географії України, антропогеографії. С. Рудницький був радником в уряді
Західноукраїнської Народної Республіки з економіко-географічних та
політико-географічних питань. У 1927р. він заснував Український
науково-дослідний інститут географії і картографії у м. Харкові, провів
експедиційні дослідження на території Наддніпрянщини, Донецької
височини, Волині. С. Рудницький мріяв створити багатотомні праці з
географії України. На жаль, у 1933р. вчений був заарештований і
бездоказово засуджений, а в 1937 р. розстріляний. Реабілітували
видатного українського географа посмертно.

Яскравим продовжувачем діяльності С. Рудницького був голова
географічної комісії при НТШ В. Кубійович. Професор Кубійович у 30-х
роках XX ст. видав дві фундаментальні праці з географії України – «Атлас
України і суміжних країв» (1937) і «Географія українських і суміжних
земель'» (1938). Виїхавши у 40-і роки XX ст. до Франції (Сарсель), він
видав десятитомну «Енциклопедію українознавства».

Академік І. Висоцький (1865-1940) – різнобічний вчений: географ,
ґрунтознавець, геоботанік, лісознавець, агроном. Він обгрунтував схему
природно-географічного районування Східноєвропейської рівнини. Його
учнем і послідовником був академік П.Погребняк (1900-1976) – відомий
грунтознавець, лісознавець, еколог, фізико-географ. Він розробив наукові
основи дослідження лісів України, охорони її природи. Його праця «Основи
лісової типології» перекладена багатьма мовами.

Академік Б. Срезневський (1857-1934) проводив наукові дослідження з
синоптичної метеорології, агрометеорології, кліматології України. Ним
розроблена схема кліматичного районування України, він займався
вивченням впливу метеорологічних чинників на здоров’я людини. Академік
Й. Косоногов (1866-1922) вивчав метеорологічні явища, процеси в
атмосфері, сонячну радіацію, її інтенсивність протягом року і за
сезонами, вплив теплового режиму і вологості на ріст і розвиток
сільськогосподарських культур. Академік В. Бондарчук (1905-1993) –
відомий геолог, геоморфолог, палеогеограф, автор описів краєвидів
України, праць про корисні копалини нашої країни. Досліджував Полісся і
Причорномор’я, Українські Карпати і Наддніпрянщину, Донецьку височину,
видав книжки з геології для вчителів.

Академік К. Воблий (1876-1947) – один із засновників Української
енциклопедичної географії – досліджував історію народного господарства,
розвиток і розміщення продуктивних сил України, розробив схему її
економічного районування.

Для дослідження природних умов і ресурсів України, населення і
господарства, їх картографування, проблем природокористування і охорони
природи в 1964 р. при Інституті геологічних наук Академії наук України
був створений Сектор географії. Пізніше він був перетворений у
Відділення географії, а в 1991 р. на його основі був створений Інститут
географії Національної академії наук (НАН) України – головна академічна
установа в галузі географічних досліджень у нашій державі. Всіх
географів України об’єднує Українське Географічне товариство, що існує з
1964 р. (з 1947 р. – Український філіал ГТ СРСР).

У 60-90-х рр. XX ст. в Україні виконано великі за обсягом і значні за
результатами дослідження її геологічної будови, підземних вод, корисних
копалин, клімату, поверхневих вод Чорного і Азовського морів, водних
ресурсів, ґрунтового покриву, заповідних територій, рекреаційних
ресурсів, складено відповідні карти. Досягненнями українських географів
є створення Атласу природних умов і природних ресурсів України,
багатотомної серії з природи України (геологія і корисні копалини,
клімат, моря і внутрішні води, грунти, рослинність і тваринний світ,
ландшафти і фізико-географічне районування). Найповніші географічні дані
про природу нашої держави наводяться в трьохтомній «Географічній
енциклопедії України» (1989-1993 рр.), яку видано вперше.

За роки незалежності в царині вітчизняної географії активно працюють
проф. Заставний Ф.Д., Жупанський Я.І., Руденко Л.Г., Топчієв О.Г.,
Пістун М.Д., Шаблій О.І., Шищенко П.Г., Пащенко В.М. та ціла низка ін.,
хто всебічно і комплексно вивчають географію України.

Рельєф та геологічна будова України

Рельєф України досить різноманітний. На рівнинній території України, що
є частиною великої Східноєвропейської рівнини, чергуються низовини і
височини. На її заході підносяться гірські пасма Українських Карпат, на
крайньому півдні височать пасма Кримських гір.

Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних
епох. На її розвиток вплинули новітні (сучасні) тектонічні рухи, давні
зледеніння і відкладання лесів (жовтувата пориста порода, що утворилась
в льодовиковий період), коливання рівня моря, ерозійна робота річок і
вітру, господарська діяльність людини.

70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – це височини і
тільки 5 % – гори.

Низовини, височини і гори неоднакові за висотою і формами рельєфу.

Піднятість рівнинної частини території України над рівнем моря
становить у середньому 175 м. На Азово-Чорноморському узбережжі
абсолютні висоти коливаються в межах 10-15 м, на височинах – 300-400 м.
Гірські хребти досягають 1700-2000 м, і найвищою точкою всієї України є
гора Говерла (2061 м) в Українських Карпатах.

Тектонічна і геологічна будова. Низовини, височини і гори України
приурочені до різних тектонічних структур, що впливали на розвиток
сучасного рельєфу, поверхню окремих частин території.

Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася
протягом тривалої геологічної історії. Більша частина території України
належить до Східноєвропейської платформи, яка має давній кристалічний
фундамент. Крім неї, тут є Західноєвропейська і Скіфська платформи,
складчасті структури Середземноморського рухливого поясу.

У межах Східноєвропейської платформи виділяють такі тектонічні
структури: Український щит, Волино-Подільську плиту, Галицько-Волинську
і Дніпровсько-Донецьку западини, Донецьку складчасту область,
Воронезький кристалічний масив, Причорноморську западину.

Український щит є піднятою ділянкою платформи. Кристалічні породи, що
його складають, можна побачити в долинах річок, де вони часто виходять
на поверхню. У сучасному рельєфі Український щит представлений
Придніпровською та Приазовською височинами. Щит складений найдавнішими
гірськими породами. Їх вік становить 3,5-4 млрд. років. Це граніти,
гнейси, кварцити, пісковики та ін. Докембрійська поверхня щита є
нерівною, її перекриває потужна товща палеозойських, мезозойських і
кайнозойських осадових гірських порід. Український щит розбитий густою
мережею глибинних розломів на окремі, зміщені один відносно одного,
блоки. З розломами пов’язана більшість річкових долин. Такими ж
розломами щит відокремлюється від Дніпровсько-донецької западини,
Причорноморської западини та Волино-Подільської плити. У місцях, де
осадових порід мало, кристалічні виходять на поверхню.

На захід від Українського щита розташована Волино-Подільська плита. В
її межах докембрійський фундамент залягає на глибинах 2000-2500 м. На
північ від неї знаходиться Галицька-Волинська западина, де
докембрійський фундамент опущений на глибину 3000-7000 м. На його
поверхні залягають потужні товщі палеозойських, мезозойських та
кайнозойських відкладів.

На схід від Українського щита розташована Дніпровська-Донецька
западина. У рельєфі на поверхні їй відповідає Придніпровська низовина.
Дніпровсько-донецька западина знаходиться під осадовими породами на
глибині до 12 км, що є однією з найбільших западин Східноєвропейської
платформи. Вона виповнена осадовими відкладами палеозойського,
мезозойського і кайнозойського періодів. З породами девонського і
кам’яновугільного періодів пов’язані родовища нафти і газу, а також
солі, що поховані під іншими осадовими породами.

На південний схід від Дніпровсько-Донецької западини розташована
Донецька складчаста область, виражена в сучасному рельєфі Донецькою
височиною – кряжем. Там на поверхню виходять девонські і карбонові
(кам’яновугільні) породи. Це структура герцинського горотворення. З
товщею карбонових відкладів, потужність яких досягає 12 км, пов’язані
поклади кам’яного вугілля.

На північний схід від Дніпровсько-донецької западини знаходиться схил
Воронезького кристалічного масиву. Докембрійські породи, якими він
складений, залягають на глибині від 150 до 900м. У сучасному рельєфі –
це західні схили Середньоросійської височини.

На південь від Українського щита розташована Причорноморська западина.
У рельєфі їй відповідає Причорноморська низовина. Западина знаходиться
на південній окраїні Східноєвропейської платформи. Докембрійський
фундамент залягає тут на глибинах 600-3200 м, вище нагромадились
палеозойські, мезозойські і кайнозойські відклади.

На південь від Східноєвропейської платформи розташовується Скіфська
платформа, що утворилась під час герцинського горотворення. Більша її
частина знаходиться під водами Чорного і Азовського морів. У сучасному
рельєфі – це рівнинний Крим. Фундамент Скіфської платформи залягає на
глибинах від 500 м на півдні до 6000 м на півночі.

Складчасті структури Українських Карпат – це гірські споруди
альпійського горотворення. До них належать Передкарпатський прогин,
складчасті гори і Закарпатська западина. Вони складені переважно
крейдовими, палеогеновими та неогеновими відкладами. В сучасному рельєфі
складчастим структурам відповідають пасма гірських хребтів та улоговини
між ними. Передгірний прогин у рельєфі виражений Передкарпатською
височиною,Закарпатська западина – однойменною низовиною.

Складчасті структури Кримських гір – це велике підняття, частина якого
занурена в Чорне море. Гори складені переважно мезозойськими і
кайнозойськими відкладами, вулканічними породами. В межах Головного
пасма поширені відклади тріасового і юрського періодів.

Геоморфологічна будова і основні форми рельєфу. Основними типами
ендогенного рельєфу є тектонічний і вулканічний. До першого можна
віднести всі великі форми рельєфу території України, а до другого –
куполи та інтрузивні тіла (утворені магмою, що підійшла до поверхні, але
не вилилася, а остигла в надрах землі) Вулканічного хребта Карпат та
Кримських гір.

До тектонічного піднятого рельєфу можна віднести не тільки гірські
хребти Карпат та Криму, але й усі височини (Волинську, Подільську,
Придніпровську, Приазовську, Середньоросійську, Донецьку), в основі яких
залягають відповідно Волино-Подільська плита, Український кристалічний
щит, Воронезький масив та Донецька складчаста споруда. В свою чергу до
тектонічного опущеного ендогенного рельєфу належать гірські долини,
низовини (Придніпровська, Причорноморська), що розміщені в межах
тектонічних западин (Дніпровсько-донецької та Причорноморської).

Найпоширенішими екзогенними типами рельєфу є схиловий, водний, гористий
та озерний, льодовиковий, карстовий, еоловий, біогенний та техногенний.

Самі форми поверхні кожного з цих типів бувають або денудаційними
(виробленими), або акумулятивними (накопичувальними). Переважно під
впливом денудаційних процесів сформувалися комплекси форм рельєфу у
Карпатах, Кримських горах, на Донецькій, Волинській та Приазовській
височинах.

Схиловий тип формується під впливом таких гравітаційних процесів як
зсуви, осипи, обвали, селеві явища, лавини. Три останні спостерігаються
на території України тільки у гірських районах Криму та Карпат. Зсуви
характерні для вододільних поверхонь не тільки гірських областей, але й
Волинської, Подільської, Придніпровської, Приазовської та Донецької
височин.

Текучі води своєю діяльністю формують водний (флювіальний) тип рельєфу.
Яри і балки найхарактерніші в Україні для Волинської, Подільської та
північної і центральної частин Придніпровської височин, відрогів
Середньоросійської височини.

Води морів та озер зумовлюють руйнування берегів, утворення пляжів
(узбережжя Чорного та Азовського морів), а також, у багатьох випадках,
заболочення прилеглих територій, замулювання самих водойм. Інколи на
поверхні є форми, утворені на дні давніх морських басейнів (пасмо Товтр
на Подільській височині).

Льодовикові та водно-льодовикові форми рельєфу пов’язані з діяльністю
материкових та гірських льодовиків у періоди розвитку четвертинних
зледенінь, талих льодовикових вод. Наприклад, моренні горби, долини
стоку талих вод, зандрові рівнини найхарактерніші для Поліської
низовини, а кари та залишки зруйнованих сучасними потоками моренних гряд
– для найвищої частини Українських Карпат.

Дюни і гряди еолового походження сформувалися, в основному, на
зандрових рівнинах Полісся, а також піщаних заплавах середнього Дніпра,
пересипах та косах Азовського і Чорного морів.

Карстовий тип рельєфу (лійки, печери, провалля) поширений в окремих
районах Подільської височини та Кримських гір. На півдні Тернопільщини є
понад сто карстових печер. Перлиною цих підземних витворів є печера
Озерна. Десятки залів прикрашені надзвичайними гіпсовими утвореннями, що
нагадують букети казкових квітів. Недалеко знаходиться і печера
Оптимістична, яка є найдовшою в Європі і другою за довжиною в світі.

До форм біогенного походження відносяться болота, купини, які
найпоширеніші на Поліській низовині.

Серед антропогенних форм рельєфу є кар’єри, терикони шахт, дамби тощо.

Рівнини є переважаючим типом рельєфу України, вони охоплюють близько 70
% її території.

Низовини. Па півночі України розташована Поліська низовина, що має
похил до річок Прип’яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки
Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком Українського щита,
піднімається до 316 м. На Поліській низовині є густа річкова сітка.
Ділянки між річками мають плоскохвилясту поверхню, на якій є горби і
зниження В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури:
на заході – Волино-Подільська плита, у центральній частині – Український
кристалічний щит, а на сході – Дніпровсько-Донецька западина. Західна
частина Полісся складена, в основному, мергелями, крейдою та
пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території
низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена
пісками воднольодовикового та річкового походження. Поверхня її
неглибоко порізана, рівнинна, але ускладнена моренними горбами та
дюнами.

Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході,
Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і
гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже
ідеально плоску поверхню з середніми висотами 100-150 м. На північний і
південний схід низовина поступово підіймається (найвища точка – 245 м) і
стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових долин.
Відповідає низовині Дніпровсько-донецька тектонічна западина,
кристалічний фундамент якої лежить на глибині 3-8 тис. м. Поверхневі
шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими
відкладами. Це сприяє широкому розвитку яроутворення на території
Придніпровської низовини. На сході долина Дніпра поступово переходить у
Полтавську рівнину, яка має плоску і горбисту поверхню з долинами та
балками.

З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина
Середньодунайської низовини – Закарпатська низовина. Вона слабо похилена
на південний захід і має абсолютні висоти 120-105 м. Поверхню
Закарпатської низовини утворює плоска терасована долина річки Тиси з її
притоками.

Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж
Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини
залягає Причорноморська западина та Скіфська плита. Абсолютні висоти
змінюються тут від 210-240 м на заході до 50-80 м на сході. Окремі
ділянки поверхні лежать нижче рівня моря. Так, Хаджибейський лиман має
13 м, Куяльницький – 5м. Складена поверхня Причорноморської низовини
осадовими породами морського походження, а тому дуже розчленована
глибокими (до 100 м) долинами річок та балками. Складовою частиною
Причорноморської низовини є Північнокримська рівнина, поверхня якої
поступово знижується до Сиваша. Абсолютні висоти її не перевищують 40 м
над рівнем моря. У межах країни вони утворюють майже суцільну смугу, яка
простяглася через всю територію з північного заходу на південний схід.
Різняться вони тектонічними структурами, формами поверхні, абсолютними
висотами.

Височини. У центральній частині України розташована найбільша з височин
– Придніпровська, вони лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її
східній частині виділяється своєрідний район — Канівські гори з висотами
230 м. Тут знаходиться могила генія українського народу Тараса Шевченка.

Формування височини пов’язано із виступами Українського кристалічного
щита, що перекриті зверху незначними площами лесових порід. На півночі і
півдні Придніпровська височина поступово переходить у низовини.

Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами
220-240 м. Найвища точка має позначку 321м. Глибоко розчленована лише
східна окраїна височини, що прилягає до Дніпра. Вздовж річкових долин на
Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на
поверхню давні кристалічні породи.

На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами
150-300 м. Тут на поверхню виходять кристалічні породи, що утворюють
підвищення, які в народі називають «могилами» (г. Бельмак-Могила, 324
м). У тектонічному відношенні вона відповідає лівобережній частині
кристалічного щита. В долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на
вершинах залягають леси.

У західній частині України розташовані Подільська та Волинська
височини, поверхні їх дуже розчленовані. Вони розділені рівниною Малого
Полісся. Абсолютні висоти становлять 320-350 м (г. Камула, 471 м). На
Волинській височині виділяється Мізоцький кряж, на Подільській – окремі
масиви-гори: Кременецькі гори, Гологори, Розточчя, Опілля, Товтри
(Медобори).

Подільська височина є однією з найвищих частин всієї Східноєвропейської
рівнини. Абсолютні висоти її перевищують 400 м. Рельєф Поділля дуже
розчленований численними річковими долинами, ярами, балками, глибина
яких сягає інколи 150 м. Виділяються в його межах окремі кряжі, пасма
горбів. На більшій частині території характерними є карстові явища
(розчинення гірських порід поверхневими і підземними водами та утворення
пустот, печер, карстових лійок).

Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в
середньому на 30-50 м. Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до
300 м.

На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти
становлять 75-300 м (найвища точка – г. Могила Мечетна, 367м). Її
найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким
кряжем. Вона є залишком гір герцинського етапу горотворення. Тепер це
горбиста височина, утворена декількома пасмами, складеними крейдяними
породами.

На територію України заходить південно-західними відрогами
Середньоросійська височина. Висота її в межах нашої країни не перевищує
236 м. Тут дуже багато ярів, балок. В тектонічній її основі залягає
Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент
платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів (знизу
– крейдою, а зверху – лесами). Хвилясте плато поступово знижується від
240 до 150м у південному та південне західному напрямках.

На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо,
що утворює Хотинську височину. З південного заходу на північний схід
височина тягнеться на 50 км, з середніми висотами 350-400 м; тут
знаходиться найвища точка рівнинної частини України – г. Берда (515 м).
Височина складена вапняками, глинами, гіпсами, поверхня її розчленована
притоками річок Пруту і Дністра, які мають глибокі долини з крутими
схилами. Більша частина височини вкрита буковими і дубово-грабовими
лісами.

До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина.

На північному сході території України виділяються відроги
Середньоросійськоївисочини.

Рівнинні простори України є сприятливими для господарської діяльності.
Ускладнюють її розвиток яри на височинах та Причорноморській низовині,
заболоченість Поліської низовини тощо.

Гори. Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської
системи. Це – молоді середньовисотні гори, що утворилися під час
альпійської складчастості. Їх середні висоти коливаються в межах
1200-1600м. Гори складаються з кількох паралельних пасом, що
простягаються з північного заходу на південний схід в межах України на
270 км. Гірські пасма мають простягання, близьке до субмеридіонального і
називаються Зовнішніми Карпатами (Бескиди, Горгани та
Покутсько-Буковинські Карпати), Вододільно-верховинські Карпати,
Полонинсько-Чорногірський хребет, Рахівські і Чивчинські гори. Найвищою
частиною Українських Карпат є масив Чорногора, де окрім Говерли (2061 м)
є ще п’ять двохтисячників – Гутин- Томнатик (2016), Піп-Іван (2022),
Бребенескул (2032), Ребра (2010), Петрос (2020). Зручними перевалами в
Українських Карпатах є: Ужоцький, Борецький, Вишківський, Яблуницький.

Українські Карпати. Фото Володимира Єгоровича

Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій
області, яка належить до Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу. В
їхній геологічній будові беруть участь різновікові відклади від
докембрійських до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і
палеогенові. Переважно, це пісковики, сланці, мергелі. З льодовикового
періоду тут збереглися такі форми рельєфу, як кари і цирки.

Зовнішній край Карпатської складчастої системи відділяє від
Східноєвропейської платформи Передкарпатський крайовий прогин,
заповнений потужною товщею осадових порід, в рельєфі йому відповідає
ускладнена котловинами і долинами річок височина Передкарпаття, що
поступово підвищується у напрямку до гір.

Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу
на південний схід. У їхніх межах виділяють п’ять відмінних областей, що
пов’язано, перш за все, із складною тектонічною будовою.

Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або
Скибові Карпати. Їх назва пов’язана з тим, що складки тут насунуті на
рівнину, а тому нахилені у північно-східному напрямку. Через це схили
хребтів, обернені до Передкарпаття, круті, а південно-західні – пологі.
Поперечні розломи розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів,
Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища точка – гора Сивуля
(1836м).

Вододільна-Верховинська область охоплює центральну знижену частину
Українських Карпат з низькогірним рельєфом (абсолютні висоти – 600-700
м). Тут проходить основний вододіл, що розділяє басейни Дністра і Тиси.

Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найпіднятішу
частину гір. Плоскі безлісі вершини хребтів тут називають полонинами.
Розділені долинами річок вони утворюють окремі масиви. Найвищі серед них
Свидовець і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських
льодовиків, що лежали тут в епохи зледенінь. На масиві Чорногора є шість
вершин, що мають висоту понад 2000 м.

На південь від Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських і
Чивчинських гір з гострими скелястими гребенями і слідами четвертинного
зледеніння. Це залишки давнього гірського масиву, який сформувався ще в
герцинську епоху горотворення.

Паралельно до Полонинсько-Чорногірських Карпат простягається
Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, утворений куполами згаслих
вулканів.

Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що
знижується в напрямку до басейну Тиси від 133 до 105 м.

Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони
простягаються з заходу на схід на 180 км. Виділяються три гірські пасма:
Головне з висотами 1200-1500 м, Внутрішнє з висотами 400-600 м та
Зовнішнє з висотами 250-350 м. Схили пасом асиметричні: південні – круті
і урвисті, північні – пологі. Це пов’язано з розмиванням м’яких порід в
гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної твердості. Довгі
і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом
залягання стійких гірських порід – вапняків, круті схили – наслідок
руйнування м’яких порід –мергелів і глин. Такі асиметричні форми рельєфу
називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії
утворилися зниження.

Кримські гори. Заповідник Карадаг

Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг
плоских безлісих масивів, що називаються яйлами («яйла» тюркською –
літнє пасовище): Байдарська яйла, Ай-Петринська, Ялтинська, Нікітська,
Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруківська, Карабі-яйла. На
Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір – г. Роман-Кош
(1545 м). В Криму є ще чотири вершини з відмітками понад 1500м –
Демір-Капу, Зейтін-Кош, Кемаль-Егерек, Еклізі-Бурун. Характерною рисою
Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є
наявність різноманітних карстових форм рельєфу. Зустрічаються дуже
глибокі провалля, печери. На дні багатьох із них зустрічаються підземні
потоки і озера, які є важливим джерелом живлення для річок Криму.

Всі пасма глибоко розчленовані поздовжніми і поперечними річковими
долинами, які місцями мають каньйоноподібну форму. Найбільше приваблює
численних туристів Великий Кримський каньйон.

Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму,
де поширені ерозійні, зсувні та вулканічні форми рельєфу. Сучасного
вигляду Кримські гори набули в епоху альпійської складчастості.

У геологічній будові гір беруть участь породи різного віку, складу та
походження. Адже горотворчі процеси тут започатковані ще в кіммерійську
епоху, а в альпійську відбулося омолодження гір.

Корисні копалини України та їх родовища

Закономірності поширення корисних копалин. Добувають корисні копалини,
як правило, з невеликих глибин (до 1 тис. м). Отож вони тісно пов’язані
з будовою саме верхніх шарів земної кори. Тому для різних тектонічних
структур характерні певні групи корисних копалин.

Корисні копалини осадового походження поширені переважно в межах
тектонічних западин і плит платформених областей, а також передгірських
крайових прогинів. Тобто вони характерні для структур, які в минулому
були басейнами нагромадження осадового матеріалу, що зносився з
прилеглих територій.

Магматичні та метаморфічні породи потрібно шукати в горах з слідами
вулканічних процесів, а також у кристалічних щитах, де близько до
поверхні залягають давні магматичні та метаморфізовані породи.
Формуються їхні родовища, як правило, на стиках літосферних плит.
Наприклад, на континентах у місцях розвитку рифтових зон утворюються
родовища марганцю, заліза та міді. У зоні зіткнення материкових
літосферних плит виникають поклади міді, сірки, урану.

До них належать у більшості випадків рудні корисні копалини, а також
графіт, алмази тощо. Утворюються вони в результаті остигання магми у
тріщинах земної кори, метаморфізації магматичних чи осадових порід під
впливом високої температури і тиску.

У межах України давні магматичні і метаморфічні породи виходять на
поверхню або залягають на невеликих глибинах Українського кристалічного
щита. З метаморфізованими архейськими та протерозойськими породами цього
масиву пов’язані великі поклади залізних руд (Криворізьке, Кременчуцьке,
Білозерське, Керчинське родовища), нікелю (Побузьке родовище), титану
(центральна частина Придніпровської височини), урану (південна частина
Придніпровської височини). Метаморфічного походження і значні поклади
графіту (Завалівське родовище). З явищами вулканізму і викидами гарячої
води тріщинами земних надр пов’язані свинцево-цинкові та ртутні руди
Донбасу, свинцево-цинкові – Закарпаття.

В Україні розвідано 90 видів корисних копалин, які зосереджено майже у
8 тис. родовищ.

При господарському аналізі корисних копалин прийнято класифікацію
корисних копалин за походженням — паливні, рудні, нерудні.

Паливні (горючі) корисні копалини. На території України знаходяться
Донецький і Львівсько-Волинський кам’яновугільні та Дніпровський
буровугільний басейни. Донецький басейн у межах України (Великий Донбас)
займає площу понад 50 тис. км2 (тут залягає коксівне, газове вугілля,
антрацит.) Донецький басейн є основним у вугільній промисловості країни.
Запаси вугілля оцінюються в 109,0 млрд. тонн в шарах потужністю
0,6-1,2м. З 1949р. освоюється Західний Донбас, розташований на
північному сході Дніпропетровської області і частково в Харківській
області. Нині в Донбасі більш як сто ділянок, загальні запаси яких
становлять близько 12 млрд. тонн.

Львівсько-Волинський басейн знаходиться на заході України, має площу
близько 10 тис.км2. Максимальна потужність кам’яновугільних шарів – 2,8
м, вугілля сірчисте, використовується як енергетична сировина і для
коксування. Звичайним шахтовим способом тут можна добувати лише 30 %
запасів вугілля. Тому потрібно розширювати добування шляхом підземної
газифікації в районах з малопотужними шарами вугілля.

Дніпровський буровугільний басейн займає площу близько 150 тис. км2.
Його родовища знаходяться в Кіровоградській, Дніпропетровській і
Житомирській областях. Загальні розвідані запаси становлять 6 млрд.
тонн. Родовища бурого вугілля відомі також в Полтавській і Харківській
областях, в Придністров’ї, Передкарпатті і Закарпатті.

Родовища горючих сланців є в Карпатах, на Поділлі, в Кіровоградській
області (найбільше Бовтиське родовище).

Торфові родовища знаходяться переважно на Поліській низовині, в
річкових долинах.

В Україні виявлено за останні роки близько 150 нових нафтових,
нафтогазових, газоконденсатних і газових родовищ. Родовища нафти і газу
зосереджено в трьох регіонах: Карпатському, Дніпровсько-донецькому,
Причорноморсько-кримському.

Карпатський нафтогазоносний регіон охоплює родовища Передкарпаття,
Українських Карпат і Закарпаття. Більшість нафтових і газових родовищ
знаходяться у Львівській та Івано-Франківській областях і приурочене до
Передкарпатського прогину. Тут виявлено понад 30 родовищ газу, багато з
яких в результаті тривалої експлуатації майже повністю вичерпано.
Найбільшими нафтогазовими родовищами є Долинське, Бориславське,
Волицьке, Битківське, Угерське, Залужанське, Дашавське. Промислове
значення мають і нещодавно відкриті газові родовища Закарпаття.

Понад 80 % видобутку нафти і газу припадає на Дніпровсько-Донецький
нафтогазоносний регіон. Найбільшими газовими родовищами є Шебелинське,
Західнохрестищенське і Єфремівське (сумарні запаси понад 970 млрд м3),
нафтовими – Леляківське, Глинсько-Розбишівське, нафтогазовими –
Гнідинцівське, Качанівське, Яблунівське.

Причорноморський нафтогазоносний регіон займає територію
Причорноморської низовини та степового рівнинного Криму. У ньому
розвідано понад 60 родовищ нафти і газу. Найбільшими серед них є
Джанкойське, Глібівське, Штормове, Казантипське. Вважаються
перспективними щодо газу і нафти глибинні ділянки земної кори та
підводні надра Чорного моря.

Перспективними щодо газу є ділянки Чорного моря на глибинах 700-750 м.
На глибині 300-350 м існують умови для утворення сумішей вуглеводневих
газів. Про можливість їх добування свідчить досвід інших країн.

Рудні (металеві) корисні копалини. Україна має багаті поклади залізних
і марганцевих руд (відповідно 5% і 20% запасів світу), на основі яких
розвивається її чорна металургія. Рудні концентрати також вивозять в
інші країни. В Україні освоєно 35 родовищ залізних руд осадового і
метаморфічного походження. Загальні запаси залізних руд складають 27
млрд. т. Багаті залізні руди зосереджені в Криворізькому залізорудному
басейні, Кременчуцькому і Білозерському залізорудних районах, дещо
бідніші – у Керченському басейні.

Криворізький залізорудний басейн – один з найбільших залізорудних
басейнів світу. Залізні руди тут добувалися ще скіфами в V-ІV ст. до н.
е. Криворізький басейн приурочений до центральної частини Українського
щита і займає площу близько 300 км2 (Дніпропетровська і частково
Кіровоградська області). Основне промислове значення мають магнетитові і
залізисті кварцити, в результаті збагачення яких дістають концентрат з
вмістом заліза до 65 %. У Кривбасі відомо понад 300 родовищ багатих
залізних руд, їх розвідані запаси становлять 18 млрд. тонн. Нині
видобування залізних руд ведеться вже на глибині 1000 м.
Найперспективнішим районом на багаті залізні руди є Саксаганське рудне
поле.

Кременчуцький залізорудний район приурочений до північно-східного схилу
Українського щита (Полтавська область). Вміст заліза в рудах становить
27-40%. Розвідані задаси магнетитових кварцитів Кременчуцької магнітної
аномалії оцінюються в 4 млрд. тонн.

Білозерський залізорудний район тягнеться смугою, що має 20 км
завширшки і 65 км завдовжки південним схилом Українського щита
(Запорізька область). Тут зосереджені родовища залізистих і
магнетитових, кварцитів. У багатих рудах вміст заліза становить 58-61%.
За запасами багатих руд цей район поступається тільки Кривбасу. Значна
глибина залягання руд робить можливим їх видобування тільки шахтним
способом.

У Керченському залізорудному басейні залягає бурий залізняк із вмістом
заліза до 40%. Руди залягають близько до поверхні і видобуток можливий
відкритим способом. Його запаси становлять 1,8 млрд. тонн. Геологи
вважають, що перспективним на залізну руду є дно Азовського моря.

Україна багата на марганцеві руди. Нікопольський марганцевий басейн –
один з найбільших у світі. Складається з Нікопольського і
Великотокмацького родовищ, а також рудоносних площ на межиріччі
Дніпро–Інгулець. Басейн розміщений на території Дніпропетровської і
Запорізької областей. Вміст марганцю в окисних рудах в середньому
25-30%, а загальні запаси руди – понад 2 млрд. тонн.

В Україні є руди кольорових металів. У Кіровоградській області
знаходяться родовища нікелевих руд (Побузьке, Деренюське і
Липовеньківське), у Дніпропетровській – алюмінієвих – глинозему
(Малишівське і Вовчанське родовища), на Закарпатті – поліметалевих руд
(Берегівське, Беганське і Мужієвське родовища). Унікальні родовища
титанових руд розробляються в Житомирській і Дніпропетровській областях.
На Кіровоградщині залягають уранові руди. За розвіданими запасами
ртутної руди (кіновар) наша країна посідає друге місце в світі. Поклади
цієї сировини виявлено в Донецькій і Закарпатській областях. До
недавнього часу вважали, що в Україні немає золота для промислового
видобутку. Нині українськими геологами відкрито понад 15 його родовищ.
Вони зосереджені в Придніпров’ї, Приазов’ї, Донбасі, на Закарпатті.
Українські геологи нещодавно виявили значні поклади мідних руд на
Волині. В Кіровоградській області є родовища уранових руд.

За запасами нерудних (неметалеві) корисних копалин Україна посідає одне
з провідних місць у світі. Так, родовища самородної сірки і озокериту в
Передкарпатті – найбільші в світі. Озокерит використовується в
парфумерії, легкій промисловості, медицині, а сірка – в хімічній
промисловості.

Родовища кам’яної солі розробляються в Донбасі (Артемівське,
Слов’янське) і в Закарпатті (Солотвинське). Багаті на солі водойми
Азово-Чорноморського узбережжя, особливо затока Сиваш.
Хлоридно-сульфатні родовища калійних солей знаходяться в Передкарпатті –
Калуш-Голинське, Стебниківське.

Родовища нерудної сировини для металургійної промисловості є в різних
районах України: магнезит (вогнетрив) – в Запорізькій і
Дніпропетровській областях, вогнетривкі глини – в Донецькій області
(Часовоярське родовище), кварцити – в Житомирській, флюсові вапняки – в
Донецькій області і Криму. Як технічна сировина використовуються азбест
(Побужжя, Призов’я), тальк, пірофілітові сланці (Житомирська область),
слюда, бентонітові глини (Черкаська область), барит (Закарпатська
область), графіт (Кіровоградська область). Сировиною для керамічної і
скляної промисловості є польові шпати, скляні піски. Україна багата
запасами цементної сировини і різноманітних будівельних матеріалів. За
запасами гранітів, лабрадоритів (Житомирська область) Україна в Європі є
поза конкуренцією. В Україні є родовища дорогоцінного і
напівдорогоцінного каміння (берил, аметист, бурштин, яшма, гірський
кришталь, моріон). Поклади його відомі в Криворіжжі, Приазов’ї, Криму,
Закарпатській і Житомирській областях. Перспективними для видобутку
бурштину є Житомирська, Рівненська і Волинська області. В Україні є
перспективи відкриття і видобутку родовищ такого дорогоцінного і
напівдорогоцінного каміння, як опал, топаз, гранат, родоніт, онікс.

В Україні є родовища фосфоритів – сировини для виробництва добрив
(Донецька і Сумська області, Середнє Подніпров’я). Новим видом корисних
копалин є сапоніт – камінь родючості, його родовища виявлено на півночі
Хмельницької області.

Україна відома своїми лікувальними мінеральними водами (Миргород,
Свалява, Трускавець, Феодосія), лікувальними грязями (Саки, Євпаторія).

Раціональне використання корисних копалин базується на комплексному
підході до їх вивчення, розробки родовищ, використання сировини без
втрат.

Клімат та кліматичні ресурси України

Кліматотвірні чинники на території України

На клімат України, як і будь-якої іншої ділянки суходолу, впливають такі
чинники: географічна широта, абсолютна висота, рельєф, віддаленість від
морів і океанів, наявність поблизу океанічних течій, розміщення на
материку (розміри і частина материка), характер підстилаючої поверхні
(колір, рослинність, мікроформи рельєфу).

Головним із чинників, що обумовлює особливості розвитку кліматотвірних
процесів, є географічна широта. Географічною широтою зумовлене існування
в Україні помірного клімату з переважаючими західними вітрами і чітко
вираженими змінами кліматичних явищ за сезонами.

Відсутність гірських систем на північному заході України, а також у
північному і східному напрямках робить її терени відкритими для
проникнення повітряних мас з Атлантики, Арктики та центральної частини
Євразійського материка.

Особливості помірно континентального типу клімату в Україні зумовлені
не тільки віддаленістю її просторів від океану, а значною мірою тим, що
розміщена наша країна саме в західній частині найбільшого на Землі
материка.

Середні величини альбедо за рік на теренах України змінюються від 24 %
на півночі до 17 % на півдні (за зимовий період від 60 % до 25 %
відповідно). Значні відмінності взимку, в основному, пов’язані зі
стійкістю снігового покриву, а влітку вони згладжуються. На території
України, яка розмішена в помірних широтах, середньорічна величина
сумарної сонячної радіації становить від 95 ккал/см2 (4200 МДж/м2) на
півночі до 125ккал/см2 (5200 МДж/см2) на Південному узбережжі Криму
зарік.

Різницю між поглинутою сонячною радіацією і величиною теплового
випромінювання підстилаючої поверхні називають радіаційним балансом. Він
може бути додатним (удень, улітку) і від’ємним (вночі, взимку).
Визначається він у тих самих одиницях, що й сонячна радіація — МДж/м2.
На півночі середня величина його становить близько 1700 МДж/м2, у
центральній частині держави — 1850 МДж/м2, а на півдні — до 2650 МДж/м2.

Типи повітряних мас та їх вплив на клімат України

На клімат України спливають арктичні, помірні і тропічні повітряні маси.

Арктичне повітря формується над Арктикою. Воно холодне, сухе, чисте. Не
зустрічаючи перешкод, воно проникає далеко на південь Східноєвропейської
рівнини. Взимку арктичні маси приносять морозну суху та малохмарну
погоду, навесні та восени — заморозки.

Помірні повітряні маси формуються в середніх широтах і дуже
відрізняються своїми властивостями від арктичних. На терени України вони
приходять здебільшого з Атлантики у вигляді західних вітрів. Морське
помірне повітря з Атлантичного океану, просуваючись на схід, поступово
віддає свою вологу. Влітку воно зменшує спеку, особливо на заході
України, підвищує вологість повітря і приносить опади, а взимку
пом’якшує морози, викликає снігопади і відлиги.

Континентальне помірне повітря надходить в Україну переважно з
внутрішніх районів Євразії і надає клімату сухості. Взимку
встановлюється ясна і морозна погода, а влітку — суха, ясна і спекотна.

На клімат нашої країни впливають і тропічні повітряні маси, морські — з
боку Середземного моря, континентальні — з внутрішніх районів
Євразійського континенту. Вони завжди теплі, мають високу температуру.
Сформувавшись над субтропічними районами Атлантики і прийшовши на терени
України, морське тропічне повітря переважно зумовлює влітку теплу
похмуру погоду із затяжними дощами, а взимку — різке потепління.

Континентальне тропічне повітря з внутрішніх районів Азії бідне на
вологу, але містить багато пилу. Воно спричиняє спекотну і суху погоду,
а інколи посухи та суховії.

Антициклони і циклони переміщуються на територію здебільшого з заходу
на схід. Це зумовлено західним перенесенням повітря у помірних широтах,
в яких розміщена територія України. Тривалість «життя» циклону від 1-2
до 5-7 діб, антициклону — до кількох тижнів. Тому для України пересічна
річна кількість днів з циклонами (130) менша, ніж з антициклонами (235),
хоч за рік над територією нашої країни проходить понад 45 циклонів і 35
антициклонів. Найчастіше циклони спостерігаються з листопада до березня,
найрідше — наприкінці весни.

Формуються циклони і антициклони переважно в одних і тих районах земної
кулі. Циклони, що надходять на територію України, зароджуються протягом
року північніше Ісландії (Ісландський мінімум). Антициклони пов’язані в
більшості випадків з діяльністю Азорського максимуму. Влітку антициклони
інколи заходять у межі України з Арктичного, а взимку з Азіатського
максимумів. Вони, на відміну від перших центрів дії атмосфери, мають
сезонний характер.

Основні кліматичні показники. розподіл температур повітря і опадів по
території України

Характеризуючи погоду, говорять про температуру повітря, опади,
вологість а також деякі атмосферні процеси, їх називають
метеорологічними елементами.

Температура повітря змінюється відповідно до сонячної радіації, а отже
знижується з півдня на північ. Середньорічна температура повітря в
Україні коливається від +11°С … +13°С на півдні до +5°С …+7°С на
півночі.

Пересічна середня температура найхолоднішого місяця (січня) змінюється
від -7°С … -8°С на північному сході країни до +2°С … +4°С на
Південному узбережжі Криму. В окремі роки спостерігаються зниження
середньомісячних температур до -15″С.

У найтеплішому місяці (липні) середньомісячна температура змінюється
від +17°С … +19°С на півночі та північному заході країни до +22°С …
+23°С у південних районах, +25°С — на Південному узбережжі Криму.

Січневі ізотерми мають, в основному, напрямок з північною заходу на
південний схід, а липневі — з південного заходу на північний схід. Отже,
йдуть вони майже перпендикулярно одні до одних, а тому різниця
температур найхолоднішого і найтеплішого місяця (амплітуда температур)
змінюється з заходу на схід. Ця особливість клімату пов’язана з
зменшенням впливу на нього Атлантичного океану. Водночас посилюється
вплив материка, тобто континентальність клімату.

Зростання континентальності клімату з заходу на схід підтверджується і
тим, що абсолютні мінімальні температури (нижче -40°С) спостерігаються
на сході, а абсолютні максимуми (+41 °С … +42°С) — на південному сході
України.

На рівнинній території України річна кількість опадів також змінюється
в напрямку з заходу на схід (від 700 мм на заході Полісся і лісостепу до
300-350 мм у південних районах). Найбільше опадів випадає на гірських
хребтах Карпат (в окремих місцях — понад 1500мм), а у Кримських горах —
понад 1000 мм за рік.

?BYaa?ae?aeoaeuaeoehii‚iOeiiO?OciiiiW

t

B#<%n(?*’-Ue4-7b9?BAeDoooooooooooooooooooooooooooo ???????¤?¤?$??????дів розподіляється нерівномірно за сезонами. У теплу пору їх випадає у 2-3 рази більше, ніж у холодну. Винятком є Південний берег Криму, де опади с переважно в холодну пору року. Це пов'язано з тим, що влітку тут панують повітряні маси з високим тиском і низхідним рухом повітря. Максимальна кількість опадів на більшості території України припадає на червень - липень, причому у червні вона різко зростає порівняно з травнем. Улітку спостерігаються часті грози і зливи, що становлять 200 мм опадів на рівнині й до 300 мм у Карпатах. Різною на території України є середня кількість днів з опадами. На півдні Причорноморської низовини вона коливається від 5 до 9, а у північній і західній частині країни - від 10 до 16 днів за місяць. Найбільше їх взимку, а найменше - в серпні-вересні. Перший сніг випадає наприкінці жовтня - в листопаді. Сталий сніговий покрив утворюється на півночі у кінці листопада і лежить до першої декади квітня. На півдні України сніг вкриває землю у середині грудня, а тане на початку березня. На території країни зими, коли б сніг лежав постійно протягом 3-4 місяців, бувають дуже рідко, а у південних районах половина зими не має стійкого снігового покриву. Висота снігового покриву на Поліській низовині змінюється від 30 до 20 см, а в Причорномор’ї - до 10 см. Сильні вітри на півдні часто здувають сніг з відкритих місць у долини річок, балки, що не дає можливості створити достатній запас вологи на полях. Абсолютна річна кількість опадів на території країни ще не свідчить про достаток вологи. Адже значна частка вологи випаровується, а величина випаровування залежить від температури. Чим вища температура повітря, тим більше вологи воно може в собі містити, а отже - більше вологи може випаровувати. Величина випаровуваності може бути меншою або більшою, ніж кількість опадів. Співставивши ці дві величини, можна визначити зволоженість території. Характеризують її коефіцієнтом зволоження, що визначається відношенням кількості опадів до величини випаровуваності за певний період. Тобто, K= O/B, де О - річна кількість опадів, В - величина випаровуваності, К - коефіцієнт зволоження. Якщо К=1, то зволоження достатнє, К>1 — надмірне,
К<1 - недостатнє, К< 0,3 - бідне. На північному заході України випаровуваність дещо менша, ніж кількість опадів, тому ця територія має достатнє, зволоження, а в Карпатах і Криму воно навіть надмірне. У південних і південно-східних районах країни величина випаровуваності значно більша від кількості опадів, а, отже, зволоження недостатнє. Таким чином, у напрямку з заходу на схід в Україні зростає континентальність клімату, яка проявляється не тільки у зростанні амплітуди температур, але і у зменшенні кількості опадів та коефіцієнта зволоження. Загальні риси клімату України Територія України лежить у помірно континентальній області помірного кліматичного поясу. Значні зміни висоти Сонця над горизонтом, тривалості дня, циркуляції атмосфери, а також характеру підстилаючої поверхні у різні нори року в помірному поясі визначають закономірне чергування сезонних типів погоди. Зима в Україні характеризується морозною погодою з випаданням снігу і встановленням снігового покриву. Триває вона 4-3 місяці, а починається у кінці листопада - на початку грудня, коли утворюється сталий сніговий покрив. Сніг впродовж зими декілька разів сходить і випадає знову. Приходить зима в Україну з північного сходу і найпізніше досягає Кримського півострова. Для неї характерна значна мінливість погодних процесів: сильні похолодання часто змінюються різкими потепліннями з відлигами; періоди хмарної і теплої погоди з опадами у вигляді мокрою снігу і дощу змінюються безхмарною погодою. Відлиги (8-10 днів протягом зими) охоплюють більшу частину території, іноді і всю країну, що спричиняється перенесенням теплих повітряних мас з Атлантики. Весна на теренах України найраніше настає на південному заході і широко просувається на північний схід. Бувають заморозки, викликані вторгненням холодного арктичного повітря з півночі. Весна закінчується цвітінням акації. Якщо середньодобова температура переходить через +15°С, настає літо. Літо тепле, на півдні - спекотне. Максимальні температури повітря спостерігаються в серпні. Цей місяць характеризується часто безхмарною посушливою погодою. На всій території України влітку проходять грози та зливові дощі. На літо припадає близько 40 % річної норми опадів. Тільки в південних районах літо посушливе. Осінь у нас порівняно тепла і тривала, з ясними сонячними днями та прохолодними ночами, нерідко з заморозками. Негода з затяжними дощами, низькими температурами повітря настає в кінці осені (жовтень-листопад). Найбільше вона відображена на заході та півночі країни. У помірно континентальній області клімату України виділяють на рівнині атлантико-континентальну і континентальну підобласті, а у Карпатах - карпатську і закарпатську. На Південному березі Криму погода взимку визначається впливом помірних повітряних мас, а влітку - тропічних. Тому опади тут характерні в основному взимку, бувають і у вигляді снігу, але сніговий покрив не утворюється. Літо сонячне, сухе і спекотне. Клімат України сприятливий для життя і діяльності людини. Кліматичні умови враховують, коли вибирають місця для будівництва житла, господарських об'єктів, транспортних шляхів. Від них залежить робота водного транспорту. Несприятливі погодні явища в Україні Клімат України сприятливий для розвитку сільського господарства. Всюди є можливість вирощувати культури помірного поясу: на півночі, де менше тепла, - вологолюбні і невибагливі рослини; на півдні та Закарпатті - теплолюбні та посухостійкі; у середній, лісостеповій частині - зернові, цукрові буряки тощо. Однак, для клімату України характерні і деякі несприятливі погодні явища. У літній період на території України часто спостерігаються грози, 25-30 днів (у Карпатах - до 40), які супроводжуються зливами, інколи градом. Град випадає на рівнинах 2-3 рази, а в Карпатах - до 4-6 разів. 15-30 днів у році з туманами (в горах до 130 днів). Значної шкоди сільському господарству завдають заморозки, восени (з другої половини вересня) і навесні (квітень - травень). Взимку для всієї території України характерні ожеледі, тривалість яких коливається від кількох годин до 10 днів і більше. Ожеледдю називають удільний шар льоду, що утворюється на гілках дерев, телефонних та електропроводах, а також на поверхні землі при температурі від 0° до -3° внаслідок замерзання крапель дощу, мряки чи туману. Ожеледь, яка покриває дорогу називають ожеледицею. Хуртовини найчастіше бувають у січні - лютому. У літній період (інколи навесні та восени) виникають посухи, котрі повторюються, як правило, через 2-3 роки і завдають чималих збитків сільському господарству, особливо на півдні та південному сході країни. У весняно-літній період спостерігаються пилові бурі, тривалість яких коливається від кількох хвилин до кількох діб. Їх спричиняють суховії, що дмуть із пустельних, напівпустельних просторів Середньої Азії. Важливу роль у прогнозуванні несприятливих явищ має гідрометеорологічна служба України. Вона охоплює близько 130 гідрометеорологічних станцій у різних кутках країни, де за єдиною програмою 8 разів на добу (через кожні 3 години) фіксуються дані приладів. Метеорологічні та гідрологічні спостереження здійснюють також 14 морських станцій, спеціалізовані обсерваторії та інші станції. Зібрана інформація надходить у гідрометцентр України, який обробляє інформацію і повідомляє прогнози населенню та підприємствам і організаціям. Агрокліматичні ресурси України Агрокліматичні ресурси оцінюються переважно за сумою активних температур та зволоженістю території. Середньодобові температури, що перевищують 10 °С, називають активними. Їхню величину за рік підсумовують. Найбільша сума активних температур спостерігається на Південному березі Криму (3600 °С). На рівнинах вона зменшується до 2400 °С на півночі і до 1600 °С - у верхів'ях Карпат. Отже, рівнинні території України є достатньо теплими для вирощування більшості культур помірного поясу. Середньо- і пізньостиглі сорти соняшнику, кукурудзи, винограду можуть достигати лише у південних районах країни і на Закарпатті. Щодо зволоження території, то воно надмірне у Карпатах та Західному Поліссі, де плоскорівнинний рельєф зумовлює потребу в осушенні земель. Територія решти Полісся та більшості Лісостепу достатньо зволожена і сприятлива для вирощування льону, картоплі, цукрових буряків. Східна частина Лісостепу та Степу мають недостатнє зволоження і потребують зрошення. Найбільша величина сонячної радіації і кількість сонячних днів в Україні характерна для Кримського півострова. Тому тут ресурси сонячної енергії можуть використовуватись для виробництва електроенергії. У Криму та Карпатах спостерігається найбільше вітрів, що часто характеризуються великою швидкістю (40 м/с), використання енергії вітру у гірських та деяких рівнинних районах (будівництво вітряних двигунів, електростанцій) має значну користь для господарства. Грунтовий покрив України. Земельні ресурси Утворення і поширення грунтів, рослинності, тваринного світу залежать від властивостей порід, що складають земну поверхню, форм рельєфу, кліматичних умов, господарської діяльності людини. В їх розміщенні на території України простежуються дві основні закономірності: широтна зональність на рівнинній частині та висотна поясність в Українських Карпатах і Кримських горах. Ґрунтовий і рослинний покрив змінюється також і в довготному напрямі у зв'язку з посиленням континентальності клімату у напрямки із заходу на схід. Різні типи грунтів в Україні займають неоднакові площі. На півночі рівнинної частини, на Поліссі, поширені дерново-підзолисті сірі лісові і темно-сірі опідзолені грунти. Дерново-підзолисті утворилися на водно-льодовикових, льодовикових та глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і піщаних рівнинах. Розріз (профіль) цих фунтів поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний (18-24см), але чітко виражений підзолистий горизонт, з якого вимиваються поживні речовин. Ґрунти бідні на гумус (0,7-2,0 %), для підвищення їх родючості вносять органічні і мінеральні добрива. Дерново-підзолисті грунти завдяки вмісту в них сполук заліза та алюмінію мають кислу реакцію грунтового розчину, тому їх треба вапнувати. Сірі лісові грунти сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові грунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти. Їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в ньому міститься 2,5-3,0 % гумусу. Темно-сірі опідзолені грунти мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5-4,5 %, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор, ніж сірі лісові фунти. У лісостеповій і степовій зонах України поширені чорноземні грунти. Вони утворилися під трав'янистою рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки невеликій кількості опадів, поживні речовини, що утворюються з решток рослин, не можуть вимитись, вони накопичуються в грунті. Тому чорноземи мають потужніший, ніж всі інші грунти, гумусовий горизонт. З цим пов'язана їх висока родючість. Розрізняють чорноземи опідзолені, типові, звичайні, південні і чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід. Опідзолені чорноземи займають значні площі в північній частині лісостепової зони, поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській, Середньоросійській височинах. Вони ззовні подібні до темно-сірих опідзолених грунтів, але мають потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу - 3,5-5,5 %. Опідзолені чорноземи утворилися в процесі природного заростання степових просторів широколистими лісами. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими. Типові чорноземи утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню в них коріння і вологи. Тому їх гумусовий горизонт досягає глибини 120-150см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Ці грунти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6 % гумусу. Родючість їх також є високою. Типові чорноземи займають лівобережну частину Лісостеп). Звичайні чорноземи поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними і типчаково-ковиловими степами за умов посушливого клімату, глибокого залягання грунтових вод. Потужність їх менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4-5 до 6,5 %. Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини. Степовому Криму. Ці грунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення грунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих фунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0 % гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих грунтах потрібне зрошення. Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені на Донецькій височині, в Степовому Криму і передгір'ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в грунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих грунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою. На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови посушливі, поширені темно-каштанові і каштанові грунти. Їх гумусовий горизонт має потужність 40-50 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,0-4,5 %. У заплавах річок та зниженнях значні площі займають лучні і дернові ґрунти. Ці грунти утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. Вміст гумусу у верхньому горизонті лучних грунтів становить 3-6 %, вони багаті на поживні речовини. У зоні мішаних лісів, долинах річок, на межирічних зниженнях поширені болотні ґрунти. Вони утворилися в умовах надмірного зволоження при високому рівні ґрунтових вод. Серед них розрізняють болотні мінеральні, торфово-болотні, торфові грунти. Останні мають шар торфу глибше 50 см. Для сільськогосподарського використання цих грунтів треба застосовувати меліоративні заходи. На невеликих ділянках серед каштанових ґрунтів, на терасах річок, прибережних територіях поширені солончаки. Вони не мають властивого ґрунтам поділу на горизонти. В Україні переважають содові та хлоридно-сульфатні солончаки. Окремими плямами серед лучно-чорноземних, темно-каштанових та каштанових ґрунтів в лісостеповій і степовій зонах поширені солонці. Їх особливістю є щільний солонцюватий горизонт, що значно погіршує фізичні властивості цих ґрунтів. У зниженнях - подах Причорномор'я, де є умови для періодичного промивання ґрунтів, утворились солоді. Вони мають погані фізичні властивості, невисоку родючість. В Українських Карпатах характер ґрунтового покриву змінюється з висотою. На Закарпатській низовині залягають лучно-буроземні грунти. Вони утворились під лучною і деревною рослинністю на алювіальних відкладах. Вміст гумусу в їх верхньому шарі становить 3-5 %. У Передкарпатті поширені буро-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти, що мають невисоку природну родючість. У південно-західних передгір'ях поширені буроземно-підзолисті грунти. Вони мають буруватий колір, оскільки містять сполуки заліза. Грунти утворились під широколистими лісами в умовах теплого і вологого клімату. У гірсько-лісовому поясі на висотах від 300 до 1450м переважають бурі лісові грунти. Вони сформувалися під широколистими і хвойними лісами на продуктах вивітрювання гірських порід. Гумусовий горизонт їх має потужність від 30 до 40 см. Ці ґрунти щебенюваті, містять 2,5-4,0 % гумусу, кислі, придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На північно-західних схилах над бурими лісовими ґрунтами вузькою смугою поширені гірсько-підзолисті грунти. Вони мають невелику потужність, характеризуються значною щебенюватістю. На плосковершинних схилах хребтів і вершинах поширені гірсько-лучні і гірсько-торфові грунти. Вони утворились під лучною рослинністю в умовах надмірного зволоження на пісковикових породах. Г'ірсько-торфові грунти мають незначний торфовий горизонт. У Кримських горах, в їх північних передгір'ях сформувались чорноземи південні і дерново-карбонатні грунти. Гумусовий шар чорноземів невеликий, близько 25 см. Материнськими породами є лес і червоно-бурі глини. Вміст гумусу у верхньому горизонті 3,0-3,5 %. Дерново-карбонатні грунти малопотужні, щебенюваті. В нижньому поясі південного схилу Кримських гір до висоти 300 м поширені коричневі грунти. Вони утворились під розрідженими лісами і чагарниками, трав'янистою степовою рослинністю на продуктах вивітрювання карбонатних порід. Гумусовий горизонт мас сірувато-коричневий колір до глибини 25-33 см. Вміст гумусу у верхньому шарі становить 5-7 %. На крутих схилах ці грунти піддаються змиву водами атмосферних опадів. В цьому ж поясі поширені червоні ґрунти, що утворились під трав'янистою рослинністю. Вміст гумусу в їх верхньому шарі 3,0-3,5 %, вони щебенюваті. Ґрунти придатні для садів і виноградників. Північні схили Головного пасма вкрито бурими лісовими грунтами. Вони утворились під широколистими лісами в умовах м'якого теплого клімату. У верхньому горизонті цих грунтів міститься 4-5 % гумусу. В цьому поясі під сосновими лісами утворились бурі опідзолені грунти, а вище - гірські чорноземні грунти. Вони утворились під гірською степовою рослинністю на щебенюватих продуктах вивітрювання вапнякових порід, їх гумусовий горизонт неглибокий, має темно-сірий колір. У гірських чорноземах міститься 4-7 % гумусу. Земельні ресурси - землі, що використовуються або можуть бути використані для сільського чи лісового господарства, містобудування та ін. Україна має багаті земельні ресурси. Площа її земельного фонду — 60,4 млн.га, з них сільськогосподарські угіддя становлять 70% площі всіх земель. Серед них орні землі займають в середньому 79% (один з найбільших показників у світі). Більша частина всіх сільськогосподарських угідь і 60 % орних земель припадає на чорноземні грунти. Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але в різних природних зонах спостерігаються відмінності. В зоні мішаних лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та степовій зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів України. Розораність земель у лісостеповій зоні — близько 70 %, а у степовій зоні - понад 80 %, тут найбільш поширене зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають ліси, луки; ділянки з орними землями поширені в передгір'ях, міжгірних улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні землі займають незначні території. Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно. Найбільші площі займають землі сільськогосподарського призначення. Значна частина припадає на населені пункти. В населених пунктах 80 % земель становлять присадибні ділянки. Землі лісогосподарського призначення становлять 11,6%. Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, перезволоженість, засолення, посушливість, солонцюватість та ін.). Рослинний світ України Флора України характеризується значною різноманітністю видового складу. На території України нараховується до 16 тис. видів рослин, в тому числі понад 4 тис. видів вищих дикорослих рослин. Із покритонасінних найбільше зустрічаються у нас рослини родини складноцвітих (700 видів) та бобових (близько 300 видів). Сучасна флора України сформувалася в кінці антропогену, після материкового зледеніння. Впродовж попередніх періодів вона зазнавала значних змін. Сучасних рис рослинний покрив нашої країни почав набувати з другої половини мезозойської ери, після виникнення покритонасінних. Флора палеогену була тропічною. До її складу входили пальми, миртові, лаврові, були поширені види секвої, болотяного кипарису. З початку неогену рослинний світ поступово набуває рис широколистяної зони. Серед видів починають панувати буки, дуби, каштани, горіхові. У другій половині цього геологічного періоду лісова рослинність була поширена майже на всій території України. У видовому складі її переважали: з листяних - береза, дуб, граб, бук, клен, горіх, а з хвойних - ялина, ялиця, болотяний кипарис. В антропогені, внаслідок материкових зледенінь на півночі Європи відбувалися значні зміни у складі рослинності. Під час похолодань поширювалися сосново-березові ліси, а широколистяні породи дерев збереглися лише у окремих сприятливих місцях. На півдні України протягом антропогену панувала степова рослинність, Деякі рослини (тис ягідний, рододендрон жовтий, сосна кедрова) збереглися без змін протягом кількох геологічних епох і зараз зустрічаються на теренах України. Такі рослини, які живуть зараз у деякій невідповідності із сучасними умовами існування, називають реліктовими. Під впливом господарської діяльності людини сучасний рослинний покрив зазнав значних змін. Скоротилася площа лісів і майже зникла степова рослинність, змінився видовий склад флори. Зараз у межах України росте понад 400 видів культурних рослин, а також декоративних, завезених з інших країн (тополя пірамідальна, біла акація, дуб канадський. бузок садовий тощо). Основними типами рослинності в Україні є лісова, степова, лучна і болотна. Лісова рослинність. Загальна площа лісів в Україні – близько 10 млн. гектарів, що становить приблизно 14 % її території. Найбільшою є лісистість в Українських Карпатах (40,5 %) і Кримських горах (32 %).  Ліси Українських Карпат Лісистість природних зон рівнинної частини закономірно зменшується з півночі на південь від 26,1% (зона мішаних лісів) до 12,5% (Лісостеп) і 3,8% (Степ). У лісах переважають молоді та середньовікові дерева, поширені такі породи, як сосна, ялина, бук, дуб. Вони займають близько 90 % лісопокритої площі. Крім того, є насадження граба, липи, клена, берези, тополі, вільхи тощо. Соснові (борові) ліси займають великі площі на Поліссі, а також у долинах річок Лісостепу і Степу. Вони ростуть на дерново-підзолистих піщаних ґрунтах, бідних на гумус та поживні речовини. На кращих грунтах поширені дубово-соснові ліси. Степова рослинність в природному вигляді до нього часу збереглася тільки на схилах балок, у передгір'ях Криму, на піщаних косах Азово-Чорноморського узбережжя, островах. Ділянки цілинних степів охороняються в заповідниках. У поширенні степової рослинності простежується певна закономірність: в лісостеповій зоні на безлісих територіях у минулому розвивались лучні степи на глибоких чорноземах. У типовій степовій зоні на півночі була поширена різнотравно-типчаково-ковилова рослинність на звичайних чорноземах, на півдні - типчаково-ковилова на чорноземах південних і темно-каштанових грунтах, вздовж Азово-Чорноморського узбережжя – полиново-злакова рослинність на каштанових солонцюватих грунтах. Лучні степи поділяються на рівнинні та гірські (кримські). В їх травостої переважають злаки – ковила, типчак, тонконіг вузьколистий; з різнотрав'я — конюшина, гадючник, маренка, шавлія лучна тощо; з ефемерів та ефемероїдів - незабудка, переломник, крупка. Різнотравно-типчаково-ковилові степи мають густий трав'яний покрив, що складається з ковили, тонконога, стоколосу, вики конюшної, горицвіту весняного, молочаю степового, шавлії, астрагалу, в минулому займали простори Причорноморської низовини. У трав'яному покриві типчаково-ковилових степів переважають посухостійкі злаки; типчак, ковила українська, келерія, з різнотрав'я - кахрис, ферула, будяк, пижмо тощо. У травостоях полиново-злакових степів переважають посухостійкі (ксерофітні) дернинці злаки (типчак, ковила, житняк), полини, кермек та ін. На Донецькому кряжі і сході України у минулому були поширені чагарникові степи. В них представлені зарості карагани - кам'янисто-степового чагарника. Невеликими ділянками в Кримських горах трапляються напівсаванні степи. В цих степах до злаків домішуються субтропічні види, поширені також люцерна, пирій повзучий, горошок та ін. Луки залежно від умов розміщення поділяються на заплавні, суходільні, низинні, гірські. На заплавних луках поширені зарості лози, трави з вівсяниці, мітлиці, келерії, а також конюшина, жовтець, щавель, деревій тощо. На суходільних луках ростуть мітлиця, пахучий колосок, костриця, кульбаба, волошки. Низинні луки приурочені до знижень на вододілах, терасах, долинах, тому вони тривалий час обводнені. В їх трав'яному покриві переважають вівсяниця червона, тимофіївка лучна, осока звичайна, конюшина лучна і біла. Луки використовуються як сіножаті. Гірські луки поширені в Українських Карпатах. У травостої гірських луків поширені вівсяниця, білоус, конюшина, лядвенець. В субальпійському поясі сформувались луки з білоуса, тимофіївки, осоки вічнозеленої, вівсяниці. Болотна рослинність розвивається у зниженнях з надмірним зволоженням. Болота займають близько 2 % території України. Найбільше поширення вони дістали на Поліссі. Болота мають значні запаси торфу. За розміщенням розрізняють болота заплавні, низинні, долинні, притерасні, старих річищ. Найбільш поширені низинні болота. В їх рослинному покриві переважають трав'яні і трав'яно-мохові угруповання. Поширені осока, очерет, рогіз, тростяниця, хвощ, лепеха та ін. З дерев – вільха чорна, менше – сосна, береза, верба, чагарники з верби і берези. Багато боліт осушено. Меліоровані болота використовуються як сіножаті, на них вирощують технічні, кормові та зернові культури. Тваринний світ України Різноманітність природних умов зумовлює багатство тваринного світу України. На її території водяться ссавці (100 видів), птахи (360 видів), риби (200 видів), плазуни (20 видів), земноводні (17 видів). Тваринний світ змінювався впродовж геологічних періодів та в історичний час. Дослідники вважають, що наприкінці палеогену тут водилися свиноподібні тварини – антракотерії, безрогі носороги, білки, з птахів – баклани, мартини, кулики, качки, лелеки, сови. У річках жили крокодили, в морях – хижозубі кити. Наприкінці неогену (1 млн. років тому), коли площа суходолу досягла сучасних розмірів, типовими представниками тваринного світу були: із ссавців – коні-гіпаріони, жирафи, мавпи-макаки, дикобрази, шаблезубі тигри, ведмеді, лисиці, їжаки, хохулі, зайці; з птахів – марабу, страуси, фламінго, дикі кури. В антропогені під час наступання льодовика вимерли гіпаріони, носороги, мавпи, жирафи, страуси, марабу. Натомість з'явилися мамонти, волохаті носороги, велетенський і північний олені, печерні ведмеді і леви, гієни плямисті. У післяльодовиковий період, коли кліматичні умови стали близькими до сучасних, ця фауна збідніла. З'явилося багато нових видів: зубри, дикі коні-тарпани, первісні бики-тури, дикі осли-кулани, сайгаки, ведмеді, траплялись леви та гієни. До зникнення мамонтів, волохатих носорогів і велетенських оленів спричинилось поширення скотарства і землеробства. Особливо змінився тваринний світ у нашому тисячолітті у зв'язку із зростанням населення та розвитком сільськогосподарського виробництва. У XVI ст. на Поліссі зникли кулани, в лісостеповій і степовій зонах – дикі коні, сайгаки, в Карпатах – сарна, заєць-біляк, біла куріпка. В сучасних умовах відбулися і відбуваються великі зміни у видовому і кількісному складі диких тварин. На території України для кожного природного комплексу (зони хвойно-широколистих лісів, Лісостепу, Степу, Українських Карпат, Кримських гір, лимано-дельтових і прибережно-морських районів морів) характерний свій тваринний світ. Для зони мішаних лісів найбільш типові такі види тварин, як лось, косуля, свиня дика, олень благородний, білка, куниця лісова, борсук, соня лісова, трапляються бурий ведмідь, рись, заєць-біляк. У лісах, на луках і болотах водяться полівка лісова, лісова і польова миші, бурозубки звичайна і мала, кутора, кріт. Досить багато є лисиць і вовків, 3 птахів – тетерев, рябчик, глухар, дятел чорний, шпак, синиця, дика качка, кулик, деркач, журавель сірий, дикий голуб. З плазунів поширені гадюка звичайна, вуж звичайний, ящірка прудка, болотяна черепаха. Із земноводних – тритони, ропухи, жаби та ін. З комах – сосновий і непарний шовкопряди, короїд, хрущ, ґедзь. Останніх багато на заболочених місцевостях. У тваринному світі лісостепової зони поєднуються лісові і степові види. В лісах водяться білка, борсук, косуля, дика свиня. Для відкритих просторів характерними є ховрах, сліпак, кутора, хом'як, сіра полівка, трапляється тушканчик великий та ін. З птахів водяться куріпка сіра, перепілка, ракша, іволга, сорокопуд, дятел строкатий, чайка, лелека білий. З комах – озима совка, буряковий довгоносик, клоп-черепашка та ін. У степовій зоні найбільш типовими із ссавців є ховрах сірий, тушканчик великий, полівки сіра та степова, хом'ячок сірий, сліпак, тхір степовий, степова мишівка, куниця кам'яна, дикий кролик. У південно-східних районах поширені бабак, лисиця-корсак, тхір-перев'язка, їжак вухатий. З птахів – жайворонок, перепілка, вівсянка, сіра куріпка. Зрідка трапляються дрофа, степовий журавель, степовий орел, канюк. Типовими степовими плазунами є полоз жовтобрюхий і гадюка степова. На Азово-Чорноморському узбережжі, де степові ділянки чергуються з піщаними косами, заплавними лісами, луками і болотами, лиманами і прибережними морськими просторами, тваринний світ багатий і різноманітний. Поряд із степовими водяться болотні і водоплавні тварини. З птахів характерні чайка, мартин сріблястий, норець, качка, чапля, бугай. У дельтах Дунаю, Дністра і Дніпра гніздяться гуска сіра, лебідь-шипун, пелікан. У заповідниках реакліматизовано оленя звичайного і бабака, акліматизовано оленя плямистого, ондатру, фазана. В Українських Карпатах водяться косуля, олень, свиня дика, білка, куниця, борсук, полівка, бурозубка. Трапляються лось, ведмідь, рись, дикий кіт. З птахів – глухар, тетерев, рябчик, дятел, шишкар, беркут, шуліка, сова, сапсан. Характерними плазунами є полоз, гадюка, мідянка, вуж, ящірка. З комах поширені короїди смерековий і буковий, непарний шовкопряд, букова плодожерка. У Кримських горах водяться олень, косуля, куниця кам'яна, борсук, кажан, лісова миша, муфлон, білка-телеутка. З птахів характерні гриф чорний і сип білоголовий, сойка чорноголова, мухоловка, синиця; із плазунів – гекон кримський, полоз леопардовий, ящірки; з земноводних тритон гребінчастий, ропуха, квакша. Серед комах багато середземноморських видів, з яких найбільш поширені восковик, ковалик, хрущ кримський, богомол кримський, цикади та ін. Фауна Азовського моря і узбережжя Чорного моря мас багато спільного, оскільки ці басейни сполучені Керченською протокою і між ними відбуваються періодичні міграції риб багатьох видів. Однак помітні і специфічні місцеві види. Для Азовського моря характерні оселедець керченський, пузанок, хамса- велика камбала, тюлька, бичок; для Чорного моря – осетер, білуга, севрюга, скумбрія, ставрида, кефаль, кілька, лосось чорноморський, оселедці дніпровський і дунайський, морський коник. У Чорному морі із ссавців живуть дельфіни трьох видів – звичайний, афаліна та пихтун, а також білочеревий тюлень. З прісноводних риб найціннішим є лосось дунайський, верховодка, харіус, щука, лин, лящ, судак, сом, окунь, карась, сазан, тараня. В карпатських річках водяться форель і харіус, у великих водосховищах – цінні промислові риби: судак, лящ, сазан, акліматизувались білий амур і товстолобик. До Червоної книги України занесено 85 видів рідкісних тварин, а також ті види, що знаходяться під загрозою зникнення. Внутрішні води України До поверхневих вод належать річки і канали, озера і водосховища, болота. В Україні нараховується майже 4 тис. малих річок (завдовжки до 100 км), 123 – середніх (100-500 км), 14 – великих (понад 500 км). Річки є найактивнішою ланкою серед вод суші. Вони повертають у море більшу частину опадів, є основним джерелом води для господарських та побутових потреб людини, а також транспортними шляхами та джерелом енергії. На території країни ріки розподіляються нерівномірно. Це зумовлено характером рельєфу, кліматом, водопроникністю гірських порід, особливостями рослинного покриву та іншими природними чинниками. Для порівняння використовують щільність річкової сітки, яка визначається відношенням загальної довжини річок до площі території. Найбільша її щільність у Карпатах (до 1,1 км/км2), а в степах між річками Дніпро і Молочна цей показник найменший – 0,25 км/км2. Переважна більшість річок України належить до басейнів Чорного та Азовського морів і тільки 4 % – до басейну Балтійського моря. Це зумовлено загальним нахилом поверхні України. На заході країни проходить Головний Європейський вододіл, що розділяє басейни українських річок між басейнами згаданих морів. Від рельєфу залежить падіння та середній похил річок, швидкість їх течії, будова річкових долин. Гірські річки Карпат і Криму характеризуються не тільки значним похилом та швидкістю, але й глибокими (до 900 м) долинами зі стрімкими схилами, порогами і водоспадами. Утворюються порога і перекати й на деяких рівнинних річках, що перетинають Подільську і Придніпровську височини. Через малий похил річок Полісся їхні течії дуже сповільнюються, що значно посилює заболоченість прилеглих територій. Чим більший похил річки, тим більшу роботу вона виконує, розмиваючи і переносячи тверді частинки зруйнованих гірських порід, а в гирлі вони можуть утворювати дельту Серед річок, що протікають через Україну, добре сформовану дельту має річка Дунай. На півночі України в лісовій зоні мутність води мала. Вона не перевищує 20-50 г/м3, що зумовлено надмірним зволоженням, слабо порізаним рельєфом, малим похилом річок. У лісостепу, де багато суглинистих відкладів і висока розораність прилеглих територій, річна величина мутності води річок – 100-250 г/м3. Максимальні значення мутності досягають 3000 г/м3. У степових річках мутність води середня, концентрація наносів у воді тут досягає 250-500 г/м3. У Карпатах і Кримських горах водні потоки, що стікають із заліснених схилів, мають мутність 250 500 г/м3. Якщо ж вони стікають з оголених схилів, то мутність становить не менше 5-10 г/м3. Внаслідок випадання зливових дощів можуть сформуватися селеві потоки – короткочасні, з високим підняттям рівня і великим вмістом (10-75 %) твердого матеріалу, потоки, які мають велику руйнівну силу. Інколи вони руйнують дороги, будівлі, орні землі. Головним джерелом живлення річок України є атмосферні опади. Основна частка (50-80 %) у живленні рівнинних річок припадає на талі снігові води, а гірських – на дощові. Підземне живлення річок більшої частини території становить 10-20% і тільки для деяких районів – до 50%. Таким чином, річки України мають переважно мішане живлення – талими сніговими, дощовими та підземними водами. Так називають тип живлення, при якому жодне джерело надходження води не становить більше 50 %. Якщо величина одного з джерел становить від 50 до 80 %, то його називають переважаючим, якщо понад 80 % – виключним. На території України є деякі відмінності у характері живлення річок. Сніговий покрив є переважаючим джерелом живлення для річок Полісся. Значення дощового живлення на рівнинних річках зменшується з півночі на південь від 10 до 1 %. В цьому ж напрямку приблизно зменшується і показник живлення підземними водами. У водному режимі рівнинних річок України чітко відображена весняна повінь і зимова та літня межень. Восени спостерігається незначне підняття рівня води. Літня межень інколи порушується незначними дощовими паводками, а зимова – відлигами. Період повені починається у березу квітні і триває на великих річках 2-3 місяці, а на малих – 10-15 днів. Формування паводкового режиму гірських річок зумовлене зливовими дощами та значним похилом водотоків. Для карпатських річок паводки характерні впродовж року, а в Кримських горах – переважно взимку та навесні. Льодостав на річках України формується у грудні. Тривалість його пересічно – 2-3,5 місяці, у суворі зими – до 4 місяців. Гірські річки Карпат не мають стійкого льодового покриву, а на кримських річках він не утворюється. Скресання і льодохід на річках рівнинної частини України триває від 5 до 25 діб. Найбагаговодніша ріка України – Дніпро. Її середньорічна витрата води в гирлі — 1700 м3/с. Річний стік Дніпра— 53,5 км3. Величина річного стоку річок залежить від клімату. На заході України, де коефіцієнт зволоження близький до одиниці, річний стік найбільший, а найменший він у південних низовинних районах морського узбережжя, де коефіцієнт зволоження помітно менший від одиниці. На величину стоку впливають також геологічна будова басейну річки, його рельєф, ґрунтовий і рослинний покрив. Озеро Синевир Красою Карпат, їх гордістю є озеро Синевир, що знаходиться в одному з мальовничих куточків Закарпаття на Міжгірщині, де високі гори чергуються з глибокими урвищами, бурхливими ріками, потічками і водоспадами, у затишку гір Озерна і Щекул. Сильний землетрус, а можливо, багатовікові вивітрювання, викликали обвал скель, які загатили долину гірського потоку і утворили це чудове озеро, що зібрало, здається, навколо себе всю красу карпатських полонин. Воно, як небо в травні, чисте і голубе. У бездонній глибині його віддзеркалюються шпичасті верхи струнких смерек, могутні гори і білі, як сніг, хмарини. Синевир — типове завальне озеро, оточене мальовничими горами. Озеро розташоване на висоті 989 м над рівнем моря, площа його 7 га, переважні глибини 16—17 м, найбільша глибина 24 м. За площею — це найбільше озеро Закарпаття. Прикрашаючи Синевир, природа була особливо винахідливою і, ніби зелений пухкий м'ячик, кинула на середину озера маленький острівець. Живлять озеро кілька потічків, що витікають з ущелин Горган, а також численні джерела. Допускають, що такі джерела струмують і на самому дні водойми. Відкритого стоку озеро не має. Сама природа утворила в його дні отвір – своєрідний регулятор рівня води. Регулятор той виявився настільки надійним, що навіть під час найбільших паводків озеро не виходить з берегів. Дно озера кам'янисте, вода прозора, прохолодна. Влітку температура води коливається від 12 до 18° тепла. Фауну становлять переважно мікроскопічні ракоподібні. В озері водяться лососеві риби, зокрема форель, для розведення якої тут сприятливі умови. Синевир — незвичайний витвір природи, визначається неповторною красою. Тут люблять відпочивати, до озера проводяться численні туристські екскурсії. Легенда про озеро Синевір В давні-давні часи у місцях, де зараз розташоване озеро був лише великий мочар, і жили коло нього богатирі. Жили вільно серед прекрасної природи, полювали на оленів, вовків, рисей й ведмедів, розводили домашню худобу. Але чомусь вони страшенно вимирали, доки не зостав один-єдиний з-поміж них, на ймення Синевир. Та й минулися бучні виїзди на лови, замовкли мисливські голоси, звуки ріжків. По здобич Синевир ходив тепер сам і тихо, сумно повертався додому. Єдиною втіхою була для нього донечка Чіла, а найбільшою гордістю — білий бик. Але й з того суджено було йому недовго тішитися. Якось всеможні боги обрали собі цей забутий куток землі своїм осідком, тому й повернулися до богатиря непривітним обличчям. Раз повернувся Синевир із полювання і не застав ні Чілі, ні бика. Лише по слідах від могутніх ратиць та ніжок любої доньки, що вели до мочара, пересвідчувався, де мав би шукати. Довго блукав безцільно темними лісами, тоскно згадував, а втомившися, на камінь сів і не зводив очей із того місця на мочарі, яке блищало. Потім устав і велетенською силою рук ламав каміння, близькі скелі й кидав туди, де загинули, як йому здавалося, ті, кого найбільше любив. Доти кидав, доки над мочаром не звелася могила на зріст лежачого бика. Наостанку вирвав величезний камінь, але раптом ударив із-під скелі могутній струмінь води, підхопив Синевира і поніс до мочара. За хвилю котловина наповнилася водою, богатир зник, і лише накидана могила зосталася острівцем серед озера, яке тут постало. Література 1.Синевирське озеро // Легенди нашого краю. - Вид-во: "Карпати". - Ужгород, 1972. - С.43-44. 2.Швець Г.І. Голубі перлини України.- В-во "Радянська школа". - Київ, 1969. - С.174-175. Чорне море Чорне море є внутрішньоконтинентальним морем Атлантичного океану. Омиває береги України, Росії (Краснодарський край), Грузії, Румунії, Болгарії, Туреччини. Море займає площу 420,3 тис. км2, об'єм водної маси становить 547 тис. км3, що перевищує об'єми Каспійського у шість, а Балтійського – у 16 разів, хоча за площею всі три моря майже однакові. Найбільша ширина Чорного моря – від Батумі до Бургаса – 1150 км, найменша між мисом Сарич і мисом Керемпе – 265 км. Здавна Чорне море вважалось непривітним та негостинним. Це пояснює походження його першої назви – “Pontos Axeinos” (Негостинне море). Коли ж під час грецької колонізації мореплавство тут дещо пожвавилось, то і назва змінилась: з того часу воно стало називатись “Pontos Euxenius” (Гостинне море). Пануючи на Чорному морі, греки вели торгівлю з Іраном, Середньою Азією і Східною Європою. Наступниками греків у чорноморській торгівлі були генуезці. Під час турецького панування Чорне море опустіло – шторми і тумани лякали турецьких мореплавців, які дали морю у 13 ст. назву Караденіз (“Kara Deniz”, Чорне – тобто Погане море). Виникнення Чорного моря пов’язане з тектонічними перетвореннями, що відбулися на початку третинного періоду у східному районі Середземного моря. Ще у ранньому пліоцені увесь понтійський простір був частиною великого прісноводного озера, яке виникло внаслідок поділу Сарматського моря на окремі басейни. Пізніші зміни перетворили басейн майбутнього Чорного моря у самостійне озеро, однак на межі пліоцену і плейстоцену відбулися останні вертикальні переміщення ділянок земної кори, внаслідок чого море набуло теперішніх обрисів та глибини. На початку четвертинного періоду подальші тектонічні зміни надали остаточну форму берегової лінії і перетворили річкову долину Босфора у протоку. Береги Чорного моря, крім північно-західних, порізані мало. Прилеглі до України акваторії Чорного моря утворюють великі лимани: Дністровський, Тілігульський, Дніпровсько-Бузький; затоки: Одеську, Каламіцьку, Кіркінітську, Феодосійську. Довжина берегової лінії в межах нашої країни становить 1540 км. Значна її частина припадає на Кримський півострів. Найбільші з островів Чорного моря – Джарилгач, Довгий. Березань, Зміїний. Середня глибина моря становить 1256 м, а максимальна – 2245 м. У північно-західній частині є широка смуга (до 200 км) мілководдя з глибинами до 100 м. Морське ложе з глибинами понад 2000 м займає понад 30 % площі моря. Щорічно річки приносять у Чорне морс близько 310 км3 прісної води, причому понад 130 км3 річного стоку припадає на Дунай, що більше, ніж річні атмосферні опади. Верхньою течією з Азовського моря у Чорне надходять опріснені води, а глибинною течією через Босфор вливаються солоні води з Мармурового моря. Щорічно Чорне море віддає у вигляді випаровування в атмосферу 360 км3 води, решта виноситься поверхневим стоком у Мармурове та нижньою течією – в Азовське моря. У результаті цих процесів солоність поверхневих вод моря становить 17-18 ‰, біля дна вона збільшується до 22-22,5 ‰. Клімат Чорного моря має риси субтропічного, тобто спекотне і сухе літо та теплу і вологу зиму. Безхмарна й спекотна погода влітку зумовлена Азорським максимумом. Лише зрідка проходять грози і смерчі. Взимку середземноморські, рідше – атлантичні циклони спричиняють дощі та тумани. В окремі роки арктичне повітря викликає замерзання моря в Одеській затоці. Вітри й притік річкових вод призводять до виникнення двох кілець постійних морських течій, спрямованих проти годинникової стрілки. Температура чорноморської води біля поверхні підвищується влітку до 24-26°С, в мілководних затоках – іноді до 29°С, взимку вона знижується до 5-7°С, а у північно-західній частині – до нуля і навіть нижче (з утворенням льоду). Температура глибинних вод протягом року зберігається майже без змін і становить 9°С. Чорне море – унікальне через наявність у ньому сірководню. У центральних районах з глибин 100-150 м, а ближче до берегів – від 150-200 м і до самого дна вода насичена сірководнем. Сірководнева "подушка" займає 87 % об'єму всього моря й заселена лише бактеріями, які споживають сірководень. Верхня частина вод містить кисень і заселена тваринами, рослинами та мікроорганізмами. У Чорному морі живе понад 660 видів рослин. Більшість із них – це донні та планктонні водорості. Тваринний світ Чорного моря – значно бідніший, ніж Середземного. У верхньому, багатому на кисень, шарі води живе понад 180 видів риб, серед них промислові – хамса, ставрида, шпроти, скумбрія, кефаль, камбала, тунець. Є у Чорному морі дельфіни (афаліна, білобочка, азовка), а також тюлень-монах. Цих тюленів залишилося в морі не більше як десять особин. Неоціненною є здатність Чорного моря зміцнювати і поліпшувати здоров'я людей. Тепле і лагідне море, яскраве і ніжне сонце, напоєне пахощами трав і морською вологою повітря, унікальні лікувальні грязі заохочують сюди щороку сотні тисяч людей. Найвідомішими курортами Чорного моря є Ялта, Алушта, Євпаторія, Гурзуф, Одеса. Господарська діяльність людини значно погіршила природний стан морів. Великої шкоди завдають викиди в моря стоків промислових підприємств, міських каналізаційних мереж, тваринницьких комплексів, змиті з полів мінеральні добрива та отрутохімікати тощо. Це призводить до скорочення видового складу органічного світу морів, а також поширення бактерій, які викликають захворювання у людей. Основними забруднювачами Чорною моря є господарські об’єкти, розміщені на його узбережжі та вздовж річок Дунаю, Дністра, Дніпра. Значну частку забруднення становлять відходи, що нагромаджуються при розвідці та освоєнні морського дна. Каламутна вода моря із збільшеним вмістом відмерлої органіки забруднена також бактеріями і нафтопродуктами. Специфічною особливістю екологічної ситуації у Чорному морі є підняття отруйного сірководню середовища. Вже зараз в окремих місцях це призводить до заморів (масової загибелі риб та інших мешканців вод). Зокрема, значно скоротилася у морі чисельність риб-хижаків і дельфінів.

Похожие записи