АМЕРИКА ПІВДЕННА

Географічне положення

      Південна Америка — південний материк Західної півкулі між 12°28′
пн. ш. (мис Галлінас на півострові Гуахіра) і 53°54′ пд. ш. (мис Фроуерд
на півострові Брансуік), 34°47′ зх.д. (мис Кабу-Бранку) і 81°20′ зх.д.
(мис Паріньяс). На півночі материк омивається водами Карибського моря,
на сході — Атлантичного океану, на півдні — Магелланової протоки і на
заході — Тихого океану. Вузьким Панамським перешийком Південна Америка
зв’язана з Центральною і Північною Америкою.

      Площа материка 17,65 млн. км2, з островами 18,28 млн. км2.

      До складу Південної Америки відносять острови Підвітряні і
Тринідад, Фолклендські острови й архіпелаг Вогняна Земля (на півдні
якого знаходиться мис Горн, південний край усієї Південної Америки —
55°59′ пд. ш.), острови південного Чилі, Галапагос та інші.

Береги

      Береги Південної Америки розчленовані дуже слабко, лише на
південному заході вони сильно порізані фіордами. Окремі великі затоки
глибоко вдаються в сушу: на заході — затока Гуаякіль, на півночі
утворивши Венесуельську затоку й озеро-лагуну Маракайбо і на південному
сході — Ла-Плата. На Тихоокеанському узбережжі переважають прямолінійні
вирівняні абразивні бухтові й акумулятивні береги, у Перу — переважно
скелясті. На Атлантичному узбережжі береги також вирівняні, але вже
низинні. На південь від затоки Гуанабара до 30° пд. ш. береги дрібно
розчленовані і мають зручні бухти; відкриті серповидні затоки типові для
берегів Патагонії.

Рельєф

      У рельєфі Південної Америки чітко виділяються
рівнинно-плоскогірний платформний позаандійський Схід і гірський
андійський Захід, що відповідає рухливому орогенічному поясу. Підвищення
Південно-Американської платформи представлені Гвіанським, Бразильським і
Патагонським плоскогір’ями, прогини — низинами і рівнинами
Льянос-Оріноко, Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (рік
Парана й Уругвай) і Пампою; зі сходу плоскогір’я обрамлені вузькими
переривчастими смугами берегових рівнин.

Рельєф Аргентини.

      Гвіанське плоскогір’я підвищується до центру (г. Немлинця, 3014
м), Бразильське — із північного заходу на південний схід (г. Бандейра,
2890 м), Патагонське — зі сходу на захід (до 2200 м). У рельєфі
Гвіанського і Бразильського плоскогір’їв переважають цокольні порожні,
хвилясті рівнини (вис. до 1500-1700 м), у межах яких виділяються
останцеві конусоподібні вершини і кряжі (наприклад, Серра-ду-Еспіньясу)
або переважно пісковикові, височини — так звані шапади (Ауян-Тепуї і
Рорайма та інші). Східний край Бразильського плоскогір’я розбитий на
окремі масиви (Серра-да-Мантікейра й інші), що мають характерні форми
«цукрових голів» (наприклад, Пан-ді-Асукар у Ріо-де-Жанейро). Прогини і
западини Бразильського плоскогір’я в рельєфі виражені
моноклінарно-пластовими рівнинами з піднятими краями-куестами,
акумулятивними рівнинами (западина р. Сан-Франсіску) або лавовим плато
(у середній течії Парани). У рельєфі Патагонії переважають шаруваті,
вулканічні плато, прикриті стародавніми мореними і водно-льодовиковими
відкладеннями; плато прорізані глибокими каньйонами річок, що
зароджуються в Андах.

      Система хребтів Анд простягається на 9000 км на північ і захід
материка. На сході і північному сході, у Венесуелі, — два ланцюги
Карибських Анд, глибоко розчленовані розламами і річковою ерозією.
Основна, меридіональна система Анд, або Андійських Кордильєр, що сягає
6960 м (г. Аконкагуа), височіє на заході Південної Америки і
підрозділяється на Північні, Центральні і Південні Анди. Північні Анди
(до 5° пд. ш.) відрізняються чергуванням високих складчасто-брилових
хребтів і глибоких западин. В Еквадорі вони складаються зі Східних і
Західних Кордильєр, западина між якими заповнена продуктами діяльності
вулканів Чімборасо, Котопахі й інших. У Колумбії виділяються три основні
частини Кордильєр (Східна, Центральна і Західна), розділені западинами
рр. Магдалена і Каука. Вулкани (Уіла, Руїс, Пурасе тощо) зосереджені в
основному в Центральній і на Західній частині Кордильєр; для центральної
частини Східних Кордильєр типові стародавньоозерні плато, висота 2-3
тис. м. На півночі і заході лежать найбільш великі на андійському заході
низовини — Прикарибська і Притихоокеанська.

Геологічна будова і корисні копалини

      Континент Південна Америка складається з двох основних структурних
елементів — Південно-Американської платформи у центрі і на сході та
складчастого гірського поясу Анд.

Краєвиди Еквадору.

      Фундамент Південно-Американської платформи складається з
різновікових блоків, консолідованих від архею до раннього палеозою.
Найбільш великі виступи фундаменту — Гвіанський, Західно-Бразильський і
Східно-Бразильський щити; перші два щити майже цілком складаються з
глибокометаморфізованих та інтенсивно-деформованих порід архею і
нижнього протерозою (гнейси, кристалічні сланці і граніти), а також
середньо- або верхньопротерозойських гранітів типу рапаківи.
Східно-Бразильський щит включає окремі блоки раннього докембрію (масив
Сан-Франсіску), розділені й облямовані геосинклінальними складчастими
системами пізнього протерозою. Широтна Амазонська западина закладена
наприкінці докембрію — початку палеозою уздовж великої зони розламів, що
розділила Гвіанський і Західно-Бразильський щити. Південна частина
Південно-Американської платформи — Патагонська плита — відрізняється
найбільш молодим фундаментом, що включає низи палеозою, звичайно
розглядається як самостійна структурна одиниця, що складається з двох
підняттів — Північно-Патагонського і Південно-Патагонського (Десеадо і
Санта-Крус) і двох прогинів: Неукен — Сан-Матіас і Чубут — Сан-Хорхе.

      Надра Південної Америки містять досить різноманітний комплекс
корисних копалин. Найбільші поклади залізних руд присвячені до
стародавнього докембрію Венесуели (басейн р. Оріноко) і Бразилії (штат
Мінас-Жерайс), найбагатші родовища мідно порфірових руд Центральних Анд.
Родовища руд рідких елементів пов’язані з ультра основними лужними
інтрузіями Східної Бразилії. До молодих вулканічного і субвулканічного
тіл території Болівії відносяться родовища руд олова, сурми, срібла
тощо.

      Передові і міжгірські прогини Анд вміщують поклади нафти і газу,
особливо багаті в межах Венесуели. Є родовища вугілля; поклади кам’яного
вугілля відомі у верхньому палеозої, бурого — у кайнозої. До молодої
кори вивітрювання відносяться родовища бокситів (особливо в Гайані і
Сурінамі).

Клімат

      Положення Південної Америки переважно в низьких широтах обумовлює
великий приплив сонячного тепла: радіаційний баланс майже усюди дорівнює
60-90 ккал/см2 на рік; у Патагонії він зменшується до 30-40 ккал/см2. На
північ від південних тропіків середні місячні температури коливаються в
основному від 20 до 28 °С (максимальна температура 49 °С у Гран-Чако),
знижуючись влітку, у січні, у Патагонії до 10 °С, а взимку, у липні, до
12-16 °С на Бразильському плоскогір’ї, до 6-10 °С в Пампі і до 1 °С — на
крайньому півдні (на високих плоскогір’ях і на півдні мінімум до -30
°С).

      Південна Америка лежить у 6 кліматичних поясах: екваторіальному,
північному і південному субекваторіальних, тропічному, субтропічному і
помірному.

Атлантика поблизу Південної Америки.

      Екваторіальні повітряні маси (екватор, мусон) влітку зміщаються в
субекваторіальні пояси, обумовлюючи дощовий сезон. Узимку ж у
субекваторіальних поясах переважають сухі тропічні (пасатні) повітряні
маси; західний край Північноатлантичного максимуму захоплює і східний
піднесений край Бразильського плоскогір’я. Тому субекваторіальний клімат
характеризується вологим літом і сухою зимою. Подібний клімат виражений
на півночі материка, у Льянос-Оріноко, на півночі Гвіанського і на
півночі та в центрі Бразильського плоскогір’їв, на рівнинах
Акри-Бені-Маморе і на заході Еквадору. На навітряних схилах плоскогір’їв
і в Східній Амазонії, куди пасат приходить з океану, посушливий період
дуже короткий; на підвітряних схилах північного сходу Бразильського
плоскогір’я він дуже тривалий.

      У тропічному поясі зволоження істотно змінюється у напрямку зі
сходу на захід. Також слабко виражена посуха на підданому океанічним
пасатам сході Бразилії. У центрі материка (Гран-Чако) літні дощі
пов’язані головним чином із проникненням з півночі в область барицького
мінімуму екваторіального повітря; узимку, прогріваючи і висушуючи,
вторгаються повітряні маси з півдня. Вони викликають, раптові
похолодання аж до Амазонії. Майже ізольована від східних вітрів Пуна
Центральних Анд: на півночі вона має тропічний високогірний посушливий
клімат з літніми опадами, у центрі і на півдні — континентальний
пустельний. Крайній захід материка між 5-28° пд. ш. постійно знаходиться
під впливом східної периферії південноокеанського максимуму, у якому
повітряні маси осідають з утворенням пасатної інверсії.

      У субтропічному поясі на сході (Південного Бразильського
плоскогір’я, Межиріччя і Східної Пампи) — теплий постійно вологий
клімат: влітку опади приносять вітри мусонного типу з Атлантики, в інший
час — циклони мігруючих полярних фронтів; характерні сильні південні
вітри памперо.

      У помірному поясі панує західне перенесення повітряних мас. На
підвітряні західні схили Анд вони приносять величезну кількість опадів,
температури мало змінюються по сезонах. Патагонія знаходиться в «дощовій
тіні» з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними вітрами і
різкими коливаннями температур.

Внутрішні води

      Особливості рельєфу і клімату Південної Америки визначили її
виняткове багатство на поверхневі і підземні води, значну величину
стоку, наявність найбільш повноводної річки земної кулі — Амазонки.
Займаючи 12% площі суші Землі, Південна Америка одержує приблизно у 2
рази більше (1643 мм) середньої кількості опадів на одиницю площі.
Повний річковий стік складає 27% усього стоку Землі, середній шар стоку
(58 см) також майже в 2 рази більше середньої величини для всієї суші.
Але величина стоку різко коливається по території материка — від
декількох мм до сотень см. Нерівномірно розподілені і ріки між басейнами
океанів: басейн Тихого океану у 12 разів менший від басейну Атлантичного
(вододіл між ними проходить в основному по хребтах Анд); крім того,
близько 10% території Південної Америки відноситься до області
внутрішнього стоку, що перетинає материк від затоки Гуаякіль через
Центральноандське нагір’я до південної Пампи. Переважають ріки дощового,
а на крайньому півдні — також снігово-льодовикового живлення

Водоспад у Венесуелі.

      Найбільшої величини середній річний стік 150-400 см (до 90%
опадів) досягає на півдні Чилі, що обумовлюється літніми повенями, у
тому числі й у «транзитних» ріках Патагонії; частка підземного живлення
рік Південних Анд не більш 20-25. Подібні характеристики стоку й
Амазонії, що зменшується в її центральній і південній частинах до 40-60
см. Режим великих річок, як і самої Амазонки, залежить від сезону дощів
у верхній і середній течії її приток. Аналогічний режим стоку і на
рівнинних територіях субекваторіальних і тропічних поясів з дощовим
живленням рік (Льянос-Оріноко, рівнини Бені-Маморе, Гран-Чако). Різко
виражена сезонність у випаданні опадів призводить до мінливості стоку
(середній стік зменшується від 50-80 до 15- 20 см) і режимів рік: узимку
місцями стік припиняється і навіть великі водотоки (Ріо-Бермехо,
Ріо-Саладо й інші) розбиваються на окремі плеса з засоленими водами,
улітку ж паводки затоплюють великі простори; регуляторами стоку рр.
Парагваю і Парани служать болотно-озерні низини Пантаналу і Лаплатська
низовина. Найменший стік (3-5 мм) належить пустельному тропічному заходу
Південної Америки, де навіть талі снігові води з високогір’їв
накопичуються в передгірних шлейфах і тектонічних депресіях, підвищуючи
до 50% частку підземного живлення епізодичних рік (лише р. Лоа має
постійний стік в океан).

      Значна кількість опадів, принесених з Атлантики, великі
плоскогір’я, що збирають стік і з прилягаючих схилів Анд, сприяли
формуванню на позаандійському сході Південної Америки великих річкових
систем: Амазонки, Оріноко, Парани з Парагваєм. В Андах найбільшою є
система р. Магдалена, що тече у подовжній западині вологих Північних
Анд.

      Для судноплавства придатні в основному лише річки низовин. Гірські
річки Анд і плоскогір’їв, що буяють порогами і водоспадами (Анхель, 1054
м, Кайєтур, 226 м, Ігуасу, 72 м, та інші), а також повноводні водостоки
постійно вологих рівнин володіють величезним гідроенергетичним
потенціалом (понад 300 млн. квт).

      Великі озера, головним чином льодовикового походження (кінцеві
басейни), зосереджені переважно в Патагонських Андах (Лаго-Архентіно,
Буенос-Айрес Лі) і на півдні Середнього Чилі (Льянкіує й інші). У
Центральних Андах лежить найбільш високогірне з великих озер Землі —
Тітпкака, там же багато залишкових озер (Поопо й інші) і великих
солончаків. Останні також типові для западин між Пампанськими сьєрами
(Салінас-Грандес). Великі лагунові озера знаходяться на півночі
(Маракайбо) і на південно-сході Південної Америки (Патус, Лагоа-Мірін).

Ґрунти і рослинність

миртових, мелієвих, лаврових, пальм та інших, рясні ліани (сімейства
бегонієвих, пасіфлорових тощо) і епіфіти (головним чином орхідеї і
бромельові). У цих лісах зосереджені основні запаси твердої деревини,
звідси походить дерево какао, каучуконос гевея, диняче дерево папайя і
кокосова пальма, маніок і батат. Під гілеєю формуються червоно-жовті
ферралітні кислі ґрунти, у зниженнях опідзолені з ділянками болотних
ґрунтів. У східній Амазонії і з віддаленням від екватора мірою
подовження посушливого періоду в гілеї з’являється домішка листопадних
видів, а на півночі Гвіанського і на півночі та сході Бразильського
плоскогір’їв вона змінюється листопадно-вічнозеленими лісами.

      Для субекваторіальних і тропічних поясів з чітко вираженим сухим
сезоном найбільш характерні саванні і рідколісні формації з галерейними
лісами в долинах рік. На півдні Льянос-Оріноко (де вони також
називаються льянос), на рівнинах Бені-Маморе, Арагуаі-Токантінса — це
вологі високотравні, переважно пальмові савани і саванні ліси на
червоних ферралітних ґрунтах. У центрі Бразильського плоскогір’я —
савани з ксерофільними деревцями, так звані кампос серрадос, на
коричнево-червоних ґрунтах; подібні ксерофільні формації виражені також
на півночі материка. До найбільш посушливого північно-східного району
Бразильського плоскогір’я належить опустелена рідколісна формація
каатинга з колючих чагарників, кактусів і пляшкоподібних дерев сімейства
баобабових. Сухі тропічні ліси і рідколісся з коричнево-червоними
ґрунтами займають рівнини Гран-Чако; у них дуже коштовні дерева кебрачо
(основний постачальник таніну).

      У субтропічному поясі на заході напівпустелі змінюються
«середземноморськими» літньосухими жорстколистими лісами і чагарниками
(еспіналь, маттораль) на коричневих ґрунтах. На південь від 37-38° пд.
ш. вони переходять у вологі вічнозелені змішані ліси — гемігілею — з
південних буків нотофагусів, магнолієвих, лаврових та інших листяних
порід з домішкою хвойних (чилійська араукарія, подокарпус, лібоцедрус,
фіцройя) з безліччю ліан, бамбуків, епіфітів, папоротей на бурих лісових
ґрунтах; до 42° пд. ш. вони вкривають і східні схили Анд; у високогір’ях
з’являються альпійські луги. На схід від Анд, на північному заході
Аргентини панують чагарникові напівпустелі із сіроземними ґрунтами і
ділянками пустель. Субтропічні вічнозелені вологі ліси пінерайя (в
основному з бразильської араукарії і парагвайського падуба — йєрба-мате)
на характерних червоноземних ґрунтах займають піднесений південний край
Бразильського плоскогір’я.

      Дуже контрастна рослинність і ґрунти на заході і сході помірного
пояса. Острови і вологі західні схили Патагонських Анд покривають ліси
південного типу (переважно з вічнозелених і листопадних південних буків
з домішкою хвойних) на бурих лісових, частково опідзолених ґрунтах;
східні схили Анд — хвойно-листопадні ліси, а підвітряну Патагонію —
напівпустельні бурі ґрунти і рослинність з розріджених дерновинних
злаків і щільних зонтикових: лише в передгірному зниженні і на півночі
Вогненної Землі з’являються степи з каштановими ґрунтами, а на крайньому
південному сході кріофітні луги і сфагнові болота.

заростями.

      Найменше природний рослинний покрив зберігся на міжандійських
плато і внутрішніх схилах Північних Анд, у долині Середнього Чилі, на
східних схилах Бразильського плоскогір’я й особливо в Пампі, цілком
розораної або використовуваної як пасовища; у цих же районах найбільш
розвинута ерозія ґрунтів. В останні роки хижацька вирубка захоплює
навіть амазонську гілею.

Тваринний світ

      Внаслідок особливостей палеогеографічного розвитку материка не
тільки флора, але і фауна настільки своєрідна, що Південна Америка
(разом з островами Вест-Індії і Центральною Америкою) виділяється у
самостійне царство — Неогею з єдиною Неотропічною областю, яка у
Південній Америці представлена двома підобластями: Гвіано-Бразильською,
що охоплює північну частину континенту і Патагоно-Андійською (південні
райони рівнини й Анди до Екуадора).

      У неотропіках характерний ряд ендемічних груп тварин: від ссавців
загін неповнозубих (сімейства лінивців, мурахоїдів і броненосців), група
широконосих мавп, ряд сімейств гризунів, вампіри (з рукокрилих), лами,
целенолести (із сумчастих), кілька загонів птахів, а також деякі
плазуни, земноводні, риби і безхребетні. Мало парнокопитних, майже немає
комахоїдних, відсутні вузьконосі мавпи. Наявність сумчастих, удавів боа
і кораллус, двоякодхаючих риб й інших вказують на зв’язок Південної
Америки з Мадагаскаром і Австралією.

      Найбільш багатий тваринний світ вологих екваторіальних і тропічних
лісів. На деревах живуть тварини з чіпкими хвостами — цебуси, або
чіпкохвості мавпи (ревуни, капуцини, уакарі, павукоподібні й інші),
карликовий і чотирипалий мурахоїди, опосуми, чіпкохвості дикобрази,
кінкажу, лінивці; безліч дрібних мавпочок сімейства ігрункових. Добре
повзають по деревах представники котячих — ягуар, оцелот. Дуже багата
орнітофауна (енндемічні тукани, гоацин, гокко, гриф урубу, папуги ара,
амазона й інші, численні колібрі — у Південній Америці їх 319 видів).
Фауна плазунів — змії (наприклад, удави, отруйні бушмейстери, або
суруруку, аспіди, карарака), ящірки (ігуани, сцинки, ядозуби), деревні
земноводні і особливо комахи — фауна метеликів одна з найбагатших у
світі; жуків — 100 тис. видів (у т.ч. світний кукухо і вусань-титан,
довжиною до 15 см). У водоймах живуть ламантини, річковий дельфін інія,
ендемічні анаконда, каймани, риба лепідосирена, величезна аранайма, хижа
піранья, електричний вугор (близько 2000 видів риб — третина
прісноводної фауни світу).

наземні (тварини: броненосці, дрібні олені мазами, з хижих — пуми,
саванові лисиці, гривастий вовк — на півночі; гризуни, страус нанду. На
півдні — у степах і напівпустелях — найбільш характерні ендемічні
гризуни (морські свинки, болотний бобер, або нутрія, паку, туко-туко,
мара, віскаша, агуті) і бігаючі птахи (паламедеї, тінаму, північний
нанду і нанду Дарвіна), а також кондор; з хижаків — пампаська кішка і
кульпео, ванючка сорільо, дуже численні пуми, з парнокопитних —
пампаський олень, майже винищені гуанако (сімейство верблюдячих), багато
броненосців. У лісах Південних Анд особливо типові невеликі олені пудові
й уемул, лисиця кульпео, кішка колоколо, видра уельїн, а у високогір’ях
Центральних Анд — реліктовий очковий ведмідь і гризун чінчилья. Велике
господарське значення в Андах мають домашні породи лам — лама й альпака
(залишки черід диких видів — гуанако і викуньї охороняються).

      Території, що охороняються, представлені в Південній Америці
національними парками (близько 100) і резерватами, в основному для
охорони коштовних лісів і видів тварин, що знаходяться під загрозою
знищення, а також мальовничих рекреаційних ландшафтів. Загальна площа —
близько 1% усієї території Південної Америки. Найбільше в Перу — близько
6 млн. га, в Аргентині — 2,6 млн., Венесуелі — близько 2 млн. Відомі
національні парки: Науель-Уапі та Лос-Гласьярес в Аргентині, Ітатіая й
Ігуасу в Бразилії, Лос-Парагуас у Чилі й інші.

Природне районування

      Різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її
розподіл на плоскогірний та рівнинно-плоскогірний позаандійський Схід із
закономірностями горизонтальної природної зональності і гірський
андійський Захід з висотною зональністю, спектри якої специфічні для
кожного природного поясу.

      У межах позаандійського Сходу виділяються природні райони:
Льянос-Оріноко — рівнини; Амазонія — низинна рівнина в екваторіальному
поясі; Гвіанське плоскогір’я; Бразильське плоскогір’я — з піднятими
цокольними рівнинами та висотами; Внутрішні рівнини — акумулятивні
рівнини в тектонічному прогині між Бразильським плоскогір’ям і Андами з
віссю уздовж рр. Парагвай і Парана, від 10 до 39° пд. ш.; Пампинські
сьєрри і Передкордильєри — країна гірських складчато-брилових масивів;
Патагонія — плоскогір’я з помірним континентальним кліматом у «дощовій
тіні» Анд, транзитними ріками, напівпустельною рослинністю і ґрунтами.

      У межах андійського Заходу виділяються природні райони: Карибські
Анди — сильно розчленовані хребти з субекваторіальним кліматом;
Північно-Західні Анди — система розбіжних хребтів, що чергуються з
глибокими тектонічними западинами; Екваторіальні Анди — складаються в
основному з двох ланцюгів гір, западина між якими заповнена продуктами
діяльності численних вулканів; Перуанські Анди (до 14°30′ пд. ш.) — ряд
рівнобіжних хребтів і високих внутрішніх плоскогір’їв, глибоко
розчленованих каньйонами рік; Центральні Анди (до 28° пд. ш.) — найширша
і складна частина Анд; Субтропічні Анди (до 41°30′ пд. ш.) — складаються
з подвійних Головних і Берегових Кордильєр; Патагонські Анди —
найпівденніший відрізок Анд.

Похожие записи