Реферат

на тему

Зовнішньоекономічні зв’язки країн Африки

У сучасних умовах обов’язковою вимогою прискорення розвитку є
розширення й інтенсифікація зовнішніх і насамперед зовнішньоекономічних
зв’язків. Очевидно, найскладніші соціально-економічні проблеми
африканського суспільства не можуть бути вирішені без об’єднання зусиль
країн континенту та глибокої інтеграції у світову економіку.

ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ. КОЛЕКТИВНІ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ

Африка вельми специфічна щодо економічних інтеграційних процесів. Це
пов’язано, з одного боку, з вкрай низьким рівнем економічних
взаємозв’язків (3 — 5% загального обсягу зовнішньої торгівлі), взаємною
конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічного землеробства, а
також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, — життєвою необхідністю
об’єднання ресурсів, подолання наслідків штучного поділу континенту. Тож
закономірно, що в Африці виникло багато різноманітних інтеграційних
угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльності
Організації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні
спеціалізовані органи. Координація та узгодження політики держав-членів
ОАЄ в економічній сфері є однією із закріплених у Статуті цілей цієї
загальноконтинентальної організації. У 1963 р. був створений
Африканський банк розвитку, 1975 — Асоціація фінансових установ
африканського розвитку. Серед інших інституцій назвемо Африканську
комісію цивільної авіації (1969 p.), Союз організацій, зайнятих у сфері
передачі та розподілу електроенергії (1971 p.), Африканський залізничний
союз (1972 p.). Загалом на африканському континенті виникло кілька
десятків регіональних і субрегіональних об’єднань, які охоплюють
різноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна
виділити загальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі
спільного використання природних ресурсів.

Серед першої досить чисельної групи вкажемо на такі: Економічне
співтовариство держав Західної Африки (утворене 1975 p., об’єднує 16
держав) є торговельним та валютним угрупованням, орієнтованим на
координацію економічних програм, створення спільних об’єктів, поступове
зменшення розбіжностей між країнами-членами в економічній та
гуманітарній сфері. Як проміжна ціль проголошено створення спільного
ринку та валютного союзу. Економічне співтовариство Західної Африки
(1973 p., шість держав), учасники якого утворили досить розвинену
структуру взаємодії в галузі сільського господарства, промисловості,
зовнішньої торгівлі, транспорту й зв’язку, енергетики, наукових
досліджень. Значна увага приділяється розвиткові митного союзу,
координації економічних програм, надання допомоги менш розвинутим
партнерам. Економічне співтовариство країн Східної та Південної Африки
(1982 p., 17 держав) має такі головні напрямки діяльності — координація
економічних програм, торговельної політики, кредитування, створення
спільних об’єктів, реалізація проектів у сфері транспорту та сільського
господарства Цілі діяльності — поетапне утворення зон вільної торгівлі,
формування спільного ринку. Дев’ять держав-членів цієї організації
здійснюють більш тісне співробітництво у межах Конференції з координації
економічного розвитку незалежних країн Півдня Африки. Митний і
економічний союз Центральної Африки (1964 p., сім держав) орієнтується
на створення спільного ринку шляхом поступової уніфікації податкових
систем, ліквідації обмежень у торгівлі, запровадження митних пільг,
надання фінансової допомоги членам організації, що не мають виходу до
моря.

Серед об’єднань другої групи виділимо Західнрафриканський валютний союз,
Валютний союз Центральної Африки, Західноафриканську клірингову палату,
Східноафриканський банк розвитку та ін.

У досить чисельній третій групі характерними є такі об’єднання:
Адміністрація басейну ріки Нігер (1964 p., дев’ять держав), Комісія
басейну озера Чад (1964 p., чотири держави та один спостерігач),
Організація з експлуатації й розвитку басейну ріки Кагера (1977 p.,
чотири держави), Постійний комітет боротьби проти посухи в Сахарі (1973
p., вісім держав), їхнім головним напрямком діяльності є створення
спільних об’єктів, реалізація міждержавних господарських програм,
співробітництво у сфері кредитування.

Крім згаданих, поширені об’єднання держав-експортерів окремих видів
сировини та сільгосппродукції (нафти, фосфатів, кави, арахісу і т. п.).
Повільно, але розвивається двостороннє економічне співробітництво.
Значення внутрішньоконтинентальних інтеграційних угруповань для країн
Африки залишається обмеженим.

Окрему категорію становлять економічні угруповання та організації, які
однією з основних цілей своєї діяльності мають залучення зовнішньої
фінансової, технічної та іншої допомоги. Серед них — Арабський банк
економічного розвитку Африки (1973 р.) — міждержавний інвестиційний
інститут, що здійснює кредитне співробітництво членів Ліги арабських
країн з державами-членами ОАЄ. Африканський фонд розвитку (1973 p.),
крім африканських країн, об’єднує більш як 20 держав, головним чином
західноєвропейських, а також США, Японію, Саудівську Аравію, Кувейт та
деякі інші. Крім того, вісім північноафриканських країн є членами
Арабського валютного фонду, а до членів Ісламського банку розвитку, крім
арабських, належать 11 країн Тропічної Африки.

Помітну роль в економічних процесах на континенті відіграють механізми
Співдружності націй (це стосується більшості колишніх британських
колоній), Франко-африканського співтовариства, до якого входять майже 20
держав Африки, а також досить складна система преференційних угод, які
пов’язані афро-західноєвропейськими інтеграційними процесами.

Особливе місце у вирішенні проблем економічного розвитку континенту
належить Економічній комісії ООН для Африки (ЕКА), яка створена 1958 р.
і функціонує під керівництвом Економічної і Соціальної Ради ООН. ЕКА є
ключовою ланкою як у справі вироблення загальноафриканської стратегії
розвитку та інтеграції держав континенту, так і в розробці й реалізації
програм зовнішньої допомоги Африці. Штаб-квартира ЕКА, як і секретаріат
ОАЄ, перебуває в Адіс-Абебі, субрегіональні центри діють у Марокко,
Нігері, Камеруні, Руанді та Замбії. Стратегічні напрями діяльності ЕКА
відображені у генеральній програмі економічного розвитку африканських
країн, що звільнилися, на 80 — 90-ті роки, що відома як Монровійська
стратегія економічного розвитку Африки. На її базі 1980 р. сесія
Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ прийняла «Лагоський план дій», який,
зокрема, передбачає зменшення зовнішньої залежності континенту,
досягнення колективного самозабезпечення, прискорення розвитку
сільського господарства, енергетики, окремих галузей обробної
промисловості, вдосконалення систем підготовки кадрів, створення
національного науково-технічного потенціалу. До 2000 р. Планом
передбачається поетапне створення спільного ринку і, зрештою,
африканського економічного співтовариства. Однак ефективність
колективних економічних програм та зовнішньої допомоги у більшості
випадків залишається низькою. Головна причина — нерозвинутість
соціально-політичних структур, неефективність влади, особливо на місцях,
корупція, некомпетентність, крім того, відсутність елементарної
політичної стабільності, етнічні, конфесійні та громадянські конфлікти,
сепаратизм, регіоналізм, анархія. Один із наочних прикладів — ситуація,
що склалася у 1992 — 1993 pp. у Сомалі.

АФРИКА В МІЖНАРОДНІЙ ТОРГІВЛІ

Країни континенту є експортерами дивних матеріалів, мінеральної
сировини, металів платинової групи та кольорових, а також технічних
культур, окремих продовольчих товарів. На первинні сировинні товари в
експорті країн на південь від Сахари припадає 91,6% (1980 р. — 94,8%),
для країн Північної Африки цей показник становить 85,9% (1980 р. —
96,8%), експорт продукції обробної промисловості вкрай незначний. Питома
вага Африки в імпорті готової продукції розвинутими країнами на початку
90-х років становила 0,5% і не мала тенденції до зростання. Частка
готової продукції в експорті лише у восьми країнах перевищує скромний
показник у 15%. Найбільш помітні (за вартістю) позиції тут мають Єгипет,
Марокко, Туніс, а також Маврикій, Кот д’Івуар, Зімбабве.

У світовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції:
продукти харчування — 5,4%, сільгоспсировина — 12,5, руди й метали —
15,8, мінеральне паливо 14,5, інші види сировини — 11,8%. Частка країн
Північної Африки становить відповідно 2,7, 3,2, 3,4, 11,8 та 2,7%.
Експорт сировини є основним джерелом валютних надходжень.

Крім сировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських
країн є його слабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за
географічними ознаками. До 3/4 загального обсягу експорту надходить до
розвинутих країн, при цьому, як правило, одна, максимум дві-три країни
домінують як імпортери.

Абсолютна більшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності
від кон’юнктури ринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо
дає 96% вартості експорту, Бурунді — кава — 79, Гамбії — арахіс — 71,
Нігеру — уран — 75, Замбії — мідь — 88, Буркіна Фасо — бавовна — 45,
золото — 35, Єгипту — паливо — 34, бавовна — 32%. На світовому ринкові
загалом утримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що
значно консервує несприятливі для країн Африки умови зовнішньої
торгівлі.

За рахунок експорту енергоносіїв континент в останні роки мав позитивне
загальне сальдо в міжнародній торгівлі. У країнах на південь від Сахари
експорт 1990 р. становив 34056 млн дол., імпорт — 32377 млн дол.; у
країнах Північної Африки відповідно 40272 млн дол. і 37136 млн дол.
Показники ПАР — 23612 млн дол. та 18258 млн дол. Однак позитивний баланс
мають тільки Лівія, Нігерія, Габон, Ангола, Алжир, Конго, Кот д’Івуар,
Зімбабве, Мавританія, Заїр та Нігер. Водночас у багатьох країнах імпорт
перевищує експорт у два-чотири рази. При цьому поширеною є критична
залежність від імпорту. Надходження від експорту витрачаються
здебільшого на закупівлю продовольства, інших споживчих товарів першої
необхідності. Окремим істотним фактором, що впливає на сучасний
зовнішньоторговельний баланс країн регіону, є те, що Африка, за
невеликими винятками, не є привабливим ринком збуту.

Номенклатура експорту розширюється повільно. Серед готової продукції
достатню конкурентоздатність мають лише текстиль та одяг, що
вироблюються головним чином у Маврикію, Марокко, Тунісі, Єгипті та
частково в Кот д’Івуар. Також стримує нарощування експортного потенціалу
нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення товарів.

В останнє десятиріччя спостерігається зниження імпорту засобів
виробництва. Це гальмує індустріалізацію, оновлення парку машин та
обладнання, підвищення продуктивності праці.

Для сучасної політики багатьох країн регіону в сфері зовнішньої торгівлі
стає характерною її лібералізація — зниження та ліквідація нетарифних
бар’єрів, зниження середніх рівнів тарифів, зменшення кількісних
обмежень. Окремі країни проводять політику маневрування тарифами.
Масштаби, структура та динаміка зовнішньої торгівлі демонструють
істотну, для більшості країн зростаючу, залежність від іноземного
капіталу, зовнішньої економічної допомоги.

ПОЗИЦІЇ ІНОЗЕМНОГО КАПІТАЛУ. ПРОБЛЕМИ ЗОВНІШНЬОГО БОРГУ

Іноземний капітал значною мірою створював підвалини економіки
африканських країн і мав домінуючі позиції в усіх сучасних сферах
виробництва тоді, коли національний капітал лише починав формуватися.
Після здобуття незалежності спостерігалось широкомасштабне витискування
іноземного капіталу (як державного, так і приватного) й водночас
комерціалізація його діяльності. Втім, слабкість національного капіталу,
відносна обмеженість його суто підприємницького потенціалу в сучасних
умовах робить необхідним його широке, хоч і не безпроблемне,
співробітництво з капіталом іноземним. Загалом зберігається пріоритет
капіталу колишніх метрополій. Це фіксується досить розвиненою системою
преференційних угод та відповідних організаційних структур. Таким чином,
значні економічні позиції в Африці зберігають Англія та Франція, а також
Бельгія. Від 60-х років помітну активність виявляє американський та
німецький капітал, причому пальма першості належить приватному
підприємництву. ТНК переважно діють в обробній промисловості, де
володіють від 40 до 70% капіталу, а також у гірничовидобувній
промисловості. Найбільш поширені компанії зі змішаним капіталом. Як уже
зазначалося, Африка не належить до найбільш привабливих щодо
капіталовкладень регіонів. В останні роки чистий приплив капіталу на
континент став мінімальним, а по деяких країнах інвестиції зменшувались.
Окремою важливою формою співучасті іноземного капіталу в розвитку
Африканського континенту є кредити. У зв’язку з низькою
кредитоспроможністю переважної більшості країн регіону розвитку набули
насамперед державні кредити, що надаються як на двосторонній основі, так
і через колективні програми допомоги (наприклад, через ОЕСР). Дуже
важливе значення мають кредитні програми МВФ та МБРР. Зовнішні
надходження стали істотною і постійно присутньою часткою державних
бюджетів чималої групи африканських країн. Особливо це стосується
найменш розвинутих країн, таких як Чад, Уганда, Малі, Буркіна Фасо,
Судан, Гвінея, Танзанія. Але за абсолютними розмірами найбільшу допомогу
отримують Єгипет, Нігерія, Алжир, Марокко, Туніс, Камерун.

Роль фінансових реципієнтів, що зберігається за значною більшістю країн
Африки протягом кількох десятиліть, призводить до неухильного
нарощування їхньої зовнішньої заборгованості. За абсолютними показниками
головними боржниками на 1990 р. були Єгипет — 39,9 млрд дол., Нігерія —
36,1 млрд дол., Алжир — 26,8 млрд дол., Марокко — 23,5 млрд дол., Кот
д’Івуар — 17,9 млрд дол., Судан — 15,4 млрд дол., Заїр — 10,1 млрд дол.
Найбільш істотною характеристикою розмірів заборгованості є її
співвідношення з розмірами ВНП та експорту. Найскладніша ситуація у
країнах на південь від Сахари. Тут (без Нігерії) розміри загального
боргу становили 1990 р. 75,7% від ВВП (1986 р. — 66,7%, 1980 р. —
38,6%). Відносно вартості річного експорту борги країн субрегіону 1990
р. сягали 359,3% (1980 p.- 147,5%). Обслуговування боргу «з’їдає» до
п’ятої частини експортної виручки, а в окремих країнах (Уганда,
Мадагаскар, Кот д’Івуар, Гана, Кенія, Бурунді, Ефіопія, Алжир) перевищує
критичний показник у 30%.

Борги більшості африканських країн є одними з найменш забезпечених.
Кредитори, особливо державні, змушені раз по раз переглядати терміни та
лібералізувати умови сплати й обслуговування боргів, ширше
запроваджувати пільгове кредитування, яке значно орієнтоване не на
розвиток матеріальної сфери, а на врегулювання питань, пов’язаних зі
старими боргами. Водночас донори дедалі настійливіше ставлять питання
про контрольоване використання кредитів, встановлення нагляду за
економікою і фінансами неспроможних боржників.

Економічна ситуація, що склалася на континенті, властиві їй якісні
показники та довгострокові тенденції роблять практично неможливим
паралельне вирішення проблем відсталості та залежності африканських
країн. Довгострокові прогнози МБРР, зокрема, не передбачають відчутних
змін в економічному становищі регіону, його ролі у світовій економіці,
стандартах життя основної маси африканців. Очевидно, за сучасних умов
вихід із замкненого кола соціально-економічних проблем потребує відмови
від напівстихійного курсу останніх десятиліть та переорієнтацію на нову
економічну стратегію, яка відповідала б національним інтересам країн
Африки і водночас приваблювала б основних зовнішніх партнерів. В основі
такої стратегії, як свідчить досвід, мали б лежати дві ідеї —
співрозвитку Африки як частки сучасної єдиної цивілізації та включення
усіх потенційних механізмів саморозвитку окремих країн.

Перша ідея частково вже втілюється в життя: програми колективної
довгострокової комплексної допомоги Африці поступово набувають
необхідної підтримки та практичного змісту. Але осьовою є друга ідея. Не
нова, вона, по суті, виявилась нездійсненною протягом вже значного
періоду існування незалежних африканських держав. Тільки ще більш
очевидною стала її безальтернативність. Виходячи зі змісту документів
ОАЄ та ЕКА, прийнятих останнім часом, тут можна виділити такі основні
практичні напрямки: соціальний сектор повинен бути в центрі національних
планів розвитку; пріоритетним має стати вдосконалення людського
потенціалу (освіта, професійна підготовка, орієнтована на ринок робочої
сили, скорочення безробіття, протидія «відпливові інтелектів»,
забезпечення доступу до фондів розвитку найменш забезпечених верств
населення, реалізація спеціальних програм для молоді, жінок, біженців);
комплексний розвиток сільського господарства та досягнення
самозабезпечення продовольством. Додатково обов’язковою передумовою
забезпечення економічного прогресу в Африці є досягнення політичної
стабільності, демократизація суспільно-політичного ладу, гарантування
прав та свобод особистості.

Похожие записи