Реферат на тему:

Сучасна просторова структура світового господарства.
Територіально-структурні зрушення в економіці країн і регіонів світу

План

1. Нові індустріальні країни.

2. Основні напрямки територіальних зрушень господарства і населення в
сучасному світі.

1. Нові індустріальні країни.

«Новими індустріальними країнами» (НІК) називають групу країн з числа
тих, що розвиваються, які стали на шлях активного розвитку різних
галузей промисловості в останні 3–4 десятиліття. До першого покоління
НІК відносять Бразилію, Аргентину, Мексику, Південну Корею, Тайвань,
Сінгапур, Гонконг (їх ще називають країнами першої хвилі нової
індустріалізації, що розпочалася в 1950–1970-х рр.); до другого —
Малайзію, Таїланд, Філіппіни, Індію, Туреччину, а також Пакистан,
Єгипет, Туніс, Марокко, Колумбію, Чилі (країни другої хвилі — 1980-ті
рр.).

Вибираючи шлях нової індустріалізації, країни ставлять за мету подолати
аграрно-сировинну спеціалізацію економіки, сформувати досить
розгалужений промисловий комплекс, створити «відкрите господарство»,
здатне адаптуватися до міжнародних ринків, перейти від переважно
імпортної до переважно експортної зовнішньоекономічної політики.
Створюючи сприятливі умови для національного виробництва, а далі й
залучаючи на вигідних умовах іноземні інвестиції, НІК поступово
рухаються від розвитку традиційних і трудомістких галузей до
капіталомістких і наукомістких.

Найбільших успіхів на цьому шляху досягли «чотири дракони» (або
східноазіатські, чи далекосхідні «тигри») — Південна Корея, Тайвань,
Сінгапур, Гонконг. Вони стали великими виробниками й експортерами
високоякісної і конкурентноспроможної продукції — спочатку текстильних і
швейних виробів, дитячих іграшок, а далі й автомобілів, суден, відео- і
радіоапаратури, магнітофонів, засобів зв’язку, електронних побутових
приладів, нафтохімічної продукції. З’явилися потужні ТНК (насамперед
південнокорейські), які проникають на ринки багатьох регіонів світу.

НІК Латинської Америки мають деякі відмінності від східноазіатських.
Вони значно раніше здобули політичну незалежність (ще в першій половині
XIX ст.), однак одразу ж потрапили в економічну залежність від
англійського, французького й американського капіталів. З участю останніх
тривалий час закріплювалася сформована ще в колоніальний період
аграрно-сировинна експортна спеціалізація країн (плантаційне сільське
господарство, видобуток благородних металів). Вона доповнилася
видобутком нафти й кольорових металів у Мексиці, алмазів, чорних,
кольорових і рідкісних металів у Бразилії. Ці ж країни раніше від інших
сучасних НІК — з початку 1950-х рр. — розпочали розвиток різних галузей
важкої промисловості, насамперед тих, що спиралися на власну сировинну
базу, — електроенергетика, нафтопереробка, чорна й кольорова металургія,
хімія, нафтохімія, лісова й деревообробна, а також машинобудування
(важке, транспортне, сільськогосподарське, електротехнічне),
фармацевтика. Швидко росли обсяги традиційних текстильної та харчової
промисловості. В економіку проникали японський, німецький та інші
іноземні капітали.

Однак розвиток економіки в латиноамериканських НІК наштовхнувся на
серйозні бар’єри, пов’язані з надмірним втручанням держави у сферу
виробництва, зовнішньоекономічної діяльності, величезною зовнішньою
заборгованістю держав (Мексика — 165 млрд., Бразилія — 160 млрд. дол.),
корупцією серед політиків і чиновників, процвітанням нелегальної
економіки і чорного ринку, інфляцією, соціально-економічною, а інколи й
політичною нестабільністю тощо. У результаті економічний розвиток йшов
повільно. Лише у 1980-х рр. ряд латиноамериканських НІК приступили
нарешті до рішучого реформування своїх економічних систем. Це позитивно
відбилося на темпах їх соціально-економічного зростання, що відображають
такі феномени, як «чилійське» чи «мексиканське» «дива». Мексика стала
повноправним торгово-економічним партнером США і Канади у створеній
недавно зоні вільної торгівлі (НАФТА), а Чилі запрошене туди як
асоційований член.

У даний час всі НІК регіону є індустріально-аграрними країнами, в яких
промислова продукція переважає за вартістю сільськогосподарську у 5
разів (Аргентина), 2,5–3,5 раза (Бразилія, Мексика). Найбільший ВНП має
Бразилія (замикає першу десятку країн світу), далі йдуть Мексика,
Аргентина. Остання досягла найвищого показника душевих доходів — понад 8
тис. дол. за рік (на рівні Південної Кореї), решта латиноамериканських
НІК з доходом 3–4 тис. дол. значно поступається східноазіатським
(порівняйте: Тайвань — майже 12 тис., Сінгапур — 19 тис. дол.).

НІК Латинської Америки мають багатогалузеву структуру промисловості,
однак вони лише вступають у стадію наукомістких галузей. Обробна
промисловість здебільшого працює на внутрішній ринок, в експорті ще
висока частка мінеральної сировини, металів, сільськогосподарських
культур і продовольства.

2. Основні напрямки територіальних зрушень господарства і населення в
сучасному світі.

Географічний рисунок сучасного світового господарства — це історичний
результат впливу різноманітних економічних, соціальних, природних,
політичних та інших чинників. В епоху НТР характер їх дії помітно
змінився, з’явилися нові чинники.

Зокрема, розміщення важкої промисловості наприкінці XIX ст. здебільшого
визначалося природними ресурсами (вугільними й залізорудними басейнами —
Рур і Саар у Німеччині, Мідленд у Великобританії, Верхня Сілезія в
Польщі, Урал у Росії, Донбас в Україні, Лотарингія у Франції,
Пенсільванія у США і т. д.). В епоху НТР таке тяжіння помітно
зменшилося, особливо найновіших наукомістких галузей, а орієнтація
розвинених країн на дешеву привізну сировину зробила багато вугільних і
залізорудних районів депресивними. Природно-ресурсний чинник продовжує
відігравати провідну роль у розміщенні добувної промисловості в країнах,
що розвиваються (де ці галузі є основою експорту), а також при освоєнні
нових регіонів у великих країнах. У цьому випадку вступає в силу чинник
території.

Як правило, чим більші розміри країни, тим багатші й різноманітніші
природні ресурси, тим більше існує різних варіантів для розміщення
населення і виробництва. В зв’язку з тим, що в більшості великих країн
старі гірничодобувні, лісозаготівельні, гідроенергетичні,
сільськогосподарські райони надмірно освоєні і виснажені, тут намітилося
зрушення виробництва в райони нового освоєння. Часто вони важкодоступні
і мало обжиті (в Росії — Сибір, Далекий Схід і Північ, у Канаді — Північ
і гірський Захід, у Бразилії — Амазонія, в Китаї — Захід, в Австралії —
центральна і західна частини і т. д.). Одночасно багато країн світу
відчувають гострий «дефіцит» території («країни-карлики», малі
острівні).

У період НТР дуже часто більш динамічно розвиваються країни і регіони,
позбавлені значних сировинних баз (яскравий приклад — Японія, Італія,
«малі» країни Західної Європи, «чотири дракони» Далекого Сходу,
зростаючі райони півдня Німеччини, півдня Англії, півночі Італії,
приморські райони Японії, США, Китаю та ін.). Це відбувається завдяки
дії інших чинників — економіко-географічного положення та
соціально-економічних.

Роль центрального (чи столичного) і приморського положення для
розміщення господарства завжди була і залишається великою. Натомість
«страждали» в цьому плані райони глибинного (периферійного) і
сусідського (прикордонного) положення. У наш час, із розвитком
міжнародного територіального поділу праці та наростанням інтеграційних
процесів, роль приморського і прикордонного положення надзвичайно
зросла. На морських узбережжях формуються потужні портово-промислові
комплекси (Роттердам-Антверпен, Гамбург, Марсель, Шанхай,
Токіо-Йокогама, Нью-Йорк, Лос-Анджелес), промислові пояси
(Тихоокеанський в Японії, Приатлантичний, Каліфорнійський і
Мексиканської затоки в США), що споживають імпортну сировину і
виробляють експортну продукцію. Вздовж спільних кордонів складаються
міжнародні економічні райони різної величини — від приміських
(наприклад, біля м. Базель) і тих, що об’єднують кілька адміністративних
одиниць сусідніх країн (т. з. «Єврорегіони»), до міжнародних смуг і
«осей» економічного розвитку (на стику східної ділянки кордону США і
Канади, вздовж спільних кордонів західноєвропейських країн від Північної
Італії до Північного моря).

Зростає роль традиційно важливого транспортного чинника у зв’язку із
прогресом на транспорті і збільшенням відстаней перевезення сировини,
палива і готової продукції. Так, для західноєвропейських країн дешевше
завозити вугілля із США, ПАР чи навіть Австралії, ніж нарощувати
видобуток власного. Характерною тенденцією розміщення сучасного
господарства стало його зрушення до основних міжнародних транспортних
(політранспортних) магістралей, що йдуть, наприклад, вздовж р. Рейн у
Європі чи Великих Американських озер і р. Св. Лаврентія в Північній
Америці. Перспективними для Європи є ряд т. з. транспортних «коридорів»
із Заходу на Схід.

Роль трудоресурсного чинника в наш час двояка. З одного боку
автоматизація і роботизація виробництва зменшує залежність від нього, з
іншого — наявність великої кількості дешевої робочої сили в певних
регіонах, сприяє розміщенню тут винесеного з розвинених країн масового
виробництва деталей, вузлів, напівфабрикатів, або складальних чи
екологічно «брудних» підприємств, (наприклад, в країнах Південно-Східної
Азії, Латинської Америки). При цьому розміщення багатьох з них
орієнтується також на споживчий фактор (місткий внутрішній ринок).

У наш час постійно зростають вимоги до освітнього рівня і кваліфікації
робочої сили. Надзвичайно важливим чинником розміщення виробництва стає
також тяжіння до центрів науки і освіти. Воно визначає географію
наукомістких галузей. Здебільшого такі центри зосереджувалися у
столицях, найбільших містах і агломераціях, тому одночасно зростала роль
фактору територіальної концентрації. Нові виробництва переважно тяжіють
до тих вузлів і районів, де добре налагоджена виробнича і невиробнича
інфраструктура — енергетичне і водопостачання, комунікації і зв’язок,
фінансово-банківська справа, науково-дослідницька і освітня база тощо.
Однак надмірна територіальна концентрація виробництва створює численні
проблеми, у т. ч. екологічні. Тому в наш час нерідко проводиться
децентралізація населення і виробництва, спрямована на «розвантаження»
великих міст і агломерацій (створення міст-супутників навколо Лондона і
Парижа, спеціалізованих «міст науки» в США, Росії, Західній Європі,
«технополісів» у Японії). Розосередженню виробництва сприяє також
тенденція створення малих і середніх підприємств.

Особливого значення в період НТР набув екологічний чинник. Зважаючи на
нього відбувається обмеження концентрації виробництва і населення,
переміщення частини «брудних» виробництв в інші райони або навіть
демонтаж їх.

Література:

Соціально-економічна географія світу: Загальна частина/ За ред.
С.П.Кузика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Тернопіль: Підручники і
посібники, 1998. – С. 56–99.

Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна
географія світу: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – С.
36–101.

Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса:
Астропринт, 2001. – С. 325–329, 406–424.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес,
2002. – С. 291– 298.

Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів/ І.Дітчук,
О.Заставецька, Б.Федуник. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. –
С. 103–106, 9–12.

Социально-экономическая география зарубежного мира/ Под
ред.В.В.Вольского. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С.115–190.

Родионова И.А., Бунакова Т.М. Экономическая география: Учебное пособие.
–М.: Московский лицей, 1998. – С.6–80.

Максаковский В.П. Историческая география мира: Учеб. пособие для вузов.
– М.: Экопрос, 1997. – 584 с.

Алисов Н.В., Хорев Б.С. Экономическая и социальная география мира (общий
обзор): Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – С. 16–57.

Мировая экономика. Экономика зарубежных стран/ Под ред. В.П. Колесова и
М.Н. Осьмовой. – М.:Флинта, 2000. – С. 15–37, 185–190.

Погорлецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. СПб: Изд-во
Михайлова В.А., 2000. – С. 15–31, 109–120.

Витвер И.А. Историко-географическое введение в экономическую географию
зарубежного мира. – М.:Географгиз, 1963. – 366 с.

Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география:
Учебник для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001. С. 174–189.

Страны и регионы. 2000. Статистический справочник Всемирного банка/ Пер.
с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).

Страны мира. 2000. Статистический справочник ООН/ Пер. с англ. – М.:
Изд-во «Весь Мир», 2001. – 240 с. – (Мир в цифрах).

Економічна і соціальна географія світу: Підручник для 10 кл./ За ред.
Б.П.Яценка. – К.: АртЕк, 1999. – С. 4–19.

Бершадська Т. Економічна та соціальна географія світу. 10 клас. –
Тернопіль: Підручники і посібники,2001. – С. 4–16.

Похожие записи