Реферат

на тему

Роль іноземного капіталу та ТНК у промисловому розвитку нових
індустріальних країн (НІК) південно-східної Азії

Характерною рисою індустріалізації НІК є активна роль у ній іноземного
капіталу та ТНК. Хоча в цих країнах протягом 50-80-х років поступово
збільшувався обсяг внутрішніх заощаджень, цього було недостатньо для
вирішення тих завдань, які стояли перед ними, — створення сучасної
обробної промисловості, подолання економічної відсталості в цілому.

Масштаби використання іноземного капіталу в ході промислового розвитку в
окремих країнах значно відрізняються, що залежить від багатьох причин
внутрішнього та зовнішнього характеру. Серед них виділимо здатність
окремих країн мобілізувати необхідні фінансові кошти, що залежать від
розвитку економіки в цілому, наявність природних ресурсів, розвинутості
перерозподільчих систем, умов реалізації експортних товарів на світовому
ринкові тощо. Розміри використання іноземного капіталу залежать і від
характеру завдань, які вирішуються в ході розвитку держави. Але все-таки
вони здебільшого залежать від прагнення країн-експортерів капіталу
вкладати фінансові кошти в той чи інший регіон.

В останні десятиріччя країни Південно-Східної Азії перетворилися на
особливо привабливий об’єкт для вкладень капіталу. Субрегіон став місцем
перехрещення політичних інтересів провідних промислово розвинутих
держав, Що породжує прагнення закріпитися в ньому економічно. З
економічної точки зору важливо також те, що у 80-х роках країни, що
розвиваються, не зіткнулися з труднощами при виконанні зовнішніх
боргових зобов’язань (тільки на Філіппінах проблема заборгованості
перетворилася в боргову кризу, 1983 р. уряд Філіппін змушений був
звернутися до кредиторів з проханням про реконструкцію боргу). Тому
становище в даних країнах, за винятком Філіппін, з точки зору
привнесення капіталу в цілому, оцінювалося кредиторами як відносно
безпечне.

Для країн, що розвиваються, характерні порівняно великі розміри
внутрішнього ринку, відносно сприятливі умови для створення ефективних
експортоорієнтованих промислових підприємств: держави мають багаті
природні ресурси (особливо Індонезія та Малайзія), порівняно дешеву
робочу силу, добре кваліфіковану на рівні як виробничого, так і
управлінського персоналу. Рівень заробітної плати в НІК «другої хвилі»
значно нижчий не тільки від промислово розвинутих держав, а й від НІК
Східної Азії. Уявлення про рівень заробітної плати в окремих країнах і
територіях Азії дають наступні дані (1990 p., в дол.):

Важливим виявляється й те, що порівняно розвинуті країни субрегіону
мають відносно високий рівень подушевого доходу, демонструють стабільні
й високі темпи економічного розвитку, мають добре розвинуту виробничу
інфраструктуру. А головне — уряди країн Південно-Східної Азії проводять
комплексну, послідовну політику стимулювання капіталовкладень
(внутрішніх і зовнішніх) у ті галузі економіки, де вони можуть
забезпечити найбільшу віддачу. Рішуче проводиться боротьба з
бюрократизацією системи управління. Наприклад, у Малайзії кожний
вкладник капіталу може поскаржитися на невиправдані затримки й штучні
проблеми безпосередньо голові уряду. Створюються експортно-виробничі
зони, зони вільної торгівлі, де інвесторам надаються податково-фінансові
преференції. Від 1986 р. компанії, які здійснюють капіталовкладення у
важливі та перспективні галузі, одержують «піонерний статус», який дає
право на звільнення від 35% прибуткового податку (а інколи й на 100%),
від 4% податку на розвиток. Ці пільги надаються на період від п’яти до
десяти років, а як виняток — продовжуються й надалі. Наприклад, на о.
Лабуан (Малайзія), який був перетворений на сховище від податків, вони
ліквідовані повністю.

Іноземний капітал надходив у НІК Південно-Східної Азії в позичковій та
підприємницькій формі. У 1990 р. питома вага позичкового капіталу
складала понад 78% (тоді як у 1981 р. — 87%) від загального обсягу
фінансових коштів, які надійшли в країни, що розвиваються. Сюди належить
і так звана «офіційна допомога розвитку» — 42,5% від загального обсягу
фінансових коштів, надання якої покликане сприяти створенню оптимальних
умов для ефективного функціонування приватного капіталу. Взагалі
простежується певна послідовність у просуванні позичкового капіталу в
країни, що розвиваються. Спочатку це державна допомога розвиткові, потім
кредити на здійснення великих інвестиційних проектів, тоді експортні
кредити і, нарешті, кредити й позики на сплату зовнішньої
заборгованості.

Щодо НІК Швденно-Східної Азії, то у 80-ті роки позичковий капітал брав
участь у створенні промислової інфраструктури: він надходив як по
приватній, так і по державній лінії на дво- та багатосторонній основі на
пільгових і комерційних умовах. Головними донорами позичкового капіталу
були США та Японія.

Але хоч загальний обсяг позичкового капіталу значно перевершував розміри
прямих іноземних інвестицій, які надходили до НІК Південно-Східної Азії,
саме на їхній основі значно сформувалися напрями участі НІК у
регіональному та взагалі міжнародному поділі праці. Нижче наводяться
дані про загальний обсяг нагромадження прямих інвестицій у країнах ПСА у
1980- 1989 pp. (млн дол.) та їхніх головних інвесторів:

Головними іноземними інвесторами в регіоні стали США та Японія, менше
західноєвропейські країни — Великобританія, Німеччина. Але більшу роль
починають відігрвати «перехресні» інвестиції НІК Східної та
Південно-Східної Азії. Основна частина їхнього загального обсягу
припадає на капіталовкладення НІК Східної Азії в економіку країн
Асоціації, що пов’язано з переміщенням сюди частини технологічно простих
і трудомістких підприємств. До таких галузей належать харчова,
металообробна промисловість, виробництво простої електроніки і іграшок,
хімічних волокон та фанери. Це пов’язано з тим, що у Південній Кореї,
Тайвані, Гонконзі, Сінгапурі рівень заробітної плати значно вищий, ніж у
НІК «другої хвилі», а тому для них стає недоцільним розвиток
трудомістких виробництв. Відбувається підвищення «якості» їх
спеціалізації, увага концентрується на розвитку капітало- та
наукомістких виробництв. Водночас країни Асоціації починають виконувати
їхні функції у міжнародному поділі праці. Не випадково частка
текстильної та швейної промисловості в загальному обсязі японських
нагромаджених інвестицій у НІК Далекого Сходу в 70-х роках збільшилася з
24 до 11%, а в країнах Асоціації (без Сингапуру) — з 10 до 23%.

Важливими інвесторами субрегіону стають Гонконг, Тайвань, Сингапур.
Порівняно висока питома вага цих держав у загальному обсязі іноземних
інвестицій у країни Південно-Східної Азії значно пов’язана з діяльністю
китайської ділової общини — особливої регіональної групи китайського
капіталу.

Вирішальну роль у формуванні промислово-експортної спеціалізації країн
Південно-Східної Азії відіграли ТНК. Власне створення експортного
потенціалу НІК було зумовлене виходом ТНК за межі держав, до яких вони
належать, і активним переміщенням у НІК трудо-, енерго- і
матеріаломістких, екологічно небезпечних виробництв, а також виробництва
масової споживчої продукції, яка відпрацювала свій життєвий ресурс у
промислове розвинутих країнах.

На думку спеціалістів, найбільш повне уявлення про механізм формування
стратегії ТНК щодо експортної спеціалізації НІК дає теорія «життєвого
циклу» продукту, яка розроблена на початку 60-х років відомим
американським економістом Р. Верноном. Відповідно до цієї теорії, на
третій стадії «життя продукту» — стадії зрілості — коли вже налагоджене
поточне виробництво, а подальші вкладення капіталу виявляються
неефективними, значного зниження витрат виробництва можна досягти, а
відтак і продовжити «життя продукту», лише за рахунок перенесення його в
країни, що розвиваються. Це зумовлено різницею в оплаті праці в країнах,
які приймають ТНК, та в державах їхнього базування. Першими переносити
виробництва в НІК почали американські ТНК в середині 60-х років.

Для приймаючих країн політика ТНК виявилася вигідною, оскільки давала
змогу одержувати відносно сучасну техніку й технологію, диверсифікувати
однобоку структуру експорту, одержувати додаткове джерело іноземної
валюти. Тому для залучення іноземного капіталу і ТНК національні уряди
почали створювати експортно-виробничі зони, які з часом перетворились у
«світові фабрики» виробництва взуття, одягу, текстильних виробів,
напівфабрикатів та вузлів для автомобільної, машинобудівної та інших
галузей промисловості.

Проникнення в економіку НІК Південно-Східної Азії ТНК почали з галузей
легкої промисловості, де виробництво трудоінтенсивне і можна швидко
одержати віддачу внаслідок високої швидкості обороту капіталу. Тому й
зараз текстильна, швейна, взуттєва промисловість виявляються практично
найрозвинутішими серед галузей обробної промисловості в НІК і дають від
6 до 16% додаткової вартості, створеної галузями обробної промисловості
і стільки ж доходів від експорту товарів. Але найбільш міцні позиції у
цих галузях мають японські та американські ТНК. Наприклад, у Малайзії 15
японських текстильних ТНК контролюють 80% виробництва галузі. Серед них
такі, як «Торей», «Тойобо», «Юнітіка», «Канебо» та ін.

У 70-х роках у НІК Південно-Східної Азії розпочали завозити виробництва
електронних та електротехнічних виробів. Перші філіали американських
електронних компаній були створені в країнах і територіях Східної Азії у
50- 60-х роках. Вони спеціалізувалися на складанні транзисторів, діодів,
а потім і простих інтегральних схем. Але ті ланки технологічних ліній,
які потребували основних капітальних витрат, кваліфікованої робочої
сили, як і раніше, розташовувалися в США. Зараз же не тільки в Південній
Кореї, Тайвані, Гонконзі та Сингапурі, а й у країнах Південно-Східної
Азії створена розвинута експортно-промислова база випуску експортних
компонентів побутової електроніки, телекомунікаційного обладнання. Серед
країн з ринковим господарством Малайзія стала третім виробником
напівпровідників. Таїланд перетворився на важливий центр випуску
інтегральних схем. Але і в цих галузях домінують ТНК США та Японії, які
фактично створили галузі в АСЕАН: IBМ, Дженерал електрік, ІТТ, Х’юлетт
Паккард, Мацусіта-Денкі, Тосіба, Акаі, Соні, Шарп. Західноєвропейські
ТНК також досить широко представлені в Південно-Східній Азії: Роберт
Бош, Філіпс, Еріксон, Оліветті.

У 70-х роках в країнах Асоціації почало розвиватися автомобілебудування,
при цьому здійснився поступовий перехід від складання автомобілів до їх
виробництва. Уряди Цих держав створювали різні стимули для розвитку
місцевих виробництв по виготовленню комплектуючих виробів Для
транспортного машинобудування. У створенні автомобільних підприємств
активну участь брав капітал промислово розвинутих держав, домінують же
японські ТНК.

Значними виробниками й експортерами автомобілів стали Малайзія та
Таїланд. Але їхні автомобільні компанії не можна повністю назвати
національними, бо це спільні підприємства із західними ТНК, або їхні
філіали, асоційовані компанії. Так, в акціонерному капіталі провідної
малайзійської автомобільної корпорації «Персусахаан отомо-біл насіонал»
по 15% акцій належать японським ІНК «Міцубісі мотор» та «Міцубісі корп».

Можливо, не такі інтенсивні, але подібні процеси включення країн
Південно-Східної Азії до МПП відбувалися і в інших галузях:
приладобудуванні, хімічній, агрокосмічній промисловості.

Похожие записи