.

Харчова промисловість України (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 19106
Скачать документ

Харчова промисловість України

Зміст

Вступ

І. Умови, фактори, розвиток розміщення підприємств харчової
промисловості

Спеціалізація харчової промисловості

Технічна оснащеність харчової промисловості

Сучасний стан розвитку галузей харчової промисловості

ІІ. Проблеми харчової промисловості

2.1 Застаріле обладнання

2.2 Економічні проблеми галузі

2.3 Екологічні проблеми

2.4 Проблеми з експорту продукції

2.5 Соціальні проблеми

ІІІ. Подальший розвиток галузей харчової промисловості

3.1 Модернізація обладнання

3.2 Основні шляхи у вирішенні проблем харчової промисловості

Зміни у форм власності

Інвестиційна політика і створення спільних підприємств

Експортні можливості підгалузей

Висновок

Додаток

Список використаної літератури

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку склалося важке економічне становище для
всього народного господарства України і особливо для – харчової
промисловості, так як ця галузь дуже залежить від інших галузей –
машинобудівної, хімічної, нафтопереробної, і особливо платоспроможності
населення. В цей скрутний час більшості громадян країн вимушені
економити кожну копійку власного заробітку, а так як наша харчова
промисловість вимушена конкурувати із сусідніми країнами – де продукти
харчування дешевші, але в своїй більшості щоб зекономити в України
поставляються неякісні продукти, або взагалі ті в яких вийшов строк
реалізації, нерідко товари підробляються, а через несовершенну і
невідпрацьоване законодавство дуже важко відсліжувати такі товари, і
тому покупці купують цю продукцію ставлячи власну харчову промисловість
у глухий кут. Тому харчова промисловість – немаючи можливості через те,
що продукти нерозкуповуються, розплатитися з постачальниками, а також
закупити, нову сировину. Беручи кредити для розрахунків, вона також
ставить себе в залежність, а той навіть втрати право власності на
власне підприємство.

Також великі проблеми має сировинна база харчової промисловості –
сільськогосподарське виробництво. В кожного сільгоспвиробника велика
заборгованість у держбюджет, через що їх рахунки у банках закриваються,
вони не мають змоги розплатитися з постачальниками – запчастин, нової
техніки, паливно-мастильних матеріалів – також попадають у залежність,
від бізнесменів, і вимушені віддавати продукцію по мінімальній ціні,
ледве покриваючи власні витрати. І навіть ціні за якими закупається
продукти сільгоспвиробництва державою – також далекі від світових.

Але й у такій скрутній обстановці харчова промисловість функціонує –
шукаючи шляхи подолання проблем – інвесторів, із-за кордону і у власній
державі, запроваджуючі нові технології і устаткування тощо.

1.1.

Підгалузі харчової промисловості є важливою ланкою АПК України,
поєднуючих виробництво і промислову переробку сировинних ресурсів
рослинного походження з реалізацією готової продукції і основні
обслуговуючі ланки комплексу підприємства і організації. Рослинні
сільськогосподарські ресурси можна поділити на дві групи. Перша об’єднує
виробництва, що займаються вирощуванням сировини для харчової
промисловості, інша — для легкої.

Найбільш характерні такі спеціалізовані рослинно-промислові комплекси:
зерно промисловий, бурякоцукровий, плодоовочеконцервний,
маслобойно-жировий, виноградарсько-виноробний, льнопромисловий і
ефирномасличний.

Ведуче місце в складі АПК України займає зерно-промисловий комплекс. Він
об’єднує галузі, що займаються виробництвом зернових, їхньою заготівлею,
переробкою, обслуговуванням сільськогосподарського і що переробляє
ланок. Сільськогосподарська ланка уявлена вирощуванням зернових культур.
Хлібоприймальні підприємства здійснюють заготівлю і зберігання зерна. В
склад ланки ,що переробляє входять мукомольно-круп*яні, комбікормові і
хлібопекарні виробництва.

Основу комплексу складає зернове господарство . Зерновим культурам
належить важлива роль в усіх областях України, особливо в областях
Степової і Лісостепової зон. Навіть в Закарпатській і Івано-франківській
областях, де частка зернових культур є самою низькою в Україні, вони
займають біля 40% посівних площ.

Головна зернова культура в Україні — озима пшениця. Найбільш сприятливі
грунтово-кліматичні умови для її вирощування склалися в областях
Степовій і Лісостеповій Зон, де ця культура займає половину площ,
відведених під зернові. В областях Полісскої зони питома вага посевів
озимої пшениці значно нижче.

Важливою зерновою культурою є озиме жито. Ця культура займає друге місце
(після пшениці) за розмірами посівних площ під озимі. Основні райони
вирощування озимого жита знаходяться на Полісся і в західних областях
Лісостепової Зони.

Велике продовольче значення мають гречиха, просо і рис, хоча в структурі
посівних площ зернових культур вони займають лише біля 5%.

Гречиха є однією з найціннійших круп*яних культур. На її розміщення
впливає підвищена потреба цієї рослини в волозі. Тому основні площі
посевов гречихи зосереджені на Полісся і в Лісостепі і зовсім зникають в
південному Степі.

Просо в Україні є однією з страхових культур завдяки пізнім рядкам сева.
Воно відноситься до посухостійким круп*яним і дасть відносно високі
урожаї, особливо в засушливі роки. Основні посіви його розміщені в
Лісостеповій, а також в північних і центральних областях Степовий зони.

Новою для України зерновой культурою є рис. В Україні його вирощують
тільки на поливних землях, де він дасть високі і стабільні урожаї.
Зрошувальна Меліорація в південній частині України сприяла розширенню
його посівов.

Зернове господарство має важливе значення і для розвитку тваринництва.
Фуражне зерно складає більш 40% валового збору зернових культур.
Основними зернофуражними культурами в Україні є ячмінь, овес, кукурудза
і зерно бобові — горох, віка, люпін. Такі культури, як ячмінь, кукурудза
і горох, використовуються і для продовольчих мети. Яровий ячмінь
вирощують в усіх областях України. Зерно ячміня має високі кормові
якості, використовується також як сировина в пивовареній промисловості,
фармацевтичній, хлібопекарній, спиртовій і кондитерській галузях.

Кукурудзі належить важлива роль в забезпеченні тваринництва кормами ,що
концентрувалися. Найбільші посівні площі під цією культурою розміщені в
областях Лісостепової і Степової зон. Вирощують кукурудзу також на
Закарпатті і Прикарпатті.

Промислова ланка зерно промислового комплексу забезпечує зберігання і
переробку зерна. Основними галузями зерно промисловості ,що переробляє є
мукомольно-крупяная, комбікормова і хлібопекарна. Продукція зернового
господарства транспортабельна. Тому підприємства, що виробляють
хлібопродукти, містяться в місцях їхнього споживання. Потужні
підприємства по виробництву борошна і хліби розміщені в Києві, Одесі,
Харкові, Дніпропетровськові, Донецьку, Львові і інших більших містах
(рис. 46). Хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах
міського типу і більших селі. Розвиток мукомольної і хлібопекарної
промисловості залежить від потреб в хлібопродуктах.

В основі формування бурякоцукрового комплексу лежать сприятливі природні
умови для вирощування цукрового буряка, забезпеченість трудовими
ресурсами і навики населення. Найважливими його ланками є
сільськогосподарське (вирощування цукрового буряка) і (виробництво ,що
переробляє цукру).

Значення цукрового буряка передусім в тому, що вона є основним джерелом
виробництва цукру, а також важливим чинником зміцнення кормовий бази і
підвищення культури хліборобства.

В Лісостепі розміщене більш 3/4 посевов цукрового буряка. Частка їх в
посівних площах досягає 9-II%. Середня урожайність в останні роки
коливається в кордонах 300 — 320 ц/га. Найбільшими виробниками цукрового
буряка є Вінницька, Черкаська і Полтавська області, що дадуть біля 25%
загального проведення цієї культури.

Розвиток бурякосіяння в Україні спирається на потужну технічну базу
цукрової промисловості. Всього в Україні діє 194 цукрові заводи, що
переробляють в середньому за рік біля 44.0 млн т буряка. В середньому за
добу один цукровий завод переробляє 2.3 тис т цукрового буряка. Обсяг
випуску цукру-піску складає біля 3.5 млн т.

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька,
Черкаська, Полтавська, Одеська і Кіровоградська області. Виробництво
цукру-рафинада зосереджене в основному в Одесі, Черкасах, Бердичеві,
Ходорове і Вінниці. Деякі цукрові заводи суміщають виробництво цукру з
виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти і кормових
дріжджів. Такі підприємства називаються цукровими комбінатами.

В склад плодоовочеконцервного комплексу України входить вирощування
овочів, фруктів і ягод, підприємства концервної і плодоовочеконцервної
промисловості, а також обслуговуючі і допоміжні підприємства.

Овочеводство розповсюджене по всій території України, але рівень його
концентрації і спеціалізації в різних регіонах різний. На Полісся,
наприклад, вирощують здебільшого огірки, морква, столовий буряк і
капусту, в Лісостепі — огірки, помідори, цибуля, в Степі — помідори,
перець, баклажани. Самая більша концентрація посівов овочевих культур в
тих господарствах, що входять в склад сировинний зони концервного
заводу, а також розміщені навколо більших міст.

Важлива роль в постачанні населення міст свіжими овочями в міжсезонний
період належить парниково-тепличним господарствам. Найбільші площі
закритого ґрунту відводяться під овочі в Криму, навколо Києва, Харкова,
Донецька, Одеси, Львова.

Садівництво розвивається по всій території України. Тут розповсюджені
такі плодово-ягідні культури: яюлука, груші, сливи, вишні, черешні,
полиниця, малина. В південних районах вирощують абрикоси, персики,
инжир. Особливо сприятливі умови для садівництва склалися в Криму,
Переднестровье, в південному Степі і Закарпатті.

Більша частина овочів, фруктів і ягод споживається в свіжому вигляді, а
інша надходить на що переробляють підприємства для виробництва
консервів. Найбільш розвинута плодоовочеконцервная промисловість в
Криму, Херсонській і Одеській областях, що виробляють біля 40 Ёо всіх
плодоовочевих консервів. В Україні склалася певна спеціалізація в
виробництві плодоовочевих консервів. Що переробляють підприємства Центру
і Заходу виробляють в основному фруктові консерви, а Південний район
спеціалізується на виробництві томатних консервів.

В склад виноградно-виноробного комплексу входить виноградарство,
промислова переробка винограда, а також підприємства, обслуговуючі ці
галузі. Кінцевою продукцією комплексу є свіжий виноград, виноградні
вина, виноградний сік, коньяки, що виготовляють з технічних сортів
винограда. З відходів переробки одержують різні кислоти, чинбарні
речовини, спирт.

Загальна площа виноградних насаджень в 1990 р. Склала 176 тис. га.
Основні їхні масиви розміщені в Степовій зоні. Найбільшою концентрацією
виноградників характеризується зона передгорних і гірських районів
Криму, де створені великі спеціалізовані господарства. Основними
виноробними областями є Кримська, Одеська, Херсонська, Миколаївська і
Закарпатська. Тут зосереджене більш 90% виноградних насаджень України.

Виноград — малотранспортабельний продукт, тому виробництва первинної
його переробки розміщені поблизу від сировинних баз. Промислову
переробку винограда здійснюють в основному радгоспи-заводи. Підприємства
по виробництву коньячного спирту розміщені поруч з заводами первинного
виноробства, т. . В районах вирощування винограда. Заводи вторинного
виноробства і шампанских вин розміщені в основному в районі споживання
готової продукції (Одеса, Київ, Донецьк). Маслобойно-жировой комплекс
України спеціалізується в основному на виробництві і переробці насіння
соняшника. Посівні площі соняшника в 1990 г. Займали 1636 тис. Га, що
склало більш 20% всіх посівних площ масличних культур. Окрім соняшника,
в маслобойно-жировой промисловості використовується насіння
льна-довгунца, клещевини, коноплі, рапса, а також відходи деяких
сільськогосподарських продуктів.

Основні посіви соняшника як теплолюбивої культури зосереджені в
основному в південних областях України (рис. 48). Більше всього соняшник
розповсюджений в північних і центральних районах Степу. Декілька менші
площі займає він в Лісостепі і південного Степу і зовсім незначні — на
Полісся і в передгорних районах Карпат.

Маслобойно-жировая промисловість представлена маслоекстракционними,
маслопрессовими, маргариновими і миловареними заводами, а також
маслобойно-жировими і жировими комбінатами. Виробництво постного масла
належить до матеріалоемкого, тому маслоекстракціоні заводи розміщені в
районах вирощування соняшника. Біля третини всього виробленого постного
масла використовується при виготовленні маргарина і мила. В Україні
маргаринові заводи розміщені в Києві, Донецьку, Ужгороді.

Значне розповсюдження в маслобойно-жировой промисловості отримало
комбінування. Тепер на маслобойно-жирових і жирових комбінатах
виробляється 50% постного масла, основна частина маргарина, мила, що
мостять засобів. Потужні маслобойно-жировие і жирові комбінати розміщені
в Дніпропетровськові, Полтаве, Харкові, Одесі, Запорожье, Чернівцях,
Вінниці і Львові.

Льнопромисловий комплекс України об’єднує льноводство, промисловість
первинної переробки льна і виробництво льняних тканин.

Посівна площа льна-довгунца в 1990 г. Досягла 172 тис. Га. Основні
посіви льна-долгунца розміщені на Полісся, де цьому сприяють
грунтово-кліматичні умови. Окрім цього льон-довгунец сіють в районах
Лісостепу, прилягати до Полісся, в передгорних і гірських районах
Карпат.

Первинну переробку льна-долгунца здійснюють державні льнозаводи,
кооперативні і державні льнопункти. В Україні налічується більш 30
льнозаводів, що виробляють основну частину льноволокна. Більше всього
таких підприємств в Чернігівській, Житомирській, Рівненській і
Волинській областях. В таких областях, як Львівська,
Верба-але-франківська і Чернівецька, лен переробляють в основному на
кооперативних і державних пунктах. Отримане в результаті первинної
переробки льноволокно надходить на льнозаготівельні пункти, а звідти —
на Житомирський і Рівненський льнокомбінати. Льноволокно є також
предметом зовнішньої торгівлі.

З насіння льна-довгунца одержують постне масло з високими вкусовими і
технологічними якостями, а також макуху. Широко використовуються відходи
первинної переробки. Пакля — при виробництві мотузки, шпагата, а костра
— папери, технічного спирту, ацетону.

Ефиромасличний комплекс України займається вирощуванням і переробкою
ефиромасличних культур. Кінцева продукція комплексу — ефірна олія —
використовується при виробництві парфумно-косметических виробів,
медичної і харчосмакової промисловості.

Ефиромасличние культури займають лише 0.1% всіх посівних площ України.
Серед них важливе значення мають: кориандр, мята, тмин, лаванда,
троянда, шалфей, фенхель і ін. Посеви кореандра розміщені в основному в
зоні Степу, а м*яти, тмина і фенхеля — в зоні Лісостепу. Троянду,
лаванду, шалфей вирощують в Криму. Ефиромасличні культури швидко
псуються, тому їхн переробляють на місці. Великі підприємства, що
виробляють ефірна олія високої якості, розміщені в Бахчисарае, Алушті і
Сімферополі.

Спеціалізовані тваринницько-промислові комплекси є важливою ланкою
агропромислового комплексу України. Вони суміщають виробництво і
промислову переробку сировинних ресурсів тваринницького походження,
реалізацію готової продукції підприємства і організації. В межах
тваринницько-промислових комплексів виникають, як правило, прямі
виробничі зв’язки між сільськогосподарськими підприємствами, що
виробляють продукцію тваринництва, і промисловими підприємствами, що її
переробляють. В результаті агропромислової інтеграції тваринництва з
іншими галузями в Україні сформувалися такі спеціалізовані
тваринницько-промислові комплекси: мясопромисловий, молокопромисловий і
птахопромисловий.

Мясопромисловий комплекс України діє на основі розвитку тваринництва
м’ясного і м*ясомолочного напрямків і переробки його сировини. В його
склад входять також обслуговуючі галузі: виробництво обладнання для
тваринницьких ферм і м’ясної промисловості, комбікормова промисловість,
кормовиробництво і виробництво тари.

Основою формування м*ясопромислового комплексу України є м’ясне
скотарство, птахівництво, вівчарство.

Значення скотарства — ведучої галузі тваринництва в усіх природних зонах
України не обмежується виробництвом яловичини. Воно є основним
постачальником кожевенного сировини для легкой промисловості і
органічних добрив для рільництва.

Найбільша щільність великої рогатої худоби на 100 га
сільськогосподарських угідь в передгірських і гірських районах Карпат, в
Лісостепі і на Полісся, т. Е. В зонах, добре забезпечених природними
кормовими угіддями і високою щільністю сільського населення. Що
стосується Лісостепу, те підвищенню щільності поголівя’ великої рогатої
худоби сприяє розвиток бурякосіяння і цукрової промисловості з її
відходами (жом, меласса)

Скотарство України, в залежності від природно-економічних умов,
характеризується певними територіальними відзнаками в виробничій
спеціалізації. На Полісся і в Лісостепі розвивається молочно-м’ясне і
м’ясо-молочне скотарство. В Степі переважає – м’ясне і м*ясомолочне. В
приміських зонах, особливо найбільших і більших міст, — молочно-м’ясне.
Розводять в Україні здебільшого симентальську, червону степову, сіру
українську, чорно-пегую і інші породи.

Свинарство як скороспіла галузь тваринництва розвивається в усіх
природно-економічних зонах України. Відмінності в рівні його розвитку
визначаються передусім характером кормових ресурсів і наявністю
достатньої кількості кормів ,що концентрувалися. Найбільш розвинуте
свинарство в Лісостепі і Степу. Здебільшого розводять білу українську
породу.

В Україні найбільш розповсюджені свиноводческі ферми замкнутого циклу, в
як сочетаются стадії відтворення, дорощування і відкорма свиней.
Заглиблення спеціалізації призвело до створенню откормочних комплексів.

Вівчарству в Україні належить допоміжна роль. За 1981-1991 гг. Поголівя’
вівців зменшилося з 8.8 млн голов до 7.9 млн голов. Особливо інтенсивно
вівчарство розвивається в Степі і в Карпатах. Воно забезпечує сировиною
текстильну, смушковохутряную і кожевену промисловість. М’ясо вівців
характеризується високою калорійністю. Крім Того, вівчарство
відрізняється прискореним оборотом череди, що створює сприятливі умови
для збільшення вовни і баранини. Однак в Україні його розвитку
приділяють мало уваги.

Виробництво м’яса в убойній вазі склало 4.4 млн т, а промислове
виробництво (включаючи субпродукти 1 категорії (1990 г.) — 2.8 млн т. В
структурі виробництва м’яса і мясоизделий ведуче місце займає яловичина.
Далі ідуть свинина, м’ясо птаху і баранина.

Найбільші м*ясокомбінати України розміщені в більших містах. Нові
потужні мясокомбинати, що орієнтувалися на місцеві сировинні ресурси,
побудовані також в Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Хмельницкій і
Тернопольській областях.

Молокопромисловий комплекс — один з найважливіших агропромислових
комплексів України. Основою його формування є сприятливі природні і
економічні умови.

Приблизно третина поголів’я великої рогатої худоби України потрібно на
поголівя’ коров (в 1991 г. — 8.4 млн голов, з них 60 % — тваринні
молочного напряму). Найбільш розповсюджені червона степова і чорно-пегая
породи. Вони дадуть найвисокі надої молока. В 1991 г. Середньорічні
надої молока в цілому по Україні склали 2941 кг.В Україні 2/3 молока
виробляють спеціалізовані господарства. В зоні більших міст, наприклад,
на них потрібно більш 4/5 всього виробленого молока.В молочній
промисловості виділяють такі галузі: маслобойню, цельно-молочну,
сироварну і консервную. Особливістю молочної промисловості є те, що на
більшості підприємств виробляють декілька виглядів молочної продукції,
хоча в цілому молокопромислову комплекс України має маслобойную
спеціалізацію.

Масло виробляється в усіх областях України, але більше всього — в
Чернігівській, Вінницької і Київської (біля 30 тис. Т в рік).

Молокопромишленний комплекс Донецької, Закарпатської, Кримської і
Львівської областей спеціалізується в основному на випуску цельной
молочної продукції.

Птахопромисловий комплекс серед тваринницьких комплексів менш всього
залежить від землі. Важливим чинником його розміщення є райони
споживання продукції, в основному біля більших міст, в промислових і
курортних зонах. Промислове птахівництво розвивається в усіх
природно-економічних зонах. Великими виробниками пташиного м’яса і яєць
є Степові області, серед яких виділяється Крим (перше місце в Україні) .

По спеціалізації птахопромислові підприємства поділяють на яєчні і
м’ясні. Основними виробниками пташиного м’яса і яєць є птахофабрики. В
Усіх природноекономічних зонах в структурі поголівя’ птаства преобладают
кури. На птахофбриках м’ясний спеціалізації, окрім бройлерів, вирощують
индеек, качок і гусей.

1.2.

Харчова промисловість — одна з провідних структуроформуючих галузей
не лише агропромислового й промислового комплексів, а й усього народного
господарства України.

Питома вага цієї галузі в структурі виробництва предметів споживання
сягає 52,8 %, у загальному обсязі промислової продукції— 16,3, а
продукції агропромислового комплексу — 33,5 %. Продовольчі товари
становлять 68,1 % загального виробництва товарів народного споживання у
відпускних цінах, 63 % загального обсягу роздрібного товарообороту та
61,5 % у структурі особистого споживання матеріальних благ населенням
країни.

Серед інших країн світу Україна має найбільш сприятливий природний,
людський, геополітичний і ресурсний потенціал для розвитку харчової
промисловості, раціональне використання якого забезпечило б їй провідне
місце на світовому й регіональних продовольчих ринках. Уже 2000 року в
світовому територіальному поділі праці щодо виробництва основних
харчових продуктів у розрахунку на душу населення Україна посідала
провідні місця: перше по виробництву на душу населення цукру, картоплі,
яєць; друге -молока, овочевих та баштанних культур, четверте — зерна та
риби; п’яте — по виробництву м’яса.

Останнім часом розвиток харчової промисловості в Україні
характеризується різким зниженням технологічного рівня виробництва,
спрацюванням знарядь праці, скороченням обсягів і асортименту продукції,
погіршенням її якості, затуханням інвестиційного та інноваційного
процесів, витісненням вітчизняних харчових продуктів з внутрішнього й
зовнішнього ринків продовольчих товарів, зменшенням обсягів надходження
до бюджету та валютних надходжень у країну від експортних операцій
галузі тощо.

Унаслідок структурної перебудови в агропромисловому комплексі колишнє
об’єднання “Укрм’ясомолтехпром” йде шляхом реформування окремих
ремонтно-механічних підприємств на підприємницький лад, задовольняючи
технічні потреби споживачів України.

Існуючі технологічні Процеси виробництва харчових продуктів не можуть
обійтися без використання розгалуженої системи технологічних
трубопроводів з відповідною запірною та регулювальною арматурою.
Враховуючи специфіку виробництва харчової галузі, нержавіюча арматура
(крани прохідні й Триходові, запірні ручні клапани, з’єднувальні
елементи тощо) має відповідати умовам санітарних норм та правил
виготовлення й експлуатації. Раніше ці вироби на території України
серійно не випускали, а при реконструкції, розширенні та модернізації
підприємства використовували здебільшого імпортну технологічну арматуру.

1990 року фахівці об’єднання “Укрм’ясомолтехпром”, вивчивший
найдосконаліші конструкції, що надходили переважно з Югославії, уклали з
югославською фірмою “Прогрес інжиніринг” угоду щодо створення у
Києві Спільного Підприємства “Сигма-Київ”. Засновниками від
української сторони стали об’єднання “Укрм’ясомолтехпром” та
Нікопольський південнотрубний завод, останній як основний постачальник
сировини для виробництва арматури.

Для організації виробництва вказаної арматури організували два виробничі
центри в Києві та Дніпропетровську загальною площею майже З тисячі
квадратних метрів, придбали сучасне металообробне устаткування. Разом з
югославськими фахівцями поступово ,відпрацьовували за
конструкторською-документацією югославської фірми “Прогрес інжиніринг”
технологічні процеси, які могли б забеспечити якість готових виробі
рівні кращих світових технологій.

Таким чином, із серпня 1991 року СП “Сигма-Київ” почало вироблябляти
нержавіючу арматуру відповідної до стандартів СІМ (Німеччина) та ЗМЗ
(Швеція). До речі, виробнича потужність цього підприємства дає змогу
задовольните потребу галузей агропромислового комплексу України та
здійснити постійні поставки закордон до 20 відсотків від загальних
обсягів виробництва.

Основною номенклатурою цього підприємства передбачається виготовлення
такого обладнання:

крани прохідні та триходові з регульованим секторним тефлоновим
(фторопластовим), затвором з розмірами умовного проходу — Ду 25, 35,
50; 55, визначені для перекриття, регулювання та розподілення
потокорідини в технологічних трубопроводах і обладнанні. На відміну від
кранів інших конструкцій , вони забезпечують повну стерильність
продукту, виключають його втрати при переробці. Надійні та довговічні в
експлуатації клапани ручні запірні, їх виготовляють Ду 35, 50, і5, 80;

різьбові трубні – з’єднання (муфти), виготойляють Ду 25, 35, 50, 65, 80.
До комплекту входять ніпель, різьбовий штуцер, гайка накидна та
ущільнювальне кільце.

Ціни на вказані вироби договірні/,

Монтаж та демонтаж арматури на трубопроводах — за допомогою закручування
(відкручування), з’єднувальних гайок спвціайьмим ключем.

Вироби виготовляють з нержавіючих марок сталі 08Х18Н ЮТ — 12Х10, які
мають антикорозійні та зносостійкі властивості й дозволені Міністерством
охорони здоров’я України до контактів з харчовими продуктами.

Обладнання — довговічне надійне в експлуатації дає змогу уникнути втрат
продуктів при переробці, відповідає усім вимогам технологічних режимів,
гігієни та стерильності.

Зокрема, арматуру використовують у гф(іфлогічних процесах з тиском до
0,6 МПа (6 бар) і температурою робочого середовища до 95°С постійно і до
120°С на короткочасне (до ЗО хвилин).

Крім серійного, підприємство виготовляе на замовлення спеціальні вироби
різних розмірів, що беруті участь у технологічних процесах. Це
наприклад, вентилі для отримання проб продукту, оглядові вікна,
вентилі-покажчмки рівня, кулі для миття місткостей, проточні сита,
перехідники, з’єднувальні хомути трубопроводів, відводи тощо.

Така арматура знайшла широке застосування на багатьох підприємствах
харчової, хімічної та фармацевтичної промисловості, її успішне
використовують на Київському АТ “Росинка”, Чернігівському пивзаводі
“Десна”, підприємствах агропро-мисловогокомплексу при виготов’ Денні
джеро-горілчаних виробів, ви-,на» пива, безалкогольних напоїв соків,
молока, медпрепаратів тощо.

На замовлення споживачів підприємство надає консультації, проектні,
монтажні та інші технічні абс технологічні послуги, враховуючі розробку
комплектних технологічних проектів та “ноу-хау”.

При виготовленні арматури діє гнучка система знижок і посередницьких
послуг. Можливе укладанню довгострокових договорів, поетапн поставки й
бартерні операції.

1.3.

За станом виробничо-технічної бази, структурою, техніко-економічними
показниками й розвитком інфраструктури харчова промисловість України
значно відстає від економічно розвинених країн, особливо щодо
комплексної переробки сировини, механізації і автоматизації виробничих
процесів, а також фасування та упаковки продукції.

Незважаючи на винятково сприятливі грунтово-кліматичні умови, населення
ще не повністю забезпечене високоякісними продовольчими товарами.
Останнім часом Україна втрачає зовнішні ринки збуту продовольчих
товарів, а внутрішній заповнений зарубіжними продуктами (нерідко низької
якості), тимчасом як для їх виробництва є всі необхідні сировинні
ресурси й виробничі потужності.

Загальна економічна криза, значний спад виробництва
сільськогосподарської продукції, заборгованість по заробітній платі та
пенсіях, бартери-зація економічних відносин, нестача фінансових і
матеріальних ресурсів, їх подорожчання негативно впливають на результати
роботи підприємств харчової промисловості. Зокрема, торік в Україні
харчової продукції вироблено на 14,6 % менше, ніж попереднього року.
Обсяги виробництва скоротилися в усіх областях, крім Сумської. Значно
зменшилося виробництво цукру, олії, маргаринової продукції, хліба,
хлібобулочних і макаронних виробів, борошна, крупів, а також продуктів
для дитячого харчування. Внаслідок цього зменшилося споживання основних
харчових продуктів в розрахунку на душу населення.

Зменшується виробництво м’ясної і молочної продукції. Торік виробництво
продукції з незбираного молока порівняно з 1996 роком скоротилося на
31,8 %, масла тваринного на 29,8, м’яса й субпродуктів І категорії — на
29,5, сирів жирних — на 21,4 %. Це пояснюється зменшенням поголів’я
худоби і птиці не лише в суспільному, а й у приватному секторі (за
винятком поголів’я корів).

Аналіз такого спаду виробництва свідчить, що на 60 % він спричинений
скороченням обсягів переробки сільськогосподарської сировини.

Лише 20% худоби, птиці й

молока, вироблених у всіх категоріях господарств, надійшло на промислову
переробку, решту реалізовано без попередньої обробки на ринках,
комерційним структурам або перероблено в цехах, які не забезпечують
комплексного використання сировини та високої якості продукції.
Потужності м’ясо- та молокопереробних підприємств використано лише на
18—20 %, що негативно вплинуло на собівартість та ціни.

На 23% порівняно з 1996 роком зменшилися поставки цукрових буряків.
Впродовж останніх років знижується виробництво цукру. Торік його
вироблено лише 2 мільйони тонн (у 1990 році — 5,4 мільйона тонн). Усе це
зумовлено скороченнямченням посівних площ, зниженням врожайності буряків
та їх цукристості, а також відсутністю єдиної державної політики щодо
розвитку галузі.

Важливий напрямок виходу цукрової галузі з кризи — вирішення питання
кредитування та створення умов для її Іефективного функціонування.
Виникає потреба в законодавчому врегулюванню врегулюванні всіх цих
проблем, прийнятті Закону “Про регулювання виробництва й реалізації
цукру”.

Складні часи переживає і олійножирова галузь, на підприємтва якої
надійшло лише 25% насіння соняшнику поточного врожаю, решту вивезено за
межі держави. цього року може повторитися ситуація, коли через дефіцит
сировини всі олійні заводи достроково припинять роботу, а ціни на олію
різко зростуть, що призведе до збільшення експорту цієї продукції. Слід
зазначити, що при вивезенні сировини замість продукції держава втрачає
значні кошти. Переробка 1 тонни насіння соняшнику на олію забезпечує на
100 грн. Прибуток більший, ніж експорт такої кількості насіння.
Рафінування і розфасування олії — це ще додатково 320 грн. Від переробки
насіння соняшнику прибуток втричі більший, ніж від його продажу за
кордон. Отже, від експорту 1,3 млн. тонн насіння держава втратила 35
млн. грн. і понад 570 тис. тонн цінних кормів для тваринництва.

Для використання цих резервів необхідно вжити термінових заходів щодо
тарифного й нетарифного регулювання експорту насіння соняшнику.

На скорочення виробництва харчових продуктів вплинуло звуження
внутрішнього ринку продовольства через низьку купівельну спроможність
населення, а також втрата зовнішніх ринків. На роботі підприємств
негативно позначається імпорт продукції з консервантами, що подовжує
термін її зберігання. Тим часом з торговельної мережі витісняється
якісна вітчизняна продукція.

Актуальною залишається проблема збуту с’пирту етилового харчового. У
результаті переорієнтації експорту з традиційних країн лише на Російську
Федерацію і запровадженням нею 1997 року митних обмежень на ввезення
українського спирту, а також ускладнення умов транзиту його через
територію Росії, обсяг експорту протягом минулого року скоротився в 6
разів, а виробництво становило лише 37 % від рівня 1996 року.

Внутрішня потреба в спирті становить близько 20 млн. дал при загальній
потужності заводів 68 млн. дал. Враховуючи те, що спиртова промисловість
традиційно мала високий експортний потенціал і залишається однією з
бюджетоформуючих галузей, нагального вирішення потребує питання пошуку
нових зовнішніх ринків збуту цієї продукції або часткового
перепрофілю-вання підприємств на випуск паливного етанолу, технологію
якого розроблено в УкрНДІспиртбіопроді. Посилення державного контролю за
виробництвом лікеро-горілчаних виробів дало змогу минулого року
збільшити випуск алкогольних напоїв майже на 13 %. Протекціоністська
політика щодо вітчизняного товаровиробника, яка здійснюється в Україні
протягом останніх років, дала змогу відчутно скоротити імпорт
продовольства й створила умови для нарощування випуску тих продуктів,
які можна в достатніх обсягах виробляти в Україні. Завдяки цьому імпорт
кондитерських виробів з цукру торік зменшився в 9 разів, мінеральних вод
— у 4, безалкогольних напоїв — у 3, пива та консервів плодоовочевих — в
1,3, м’яса і м’ясопродуктів — в 1,6, молока і молоко-продуктів — в 1,5
раза тощо. Відповідно зросли обсяги виробництва вітчизняних
кондитерських виробів на 11 %, консервів плодоовочевих та мінеральних
вод — на 21, безалкогольних напоїв — на 10 %. Зріс також випуск горілки
та лікеро-горілчаних виробів, пива, коньяку, шампанського, цигарок та
сигарет тощо.

Політика підтримки вітчизняного товаровиробника має діяти і в наступні
роки.

У рибній галузі спад виробництва був меншим, ніж в цілому в харчовій
промисловості. Торік випуск харчової рибної продукції, включаючи
консерви, зменшелася порівняно з 1996 роком на 5,2 %. Оскільки рибна
промисловість України не в змозі повністю забезпечити попит населення,
на український ринок з країн Балтії і Росії надходить велика кількість
імпортної продукції. Враховуючи те, що рівень споживання рибної
продукції станівить лише чверть рекомендованої норми (20 кг), наша
політика щодо експорту рибної продукції необгрунтована. Починаючи з 1992
року, тільки третина продукції, виробленої підприємствами океанічного
промислу, надходить на ринок України, решта експортується для покриття
експлуатаційних витрат, плати за право лову, а також для погашення
зовнішнього валютного боргу підприємств. Одна із основних причин такого
стану підприємств — відсутність власних обігових коштів, а також
валютних кредитів. За розрахунками спеціалістів, за умови надання
рибопромиловій компанії “Антарктика” кредиту в розмірі 13,1 млн дол. США
за ставкою 15 % річних, на ринок України за рахунок зменшення експорту
додатково надійде 55 тисяч тонн рибної продукції, а держава отримає
близько 13 млн. грн. у вигляді обов’язкових платежів та податків. Отже,
рибна галузь має значні резерви як для поповнення бюджету, так і для
насичення українського ринку вітчизняною продукцією.

Внаслідок звуження ринків збуту незадовільно використовуються виробничі
потужності в ряді галузей харчової промисловості. Частину потужностей
окремих підприємств доводиться консервувати, а деякі з них взагалі
припинили виробництво. Зокрема, законсервовано потужності птахозабійних
цехів у Криму, чотири роки не працює ВАТ “Сімферопольський
птахокомбінат”, з жовтня минулого року зупинено ВАТ “Євпаторійський
м’ясокомбінат”, Городоцький завод продтоварів і цикоросу-шильний завод,
завод мінеральних вод у Славутському районі Хмельницької області.

Тим часом ряд підприємств нарощують темпи випуску продукції. Так, ВАТ
“Феодосійський м’ясокомбінат” збільшив виробництво м’ясних консервів
втричі, АТ “Він-ницям’ясо” консервів — на 35,1 % і ковбасних виробів —
на 17,8 %. Стабільно впродовж останніх років працюють ЗАТ “Оболонь”
(М.Київ), львівські підприємства — м’ясопе-реробне “Прикарпаття”,
кондитерська фірма “Світоч”, “Кока-Кола Аматіл-Колос”; у Сумській
області — акціонерні товариства “Крафт Якобз Сушард “Україна”, “Сумський
м’ясокомбінат”, завод продтоварів та лікеро-горілчаний завод,
“Роменський завод ЗНМ”; Кам’янець-Подільський і Шепетівський
м’ясокомбінати, Хмельницькі кондитерська й макаронна фабрики та інші,
які змогли знайти своє місце на товарному ринку, підтримують рівень
виробництва, залучають інвесторів для модернізації виробництва й
оновлення асортименту продукції.

За рахунок іноземних інвесторів у Дніпропетровській області
реконструйовано технологічні лінії на пив-комбінаті “Дніпро”,
олієекстракційному заводі, молочному комбінаті “Придніпровський”,
макаронній фабриці, крохмале-патоковому комбінаті. У ряді областей
зросло виробництво продовольчих товарів: ковбасних виробів — у
Вінницькій, Волинській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій і
Чернігівській; макаронних виробів — в Івано-Франківській, Сумській,
Хмельницькій і Чернігівській;

маргаринової продукції — у Львівській, Одеській і Харківській областях.

Для підвищення якості та конкурентоспроможності продукції на
підприємствах харчової промисловості освоєно значну кількість нових
видів продуктів. Так, на Вінниччині розроблено й впроваджено 149 нових
виробів, на Волині — 209, у Дніпропетровській і Сумській областях —
майже по 100, в Одеській — 50. Колектив Одеського НВО
“Консервпромкомплекс” розробив технологію 10 найменувань консервів
лікувально-профілактичного призначення для дітей раннього віку.

Для здешевлення продукції та прискорення обігу коштів розширено мережу
фірмової торгівлі. Лише в Сумській області створено 152 фірмових
магазини й кіоски, з них — 23 торгують м’ясопродуктами, 49 —
молоко-продуктами, 25 — хлібом і хлібопродуктами, 22 — консервною
продукцією.

Фінансова скрута, недосконалість податково-кредитної системи, нестача
обігових коштів змушують деякі підприємства вдаватись до переробки
сільськогосподарської сировини на давальницьких умовах, використовувати
бартерну форму товарообміну. Завдяки виділенню кредитних ресурсів для
закупівлі цукрових буряків і насіння соняшнику, торік зменшилося
виробництво на давальницьких умовах цукру,;— з 93 до 59 %, олії — з 80
до 70 %. Водночас випуск’-^борошна на давальницьких умовах зріс з 25 до
44 %, крупів — з 46 до 83, масла тваринного — з 20 до 23, м’яса — з 17
до 19 %. Питома вага бартерних операцій у харчовій промисловості торік
становила 21,8 %, що майже вдвічі менше, ніж у промисловості країни в
цілому. Проте в деяких галузях вона залишається ще основною формою
розрахунків: у цукровій — 67,5 %, рибній — 61,3, плодоовочеконсервній —
43,3, масло-сироробній — 31,6, олійножировій — 25,9 %.

Давальницька схема переробки сировини та бартерний обмін товарів
створюють умови для порушення податкового законодавства, пов’язаного з
несплатою податку на додану вартість, акцизного збору, реалізацією
продукції за цінами, нижчими від № собівартості, що поглиблює процеси
тіньової економіки. У цих умовах необхідно законодавче обмежити
виробництво продукції на давальницьких умовах, а також частку
товарообмінни операцій у загальному обсязі реалізації та запровадит
санкції за її перевищення.

Непросто відбувається структурна перебудова галузі хлібопродуктів.
Аби відчути це, досить поглянути на показники роботи заготівельних та
зернопереробних підприємств. Приміром, за 1990-1995 роки виробництво
борошна зменшилося з 7671 тисяч тон: до 4551, крупів — з 962,4 до 389
тисіч, макаронних виробів — з 360,3 до 214,2 тисяч, хліба й
хлібобулочної продукції — з 6701 до 3848 тисяч тонн. Отже, потенційні
можливості підпприємств використовуються далеко не повністю.

Значне скорочення обсягів виробництва, лібералізація цін на сировину,
матеріально-технічні ресурси й послуги призвели до підвищення
собівартості, а відтак і цін на зернову продукцію. Особливо зросли
оптові ціни підприємств борошномельно-круп’яної промисловості. Водночас
калорійність харчування Заселення зменшилася на 26,4 відсотка. Значно
збіднів раціон білково- й вітаміновмісних продуктів, овочів, фруктів
тощо. Натомість понад фізіологічні норми люди споживають хлібопродукти,
питома вага яких у структурі харчування сягає 44 відсотків.

У структурі агропромислового комплексу галузь хлібопродуктів —
пріоритетна, особливо з огляду на забезпечен ня населення
продовольством, а тваринництва — комбікормами:

Тому важлива науково-технічна передумова подальшого розвитку галузі —
сертифікація сільськогосподарської сировини та харчових продуктів з
борошна. Таким чином можна буде ефективно визначити якість продукції,
забезпечити ретельний контроль за дотриманням економічних вимог,
підвищити конкурентоспроможність виробів.

Але матеріально-технічна база галузі хлібопродуктів не відповідає
сучасним вимогам, характеризується значною спрацьованістю обладнання. Це
негативно позначається і на економічних показниках. Приміром,
спрацьованість основних виробничих фондів у галузі сягає 48 відсотків, а
темпи оновлення їх основної частини значно відстають від потреби.
Стосовно основної частини вони становлять менше 56 відсотків на рік.
Рівень механізації праці на підприємствах не перевищує 50—60 відсотків.
Продуктивність праці в галузі в 2—3 рази нижча, ніж на споріднених
підприємствах у зарубіжних країнах з розвиненою економікою.

Для створення міцної матеріально-технічної бази на часі — активне
формування і нагромадження інвестиційного потенціалу, перетворення
амортизацій у найважливіший реноваційний ресурс, впровадження сучасних
технологій тощо. Нині найголовніше завдання підприємств галузі —
поліпшення їх фінансового стану. Визначальний чинник платоспроможності
тут — стан обігових коштів, які розпорошуються через постійне зростання
дебіторської заборгованості. отже, ефективне викорисгання коштів —
пріоритетний напрямок фінансової діяльності підприємств. Реалізувати
його можна за допомогою стабілізації виробництва. При зменшенні обсягів
випуску продукції ефективність використання обігових коштів неминуче
погіршується. Це зумовлено тим, що обсяги сировини, матеріалів, інших
ресурсів і палива зменшуються швидшими темпами, ніж обсяг випущеної
продукції.

Нині керівники заготівельних і зернопереробних підприємств особливу
увагу мають звернути на норматив власних обігових коштів. Він має бути
орієнтиром для підтримання фінансового стану виробництва на рівні, що
забезпечить нормальний реалізаційний і відтворю-вальний цикли. А ще
потрібна структурна перебудова з урахуванням наявного інвестиційного та
інноваційного потенціалів.

Питома вага будівель і споруд у структурі основних фондів на
підприємствах галузі хлібопродуктів становить 75-80 відсотків. Особливо
висока вона на хлібозаготівельних підприємствах — близько 60 відсотків.
Дещо нижча на зернопереробних виробництвах. Водночас в інших галузях
народного господарства вона становить лише ЗО відсотків вартості
основних фондів. Це зумовлено специфікою галузі хлібопродуктів, де
значно нижча питома вага обладнання. Торік його частка в загальній
вартості виробничих фондів дещо перевищувала 17 відсотків.

Особлива увага сьогодні — вмілому використанню капіталу. Адже постійно
відчувається гостра нестача інвестицій при зростанні вартості
капітального будівництва, техніки, створенні капітале- та науковоємких
виробництв. Звісно, модернізувати діючі підприємства потрібно. Але
робити це широкомасштабне доцільно лише тоді, коли прибутки підприємств
будуть достатніми для створення фондів нагромадження і споживання, а
банки кредитуватимуть довгострокові інвестиційні проекти. Альтернативи
тут не існує. Які ж джерела фінансування можна залучити для технічного
переоснащення галузі?

Передусім прибуток, що залишається на підприємствах, спрямовується на
реконструкцію і технічне переоснащення виробництва. Потім —
амортизаційні відрахування. Адже підвищення інвестиційної активності
безпосередньо пов’язане із ставленням до амортизації як основного
ресурсу та фінансового джерела капіталовкладень. Уповільнити старіння
основних фондів можна й завдяки прискореній амортизації — головному
напрямку відновлення основ-нихвиробничих фондів. Одне джерело
фінансування — кошти від приватизації підприємств галузі хлібопродуктів,
які можна спрямувати на технічне й технологічне оновлення виробництва.
І, нарешті, доцільно залучити гроші комерційних банків, а також
населення та приватизаційні сертифікати. Це підвищить привабливість
підприємств галузі для потенційних інвесторів.

Важливий напрямок структурної перебудови підприємств галузі та
необхідний засіб зменшення негативного впливу на економіку — відновлення
на виробництвах випуску споживчих товарів через модернізацію відповідних
цехів.

Одне слово, в умовах ринкової економіки господарникам розраховувати слід
передусім на власні сили, кмітливість, працьовитість.

2.1.

У розв’язанні продовольчої проблеми значне місце займає харчова
промисловість, яка е заключним ланцюгом у виробництві продовольчої
продукції. Вона має розгалужену структуру, потужний виробничий потенціал
і може практично повністю забезпечити потреби населення у високоякісних
продуктах харчування в широкому асортименті. Її підприємства здатні
переробити понад 50 млн т цукрових буряків, 2,6 — насіння олійних
культур, 2,5 — овочів і фруктів, 18 — молока, 4 млн т — худоби та птиці.

Проте внаслідок загострення економічної кризи виробничий потенціал
харчової промисловості повністю не використовується. Вона зазнає великих
труднощів у своєму дальшому розвитку та вдосконаленні. По відношенню до
1990 р. індекс спаду виробництва продукції харчової промисл’овості в
1996 р. (у порівнянних цінах) становив 50% за середньорічного спаду 14%.
Виробництво м’яса першої категорії знизилося в 3,7 раза, ковбасних
виробів — у 4,2, товарного масла — у 2,7, сирів жирних —у 3,1, продукції
із незбираного молока — у 7, цукру-піску — у 2,1, олії — у 2,4,
кондитерських виробів — у 3,9 раза. Слід зазначити, що в минулий період
(1986— 1990 рр.) розвиток харчової промисловості характеризувався
відносно високим рівнем зростання (118%). Цього було досягнуто переважно
завдяки м’ясо-молочній галузі, яка виробляє найбільш цінні у
фізіологічному відношенні продукти харчування.

Основною причиною спаду стало в останні роки скорочення обсягів
виробництва сільськогосподарської продукції. Так, поголів’я великої
рогатої худоби в 1996 р. проти 1990 р. зменшилося в 1,6 раза, свиней — в
1,7, овець і кіз—у 2,7 раза. Це стало фактором зниження обсягів продажу
худоби та птиці всіма категоріями господарств заготівельним організаціям
у 5,3, а молока — у 4,5 раза.

Останніми роками здійснення заходів щодо дальшого реформування економіки
призвело до деякого уповільнення темпів спаду виробництва продукції
сільського господарства.

На 1 січня 1997 р. в усіх категоріях господарств налічувалося 15,3 млн
голів великої рогатої худоби, або на 13% менше, ніж на 1 січня 1996 р.,
свиней —на 11,2 млн голів (або на 15%), овець і кіз—на 3 млн голів (або
на 26%), птиці всіх видів — на 130,6 млн голів (або на 13% менше).
Господарствами всіх категорій у 1996 р. одержано 2,1 млн т м’яса в
забійній масі, що на 8% менше, ніж у 1995 р., 15,8 млн т молока, або на
8,4% менше. Значний спад кількості худоби й виробництва продукції
тваринництва допустили господарства громадського сектора, в яких
поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 15,6%, свиней — на 22,6,
овець і кіз — на 36, птиці всіх видів — на 36,7%. На той час у
господарствах приватного сектора м’яса й молока одержано відповідно на
3,4 та 4,2% більше. Низькою залишається продуктивність тварин.

Негативна тенденція скорочення виробництва продукції сільського
господарства в громадському секторі впливає на роботу підприємств
харчової промисловості. Заготівельним і переробним підприємствам продано
0,9 млн т живої маси худоби і птиці, що на 23% менше, ніж у 1995 р., 4
млн т молока й молочних продуктів, або на 34% менше. У той же час
збільшились обсяги реалізації тваринницької продукції по інших каналах.
Через власні торговельні підприємства продано 29% загальної кількості
худоби та птиці, 16% молока й молочних продуктів. За бартерними угодами
реалізовано 13% загального числа худоби та птиці, експортовано близько 1
млн т насіння соняшнику.

Значно збільшилися ціни на продукцію сільського господарства, що впливає
на зростання відпускних цін продуктів харчування. За 1996 р. ціни на
продукцію рослинництва підвищилися в 1,7, а тваринництва —в 1,5 раза.

Слід зазначити, що криза призвела до скорочення випуску насамперед
найнеобхідніших у фізіологічному відношенні продуктів харчування —
м’яса, молока та продуктів їх переробки. Кількість білків у харчовому
раціоні населення зменшилася в середньому майже на 20% проти мінімальної
фізіологічної норми. Порівняно з 1990 р. споживання м’яса і
м’ясопродуктів, включаючи сало й субпродукти, знизилося з 68 до 36 кг,
молока й мо-локопродуктів у перерахунку на молоко — із 373 до 230,
овочів —із 102 до 86, фруктів і ягід — із 47 до 37 кг. Одночасно
збільшилася питома вага продуктів вуглеводної групи, яка для сімей із
низьким рівнем доходів перевищує 70%. Зменшилося також споживанння

продуктів—із 141 до 121, картоплі 131 до 126 кг. Отже, продовжується
спад структури харчування найширших верств населення.

В зарубіжних країнах показник споживання на душу населення значно вищий.
Якщо враховувати сало, жир, субпродукти відношення вживання м’яса в США
становить 1:3, а на хліб і картоплю припадає 46% денного раціону, на
м’ясо в – США — відповідно 20 і 25%. Різна економічна доступність його
купівлі. Щоб 1 кг м’яса, українському громадянину потрібно працювати в
10—12 разів аніж американцю.

Зниження рівня виробництва продовольчої продукції і її споживання
призвела на це й недосконала податкова система, кількість податків, які
визначають нарахування значущості продукції для господарства і
споживачів, і великі так звані торгові накрутки викликали підвищення
цін, підірвали розвиток продольчої бази, штучно знизили попит на
кількість продуктів. Харчова промисловість зминилася у складному
становищі. В більшості країн із розвинутою економікою на продовольчі
продукти першої необхідності ставки податку на додану вартість значно
зменшені або відсутні. Наприклад, у виробника товарів і послуг першої
необхідності і продовольства, ліків використовується ставка податку –
5,5%, далі в міру підвищення 7, 18,6 і 33,3% (предмети розкоші). Ставки
запроваджують нижчі або вищі ‘у в’язку із цим Комісія країн членів
Європейської Економічної Співдружності запропонувала увести систему із
двох ставок — стандартної (14—20%) і зниженої (4—8%). В Україні також
доцільно увести диференційований податок на додану вартість. При цьому
ставки його в харчовій промисловості повинні бути знижені. Це — один із
факторів державної підтримки переробної промисловості. Скорочення
реалізації продукції впливає також втрата зовнішніх і внутрішніх ринків

Не сприяє нарощуванню виробництва невизначенність діючої системи
фінансового регулювання взаеморозрахунків підприємств харчової
промисловості з виробниками сировини, енергоносіїв, інших
матеріально-технічних засобів і сферою реалізації. Розширення
дебіторсько-кредиторської заборованності призводить до зростання
кількості їх підприємств.

Нестача коштів для формування фондів соціального розвитку підприємтсв
не дає можливості проводити роботи конструкції і технічного переозброєня
обладнання. Розрахунки показують, шо якби в харчовій промисловості
податок на додану вартість був на рівні 10%, то балансовий прибуток у
1996 р. підвищився б за того ж обсягу випуску продукції майже в 2 рази.

Настав час докорінно переглянути всю податкову систему, знизити ставки
та зменшити кількість податків. Це дасть змогу відновити роботу
промисловості, а підприємствам збільшити обсяги оборотних засобів і
прибутку, який потрібний для виробничого й соціального розвитку.

За останні п’ять років змінилася ситуація на ринку продовольства України
— різко скоротилися дійсний попит і пропонування. При цьому темпи
зниження попиту значно перевищили зменшення пропонування. По багатьох
продуктах ринок з дефіцитного став перенасиченим. У нашій країні зникли
черги покупців, але виникли певні труднощі з продажем продуктів. Хоча
збільшилася реалізація їх на колгоспних ринках, безпосередньо населенню
в рахунок оплати праці, шляхом бартерних угод, проте значна кількість
вирощеної сільськогосподарської продукції ще не знаходить збуту, тому
згодовується худобі або псується, а сільськогосподарські підприємства
зазнають збитків. Тільки в торговельних організаціях втрати овочів,
наприклад, становлять щороку 11—13%. Водночас високими темпами зростає
імпорт продуктів. Це позбавляє наших селян засобів до існування.

Спад попиту на продукти спричинений, перш за все, зниженням реальних
доходів населення, а також зростанням розміру податків та інших
необхідних платежів, обмеженістю експортних можливостей
сільськогосподарської продукції. Зниження реальних доходів населення
зумовлене політичними, економічними й соціальними чинниками, зокрема
високими податками на предмети першої необхідності (податок на добавлену
вартість), спадом виробництва, збільшенням непрацюючих людей, низьким
рівнем заробітної плати, який нині не забезпечує навіть простого
відтворення робочої сили. Крім того, нині на підприємствах і в
організаціях затримують виплату заробітної плати на 5—6 і більше
місяців. Виплачують її без відповідної індексації втрат, спричинених
інфляцією. Масово практикуються безоплатні відпустки за ініціативою
адміністрації. Тому більшість працівників позбавлена можливості жити на
результати своєї праці. Різке здешевлення робочої сили — основний чинник
диспропорції між попитом та пропонуванням на ринку продуктів харчування.
Самі тільки затримки з виплатою заробітної плати знижують, за нашими
розрахунками, купівельну спроможність населення на 25—ЗО відсотків.

Пропонування продуктів зменшилося через скорочення вітчизняного
виробництва та недоліки в системі маркетингу — малу зацікавленість
працівників у ефективному використанні ресурсів та поліпшенні стану
реалізації продуктів харчування, дуже слабку матеріально-технічну базу
переробних підприємств і торговельних організацій, недостатньо розвинену
інфраструктуру ринку, споживчу кооперацію, яка майже припинила роботу. У
1995 році обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в усіх
категоріях господарств України скоротився (порівно з 1990 р.) на 34,9%.
Скорочено виробництво майже всіх видів сільськогосподарської продукції,
у тому числі зерна — на 33,5%, цукрових буряків — на 33,0%, картоплі —
на 12%, овочів — на 1 1,9%, молока — на 29,8%, яєць — на 42,3% і м’яса —
на 47,7% .

Вирбництво сільскогосподарської продукції в усіх катугоріях господарств,
млн т

Продукція Роки 1996 % до 1990

1990 1992 1993 1994 1995 1996

Зерно 51,0 38,7 38,5 45,6 38,5 33,9 66,5

Цукрові буряки 44,3 36,2 28,8 33,7 28,1 29,7 67,0

Овочі 6,7 5,9 5,3 6,1 5,1 5,9 98,1

Фрукти і ягоди 2,9 1,5 2,1 2,8 1,2 1,9 65,5

М”ясо 4,4 4,0 3,4 2,8 2,7 2,3 52,3

Молоко 24,5 22,4 19,1 18,4 18,1 17,2 72,2

Яйця млрд шт 16,3 15,2 13,5 11,8 10,2 9,4 57,7

Головною причиною зменшення обсягів виробництва є підвищення вартості
ресурсів і кредитних ставок, збільшення податків, а також раптове
відкриття внутрішнього ринку для конкуренції з іноземними
товаровиробниками. До спаду виробництва призвело також скорочення
ресурсів, зниження ефективності їх використання, ослаблення виконавчої і
технологічної дисципліни, зменшення стимулів і можливостей щодо
інвестування і прискорення науково-технічного прогресу. Майже припинено
оновлення машинно-тракторного парку господарств, не забезпечується
навіть просте відтворення виробництва, відсутнє нагро мадження капіталу:
більше того, встановилася чітка тенденція зменшення поголів’я худоби і
птиці (6—10% щороку), скорочення багаторічних насаджень, тобто
господарства існують переважно за рахунок “проїдання” запасів і штучного
зниження справжньої вартості робочої сили.

На внутрішньому ринку продовольства України триває зростання цін. Проте
темпи підвищення їх на окремі продукти істотно відрізняються: зокрема,
за період з серпня 1995 р. по серпень 1996 р. найнижчими вони були на
олію, яблука, цибулю, цукор і картоплю, а найвищими — на хліб і
хлібопродукти, молоко, кондитерські вироби і м’ясопродукти. Якщо за
вказаний період ціни в державній і кооперативній торгівлі підвищилися на
олію на 6,8%, яблука — на 9,3, цибулю — на 12,7, цукор — на 16,7,
картоплю — на 17,3%, то на хліб і хлібопродукти — на 44—103%, молоко і
молокопродукти — на 65—96%, кондитерські вироби на 70—80, м’ясо і
м’ясопродукти — на 59—72 і рибу — на 38—54%. На міських ринках
підвищення цін на продукти харчування відбувається повільнішими темпами,
ніж у державній і кооперативній торгівлі. В цілому ціни на продукти
харчування збільшилися за вказаний період на 44,7%, а на непродовольчі
товари — на 87,6%.

2.2.

Але матеріально-технічна база галузі не відповідає сучасним вимогам,
характеризується значною спрацьованістю обладнання. Це негативно
позначається і на економічних показниках. Приміром, спрацьованість
основних виробничих фондів у галузі сягає 48 відсотків, а темпи
оновлення їх основної частини значно відстають від потреби. Стосовно
основної частини вони становлять менше 56 відсотків на рік. Рівень
механізації праці на підприємствах не перевищує 50—60 відсотків.
Продуктивність праці в галузі в 2—3 рази нижча, ніж на споріднених
підприємствах у зарубіжних країнах з розвиненою економікою.

Для створення міцної матеріально-технічної бази на часі — активне
формування і нагромадження інвестиційного потенціалу, перетворення
амортизацій у найважливіший реноваційний ресурс, впровадження сучасних
технологій тощо. Нині найголовніше завдання підприємств галузі —
поліпшення їх фінансового стану. Визначальний чинник платоспроможності
тут — стан обігових коштів, які розпорошуються через постійне зростання
дебіторської заборгованості. отже, ефективне викорисгання коштів —
пріоритетний напрямок фінансової діяльності підприємств. Реалізувати
його можна за допомогою стабілізації виробництва. При зменшенні обсягів
випуску продукції ефективність використання обігових коштів неминуче
погіршується. Це зумовлено тим, що обсяги сировини, матеріалів, інших
ресурсів і палива зменшуються швидшими темпами, ніж обсяг випущеної
продукції.

2.3.

На ринку продовольства України продовжує зменшуватися попит у зв’язку з
погіршенням купівельної здатності населення і різко збільшується
пропозиція імпортних продуктів. Тому значна частина вирощеної
сільськигоспо-дарської продукції не знаходить збуту, згодовується худобі
або псується а сіпьськогоспо-дарські підприємства зазнають збитків

Ринок — це система товарного обороту, де виробництво й переміщення
товарів до спопоживачів. Основними категоріями є попит і пропозиція, які
реалізуються через купівлю-продаж товарів через оптово-роздрібну
торгівлю . Саме значення попиту і пропозиції зумовлює і зміни
виробництва, впливає на динаміку цін, викликає переливання та
переміщення ресурсів виробництва між галузями і регіонами. Попит
формується під пливом демографічних якісних і вартісних факторів, тобто
він залежить від кількості населення, розміру його доходів, якості
товарів, реклами тощо. Пропозиція і вартість товарів, поданих до
реалізації залежить від природних, організаційний і технологічних
факторів. Основними сегментами системи пропозиції є: вітчизняне
сільськогосподарське виробництво, імпорт, переробка, зберігання, товарна
обробка й пакування продукції, транспорт і зв’язок. Центральне місце в
ринку належить оптовій і роздрібній торгівлі, ринковій інфраструктурі.
Саме ці елементи ринку здійснюють товарний оборот продуктів.

Нині Україна переходить від державної (централізованої) до
багатоукладної (ринкової) економіки. Перша грунтувалася на державній
формі власності на основні засоби виробництва. Друга — переважно на
трьох формах власності (приватній, колективній, державній). Модель ринку
централізованої економіки характеризувалася такими особливостями:
первинним була пропозиція і вважалося, що головне — це виробити продукт,
а він знайде споживача; регулювався ринок переважно адміністративними
методами через ціновий механізм і планово-цільовий розподіл ресурсів;
господарями ринку були державні чиновники і партійна номенклатура;
інвестиції у сільське господарство здійснювалися без достатнього
врахування економічної ефективності виробництва, мінімізації
собівартості, співвідношення попиту і пропозиції на внутрішньому і
зовнішньому ринках. Зовсім інша модель ринкової економіки. Ринкові
відносини повинні формуватися за так званою збутовою концепцією. Вона
виходить із необхідності максимізації доходів через збут товарів,
пріоритетне значення відводиться попиту, «королем» ринку стає споживач.
Підприємства вироблятимуть товари тільки в тому разі, якщо їх можна
вигідно продати. Регулюватимуться ринкові відносини переважно
економічними методами. Оскільки капітал буде перерозподілений по різних
формах власності, то плани і проекти власників капіталу направлятимуть і
регулюватимуть ринкові відносини. Адже хоч би яку частину своїх запасів
людина витратила як капітал, вона завжди чекає, що їй не тільки буде
повністю повернена її сума, а ще й надійде з прибутком. Кожний власник
капіталу намагатиметься максимізу-вати доход шляхом вкладання своїх
ресурсів у ті технологічні процеси, де він очікує найвищий сумарний
доход, і ні в якому разі не буде продовжувати вкладати їх в ті галузі,
які більше не забезпечують отримання прибутку. Однак провідна роль у
регулюванні ринкових відносин усе ж таки має належати державі, яка може
це здійснювати через цінову та кредитно-податкову політику і створення
відповідних умов для зміцнення матеріально-технічної бази господарств,
удосконалюючи податкову систему й систему інших аспектів регулювання
ринку таким чином, щоб посилити стимули до інвестування й прискорення
науково-технічного прогресу.

Чому ж потрібне державне регулювання ринку? Перш за все це треба для
ліквідації суперечностей в інтересах товаровиробників і споживачів.
Товаровиробники заінтересовані в тому, щоб кількість товару, яка
надходить на ринок, не перевищувала справжній попит, тобто щоб можна
було виробити якнайменше товару і продати якнайдорожче. Споживачі,
навпаки, заінтересовані в тому, щоб кількість товару, яка надходить на
ринок, перевищувала справжній попит, щоб можна було купити якнайбільше
товару й якнайдешевше. Необхідність державного регулювання ринку
продуктів харчування зумовлюється також порушенням паритету обміну, що
склався між містом і селом. Нині мінова вартість сільськогосподарської
продукції у 1,5—2 рази нижча від мінової вартості промислових товарів.

Потреба державного регулювання ринку зумовлюється й характером
перерозподілу капіталу. У більшості випадків нині великі цінності
наживаються не працею, а приходять до їх власників ніби самі по собі
(завдяки службовому положенню, родинним і дружнім зв’язкам тощо) і
незалежно від яких-небудь х планів. Це бездіяльнежиття робить людей
часто не тільки недосвідченими, але й нездатними до тієї розумової
діяльності, яка необхідна для того, щоб передбачити тих або інших
заходів регулювання их відносин.

Перехід до ринкової економіки докорінно змінює мету й завдання
виробництва. Якщо головною метою виробництва за часів
адміністративно-командної було виконанняння плану, то в умовах
функціонування ринкових відносин — одержання максимального прибутку на
капітал. Основою виробництватва стає пріоритет споживачів ринку.
Виробництво продукції слід оріентувати на ринок — на найповніше
задовільнення потреб споживачів та одержання максимального прибутку.
Основними принципами функціонування цих відносин мають бути:
ощадливість, конкуренція, захист споживачів і товаровиробників

Ощадливість зберігає й нагромаджує капітал Усе те, що зберігається з
одержаного , додається до свого капіталу. Потім ці збереження
витрачаються на розширення виробництва, переробку продукції чи на
розвиток торгівлі, а також створюють можливості і іншим господарям дати
позички під проценти тобто за певну частину прибутку. Отже, ощадливість
приводить у рух додаткову кількість праці, яка створює додаткову
вартість.

Коннкуренція — це вільне суперництво товароивиробників. Конкуренція
спонукає кожного спрямувати зусилля на підвищення певного рівня
виробництва, родючості та ефективності виробництва, інтенсивлення
господарства в інтересах самозахисту та збільшення прибутку на вкладений
капітал. Адже ринкова система — це жорстокий механізм перерозподілу
доходів. Навпілмонополія, яка переважає до цього часу, є великим ворогом
такого господарства. Усі нові джерела доходу: заробітна плата, рента і
прибуток на капітал, завдяки моноополії стають менші, ніж це було б за
конкуренції, зазначав Адам Сміт. Конкуренція вигідна основній масі
народу ще й тому,що сприяє насиченню ринку товарами і примушує продавати
їх дешевше. Формування ринку продовольства відбуватиметься коли в
конкурентній боротьбі за «продовольчі гроші» замовників і споживачів
буде впроваджена технологічна дисципліна, якість, асортимент продукції,
тобто технологічну дісцпліну будуть диктувати замовник і споживач
продукції. Побоювання втратити замовника стримуватиме виробників від
обману і стимупюватиме виробництво й надходження до споживачів
високоякісної продукції.

Захист споживачів і виробників продукції повинен здійснюватися у
результаті розробки й реалізації системи антимонопольних законодавчих
актів. Серед останніх вирішальне значення мають роздержавлення, правовий
захист, оборот капіталу, приватизація та оподаткування прибутків
монополістів. Слід надати чинності законодавству, що регулює питання
власності, продажу, оренди й закладання землі, стимулює розвиток
конкуренції, регулює контракти на закупівлю та продаж продуктів,
затверджує необхідні нормативи функціонування ринкових відносин. Захист
сільськогосподарських товаровиробників продукції від імпорту й монополії
у переробці й торгівлі здійснюватиметься як державою, так і через
об’єднання виробників, створення власних переробних і торговельних
кооперативів. Захист споживачів продукції забезпечується також системою
контролю за якістю продукції, встановленням обов’язкових стандартів
якості. Спеціалісти-контролери за два тижні до початку збирання врожаю
зобов’язані відбирати на місці вирощування культур проби продукції для
лабораторного аналізу на рівень забрудненості радіонуклідами, нітратами
і пестицидами. Повторному контролю повинна піддаватися кожна партія
продукції безпосередньо при надходженні на ринок.

Одним із важливих заходів захисту споживачів є регулювання рівня цін на
продукти, яке може здійснювати держава, нагромаджуючи їх запас і
доставляючи потім на ринок при зростанні попиту.

Перехід до ринкової економіки можливий за таких умов: свобода
підприємництва й торгівлі, свобода переміщення праці й капіталу від
однієї галузі до іншої, наявність різних форм власності (приватна,
колективна, державна) на основні засоби виробництва, ліквідація
земельної і банківської монополії, розширення прав успадкування,
розвиток кооперації (збутової, постачальної, обслуговуючої),
використання найманої праці, пробудження в населення підприємницького
мислення й забезпечення його широкою інформацією, наявність міцної
влади, правове забезпечення виконання договорів і зобов’язань, надійний
захист власності. Останнє зумовлюється тим, що розвиток ринкової
економіки неминуче призведе до розшарування суспільства, появляться не
тільки багаті люди, але й велика маса бідняків. А як відомо, розкіш
багача завжди збуджує обурення бідняків, котрі, гнані нуждою,
намагатимуться заволодіти цим багатством. Тому власники великих
цінностей, придбаних працею багатьох років, а можливо й поколінь, можуть
спати спокійно лише тоді, коли їх надійно охороняє держава.

Ринкова економіка — це не просто велика кількість ізольованих і
відокремлених ринків. Вона є туго сплетеною сіткою цін, де зміни на
одному ринку викликають багаточи-сельні й значні зміни на інших ринках.
Особливо великий вплив на формування ринку продовольства справляє
розвиток ринку землі, робочої сили й капіталів.

За останні п’ять років значно змінилася ситуація на ринку продовольства
України — різко скоротилися справжній попит і пропозиція. При цьому
темпи зниження попиту набагато перевищили зменшення пропозиції. По
багатьох продуктах ринок із дефіцитного став перенасиченим. У нашій
країні зникли черги покупців, але виникли певні труднощі з про-дажею
продуктів. Хоч збільшилася їх реалізація на міських ринках безпосередньо
населенню в рахунок оплати праці шляхом бартерних угод, проте ще значна
кількість вирощеної сільськогосподарської продукції не знаходить збуту,
згодовується худобі або псується. Тільки в торговельних організаціях
втрати, наприклад овочів, становлять щорічно 11—13%. У той же час
високими темпами розширюється імпорт продуктів. Це позбавляє наших селян
роботи й засобів до існування. Спад попиту на продукти зумовлений, перш
за все, зниженням реальних доходів населення, а також зростанням розміру
податків та інших необхідних платежів, обмеженістю експортних
можливостей сільськогосподарської продукції. Пропозиція продуктів
зменшилася через скорочення їх вітчизняного виробництва та недоліки в
системі маркетингу: мала заінтересованість працівників в ефективному
використанні ресурсів і поліпшенні стану реалізації продуктів
харчування, дуже низька матеріально-технічна база переробних підприємств
і торговельних організацій, недостатньо розвинута інфраструктура ринку,
майже припинила роботу споживча кооперація. У 1995 р. організаціям
споживчої кооперації було продано лише 7,6% усіх реалізованих овочів і
18,2% фруктів та ягід. Диспропорції попиту і пропозиції продуктів
зумовлені також впровадженням принципів саморегульованого ринку, яке
сприяло розвитку інфляційних процесів і зниженню мінової вартості
сільськогосподарської продукції, зменшило можливість для розширеного
відтворення виробництва та економічного зміцнення господарств, сприяло
значному скороченню місткості внутрішнього ринку через зниження
купівельної здатності населення.

На внутрішньому ринку продовольства України продовжується зростання цін.
Проте темпи підвищення їх істотно різняться по окремих продуктах,
зокрема: за період із серпня 1995 р. по серпень 1996 р. найнижчі вони
були на олію, яблука, цибулю, цукор і картоплю, а найвищі — на хліб і
хлібопродукти, молоко, кондитерські вироби. Якщо індекс паритету цін у
державній і кооперативній торгівлі (порівняно із хлібом пшеничним із
борошна І сорту) становив по олії 7,9%, яблуках — 8,9, цибулі — 14,9,
цукру — 19,6, картоплі — 20,3%, то по хлібу житньому — 100,8%, молоку —
92, кондитерських виробах — 82—94, м’ясу і м’ясопродуктах — 52—84%. На
міських ринках підвищення цін на продукти харчування відбувається
меншими темпами, ніж у державній і кооперативній торгівлі. У цілому ціни
на продукти харчування збільшилися за вказаний період на 44,7%, а на
непродовольчі товари — на 87,6%.

Аналіз еластичності попиту за доходами показує, що із скороченням своїх
доходів споживачі розширюватимуть купівлю продуктів низької категорії
(коефіцієнт еластичності становить 0,3—0,35) — картоплі, капусти,
столових буряків тощо. Тому виробництво цих продуктів має більші шанси
на розширення. А на тваринництво, садівництво, виноградарство, навпаки,
за умов самоухилення держави від регулювання ринкових відносин чекають
застій і скорочення виробництва.

Прогнозоване насичення внутрішнього ринку продовольством й необхідність
виконання експортних торгових зобов’язань зумовлюють потребу не тільки
стабілізувати, а й збільшити у найближчій перспективі виробництво
сільськогосподарської продукції на 5— 10%. Проте наявність потрібної
кількості продукції буде лише першою передумовою для формування ринку
продуктів харчування. Низькі, конкурентоздатні затрати на виробництво —
друга передумова. І нарешті, вирішальне значення матиме постійне
забезпечення високої якості запропонованих на ринку продуктів,
розширення їх асортименту тг поліпшення зовнішнього оформлення товару
Щоб подолати негативні тенденції у роз витку ринку продовольства, слід,
насамперед посилити державне регулювання ринкови; відносин, підвищити
ефективність викорис тання ресурсів, розширити державну допомо гу
господарствам. Держава може здійснюва ти регулювання ринку через цінову
й кредит но-податкову політику. Цінова політик. держави тільки тоді буде
ефективною, коп ціни на сільськогосподарську продукцію за безпечать
необхідні темпи розширеного віл творення виробництва, а прибуток на
вкладе ний капітал буде не нижчим, ніж за інших не прямів його
використання. Це є можливим з умов прийняття Закону України про
використання мінімальних цін на сільськогоспода; ську продукцію, надання
державних дотацій сільськогосподарському виробництву, розшірення, у
першу чергу, експортних субсидій і скасування ПДВ. А щодо кредитної
політики, то тепер доцільно видавати безпроцентні кредити на закладання
багаторічних насаджень і догляд за ними до вступу їх в експлуатаційний
період, а також у 8—10 разів зменшити існуючі кредитні ставки і в 2—3
рази продовжити строки повернення кредитних сум. Нинішні надто високі
податки та проценти на позичковий капітал буквально розоряють
сільськогосподарські підприємства.

Поліпшити економічне становище господарств могло б впровадження такого
заходу, як повернення з бюджету суми ПДВ, виплаченої постачальникам за
виконані роботи, надані послуги, придбані матеріальні ресурси, пальне,
основні засоби виробництва й нематеріальні активи.

У період переходу до ринкової економіки (поряд із розвитком нових,
конкурентоздатних джерел поставок засобів виробництва, а також нових
каналів збуту, зберігання, переробки і розподілу продукції) слід
поліпшити державні поставки, відновити держзамовлення на всі види
сільськогосподарської продукції, розширити інтервенційні заготівлі.

Доцільно практикувати укладання ф’ючерсних контрактів, пільгове
кредитування сільськогосподарських підприємств, забезпечення зустрічного
продажу їм необхідних ресурсів за пільговими цінами.

Слід розширити захист вітчизняних товаровиробників, 1 зокрема:

збільшити митний податок на імпорт продуктів;

скасувати попередню оплату та податок (акциз на спирт) на експорт
продуктів;

увести граничну торговельну надбавку (не більшу 20%) на вітчизняну
сільськогосподарську продукцію;

створити сприятливі умови для увезення ресурсів, необхідних для
впровадження прогресивних технологій вирощування й переробки продукції,
звільнивши господарства від сплати митного податку та ПДВ;

реалізувати комплекс заходів щодо розширення зовнішнього ринку
сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки.

Державна допомога вітчизняним товаровиробникам повинна мати й непрямий
характер — це прийняття законодавчих актів щодо розвитку конкуренції та
захисту товаровиробників і споживачів, забезпечення ринковою І
статистичною інформацією, встановлення і контроль за дотриманням
стандартів якості, митний протекціонізм тощо.

Головним резервом насичення внутрішнього ринку продуктами й розширення
їх експорту є поліпшення використання наявних ресурсів господарств і
біокліматичного потенціалу України завдяки впровадженню інтенсивних
ресурсозберігаючих технологій, поглибленню спеціалізації виробництва,
удосконаленню розміщення культур, поліпшенню структури посівних площ,
розширенню переробки і зберігання продукції в місцях її вирощування, а
також у результаті перебудови структури виробництва на ресурсоекономний,
особливо енергоекономний тип відтворення.

Розвиток ринку продовольства залежить не тільки від підвищення
ефективності сільськогосподарського виробництва та вдосконалення системи
маркетингу, а й ще більшою мірою від добробуту і багатства самих
працівників села. Чим біднішими вони стають, тим менше вони виробляють
продукції, а це, у свою чергу, посилює бідність, призводить до того, що
населення постачається переважно не за рахунок місцевого виробництва, а
зовнішнього ринку. Особливо велике зубожіння селян спостерігається після
«лібералізації» цін за умов функціонування в країні нерегульованого
ринку. Основні причини погіршення життя народу України — це високі
податки на предмети першої необхідності (податок на добавлену вартість),
спад виробництва, збільшення непрацюючих людей, самоухилення держави від
регулювання ринку, переливання державного капіталу України у приватний
капітал зарубіжних країн, низький рівень заробітної плати, який нині не
забезпечує навіть простого відтворення робочої сили, несвоєчасна виплата
заробітної плати та відпустки без оплати. Існуючі затримки з виплатою
заробітної плати, за нашими підрахунками, знижують купівельну здатність
населення на 25—30%. Ще більшими темпами відбувається процес зубожіння
міського населення. Останнє змушує його в боротьбі за виживання
тимчасово займатися вирощува-ням картоплі та овочів на невеликих
ділянках (громадські городи), розміщених на значній відстані від міста.
Це виробництво грунтується переважно на ручній праці і ведеться у
більшості випадків із порушенням агротехнічних вимог, а тому
неефективне, продукція неконкурентоздатна. Така організація виробництва
цих продуктів спричиняє марнотратство земельних і трудових ресурсів.

Таким чином, стратегія формування ринку продовольства повинна
грунтуватися на врахуванні купівельної здатності населення, на
можливостях зміцнення вітчизняного сільськогосподарського виробництва,
розвитку системи маркетингу, всебічне стимулювання експорту та обмеження
імпорту продуктів, розширення державного регулювання ринкових відносин.

2.4. Екологічні проблеми

Поруч із вище перерахованими проблемами харчової промисловості важливе
місце посідає екологічні проблеми. Ця проблема має дві сторони:

по-перше підприємства харчової промисловості утворюють складну
екологічну ситуацію, тому що вони знаходяться, як праило, та мають
низькі ступені захисту, перероробки, очистки стічних вод, шкідливих
викидів у повітря (харчова промисловість потребує великої кількості
тепла для переробки);

та з другого боку від харчової промисловості чекають високоякісних
екологічночистих продуктів, для виготовлення яких потрібна
екологічночиста сировина – що є великою проблемою для вітчизняного
сільскогосподарського виробництва.

Тож виходить, що по-перше підприємства створюють важку екологічну
ситуацію викидами шкідливих речовин у повітря, а також забруднена
шкідливими речовинами вода попадає на поля та для зрошення і розчинені у
ній речовини нагромаджуються у почві.

Тому необхідне створення досконалої досконалих систм екологічного
захисту є не тільки екологічною, але й економічною необхідністю тому що
без створення надійних систем екологічних систем захисту виробництва
продуктів харчової промисловості неможливе вирощування екологічно чистої
сировини для виробництва продуктівхарчової промисловості. Ми маємо
замкнуте коло, вирватися з якого можливе лише через створення надійних
екологіних систем захуисту від шкідливих викидів у повітря та очищення
стічних вод.

2.5.

Питання інвестування належать до одних з найважливіших, від яких
залежить функціонування й розвиток харчової промисловості в умовах
ринкової економіки. Завдяки інвестиціям розширюються й удосконалюються
виробничі потужності та основні фонди, забезпечуються необхідні
пропорції. Інвестиції у виробничу сферу мають забезпечити підвищення
технічного рівня й поліпшення розміщення діючих виробництв, а також
необхідний приріст потужностей.

Інвестиційні рішення приймають з питань оп-тимізації структури активів,
визначення потреби в їх заміні чи ліквідації; розробки методів і засобів
реалізації інвестиційної політики; визначення потреби в фінансових
коштах; розробки й затвердження інвестиційних проектів; управління
пакетом цінних паперів. Вони можуть бути короткотерміновими й
довготерміновими. Перші спрямовані на визначення структури капіталу на
поточний період, їх прийняття потребує знання нинішніх тенденцій
розвитку ринку. Довготермінові рішення мають забезпечити успішне
функціонування виробництва в майбутньому. Вони потребують використання
сучасних методів аналізу для вибору оптимальних напрямків і шляхів
розвитку виробництва на перспективу з урахуванням об’єктивних
законокономірностей

По винні передбачати розробку й реалізацію політики оптимального
поєднання використання власних і позичених коштів для забезпечення
оптимального функціонування виробництва; залучення капіталу на
най-вигідніших умовах; дивідендну політику тощо.

Фінансування й державне кредитування капітального будівництва в харчовій
промисловості регламентують Закони України “Про інвестиційну
діяльність”, “Про банки і банківську діяльність”, а також інші
законодавчі й нормативно-правові акти країни, зокрема Положення про
фінансування та державне кредитування капітального будівництва в країні,
затверджене Міністерством економіки, Міністерством фінансів, Державним
комітетом у справах містобудування та архітектури. Це Положення
обов’язкове для підприємств і організацій усіх форм власності при
фінансуванні та кредитуванні за рахунок державних і змішаних капітальних
вкладень нового будівництва, розширення, реконструкції, технічного
переоснащення діючих підприємств, проектних робіт, консервації
(розконсервації) об’єктів, а також при придбанні обладнання, що не
потребує монтажу й не входить до кошторису будов. При будівництві, яке
здійснюється за рахунок недержавних капітальних вкладень, зазначене
Положення має рекомендаційний характер.

Практика свідчить: найбільш ефективні напрямки капіталовкладень у
харчовій промисловості — реконструкція й технічне переоснащення
виробництва. Це дає змогу в коротші строки, з меншими затратами, ніж при
новому будівництві, оновлювати матеріально-технічну базу, освоювати нові
потужності.

Технічне переоснащення діючих підприємств передбачає встановлення нових
машин і устаткування на діючих площах, впровадження автоматизованих
систем управління і контролю, сучасних методів управління виробництвом,
модернізацію і технічне переоснащення природоохоронних об’єктів,
опалювальних і вентиляційних систем, підключення до централізованих
джерел тепло- й електропостачання. Його слід здійснювати за проектами й
кошторисами на окремі об’єкти або види робіт, які розробляють на основі
єдиного техніко-економічного обгрунтування і згідно з планом підвищення
техніко-економічного рівня галузі.

Щодо розширення діючих підприємств, то воно передбачає будівництво нових
і збільшення потужностей діючих об’єктів на існуючих або прилеглих до
них територіях. Реконструкція діючих підприємств зумовлює перебудову,
пов’язану з удосконаленням виробництва і підвищенням його
техніко-економічного рівня на основі науково-технічного прогресу.
Реконструкція потребує комплексного проекту, який передбачає розширення
виробничих потужностей, поліпшення якості та асортименту продукції (в
основному без збільшення чисельності працюючих), поліпшення умов праці
та охорони навколишнього середовища.

При реконструкції можливі перебудова окремих споруд основного й
допоміжного призначення, будівництво нових і розширення існуючих
об’єктів з метою ліквідації диспропорцій у технологічних ланцюгах. Слід
також передбачити впровадження мало- й безвідхідних технологій та
гнучких виробництв; скорочення робочих місць;

підвищення продуктивності праці; зниження матеріаломісткості
виробництва й собівартості продукції; зростання фондовіддачі та інших
техніко-економічних показників діючого підприємства.

Нове будівництво слід розпочинати лише за умови, якщо реконструкція,
технічне переоснащення та розширення діючих підприємств не можуть
забезпечити необхідного приросту виробничих потужностей, поліпшення
якості продукції, підвищення ефективності виробництва.

Останнім часом в Україні значно зменшилися обсяги капіталовкладень і
будівельно-монтажних робіт на підприємствах усіх форм власності

Отже, загальні капіталовкладення в економіку України в 1996 порівняно з
1990 роком становили 22,7 відсотка, в тому числі в промисловість — 26,4,
в сільське господарство — лише 8 відсотків.

Таким чином, капіталовкладення в харчосмакову промисловість зменшилися
на 57,3 відсотка, в м’ясну і молочну — на 68,7, у рибну — на 94
відсотки.

За цих умов капіталовкладення спрямовуються на пускові та важливіші
об’єкти, будівельна готовність яких перевищує 70 відсотків. Запроваджено
картки з відповідними показниками на кожну будову й потужність, а також
титули будов. Частка державної власності у майні
підприємства-забудовника визначається на час заповнення титулу.

Капітальні вкладення за рахунок бюджетних коштів та коштів позабюджетних
фондів виділяються на безповоротній основі лише підприємствам, 100
відсотків власності яких належать державі, усім іншим суб’єктам
господарювання — лише на зворотній та платній основі.

Підприємствам недержавної форми власності капіталовкладення виділяються
на умовах кредиту з виплатою відсотків на рівн облікової ставки
Національного банку України із застосуванням коефіцієнта 1,2 або за
умови передачі в державну власність частки (паю, акцій) у статутному
фонді підприємства, еквівалентної одержаним коштам.

За останні роки в харчовій промисловості склалося вкрай важке становище
з реконструкцією та технічним переоснащенням діючих підприємств. Основна
причина — недостатнє виділення лімітів централізованих капіталовкладень
та коштів для їх фінансування, що призвело до постійного порушення
строків введення в дію потужностей для виробництва харчової продукції.

Так. протягом минулого року з державного бюджету було виділено лише 1740
тис. грн., або 18,9 відсотка до ліміту. Це призвело до значного зниження
темпів будівництва й невиконання завдань по введенню в дію виробничих
потужностей.

Динаміку введення основних виробничих потужностей подано в таблиці

Незважаючи на спад виробництва, торік підприємства виділили 228,4 млн.
гривень для фінансування будівництва. За рахунок цих коштів було введено
потужності по розливу оцту, випуску кондитерських та лікеро-горілчаних
виробів, майонезу, соусів типу “Кетчуп” на підприємствах Черкаської
області; лінію по розливу безалкогольних напоїв у ПЕТ-пляшки в
Запорізькій області; збудовані 12 тис.метрів житла, школу на 442
прокладено 58,5 кілометра газопроводних мереж тощо.

Враховуючи умови, що сталися в країні з фінансування капітального
будівництва та з метою забезпечення розвитку вітчизняної економіки
Президент та Уряд України заохочуюють іноземних інвесторів. За даними
Державного комітету по статистиці України загальний обсяг прямих
іноземних інвестицій на початок квітня цього року становив 217,8 млн
доларів.Найбільші обсяги іноземних інвестицій надійшли з Нідерландів,
Німеччини, США, Росії. Значний інтерес інвестори проявляють до підприє
мств харчової промисловості, тогрівлі, хімічної промисловості,
машинобудування тощо. Ноземні кошти вкладено в 6,4 тисячі українських
підприємств. У І кварталі нинішнього року прямі іноземні інвестиції в
українську економіку становили 181,1 млн. доларів, що на 15,5 відсотка
більше, ніж за відповідний період минулого року. В основному це грошові
внески (114,8 млн. доларів), а також рухоме й нерухоме майно.

Визначаючи шляхи підвищення ефективності інвестиційної політики в
харчовій промисловості, слід мати на увазі таке: одна з основних
особливостей капітального будівництва полягає в тому, що виробничий цикл
має відносно тривалий період. Залежно від характеру й призначення
об’єктів строки будівництва можуть бути від кількох місяців до кількох
років, внаслідок цього на незавершене будівництво відволікаються значні
кошти.

Чим коротші строки будівництва, тим менше коштів потрібно для зведення
однієї й тієїж кількості об’єктів, тим раніше нові потужності розпочнуть
випуск продукції й скоротиться термін окупності капіталовкладень.

розподіл капітальних вкладень між об’єктами будівництва (з урахуванням
нормативних строків спорудження) та концентрація їх на пускових будовах
– важливі умови підвищення їхньої ефективності. Тим часом подовження
строку будівництва нарївнї з уповільненням обороту капіталовкладень
призводить до подорожчання будівництва.

Важливий фактор ефективності капіталовкладень — удосконалення
відтворювальної структури основних фондів завдяки підвищенню частки
реконструкції та технічному переоснащенню діючих основних фондів.

Ефективність капіталовкладень значною мірою визначають розвиток
матеріально-технічної бази будівництва, рівень заводської’ готовності
будівельних конструкцій і деталей, темпи переоснащеннябудівельних
організацій на основі нової техніки і підвищення рівня механізації
осоновних і допоміжних робіт.Зростання частки типових проектів у
будівництві знижує кошторисну вартість об’єктів, скорочує строки
спорудження їх, підвищує продуктивність праці.

Важливий напрямок підвищеіййя ефективності інвестицій є удосконалення
органйіацйних форм будівництва, збільшення рівня концентрації
виробництво у будіндустрії. Удосканалення структури будівництва
передбачає поєднання проетування і будівельні роботи в один
технологічний ланцюжок який дасть змогу в коротші строки вводити в дію
виробничі потужності й об’єкти.

При визначенні напрямків йвестйційної політики слід враховувати такий
фактор підвищення ефективності капіталовкладень, як збійьшемня частки
витрат на устаткування, тобто на активну частину основних фондів. Тож в
інвестиційній політиці харчової промисловості пріоритетом має бути
технічне оснащення діючих підприємств.

Особлива увага сьогодні — вмілому використанню капіталу. Адже постійно
відчувається гостра нестача інвестицій при зростанні вартості
капітального будівництва, техніки, створенні капітале- та науковоємких
виробництв. Звісно, модернізувати діючі підприємства потрібно. Але
робити це широкомасштабне доцільно лише тоді, коли прибутки підприємств
будуть достатніми для створення фондів нагромадження і споживання, а
банки кредитуватимуть довгострокові інвестиційні проекти. Альтернативи
тут не існує. Які ж джерела фінансування можна залучити для технічного
переоснащення галузі?

Передусім прибуток, що залишається на підприємствах, спрямовується на
реконструкцію і технічне переоснащення виробництва. Потім —
амортизаційні відрахування. Адже підвищення інвестиційної активності
безпосередньо пов’язане із ставленням до амортизації як основного
ресурсу та фінансового джерела капіталовкладень. Уповільнити старіння
основних фондів можна й завдяки прискореній амортизації — головному
напрямку відновлення основ-нихвиробничих фондів. Одне джерело
фінансування — кошти від приватизації підприємств галузі хлібопродуктів,
які можна спрямувати на технічне й технологічне оновлення виробництва.
І, нарешті, доцільно залучити гроші комерційних банків, а також
населення та приватизаційні сертифікати. Це підвищить привабливість
підприємств галузі для потенційних інвесторів.

3.1.

Аналіз попиту за доходами показує, що із скороченням своїх доходів
споживачі розширюватимуть купівлю продуктів низької категорії
(коефіцієнт еластичності попиту на картоплю, капусту, столові буряки
тощо становить 0,3—0,35). Тому виробництво цих продуктів має більші
шанси на розширення. А тваринництво, садівництво, виноградарство,
навпаки, чекають застій і скорочення.

Щоб подолати негативні тенденції у розвитку ринку продовольства,
необхідно, насамперед, посилити державне регулювання ринкових відносин,
підвищити ефективність використання ресурсів, розширити державну
допомогу господарствам. Держава може здійснювати регулювання ринку через
цінову і кредитно-податкову політику, а також через створення
відповідних умов для зміцнення матеріально-технічної бази господарств,
удосконалюючи податкову систему і систему інших аспектів регулювання
ринку, з тим щоб посилити стимули до інвестицій і розвитку НТП.

Цінова політика держави тільки тоді зуде ефективною, коли ціни на
сільськогосподарську продукцію забезпечать необхідні темпи розширеного
відтворення виробництва, а прибуток на вкладений капітал буде не нижчим,
ніж за інших можливих напрямків його використання.

Поліпшити економічне становище господарств могло б впровадження такого
заходу, як відшкодування з бюджету суми ПДВ, виплаченої постачальникам
за виконані роботи, надані послуги, придбані матеріальні ресурси,
пальне, основні засоби виробництва і нематеріальні активи.

У період переходу до ринкової економіки, поряд із розвитком нових,
конкурентоспроможних джерел поставок засобів виробництва, а також нових
каналів збуту, зберігання, переробки і розподілу продукції, необхідно
поліпшити державні поставки та відновити держзамовлення на всі види
сільськогосподарської продукції, розширити інтервенційні заготівлі.

Доцільно практикувати укладання ф’ючерських контрактів, пільгове
кредитування сільськогосподарських підприємств, забезпечення зустрічного
продажу необхідних їм ресурсів за пільговими цінами.

Слід розширити захист вітчизняних товаровиробників, зокрема:

збільшити митний податок на імпорт продуктів:

скасувати попередню оплату та податки на експорт продуктів:

ввести граничну торговельну надбавку [не більшу 20%) на вітчизняну
сільськогосподарську продукцію:

створити сприятливі умови для ввезення ресурсів, необхідних для
впровадження прогресивних технологій вирощування і переробки продукції,
звільнивши господарства від сплати митного податку та ПДВ;

— реалізувати комплекс заходів щодо розширення зовнішнього ринку
сільскогосподарської продукціі, продуктів її переробки.

Економічну політику держави необхідно спрямувати на підвищення
ефективності використання виробничого потенціалу сільськогосподарських
підприємств, зміцнення ОПГ населення і селянських (фермерських)
господарств, забезпечення прогресивних структурних зрушень у виробництві
сільськогосподарської продукції, реалізацію ефективних шляхів і засобів
розв’язання соціальних проблем на селі. Вирішальне значення тут матиме
удосконалення територіального розміщення виробництва продукції. Його
раціональне розміщення сприятиме прискоренню темпів зростання
продуктивності праці, підвищенню конкурентоспроможності продукції,
збільшенню маси прибутку на капітал. Найефективнішого використання
ресурсів можна домогтися лише тоді, коли кожний продукт вироблятиметься
в регіонах з найсприятливішими природно-економічними умовами, оскільки в
сільському господарстві продукція вирощується працею не тільки людини, а
й — природи. На її долю припадає близько ЗО— 40% загальної вартості
створеного в сільському господарстві продукту.

А якщо держава й надалі самоухи-лятиметься від регулювання ринку, то
зростання цін на промислові товари, що триває, і відповідне зменшення
мінової вартості сільськогосподарської продукції, скорочення
наповненості внутрішнього ринку через зниження купівельної спроможності
населення неминуче призведуть до ще більшого спаду виробництва й
банкрутства господарств.

Отже, стратегія формування ринку продовольства базується, насамперед, на
врахуванні купівельної спроможності населення, а також на можливостях
зміцнення вітчизняного сільськогосподарського виробництва, розвитку
системи маркетингу, усілякого стимулювання експорту й обмеження імпорту
продуктів, розширення державного регулювання ринкових відносин.
Збалансованість попиту і пропонування забезпечить ощадливість,
конкуренцію та захист споживачів і товаровиробників.

Основна надія покладається на державне втручання в економічні відносини,
державну допомогу (дотації та субсидії). Метою, яку ставили при цьому
урядові чиновники, було залучення до бюджету “тіньових” грошей.
“Тіньовики” на те й є “тіньовиками”, щоб діяти в підпіллі — вони просто
проігнорували цю чергову урядову дурницю. А от для законослухняних
підприємців це “вилізло боком” — ці патенти обернулись для них
додатковими втратами, які майже не можна компенсувати: ціна товарів і
так досягла захмарних висот. Друга урядова дурниця — заборона з 1 січня
1997 р. продажу товарів, на яких немає відповідної інформації
українською мовою. Багато товарів було придбано задовго до цього заходу
із “захисту споживача” — що ж тепер із ними робити торгівлі? Можна легко
передбачити, що з початку нового року торговельні заклади виглядатимуть
спустошеними. Звісно, що “тіньовиків” це може тільки порадувати. Тому
продовжувати закликати до подальшого втручання держави в економіку — це
просто закликати до суттєвого погіршення ситуації.

Що ж стосується державної допомоги сільському господарству, то це — лише
солодкі мрії. Про яку державну допомогу може йти мова, коли до цього
часу держава не повертає боргів селянам за продукцію, здану ще 1995
року? Невідомо, як і коли вона розрахується за зерно, здане за
держзамовленням 1996 року? Де держава візьме гроші на купівлю
сільгоспродукції 1997 року?

Вихід – якраз у протилежному: у суттєвому скороченні ролі держави в
нашому житті.

3.2.

Однією з умов ефективної діяльності підприємств харчової промисловості в
процесі перетворень відносин власності повинна бути свобода вибору
різних форм господарювання. Кожна з них має як свої переваги, так і
певні недоліки. Останні е результатом дії підприємстві різних
суб’єктивних та об’єктивних факторів: рівня розвитку підприємств стану
основних фондів, матеріально-технічної бази та соціальної
інфраструктури, екологічного клімату в колективі, наявності потенційних
власників — членів трудового колективу, співвідношення сил формальної та
неформальної влади і т.д. Але всі організаційні форми підприємництва
мають право на існування і повинні довести свої переваги на практиці.
Тільки при свободі їх вибору вони можуть знайти належне їм місце в
ринковій економіці.

формування різних ринкових форм господарювання у харчовій промисловості
пов’язане в першу чергу з певними особливостями та специфікою цієї
галузі порівняно з іншими, тому що задоволення потреб населення
продуктами харчування — досить складна, багатопланова і незмінна
проблема, яка стоїть перед суспільством на всіх ступенях його розвитку.
Це зумовлюється рядом обставин: дефіцитом багатьох сировинних ресурсів,
різним ступенем розвитку галузей, які безпосередньо виробляють продукти
харчування, і пов’язаних з ними інших галузей, організацією надходжень
продуктів харчування до споживача та багатьма іншими причинами.

Причому, якщо сьогодні проблема забезпечення продуктами харчування
населення, в силу їх недостатнього виробництва, вирішується в напрямі
кількісного збільшення продуктів, то в майбутньому вона буде
видозмінюватися в напрямі максимізації особистого споживання. Це
знаходить свій вияв у розробці раціональних норм харчування для різних
груп населення. При цьому характерною рисою тут є не тільки забезпечення
різноманітності продуктів при споживанні, але й стабільність споживання
деяких з них протягом всього року (фрукти, овочі тощо).

На практиці це означає перехід від сезонного споживання окремих
продуктів харчування до цілорічного їх споживання. Така постановка
питання породжує проблему тривалого зберігання, що в ряді випадків
неможливо зробити по багатьох продуктах. Виходом з цього становища стала
промислова переробка первинних продуктів харчування, яка дає змогу не
тільки зберігати їх протягом тривалого часу (без втрати поживної’
цінності), але й значно розширювати їх асортимент, що дуже важливо для
організації раціонального харчування, а також забезпечує їх зберігання
при транспортуванні на великі відстані. Вирішення цих питань передбачає
відповідну організаційну структуру галузі, а саме — певне поєднання
великих, середніх та малих підприємств. У найзагальнішому вигляді при
вирішенні цієї проблеми необхідно виходити з особливостей сировинного
забезпечення підприємств харчової промисловості та специфіки споживання
окремих продуктів харчування (масовість, щоденне споживання в поєднанні
з іншими).

Справа в тому, що по багатьох продуктах харчування склалися великі
сировинні зони (овочі, соняшник, пшениця, цукрові буряки, картопля
тощо), на базі яких були створені великі промислові підприємства.

В умовах централізовано-планової системи господарювання, яка
забезпечувала роботу сировинної зони для підприємства, ефект від
масштабу виробництва певною мірою досягався. З переходом до ринкових
відносин у роботі великих підприємств з’явився ряд труднощів, які
знижують ефективність їх діяльності — вони слабо реагують на зміни в
споживацькому попиті, нечутливі до новацій.

В цих умовах малі підприємства стають тією необхідною ланкою, яка, з
одного боку, робить систему забезпечення населення продуктами харчування
більш ефективною (швидко реагують на зміну попиту, менші витрати
сировини, більш ефективно доводять до споживача Продукти харчування —
підвищують загальну ефективність виробництва продуктів на основі
поглиблення спеціалізації та кооперування з великими і середніми
підприствами.

Але результативність роботи малих підприємств у виробництві продуктів
харчування буде досягнута тільки тоді, коли вони займуть належне місце і
становище в системі переробних підприємств. А цього досягти досить
складно. Справа в тому, що харчова промисловість являє собою конгломерат
підгалузей, кожна з яких сама собі має різні види виробництв. Усі вони
різняться між собою не тільки щодо виробництва продуктів, але й умовами
виробництва. Найбільш специфічні особливості харчової промисловості
такі:

практично харчова промисловість характеризується як не одна галузь,
матеріалом продукції, що виробляється, та її величезною
різноманітністю;

для ряду її підгалузей (цукрова, консервна, виноробна, олійно-жирова їй
характерне сезонне виробництво, яке призводить до нерівномірного
використання виробничих потужностей:

необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчуванні і
організацій їх споживання, і на невеликій відстані від сировинної бази
;

значна залежність якості ряду продуктів від тривалості переробки
сировини;

строки зберігання більшості продуктів, як правило, обмежені;

велика залежність від тари та упаковки продуктів;

високі вимоги до якості продукції (свіжість, наявність вітамінів,
смакові естетичність та ін.);

часта змінність асортименту з багатьох продуктів;

велика залежність якості продукції від якісних характеристик сировини;

по ряду продуктів їх виробництво вимагає великої кількості сировини Усі
вищевказані особливості визначають специфіку організації і технологій
виробництва продуктів харчування, пошук нових форм господарювання в
період ринкових відносин.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання кожне
підприємство знало, що виробляти, кому, скільки і коли поставляти
продукцію, хто є постачальником сировини, обладнання та за якими цінами.

При ринкових відносинах рішення цих питань є справою кожного
підприємства. Це в свою чергу змушує підприємство самому формувати свою
господарську, і збутову політику. В цих умовах великі підприємства
повинні самостійно формувати раціональні виробничі та збутові зв’язки.
Світовий досвід розвитку виробництва продуктів харчування показує, що ці
проблеми ефективніше вирішуються з розвитком малих підприємств.
Особливістю функціонування малих підприємств є спрямування діяльності на
конкретне виробництво якого-небудь товару чи надання послуг. разі ми
маємо справу з різко виявленою спеціалізацією, яка забезпечує зі затрат
виробництва. ‘

Найбільші можливості повсюдного розвитку малих підприємств в Україні має
хлібо-круп”яна галузь. За багато десятиліть постачання населення
хлібобулочними виробами здійснювалось головним чином хлібозаводами
потужністю 100-150 т за добу. Такі дроди-велетні, особливо у великих
містах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів та інші) до цього
часу працюють в основному на технічно відсталому устаткуванні, яке
потребує заміни або модернізації. В умовах економічної кризи здійснити
це досить важко. Виходом з цього становища може бути створення
розгалуженої сітки малих підприємств з виробничою потужністю від 0,5 до
25 т за добу і з невеликою чисельністю працівників.

На основі аналізу технологічних зв’язків та організації виробництва
різноманітних продуктів харчування можна виділити кілька способів
створення малих підприємств у харчовій промисловості. По-перше, це
організація виробництва на базі недостатньо цілком невикористовуваних
сировинних ресурсів. Наприклад, у консервній промисловості близько 25%
становлять відходи та вторинні продукти. У цьому випадку малі
підприємства можуть створюватися державними або іншими виробничими
структурами, місцевими органами влади, акціонерними товариствами,
колективами громадян з метою комплексного використання сировини.

Другим напрямом створення малих підприємств є розукрупнення великих
виробництв. В такому разі розділення великого підприємства буде
раціональним при відсутності між окремими ланками жорстких виробничих
зв’язків. Тут можливе використання технологічного принципу — розділ
єдиного технологічного циклу на окремі основні стадії із створенням на
їх базі малих підприємств. Прикладом цього може бути виробництво різних
видів продукції з картоплі, різноманітних напівфабрикатів, чіпсів,
сушеної картоплі тощо. Для ряду галузей технологічний принцип
розукрупнення підприємства неприйнятний, оскільки ланки основного
технологічного процесу мають жорсткі виробничі зв’язки. За приклад можна
взяти хлібопекарну та в ряді випадків кондитерську промисловість.
Створення малих підприємств тут доцільно на базі організації виробництва
окремих технологічно нескладних видів продукції: національних ласощів,
різних видів хлібобулочних виробів та ін.

Серед усіх форм господарювання у харчовій промисловості найбільшого
поширення набувають акціонерні товариства. Нині АПК потребує значних
капіталовкладень, які, однак, при теперішній економічній кризі держава
йому надати не в змозі. Саме через акціонерні відносини можливе активне
залучення вільних коштів з інших галузей економіки, участь іноземних
інвесторів у фінансуванні АПК.

Про переваги акціонерної форми господарювання над іншими свідчить,
наприклад, такий факт. За даними Укрцукру, серед 194 підприємств
цукрової промисловості країни, станом на 1 травня 1996 р. 101
перетворене в акціонерне товариство, 24 підприємства працюють на оренді,
69 — державні підприємства, з них 62 перебувають у стадії Реформування
власності. Крім того, необхідно зазначити, що частка акціонерних
підприємств у валовому виробництві цукру становить більш як 65%, причому
надалі цей показник зростатиме.

Специфічною особливістю окремих галузей промисловості є необхідність
розміщення виробництва значного виду продуктів харчування у місцях
розташування сировинних зон. У процесі приватизації підприємств цих
галузей важливо забезпечити збереження їх спеціалізації та виробничих
зв’язків, що склалися протягом тривалого періода їх діяльності. Тому
виправданим є надання права працівникам господарств сировинних зон брати
участь у приватизації таких державних підприємств на тих же умовах, й
членам зайнятих на них трудових колективів. При такому порядку
приватизації гасниками акціонерних товариств, створених на базі
державних підприємств, будуть також працівники підприємств-суміжників
(партнерів). Так, приватизація цукрових заводів здійснюється, як
правило, за участю сільськогосподарських товаровиробників, яким належить
від 10 до 40% акцій частка акцій у статутному фонді акціонерного
товариства

При приватизації підприємств, які переробляють сільськогосподарську
сировину, але не мають договірних зв’язків на її поставку безпосередньо
з господарствами, % акцій передбачаються в плані приватизації
відповідного підприємства з урахуванням пропозицій підприємства та
відповідних сільськогосподарських органів. Це стосується насамперед
олійно-жирових підприємств, підприємств по випуску пива, солоду, цукру
Переважну кількість насіння соняшнику та ячменю одержують з
хлібоприймальних підприємств.

Слід зазначити, що акціонування в переробних галузях харчової
промисловості гальмується через відсутність чіткого законодавства з
цього питання. Верховна Рада України, як відомо, прийняла Закон України
“Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» Ряд
положень цього закону суперечить або не узгоджується з рядом діючих
законодавчих актів. Тому Президент України наклав вето на цей Закон до
приведення окремих його положень у відповідність з чинним
законодавством.

Тривалий час у харчовій промисловості широко застосовувалась як одна з
форм господарювання оренда цілісних майнових комплексів. В умовах
переходу до ринку проблема становлення орендних відносин набула найбільш
драматичного характеру. За нетривалий період приватизації вже кілька
разів змінювались оцінки орендованого майна та розрахунку орендної
плати. При цьому кожні нові методики не тільки ускладнювали діючий
порядок розрахунку цих показників дедалі менше заінтересовували
виробничі колективи в переході на оренду. Віді до нормативних документів
в оренду передаються тільки основні засоби, нематеріальні активи, не
встановлене устаткування та незакінчене будівництво. Матеріальнії
повинні викупатись орендарем протягом ЗО календарних днів з моменту
укладення договору, а кошти та цінні папери передаються орендарю в
кредит на термін договору оренди. За користування кредитом орендар
повинен сплатити процентні ставок рефінансування Національного банку.
Такий порядок розрахунків за матеріальні засоби ще більше ускладнює
умови переходу на оренду, оскільки підприємства що мають значні
матеріальні засоби, не зможуть у визначений термін розраховуватися з
орендодавцем. Це свідчить про те, що оренда цілісних майнових комплексів
знецінена і це негативно позначається на використанні цієї форми
господарювання в харчовій промисловості.

У 1995 р. в умовах оренди в аграрно-промисловому комплексі країни при
майже 150 підприємств. Серед них близьку 40% договорів укладено з правої
орендованого майна трудовими колективами. З урахуванням останніх змін
переходу на оренду можна передбачити, що надалі матиме місце
розторгненння них договорів та скорочення числа підприємств, які 6
виявили бажання пеі оренду з подальшим викупом.
І

Порівняно велике поширення оренди у минулому пояснюється тим, що цей
спосіб вийти з підпорядкування міністерств, відомств та інших державної
влади. Нині, коли є можливість перетворення державних підприємств у
будь-якій форми господарювання, оренда з наступним викупом втрачає своє
значення умовах проблема становлення та подальшого розвитку орендних
відносин поглибленого економічного вивчення, осмислення її доцільності
та наукового підтримування.

Вище підкреслювалося, що у розвитку переробних галузей є проблеми, якії
створюють з характерної їм специфіки виробництва. Вони пов’язані з
такими особливостями цих галузей, як сезонність, можливість
багатоваріантного випуску різних продуктів з однієї сировини,
специфічність протікання біохімічних процесів, високі вимоги до сировини
і обладнання.

Взагалом ці проблеми набувають нового змісту. Справа в тому, що в умовах
централізованої системи планування всі ці проблеми вирішувалися в межах
директивних рішень. З переходом до ринку вони у своїй більшості повинні
вирішуватися керівниками підприємств, багато з них часто ні
психологічно, ні професійно не готові. Тому разом з тим, це не означає,
що держава в умовах ринкових відносин не бере участі

Відбувається зміна самої участі. За державою залишається
відповідальність за розробку раціональних норм харчування, стимулювання
розвитку найновіших напрямів виробництва продуктів харчування, створення
умов

взаємовигідного співробітництва промисловості і сільського господарства,
встановлення дійових зв’язків між ними і максимальне використання
переваг територіального поділу праці з урахуванням природно-кліматичних
умов.

Водночас функції держави не обмежуються лише розв’язанням перелічених
проблем. Забезпечення продовольством населення в умовах ринкових
відносин передбачає визначення тих галузей аграрно-промислового
комплексу, за якими повинен зберігатися контроль держави І які особливо
впливають на формування доходної частини бюджету.

Згідно з законодавчими актами України у харчовій промисловості є
об’єкти, які не підлягають приватизації. Серед них підприємства
спиртової, лікеро-горілчаної, соляної промисловості та деякі інші. Крім
того, треба зауважити, що, залишаючись неприватизованими, ці
підприємства можуть переходити на оренду і працювати, як орендні
підприємства, оскільки засоби виробництва є власністю держави. В цьому
випадку оренда виступає не тільки одним з проміжних шляхів до
роздержавлення та приватизації, а й важливою організаційною формою
господарювання для підприємств тих галузей, які І не підлягають
приватизації.

Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок, що розвиток
акціонування, малого підприємництва та орендних відносин у відповідних
переробних галузях АПК є і важливим напрямом підвищення їх ефективності
в сучасних умовах.

3.3.

Аналіз інвестиційної політики свідчить: для залучення в Україну
інвестицій необхідні чіткі й прозорі дії в оподаткуванні, у системі
мита, в ліцензуванні окремих видів діяльності.

Харчова промисловість України — один з найбільших реципієнтів
інвестицій. Питома вага її в загальному обсязі іноземних інвестицій
перевищує 11 відсотків. Іноземні інвестори вже вклали кошти у розвиток
тютюнової (120 млн. доларів) та кондитерської галузей. У системі
харчової промисловості створено 20 спільних підприємств. Серед них —
акціонерні товариства: “Дніпропетровський олійноек-стракційний завод”,
“Роси Буковини”, “Крафт Якобс Сушард Україна” (Тростянецька шоколадна
фабрика), “Реємтсма Київ-тютюнова фабрика”, “Рейнолдс тобакко-Львів”,
“Цукринка-2” (на базі Коровинецько-го цукрового заводу), “Чумак” (на
базі Каховської харчосмакової фабрики), “Бен’є Україна” (на базі
Миколаївського молкомбінату).

Ділові стосунки харчових підприємств України налагоджено з фірмами США,
Англії’, Італії, Австрії, Данії. Особливе місце належить німецьким
фірмам:

“ХІПП” — співпраця з підприємствами Закарпатської, Тернопільської
областей, міст Києва та Ужгорода щодо створення спільних підприємств по
виробництву продуктів дитячого харчування; “БАСФ” — щодо поставки
пестицидів і гербіцидів в обмін на патоку;

фірми “КРОНЕС”, “ШТАЙНЕКЕР”, “ЗЕНТУ”, “ХУПП-МАНН” постійно співпрацюють
з українськими пивоварами.

Фірма “ВІЛЬД” на умовах товарного лізингу подала допомогу Київському
заводу безалкогольних напоїв “Росинка” в придбанні ліній розливу та
фасування безалкогольних напоїв і мінеральної води. Фірма “КН8”
поставила сучасне технологічне обладнання на 11 млн. марок, з них на 3
млн. марок по лізингу на 32 місяці Миргородському заводу мінеральних
вод. Фірма “Вальтер-Рау” разом з Ужгородським маргариновим заводом
створила спільне підприємство — німецька сторона вклала 1,5 млн. марок у
придбання обладнання для виробництва наливного маргарину.

У харчовій промисловості розроблено бізнес-плани, які задовольняють
вимоги ЮНІДО, визначено підприємства, найбільш привабливі для
інвесторів. У травні цього року в рамках щорічних зборів ЄБРР проведено
круглий стіл щодо презентації інвестиційних можливостей у харчову
промисловість. Було представлено ЗО інвестиційних проектів. Це — початок
великої творчої роботи, яку слід проводити для залучення інвестицій.

Як свідчить аналіз діяльності підприємств харчової промисловості,
уповільнення та невпорядкованість інвестиційного та інноваційного
процесів — головна причина сучасних кризових явищ у розвитку галузі,
стримування активного реформування й забезпечення сталого її
функціонування в перехідний період до розвиненої соціальне орієнтованої
ринкової системи господарювання.

Динаміка капітальних вкладень у розвиток харчової промисловості (в
Порівняних цінах, грн.).

Показник 1986-1990 усередньому за рік 1990 1991-1995 усередньому за рік
1995

Харчова промисловість у тому числі

Харчосмакова

М”ясо-молочна

Рибна

14432

8866

3788

1778

17920

11010

4950

1960

19136

11454

7064

618

16270

12260

3830

180

Динаміку капіталовкладень-у розвиток харчової промис сті та іі окремих
галузей характеризують дані табл 1 загальний обсяг капіталовкладень у
харчову промисловістть у 1991-1995 роках зріс порівняно з попереднім
річним періодом лише на 13,5 % , у тому числі в харчо-смакову — на 29.2,
м”ясну й молочну — на 33,7, а в борошномельно-круп”яну та комбікормову
промисловість зменшився відповідно на 65,2 і 28,5 % а через обмеженость
внутрішніх джерел фінансування промисловості, повязану із загальним
кризовим станом економіки України, важливе джерело їх поповнення
залучення іноземних інвестицій У першому півріччі року прямі іноземні
інвестиції в харчову промисловістьь становили майже 6 мільйонів доларів
США, їх питома вага в загальному обсязі прямих іноземних інвестицій
12,6 % У цей період іноземні інвестиції були вкладені у 248 підприємств
галузі, причому 47 % цих інвестицій припадало на ті підприємства,
створення яких є основною формою залучення іноземного капіталу Найбільші
інвестиції в харчову промисловість України здійснила Німеччина (25 %
загальних надходжень), Великобританія та Кіпр (14%)) про стагнацію
інвестиційних процесів стверджують дані про зменшення абсолютного й
відносного приросту потужностей по виробництву основних харчових
продуктів (табл 2) повільнення інвестиційних та інноваціних процесів
призвело до різкого старіння матеріально-технічної бази підприємств,
підвищення рівня спрацьованості основних фондів, зниження коецієнта
використання виробничих потужностей, зростання собівартості та зниження
рентабельності вироба Спрацювання промислово-виробничих фондів загалом у
харчовій промисловості досягло 39,6 %, окремо – у м”ясній і молочній —
39,8, рибній 49% , а на окремих підприємствах — навіть 60- 80 % ) в
середньому за рік у 1986- 1990 рр вибуття затих промислово-виробничих
основних фондів у харвій промисчовості становило 2,5 °/г то в 1991 1995
рр зменшилося до 1,7 %. тобто на 32 % У відтворюючій структурі
капітальних вкладень на будівництво нових підприємств та розширення
діючих у середньому за 1995 роки направлялось лише близько 18 % їх
загального збсягу, тоді як у попередні роки вони сягали 30-50 %.
Коефіцієнт використання виробничих потужностей при оптимальному рівні
85-90 % у більшості галузей становить нині 30-50 % що зумовлено
недостатньою забезпеченісьтю сировиною паливно-енергетичними ресурсами,
неплатоспроможністю населення, витісненням на внутрішньому й зовнішньому
ринках продовольчих товарів вітчизняних підприємств

Дефективна інвестиційна, інноваційна і в цілому екомічна політика щодо
розвитку вітчизняної харчової промисловості призвела до значного
зменшення виробництва продукції, обсяги якої знизилися в середньому за
1991- 1995 роки на 12 %, а 1996 року порівняно з 1995—на 7,2%

Один з головних стратегічних напрямків виходу харчової промисловості з
кризового стану, стабілізації та прискорення їі розвитку — знаходження
джерел залучення інвестицій з урахуванням галузевих особливостей,
прийняття ефективних управлінських рішень щодо розробки й реалізації
інвестиційних проектів, бо від масштабів та спрямування інвестицій
залежить ефективність діяльності харчових підприємств

Інтенсифікація інвестиційних процесів, спрямованих на оновлення
виробництва з метою підвищення якості, конкурентоспроможності продукції
й прибутковості підприємств не лише важливий фактор забезпечення
продовольчої незалежності України, виходу її на світовий і регіональні
продовольчі ринки, а й формування ефективної структури
народногосподарського, агропромислового та промислового комплексів,
зростання економічного й соціального розвитку та підвищення життєвої о
рівня населення

Основні напрямки стимулювання вітчизняних та іноземних інвестицій у
харчову промисловість розробка регіональних програм стимулювання
приватних інвестицій, розвиток ринку цінних паперів, створення вільних
економічних зон, придбання іноземними інвесторами акцій вітчизняних
підприємств харчової промисловості, страхування інвестицій від
некомерщйних ризиків, концентрація внутрішніх ресурсів при
централізованій підтримці з метою реалізації пріоритетних інвестиційних
проектів тощо

Розрахунки показують для створення сучасної високо-розвиненої індустрії
харчування в країні необхідно 20-25 мільярдів гривень капіталовкладень
Фінансування може здійснюватись за рахунок іноземних та внутрішніх
інвесторів, амортизаційних відрахувань на відтворення виробничого
потенціалу, банківських і податкових кредитів та інших джерел Капітальні
вкладення треба спрямовувати передусім у стратегічні галузі, зокрема, в
цукрову, олійножирову, плодоовочеконсервну, лікеро-горілчану, виноробну,
соляну та інші, які можуть виробляти конкурентоспроможну продукцію для
внутрішнього й зовнішнього ринків 3 метою створення економічної
заінтересованості в інвестуванні харчової промисловості України доцільно
на два-три роки впровадити систему пільгового оподаткування нових
реструктурованих підприємств галузі, що сприятиме прискореному зростанню
обсягів виробництва високоякісних харчових продуктів.

ВИСНОВОК

Проте, незважаючи на складну фінансову ситуацію, на багатьох
підприємствах ведуть реконструкцію й технічне переоснащення виробництва,
впроваджують нові вид високоякісної продукції в сучасній упаковці. Торік
після реконструкції на Немирівському молокозаводі став до ладу
сироробний цех, на Гніванському — встановлено технологічну лінію
виготовлення йогурту з фруктовими наповнювачами; на Шосткинському
молокозаводі введені в дію обладнання для виробництва йогурту, майонезе
згущеного молока з цукром, на Сумському — морозива вафельних
стаканчиках. Технічне переоснащення Одеського дріжджового заводу дало
змогу збільшити випуск хлібопекарських дріжджів на 10 %.

У харчовій промисловості завершується процес ре формування форм
власності. Станом на 1 січня 1998 року в системі Мінагропрому повністю
приватизована олійножирова, миловарна, тютюнова, кондитерська,
пивобезалкогольна, молочноконсервна, парфумерно-косметична, макаронна
галузі, зернопереробні підприємства (без хлібоприймальної діяльності),
підприємства корпорації – “Дитяче харчування”. Змінили також форму
власності 98 % підприємств молочної галузі, 93 -цукрової та 86 %
бурякорадгоспів, 88 — м’ясної галузі 78% підприємств Держкомрибгоспу.

Формування соціальне орієнтованої економіки вимагає вирішення
стратегічного завдання — створення в Україні потужної харчової індустрії
для забезпечення нормальної життєдіяльності населення, відновлення й
збереження його здоров’я, вдосконалення сільськогосподарського
виробництва, соціальної переорієнтації базових галузей промисловості
країни, наповнення фінансами державного бюджету. Виходячи з цього,
розвитої харчової промисловості має бути пріоритетним напрямком
економічної політики держави. Необхідні зорієнтувати цю галузь на
одержання кінцевого результату діяльності всього АПК, щоб забезпечити
значне підвищення його ефективності, стане на дійним джерелом поповнення
державного бюджету і значних валютних надходжень.

Для стабілізації становища в ряді галузей харчове промисловості
необхідно:

оновити матеріально-технічну базу, модернізувати виробництво, збільшити
обсяги випуску конкурентоспроможної продукції й розширити її асортимент,
активізувати роботу щодо залучення іноземних інвестиції та кредитів;

забезпечити пріоритетність розвитку галузей здійсненням державної
фінансово-кредитної підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх
кредитування, а також відновлення практики передбачення в державному
бюджеті коштів для кредитування міжсезонних

витрат підприємств цукрової, олійножирової, плодоовочеконсервної,
виноробної та інших галузей;

продовжувати протекціоністську політику щодо вітчизняного
товаровиробника;

створити оптові ринки продовольчих товарів, розширити мережу фірмової
торгівлі, а отже, зменшив кількість посередників при реалізації
продукції, завдяки чому буде знижено ціни й збільшено обсяги її продажу;

запровадити регулювання ринків зерна, цукру, олії алкогольних напоїв;

відновити традиційні й освоїти нові зовнішні ринку збуту, зокрема,
створити за кордоном постійно діючі представництва окремих галузей,
підприємств, регіонів;

активізувати роботу щодо створення інтегрованих

структур, до складу яких повинні увійти переробні і сільськогосподарські
підприємства, фірмові магазини організації з матеріально-технічного
забезпечення й збуту продукції.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019