Реферат
на тему
Економіка країн Африки. загальна характеристика господарства
Економіка країн африканського континенту формувалась головним чином у
результаті діяльності колоніальних адміністрацій та приватних іноземних
компаній як додаток до економіки метрополій. Сучасний її стан
визначається впливом різноманітних зовнішніх факторів. Тож, аналізуючи
показники й проблеми розвитку господарства в цьому регіоні, ми маємо в
значній мірі брати до уваги, поряд із обставинами національного рівня,
кон’юнктуру та довгострокові тенденції, властиві світовій економіці й
міжнародним економічним відносинам.
Багаточисельність країн континенту та спільність більшості їхніх
економічних проблем зумовлюють узагальнений підхід до викладення
матеріалу. При цьому виділяються два субрегіони: Північна Африка та
Африка на південь від Сахари.
Площа Африки з островами становить 30,3 млн км2 (1,5% світової суші),
населення – біля 620 млн чоловік (понад 12% населення Землі).
ПРИРОДНІ РЕСУРСИ
Африка – досі ще недостатньо вивчений у геологічному відношенні
континент – містить у своїх надрах чимало корисних копалин світового
значення. Серед інших континентів Африка займає перше місце за запасами
марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової
групи, золота, алмазів; друге – за запасами міді, урану, берилію,
азбесту, графіту; третє – за запасами нафти, газу, залізної руди.
Значними й здебільшого високорентабельними є поклади титану, вольфраму,
танталу, літію, вісмуту, ніобію, цезію тобто особливо цінної і важливої
для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних мінералів
та інших копалин. Зберігаються значні темпи зростання розвіданих
покладів корисних копалин.
Континент має значні грунтово-рослинні ресурси. За розмірами
оброблюваної поверхні на одного мешканця (0,6 га) Африка значно
випереджає такі аграрні регіони, як Південно-Східна Азія (0,2 га) і
Латинська Америка (0,4 га). Хоча відносна природна родючість землі тут
невисока, за розрахунками, африканський континент міг би забезпечити
продовольством майже 1,5 млрд чоловік.
Отже, щодо наявності основних природних ресурсів африканський континент
– один із найкраще забезпечених регіонів світу. Відносна відсталість та
кризовий стан економіки переважної більшості країн Африки насамперед є
результатом дії довгострокових історичних і політичних факторів.
Африканський континент є одним з найменш розвинутих і найменш
динамічних в плані економіки регіонів світу. Загальна питома вага країн
Африки (без ПАР) у світовому ВП становить майже 1,5%. Середній рівень
ВВП на душу населення у країнах на південь від Сахари сягає лише 340
дол. (на 1990 p.), що трохи більше відповідного показника для Південної
Азії і нижче, ніж в усіх інших регіонах третього світу у три – шість
разів. Із 43 країн світу з особливо низьким рівнем економічного розвитку
(ВНП на душу населення не перевищує 600 дол. на рік) 32 – це країни
Тропічної та Південної Африки, а серед 20 найбідні-ших – 16 із цього
субрегіону. У два-чотири рази кращі показники мають країни Північної
Африки: Єгипет, Марокко та Туніс; ще вищі – Алжир та Лівія, які разом з
іншими володарями цінних видів сировини (Ботсвана, Ангола, Намібія,
Габон) є лідерами на континенті за відносними розмірами національного
доходу (табл. 1).
Економічний розвиток африканських країн характеризується
нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як
суто господарського походження, так і спричиненими політичними
факторами. Африканська економіка дуже вразлива до так званих
форсмажорних обставин. Динаміка реального доходу на душу населення для
країн на південь від Сахари становила у 60-ті роки +0,6%, 70-ті – +0,9%,
80-ті – -0,9%. Кризи останніх років відкинули велику групу країн
континенту до рівня перших років незалежності. За минуле десятиріччя
значно знизився рівень самозабезпечення континенту продовольством (з 98%
на початку 80-х до 80% у 90-ті роки). Особливо відчутно погіршилось
економічне становище у Мозамбіку, Танзанії, Того, Чаді, Ефіопії.
За структурою господарства переважна більшість країн Африки належить до
аграрних, декотрі до аграрно-індустріальних. Відносно високого рівня
індустріалізації, крім ПАР, досягли Маврикій та Сейшельські Острови –
невеличкі держави, яким вдалося ефективно використати зовнішні фактори
розвитку. Питома вага сільського господарства у країнах на південь від
Сахари становить, за даними на 1990 p., 32% (у 1965 р. – 40%) від ВВП,
промисловості – 30% (20%), послуг – 40% (39%); у країнах Північної
Африки відповідні показники становлять по сільському господарству – 15%
(23%), по промисловості – 36% (28%), по сфері послуг – 49% (48%).
Характерною рисою економіки африканських країн є її багатоукладність.
Сучасні уклади (приватнокапіталістичний, державний), хоча і дають до 70%
загального ВВП, охоплюють меншість населення. Та десятки мільйонів
економічно активного населення добувають кошти для існування у межах
докапіталістичних укладів чи навіть у сфері натурального господарства. У
країнах Тропічної і, частково, Південної Африки, де не розвинуте
приватне володіння землею, патріархально-общинний лад фактично найбільш
поширений у сільській місцевості й виявляє велику усталеність, здатність
до паралельного з сучасними укладами існування. Істотні залишки общинних
відносин, як і феодальних, зберігаються і на півночі континенту.
Значного розвитку в період незалежності набув дрібнотоварний уклад, який
відіграє помітну роль серед національних факторів економічного розвитку.
На відміну від нього сучасні уклади зазнають відчутного впливу
іноземного капіталу, базуються майже винятково на зарубіжній технології.
Із врахуванням місцевих умов провідну роль у розбудові національної
економіки африканських країн має відіграти державний сектор. Він посів
значні позиції в Алжирі, Анголі, Габоні, Заїрі, Замбії, Єгипті, Нігерії,
Сенегалі, Тунісі. Але в більшості країн його ефективність низька. Це
стосується й кооперативного сектора господарства, який поширений у
сільському господарстві, ремісництві та торгівлі.
Принципово важливе для розуміння соціально-політичного розвитку Африки
те, що у більшості країн статистичне провідні сучасні уклади не є
домінуючими, системоутворюючими, їхній вплив на соціальну сферу і на
суспільство в цілому залишається обмеженим. Багатоукладність та
поширеність різноманітних мішаних форм власності й виробничих відносин
консервується і є однією з найбільш серйозних перешкод економічної
модернізації.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
