Реферат на тему:
Будова й властивості атомного ядра
План
1. Історія розвитку уявлень про будову атомного ядра.
1.1. Механічні моделі будови ядра.
1.2. Відкриття Резерфорда. Ядро атома.
1.3. Модель атома Бора.
1.4. Розщеплення ядра. Протон.
2. Сучасні теорії будови атомного ядра.
2.1. Протонно-нейтронна модель ядра.
2.2. Краплинна модель ядра.
2.3. Оболонкова модель ядра.
3. Основні властивості ядер атомів.
3.1. Дефект маси. Енергія зв’язку ядра.
3.2. Ядерні сили.
Історія розвитку уявлень про будову атомного ядра
Усі тіла навколишньої живої й неживої природи складаються з дрібних
частинок — атомів: Першими, хто висловив припущення про це, вважаються
давньогрецькі філософи Левкіпп і Демокріт. Саме вони назвали атомом
дрібну неподільну частинку, що утворює речовину. Вони вважали, що
речовини утворюються в результаті зіткнення атомів і появи зв’язків між
ними. Ні природу, ні механізм утворення цих зв’язків вони не уточнювали,
зате зробили припущення про форму атомів. Вони вважали, що атоми мають
форму правильних багатогранників: куба («атоми землі»), тетраедра
(«атоми вогню»), октаедра («атоми повітря»), ікосаедра («атоми води»).
Більше двадцяти століть знадобилося вченим для того, щоб
експериментально підтвердити атомістичну теорію будови речовини.
Остаточно ця ідея утвердилася в науці в другій половині дев’ятнадцятого
століття. До початку двадцятого століття фізики вже мали досить
інформації про масу й розміри атома. На той час стало зрозумілим, що
атоми не є дрібними частинками в складі речовини. Вони мають певну
внутрішню структуру, розгадка якої дозволила б пояснити періодичність
властивостей хімічних елементів. Однак тільки експерименти англійського
фізика Ернеста Резерфорда стали основою для створення сучасної
протонно-нейтронної моделі атома.
Механічні моделі будови атома
Вивчення атомного ядра невіддільне від вивчення елементарних частинок.
Справа в тому, що в ядрах атомів частинок настільки мало, що властивості
кожної з них не усереднюються, а відіграють важливу роль у формуванні
властивостей ядра. Тому після відкриття електрона в науці виникла безліч
теорій про будову атома.
Японський фізик Хантаро Нагаока представив будову атома аналогічною до
будови Сонячної системи: у центрі атома розташовується його позитивно
заряджена частинка (вона порівнювалася із Сонцем), навколо якої по
встановлених кільцеподібних орбітах, ніби планети, рухаються електрони.
Зміщення електронів зі своїх орбіт призводить до збудження
електромагнітних хвиль.
Цей погляд на будову атома зберігався до початку двадцятого століття.
Але таку модель було важко поєднати з електродинамічними уявленнями, і
вона була відкинута, поступившись місцем моделі Томсона.
Англійський фізик Джозеф Джон Томсон запропонував модель атома у вигляді
позитивно зарядженої по всьому об’єму сфери діаметром 10~10 м, усередину
якої, ніби родзинки в пудинг, вкраплені електрони. Позитивний заряд
сфери компенсується сумарним негативним зарядом електронів.
Випромінювання світла відбувається в результаті коливання атомів
відносно центру сфери.
Томсон розташував електрон в атомі Гідрогену в центрі позитивно
зарядженої сфери. У багатоелектронних атомах електрони формували в
стійкі конфігурації, параметри яких можна було розрахувати. Томсон
вважав, що саме конфігурація електронів визначає хімічні властивості
атомів. Пізніше ідея Томсона розділити електрони в атомі на групи
призвела до появи теорії атомних орбіталей. Однак пізніші відкриття
змусили відмовитися від теорії Томсона на користь планетарної моделі
атома.
Відкриття Резерфорда. Ядро атома
У моделі Томсона маса атома рівномірно розподілена у його об’ємі.
Резерфорд довів, що це припущення неправильне. У результаті дослідів із
розсіювання о.-частинок металевою фольгою він встановив, що в рідкісних
випадках (1 з 10 000) ?-частинка відхиляється на кут, більший за 90°,
тоді як більшість а-частинок вільно проходила крізь тонку фольгу,
відхиляючись на дуже незначний кут.
Резерфорд писав: «Це було майже так само неймовірно, як немовби ви
вистрілили 15-дюймовим снарядом в аркуш цигаркового паперу, а снаряд
повернувся б назад і влучив у вас».
Це дозволило Резерфордові припустити, що в атомі існує позитивно
заряджене ядро малого розміру, яке зосередило в собі майже всю масу
атома. Досліди Резерфорда довели, що ядра атомів мають велику міцність,
тому що не руйнуються навіть при зіткненнях із масивними а-частинками,
які вдаряють об них із великою силою.
На підставі своїх досліджень Резерфорд модифікував планетарну модель
атома. Відповідно до його теорії, атом складається з позитивно
зарядженого масивного
ядра та електронів, що рухаються навколо нього, утворюючи електронну
оболонку атома. Ядро має дуже маленький розмір (приблизно 10-15м), однак
у ньому зосереджено 99,9 % усієї маси атома. Заряд ядра за величиною
дорівнює сумі зарядів електронів атома.
Визначення заряду ядра озброїло вчених однією з найважливіших
характеристик атома. У 1913 році було доведено, що заряд ядра збігається
з порядковим номером елемента в періодичній системі Д. І. Менделєєва.
Нільс Бор писав: «Із самого початку було зрозумілим, що завдяки великій
масі ядра і його малій довжині в просторі у порівнянні з розмірами
всього атома будова електронної системи повинна залежати майже цілком
від повного електричного заряду ядра. Такі міркування відразу наводили
на думку про те, що вся сукупність фізичних і хімічних властивостей
кожного елемента може визначатися одним цілим числом…».
Експерименти Резерфорда стали підґрунтям для створення сучасної
протонно-нейтронної моделі атома. Відповідно до неї, у центрі атома
знаходиться ядро, решту об’єму атома займають електрони. Ядро
складається з позитивно заряджених протонів і нейтронів, які не мають
заряду. Різні електрони притягаються до ядра з різною силою, тому деякі
з них можуть «відриватися», перетворюючи атом на позитивно заряджений
іон (катіон). Якщо ж атом приєднує електрони, то він перетворюється на
негативно заряджений іон (аніон).
Модель атома Бора
Перейнявшись ідеями Резерфорда, Бор на основі планетарної моделі
розвиває теорію будови атома, яка згодом була названа моделлю Резерфорда
— Бора.
Справа в тому, що класична модель Резерфорда не могла пояснити деякі
явища в атомі. Так, залишалася незрозумілою стійкість атома. Теоретично,
рухаючи по своїх орбітах із великим прискоренням, електрон повинен
випромінювати електромагнітні хвилі, що супроводжується втратою енергії.
Втрачаючи енергію, електрон повинен наближатися до ядра і дуже скоро
упасти на нього. Крім того, не вдавалося пояснити походження спектрів
атомів, що складаються з певних ліній. Якщо характер руху електрона
пояснювати законами електродинаміки, то спектр атома повинен бути
суцільний, тоді як експериментально були отримані лінійчаті спектри.
Лінії у них групуються в серії і згущаються в короткохвильовій частині
спектра. Передбачалося, що частоти ліній відповідних серій підкоряються
певним математичним законам.
«Основним результатом ретельного аналізу видимої серії лінійчатих
спектрів і їхніх відношень, — писав Бор, — було встановлення того факту,
що частота v кожної лінії спектра цього елемента може бути представлена
з незвичайною точністю формулою v = Тr — Тrr, де Тr і Тrr — якісь два
члени з безлічі спектральних елементів T, що характеризують елемент».
Бору вдалося знайти пояснення цього основного закону спектроскопії. Але
для цього йому довелося ввести поняття стаціонарних орбіт або станів
атомів, у яких електрон рухається по орбіті, не випромінюючи при цьому
енергії.
Ця ідея зараз широко відома під назвою першого постулату Бора. Він
суперечить і класичній механіці, і електродинаміці Максвелла. По-перше,
він чітко визначає енергію електронів у кожному стаціонарному стані, а
по-друге, допускає можливість прискореного руху без випромінювання
електромагнітних хвиль.
Другий постулат Бора .також суперечить електродинаміці Максвелла,
пов’язуючи частоту випромінювання винятково зі зміною енергії атома, а
не з частотою обертання електрона по орбіті. Однак ці постулати
підтверджуються квантово-механічними розрахунками. Тому на сьогоднішній
день модель атома Бора t головною відправною точкою для розробки єдиної
послідовної теорії атомного ядра.
Розщеплення ядра. Протон
У 1919 році Резерфорд зробив чергове сенсаційне відкриття. Йому вдалося
розщепити ядро.
Вивчаючи зіткнення а-частинок із легкими атомами, Резерфорд встановив,
що при ударі а-частинки об ядро Гідрогену воно збільшує свою швидкість у
1,6 разу й відбирає 64 % енергії а-частинки. У результаті зіткнень
атомів Нітрогену з а-частинками виходять частинки з максимальним
пробігом, що відповідає пробігу атомів Гідрогену.
«З отриманих досі результатів, — писав Резерфорд, — важко уникнути
висновку, що атоми з великим пробігом, які виникають при зіткненні
а-частинок з Нітрогеном, є не атомами Нітрогену, але, цілком ймовірно,
атомами Гідрогену або атомами з масою 2. Якщо це так, то ми повинні
визнати, що атом Нітрогену розпадається унаслідок величезних сил, які
розвиваються при зіткненні зі швидкою ?-частинкою, і що атом Гідрогену,
який звільняється, утворює складову частину атома».
Так була уперше висловлена думка про те, що ядра Гідрогену є основною
частиною ядер атомів. Пізніше для позначення ядер Гідрогену був
запропонований термін «протон».
Великим кроком до встановлення будови атома стала гіпотеза М.
Склодовської-Кюрі про те, що до складу ядра входять електрони.
Спираючись на неї, Резерфорд припустив, що в природі існують ядра з
масою одного, двох і трьох ядер Гідрогену, але з нульовим зарядом.
Резерфорд писав, що йому «здається досить правдоподібним, що один
електрон може зв’язати два Н-ядра і, можливо, навіть і одне Н-ядро. Якщо
справедливим є перше припущення, то воно вказує на можливість існування
атома з масою близько 2 і з одним зарядом. Таку речовину потрібно
розглядати як ізотоп Гідрогену. Друге припущення містить у собі думка
про можливості існування атома з масою 1 і нуклеарним зарядом, що
дорівнює нулю. Подібні утворення видаються цілком можливими». Так була
висловлена гіпотеза про існування нейтрона і важкого ізотопу Гідрогену.
Сучасні теорії будови атомного ядра
Протонно-нейтронна модель ядра
Сьогодні фізики усього світу користуються теорією про те, що ядро
складається з елементарних частинок — протонів і нейтронів. Уперше таке
припущення висловив у 1932 році радянський фізик Д. Д. Іваненко. Однак
протонно-нейтронна модель ядра не відразу була прийнята ученими. Навіть
Резерфорд стверджував, що нейтрон — лише складне утворення протона й
електрона. У 1933 році Іваненко виголосив доповідь про моделі ядра,
відстоюючи протонно-нейтронну теорію. Він спирався на те, що в ядрі є
тільки важкі частинки.
Іваненко відкинув ідеї про складну структуру нейтрона й протона. На його
думку, обидві частинки повинні мати однаковий ступінь елементарності,
тобто і нейтрон, і протон можуть переходити один в одного. Надалі протон
і нейтрон почали розглядатися як два стани однієї частинки — нуклона, й
ідея Іваненко стала загальноприйнятою, а незабаром у складі космічних
променів була відкрита ще одна елементарна частинка — позитрон.
Зараз протонно-нейтронна модель ядра вже не викликає сумнівів. Крім
того, протягом довгого часу існувала гіпотеза про те, що в ядрі можуть
знаходитися також і електрони. Однак вона мала дуже багато протиріч і не
була підтверджена експериментально. Так, відповідно до цієї гіпотези,
масове число повинно відповідати загальній кількості протонів у ядрі, а
різниця масового числа й кількості електронів повинна дорівнювати
зарядові ядра. Ця модель не суперечила значенням ізотопних мас і
зарядів, однак не погоджувалася зі значеннями магнітних моментів ядер,
спінів й енергій зв’язку ядра. Крім того, вона спростовувала
співвідношення невизначеностей Гейзенберга, відповідно до якого
неможливо одночасно встановити певну координату (X, Y, Z) і певну
відповідну проекцію імпульсу (рх, /у р;) мікрочастинки:
де h — константа Планка.
У результаті цього протонно-нейтронна модель ядра була відкинута.
Краплинна модель ядра
Краплинна модель ядра була запропонована в 1936 році Бором і Френкелем.
Вона ґрунтувалася на аналогії між поведінкою нуклонів у ядрі та
поведінкою молекул у краплі рідини. В обох випадках сили, що діють між
складовими частинками рідини (молекулами) і ядра (нуклонами), є
короткодіючими, і їм властиве насичення. Для краплі рідини при постійних
зовнішніх умовах характерною є постійна густина речовини. Ядра ж
характеризуються практично постійною питомою енергією зв’язку і
постійною густиною, що не залежить від числа нуклонів у ядрі. Нарешті,
розмір краплі, як і розмір ядра, пропорційний до числа частинок. Однак
ця модель представляє ядро як краплю електрично зарядженої нестисливої
рідини з густиною, що дорівнює ядерній. Ця рідина підпорядковується
законам квантової механіки. Краплинна модель ядра дозволила одержати
напівемпіричну формулу для енергій зв’язку нуклонів у ядрі, пояснила
механізм ядерних реакцій і особливо добре описала реакції розподілу
ядра. Однак вона не пояснює підвищену стійкість ядер, що містять магічні
числа протонів і нейтронів.
Оболонкова модель ядра
У 50-х роках двадцятого століття американець М. Гепперт-Майер і німець
X. Йенсен виступили з оболонковою моделлю ядра. Відповідно до неї
розподіл нуклонів у ядрі відбувається за дискретними енергетичними
рівнями (оболонками), що заповнюються нуклонами відповідно до принципу
Паулі. До того ж вона пов’язала заповнення цих рівнів зі стійкістю ядер.
Вважається, що ядра з повністю заповненими оболонками є найбільш
стійкими. Такі особливо стійкі (магічні) ядра справді існують. Це ядра,
в яких число протонів або число нейтронів дорівнює одному з магічних
чисел (2, 8, 20, 28, 50, 82, 126).
Оболонкова модель ядра дозволила пояснити спіни і магнітні моменти ядер,
різну стійкість атомних ядер, а також періодичність змін їхніх
властивостей. Ця модель особливо добре описує легкі й середні ядра, а
також ядра в основному (незбудженому) стані.
У міру подальшого нагромадження експериментальних даних про властивості
атомних ядер з’являлися нові факти, які не завжди вкладалися в рамки
описаних моделей. Так виникли узагальнена модель ядра (синтез краплинної
й оболонковбї моделей), оптична модель ядра (пояснює взаємодію ядер із
частинками, що налітають) і багато інших.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Кучерук І.М., Горбачук І.Т., Луцик П.П. Загальний курс фізики. Т.1.
Механіка. Молекулярна фізика і термодинаміка. –К, 1999.–532 с.
Матвеєв О.М. Механіка і теорія відносності. –К., 1993.–288 с.
Сивухин Д.В. Общий курс физики: В 6 т. Т.1. Механика.–М., 1989.–520 с.
Іванків Л.І., Палюх Б.М. Механіка.– К., 1995.– 227 с.
Хайкін С.Е. Фізичні основи механіки.– К., 1966.– 743 с.
Кушнір Р. Курс фізики. Ч.1: Механіка. –Львів, 2000.– 196 с.
Савельев И.В. Курс общей физики: В 3 т. Т.1. Механика. Молекулярная
физика.– М., 1987.– 416 с.
Иродов Н.Е. Основные законы механики.– М., 1985.– 248 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
