РЕФЕРАТ
на тему:
Українські вчені фізики
ПЛАН
Вступ
1. І.Пулюй – український фізик зі світовим ім’ям
2. М.Пильчиков
3. О.Смакула
4. І.Р.Юхновський
Висновки
Використана література
Вступ
Сьогодні українські фізики посідають чільне місце у світовій науці,
збагачуючи її оригінальними та грунтовними науковими дослідженнями та
винаходами. Серед тих, хто своєю самовідданою працею і розумом розвивав
українську фізичну науку можна назвати Йосипа Косоногова – видатного
фізика, автора нового методу вимірювання електричної проникності рідин
для сантиметрових хвиль, Степана Тимошенка – українського професора
механіки, згодом одного з провідних учених фізиків США, Юліана Гірняка –
спеціаліста у галузі фізичної кінетики, Романа Цегельського, роботи
якого присвячені фізиці магнетизму.
Представниками теоретичної фізики є Мар’ян Смолуховський та його учень
Володимир Кучер, які зробили значний внесок в розвиток квантової
механіки. Назвати слід Дмитра Рожанського – фізика, родом з Києва,
члена-кореспондента АН СРСР. Його основні праці стосуються фізики
електричних розрядів та радіофізики.
Варто згадати також про діяльність фізиків – членів Наукового Товариства
імені Т.Г.Шевченка у Львові – це саме приклад поведінки вчених, які за
будь-яких обставин не забували, ким вони є, де їх коріння і кому вони
повинні служити. Отже, фізики – дійсні члени НТШ… Вибори перших дійсних
членів НТШ відбулися 1 червня 1899 року, саме тоді до складу
математично– природничо- лікарської секції було обрано видатного фізика
і електротехніка Івана Пулюя.
1. І.Пулюй – український фізик зі світовим ім’ям
Народився Іван Пулюй 2 лютого 1854 року в містечку Гримайлові
Тернопільської області в сім’ї землеробів. Закінчивши Тернопільську
гімназію, він поступає у 1864 році на теологічний факультет Віденського
університету. Одночасно відвідує лекції з математики, фізики. Ці науки
так захопили його, що по закінченні курсу богослов’я він замість
вигідного сану священика обирає, всупереч волі батьків, скромне звання
студента філософського факультету Віденського університету. Завершивши в
1872 році навчання, працює деякий час асистентом експериментальної
фізики цього університету, а з 1873 по 1875 роки – асистентом-викладачем
кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у
м.Фіуме в Хорватії. Восени 1875 року він виїздить до Страсбурга, щоб в
університеті вивчати нову галузь науки – електротехніку. У 1877 році
Пулюй захищає з відзнакою дисертацію і дістає ступінь доктора філософії
Страсбурзького університету (спеціалізація з фізики). У 1882 Іван
Павлович обіймає посаду технічного директора електротехнічного бюро у
Відні. Привернувши до себе увагу винаходами та апаратами, одержує у 1884
році посаду професора експериментальної та технічної фізики у Німецькій
вищій технічній школі у Празі, де й працював до виходу на пенсію.
Характерною рисою наукової творчості Пулюя є те, що об’єктом його уваги
завжди були проблеми, які перебували на передньому краї фізичної науки
та технічного прогресу і молекулярна фізика (70-ті роки), катодні
промені (початок 80-х), електротехніка, властивості та природа
рентгенівських променів. Пулюй удосконалив технологію виготовлення
розжарювальних ниток для освітлювальних ламп. Його лампи набагато кращі
від ламп Едісона. Він перший дослідив “холодне світло” (тепер неонове).
Важливе практичне значення мала запропонована Пулюєм удосконалена
конструкція телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема
застосування розподільного трансформатора. Цей винахід Пулюя
запатентували у ряді країн Європи. Окремим епізодом – короткотривалим,
проте винятково важливим – у творчій біографії Пулюя були його
дослідження рентгенівських променів (або Х-променів). Зокрема, за
винахід і конструкцію вакуумної лампи в 1881 році на міжнародній
виставці в Парижі він здобуває срібну медаль. Особливо слід підкреслити,
що свою “рентгенівську” трубку він сконструював за 14 років до відкриття
Х-променів Рентгеном.
2. М.Пильчиков
Поруч з Іваном Пулюєм не можна не згадати Миколу Пильчикова, бо їх
об’єднували і відданість одній галузі науки – експериментальній фізиці,
і членство в славнозвісному Науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка, і
спільність долі, і тривкість патріотичного чуття. Змістом його свідомого
життя була наука. Писав вірші, кохався в музиці й грав на скрипці, добре
володів пензлем, але все своє рідкісне винахідницьке обдарування, талант
дослідника віддав творенню нового знання у фізиці та фізичній хімії.
Народився вчений 21 травня 1957 року в Полтаві, у родині подвижника
українського національно-визвольного руху та педагога Р.Пильчикова. У
1876 році Микола став студентом фізично-хімічного відділення
Харківського університету, а вже в 1878 році студент-другокурсник
Пильчиков винайшов електричний фонавтограф, на кілька десятиріч
випередивши зарубіжних дослідників, серед них і Т.Едісона, фонограф
якого був механічним. Пильчиков здійснив чимало важливих досліджень з
електрохімії, зокрема розробив ефективний оптично-гальванічний метод
вивчення процесів електролізу. Від 1894 року М.Пильчиков працює в
Одеському університеті. Тут він уперше в світі відкриває і застосовує
явище електрофотографування, назване ним фотогальванографією. В Одесі
Пильчиков провів багато експериментів із радіозв’язку. Найвидатнішим
його досягненням було винайдення способу керування різними механізмами й
пристроями по радіо, які він публічно продемонстрував 5 квітня 1989
року. З цього часу фактично починає своє життя радіотелемеханіка. У
1899-1901 рр. Микола Пильчиков здійснив перші в Україні експериментальні
й теоретичні дослідження з радіоактивності ставши також одним із
піонерів створення нового напряму – ядерної фізики.
У 1902 році Пильчиков очолив кафедру фізики та фізичну лабораторію
технологічного інституту. Саме тут починалися студії з радіофізики,
ядерної та кріогенної фізики. Пильчиков мріяв перетворити лабораторію на
фізичний інститут. Одначе тим планам, як і багатьом іншим, не судилося
збутися: виснажений напруженою боротьбою за демократизацію
інститутського життя у 1905-1907 роках проти реакціонерів-чорносотенців,
Микола Пильчиков 19 травня 1908 року пострілом у серце обірвав своє
життя. Так прогресивний вчений висловив протест, як писалось в одному
некролозі, проти “тьми, крові, шибениць і сваволі умундированих
дикунів”.
3. О.Смакула
Понад 60 років тому в грудні 1930 року дійсним членом Наукового
Товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові було обрано вже відомого на той час
30-річного фізика Олександра Смакулу. На жаль, наша громадськість про
цього вченого донедавна нічого не знала. Народився О.Смакула 9 вересня
1900 року в селі Доброводи Збаразького району на Тернопільщині в
селянській родині. Після закінчення сільської школи навчався в
українській гімназії у Збаражі. Проте війна перервала навчання. Від 1912
по 1914 роки вдалося закінчити лише два класи гімназії. У 1922 році
блискуче завершив навчання в українській гімназії в Тернополі. Того ж
року самостійно виїхав на навчання до університету в Німеччині і склав
вступні іспити до Гетингенського університету. У 1927 році склав
докторський іспит і здобув науковий ступінь доктора філософії. В той
самий час працює асистентом у фізичному інституті професора Роберта
Поля.
Кінець 20-х років, як відомо проходив в науці під знаком становлення
фундаментальної фізичної теорії – квантової механіки. Будучи у вирі
таких епохальних подій, О.Смакула один з перших застосував поняття цієї
науки для з’ясування механізмів взаємодії електромагнітного
випромінювання з твердими тілами. 1930 рік в одному авторитетному
європейському журналі з’являється його стаття, що зробила ім’я автора
відомим у науці. Поняття і параметри квантових осциляторів були
застосовані для опису радіаційного забарвлення кристалів. Було виведене
кількісне математичне співвідношення відоме як “формула Смакули”. Вона
загальновживана й донині. У 1937 році першим в світі він отримав патент
за винахід способу просвітлення оптики. У 30-40-х роках інтереси
О.Смакули були зосереджені навколо проблеми оптики і спектроскопії
кристалів.
У 1951 році О.Смакулу запрошують до США на посаду професора
Массачусетського технологічного інституту, при якому в 1964 році він
заснував і очолив лабораторію фізики кристалів. 1962 року вийшла
фундаментальна монографія професора Смакули “Монокристали. Ріст,
виготовлення і застосування” обсягом близько 500 сторінок. Професор
Смакула – автор багатьох патентів, понад 100 ґрунтовних наукових праць.
Він є почесним членом Товариства Українських інженерів (США),
Американського Оптичного Товариства.
4. І.Р.Юхновський
Згадуючи українських фізиків, було б несправедливо обійти увагою нашого
сучасника, відомого вченого в галузі теоретичної фізики, політичного
діяча Ігоря Рафаїловича Юхновського. Це людина непересічного таланту.
Серед основних його здобутків – розробка оригінальних теоретичних
методів у фізиці конденсованої матерії, створення самобутньої школи зі
статичної фізики. Добре знаний він і як серйозний політик, народний
депутат.
Наукова діяльність Юхновського розпочалася циклом робіт, в яких був
розвинений боголюбовський метод розкладу за плазмовим параметром для
бінарної функції розподілу систем заряджених частинок. У другій половині
50 років Юхновський розробив новий оригінальний метод, який став
методологічною основою і математичним апаратом для дослідження класичних
і квантових систем багатьох частинок – метод колективних змінних. Разом
із співробітниками він побудував послідовну мікроскопічну теорію
розчинів електролітів, узагальнення якої на просторові неоднорідні
системи дало змогу закласти основу сучасної теорії електролітних плівок
і мембран. Разом з учнями він створив кількісну мікроскопічну теорію
гелію-4. Принципово важливі результати здобув Юхновський в теорії
фазових переходів. Значні успіхи досягнуті ним у дослідженні
структурно-невпорядкованих систем, частково збуджених сумішей газів та
нерівноважних процесів. Останнім часом під керівництвом Юхновського
розпочато роботи, які є особливо актуальними для розвитку нашої держави.
Це стосується, насамперед, створення і розвитку електронної
інформаційної мережі з доступом до світових банків даних і повним
набором послуг Internet, а також дослідження фізичних процесів, що
відбуваються в ядерній магмі на зруйнованому четвертому енергоблоці
ЧАЕС.
Нині у час національного відродження не забуваймо про наших звитяжців
науки. Створені ними наукові школи, їхні вихованці та послідовники,
сподіваємось, допоможуть нам у розбудові суверенної української держави.
Використана література
Гайда Р. Промені Івана Пулюя // За вільну Україну.– 1995.– 2лют.
Гривняк Ю. Винахідник Х-променів // Хроніка- 2000. – 2000. – №35-36. –
С.307-331.
Влох О. Доля вченого в долі України // Аксіоми для нащадків: Українські
імена у світовій науці.-Львів,1991.-С.121-143.
Заставний Ф. Іван Пулюй – видатний український геополітик // Географія
та основи економіки в шк. – 2002. – №6. – С.9-52.
Шаров І. 100 видатних імен України. – К., 1999. – С.341-344.
Зорька О. Микола Дмитрович Пильчиков // Фізика та астрономія в шк. –
1998. – №4. – С. 53.
Якель Р. Тріумф і трагедія Олександра Смакули // Дзеркало тижня. – 2002.
– 20 квіт.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
