.

Управління державними фінансами (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1842 17990
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з предмету: “Бюджетна система України”

НА ТЕМУ: “Управління державними фінансами”

Зміст

Вступ
3

1.Сутність і структура управління державними

фінансами
5

2.Органи управління державними фінансами та їх функції. Фінансове
планування державних фінансів
16

3.Аналіз державного бюджету та управління державними

фінансами
27

4.Проблеми та шляхи вдосконалення управління державними фінансами

38

Висновки
41

Додаток №1. Структура фінансової системи України 43

Література
44

Вступ

Я обрала тему даної курсової роботи щоб дослідити питання, пов’язані з
поняттям та сутністю державних фінансів і фінансової системи, структурою
та основними елементами фінансової системи держави.

Завданням при написанні даної роботи є аналіз і узагальнення теоретичних
та аналітичних матеріалів з питань державних фінансів і бюджетної
системи.

Актуальність обраної теми курсової роботи полягає в тому, що ринкова
економіка при всій розмаїтості відомих світовій практиці її моделей
характеризується тим, що являє собою соціально орієнтоване господарство
з додатковим державним регулюванням, досить важливу роль як у структурі
ринкових відносин, так і в механізмі їхнього регулювання з боку держави,
відіграють фінанси. Вони є невід’ємною частиною ринкових відносин і
одночасно важливим інструментом реалізації державної політики.
Реалізація державної фінансової політики на рівні макроекономічного
регулювання ґрунтується на визначенні сутності, завдань та напрямків
фінансової політики. Основою визначення змісту фінансової політики є,
перш за все, ретельні дослідження на макрорівні проблем економічного,
політичного та соціального розвитку. Фінансова політика здійснюється за
допомогою певних методів та важелів впливу на різні сторони суспільної
діяльності, тобто основу реалізації фінансової політики становить певний
механізм. Успішність здійснення фінансової політики забезпечується
глибоким знанням методології фінансового впливу на макроекономічні
процеси й досконалим володінням фінансовим інструментарієм та знанням
структури та механізму функціонування фінансової системи.

В роботі розкриті наступні питання: необхідність, сутність і функції
державних фінансів; фінансова система України та її елементи; державний
бюджет як центральна ланка фінансової системи, проблеми та перспективи
управління державними фінансами тощо.

При написанні роботи автором були використані: Конституція України,
Бюджетний Кодекс України, Закон „Про державний Бюджет на 2003 рік”, інші
нормативні документи, аналітичні статі та статистичні дані Групи
фіскального аналізу, матеріали Бюджетного комітету Верховної Ради
України, тощо.

1. Сутність і структура управління державними фінансами

Графічно, схема структури фінансової системи України приводиться в
Додатку 1.

Структура фінансової системи країни включає в себе такі складові:

1. Державні фінанси — головний елемент в структурі фінансової системи.
Це система грошових фондів, що знаходяться в розпорядженні держави і
призначені для фінансового забезпечення властивих їй функцій (управління
народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади,
оборона, охорона законності та правопорядку, розвиток фундаментальної
науки, космічні дослідження, охорона природи, структурна перебудова
економіки тощо). За рахунок централізованих джерел фінансуються витрати
на вирівнювання соціальної забезпеченості регіонів. Державні фінанси
охоплюють також відповідні механізми мобілізації ресурсів та їх
зосередження в державі. Так, основним механізмом мобілізації фінансових
ресурсів в державний бюджет є податкова система.

2. Фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самоврядування. За
рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витрати по розв’язанню
проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є: кошти від
приватизації, орендна плата, дивіденди від підприємницької діяльності,
місцеві податки. Так, прибутковий податок з громадян повністю
передається до бюджетів за місцем їх проживання. В розмірі 100 відсотків
до місцевих бюджетів базового рівня передаються всі місцеві податки і
збори. Відрахування від загальнодержавних податків і зборів до бюджетів
областей здійснюють на основі стабільних (затверджених) нормативів.

Тим областям (регіонам), в яких доходна частина не перекриває
мінімальних потреб по витратах, надаються дотації, субвенції або
субсидії. При цьому норматив дотації передбачено у відсотках, а субсидії
та субвенції — в грошових одиницях. Субвенції надаються переважній
більшості регіонів України.

У результаті децентралізації фінансової системи, що здійснюється в
Україні, основний обсяг соціальних витрат переноситься на місцевий та
регіональний рівні.

Фінансові ресурси регіонів визначаються виробленим в розрахунку на душу
населення національним доходом, оскільки фінансові надходження
забезпечуються насамперед з доходів економічних суб’єктів. Потребу у
фінансових ресурсах регіонів розраховують на основі фактичного рівня
витрат. У той же час існують суб’єктивні відмінності в розмірах,
території, географічному положенні, кліматі, економічній структурі
регіонів. Фактичні витрати, з одного боку, можуть не охоплювати завдань,
які не розв’язуються через відсутність коштів, а з іншого — вони можуть
зростати при неекономічних або просто марнотратних витратах. Крім того,
за рівнем витрат не можна визначити, наскільки жителі регіону
забезпечені суспільними благами.[24,c.374]

3. Фінанси суб’єктів господарювання, які становлять систему відносин, що
виникають у процесі господарської діяльності у зв’язку з формуванням і
використанням грошових фондів (у тому числі за рахунок прибутку), що
забезпечують процес виробництва та відтворення в межах підприємства
(фірми). Так, підприємство формує фонд розвитку виробництва, фонд
оборотних коштів, у тому числі власних, фонд оплати праці, фонд
споживання, страховий і резервний фонди, здійснює амортизаційні
відрахування з основних фондів. Крім того, підприємство сплачує податок
з прибутку, здійснює внески в різні цільові позабюджетні фонди
(Пенсійний фонд, Фонд зайнятості населення, Фонд Чорнобиля, страхові
платежі), сплачує податки в місцеві бюджети тощо.

Фонди суб’єктів господарювання використовуються їх авансуванням
(оборотні кошти) або проведенням витрат.

Отже, у фінансах суб’єктів господарювання відображаються вся їх
господарська діяльність, ефективність використання основного та
оборотного капіталу, інвестиційна політика, обсяг реалізації продукції
протягом певного періоду.

За структурою власності фінанси суб’єктів господарювання поділяють на
приватні, змішані та державні. Специфіка фінансів визначається також
організаційно-правовою формою підприємства. Так, для фінансів орендних
підприємств характерний такий важливий елемент, як система орендних
платежів. Фінанси акціонерних товариств мають специфіку, що зумовлюється
властивим акціонерній формі власності способом мобілізації грошових
коштів (продажем акцій та облігацій), розподілу одержаного доходу у
вигляді прибутку (дивіденди акціонерам, відсотки власникам облігацій,
тантьєми менеджерам тощо).

4. Фінанси населення — це грошові фонди, які формуються у жителів країни
із доходів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів
діяльності.

Наведені елементи фінансової системи взаємопов’язані. Так, з одного
боку, фінанси суб’єктів господарювання та фінанси населення є джерелом
ресурсів для державних фінансів, насамперед на них націлені існуючі для
цього мобілізаційні механізми — податкова система, система страхових і
пенсійних відрахувань, митні, рентні та інші платежі. З іншого боку,
ресурси, сконцентровані в державних фінансах, знову спрямовуються в
господарство країни у вигляді капіталовкладень, субсидій і дотацій
підприємствам, а також населенню у формі різних витрат соціального
характеру.

Фінанси суб’єктів господарювання та населення пов’язані не лише з
державними фінансами, а й між собою. Так, насамперед на підприємстві
(фірмі) населення (в порядку оплати праці) одержує основну частину своїх
фінансових ресурсів.

5. Позабюджетні фонди, що займають особливе місце в системі фінансів,
класифікують за такими принципами:

за визначенням статусу їх власності (державні, недержавні);

за територіально-галузевою належністю (загальнодержавні, регіональні,
наприклад позабюджетні фонди місцевих Рад, галузеві, благодійні);

за цільовою спрямованістю (соціальна допомога, технічний розвиток,
сприяння підприємництву, а також за загальнодержавною і регіональною
програмами тощо).

Державні позабюджетні фонди (пенсійний, фонд соціального страхування,
фонд охорони природного навколишнього середовища, приватизації,
підтримки підприємництва, інноваційний, розвитку шляхового господарства
та ін.) створюються за рахунок закріплених джерел (в тому числі
державного бюджету). Кошти цих фондів спрямовуються на державне
соціальне страхування й забезпечення населення, а також на державні
програми розвитку відповідних галузей економіки (в тому числі
невиробничої сфери).

Так, у фонд приватизації надходять кошти від приватизації майна
загальнодержавної власності. Пенсійний фонд утворюється за рахунок
відрахування від коштів соціального страхування, від заробітної плати
робітників і службовців. Призначення фонду зайнятості населення-полягає
у фінансовому забезпеченні заходів держави щодо підтримки прийнятного
рівня безробіття, виплаті відповідної допомоги тощо.

Суб’єктам господарювання під державні програми кошти з цих фондів
надаються у двох видах: фінансування і безвідсоткової позики.

Недержавні позабюджетні фонди формуються за рахунок джерел, які
зазначені в їхніх статутах (наприклад, благодійний фонд). Держава може
підтримувати ці фонди встановленням податкових пільг на їхні вторинні
доходи, якщо вони одержані за рахунок відсотків або дивідендів від
вкладень у державні облігації або цінні папери банків і підприємств.
Податковим пільгам мають підлягати також кошти, спрямовані на
фінансування загальнодержавних програм на позикових безвідсоткових
умовах.

Державним фінансам (державні бюджетні та позабюджетні фонди) належить
провідна роль у всій фінансовій системі. Це своєрідний барометр, що
відбиває загальний стан економіки, потужний чинник, що визначає її
розвиток.

Через державні фінанси перерозподіляється значна частина ВВП країн з
розвиненою економікою: в Японії— 1/3, Франції — більше ніж 1/2, Швеції —
2/3 тощо, в Росії — 1/2. В Україні за роки незалежності мало місце
зростання частки ВВП, що розподіляється через бюджет, до половини і
більше (див. Табл. 2.1).

Таблиця 2.1.

Зведений бюджет України у 1992 – 2002 роках

Mлрд. крб. Млрд. грн.

1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001*2 2002*2

Бюджет

Доходи 1227,5 49621,8 523092,6 20,7 30,2 28,1 28,9 32,9 49,1 54,9 61,9

Видатки 1919,7 57248,7 630647,0 24,3 34,2 34,3 31,2 34,8 48,1 55,5 60,3

Дефіцит 692,2 7626,9 107554,4 3,6 4,0 6,2 2,3 1,9 – 1,0*1 0,6 -1,6*1

У відсотках до ВВП

Доходи 24,4 33,5 43,5 38,0 37,0 30,1 28,2 25,2 28,9 26,9 28,0

Видатки 38,1 38,6 52,4 44,6 41,9 36,7 30,4 26,7 28,3  27,2 27,3

Дефіцит 13,7 5,1 8,9 6,6 4,9 6,6 2,2 1,5 – 0,6*1 0,3 -0,7*1

*1 Профіцит

*2 Остаточні дані

Бюджет є основним фінансовим планом утворення, розподілу та використання
централізованого грошового фонду відповідної території, який
затверджується відповідними представницькими органами державної або
місцевої влади.

Затверджений у встановленому законом порядку бюджет виступає як основний
державний фінансово-плановий акт або основний фінансово-плановий акт
місцевого рівня.

Бюджет не просто централізований фонд грошових коштів.

Такий фонд у цілісному виді ніколи не існує, так як по мірі

надходження доходів вони обертаються на покриття передбачених

витрат. Це передбачене обчислення очікуваних доходів і видатків

держави, підприємств, установ, організацій і громадян, іншими

словами бюджет – це основний план утворення та використання фонду
грошових коштів.

Бюджет складається з двох взаємопов’язаних частин: доходної,
яка містить в собі перелік коштів, що надходять до неї, та видаткової,
що об’єднує всі види видатків.

Доходна частина покликана забезпечити передбачені кошторисом видатки.

Видаткова частина відображає напрямки використання акумульованих у
бюджеті коштів. При невідповідності доходної частини бюджету
видатковій, в сторону її зростання, виникає дефіцит бюджету. Бюджетний
дефіцит – це перевищення державних видатків над доходами.

Державний бюджет є центральною ланкою фінансової

системи. Суть бюджету полягає в тому, що він виступає

найважливішим засобом розподілу і перерозподілу грошових

коштів між виробничою і не виробничою сферами.

В бюджетних відносинах знаходить своє відображення розподільча і
контрольна функції фінансів.

Відносини, що виникають в процесі бюджетної діяльності, регулюються
нормами Конституційного права, бюджетним постійно діючим і періодичним
законодавством і спеціальними нормативними актами, які стосуються
бюджетної діяльності.

В державі існує ряд спеціальних законів і нормативних актів, які
регулюють бюджетні відносини в Україні. Так, основи організації
бюджетної системи України на базі її суверенітету і економічної
самостійності установлює Бюджетний Кодекс України. Цим Кодексом
визначаються засади бюджетної системи України, її структура, принципи,
правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних
відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Щороку Верховна Рада приймає Закон про державний бюджет, яким
визначається загальний обсяг бюджету на рік, розміри асигнувань за
напрямками діяльності держави, розміри відрахувань місцеві бюджети від
загальнодержавних доходів і податків і т. і. До цих актів належить і
щорічні рішення місцевих Рад народних депутатів. Важливу роль у
регулюванні бюджетних відносин відіграють нормативні акти, якими
встановлюються повноваження органів державної законодавчої влади і
державної виконавчої влади.

Значне місце серед нормативних актів, які регулюють бюджетні відносини,
займають акти, що видаються Міністерством фінансів і Національним банком
України.

Загалом можна констатувати, що державний бюджет:

регулює економічну діяльність: стягуючи податки, стримує одні напрямки,
а, субсидіюючи, навпаки, заохочує інші;

перерозподіляє доходи;

забезпечує соціальне страхування і утримання;

забезпечує кредитування, гарантування позик;

забезпечує оборону й інші силові структури, освіту, житлово-комунальні
послуги, транспорт, охорону здоров’я;

впливає на розвиток науки, культури, мистецтва, спорту;

впливає на підтримку приблизного балансу між витратами і доходами, а
також розподілу витрат між національними пріоритетами.

Таким чином, державний бюджет – головна ланка фінансової системи країни.

Державний бюджет відбиває кошти країни, розосереджені по територіальній
і відомчій ознаках у процесі розподілу національного доходу на потреби
відтворення, суспільних фондів споживання, керування, оборону країни,
утворення резервів як фінансових, так і матеріальних. Економічна основа
бюджету відбиває також політичну систему господарювання з урахуванням
конкретного відношення до власності на засоби виробництва і керування
господарством країни. Так, наприклад, у колишньому СРСР декларувалася
бюджетна економічна основа як соціалістична система господарювання,
заснована на суспільній власності на засоби виробництва і плановому
веденні народного господарства. Природно, що економічну основу бюджету
США, України й інших країн складають їхні конкретні власні концепції
політичного будівництва і суспільного розвитку і тим самим вони є
програмними документами в соціально-економічних процесах.[26]

Бюджет, як державна програма, ґрунтуючись на показниках економічного і
соціального розвитку, активно впливає на динаміку цього розвитку і хід
планування і виконання бюджету на всіх його рівнях.

Термін, протягом якого діє бюджет, називається бюджетним періодом. На
Україні, як і в багатьох країнах світу, бюджетний період збігається з
календарним роком і він повинний, як правило, складатися і
затверджуватися до настання планованого року. У період складання
державного бюджету його роль у соціально-економічних процесах полягає у
встановленні:

балансу доходів і витрат;

можливого збільшення доходів бюджету за рахунок більш повного обліку
усіх внутрішньогосподарських ресурсів;

правильності визначення витрат і джерел їхнього покриття з урахуванням
змін діючого законодавства в області цін, заробітної плати, норм
матеріальних і грошових витрат.

Бюджети всіх рівнів, як і держбюджет країни в цілому, також повинний
бути збалансований. Балансування бюджетів називається бюджетним
регулюванням – методом межтериторіального перерозподілу фінансових
ресурсів. Бюджетне регулювання здійснюється встановленням відсоткових
відрахувань від загальнодержавних податків і доходів і виділенням
дотацій вищестоящих бюджетів нижчестоящим. У цьому балансуванні
держбюджет відіграє головну роль, тобто бюджетне регулювання кожного
нижчестоящого бюджету відбувається у вищестоящій ланці. Для покриття
витрат нижчестоящого бюджету в першу чергу направляються доходи,
закріплені за цим бюджетом, а відсутня частина витрат покривається
відрахуваннями від держбюджетних доходів.

В процесі виконання держбюджету його роль полягає в забезпеченні
передбачених доходів у цілому і по кожному джерелу і чіткому
забезпеченню фінансування заходів економічного і соціального розвитку,
це здійснюється шляхом касового виконання бюджету, що включає
організацію і виконання розрахункових і касових операцій фінансовими
органами країни. Основним касовим органом є Нацбанк, у якому
концентруються всі доходи бюджету і через який здійснюються витрати.
Асигнування, передбачені бюджетом на визначені цілі, є бюджетними
кредитами.

Надання бюджетних кредитів їхнім розпорядником називається бюджетним
фінансуванням.[26]

Важлива роль держбюджету полягає також у тому, що він надає можливість
покрити виниклі в процесі його виконання невідкладні витрати або
непередбачені бюджетні асигнування за рахунок резервних фондів,
додаткових доходів економії бюджетних витрат або вільних залишків
засобів на початок року. Завершальною стадією впливу держбюджету на
соціально-економічні процеси в країні є заключні обороти по державному
бюджеті по закінченню бюджетного року. Невикористані до 31 грудня засоби
бюджетів усіх рівнів, що знаходяться на рахунках установ і організацій,
зараховуються на фінансування по рахунках нового бюджетного періоду.

2.Органи управління фінансами та їх функції.

Загальне управління фінансами України здійснюють Міністерство економіки,
Міністерство фінансів, державне казначейство. Оперативне управління
здійснює апарат. За його допомогою держава керує фінансовою діяльністю в
усіх структурах підрозділів народного господарства.

Управління фінансами на підприємствах та в галузях народного
господарства здійснюють фінансові відділки та служби підприємств;
фінансові відділки та управління міністерств та відомств, які ще
залишились. Всю роботу по управлінню державними фінансами здійснює
Міністерство фінансів та його фінансові органи, Державна податкова
служба.

Міністерство фінансів виконує такі функції:

Підготовка бюджету та організація його виконання;

Розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів
стосовно фінансових питань, обґрунтування основних положень фінансової
політики держави;

Розглядання та реалізація управлінських рішень по використанню
фінансових ресурсів;

Контроль за дотриманням фінансового законодавства усіма органами
управління.

Міністерство фінансів включає в себе Бюджетне управління та Управління
виконання бюджету (казначейство). В Міністерстві існують структурні
підрозділи, які притаманні ринковій економіці: Управління податкових
реформ, Управління державних цінних паперів та фінансового ринку,
Управління фінансування програм розвитку сільського господарства,
Управління фінансових програм розвитку виробничої інфраструктури та
споживчого ринку, Управління фінансування програм розвитку сфери
матеріального виробництва та конверсії.

Важливе місце в структурі апарату Міністерства займають: Управління
фінансування оборони, правопорядку та безпеки; Управління фінансування
соціальної сфери та науки; Контрольно-ревізійне управління; Управління
валютно-фінансового регулювання; Управління методології бухгалтерського
обліку та звітності. В Україні створена та функціонує державна податкова
служба. Її функціями є: контроль за дотриманням податкового
законодавства; контроль за правильністю обчислювання, повнотою та
своєчасністю внесків у бюджет всіх державних податків та інших платежів;
підготовка пропозицій по вдосконаленню податкового законодавства.
Державна податкова служба має вертикальну структуру: їй підлягають
податкові інспекції в районах, а їм – податкові інспекції виконкомів
Ради народних депутатів, які функціонують окремо, тому що не входять у
склад місцевих фінансових органів, а підлягають вищим ланкам системи.

Податкова система – це сукупність податків, зборів, інших обов’язкових
платежів і внесків у бюджет і державні цільові фонди, що діють у
встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи
оподатковування визначаються податковою політикою, що є виключним правом
держави, що проводить її в країні самостійно, виходячи з задач
соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові
санкції, а також обов’язки і відповідальність, що виступають невід’ємною
частиною системи оподатковування, держава пред’являє однакові вимоги до
ефективного ведення господарства в країні.

По-перше, обов’язковість виконання законодавства про податки всіма
суб’єктами оподатковування, що означає рівнонапруженість для підприємств
усіх форм власності у формуванні загальнодержавного і місцевих бюджетів.
У рамках цілісності економічної системи всі господарські суб’єкти і
громадяни повинні знаходитися в приблизно однакових податкових умовах.
Як свідчить світовий досвід, відступ від цього принципу означав би
руйнацію єдиного ринку, порушення нормального переміщення фінансових і
трудових ресурсів.

По-друге, соціальна справедливість у відношенні всіх суб’єктів
оподатковування в питаннях про джерело сплати податків, про
трудомісткість одержання прибутків (прибули), і в тому числі – про
надання визначених пільг.

По-третє, сполучення інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян
і забезпечення надходження засобів у бюджети відповідних рівнів і
державні цільові фонди.

Обов’язки і відповідальність у системі оподатковування обумовлені також
дією двох взаємозалежних принципів системи – стабільності і гнучкості.
Принцип стабільності системи означає, що вона повинна носити стійкий
характер при визначенні нормативних ставок податків і порядку числення
податкових платежів у бюджет, фінансових санкцій і ін. Дотримання цього
принципу є одним із головних умов створення в країні в цілому й у
кожному регіоні окремо обстановки загальної економічної стабільності,
підвищення ефективності виробничої і фінансової діяльності і т.д. У
Законі України “ПРО систему оподатковування” передбачається, що ставки
податків і розмір інших обов’язкових платежів не повинні змінюватися
протягом бюджетного року, якщо інше не передбачене законодавством
України. У умовах ринку така стабільність потрібно на більш тривалий
час.

З метою стабілізації податкових відношень установлено, що закон, що
передбачає зміна розмірів податків і інших обов’язкових платежів,
оберненої сили не має (за винятком випадків, коли він покращує положення
особи або наймає з нього відповідальність). Ніхто не може відповідати за
дії, що під час їхні вчинення не признавалися правопорушенням.

Під гнучкістю податкового законодавства розуміється спроможність
податкової системи швидко перебудовуватися для ефективного рішення
різноманітних питань, що виникають у податковій політика держави, без
порушення стабільності системи оподатковування. Виходячи з вимог
податкової політики України в сучасних умовах, у новому податковому
законодавстві держава відмовилася від виправданих не себе вкрай жорстких
ставок податків на підприємства, установило фінансову відповідальність
банків і інших кредитних заснувань за порушення законів про податки,
усунуло зрівнялівку в застосуванні адміністративного штрафу до посадових
осіб підприємств і громадянам, більш чітко регламентувало права,
обов’язки і відповідальність державних податкових інспекцій з
урахуванням чинного законодавства України.

Принцип гнучкості забезпечується наявністю комплексу податкових пільг,
що встановлює повне або часткове звільнення юридичних або фізичних від
обов’язків по сплаті податків і інших обов’язкових платежів, що, у
чергу, створює попередні умови для розвитку найбільше необхідних
пріоритетних для товариства напрямків діяльності суб’єктів
господарювання. Гнучкість податкової системи в умовах ринкових відносин
виступає необхідною передумовою для активного використання всіх
податкових інструментів із метою економічного і правового регулювання
соціальних процесів, стимулювання розвитку виробництва й ін.

Сучасна податкова система регламентує основні обов’язки платників:
звістки бухгалтерський облік, складати звітність про
фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її цілість; у терміни,
установлені законодавством, подавати в державні податкові інспекції й
інші державні органи бухгалтерську звітність і інші документи і
зведення, пов’язані з численням і сплатою податків і інших обов’язкових
платежів; своєчасно й у повному розмірі сплачувати податкові суми і
здійснювати інші обов’язкові платежі, припускати службових осіб
податкових інспекцій для обстеження помешкань, що використовуються з
метою одержання прибутків або пов’язані з утриманням об’єктів
оподатковування, а також для перевірок із питань числення податків і
інших обов’язкових платежів; виконувати інші обов’язки, пов’язані з
численням і сплатою податків і інших обов’язкових платежів.

Для створення оптимальних податків найбільше важливими є такі вимоги:

а) податкова структура повинна сприяти використанню податкової політики
з метою стабілізації, оздоровлення і підйому економіки країни; б)
податкова система повинна бути справедливої, не припускати довільного
тлумачення, бути зрозумілої платникам податків;

в) податки повинні по можливості не впливати на прийняття різноманітними
особами економічних рішень або такий вплив повинний бути мінімальним;

г) скорочення витрат податками на утримання адміністрації і дотримання
податкового законодавства;

д) використання податкової політики для досягнення соціально-економічної
цілі необхідно зводити до мінімуму;

е) ставки податків не повинні перевищувати аналогічні ставки в сусідніх
країнах;

ж) система податків повинна мати мінімум необґрунтованих пільг, бути
ув’язаної з загальною політикою ціноутворення і ростом заробітної плати;

з) податки повинні надавати більше свободи підприємництву, інвестиціям,
науково-технічному прогресу.

Податкова система може переслідувати різноманітні цілі, що не
обов’язково можуть погоджуватися між собою. Виникають протиріччя, тому
і необхідно домагатися тимчасової поступки. Наприклад, принцип рівності
оподатковування потребує ускладнення адміністративної системи і веде до
порушення принципу нейтральності, а регулююча функція податків може
порушити принцип рівності і справедливості.

Існує два підходи до реалізації принципу рівності і справедливості.
Перший – ґрунтується на принципі вигоди для платників податків.
Справедливою податковою системою рахується та, при якій податки, що
сплачуються платниками, відповідають користі, одержуваної від послуг
держави, або, прямо говорячи, справедливість податкової системи залежить
від структури державних витрат.

Другий підхід заснований на принципі спроможності сплачувати, відповідно
до яких податкова проблема розглядається сама по собі незалежно від
політики державних витрат, тобто при даній потребі в податкових
надходженнях кожний платник податків повинний внести свою частку в
залежності від спроможності сплачувати. Обидва підходи мають мак свої
переваги, так і хиби. Кожна з податкових систем містить елементи двох
підходів.

При побудові податкової системи випливає також узяти до уваги такі
спостереження:

а) універсальний податок на споживання не впливає на вибір товарів, а
акцизи впливають;

б) прибутковий податок впливає на вибір між теперішнім і майбутнім
споживанням, а універсальний не робить такого впливу на споживання;

в) частковий податок на прибутки капіталів порушує інвестиційний процес;

г) при рості податкових ставок ефективність податкової системи спочатку
підвищується і досягає свого максимуму, а потім починає знижуватися;

д) витрати прогресивного прибуткового оподатковування значно вище
пропорційного.

Загальні принципи побудови податкових систем знаходять конкретне
вираження в загальних елементах податків, що вміщають суб’єкта, об’єкт,
джерело, одиницю оподатковування, пільги і податкову ставку.

Суб’єкти податку виступають або у виді податконосія, або кінцевого
платника податків, формально не несучої юридичної відповідальності, але
який є фактично платником через законодавчо встановлену систему
перекладення податку.

Об’єктом або предметом оподатковування виступають різноманітні види
прибутків, товарів і послуг, а також різні форми накопиченого багатства
або майна. Окремі форми цього прибутку (заробітна плата, прибуток,
рента, відсоток) мають самостійне значення і тому предмет
оподатковування і джерело податку не завжди збігаються. Принцип рівності
і справедливості розподілу податкового тягаря, що складає базу теорії
конкретної побудови податків, лежить в основі побудови податкових ставок
або розміри податку на одиницю оподатковування.

У залежності від принципу і характеру предмета оподатковування податкові
ставки можуть бути твердими (абсолютна сума на одиницю оподатковування)
або процентними. Процентні ставки, у свою чергу, можуть бути
пропорційними і прогресивними. Податкова політика в Україні повинна
сприяти, насамперед, росту обсягів накопичення, створенню умов, що
полегшують підприємствам відновлення основного капіталу.

Ще 15 років тому американський економіст, фундатор нової податкової
реформи в США, Лаффер довів, що податкові ставки впливають на ділову
активність (або податкову базу), безпосередньо впливаючи на економічні
стимули. Тому ставки податку нової податкової системи з балансового
прибутку повинні бути на рівні 30-35 %, що відповідає інтересам
виробників і про що свідчить світова практика.

Підприємствам і підприємцям, що займаються торгово-посередницькою
діяльністю, необхідно встановити податки в розмірі 35-40 %, а податок із
додаткової вартості – 18-20 %.

Податки – найбільше адекватний свободі господарської діяльності метод
взаємовідносин держави як із підприємствами, так і з населенням,
найбільше демократичний засіб економічного регулювання. Нова податкова
система повинна враховувати принципові зміни в житті країни. Отже,
необхідно створити більш розгалужену, кваліфіковану податкову службу дня
контролю і своєчасної сплати податків, із можливостями (у випадках
порушення законодавства) звістки слідство, забезпечити безпеку
діяльності її робітників.

Робітники фінансових органів в умовах ринкової економіки повинні
виступати не в традиційному вигляді контролера-ревізора, а у вигляді
партнера робітників фінансових служб галузей народного господарства.
Виключною є дріб’язкова фінансова регламентація, надлишня опіка
підприємства.

Правильна організація управління фінансами має першочергове значення для
їх використання. В значній мірі ефект оперативного управління фінансами
залежить від того, як організована робота суб’єктів управління –
фінансових органів, податкових інспекцій, страхових структур та
багаточисельного апарату фінансових підрозділів в галузях народного
господарства.

Мета фінансового планування заключається в забезпеченні підприємства
необхідними фінансовими ресурсами виробничої, інвестиційної і фінансової
діяльності. В зв’язку з цим треба визначити напрями ефективного
вкладання капіталу, оцінити ступень його раціонального використання,
виявити внутрішньогосподарські резерви збільшення прибутку за рахунок
економного використання грошових коштів та встановлення раціональних
фінансових відносин з бюджетом, банками та контрагентами. Фінансовий
план має великий вплив на економіку підприємства . Це зумовлено цілим
рядом обставин. По-перше, в фінансових планах відбувається порівняння
початкових витрат для здійснення діяльності з реальними можливостями, і
в результаті коригування, досягається матеріально-фінансова
збалансованість. По-друге, статті фінансового плана пов’язані зі всіма
економічними показниками роботи підприємства та з основними розділами
підприємницького плана: виробництвом продукції та послуг;
науково-технічним розвитком; удосконаленням виробництва і управління,
капітальним будівництвом, економічним стимулюванням та ін. Таким чином,
фінансове планування має вплив на всі сторони діяльності господарюючого
суб’єкта.

В практиці фінансового планування застосовуються слідуючи методи:
економічного аналізу, нормативний, балансових розрахунків, грошових
потоків, метод багатоваріантності, економіко-математичне моделювання.

Метод економічного аналізу дозволяє визначити основні закономірності,
тенденції руху натуральних і вартісних показників, внутрішні резерви
підприємства. На основі доступної звітно-облікової інформації оцінюється
фінансове положення підприємства. Це дозволяє охарактеризувати його
платіжоспроможність, ефективність, доходність діяльності та інші
показники, а потім по результатам прийняти обосновані рішення.

Нормативний метод полягає в тому, що на основі раніше встановлених норм
і техніко-економічних нормативів розраховується потреба господарського
суб’єкта в фінансових ресурсах та іх джерелах. Такими нормативами є
ставки податків та сборів, норми амортизаційних відрахувань та інше.
Існують нормативи господарюючого суб’єкта – це нормативи, розроблені
безпосередньо на підприємстві, та використані їм для регулюванню
виробничо-господарської діяльності, контроль за використанням фінансових
ресурсів, інших цілей для ефективного вкладання капіталу.

Балансовий метод використовується для визначення майбутньої потреби в
фінансових коштах. Метод грошових потоків носить універсальний характер
при складанні фінансових планів та служить інструментом для
прогнозування розмірів та строків надходжень необхідних фінансових
ресурсів. Теорія прогнозу грошових потоків базується на очікуваних
надходженнях коштів на визначену дату та бюджетування всіх витрат. Цей
метод дає набагато об”ємнішу інформацію, ніж балансовий.

Метод багатоваріантності розрахунків заключає в собі розробку
альтернативних варіантів планових розрахунків, з тим, щоб вибрати із них
оптимальний, при цьому критерії вибору можуть бути різними. Так,
наприклад, в одному варіанті може бути закладений в подальшому спад
виробництва, інфляція та слабкість національної валюти, а в іншому –
ріст відсоткових ставок і, як наслідок, зниження темпів світової
економіки та зниження цін на продукцію. Цей метод цікавий тим, що він
дає можливість проаналізувати діяльність підприємства в різноманітних
економічних ситуаціях.

3.Аналіз державного бюджету та управління державними фінансами

Інформація про обсяги та динаміку доходів і видатків Державного бюджету
України протягом 1999-2003 рр. Приведена на рис. 2.1

Рис. 2.1 Обсяги та динаміка видатків Державного бюджету України
протягом 1999-2003 рр.

Відповідно до Закону України „Про державний бюджет на 1999 рік” було
затверджено Державний бюджет України на 1999 рік у сумі 25.135.260,8
тис. гривень. Відповідно до розподілу видатків Державного бюджету
України на 1999 рік за функціональною класифікацією (додаток N 1 до
Закону „Про державний бюджет на 1999 рік”) були затверджені бюджетні
призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету України
на 1999 рік (додаток N 2 „Про державний бюджет на 1999 рік”).

Було встановлено, що розпорядники коштів державного бюджету мають
право брати зобов’язання на здійснення видатків або платежів
Державного бюджету України тільки в межах бюджетних асигнувань,
затверджених їм на 1999 рік.

Доходи Державного бюджету України на 1999 рік були встановлені у сумі
23.895.260,8 тис. гривень.

Розмір видатків Державного бюджету, згідно із Додатком 1 до Закону
України „Про державний бюджет на 1999 рік” склав 25135260,8 тис. грн.

Відповідно до Закону України „Про державний бюджет на 2000 рік”
Державний бюджет України на 2000 рік складався із загального та
спеціального фондів.

Загальний фонд Державного бюджету України включає: доходи Державного
бюджету України, визначені для забезпечення фінансовими ресурсами
загальних видатків і не призначені на конкретну мету (загальні
доходи); видатки Державного бюджету України, здійснення яких
передбачається за рахунок коштів загального фонду Державного
бюджету України (загальні видатки).

Надходження від здійснених запозичень, забезпечення виконання державних
гарантій та інших державних боргових зобов’язань включаються
тільки до загального фонду Державного бюджету України.

Спеціальний фонд Державного бюджету України включає доходи Державного
бюджету України на конкретну мету (спеціальні доходи) та видатки
Державного бюджету України, які провадяться за рахунок цих доходів
(спеціальні видатки).

Було встановлено, що починаючи з 1 січня 2000 року всі позабюджетні
кошти установ і організацій, що утримуються за рахунок коштів
Державного бюджету України, включаються до спеціального фонду
Державного бюджету України як власні надходження цих установ
і організацій та відповідні спеціальні видатки.

Доходи Державного бюджету України на 2000 рік були встановлені у
сумі 33.946.526,9 тис. гривень, у тому числі доходи загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 29.508.025,6 тис.
гривень та доходи спеціального фонду Державного бюджету України – у
сумі 4.438.501,3 тис. гривень, згідно з додатком N 1 до Закону „Про
державний бюджет на 2000 рік”.

Видатки Державного бюджету України на 2000 рік були встановлені у сумі
33.946.526,9 тис. гривень, у тому числі загальний фонд у сумі
29.508.025,6 тис. гривень та спеціальний фонд у сумі
4.438.501,3 тис. гривень.

Відповідно до Закону України „Про державний бюджет на 2001 рік”
Державний бюджет України на 2001 рік складається із загального та
спеціального фондів.

Доходи Державного бюджету України на 2001 рік були встановлені у сумі
41.961.066,9 тис. гривень, у тому числі доходи загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 33.272.519,6 тис. гривень та
доходи спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі
8.688.547,3 тис. гривень, згідно з додатком N 1 до Закону.

Видатки Державного бюджету України на 2001 рік були встановлені у сумі
41.961.066,9 тис. гривень, у тому числі видатки загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 32.597.824,2 тис. гривень та
видатки спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі
9.363.242,7 тис. гривень.

Було встановлено, що Державний бюджет України на 2001 рік є
бездефіцитним, враховуючи профіцит загального фонду Державного
бюджету України у сумі 674.695,4 тис. гривень та дефіцит
спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі 674.695,4 тис.
гривень, згідно з додатком N 2 до Закону України „Про державний бюджет
на 2001 рік”.

Міністерство фінансів України, наказом № 604 від 27 грудня 2001 року
“Про бюджетну класифікацію та її запровадження”, затвердило нову
функціональну класифікацію бюджету. Пропозиції до зміни класифікації
надійшли в пакеті проекту бюджету – 2002, поданого на перше читання
(основні додатки до бюджету, які містять розпис доходів та видатків
державного бюджету, були подані за кодами нової класифікації). Слід
наголосити на таких моментах:

Класифікація видів доходів не зазнала суттєвих змін.

Класифікувати видатки бюджетів запропоновано за новою методикою, яка
передбачає групування видів видатків бюджету за десятьма основними
функціями замість двадцяти п’яти, що існували раніше.

У 2002 році видатки місцевих бюджетів обліковувались за тимчасовим
класифікатором показників видатків.

У бюджеті-2002 запропоновано нову методологію, що передбачає перехід до
формування бюджету на основі програмно-цільового методу.

У зв’язку з цим у проекті бюджету, поданому Кабінетом Міністрів України
на перше читання, розподіл видатків державного бюджету по головних
розпорядниках коштів було визначено за кодами програмної класифікації.

У ході обговорення законопроекту про бюджет народні депутати підтримали
ідею переходу на формування державного бюджету на основі
програмно-цільового методу, але висловили деякі міркування та
рекомендації щодо удосконалення процесу його впровадження.

Під час обговорення враховано також пропозицію народних депутатів щодо
перенесення програм фінансування пенсійного забезпечення
військовослужбовців від головних розпорядників коштів – Міністерства
оборони, Міністерства внутрішніх справ тощо до загальнодержавних
видатків Міністерства фінансів.

Відповідно до Закону України „Про державний бюджет на 2002 рік” були
встановлені доходи Державного бюджету України на 2002 рік у сумі –
45.390.509,5 тис. гривень, у тому числі доходи загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 36.880.511,5 тис. гривень та
доходи спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі
8.509.998,0 тис. гривень, згідно з додатком N 1 до Закону.

Видатки Державного бюджету України на 2002 рік були встановлені у сумі
49.498.467,3 тис. гривень, у тому числі видатки загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 39.788.314,9 тис. гривень та
видатки спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі
9.710.152,4 тис. гривень.

Відповідно до Закону України „Про державний бюджет на 2003 рік” доходи
Державного бюджету України на 2003 рік встановлені у сумі –
50.020.875,9 тис. гривень, у тому числі доходи загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 39.511.422 тис. гривень та доходи
спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі 10.509.453,9 тис.
гривень, згідно з додатком N 1 до цього Закону.

Видатки Державного бюджету України на 2003 рік встановлені у сумі
52.055.801,1 тис. гривень, у тому числі видатки загального фонду
Державного бюджету України – у сумі 40.421.422 тис. гривень та видатки
спеціального фонду Державного бюджету України – у сумі 11.634.379,1 тис.
гривень.

Граничний розмір дефіциту Державного бюджету України на 2003 рік
встановлено у сумі 2.034.925,2 тис. гривень, у тому числі граничний
розмір дефіциту загального фонду Державного бюджету України – у сумі
910.000 тис. гривень та граничний розмір дефіциту спеціального фонду
Державного бюджету України – у сумі 1.124.925,2 тис. гривень, згідно з
додатком N 2 до Закону.

За січень-липень 2003-го року доходна частина загального фонду
державного бюджету становила 22619,4 млн. гривень, видатки загального
фонду державного бюджету профінансовано у сумі 23210,8 млн. гривень, при
цьому касові видатки загального фонду державного бюджету становили
21684,2 млн. грн. Про це повідомляється на офіційному сайті Міністерства
фінансів. [20]

Загальна сума доходів держбюджету за січень-липень становила 29075,9
млн. грн., що на 3386,2 млн. грн., або на 20,2% перевищує відповідний
показник минулого року. Видатки державного бюджету за січень-липень
поточного року становили 27204,2 млн. грн., що на 4468,6 млн. грн. або
на 19,7% більше відповідного показника минулого року.

Загальна сума доходів місцевих бюджетів за січень-липень становила
18065,1 млн. грн., що на 2301,9 млн. грн., або на 14,6% перевищує
відповідний показник минулого року.

Загальна сума доходів зведеного бюджету України за січень-липень
становила 38777,6 млн. грн., що на 5548 млн. грн., або на 16,7% більше
відповідного показника минулого року.

За січень-липень поточного року мав місце профіцит загального фонду
державного бюджету у сумі 935,2 млн. грн. проти запланованого дефіциту у
сумі 1716,6 млн. гривень. [20]

Наріжним каменем бюджетного процесу кожного року є визначення державою
основних напрямів бюджетної політики на цей період. Головне завдання
цього етапу бюджетного процесу полягає в тому, щоб встановити та
узгодити загальні засади та пріоритети розвитку системи державних
фінансів країни у середньостроковій перспективі і, у відповідності до
них, визначити основні принципи для складання Державного бюджету на
наступний рік.

Ступінь ефективності та врівноваженості бюджетного процесу великою мірою
залежить від двох факторів: по-перше, від того, наскільки стратегічними
і спрямованими на реалістичність та довготермінову перспективу будуть
прийняті бюджетні рішення та дії, а по-друге – від того, наскільки вони
будуть узгоджені між законодавчою та виконавчою гілками влади.
Парламентські слухання основних напрямів бюджетної політики є одним із
ключових елементів бюджетного процесу, що дозволяють започаткувати новий
бюджетний процес з урахуванням цих двох факторів. Урядовий проект
Основних напрямів бюджетної політики, з одного боку, і парламентська
реакція на цей документ, з іншого, повинні визначити позиції виконавчої
та законодавчої влади стосовно майбутнього закону про бюджет, і дати
своєчасний старт його розробці.

Підхід до організації щорічної дискусії з приводу напрямів бюджетної
політики, закладений у діючому Бюджетному кодексі, був запроваджений в
Україні зовсім недавно. Хоча необхідність нормативно-правового
документу, який визначав би ці напрямки, було визнано давно, до 2001
року в Україні діяв дещо інший і досить нестандартний принцип побудови
цієї дискусії. Згідно з Законом України “Про бюджетну систему України”,
був запроваджений інститут бюджетної резолюції, і на основі цього
документу в 1995 році було створено першу бюджетну резолюцію України.

Головною особливістю підходу, що існував до 2001 року, було те, що
відповідальність за створення та затвердження Бюджетної резолюції була
закріплена не за урядом, а за Верховною Радою України, тобто перебувала
цілком у “руках” законодавчої гілки влади. Такий принцип є досить
нетиповим у порівнянні з бюджетними системами багатьох інших країн.
Фактично, єдиною державою, де за створення Бюджетної резолюції
відповідає парламент, а не уряд, є Сполучені Штати Америки.

Основні причини, з яких у більшості країн відповідальність за розробку
напрямів Бюджетної політики на наступний фіскальний період покладено на
уряд і з яких цю саму практику було вирішено втілити в Україні, такі:

У разі, якщо Бюджетну резолюцію приймає Парламент, а розроблювати та
виконувати Бюджет доводиться уряду, результатом нерідко є відсутність
можливості чітко визначити, яка з гілок влади несе відповідальність за
відповідність між Бюджетною резолюцією та фактично складеним бюджетом.
Багаторічний досвід пошуку оптимального вирішення цієї проблеми в інших
країн зводиться до спільного висновку, що відповідати за розробку обох
цих документів повинна одна гілка влади (хоч і у діалозі з іншою),
причому у переважній більшості випадків вважається, що найбільший успіх
приносить надання провідної ролі в цьому процесі Міністерству фінансів.

Надзвичайно важливу роль у розподілі обов’язків по створенню ключових
бюджетних документів відіграє наявність у відповідної владної структури
аналітичної, статистичної та технологічної бази та можливостей для
створення документу такого масштабу. Складання основного фінансового
документу року і пропозицій стосовно можливостей бюджетної політики на
наступні періоди висуває значні технічні вимоги до розробників.
Очевидно, що хоч і парламент, і Уряд, прагнуть розвинути якомога
сильніші технічні та аналітичні можливості, за означенням саме на
Кабінет Міністрів покладено відповідальність за технічну складову
бюджетного процесу, в той час як ключовою функцією Парламенту є
прийняття політичних рішень. Враховуючи наявність у уряду відносно
більших технічних можливостей, видається більш доцільним доручати задачу
створення проектів основних напрямів бюджетної політики, як і проекту
бюджету, саме урядові.

25 травня поточного року на засіданні Кабінету Міністрів України були
схвалені Основні напрями бюджетної політики на 2003 рік. Відповідно до
положень Бюджетного кодексу, проект Основних напрямів бюджетної політики
сформовано, виходячи з економічної і соціальної політики, яка буде
проводитися Кабінетом Міністрів у 2003 році та у середньотерміновий
перспективі.

Документ “Основні напрями бюджетної політики на 2003 рік” складається з
трьох розділів: умови формування, напрями та основні параметри бюджетної
політики. Реалізація бюджету наступного року буде здійснюватися в
умовах, що багато в чому є менш сприятливими, ніж поточного року.
Зокрема, при розробці Основних напрямів бюджетної політики Кабінет
Міністрів мусив враховувати такі обставини:

необхідність зниження податкового навантаження та поетапного
проведення податкової реформи;

пікове навантаження виплат за державним боргом у наступні три роки;

зменшення надходжень від приватизації державного майна;

недостатній рівень ефективності бюджетних видатків і структурних реформ
у бюджетній сфері.

Таким чином, бюджетна політика у наступні роки повинна відповідати
вимогам збереження загальноекономічної рівноваги, забезпечення
збалансованості бюджету в середньостроковій перспективі в умовах
значного скорочення податкових надходжень до бюджетів і високого
боргового навантаження при обмеженій можливості залучення зовнішніх
ресурсів.

За таких умов бюджетна політика повинна бути побудована на основі
середньотермінової програми дій уряду з встановленням чітких орієнтирів
стосовно виходу з системної кризи. Тільки такий підхід до керування і
регулювання бюджетним процесом у середньостроковій перспективі
забезпечить більш чітке визначення пріоритетів бюджетної політики на
найближчу перспективу.

У процесі підготовки бюджету на 2002 рік уряд розробив прогноз
макроекономічних показників економічного і соціального розвитку України,
показників зведеного бюджету України за основними видами доходів,
видатків та фінансування на наступні три бюджетні роки. Безперечно,
життя вносить корективи у будь-який прогноз, і відхилення від ухвалених
прогнозних показників економічного розвитку цілком можливе. І можна
зрозуміти, що через рік уряд вже не так оптимістично бачить номінальне і
реальне зростання ВВП. Якщо торік він планував номінальний обсяг ВВП у
2003 році обсягом у 286,7 млрд. грн., а темп зростання реального ВВП
-7%, то в поданих цього року Основних напрямах бюджетної політики
номінальний ВВП на 2003 рік передбачений в обсязі 255 млрд. грн., а темп
зростання реального ВВП – 4%.

Інша справа, що той самий уряд відступає від обраних ним торік основних
завдань. Так, у фіскальній сфері, як сказано в Пояснювальній записці до
проекту Державного бюджету України на 2002 рік, уряд “продовжуватиме
обрану жорстку, узгоджену з монетарною, збалансовану податково-бюджетну
політику, основними завданнями якої на 2002-2005 роки будуть:

зменшення податкового тиску та створення справедливої податкової
системи;

зменшення частки державного боргу у ВВП та боргового навантаження на
бюджет;

приведення структури видатків у відповідність з вимогами
соціально-орієнтованої ринкової економіки.”

Якщо два перших пункти знайшли відображення в напрямах бюджетної
політики на наступний рік, то останній просто зник звідти. Більше того,
“приведення структури видатків у відповідність” вилилося чомусь у
передбачуване збільшення кількості головних розпорядників бюджетних
коштів (на 6 одиниць), що цілковито суперечить розпочатій
адміністративній реформі бюджетної системи і аж ніяк не відповідає
вимогам соціально-орієнтованої ринкової економіки.

4.Проблеми та шляхи вдосконалення управління державними фінансами

В останні роки стан фінансових ресурсів країни характеризується не
тільки високим ступенем їхньої централізації, але і гострою недостачею
як на макро-, так і на мікрорівні. Проблема пошуку і мобілізації
резервів фінансових ресурсів у значній мірі ускладнюється через кризові
явища в економіці, низьку ефективність виробництва, погіршення
фінансових результатів зовнішньоекономічної діяльності й інших причин.

Основними напрямками вирішення проблеми пошуку фінансових ресурсів
країни є реалізація державних програм стабілізації економіки і
здійснення спеціально розроблених заходів для фінансового оздоровлення
економіки і перебудови системи фінансових відносин у країні. Ці заходи
спрямовані на подолання негативних тенденцій у формуванні фінансових
ресурсів і на радикальну зміну фінансових відносин шляхом перетворення
їх в активний економічний інструмент господарювання.

В умовах адміністративно-командних методів керування економікою головна
задача фінансової системи країни полягала в централізації максимально
можливої частки ресурсів у руках вищого ешелону влади, із залишенням
всім іншим суб’єктам господарювання мінімуму фінансових прав і засобів.
Тому частка фінансових ресурсів, що залишаються в розпорядженні
господарств навіть у самі сприятливі роки не перевищувала рівня 40%, а в
бюджетній системі питома вага союзного бюджету завжди перевищувала рубіж
50%. Таке співвідношення між централізованими і децентралізованими
ресурсами породжувало консерватизм і застій у структурах фінансової
системи, що орієнтувалася винятково на виконання поступаючих “зверху”
команд. Тверда регламентація фінансових відносин, численні обмеження і
заборони сковували ініціативу безпосередніх суб’єктів господарювання –
підприємств і організацій, не дозволяли їхнім керівникам оперативно
приймати рішення, маневрувати коштами з метою досягнення високих
фінансово-господарських результатів.

Перехід на принципи ринкового господарювання позитивно позначається на
обсязі, структурі і напрямках використання фінансових ресурсів,
відкриває простір для ініціативи і заповзятливості керівників фінансових
служб у частині пошуку коштів. В умовах економічної і фінансової
самостійності будь-який суб’єкт господарювання має можливість
здійснювати формування джерел розширеного відтворення за рахунок власних
фінансових ресурсів шляхом збільшення прибутку і прискореної
амортизації, залучення на акціонерній основі або пайових(часткових)
початках коштів інших підприємств (організацій, установ), використання
банківських кредитів, одержання на визначених умовах бюджетних
асигнувань. Вчасно укладені зі страховими компаніями договори дозволять
знизити ризик підприємницької діяльності, створять необхідні гарантії
відшкодування понесеного підприємством збитку. Формовані з різних джерел
фінансові ресурси дають можливість підприємцеві вчасно інвестувати
засобу в нове виробництво, при необхідності розширювати діюче
підприємство, фінансувати науково-технічні розробки і їхнє впровадження,
покривати видатки по підготовці і переходу на екологічно чисті
технології, здійснювати підготовку і перепідготовку кадрів і т.д.

Фінансове забезпечення відтворювальних витрат здійснюється у виді
самофінансування, кредитування і державного фінансування.

Самофінансування засноване на використанні власних фінансових ресурсів
суб’єктів господарювання, При недоліку власних засобів підприємство
(організація) може скоротити деякі свої витрати, скористатися позиковими
засобами, використовувати операції з цінними паперами.

Кредитування – це такий спосіб фінансового забезпечення відтворювальних
витрат, при якому витрати суб’єкта господарювання покриваються за
рахунок позички банку, наданої на засадах терміновості, платності і
зворотності.

Державне фінансування здійснюється на безповоротній основі за рахунок
засобів бюджетних і позабюджетних фондів, формованих на різних рівнях
державного керування в процесі розподілу і перерозподілу частини
національного доходу. За допомогою такого фінансування держава
цілеспрямовано перерозподіляє фінансові ресурси між виробничою і
невиробничою сферами, галузями економіки і територіями країни, між
формами власності, окремими групами і шарами населення.

Для забезпечення безперебійного й ефективного фінансування
відтворювальних витрат велике значення мають фінансові резерви, роль
яких в умовах переходу до ринку значно зростає. Фінансові резерви здатні
забезпечити безперервний кругообіг засобів у суспільному відтворенні
навіть при виникненні значних втрат або настанні непередбачених подій.
Вони можуть створюватися самими суб’єктами господарювання за рахунок
власних фінансових ресурсів (самострахування), їхніми управлінськими
структурами (на основі нормативних відрахувань), спеціалізованими
страховими організаціями (методом страхування) і державою (резервні
фонди в бюджетах різних рівнів).

Формування великих фінансових резервів у руках суб’єктів господарювання
малоефективне з економічної точки зору. Більш доцільним є формування
резервів бюджетним методом і методом страхування, тому що тут
досягається більш висока оборотність резервуємих засобів.

Висновок

В результаті проведеного дослідження автором були зроблені наступні
висновки:

Фінанси виражають грошові відносини, що виникають між: підприємствами;
підприємствами і вищестоящими організаціями; державою і підприємствами
при сплаті ними податків до бюджетної системи і фінансуванні витрат;
державою і громадянами при сплаті ними податків і добровільних платежів;
підприємствами, громадянами і позабюджетними фондами при внесенні
платежів і одержанні ресурсів; окремими ланками бюджетної системи;
страховими організаціями, підприємствами і населенням при сплаті
страхових внесків і відшкодуванні збитку при настанні страхового випадку
тощо.

Фінанси виконують наступні функції: алокативну; дистрибутивну;
стабілізаційну; контролюючу.

Структура фінансової системи країни включає в себе такі складові:
Державні фінанси. Фінанси областей (регіонів) та органів місцевого
самоврядування. Фінанси суб’єктів господарювання. Фінанси населення.
Позабюджетні фонди.

Безперебійне формування фінансових ресурсів, їх найбільш ефективне
інвестування і цілеспрямоване використання забезпечується за допомогою
фінансового ринку, що являє собою особливу форму організації руху
грошових коштів у народному господарстві. Фінансовий ринок діє як у
вигляді ринку цінних паперів, так і ринку позичкових капіталів.

Державний бюджет є центральною ланкою фінансової

системи. Суть бюджету полягає в тому, що він виступає

найважливішим засобом розподілу і перерозподілу грошових

коштів між виробничою і не виробничою сферами.

В бюджетних відносинах знаходить своє відображення розподільча і
контрольна функції фінансів.

Державний бюджет: регулює економічну діяльність: стягуючи податки,
стримує одні напрямки, а, субсидіюючи, навпаки, заохочує інші;
перерозподіляє доходи; забезпечує соціальне страхування і утримання;
забезпечує кредитування, гарантування позик; забезпечує оборону й інші
силові структури, освіту, житлово-комунальні послуги, транспорт, охорону
здоров’я; впливає на розвиток науки, культури, мистецтва, спорту;
впливає на підтримку приблизного балансу між витратами і доходами, а
також розподілу витрат між національними пріоритетами.

В останні роки стан фінансових ресурсів країни характеризується не
тільки високим ступенем їхньої централізації, але і гострою недостачею
як на макро-, так і на мікрорівні.

Основними напрямками вирішення проблеми пошуку фінансових ресурсів
країни є реалізація державних програм стабілізації економіки і
здійснення спеціально розроблених заходів для фінансового оздоровлення
економіки і перебудови системи фінансових відносин у країні. Ці заходи
спрямовані на подолання негативних тенденцій у формуванні фінансових
ресурсів і на радикальну зміну фінансових відносин шляхом перетворення
їх в активний економічний інструмент господарювання.

Додаток 1. Структура фінансової системи України

Джерело – Основи економічної теорії: політекономічний аспект./ Під ред.
Г.Н.Климко, В.П.Нестеренко. К:Вища школа. – Знання, 1997. – 743 с.,
с.372

Література

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року, №254/96-ВР

Бюджетний Кодекс України від 2001.06.21 №2542-III

Закон України „Про Державний бюджет України на 1999 рік” вiд 31.12.1998
№ 378-XIV

Закон України „Про Державний бюджет України на 2000 рік” вiд 17.02.2000
№ 1458-III

Закон України „Про Державний бюджет України на 2001 рік” вiд 07.12.2000
№ 2120-III

Закон України „Про Державний бюджет України на 2002 рік” вiд 20.12.2001
№ 2905-III

Закон України „Про Державний бюджет України на 2003 рік”. Затв. 26 груд.
2002 р. № 380-IV // Голос України. – 2003.- 10 січ. – С. 4-8

Наказ Міністерства фінансів України “Про бюджетну класифікацію та її
запровадження” № 604 від 27 грудня 2001 року .

Указ Президента України «Про зміцнення фінансової дисципліни та
запобігання правопорушенням у бюджетній сфері» від 25 грудня 2001 року
N 1251/2001

PRIVATE Указ президента України “Про заходи щодо підвищення
ефективності контролю за використанням бюджетних коштів”. Київ, 19
вересня 2000 року № 1074/2000

Адмiнiстративно-бюджетне управління (1992). Доповідь міжвідомчої
робочої групи про процес проведення аудиту контрактів федерального
уряду (Вашингтон: Виконавча служба президента)).

Аналіз основних напрямків бюджетної політики на 2003 р.. Група
фіскального аналізу при Комітеті Верховної Ради з питань бюджету,
Червень 2002р.

Бюджетний і Податковий Огляд Січень-грудень 2001 р.. Група фіскального
аналізу при Комітеті Верховної Ради з питань бюджету Березень 2002р.

Бюджетний процес в України: збірник нормативно-інструктивних матеріалів.
Упорядники: С.І. Мельник, З.М.Луценко, І.Ф. Щербина, А.В.Данілова.
К.:Мінфін, 2002. – 295 с.

Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. пос. – К.: вища школа,1997.
– 383 с.

Верховна Рада розпочала роботу на проектом бюджету на 2004 рік. Новини
Комітету ВР з питань бюджету від 17.09.2003

Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: навчальний посібник –К.:
Товариство “Знання”, 1998 р.

Губський Б.В. Конкурентоспроможність української економіки: орієнтири
макрополітики в кризових умовах //Економіка України. – 1999. – № 4. –
с.4-15.

Доходи держбюджету за січень-серпень 2003 року складають 33 952,8 млн.
грн., видатки – 33 307,9 млн. грн. Новини Комітету ВР з питань бюджету
від 08.09.2003

Звіт про виконання Державного бюджету України по видатках станом на 1
серпня 2003 року.// Сервер Комітету Верховної Ради з питань бюджету –
HYPERLINK “http://budget.rada.gov.ua” http://budget.rada.gov.ua

Звіт про виконання Державного бюджету України по видатках станом на 1
січня 2003. року (річний Звіт).// Сервер Комітету Верховної Ради з
питань бюджету – HYPERLINK “http://budget.rada.gov.ua”
http://budget.rada.gov.ua

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК З ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВОГО МЕТОДУ ФОРМУВАННЯ БЮДЖЕТУ.//
Ефективне управління бюджетом, SERF, 2003.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект.// За ред.
Г.Н.Климко. К.:Знання, 1997. – 743 с.

Предборський В.А. Фінансове право. К: „Правові джерела”, 1998

Финансы и кредит: Учебное пособие для вузов.// Под общей редакцией
члена-коррорреспондента НАН Украины, доктора экономических наук,
профессора А.И.Амоши. — Донецк: ДонГТУ, 1998 г.. — NUMPAGES \*
MERGEFORMAT 1 с.

26.Державні фінанси України /Під ред. О. Д. Василика. – К.:Вища школа,
1997.

Тантьєма (від фр. tantieme — частка, частина) — одна з форм додаткової
винагороди з чистого прибутку промислових, торгових і банківських
підприємств, яку виплачують членам їхніх правлінь, директорам, вищим
службовцям та ін.

Джерело: Офіційний сайт Держкомстату –
http://www.ukrstat.gov.ua/richna/richna.html

PAGE

PAGE 40

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020