.

Місцеві податки і збори як джерело доходів місцевих бюджетів (на матеріалах Чернівецької міської ради) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
9 55726
Скачать документ

Місцеві податки і збори як джерело доходів місцевих бюджетів (на
матеріалах Чернівецької міської ради)

Диплом

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………3

Розділ I. Теоретичні основи місцевих податків і зборів………………6

1.1. Історичні аспекти формування місцевих податків і зборів в
Україні………………………………………………………………………..6

1.2. Економічна сутність місцевих податків і зборів та їх роль у
зміцненні фінансового потенціалу місцевих органів влади…………….24

1.3. Механізм справляння і значення місцевих податків і зборів в системі
бюджетних ресурсів регіону……………………………………..31

Висновки до першого розділу……………………………………………40

Розділ II. Аналіз місця та ролі місцевих податків і зборів у виконанні
дохідної частини бюджету м. Чернівці за 2006-2008 рр..42

2.1. Фінансово-економічна характеристика податкового потенціалу м.
Чернівці……………………………………………………………………..42

2.2. Аналіз впливу місцевих податків і зборів на фіскальний потенціал
міста…………………………………………………………………………55

2.3. Напрями зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів…………….64

Висновки до другого розділу……………………………………………73

Розділ III. Необхідність та шляхи реформування системи місцевого
оподаткування…………………………………………………………….75

3.1. Зарубіжний досвід місцевого оподаткування………………………75

3.2. Сучасні проблеми та шляхи удосконалення системи справляння місцевих
податків і зборів в Україні……………………………………..90

Висновки до третього розділу…………………………………………106

Висновки………………………………………………………………….109

Список використаних джерел……………………………………………114

Додатки………………………………………………………………….…120

Вступ

Актуальність теми магістерської роботи зумовлена сукупністю чинників
прагматичного та теоретичного характеру. Після здобуття незалежності
перед Україною постали завдання становлення такої податкової системи,
яка відповідає ринковим умовам, нормам та ідеалам правового суспільства.
Такі прагнення визначенні, з одного боку необхідністю формування в
Україні реального місцевого самоврядування як необхідної умови розвитку
демократичного суспільства, а з іншого – потребою ефективного
функціонування системи державних і місцевих фінансів.

Підвищення результативності фінансової діяльності держави передбачає
докорінну перебудову податкової системи і вдосконалення такого важливого
його інструменту як місцеві податки та збори.

На сучасному етапі розвитку економіки без перебільшення надається
вирішальне значення місцевим податкам та зборам. Вони є складовою
частиною податкової системи держави і покликані відповідати інтересам
органів місцевого самоврядування, оскільки оцінюються як самостійне
джерело доходів місцевих бюджетів.

У вітчизняній економічній науці дослідження проблем та перспектив
місцевого оподаткування широко висвітлюються в працях провідних вчених
та економістів, серед них В. Андрущенко, О.Василик, О. Кириленко, А.
Крисоватий, В. Павлов, В. Симоненко, В. Суторміна, Л.Тарангул, В.
Федосов, С. Юрій. Значні традиції студіювання сутності місцевих бюджеті,
їх доходів та місцевого оподаткування закладені у дворянській фінансовій
науці. Прикладом цього є роботи І. Озерова, В. Твердохлєбова.

Увага до місцевих податків та зборів повязана з тим, що даний вид
оподаткування повинен виступити важливим джерелом формування доходів
місцевих бюджетів в частині власних доходів. Саме вони покликані
зміцнювати місцеві бюджети, розширяти їх фінансову автономію.

Але в місцевому оподаткуванні існує ряд не розв’язаних проблем. Перш за
все інститут місцевих податків та зборів перебуває в стадії
встановлення, про що свідчить їх незначна частка в доходах місцевих
бюджетів. По-друге, практика справляння місцевих податків та зборів в
Україні за останні роки виявила багато недоліків, які зумовленні
невирішеністю як суто теоритичних проблем, так і невизначеністю багатьох
технічних процедур – механізму обчислення, пріоритетів у наданні пільг,
планування місцевих податків та зборів. Тому перед вченими стоїть
основна задача створити таку модель місцевого оподаткування, яка б
забезпечила стабільну фінансову базу місцевого самоврядування, основу
яких повинні складати місцеві податки та збори. Актуальність цієї
проблеми та недостатній рівень її вивчення у вітчизняній економічній
науці зумовили вибір теми магістерської, її мету, основні завдання,
предмет та об’єкт дослідження.

Мета і завдання магістерського дослідження. Основна мета роботи полягає
у теоретичному обгрунтуванні сутності місцевих податків і зборів та їх
ролі у зміцненні фінансової бази органів місцевого самоврядування,
проведенні комплексного дослідження практичних аспектів місцевого
оподаткування та обгрунтуванні шляхів реформування системи місцевого
оподаткування.

Відповідно до поставленої мети у роботі передбачено вирішити такі
теоретичні та практичні завдання:

розглянути еволюцію встановлення місцевих податків та зборів, щоб
вивести закономірності їх розвитку на кожному етапі;

узагальнити теоретичні підходи до сутності місцевих податків і зборів та
визначити їх роль у зміцненні фінансового потенціалу місцевих органів
влади;

виявити механізм справляння місцевих податків і зборів в бюджет;

оцінити фінансові можливості досліджуваної території та його податкової
бази;

проаналізувати вплив місцевих податків і зборів на податковий потенціал
досліджувальної території;

розкрити напрями зміцнення доходної бази місцевих бюджетів;

окреслити сучасні проблеми та шляхи удосконалення системи справляння
місцевих податків і зборів.

Об’єкт магістерського дослідження – місцеві податки і збори, які є
важливим джерелом формування доходів місцевих бюджетів в частині власних
доходів.

Предметом магістерського дослідження є механізм місцевого оподаткування
та особливості його функціонування з урахуванням територіальних
особливостей.

Методологічною основою магістерської роботи є праці класиків економічної
науки, а також роботи сучасних вітчизняних та зарубіжних
вчених-економістів, де висвітлюються питання місцевого оподаткування та
механізм справляння місцевих податків і зборів.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі і нормативні акти України
та практичні матеріали фінансового управління Чернівецької міської ради.

Методами дослідження є діалектичний метод наукового пізнання, системний
та комплексний підхід до вивчення теоретичних аспектів формування
місцевих податків і зборів, у межах якого у роботі використовувались
методи аналізу, синтезу, аналогії, статистичні прийоми групування,
графічно-табличний метод, історичний метод, метод узагальнення. В
процесі дослідження автором використані методи фундаментального аналізу
(перший розділ), методи дослідження фактів, явищ і реалій існуючої
практики (другий розділ), метод постановки цілей і рекомендації щодо їх
досягнення (третій розділ).

Обсяг і структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу,
трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (76), додатків (3)
та містить 17 таблиць і 1 рисунок. Основний текст магістерського
дослідження викладено на 119 сторінках.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МІСЦЕВИХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ

Історичні аспекти формування місцевих податків і зборів в Україні

Для існування держави необхідні величезні фінансові ресурси, що
акумулюються в бюджетному і позабюджетному державному централізованому
фондах в основному завдяки функціонуванню податкової системи. Економічні
відносини, зв’язані з податками, у тому чи іншому ступені торкаються
всього населення країни, тому основні теоретичні і практичні аспекти
побудови податкової системи цікавлять не тільки фахівців (економістів,
юристів, керівників усіх рівнів, підприємців), але і звичайних громадян.

У податкових системах країн із ринковою економікою місцеві податки і
збори вдало доповнюють державні податки, є досить гнучкими за своєю
суттю, сприяють розширенню загальної податкової бази та зменшенню
податкового навантаження на платників.

Сам по собі податок являє собою з одного боку філософську й економічну
категорію, а з іншого – одночасно виступає конкретною формою правових
взаємовідносин, що закріплюються законодавством при наповненні доходами
бюджетної системи. Аналіз сутності податку як економічної категорії
базується на дослідженні закономірностей розширеного відтворення, його
окремих фаз, особливо розподілу та перерозподілу грошової форми
вартості. У свою чергу дослідження податкових форм має виходити з
положень теорії держави та права. Податок як конкретна форма примусового
вилучення частини сукупного доходу суспільства до казни держави
відображає всі позитивні та негативні риси даного економічного простору
і даної системи державного устрою та державного управління. Залежно від
стану податкових правовідносин у державі можна робити висновки про її
прогресивний розвиток або регрес.

Податки пов’язані з існуванням держави, хоч виникли вони значно пізніше,
ніж з’явилися перші держави, фінансова діяльність яких супроводжувалася
збиранням митних зборів у сучасному їх розумінні. Системи оподаткування
у різних країнах світу різняться одна від одної за структурою, набором
податків, зборів та обов’язкових платежів, методами їх стягнення,
податковими ставками (нормативами), фіскальними повноваженнями органів
різних рівнів влади, податковою базою та податковими пільгами. Такий
стан є закономірним, оскільки податкові системи формуються під впливом
різних економічних, політичних та соціальних факторів.

Аналізу розвитку досліджень у галузі оподаткування присвячено багато
праць. Серед них і такі, де зазначене питання розглядається побічно,
хоча є й роботи, зокрема вітчизняних та зарубіжних авторів, спеціально
присвячені цій темі: В.Л.Андрущенко, О.Д. Василика, І. Х. Озерова, В.М.
Пушкарьової, М.П. Кучерявенка, Л.М. Шаблистої.

Безпосередньо податки як джерело доходів державного бюджету в їх
сучасному розумінні налічують кілька сотень років. Першим поняття
„податок” розкрив А. Сміт у праці „Про багатство народів” (1770), в якій
податок був визначений як тягар, що накладається державою у формі
закону, який передбачає і його розмір, і порядок сплати.

Проблеми оподаткування посідали вагоме місце у працях філософів,
державних діячів, економістів різних епох. Фома Аквінський (1226-1274)
визначив податки як дозволену форму пограбування. Ш. Монтеск’є
(1689-1755) вважав, що ніщо не потребує стільки мудрості й розуму, як
визначення тієї частини, котру у підданих забирають, і тієї, котру
залишають їм. А один з основоположників теорії оподаткування Адам Сміт
(1723-1790) говорив, що податки для тих, хто їх сплачує, – ознака не
рабства, а волі.

У ХVI столітті виходить праця Ж. Бодена „Фінанси – нерви держави”, в
якій визначаються головні джерела доходів держави, такі, як мито, котре
стягується із ввезених до країни товарів, та домени – державне майно, що
приносить дохід, зокрема земля, ліси, право на володіння приватною
власністю, капітал, який належить уряду. На думку Ж. Бодена, податки
треба застосовувати лише в надзвичайних випадках. Він вважав їх
небезпечним засобом, що спричинює народне невдоволення. Уперше Ж. Боден
запропонував поділяти податки на прямі й непрямі, що на той час мало
прогресивне значення.

У ХVII столітті англійські філософи-економісти Т. Гоббс та Д. Локк
приділили увагу окремим питанням оподаткування. Т. Гоббс наголошував на
винятковому праві королівської влади обкладати податками населення,
називаючи їх ціною громадського спокою, застерігав зберігати помірність
і рівноміріність у розподілі податків, віддаючи перевагу непрямим
податкам. Д. Локк уперше привертає увагу до думки про доцільність
розвитку прямого оподаткування.

У Німеччині в ХVII – ХVIII століттях набув поширення меркантилізм, який
вивчав державне господарство і дістав назву камерлізм. Представники
цього напряму Л. Фон Секендорф (1626-1692), Й. Юсті (1717-1771), Д.
Зонненфельс (1733-1817), міністр фінансів Австрії, розглядали питання
наповнення королівської скарбниці, здійснення фіскальної політики. Л.
Фон Секендорф уперше висловив ідею про зв’язок народного господарства,
добробуту й податкоспроможності населення. Як зазначає український
вчений проф. В.Л. Андрущенко, „камерлістам по справедливості треба
віддати честь і шану за започаткування проекту німецької соціальної
держави, взірець якої привертає увагу державних діячів і наукової
громадськості України” [45,с.43].

Друга половина ХVIII століття минула під впливом ідеологів французької
революції Ж. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Е. Канта. На базі їхніх
філософських концепцій сформувалася наукова школа фізіократів, відомими
представниками якої стали Ф. Кене, А. Тюрбо, О. Мірабо. У їхніх
дослідженнях розглядалися питання про справедливість оподаткування,
перекладання податкового тягаря, про джерела доходів держави, визначення
частки участі кожного громадянина у видатках держави, інші проблеми
теорії податків. Вони відстоювали ідею єдиного податку на землю
[45,с.44].

Тоді ж формується англійська школа політекономії, яка започаткувала
дослідження основних принципів оподаткування і податкової системи, що не
втратили своєї актуальності й сьогодні. Основоположником західної
фінансової науки, і податкової теорії зокрема, справедливо вважають
англійського економіста А. Сміта, котрий у своїй роботі „Дослідження про
природу та причини багатства народів” визначив три джерела доходів:
землю, працю, капітал, які забезпечують державне господарство
фінансовими ресурсами. Найбільшим досягненням А. Сміта вважають
визначення чотирьох принципів оподаткування.

Ще одним із найвідоміших представників анлійської класичної школи, який
багато уваги приділяв фінансовій науці і податкам зокрема, був Д.
Рікардо (1772-1823). Він, як і його попередник А.Сміт, усією силою своєї
логіки доводив потребу звільнення капіталу від податків, або історичного
їх скорочення. Особливо гострій критиці Д. Рікардо піддавав непрямі
податки. Він наголошував, що непрямі податки скорочують споживання,
збільшують витрати виробництва, чим суттєво впливають на розмір прибутку
підприємств. Проте Д. Рікардо категорично стверджував, що усі податки –
зло, і вони мають лише негативну дію на всі сторони життя суспільства,
пояснюючи точку зору впливом оподаткування на процеси розширеного
відтворення, коли зростання податків призведе зрештою до скорочення
виробництва. Таким чином, Д. Рікардо визначив завдання податкової
державної політики – заохочувати накопичення й розширення виробництва
[62]. Наприкінці ХIХ століття і особливо на початку ХХ-го з’являється
низка нових напрямів дослідження податків, зокрема маржиналізм, або
суб’єктивно-психологічна школа. Її представники – англійський економіст
Л. Вальрас (1834-1910) відстоював ідею, що основою поведінки людини у
господарському житті, або на ринку товарів і послуг, є її
суб’єктивно-психологічні оцінки, зокрема прагнення задоволення.

Вагомий внесок у розвиток теорії оподаткування зробили представники
шведської школи. Мається на увазі насамперед К. Віксель (1851-1926),
який уперше застосував і науково обґрунтував роль податків у підвищенні
суспільного добробуту. Він уперше розглянув податки не відокремлено, а в
тісному взаємозв’язку з державними витратами на вигідні суспільству
заходи. До його заслуг слід віднести те, що він заклав основи
справедливого оподаткування відповідно до принципу еквівалентності між
сумою сплачених податків і отриманими суспільними благами й послугами.
Дослідження К. Вікселя в галузі оподаткування були спрямовані на
досягнення рівності усіх громадян перед законом, зростання економічного
добробуту й мирного співіснування. Новим принципом справедливого
оподаткування Віксель вважав корисність податків і досягнення
еквівалентності між сумою вилучених податків та одержаними від держави
послугами. Віксель вважав за доцільне розширити державний сектор із
метою забезпечення послугами населення з низькими доходами. Податки, за
його твердженням, не повинні порушувати добробуту окремих соціальних
груп, якщо за рахунок державних послуг добробут окремих верств населення
не підвищується, то вони мають бути звільнені від податків. У цілому
теоретичні висновки мали великий вплив на розвиток науки про
оподаткування і створення сучасної шведської податкової моделі.

Світова економічна криза 1929-1933 років поклала край багатьом
сподіванням окремих учених про здатність створеної економічної системи
до саморегулювання й досягнення на цій основі рівноваги у господарстві.

У середині ХХ століття в науці про оподаткування запанувала доктрина
Джона М. Кейнса (1883-1946). Він досить аргументовано довів, що
виправити становище можна тільки за допомогою державного втручання в
економіку, вважаючи, що саме держава може сприяти досягненню рівноваги
між платоспроможним попитом і обсягами виробництва за допомогою
державних видатків, позичкового процента і податків. „Прибутковий
податкок, особливо в тому разі, коли існують різкі відмінності у ставках
оподаткування „зароблених” і „незароблених” доходів, податок на прибуток
із капіталу, податок на спадщину, та інші податки відіграють не менш
важливу роль, ніж норма відсотка”, – стверджував Кейнс [12,с.96]. Він
обґрунтував „основний психологічний закон, в існуванні якого ми можемо
бути цілком упевнені не лише з апріорних міркувань.., а й з досвіду..,
полягає він у тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє
споживання зі зростання доходу, але тією самою мірою, якою зростає
дохід” [12,с.97]. Тому він вважав, що держава повинна вилучати за
допомогою податків частину заощаджень і фінансувати за їхній рахунок
державні витрати й інвестиції. За „навмисного” використання податкової
політики як інструменту справедливішого розподілу доходів вона …
здійснюватиме найбільший вплив на зростання схильності до споживання”,
що в цілому приведе до забезпечення економічного зростання.

Дж. Кейнс стверджував, що надходження майже за всіма податками залежать
не лише від змін у податкових ставках, а й від коливань розміру
номінальних доходів. Це положення стосується насамперед прибуткового
податку, що стягується за прогресивними ставками. В умовах інфляції
бюджетні надходження зростають швидшими темпами, ніж доходи громадян, що
сприяє стабільності бюджету.

Усе це дає підстави говорити, що Дж. М. Кейнс запропонував нову теорію
податків, спрямовану на регулювання економіки в умовах кризового стану
ринкового господарства. Його погляди мали великий вплив на подальший
розвиток фінансової науки. Слід наголосити, що майже 30 років ці
положення домінували в науці. І лише циклічні кризи 70-80 років змусили
дещо критично подивитися на постулати Кейнса.

Окремі наукові дослідження в оподаткуванні у другій половині ХХ століття
дістали назву неоконсерватизму. Найвідомішим представником цього напряму
вважається М. Фрідман, голова чиказької школи. Основним висновком його
наукових досліджень є твердження, що втручання держави в економіку має
бути обмежене грошовою сферою. На його думку, треба проводити таку
грошово-кредитну політику, яка б створювала умови для підприємницької
активності. Для цього грошову масу в обігу слід збільшувати не більш як
на 3-5%. Цей напрям в економічній теорії дістав назву монетаризму. Проте
монетаристи схильні розглядати податки як вбудовані в економічну систему
„механізми гнучкості”, що амортизують кризові явища в економіці. Ці
теоретичні положення неокласиків стали основою податкової політики США й
Великобританії, а згодом і більшості країн із розвиненою ринковою
економікою.

Податкові реформи 80-х років у США і в низці європейських країн
здійснювалися на базі ідей обмеження ролі державного втручання в
економіку. Водночас слід зауважити, що метою податкових реформ у країнах
Західної Європи наприкінці ХХ століття було зменшення податків на
платників, і особливо зменшення оподаткування прибутку корпорацій. Ці
заходи супроводжувалися зменшенням бюджетних видатків.

Сучасна теорія оподаткування розвивається у межах економіки суспільного
вибору. Видатний її представник Дж. М. Б’юкенен у своїй роботі „Державні
фінанси в умовах демократії” розглядає податки як прямі витрати громадян
за надані урядом послуги, тому мета їхнього стягнення, зазначає Дж. М.
Б’юкенен, може суттєво вплинути на ставлення громадян до розширення чи
скорочення обсягу надання послуг.

Отже, здійснений аналіз свідчить, що, почавши з філософського
обґрунтування до методологічного конструювання сучасних перерозподільних
механізмів, дав нам змогу запропонувати періодизацію розвитку податкових
фінансів (табл. 1.1).

Таким чином, підсумовуючи багатовіковий досвід дослідження місця й ролі
податків у суспільстві представниками різних наукових шкіл, можна
зробити такі висновки: податки розглядаються як обов’язковий платіж, що
використовуються для фінансування суспільних благ і послуг; є дієвим
засобом фінансової політики держави для впливу на розташування ресурсів,
перерозподіл багатства, суспільний вибір громадян у демократичному
суспільстві.

Сьогодні податки є безальтернативним за вагомістю джерелом формування
доходів бюджету держави та багатофункціональним інструментом
перерозподілу ВВП з метою соціального забезпечення громадян і досягнення
стійкого економічного зростання. Податки затверджуються на законодавчому
рівні, тому є демократичним за способом встановлення і обов’язковими за
процедурою сплати.

Таблиця 1.1.

Періодизація розвитку податкових фінансів

№ Період Етап Характеристика

1 Від започаткування давніх держав до ХV столітт н.е.

Окремі письмові згадки про податки, які грунтуються на релігійних
догматах або випливають з нагальних потреб. Практичне стягнення без
науково-теоретичного обґрунтування. Висновки тогочасних мислителів є
лише фіксацією наявних на практиці перерозподільних механізмів.

2 З кінця ХV століття до сьогодення З кінця ХV-го століття до останньої
чверті ХVIII століття Формування кола фінансово-податкових проблем у
складі політичної економії. Податкові фінанси пройшли еволюцію від
заперечення податків як звичайних доходів держави до їх сприйняття в
такій ролі. Однак упродовж наведеного відтинку часу розроблялися лише
питання прикладного характеру, що потребували вирішення в той чи інший
момент.

Від останньої чверті ХVIII століття до сьогодення Формування підґрунтя
для виокремлення фінансової науки з політичної економії, її
відокремлення та динамічний розвиток. Теоретичні розробки в галузі
податкових фінансів випереджають практику. Вони вже не обмежуються
дослідженням окремих питань прикладного характеру. Особливо в ХХ
столітті рекомендації з питань податкового регулювання економіки значно
випередили практику оподаткування та використовуються при розробці
податкового законодавства і концепцій податкових реформ держав. Хоча при
цьому багато розробок належить представникам загальної економічної
теорії, але проблематика досліджень свідчить про їхній фінансовий
характер у цілому чи з окремих питань.

Але за наявних умов недостатньо розглядати податки загалом. У кожній
державі є багато податків і зборів, що забезпечують мобілізацію коштів в
її розпорядження. Вся сукупність податків, зборів, відрахувань і
платежів в державі становить її податкову систему.

Інститут місцевих податків і зборів є ключовим у формуванні доходів
місцевих органів влади в більшості розвинутих зарубіжних країн.
Закономірність функціонування місцевих фінансів у тому, що основним
способом формування доходів місцевих органів влади є місцеві податки і
збори.

Теорія місцевого оподаткування почала інтенсивно розвиватися в середині
XIX ст. У кінці XIX – на початку XX ст. сформувалося дві основні теорії
місцевого оподаткування:

– теорія поворотної послуги – визначає місцеві податки як плату за
послуги, які надає орган місцевого самоврядування членам територіального
колективу. За цією теорією, податки і збори не є державними податками;

– теорія, яка не розрізняє природи державних та місцевих податків і
вважає їх обов’язковими платежами громадян державі.

Історія запровадження місцевих податків в Україні починається ще від
часів Київської Русі. Саме тут у період раннього феодалізму (ІX-XIIст.)
кожне князівство поділялося на адміністративні округи, на міські й
сільські товариства, що були пов?язані круговою порукою жителів у сплаті
податків князеві та в оберіганні громадської безпеки. Міські самоврядні
громади на Русі встановлювали збори з населення, які можна вважати
прообразом місцевих податків і які безпосередньо спрямовувалися на
розв’язання найважливіших громадських проблем у містах.

За часів Великого Литовського князівства населення зобов’язане було
сплачувати щорічний податок – серебщину, а також виконувати інші
державні повинності. У цей час з?явився ще один збирач податків –
церква, на користь якої сплачували десятину. Існував інститут місцевих
податків і зборів і за часів польського та російського панування,
зокрема в царській Росії справлялися земські повинності і збори. Вони
розроблялися земською управою і затверджувалися земськими зборами –
представницьким органом місцевого самоврядування. Земські повинності
правили за основне джерело прибутків земств – за рахунок них формувалося
майже 70 % дохідної бази бюджетів земств (2/3 цієї суми надходили від
оподаткування нерухомого майна і землі).

Важливим етапом становлення системи місцевих податків у Європі було
утвердження інституту місцевого самоврядування буржуазної епохи. Ці
процеси поширились і на Російську імперію та українські землі, які на
той час перебували в її складі. Після земської реформи 1864 р. в 34
губерніях імперії було створено органи місцевого самоврядування земства.
Вони отримали право на встановлення місцевих податків – земських зборів,
якими оподатковувалося нерухоме майно в містах і повітах.

Об’єктами оподаткування стали земля, житлові будинки, виробничі й
торговельні приміщення та інші споруди. Крім нерухомого майна,
оподатковувалися свідоцтва на промислову продукцію та патенти заводів з
виробництва напоїв. До земських зборів належали акцизи на заклади з
продажу напоїв і на трактири в міських поселеннях, судове мито, збори за
користування переправами, шляхами та ін. Законом визначалися максимальні
ставки, в межах яких земства самостійно встановлювали земські збори.

У 90-х роках XIX ст. повноваження земств було суттєво обмежено. Крім
зборів, земства встановлювали й земські повинності, які, на відміну від
перших, мали цільовий характер. Земські повинності забезпечували
фінансування місцевої поліції, лікарень, шкіл, пожежної охорони та інших
цільових витрат. Земські повинності забезпечувалися в грошовій і
натуральній формах. Частина земських повинностей встановлювалася не
земствами, а державою.

Земські збори й повинності було скасовано в 1917 – 1918 рр., після
ліквідації російськими та українськими більшовиками земського місцевого
самоврядування. В Українській Народній Республіці доби Центральної Ради
було здійснено спроби українізації земського місцевого оподаткування.

У 1984 р. ухвалено указ Президії Верховної Ради УРСР „Про
самооподаткування сільського населення”, відповідно до якого встановлено
такий порядок самооподаткування сільського населення. Рішення про його
запровадження приймає схід села більшістю голосів осіб, яким виповнилося
18 років; кошторис витрат і доходів із самооподаткування затверджує
сільська рада, а кілька сільських рад отримують право об’єднувати кошти
від самооподаткування за власними рішеннями для здійснення спільних
заходів.

Процес становлення місцевих податків і зборів як інституту місцевих
фінансів розпочався після 1990 р. із здобуттям Україною незалежності
[58].

В УРСР упродовж 1924-1989 років перелік місцевих податків і зборів
обмежувався кількісно – вони не відігравали суттєвої фіскальної ролі у
забезпеченні фінансової бази місцевого самоврядування, а їхня питома
вага у доходах місцевих бюджетів тенденційно зменшувалася в 1989 році,
лише після проголошення незалежності в Україні створюється власна
система місцевого оподаткування. Так, зокрема, у Законі „Про місцеві
ради, місцеве та регіональне самоврядування” передбачене право місцевих
рад запроваджувати на своїй території місцеві податки і збори.
Законодавча ж регламентація порядку справляння місцевих податків і
зборів в Україні була проведена разом із прийняттям Декрету Кабінету
Міністрів „Про місцеві податки й збори”, закону України „Про систему
оподаткування” та низки інших нормативних документів.

Можна зробити висновок, що функціонування податкової системи в Україні
пов’язане з багатьма проблемами і суперечностями. За своєю природою
податкова система є результатом еволюції податкових відносин і
детермінується багатьма специфічними факторами. Її існування зумовлене
певним етапом, якого досягли суспільні правовідносини у сфері
оподаткування. Ця категорія є своєрідною детермінуючою оболонкою, формою
для дії податкових механізмів у державі, у якій разом з тим вплив
системи на її елементи є взаємопов’язаним.

Податкова система в кожній країні є однією з основ економічної системи.
Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого –
виступає головним знаряддям реалізації її економічної доктрини. Податки
– це об’єктивне суспільне явище, тому при побудові податкової системи
слід виходити з реалій соціально-економічного стану країни, а не
керуватися побажаннями, хоч і найкращими, але нездійсненними. Саме тому
побудова чіткої податкової системи – це одна з головних умов ефективного
функціонування економіки і фінансів, оскільки через податки здійснюється
найтісніший зв’язок між державою і юридичними та фізичними особами щодо
формування, розподілу й використання їх доходів.

Окремі елементи утворюють податкову систему лише тоді, коли між ними
формуються зв’язки сумісності, взаємоузгодженості, відповідності.
Системоутворюючими чинниками при побудові податкової системи виступають
саме принципи оподаткування. Побудова податкової системи відповідно до
цих принципів потребує вмілого комбінування податків з різним ступенем
еластичності, з різною властивістю щодо можливостей їх перекладання, а
також реалізації принципів економічної ефективності та справедливості.
Таким чином забезпечується така властивість податкової системи, як її
побудова на засадах взаємодоповнення. Реалізація податковою системою
певної сукупності загальних та особливих принципів оподаткування надає
їй неповторності.

Нині відомо кілька схем оподаткування, серед яких слід назвати три
основні. Перша з них передбачає поосібне оподаткування, тобто стягнення
податків з особи як такої залежно від її прибутку або інших
властивостей. Друга схема передбачає стягнення податків з
використовуваних загальних або неподільних ресурсів. Третя, яка
найбільше поширилася у світі і діє в Україні, орієнтована на
оподаткування результатів комерційної діяльності фізичних та юридичних
осіб, а також частково їхньої власності.

Незалежно від змісту оподаткування будь-яка податкова система має
забезпечувати надійне надходження коштів у доходну частину бюджету.
Розкриваючи зміст податкової системи, науковці часто наголошують на
складній природі цього поняття. З одного боку, податкова система є
сукупністю податків, зборів, платежів і виступає як механізм визначених,
законодавче закріплених важелів з акумуляції доходів держави. У цьому
разі вона може збігатися з системою податків, зборів і платежів. З
іншого боку, податкова система містить досить широкий спектр
процесуальних відносин зі встановлення, зміни, скасування податків,
зборів, платежів, забезпечення їх сплати, організації контролю та
відповідальності за порушення податкового законодавства.

Отже, податкова система – це сукупність встановлених у країні податків,
зборів та обов’язкових платежів, які взаємопов’язані, органічно
доповнюють один одного та мають різну цілеспрямованість.

Принципи податку реалізуються через конкретний прояв, що характеризує
специфіку механізму: однократність обкладання; встановлення центральним
органом державної влади; універсалізація податку, що передбачає
незалежність податкового тиску від форми власності; науковий підхід;
принцип справедливості тощо. Загальну систему принципів оподаткування
сформулював ще А. Сміт, включивши до їх складу стабільність та
передбачуваність, гнучкість, рівновагу, рухомість, антиінфляційну
спрямованість, зручність, рівність платників, стимулювання, економність,
рівномірність охоплення. Сучасні демократичні системи податкових
відносин між органами державної влади і місцевого самоврядування
базуються на таких принципах: розподілу податкових доходів органів
державної влади і місцевого самоврядування на основі чіткого
розмежування їх функцій та відповідальності; формування доходів місцевих
бюджетів на основі власних і закріплених податкових доходів; достатності
доходних джерел для забезпечення самостійності місцевих бюджетів та
виконання органами місцевого самоврядування їх функцій та повноважень;
закріплення частки загальнодержавних податків за місцевими бюджетами.

М. П. Кучерявенко виділяє такі принципи побудови податкової системи
України: принцип рівного податкового тиску, принцип стабільності,
принцип рівності та рівноваги, принцип цілісності, принцип єдиної цілі,
принцип обмеження податкового тиску, принцип раціонального поєднання
прямих та непрямих податків, принцип поділу податків за рівнем
компетенції органів. У свою чергу Закон України „Про систему
оподаткування” містить перелік принципів системи оподаткування. До них
належать [42]:

– стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної
активності – введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу),
спрямованого на розвиток виробництва;

– обов’язковість – впровадження норм щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про
об’єкти оподаткування за звітний період, та встановлення
відповідальності платників податків за порушення податкового
законодавства;

– рівнозначність і пропорційність – справляння податків з юридичних осіб
здійснюється у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення
сплати рівних податків і зборів (обов’язкових платежів) на рівні
прибутку і пропорційно більших податків і зборів (обов’язкових платежів)
– на більші доходи;

– рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації –
забезпечення одинакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичних
і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов’язків щодо
сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);

– соціальна справедливість – забезпечення соціальної підтримки
малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно
обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та
застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян,
які отримують високі та надвисокі доходи;

– стабільність – забезпечення незмінності податків і зборів
(обов’язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом
бюджетного року;

– економічна обґрунтованість – встановлення податків і зборів
(обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної
економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності
досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

– рівномірність сплати – встановлення строків сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів) виходячи з необхідності забезпечення своєчасного
надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

– компетенція – встановлення і скасування податків і зборів
(обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються
відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою
України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими,
селищними, міськими радами;

– єдиний підхід – забезпечення єдиного підходу до розробки податкових
законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору
(обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і
збору (обов’язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і
збору (обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку,
підстав для надання податкових пільг;

– доступність – забезпечення дохідливості норм податкового законодавства
для платників податків і зборів (обов’язкових платежів). Фахівці
вважають, що податкова система України в перехідний період має
базуватися на таких принципах: антициклічний характер, цільове
призначення податків, погодження податкових ставок, рівність і
справедливість, гнучкість податкової системи, однозначність тлумачення,
недопустимість необґрунтованих пільг, автоматична індексація податків і
зборів, відповідальність платників податків, системний підхід,
численність податків тощо.

Податкова система є різновидом відкритої динамічної системи. Це
сукупність встановлених у країні податків. Її відкритість означає
необхідність аналізу, передусім зовнішніх чинників, під впливом яких
відбувається її становлення. Вимога системності полягає в тому, що
податки мають бути взаємопов’язані, органічно доповнювати один одного,
не суперечити системі в цілому та її елементам. Системний підхід
означає, що мають реалізовуватися обидві функції податків. З позиції
фіскальної функції податкова система має забезпечити гарантоване і
стабільне надходження доходів до бюджету, з позиції регулюючої
забезпечувати державі можливість впливу на всі сторони
соціально-економічного розвитку суспільства. Податкова система повинна
включати досить широке коло податків різної цілеспрямованості, оскільки
практично неможливо щоб одночасно в одному податку цілком реалізувалися
обидві функції.

Вищезазначене дає можливість зробити висновок про існування в Україні
тенденції до розширення переліку податків і зборів, що входять до її
податкової системи. Також є тенденція до поєднання у системі особистих
та реальних податків. Крім обумовлених об’єктивними причинами тенденцій,
у розвитку податкової системи України спостерігається така особливість,
як обмежене застосування майнових податків, що повинні бути доповненням
до особистих. Крім податку на нерухомість до складу податкової системи
України поки не входить ще один з поширених у країнах з розвинутою
ринковою економікою податків – податок на спадщину і дарування (хоч
згідно із законопроектом, що перебуває з 2002 р. на розгляді у
парламенті, планується справляти прибутковий податок з громадян зі
спадщини та дарування).

Отже, розробляючи податкову політику та впроваджуючи її у життя, органи
державної влади повинні базуватися також на методології оподаткування.
Методологія оподаткування – це теоретичне, науково-практичне і
концептуально-правове обґрунтування сутності поняття „податок” –
одночасне дослідження податку як об’єктивної економічної категорії та
конкретної форми правових взаємовідносин платників податків з державою.

Органічним елементом методології оподаткування є сфера його методичного
забезпечення. Методичні основи оподаткування – це вибір податкових форм
й наповнення їх конкретним змістом (прийняття організаційно-правового
порядку обчислення і стягнення податків), встановлення прав та
обов’язків сторін податкових правовідносин. Створення методик
оподаткування, які адекватно відображають стан економіки і політики, є
логічним завершенням методологічних досліджень податкових проблем у
межах кожного етапу податкового реформування.

Таким чином, податкова система кожної держави має свою структуру, тобто
класифікацію податків залежно від різних ознак. Структура податкової
системи визначається, здебільшого, рівнем економічного розвитку держави,
а також політичними силами, що перебувають при владі.

У класичному плані всі податки поділяються на державні й місцеві, прямі
й опосередковані (непрямі), податки з юридичних і податки з фізичних
осіб, натуральні й грошові, звичайні і надзвичайні. Податки, які
надходять до державного бюджету, називаються державними. Вони
встановлюються законами держави або декретами уряду. Також місцеві
податки та збори теж встановлюються законами держави, але місцеві органи
влади мають повні права щодо обкладання цими податками. Вони можуть
диференціювати ставки, податків у межах ставки, визначеної законом,
надавати додаткових пільг окремим платникам, змінювати строки сплати.

Податок завжди сплачується до бюджету – загальнодержавного або
місцевого, а також може розподілятися між ними. Він не призначений для
конкретних витрат. Всі надходження від податків змішуються у бюджеті у
вигляді грошових сум і звідси можуть піти на фінансування будь-яких
цілей, що становлять загальний інтерес. Але їх обєднує спільна риса
податки і збори беруть участь в безпосередньому формуванні фінансового
потенціалу місцевих органів влади, а точніше є фінансовою основою
місцевого самоврядування громади.

1. Органи місцевого самоврядування громад самостійно розробляють,
затверджують і виконують відповідні бюджети місцевого самоврядування.

2. Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного
бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих
бюджетів. Самостійність місцевих бюджетів забезпечується закріпленням за
ними конкретно визначених джерел доходів, права встановлювати місцеві
податки і збори відповідно до закону, правом самостійно і незалежно
розробляти та затверджувати відповідні бюджети. Держава фінансово
підтримує місцеве самоврядування громади, гарантує її органам місцевого
самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення жителів громади
послугами на рівні мінімальних соціальних стандартів.

3. Втручання органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування
районів чи областей в процес складання, затвердження і виконання
бюджетів громад та бюджетів районів у містах за винятком випадків,
передбачених бюджетним законодавством, не допускається.

4. Порядок формування та виконання місцевих бюджетів визначається
Бюджетним кодексом України.

Таким чином, місцеві податки запроваджуються з метою залучення коштів до
місцевих бюджетів і витрачаються на фінансування об’єктів
соціально-культурного розвитку території (шкіл, лікарень, дитячих садків
тощо), підпорядкованих місцевій Раді, заходів по соціальному захисту
населення, фінансування правоохоронних органів, органів місцевого
самоврядування. Чинним законодавством передбачено вичерпний перелік
місцевих податків, які можуть запроваджуватись органами місцевого
самоврядування на їх території.

Доцільність встановлення того чи іншого місцевого податку на території
села, селища чи міста вирішується місцевою Радою. До компетенції органів
місцевого самоврядування належить:

введення на їх території місцевих податків;

встановлення в межах граничної ставки податку;

надання пільг платникам податку;

визначення строків перерахування податкових сум до бюджету.

Кошти, отримані від місцевого оподаткування, надходять лише до бюджетів
місцевого самоврядування, тобто податки є основним, невід’ємним джерелом
формування фінансового та його складової – податкового потенціалу
місцевих органів влади. Безумовно, місцеві податки відіграють значну
роль у забезпеченні фінансування соціальної інфраструктури, розвитку
комунального господарства, наданні безплатних благ і послуг населенню. Є
підстави стверджувати, що на сьогодні це об’єктивно необхідний елемент
фінансової системи держави. Загалом можна дійти висновку, що еволюція
місцевих податків пройшла певний шлях і на сьогодні вони є значним
фінансовим підгрунтям для місцевого самоврядування.

Проте cтановлення відносин між органами державної влади і місцевого
самоврядування з приводу розподілу податкових доходів між державним і
місцевим бюджетами в Україні має свої особливості:

нерозвиненість системи місцевих податків і зборів та як наслідок –
відсутність у місцевих бюджетів власної доходної бази;

постійний перегляд переліку і пропорцій розподілу загальнодержавних
податків і зборів між державним і місцевими бюджетами;

відсутність ефективної системи фінансового вирівнювання при великих
розбіжностях у податкоспроможності регіонів, що зумовлює великі розриви
в обсягах суспільних послуг на душу населення між регіонами.

Економічна сутність місцевих податків і зборів та їх роль у зміцненні
фінансового потенціалу місцевих органів влади

Виникнення місцевих податків і зборів зумовлене необхідністю
розмежування джерел доходів між бюджетами різних рівнів. Це розмежування
здебільшого має політичне забарвлення і свідчить про те, наскільки
центральний уряд довіряє місцевим органам влади. З іншого боку, це
розмежування свідчить про рівень розвитку демократії в державі, бо
надмірна централізація фінансових ресурсів завжди приховує небезпеку
встановлення фінансової диктатури.

Сьогодні ведуться значні наукові і практичні дискусії навколо питань
зміцнення фінансової незалежності місцевих бюджетів, наукового
обгрунтування концепції розмежування доходів і витрат різних ланок
бюджетної системи, взаємовідносин між місцевими бюджетами і Державним
бюджетом. Усі ці питання тією чи іншою мірою знайшли своє відображення у
Бюджетному кодексі. Проте реформування бюджетної системи залежить від
того, який рівень самостійності і незалежності буде надано місцевим
Радам. Самостійність місцевих Рад повинна мати в своїй основі
законодавче закріплений розмір доходів, що надходять до місцевих
бюджетів залежно від обсягу створюваних і використовуваних фінансових
ресурсів на певній території [2].

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок місцевих податків і
зборів, неподаткових доходів, надходжень із бюджетів вищого рівня.
Співвідношення між цими джерелами залежить від функцій, що покладені на
регіональні органи управління, від потенційних можливостей отримання
ними місцевих податків, а також від можливостей вищих органів влади
надавати фінансову підтримку територіям.

Податки є головним джерелом місцевих бюджетів. В свою чергу всі податки,
що надходять до місцевих бюджетів, поділяють на дві групи: місцеві
податки і надходження із бюджетів вищого рівня.

Місцеві податки і збори – обов’язкові платежі, що встановлюються
сільськими, селищними, міськими радами згідно законодавства,
справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць
і зараховуються до їх бюджетів.

Складність формування місцевих бюджетів і особливо при розподілі і
перерозподілі їх витрат на потреби місцевого спрямування показує, що у
більшості випадків місцеві органи самоврядування фактично не мають
повної самостійності у використанні коштів, що спрямовуються до
місцевого бюджету.

Вони не мають можливості на правових засадах і в повному обсязі
розпоряджатися цими коштами на свій розсуд, хоча формально є визначена
частка бюджетних ресурсів, які направляються державою до них. Державою
визначено основні джерела формування місцевих бюджетів. Надходження
коштів до місцевих бюджетів та їх формування здійснюються за рахунок:
місцевих податків і зборів, частки загальнодержавних податків,
надходжень від здачі в оренду об’єктів (майна) комунальної власності,
плати за ліцензії, сертифікати та державну реєстрацію суб’єктів
господарської чи іншої підприємницької діяльності, штрафів та фінансових
стягнень, дотацій з бюджетів вищого рівня, які визначаються в
установленому порядку; спонсорських внесків, пожертвувань, гуманітарної
допомоги, шефської допомоги та інших добровільних внесків і вкладів
населення, що йдуть на забезпечення регіональних потреб.

Складовою частиною системи оподаткування є місцеві податки і збори. Їх
суть полягає в тому, що держава для свого функціонування повинна мати
певні фінансові ресурси, які забезпечували б діяльність як на
загальнодержавному, так і на місцевих рівнях. Ефективність структурних
перетворень та загальний стан розвитку на місцях багато залежить від
того, які бюджетні ресурси отримають у своє розпорядження місцеві органи
державної влади та через які фінансові важелі це здійснюється.

З урахуванням особливостей кожного регіону держава шляхом правового
регулювання податкових і бюджетних відносин надає місцевим органам
самоврядування право запроваджувати місцеві податки і збори (обов’язкові
платежі), які в межах своєї компетенції також мають право застосовувати
пільгові ставки, повністю відміняти місцеві податки і збори або
звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки
у їх сплаті.

Місцеві органи самоврядування по кожному платежу розробляють і
затверджують положення, яким визначається порядок сплати і перерахування
до місцевого бюджету податків, зборів (обов’язкових платежів).

До місцевих податків і зборів відносять 18 видів платежів. При цьому
місцеві органи влади не зобов’язані запроваджувати усі без винятку види
платежів. Обов’язковими для впровадження є такі види платежів:
комунальний податок, збір за паркування автомобілів, ринковий збір, збір
за видачу ордера на квартиру, збір за розміщення об’єктів торгівлі та
збір з власників собак, податок з власників транспортних засобів.

Платниками місцевих податків і зборів є юридичні і фізичні особи,
незалежно від форм господарювання та власності, які здійснюють
діяльність на території України і визначені платниками згідно з базою
оподаткування [37].

Одним з основних документів щодо правового забезпечення системи місцевих
податків можна вважати Декрет КМУ „Про місцеві податки і збори” № 56-93
від 20 травня 1993 р. [7] з відповідними змінами та доповненнями, що
постійно вносяться до нього. Даний нормативний акт закріпив правові
основи держави щодо здійснення її незалежної податкової політики. Він
визначив види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри та порядок
обчислення, спрямований на зміцнення бюджетів місцевого самоврядування.
Особливістю є те, що крім визначення загальнодержавних та місцевих
податків, зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних
цільових фондів, було дано чітке їх розмежування. В подальшому у
розвиток податкової системи України значний вклад внесло прийняття
Закону України „Про бюджетну систему України” № 253/95 від 29 червня
1995 р., яким установлені та окреслені пріоритети центральних і місцевих
органів державної влади у формуванні відповідних бюджетів, визначена
роль і частка надходжень коштів до них за рахунок загальнодержавних та
місцевих податків.

З 1 січня 2004 р. до складу місцевих податків включено і податок з
власників транспортних засобів, який до цього був у складі
загальнодержавних податків, але повністю перераховувався до місцевих
бюджетів.

Поряд з місцевими податками і зборами до місцевих бюджетів здійснюються
відрахування від загальнодержавних податків і зборів. Ці відрахування
встановлюються у відсотковому співвідношенні від суми сплаченого
податку. Основною метою відрахування цих сум до регіональних бюджетів є
недопущення дефіциту місцевого бюджету.

Крім того, у розпорядженні органів місцевого самоврядування знаходиться
майно комунальної власності (яке може здаватися в оренду), право видачі
ліцензій, дозволів, сертифікатів, які також суттєво поповнюють
територіальні бюджети.

Спонсорські внески або пожертвування можуть бути адресними або
безадресними. В разі, коли ініціатор спрямовує свій внесок на конкретну
потребу (ремонт школи чи лікарні), така допомога називається адресною, у
інших випадках, або коли не встановлюється чітка мета використання
коштів, така допомога називається безадресною. Внески та пожертвування
можуть бути одноразовими або постійними.

За даними ДПАУ питома вага місцевих податків і зборів у загальній
структурі зведеного бюджету України за 2002 р. була незначною – всього 2
%, і це з врахуванням податку з власників транспортних засобів. Протягом
останніх трьох років цей показник є стабільним і майже незмінним.

В умовах незалежної України початок формування інституту місцевого
оподаткування був покладений прийняттям 20 травня 1993 р. Декрету
Кабінету Міністрів України „Про місцеві податки і збори”, яким
визначалися 16 видів місцевих податків і зборів, їхні граничні розміри
та порядок обчислення. У червні того ж року перелік місцевих податків і
зборів був доповнений ще одним – податком із продажу імпортних товарів.
У 1997 р. склад системи оподаткування був уточнений новою редакцією
Закону України „Про систему оподаткування”, яким встановлювалися 2
місцевих податки та 14 місцевих зборів. Закон України від 17.09.1999 р.
[3] „Про додаткові заходи щодо фінансування загальної середньої освіти”
доповнив перелік місцевих зборів ще одним – збором за право використання
суб’єктами підприємницької діяльності приміщень, пов’язаних з їхньою
діяльністю, що знаходяться у центральній частині населеного пункту та у
будинках, що є пам’ятками історії та культури (закон стає чинним з 1
січня 2000р.).

Якщо у 2000 році за рахунок місцевих податків і зборів формувалося лише
0,2 % доходів місцевих бюджетів, то вже через рік після виходу Декрету
їхня питома вага зросла до 1 % сукупних доходів місцевих бюджетів
[43,с.31] Загалом у 15 адміністративно-територіальних одиницях України
протягом 2000-2005 років значення питомої ваги місцевих податків і
зборів у доходах місцевих бюджетів було на рівні не меншому, ніж
середній 2,3 % по країні.

Для нашої країни, де місцеве самоврядування перебуває на етапі
становлення, співвідношення джерел формування місцевих бюджетів
викликане об’єктивною потребою ефективного впливу держави на розвиток
місцевого самоврядування.

Передбачені чиним законодавством України місцеві податки і збори не
відіграють істотної фіскальної ролі, а ті загальнодержавні податки, що
традиційно зараховуються до дохідної частини місцевих бюджетів, не
віднесені до місцевих.

Результати аналізу стану надходжень місцевих податків і зборів свідчать,
що найбільшу суму надходжень до місцевих бюджетів упродовж 2002-2007
років було забезпечено за рахунок комунального податку – 54,5 %. Цей
податок є компенсацією за послуги, що надаються громадою для відтворення
робочої сили.

На противагу комунальному податку зростає роль ринкового збору.
Надходження від нього зростають: від 25,1 % у 2002 році до 44,7 % у 2007
році тобто ринковий збір цілком виправдовує свою доцільність, тим більш,
що він відповідає світовим вимогам до системи місцевих податків і
зборів, а саме: тягар цього збору безпосередньо лягає на місцевих
жителів окремих територіальних громад, адже переважно вони купують і
продають товари на місцевих ринках.

Ще однією істотною статтею доходів, що забезпечувала у 2007 році до 9,8%
надходжень до місцевих бюджетів, є готельний збір.

Значна й частка надходжень від збору на видачу дозволу на розміщення
об’єктів торгівлі.

Отже, сучасна система оподаткування місцевими податками і зборами в
Україні насамперед не відповідє загальновизнаним світовою практикою
критеріями самодостатності й економічної доцільності. Місцеві податки і
збори, їхні ставки не враховують реальних можливостей платників. Це
негативно позначається на дотриманні принципів єдності, повноти,
достовірності, гласності, прозорості бюджетного устрою України в цілому.

Усе це переконує, що реорганізація системи оподаткування місцевими
податками і зборами назріла й має бути спрямована насамперед на
забезпечення фінансової бази місцевого самоврядування, що є однією з
найважливіших умов ефективної діяльності територіальних громад та
утворених ними органів місцевого самоврядування. Наповнення сільських,
селищних, міських бюджетів через зростання ролі місцевих податків і
зборів має бути пріоритетним.

З огляду на це є потреба розробити й прийняти новий закон про місцеві
податки і збори. Слід розширити їх перелік, а також повноваження органів
місцевого самоврядування щодо запровадження місцевих податків.

На нашу думку, у процесі реформування системи оподаткування разом із
прийняттям окремих законів з фінансових питань з’явилась потреба у
розробленні систематизованих законодавчих актів, які б регулювали
бюджетні права органів місцевого самоврядування.

Тільки за умови вирішення цих питань законодавчо можна розраховувати на
підвищення ролі бюджетної системи як на державному, так і на місцевому
рівнях у створенні фінансового середовища, що у свою чергу, сприятиме
прискореному розвитку ринкових відносин.

Таким чином, удосконалення системи місцевих податків і зборів, зростання
їхньої фіскальної ролі як фундаментального напряму зміцнення місцевих
бюджетів сприятиме підвищенню ефективності регіональної фіскальної
політики, стимулюватиме соціально-економічний розвиток регіонів України.
Ефективне використання інституту місцевих податків і зборів є важливим
способом зміцнення всієї фінансової системи держави.

Порядок обчислення місцевих податків і зборів, а також практика
місцевого оподаткування в Україні за час, що минув після прийняття
Декрету Кабінету Міністрів України „Про місцеві податки і збори” від
20.05.1993 р., будуть розглянуті в наступному параграфі цього розділу.

1.3. Механізм справляння і значення місцевих податків і зборів в системі
бюджетних ресурсів регіону

Суб’єкти господарювання беруть участь у формуванні фінансових ресурсів
місцевих органів влади, сплачуючи місцеві податки і збори. Це має
важливе значення для розвитку місцевої інфраструктури, яка забезпечує
реалізацію соціальної та економічної політики.

Сплачуючи місцеві податки і збори, суб’єкти господарювання забезпечують
наповнення бюджетів місцевих, селищних і сільських Рад фінансовими
ресурсами, що, у свою чергу, справляє позитивний вплив на діяльність
підприємств.

Залежно від рівня державних структур податки поділяються на
загальнодержавні та місцеві. Згідно з чинним законодавством до
загальнодержавних податків належать прибуткові податки з юридичних та
фізичних осіб, податок на додану вартість та акцизний збір, податок з
власників транспортних засобів та плата за землю, єдиний податок тощо.

Місцеві податки і збори в Україні є складовою системи оподаткування. До
них належать згідно Закону України „Про систему оподаткування”:

Податки:

– податок з реклами;

– комунальний податок;

– податок з власників транспортних засобів.

Збори:

– збір за парковку автомобілів;

– ринковий збір;

– збір за видачу ордера на квартиру;

– збір з власників собак;

– курортний збір;

– збір за участь у бігах на іподромі;

– збір за виграш на бігах;

– збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

– збір за право використання місцевої символіки;

– збір за право проведення кіно- і телезйомок;

– збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і
лотерей;

– збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі;

– податок з продажу імпортних товарів [59].

Засади побудови системи місцевого оподаткування визначені Законом
України „Про систему оподаткування” 1997 р. [3].

Місцеві ради (сільські, селищні, міські):

запроваджують на своїй території місцеві податки, визначають механізм
їх справляння та порядок сплати. Виняток становить збір за проїзд
територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон,
який встановлюється обласними радами;

за кожним видом місцевих податків і зборів розробляють положення, яким
регламентується порядок сплати та перерахування до місцевого бюджету
податків і зборів відповідно до встановлених переліком та граничних
ставок;

визначають також органи (підприємства, установи та організації), які
повинні вести облік платників податків (зборів) і нести відповідальність
за їхнє стягнення та перерахування до місцевого бюджету;

затверджують форми звітів за цими податками, порядок і строки їх надання
до податкових органів. Контроль за сплатою місцевих податків і зборів
покладений на органи Державної податкової служби;

мають право надавати пільги за місцевими податками та зборами у вигляді
повного або часткового звільнення від їх сплати певних категорій
платників або від строчки у сплаті місцевих податків і зборів (Закон
України „Про місцеве самоврядування в Україні”);

– обов’язково запроваджувати (за наявності об’єктів
оподаткування або умов, з якими пов’язане запровадження певних податків
і зборів) комунальний податок, а також збори: за припаркування
автотранспорту, ринкового, за видачу ордера на квартиру, за видачу
дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг, із власників
собак.

Місцеві податки і збори сплачують юридичні і фізичні особи. Особливості
їх стягнення і впливу на фінансово-господарську діяльність суб’єктів
господарювання полягають у такому, що їх включають до складу валових
витрат, які виключаються зі скоригованого валового доходу, а отже,
зменшують суму оподатковуваного прибутку.

Місцеві податки і збори суб’єкти господарювання відносять на
собівартість продукції (робіт, послуг), що впливає на формування їхнього
прибутку.

Основним нормативним документом, що визначає механізм справляння
місцевих податків і зборів є Декрет Кабінету Міністрів України “Про
місцеві податки і збори” [7].

Зокрема, в ньому зазначається наступне.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають
порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в
межах установлених граничних розмірів ставок.

Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції мають право
запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі
місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії
платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків та зборів.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого
самоврядування в порядку, визначеному Радами народних депутатів, якими
вони встановлюються. Стягнення не внесених в установлений термін
місцевих податків і зборів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Надміру сплачені платниками суми місцевих податків і зборів
зараховуються в рахунок майбутніх платежів або повертаються їм згідно з
чинним законодавством.

Іноземні юридичні особи і громадяни сплачують місцеві податки і збори на
рівних умовах з юридичними особами та громадянами України, якщо інше не
передбачено міжнародними договорами та законодавством України.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати
місцевих податків і зборів до бюджету місцевого самоврядування
покладається на платників відповідно до чинного законодавства.

Контроль за сплатою місцевих податків і зборів здійснюється державними
податковими інспекціями.

Місцеві податки та збори мають велике значення в системі бюджетних
ресурсів регіону, так як вони є одним з основних джерел формування його
дохідної частини.

Зазначимо відповідні відомості стосовно кожного місцевого податку і
збору.

Платниками збору за парковку автотранспорту є юридичні особи та
громадяни, які паркують автомобілі в спеціально обладнаних або
відведених для цього місцях.

Ставка збору за парковку автотранспорту встановлюється з розрахунку за
одну годину парковки, її граничний розмір не повинен перевищувати 3
відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в спеціально
обладнаних місцях і 1 відсотка – у відведених місцях.

Збір за парковку автотранспорту сплачується водіями на місці парковки.

Ринковий збір – це плата за торгові місця на ринках і в павільйонах, на
критих та відкритих столах, майданчиках для торгівлі з автомашин,
візків, мотоциклів, ручних візків, що справляється з юридичних осіб і
громадян, які реалізують сільськогосподарську і промислову продукцію та
інші товари.

Ринковий збір справляється за кожний день торгівлі. Його граничний
розмір не повинен перевищувати 20 відсотків мінімальної заробітної плати
для громадян і трьох мінімальних заробітних плат для юридичних осіб
залежно від ринку, його територіального розміщення та виду продукції
(товару).

Ринковий збір справляється працівниками ринку до початку реалізації
продукції.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачується за послуги, пов’язані з
видачею документа, що дає право на заселення квартири.

Граничний розмір збору за видачу ордера на квартиру не повинен
перевищувати 30 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
на час оформлення ордера на квартиру.

Збір за видачу ордера на квартиру сплачується через установи банків до
одержання ордера і перераховується до бюджету місцевого самоврядування.
Документом про сплату збору є квитанція, видана установою банку.

Облік надходжень збору за видачу ордера на квартиру здійснюється
органами з обліку та розподілу житла.

Платниками збору з власників собак є громадяни – власники собак (крім
службових), які проживають у будинках державного і громадського
житлового фонду та приватизованих квартирах.

Збір з власників собак справляється за кожний рік. Його граничний розмір
за кожну собаку не повинен перевищувати 10 відсотків неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян на час нарахування збору.

Збір з власників собак стягується органами житлово-комунального
господарства.

Платниками курортного збору є громадяни, які прибувають у курортну
місцевість.

Граничний розмір курортного збору не може перевищувати 10 відсотків
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Від сплати курортного збору звільняються:

діти віком до 16 років;

інваліди та особи, що їх супроводжують;

учасники Великої Вітчизняної війни;

воїни-інтернаціоналісти;

учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

особи, які прибули за путівками та курсовками в санаторії, будинки
відпочинку, пансіонати, включаючи містечка та бази відпочинку;

особи, які прибули в курортну місцевість у службове відрядження, на
навчання, постійне місце проживання, до батьків та близьких родичів;

особи, які прибули за плановими туристичними маршрутами
туристично-екскурсійних установ і організацій, а також які здійснюють
подорож за маршрутними книжками;

чоловіки віком 60 років і старші, жінки віком 55 років і старші.

Курортний збір справляється з платників за місцем їх тимчасового
проживання.

При зміні платником місця проживання в межах курортної місцевості
курортний збір повторно не справляється.

З осіб, які прибули в курортну місцевість, збір справляється не пізніше
як у триденний термін від дня прибуття.

Курортний збір справляється:

адміністрацією готелю та іншими установами готельного типу;

під час реєстрації прибулих;

квартирно-посередницькими організаціями при направленні осіб, що
належать громадянам на праві власності.

З осіб, які зупиняються в будинках (квартирах) громадян без направлення
квартирно-посередницьких організацій, а також з осіб (крім тих, що
здійснюють подорож за маршрутними книжками), які проживають у наметах,
автомашинах тощо, курортний збір справляється у порядку, визначеному
Радами народних депутатів, що встановлюють цей збір.

Збір за участь у бігах на іподромі справляється з юридичних осіб та
громадян, які виставляють своїх коней на змагання комерційного
характеру.

Граничний розмір збору за участь у бігах на іподромі за кожного коня не
повинен перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за участь у бігах на іподромі справляється адміністрацією іподромів
до початку змагань.

Збір за виграш на бігах справляється адміністрацією іподромів з осіб,
які виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм
виграшу. Його граничний розмір не повинен перевищувати 6 відсотків від
суми виграшу.

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі,
справляється у вигляді відсоткової надбавки до плати, визначеної за
участь у грі. Його граничний розмір не повинен перевищувати 5 відсотків
від суми цієї надбавки. Сума збору справляється адміністрацією іподромів
з учасника гри під час придбання ним квитка на участь у грі.

Об’єктом податку з реклами є вартість послуг за встановлення та
розміщення реклами.

Платниками податку з реклами є юридичні особи та громадяни.

Податок з реклами сплачується з усіх видів оголошень і повідомлень, які
передають інформацію з комерційною метою за допомогою засобів масової
інформації, преси, телебачення, афіш, плакатів, рекламних щитів, інших
технічних засобів, майна та одягу: на вулицях, магістралях, майданах,
будинках, транспорті та в інших місцях.

Граничний розмір податку з реклами не повинен перевищувати 0,1
відсотка вартості послуг за розміщення одноразової реклами та 0,5
відсотка за розміщення реклами на тривалий час.

Податок з реклами сплачується під час оплати послуг за встановлення та
розміщення реклами.

Збір за право на використання місцевої символіки справляється з
юридичних осіб і громадян, які використовують цю символіку з комерційною
метою.

Дозвіл на використання місцевої символіки (герба міста або іншого
населеного пункту, назви чи зображення архітектурних, історичних
пам’яток) видається відповідними органами місцевого самоврядування.

Граничний розмір збору за право на використання місцевої символіки не
повинен перевищувати з юридичних осіб – 0,1 відсотка вартості виробленої
продукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої
символіки, з громадян, що займаються підприємницькою діяльністю, – п’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за право на проведення кіно- і телезйомок вносять комерційні кіно-
і телеорганізації, включаючи організації з іноземними інвестиціями та
зарубіжні організації, які проводять зйомки, що потребують від місцевих
органів державної виконавчої влади додаткових заходів (виділення наряду
міліції, оточення території зйомок тощо).

Граничний розмір збору за право на проведення кіно- і телезйомок не
повинен перевищувати фактичних витрат на проведення зазначених заходів.

Платниками збору за проведення місцевих аукціонів, конкурсного
розпродажу і лотерей є юридичні особи і громадяни, які мають дозвіл на
проведення аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей.

Об’єктом збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного
розпродажу і лотерей є вартість заявлених до місцевих аукціонів,
конкурсного розпродажу товарів виходячи з їх початкової ціни або суми,
на яку випускається лотерея.

Граничний розмір збору за право на проведення місцевих аукціонів,
конкурсного розпродажу і лотерей не повинен перевищувати 0,1 відсотка
вартості заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів
або від суми, на яку випускається лотерея.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів і конкурсного розпродажу
справляється за три дні до їх проведення.

Збір за право на проведення лотерей справляється під час одержання
дозволу на випуск лотереї.

Граничний розмір збору за право на проведення лотерей з кожного учасника
не повинен перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.

Комунальний податок справляється з юридичних осіб, крім бюджетних
установ, організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських
підприємств. Його граничний розмір не повинен перевищувати 10 відсотків
річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з розміру
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі – це плата за
оформлення та видачу дозволів на торгівлю у спеціально відведених для
цього місцях.

Збір за видачу дозволу на торгівлю справляється з юридичних осіб і
громадян, які реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію та
інші товари залежно від площі торгового місця, його територіального
розміщення та виду продукції.

Граничний розмір збору за видачу дозволу на торгівлю не повинен
перевищувати 20 неоподатковувних мінімумів доходів громадян для
суб’єктів, що постійно здійснюють торгівлю у спеціально відведених для
цього місцях, і одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в
день – за одноразову торгівлю.

Збір за видачу дозволу на торгівлю справляється уповноваженими
організаціями, яким надано таке право. Встановлення цього збору не
стосується тих об’єктів торгівлі, які створені до набрання чинності цим
Декретом.

Для суб’єктів, що постійно здійснюють торгівлю у спеціально відведених
для цього місцях (стаціонарних об’єктах), збір за видачу дозволу на
розміщення об’єктів торгівлі стягується одноразово.

Платниками податку з продажу імпортних товарів є юридичні особи і
громадяни, які зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

Об’єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами,
що зазначається у декларації, яка подається щоквартально до державної
податкової інспекції по району (місту) за місцезнаходженням (місцем
проживання) суб’єкта підприємництва.

Граничний розмір податку з продажу імпортних товарів не повинен
перевищувати 3 відсотків виручки, одержаної від реалізації цих товарів.

Найперспективнішими видами з погляду можливостей впровадження і за
обсягами надходжень є комунальний податок, ринковий збір, збір за
паркування автотранспорту, за видачу дозволу на розміщення об?єктів
торгівлі, податок з продажу імпортних товарів [58,59].

Зважаючи на незначні обсяги надходжень від інших окремих місцевих
податків і зборів, справляння більшості з них, особливо у сільській
місцевості, економічно не виправдані й недоцільні.

Податки і збори (обов’язкові платежі) складають кошик доходів, що
закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при
визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.

Однією з найважливіших ознак демократичної держави є наявність у ній
місцевого самоврядування – законодавчо закріпленого права територіальних
громад самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах
Конституції і законів.

Висновки до першого розділу

Питання фінансової незалежності місцевих органів влади мають виняткове
значення у зв’язку із становленням і зміцненням у нашій державі
інституту місцевого самоврядування в контексті Європейської хартії
місцевого самоврядування, до якої Україна приєдналася у 1996 році і
вимог якої вона повинна дотримуватися.

Вважається, що головною ознакою фінансової незалежності органів
місцевого самоврядування є володіння і самостійне розпорядження
фінансовими ресурсами, розмір яких відповідає функціям і завданням, що
покладаються на ці органи. Такі фінансові ресурси необхідні місцевій
владі для реалізації намічених цілей і програм економічного і
соціального розвитку території у відповідності із обраними пріоритетами.
Фінансову незалежність також розуміють як незалежність від
загальнодержавних органів влади у прийнятті рішень щодо місцевих проблем
і, головне, як забезпечення їхнього розв’язання з допомогою коштів.

1. Розвиток податкових теорій західної науки свідчить про тісне
взаємопроникнення та взаємодоповнення неокласичних та кейнсіанських
теорій. Внаслідок цього посилюються спроби інтегрувати їх у новому
теоретичному напрямі, що сформувався у провідних економістів колишнього
СРСР В.Л. Андрущенка, В.М. Суторміної, В.О. Соколова, В.М. Федосова та
інших. Перехід від марксистсько-ленінських постулатів до
науково-об’єктивних основ пізнання фінансової науки дав змогу їм
по-новому сприйняти теоретичні основи податків. З цими економістами
можна погодитися, що податки являють собою платежі юридичних і фізичних
осіб, які встановлюються для утримання державних структур і для
фінансового забезпечення виконання ними функцій держави.

2. Проблема нестачі фінансових ресурсів в органах місцевого
самоврядування та нестабільність їхніх дохідних джерел останнім часом
набула загальнодержавної ваги. Зміцнення інституту місцевого
самоврядування в Україні значною мірою залежить від того, чи будуть
створені умови для фінансової незалежності органів місцевого
самоврядування, основу якої становлять місцеві бюджети. Сьогодні
бюджетна практика передбачає формування дохідної частини місцевих
бюджетів переважно за рахунок загальнодержавних податків і бюджетних
трансфертів (дотацій і субвенцій). Місцеві податки та збори як власне
джерело бюджетів місцевого самоврядування становлять лише 2-3 % від
доходів місцевих бюджетів.

3. Місцеві податки і збори досить різнопланове явище в податковій
системі, які не відіграють істотної ролі у формуванні як
консолідованого, так і місцевих бюджетів, а виступають доповненням до
загальнодержавних податків.

РОЗДІЛ II. АНАЛІЗ МІСЦЯ ТА РОЛІ МІСЦЕВИХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ У ВИКОНАННІ
ДОХІДНОЇ ЧАСТИНИ БЮДЖЕТУ

м. ЧЕРНІВЦІ за 2006-2008 рр.

2.1. Фінансово-економічна характеристика податкового потенціалу
бюджету м. Чернівці

Проблеми оподаткування мають сьогодні особливу гостроту й актуальність.
Саме тому неабиякого значення набуває теоретичне обґрунтування
реалізація фінансового потенціалу регіонів, найістотнішим складником
якого є податковий потенціал.

Регіональний податковий потенціал як в Україні, так і її регіонів слід
розглядати крізь призму аналізу надходжень податків до зведеного бюджету
України за областями, тому що він побічно характеризує розвиток ринкових
відносин у регіонах. Першу групу утворили області, що вносять 2 %
надходжень до скарбниці державного бюджету — Вінницька, Волинська,
Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська,
Херсонська, Хмельницька й Чернівецька. Другу групу утворили регіони, які
вносять до бюджету 3,5 % податків — Івано-Франківська, Київська,
Миколаївська, Сумська, Черкаська й Чернігівська області. Третю групу
становлять регіони, що вносять до 5 % податків — Автономна Республіка
Крим із м. Севастополем, Запорізька, Луганська, Львівська й Одеська
області. Четверта група — це області, що забезпечують від 5 до 10 %
податкових надходжень — Дніпропетровська, Донецька, Полтавська,
Харківська. П’ята група — м. Київ, що вносить понад 15 % податків у
бюджет країни. З огляду на вищенаведені дані маємо незаперечний факт, що
велику частку податкових надходжень забезпечують регіони із розвиненим
промисловим сектором та високим рівнем екологічно шкідливих виробництв.
Ці ж регіони мають ще одну важливу проблему, пов’язану зі старінням
нації, збільшенням кількості людей пенсійного віку, що потребує, з
одного боку, якісного поліпшення системи соціального захисту, а з
другого — забезпечення стабільного надходження фінансових ресурсів,
обсяг яких постійно збільшується, до системи державних фінансів [52].

Склад доходів та напрями видатків місцевих бюджетів, починаючи з 2002
року, регламентується Бюджетним кодексом України.

Місцевий бюджет відповідно до цього Кодексу містить в собі надходження і
витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки
Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс
відповідного бюджету.

Отже, склад доходів бюджетів усіх рівнів та видів, форми мобілізації
грошових коштів до бюджету залежить від системи та методів
господарювання, які застосовуються в країні, а також вирішуваних
суспільством економічних завдань.

Доходи бюджетів можна систематизувати за такими ознаками:

Щодо бюджетного устрою:

доходи, що надходять до Державного бюджету України;

доходи, що надходять до місцевих бюджетів;

змішані доходи, одна частка яких надходить до Державного бюджету, а інша
– до місцевих бюджетів;

відрахування, за рахунок яких формують державні цільові фонди.

Щодо джерел сплати:

доходи, джерелом яких є ціна товарів , робіт і послуг;

доходи, джерелом яких є прибуток чи дохід.

Щодо методу стягнення податку:

прямі податки;

непрямі податки.

Щодо обсягу ставки податків та обов’язкових платежів:

пропорційні податки;

регресивні податки.

За економічною природою доходи бюджету – це частка централізованих
ресурсів держави, які потрібні для виконання нею відповідних функцій.
Вони виражають економічні відносини, що виникають у процесі формування
фондів грошових коштів, які надходять у розпорядження органів державної
влади та місцевого самоврядування. За характером надходження в бюджет
доходи поділяються на власні, закріплені, регулюючі та міжбюджетні
трансферти. Основу самостійності місцевого бюджету становлять власні та
закріплені доходи [2, ст. 9].

Власні доходи – це доходи, що належать місцевим органам влади і
формуються на підвідомчій їм території на основі затверджених рішень та
положень органів місцевого самоврядування. Перелік власних доходів
визначено Бюджетним кодексом України.

Закріплені доходи – це доходи, що повністю або певною частиною на
довгостроковій основі закріплюються за тим чи іншим бюджетом.

Власні і закріплені доходи різні за своїм змістом, їх не слід
ототожнювати. До власних доходів відносяться місцеві податки і збори,
платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних
підприємств, доходи від майна, що належить місцевій владі. Частка
власних доходів місцевих бюджетів в Україні є вкрай незначною, і таким
чином, принцип самостійності цих бюджетів залишається поки що
декларованим.

Проблема доходних джерел місцевих бюджетів України, які надходили б до
них на стабільній основі, залишається в Україні відкритою. Власних та
закріплених доходів здебільшого не вистачає на фінансування витрат
органів місцевого самоврядування, і тому для збалансування місцевих
бюджетів використовуються регулюючі доходи та міжбюджетні трансферти.

Регулюючі доходи – це доходи, які на пайовій основі розподіляються між
бюджетами різних рівнів та видів. Перелік регулюючих доходів
визначається законодавством України про бюджетну систему. Уточнення
переліку регулюючих доходів здійснюється в процесі ухвалення щорічних
законів про Державний бюджет України [2, ст. 1].

Міжбюджетні трансферти спрямовуються за нестач попередніх груп доходів з
метою збалансування місцевих бюджетів, а також здійснення фінансового
вирівнювання. Крім того, цільові трансферти (субвенції) надаються
відповідно до передачі чи делегування функцій органів державної
виконавчої влади місцевому самоврядуванню, яке згідно з вимогами
законодавства, повинно супроводжуватися передачею необхідних фінансових
ресурсів.

Отже, перелік власних і закріплених доходів визначений у Бюджетному
кодексі України на тривалу перспективу, що повинно створити необхідні
передумови для здійснення перспективного планування на регіональному
рівні. Надходження власних доходів, що не враховуються при визначенні
обсягів міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам; такий порядок
встановлює безпосередню заінтересованість органів місцевого
самоврядування у нарощуванні доходної бази. Склад власних доходів
визначений наступним чином [3 ] :

місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого

самоврядування;

100 % плати за землю для бюджетів міст Києва і Севастополя ; 75 % плати

за землю — для бюджетів міст республіканського значення та міст

обласного значення; 60% плати за землю для бюджетів сіл, селищ, міст

районного значення та їх об’єднань;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і

механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними

бюджетними коштами;

податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого

самоврядування;

надходження дивідендів, нарахованих на акції господарських товариств,

що є у власності відповідної територіальної громади;

плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині,

що зараховується до бюджету;

кошти від відчуження комунального майна, яке знаходиться у комунальній

власності, в тому числі від продажу земельних ділянок
несільськогосподарського призначення, що перебуває у комунальній
власності;

фіксований сільськогосподарський податок у частині , що зараховується до

бюджетів місцевого самоврядування;

плата за оренду майнових комплексів , що знаходяться у комунальній

власності;

надходження від місцевих грошово – речових лотерей;

плата за гарантії, надані органами місцевого самоврядування;

гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок

коштів відповідного бюджету;

податок на прибуток підприємств комунальної власності;

платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого

значення;

інші надходження, передбачені законом.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та
враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать
наступні податки і збори (обов’язкові платежі):

– прибутковий податок з громадян (з 1 січня 2004 року – податок з

доходів фізичних осіб) в розмірі 75 відсотків від контингенту
надходжень;

державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;

плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності

та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;

плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності,

що справляється виконавчими органами відповідних рад;

плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької

діяльності (за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами
продажу нафтопродуктів), що справляється виконавчими органами
відповідних рад;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими
органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку
адміністративними комісіями;

єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що
належить відповідним бюджетам.

Таким чином, найбільшу частку в дохідній базі місцевого бюджету завжди
становлять податкові надходження (табл. 2.1.).

Загалом даний спад доходів можна пояснити виникненням кризових явищ в
економіці України в кінці 2008 року, які дали значне негативне
відображення, а особливо на місцевих бюджетах.

Рис.2.1. Податкові надходження до бюджету м. Чернівці

Але все-таки як видно з рис. 2.1. найбільша частка припадає на податкові
надходження. Так до бюджету м. Чернівці їх надійшло за 2006-2008рр. –
32,9%, 40,5 % і 39,4 % відповідно.

Таблиця 2.1.

Виконання дохідної частини місцевого бюджету за 2006-2008 рр.

(тис. грн.)

2006 2007 2008

Доходи бюджету План Факт % План Факт % План Факт %

Податкові надходжен-ня 149822,93 150257,8 100,3 214860,05 219748,8 102,3
283470,6 284685,3 100,4

Податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової
вартості 92855,55 93012,2 100,2 149034,9 151557,15 101,7 196999,6
197247,5 100,1

Збори за використан-ня природних ресурсів 13793,9 12969,93 94,0 15399,83
15779,3 102,5 32387,5 32876,6 101,5

Внутрішні податки на товари і послуги 8140,5 8291,2 101,9 10189,06
10836,8 106,4 12806,9 12838,3 100,2

Інші податки 29012,99 29617,47 102,1 31590,4 32515,5 102,9 31078,50
31462,7 101,2

Неподаткові надходжен-ня 15644,26 15303,66 97,8 19552,28 20250,24 103,6
27949,7 24595,2 88,0

Доходи від власності від підприєм-ницької діяльності 501,6 1358,8 270,9
4510,06 5213,78 115,6 7018,36 5243,78 74,4

Адміністра-тивні збори та платежі, доходи від некомер-ційного та
побічного продажу 892,5 912,5 102,2 1177,32 1244,97 105,7 44,7 45,6
101,8

Надходже-ння від штрафів та фінансових санкцій 201,47 233,12 115,7 – – –
– – –

Інші неподаткові надходжен-ня 46,8 56,67 121,1 288,87 295,63 102,3
314,06 321,05 102,2

Доходи від операцій з капіталом 98919,09 96526,51 97,6 60409,6 60156,5
99,6 107951,5 57567,9 53,3

Державні цільові фонди 15063,5 14935,08 99,1 47994,2 52947,5 110,3
28599,2 25458,7 89,0

Трансферти 156466,8 152998,64 97,8 141260,3 116655,6 82,6 211264,1
203241,6 96,2

Разом 454380,6 456737,5 100,5 550894,6 543248,4 98,6 783723,4 722379,2
92,2

У структурі доходів, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних
трансфертів (табл. 2.2.) податок з доходів фізичних осіб займає основне
місце і збільшився порівняно з 2006 роком на 3,2 %, а інші платежі до
бюджету м. Чернівці скоротилися.

Таблиця 2.2.

Структура доходів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних
трансфертів бюджету м. Чернівці на 2006-2008 рр. (%)

Показники 2006 2007 2008 Відхилення у 2008 році до відповідного періоду

2006 року 2007року

Податок з доходів фізичних осіб 79,8 83,2 86,4 6,6 3,2

Плата за державну реєстрацію СПД 0,2 0,14 0,11 -0,09 -0,03

Плата за торговий патент 7,4 6,6 5,3 -2,1 -1,3

Єдиний податок 12,5 10,02 8,23 -4,3 -1,8

Державне мито 0,03 0,03 0,01 -0,02 -0,02

Адмінштрафи 0,02 0,03 0,03 0,01 –

Разом 100 100 100 – –

В структурі доходів, що не враховуються при визначенні обсягів
міжбюджетних трансфертів (табл. 2.3.) вагоме значення має плата за
землю.

Таблиця 2.3.

Структура доходів, що не враховується при визначенні обсягів
міжбюджетних трансфертів бюджету м. Чернівці на 2006-2008 рр. (%)

Показники 2006 2007 2008 Відхилення у 2008 році до відповідного періоду

2006 року 2007 року

1 2 3 4 5 6

Податок на прибуток підприємств комунальної власності 6,6 6,1 11,24 4,64
5,14

Платежі за користування надрами 0,4 0,4 0,33 -0,07 -0,07

Плата за землю 49,9 48,7 54,2 4,3 5,5

Податок на промисел 0,13 0,12 0,09 -0,04 -0,03

Місцеві податки і збори 41,6 42,0 29,1 -12,5 -12,9

Фіксований сільськогосподарський податок 0,1 0,11 0,07 -0,03 -0,04

Продовження табл. 2.3.

1 2 3 4 5 6

Частина прибутку (доходу) господарських організацій, що належать до
комунальної власності 1,2 2,6 5,0 3,8 2,4

Інші надходження 0,01 0,01 0,01 – –

Плата за утримання дітей у школах інтернатах 0,01 – – – –

Плата за оренду комплексів, що знаходяться у комунальній власності 0,03
0,06 0,04 0,01 -0,02

Інші неподаткові надходження 0,1 – – – –

Разом 100

– –

У 2008 році до бюджету м. Чернівці надійшло на 5,5 % більше платежів,
ніж у 2007 році. Зростання абсолютних обсягів надходжень від плати за
землю пояснюється збільшенням орендних платежів за земельні ділянки
державної та комунальної власності, що зумовлено змінами її
адміністрування, впровадженими змінами до Закону України „Про Державний
бюджет України на 2005 рік”, згідно з яким податковим органам передано
функцію контролю за нарахуванням і сплатою орендної плати за землю.
Таким чином, надходження від орендної плати прирівняні до податкових
платежів. Місцеві податки та збори (41,6 %, 42,0 % і 29,1 %) як основне
джерело доходів місцевих бюджетів є другим за обсягом джерелом доходів
місцевих бюджетів. Ще одним із основних надходжень до бюджету м.
Чернівці є податок на прибуток комунальної власності, де існує тенденція
до його збільшення (6,6 %, 6,1 % і 11,24 %). Всі інші податки та платежі
не мають вагомого значення у структурі доходів, що не враховуються при
визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів (додатки А,Б,В).

Слід зазначити, що доходи, які враховуються і не враховуються при
визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів зараховуються до загального
фонду бюджету і обраховані в розмірі в 2006 р. – 262647,4 тис. грн.(де
бюджет м. Чернівці виконаний по доходах на 99,1%), в 2007 р. – 364608
тис. грн. (на 95,8%), а в 2008 році – 549304,3 тис. грн.. (на 99,2 %)
(додатки А,Б,В).

Обсяг спеціального фонду бюджету м. Чернівці у 2003 році був в сумі
37606,2 тис. грн., в 2004 році – 58373,4 тис. грн., в 2005 році склав
103735,4 тис. грн., а в 2006 році – 194090,4 тис. грн.

Таблиця 2.4.

Структура доходів спеціального фонду бюджету м. Чернівці

за 2006-2008 рр. (%)

Показники 2006 2007 2008 Відхилення у 2008 році до відповідного періоду

2006 року 2007 року

Надходження коштів від відчуження майна комунальної власності 37,2 27,5
16,7 -20,5 -10,8

Надходження від продажу землі 12,5 6,2 16,6 4,1 10,4

Податок з власників транспортних засобів 3,3 5,1 5,9 2,6 0,8

Плата за придбання торгового патенту пунктами продажу нафтопродуктів 0,1
0,1 0,1 – –

Власні надходження бюджетних установ 6,6 7,6 11,8 5,2 4,2

Збір за забруднення навколишнього середовища 0,1 0,1 0,2 0,1 0,1

Цільові фонди, створені міською радою 7,6 29,5 14,7 7,1 -14,8

Субвенції (всі) 32,2 13,2 4,3 -27,9 -8,9

Разом 99,6 89,3 70,3 – –

Найбільшу питому вагу в структурі доходів спеціального фонду бюджету м.
Чернівці у 2008 році займають надходження від відчуження майна
комунальної власності – 16,7 %, надходження від продажу землі – 16,6 %,
а також цільові фонди, створені міською радою –14,7 %, в 2007-2006 рр. –
це були також ці ж самі показники. Податок з власників транспортних
засобів займає середнє положення по відповідних роках: 3,3 %, 5,1 % і
5,9 %.

Отже, протягом останніх кількох років доходи спеціального фонду
зменшуються випереджальними темпами порівняно з доходами загального
фонду: у 2006 році – 42,5 % і 57,5 %, у 2007 році – 67,1 % і 32,9 %, у
2008 – 76% і 24 % (додатки А,Б,В). Так тенденція має позитивні сторони,
оскільки неподаткові надходження не можуть розглядатися як надійні та
прогнозовані, а цільові фонди часто сприймаються як засіб тиску на
бізнес.

З вище викладеного ми бачимо, що доля власних та закріплених доходів у
загальному обсязі бюджету м. Чернівці є досить недостатньою. Тому
розширення податкової бази, нарощення обсягів виробництва, створення
нових робочих місць, сприяння розвитку малому і середньому бізнесу є
одним з першочергових завдань для покращення власного податкового
потенціалу в місті.

Щоб дати оцінку податкоспроможності району неабиякого значення набуває
теоретичне обґрунтування реалізація поняття податкового потенціалу. У
широкому сенсі податковий потенціал – це сукупний обсяг оподатковуваних
ресурсів території. У вужчому, практичному значенні, податковий
потенціал являє собою максимально можливу суму надходжень податків і
зборів, обчислених в умовах чинного законодавства. На величину
податкового потенціалу території впливає безліч чинників як об’єктивних,
так і суб’єктивних. До перших належать чинне податкове законодавство,
рівень розвитку економіки, її галузева структура, рівень та динаміка
чинних цін, обсяг і структура експорту й імпорту. До суб’єктивних можна
віднести особливості податкової політики, кількість наданих пільг і т.
ін.

Серйозний вплив на достовірність оцінки податкового потенціалу має
значний обсяг тіньового обороту, що, за даними різних джерел, сягає 10 –
40% легального обороту. Проблема легалізації тіньових коштів потребує
окремого обговорення. А поки що тіньовий сектор може розглядатися лише
як для оподаткування в міру удосконалення законодавства і посилення
контролю за його дотриманням. Існує кілька показників оцінки податкового
потенціалу, зокрема застосовуються показники доходів, фактично зібраних
на певній території, середніх доходів на душу населення, можуть також
використовуватися оцінки — за допомогою показника рівня сукупних
оподатковуваних ресурсів і показника валового продукту.

Дотепер у практиці роботи податкових органів поняття „податковий
потенціал території” не використовується.

Проте назріла реальна потреба створення механізму встановлення
обґрунтованих завдань щодо мобілізації місцевих податків і зборів до
бюджетної системи, а також механізму оцінки роботи податкових органів в
цьому напрямку.

Якщо оцінювати податковий потенціал м. Чернівці лише за показником
фактично поступивши податків, то така оцінка не зовсім об’єктивна, бо
існує розрив між фактично зібраними та обчисленими відповідно до чинного
податкового законодавства податками. Цей розрив зумовлений багатьма
факторами: фінансовим станом платників податків (платоспроможністю),
рівнем їхньої податкової грамотності і податкової дисципліни,
результативністю роботи податкових органів щодо контролю за дотриманням
податкового законодавства тощо.

Спираючись на аналіз структури податкового потенціалу, чинників, що
впливають на його формування, а також на вимоги й можливості чинного
податкового законодавства, можна назвати головні шляхи збільшення
податкової бази міста:

оздоровлення економіки підприємств — платників податків, стабілізація
їхнього фінансового стану, особливо це стосується тих підприємств, які
сьогодні працюють збитково;

підвищення результативності використовуваних механізмів
стимулювального впливу на підвищення ефективності господарювання, що
сприяє розширенню податкової бази. Оптимальне співвідношення
стимулювальної й фіскальної функцій податків у межах повноважень органів
місцевої влади ;

створення умов для розвитку й зміцнення малого бізнесу;

ефективне використання можливостей чинного податкового законодавства з
метою максимального розширення податкової бази на основі систематичного
й усебічного аналізу удосконалення механізму дії загальнодержавних і
місцевих податків;

виховання високої культури платників податків, формування позитивного
ставлення суспільства до сплати податків як до конституційного обов’язку
кожного громадянина;

— поліпшення системи адміністрування податків, у тому числі за рахунок
удосконалення роботи фіскальних органів.

Слід зауважити, що кожен із названих напрямів розширення податкової бази
міста містить у собі цілий комплекс проблем, розв’язуючи які можна
домогтися збільшення бюджетних ресурсів.

Податковий потенціал певної території характеризується його економічною
структурою і його забезпеченістю оподатковуваними ресурсами, зумовленою
наявністю податкових баз.

Вибір того чи іншого аспекту щодо розгляду податкового потенціалу певної
території залежить від завдань, які необхідно вирішувати. Так, оцінка
податкової активності місцевої влади і насамперед оцінка збирання
податків необхідна його кількісна оцінка. Кількісна оцінка податкового
потенціалу передбачає вирішення двох ключових завдань: визначення власне
податкового потенціалу (тобто тієї частини сукупних фінансових ресурсів,
що можуть розглядатися як потенційні податкові ресурси) і визначення
гранично припустимого податкового навантаження (норми оподаткування) для
окремої території з урахуванням збалансованості інтересів усіх учасників
міжбюджетних відносин і об’єктивно зумовленого й реального перерозподілу
коштів між бюджетами з метою збалансування рівня бюджетної
забезпеченості регіонів та муніципальних утворень [49,с.122-125].

Таким чином, слід зазначити, що пошук нових форм і методів зміцнення
фінансової незалежності органів місцевого самоврядування залишається
досить актуальним завданням для науковців і практиків. Враховуючи
принцип розподілу доходів і видатків між окремими ланками бюджетної
системи України, держава закріпила за центральним бюджетом
загальнодержавні податки і збори, а за місцевими бюджетами – місцеві
податки і збори, що складають решту надходжень. Результатами такого
розподілу є насамперед запрограмована нестача власних доходів у
переважній більшості місцевих бюджетів для покриття необхідних видатків.
Збалансування бюджетів у такому випадку здійснюється за допомогою
бюджетного регулювання.

2.2. Аналіз впливу місцевих податків і зборів на фіскальний потенціал
міста

Визначальну роль у становленні самостійності місцевих бюджетів усіх

рівнів відіграють їхні доходи. Вони, крім того, виступають одним із
основних інструментів бюджетного регулювання на рівні місцевих органів
влади. Тому проблеми реформування джерел доходів місцевих бюджетів,
планування та прогнозування обсягів їхніх надходжень – першочергове
завдання державних і місцевих органів влади України.

На практиці розмежування повноважень між різними ланками бюджетної
системи зумовлює особливості формування дохідної частини місцевих і
державного бюджетів.

Розмежування доходів, закріплених за бюджетом м. Чернівці здійснюється
відповідно міською радою з врахуванням економічного, соціального,
екологічного, природного стану міста. Перегляд відсоткових відрахувань
щодо затвердженого бюджету, не може поширюватися на час, що вже минув.

Як показала практика роботи органів місцевого самоврядування та
податкових органів, для розширення дохідної бази важливим є вирішення
проблем соціально-культурного розвитку територій, вони йдуть шляхом
впровадження відповідними рішеннями міської ради місцевих податків і
зборів, за переліком і граничними ставками, визначеними
загальнодержавним законодавством. Ці органи затверджують по кожному
податку чи збору положення та визначають порядок сплати і внесення їх до
місцевих бюджетів. Цими положеннями також визначаються граничні ставки
оподаткування й відповідна система пільг по податках і зборах.

В межах своєї компетенції, органи місцевого самоврядування мають право
запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю відміняти окремі
місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії
платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків і зборів.

Платники зобов’язані сплачувати місцеві податки і збори, відповідно до
вимог рішення органу місцевого самоврядування про впровадження платежу і
тільки після набрання чинності цього рішення.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого
самоврядування в порядку, визначеному радами народних депутатів, якими
вони встановлюються. Стягнення не внесених в установлений термін
місцевих податків і зборів здійснюється згідно чинного законодавства.

Надміру сплачені платниками суми місцевих податків і зборів
зараховуються в рахунок майбутніх платежів або повертаються їм згідно з
чинним законодавством.

Іноземні юридичні особи та громадяни сплачують місцеві податки і збори
на рівних умовах з юридичними особами та громадянами України, якщо інше
не передбачено міжнародними договорами та законодавством України.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати
місцевих податків і зборів до бюджету місцевого самоврядування
покладається на платників відповідно до чинного законодавства. Контроль
за сплатою місцевих податків і зборів здійснюється державними
податковими інспекціями.

Таблиця 2.5.

Структура податкових надходжень до бюджету м. Чернівці

за 2006-2008 рр. (%)

Показники 2006 2007 2008 Відхилення 2008-2006

1 2 3 4 5

Податок з доходів фізичних осіб 36,8 51,7 55,9 19,1

Єдиний податок 5,6 5,7 5,3 -0,3

Продовження табл. 2.5.

1 2 3 4 5

Податок на прибуток підприємств комунальної власності 0,82 2,45 10,7
0,25

Платежі за користування надрами 0,3 0,05 0,14 -0,16

Плата за землю 5,2 5,6 9,4 4,2

Податок на промисел 0,02 0,02 0,02 –

Податок з власників транспортних засобів 2,6 3,2 3,0 0,4

Надходження від відчуження майна комунальної власності 29,3 17,5 8,4
-20,9

Надходження коштів від продажу землі 9,8 4,0 8,3 -1,5

Місцеві податки і збори 6,4 5,9 4,8 -1,6

Плата за торговий патент 3,3 3,8 3,6 -0,3

Плата за державну реєстрацію суб’єктів підпр. діяльності 0,08 0,08 0,06
-0,02

Фіксований сільськогосподарський податок 0,01 0,01 0,06 0,05

Проаналізувавши структуру надходжень податків до бюджету м. Чернівці,
можна зробити висновок, що протягом періоду з 2006 по 2008 рр.
спостерігається чітка тенденція до пропорційного надходжень окремих
податків і зборів за рахунок зміни податкового законодавства, а зокрема
зміни відсоткових ставок по окремим податкам. Так, підвищенню надходжень
податку з фізичних осіб 36,8 % у 2006 році до 55,9 % у 2008 році сприяло
встановлення ставки на даний податок у розмірі 13 %, що призвело до
часткового виведення прибутків громадян з тіні та підвищення надходжень
до бюджету на 19,1 %.

Підвищенню надходжень плати за землю сприяло рішення міської ради про
виділення значної кількості земельних ділянок юридичним та фізичним
особам під промислові забудови.

Місцеві податки та збори згідно Бюджетного Кодексу України входять в
склад власних доходів місцевих бюджетів, і повинні відігравати важливу
роль в формуванні доходів місцевих бюджетів. Однак такий висновок не
можна зробити відносно бюджету м. Чернівці, так як питома вага місцевих
податків та зборів в загальній сумі доходів не значна і з кожним роком
знижується (табл.2.6.).

Таблиця 2.6.

Роль місцевих податків і зборів в загальному обсязі бюджету м. Чернівці

у 2006-2008 роках

Показники 2006 2007 2008

Загальний фонд бюджету м. Чернівці (тис. грн.) 262647,3 364608,0
549304,3

„Другий кошик” 28680,0 31185,3 46104,4

Бюджет м. Чернівці (тис. грн.) 456737,6 543248,4 722379,1

Місцеві податки і збори (тис. грн.) 15767,9 16499,7 16588,6

% надходжень у загальному фонді 6,0 4,5 3,0

% надходжень у бюджеті м. Чернівці 3,5 3,0 2,3

% надходжень у „другому кошику” 55,0 53,0 36,0

Дані табл. 2.6. показують, що питома вага місцевих податків і
зборів у загальному фонді бюджету м. Чернівці є незначною і з кожним
роком зменшується відповідно по роках: 6,0 %, 4,5 % і 3,0 %. Хоча
світова практика зазначає, що основу власних доходів повинні складати
місцеві податки і збори. З цього випливає, що систему місцевого
оподаткування необхідно корінним чином змінювати.

Керуючись Законом України “Про місцеве самооподаткування ” на сесії
міської ради було прийнято рішення про впровадження на своїй території
місцеві податки і збори. Так в останні роки до бюджету м. Чернівці
справлялись наступні місцеві податки і збори:

податок з реклами;

комунальний податок;

збір за паркування автотранспорту;

ринковий збір;

збір за видачу ордеру на квартиру;

збір за право використання місцевої символіки;

збір за право проведення місцевих аукціонів;

збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг.
(додатки А,Б,В).

Склад даних податків за останніх три роки залишався не змінним найбільша
питома вага припадає на ринковий збір – 90,7 %, на другому місці
комунальний податок – 6,2 % (табл.2.7. ).

Таблиця 2.7.

Структура місцевих податків і зборів по м. Чернівці за 2006-2008 рр.

Найменування платежів 2006 2007 2008

Податок з реклами 0,6 0,8 0,9

Комунальний податок 5,7 6,0 6,2

Збір за паркування автомобілів 1,4 1,5 1,3

Ринковий збір 90,82 90,66 90,72

Збір за видачу ордера за квартиру 0,003 0,002 0,002

Збір за право використання місцевої символіки 0,001 0,001 0,001

Збір за право проведення місцевих аукціонів 0,02 0,12 0,03

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі 1,4 0,95 0,79

Всього 100 100 100

Отже, проаналізуємо окремо кожен податок що справляється на території м.
Чернівці.

Податок з реклами – це податок, що справляється з фізичних та юридичних
осіб за розміщення реклами (табл. 2.8).

Таблиця 2.8.

Податок з реклами

Платник Всі юридичні та фізичні особи, які сплачують податок з реклами
за встановлення та її розміщення

Об’єкт Вартість послуг за встановлення та розміщення реклами, а у
випадку, коли рекламні роботи виконуються власними силами рекламодавця,
– вартість фактично здійснюваних витрат

Ставка 0,1 % вартості послуг за розміщення одноразової реклами; 0,5 %
вартості послуг за розміщення багаторазової реклами

Джерело Для юридичних осіб – собівартість продукції (робіт, послуг); для
громадян – власні кошти

Податок з реклами сплачується під час оплати послуг за встановлення та
розміщення реклами. Перерахування податку до місцевого бюджету
здійснюють підприємства (організації, установи), які проводять
встановлення.

Юридичні особи суми податку з реклами включають до складу валових
витрат, громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності — до складу
затрат, інші громадяни сплачують податок за рахунок особистих доходів.

Таблиця 2.9.

Аналіз надходження податку з реклами у м. Чернівці

за 2006 – 2008 рр. (грн.)

Роки Податок з реклами

Уточнений план на рік

Факт

Відхилення

(+,-) % вик. плану

2006 88900 89260,58 360,58 100,4

2007 116100 132191,9 16091,9 113,9

2008 150384 186352,3 35968,3 123,9

Що стосується податку з реклами, то по ньому прослідковуються досить
позитивні показники росту, так як його надходження протягом 2006-2008
рр. зросли. Це все свідчить про активну і зростаючу рекламну діяльність
в м. Чернівці.

Комунальний податок є другим у структурі місцевих податків і зборів. Він
належить до обов’язкових місцевих податків, які повинні запроваджуватися
органами місцевого самоврядування при наявності об’єктів оподаткування.

Таблиця 2.10

Комунальний податок

Платник Юридичні особи, за виключенням бюджетних установ, організацій,
планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств

Об’єкт Фонд оплати праці, розрахований виходячи з офіційно встановленого
неоподаткованого мінімуму доходів громадян, помноженого на
середньоспискову чисельність працюючих за звітний місяць

Ставка Граничний розмір ставки не повинен перевищувати 10% річного фонду
оплати праці, розрахованого виходячи з неоподаткованого мінімуму доходів
громадян

Джерело Для юридичних осіб – собівартість продукції

Дані таблиці 2.11. показують що протягом періоду 2006–2008 рр.
виконувався план поступлення комунального податку до бюджету. При цьому
його частка в загальній структурі збільшилась на 0,5% і це свідчить про
позитивні зрушення в тенденціях розвитку даного місцевого податку.

Таблиця 2.11.

Аналіз надходження комунального податку у м. Чернівці

за 2006 – 2008 рр. (грн.)

Роки Комунальний податок

Уточнений план на рік Факт

Відхилення

(+,-) % вик. Плану

2006 900000,0 904472,8 4472,8 100,5

2007 961991 983065,77 21074,77 102,2

2008 1007336 1025029,89 17693,8 101,8

На території м. Чернівці також справляється збір за паркування
автотранспорту. Цей збір також належить до обов’язкових щодо
запровадження органами місцевого самоврядування. Місцеві ради визначають
перелік органів, які справляють цей збір і несуть відповідальність за
його перерахування до відповідного місцевого бюджету.

Таблиця 2.12.

Збір за паркування автотранспорту

Платники Юридичні особи та громадяни, які припарковують автомобілі у
спеціально обладнаних або відведених для цього місцях

Об’єкт Плата за стоянку з розрахунку за один час паркування

Ставка Не повинна перевищувати: 3 % неоподаткованого мінімуму доходів
громадян у спеціально обладнаних місцях;1 % неоподаткованого мінімуму
доходів громадян у відведених місцях

Джерело Для юридичних осіб – собівартість продукції, для громадян –
власні кошти

Дані таблиці 2.13. показують, що протягом 2006–2008 рр. виконувався план
поступлення збору за паркування автомобілів до бюджету. Для даного
податку характерне щорічне зменшення абсолютної суми. Це свідчить про
недостатність виділення відповідних місць для паркування та недосконалий
контроль за впровадження даного збору.

Таблиця 2.13.

Аналіз надходження збору за паркування автомобілів у м. Чернівці

за 2006 – 2008 рр. (грн.)

Роки Комунальний податок

Уточнений план на рік Факт

Відхилення

(+,-) % вик. Плану

2006 227000 227710,64 710,64 100,3

2007 231648 248336,05 16688,05 107,2

2008 218000 220245,95 2245,95 101

Ринковий збір посідає перше місце за обсягами надходжень в бюджет м.
Чернівці. Цей збір також входить до складу обов’язкових для
запровадження місцевими органами самоврядування. 28 червня 1999 р.
Президент України з метою стимулювання розвитку малого підприємництва
видав Указ „Про впорядкування механізму сплати ринкового збору”, який
діє з 19.09.1999 р. Ринковий збір — це плата за право займання місця для
торгівлі на ринках усіх форм власності, в тому числі у павільйонах, на
критих та відкритих столах, майданчиках (включаючи орендовані), з
автомобілів, візків, мотоциклів, ручних візків тощо. В місті функціонує
15 ринків, найбільший серед них речовий ринок та продовольчий ринок
„Калинка”.

Таблиця 2.14.

Ринковий збір

Платники Юридичні особи усіх форм власності, їх філіалів, відділень,
представництв та громадяни, які реалізують сільськогосподарську,
промислову продукцію та інші товари на ринках

Об’єкт Плата за торгові місця на ринках та у павільйонах, на критих і
відкритих столах, майданчиках торгівлі з автомашин, візків, мотоциклів,
ручних візків за кожний день торгівлі

Ставка Для фізичних осіб – від 0,05 до 0,15 нмдг;

~aa

dhgd¤

dha$gd¤

>

L

?

Ae

AE

I

?

Oe

TH

a

h4-

h4-

h4-

¬ ¬*¬H¬iissssssE·¦???

/

( h4-

h4-

h4-

h4-

h4-

???????

gd4-

h4-

– h4-

$ h4-

h4-

h4-

h4-

h4-

?????

???????

gd4-

gd4-

gd4-

h4-

( h4-

h4-

, h4-

h4-

h4-

+ h4-

h4-

gd4-

h4-

( h4-

( h4-

h4-

????A

eeeeeeIIIII1/2±±±±±±±±

&

F

gdOVA

?UueL

P

?

?

c

??&?

??&?

??&?

??&?

??&?

??&?

@

@

@

???????

???????

T

T

T

T

??????%?

??????%?

??????%?

??????%?

??????%?

??????%?

??????%?

p

gdST0

???????

O

???????

???????

???????

???????

???????

?0?????

?0?????

?0?????

?0?????

????l????Для юридичних осіб – собівартість продукції (робіт, послуг);

Для громадян – власні кошти

Таблиця 2.15.

Аналіз надходження ринкового збору у м. Чернівці

за 2006 – 2008 рр. (грн.)

Роки Ринковий збір

Уточнений план на рік Факт

Відхилення

(+,-) % вик. Плану

2006 13882981 14319659,86 436678,86 103,1

2007 14819945 14958187,58 138242,58 100,9

2008 14750137 15017203,05 267066,05 101,8

Дані таблиці 2.15. показують що в 2008 році в порівнянні з 2006 роком
відсоток виконання до уточненого плану по ринковому збору зменшився на
1,3 %. Але протягом усього досліджуваного періоду спостерігається
збільшення абсолютних сум надходження: так в 2007 році надходження
ринкового збору збільшилось на 138242,58 грн., а в 2008 році на
267066,05 грн.. Це свідчить про позитивні зрушення в розвитку даного
місцевого податку.

У м. Чернівці обов’язковим місцевим збором є також збір за видачу
дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг. Він є платою за
оформлення та видачу дозволів на торгівлю у спеціально відведених для
цього місцях.

Таблиця 2.16

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг

Платники Юридичні і фізичні особи, які реалізують сільськогосподарську,
промислову продукцію та інші товари у спеціально відведених місцях

Об’єкт Плата за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі

Ставка Не повинна перевищувати: 2 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян для суб’єктів, які постійно здійснюють торгівлю у спеціально
відведених для цього місцях; одного неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян у день за одноразову торгівлю

Джерело Для юридичних осіб – прибуток; Для фізичних осіб – власні кошти.

Таблиця 2.17.

Аналіз надходження збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів
торгівлі у м. Чернівці за 2006- 2008 рр. (грн.)

Роки Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери
послуг

Уточнений план на рік Факт

Відхилення

(+,-) % вик. плану

2006 200000,0 222340,47 22340,47 111,2

2007 127675 156918,97 29306,97 122,9

2008 127805 131266,8 3461,8 102,7

За даними таблиці 2.17. прослідковується загальна тенденція до зростання
збору протягом 2004-2006 років. Спостерігається також щорічне
перевиконання плану поступлень даного збору.

Інші збори, котрі надходять до бюджету м. Чернівці, а саме: збір за
видачу ордера за квартиру, збір за право використання місцевої
символіки, збір за право проведення місцевих аукціонів, були мізерними і
склали відповідно: 0,01, 0,02, 0,03 відсотка від загальної суми місцевих
податків і зборів.

Місцеві податки та збори згідно Бюджетного Кодексу України входять в
склад власних доходів місцевих бюджетів, і повинні відігравати важливу
роль в формуванні доходів місцевих бюджетів. Але, система місцевого
оподаткування далека від аналогічних систем розвинутих країн світу, тому
потребує реформування. Основна причина такого становища криється в тому,
що в складі місцевих податків відсутні бюджетоутворюючі податки, які б
забезпечували вагомі надходження, більшість введених податків не мають
широкої бази оподаткування, це дріб’язкові податки та збори.

2.3. Напрями зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів

На сучасному етапі розвитку України велика увага приділяється питанням
місцевого самоврядування, його фінансовій базі, які є гарантом розвитку
регіонів. Сьогодні склалася ситуація, коли більша частина місцевих
бюджетів формується не за рахунок місцевих податків і зборів, а шляхом
централізованого розподілу надходжень від податків, віднесених до
загальнодержавних. Такий стан справ дає викривлене уявлення про розвиток
місцевого самоврядування, не сприяє підвищенню зацікавленості та
відповідальності органів місцевої влади за розвиток економіки регіонів.

Недостатньо вивчений та розкритий фіскальний і стимулюючий потенціал
місцевого оподаткування в Україні. Для його максимальної реалізації
необхідно докласти зусиль щодо детального вивчення вітчизняного та
зарубіжного досвіду запровадження місцевих податків і зборів, підвищення
їх частки в доходах місцевих бюджетів та посилення структурного впливу
на прискорення розвитку економіки регіонів [ 63 ].

Важливою умовою успішного виконання податковими органами своїх
повноважень є формування відповідного матеріального і фінансового їх
забезпечення. У багатьох країнах основу фінансової забезпеченості
становлять місцеві податки. До них, зокрема, належать податки, які в
Україні віднесені до загальнодержавних, податок на прибуток підприємств,
податок на доходи громадян, місцеві акцизи. Унаслідок тривалої еволюції
у багатьох країнах сформувалася розгалужена система місцевих податків і
зборів. Це пояснюється як історичними передумовами, так і прагненням
органів місцевого самоврядування підвищити ступінь фінансової
незалежності за рахунок пошуку нових джерел місцевих доходів в умовах,
коли значний обсяг податків надходить до центрального бюджету.

Важливою умовою успішного виконання органами місцевого самоврядування
своїх повноважень є формування відповідного матеріального і фінансового
їх забезпечення.

Зміцнення дохідної частини місцевого бюджету як економічної бази,
розвитку соціально-орієнтованої економіки, потребує удосконалення
місцевого управління на всіх напрямках економічної діяльності міста, й
перш за все об’єднаною Державною податковою інспекцією, яка є органічною
частиною державного організму, її реформування – одна з важливих
складових адміністративної реформи, здійсненої в Україні щодо
реформування податкової служби.

Сьогодні податкова служба розвивається і модернізується ситуативно.
Переважно ДПС змінюється структурно, її робота організовується за
функціональним принципом, автоматизуються процеси адміністрування
податків і зборів тощо [46 ].

Проблема полягає в тому, що все вище перелічене лише до певної міри може
поліпшити діяльність ДПС. Однак спростити процеси справляння податків,
створити умови для добровільності їхньої сплати, вирішити низку інших
питань, викладених у концепції модернізації податкової служби України
можна за рахунок удосконалення чинної системи оподаткування як частини
зменшення кількості податків, так і завдяки спрощенню документообігу.

Після проголошення незалежності Україна почала формувати власну систему
місцевого оподаткування. Нормативна регламентація порядку справляння
місцевих податків і зборів в Україні здійснена разом із прийняттям у
1993 році Декрету Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки і
збори”, Закону України “Про систему оподаткування” та інших актів
законодавств. Це дало відповідні зрушення і вже через рік після видання
Декрету питома вага місцевих податків і зборів у доходах місцевих
бюджетів зросла до 1 %, проти 0,2 % у 1994 році. Однак, незважаючи на
всі намагання органів місцевого самоврядування запровадити місцеві
податки і збори, їх частка у доходах місцевих бюджетів України протягом
останніх років так і не перевищила 3 %.

На динаміку і структуру надходжень місцевих податків і зборів впливає
багато факторів: регіональна структура економіки; розміщення
продуктивних сил; фінансовий стан підприємств; розвиток побутової
інфраструктури населених пунктів; наявність курортних зон. Крім того,
обсяги надходжень, місцевих податків і зборів залежать від зусиль
місцевої влади, спрямованих на створення необхідних умов для
підприємницької діяльності, а також діяльності місцевих податкових
органів щодо мобілізації доходів.

База оподаткування місцевими податками і зборами досить нерівномірно
розподілена по території України. Так, понад 50% усіх надходжень від
податку з реклами в Україні припадає на бюджет столиці – м. Київ[
56,с.29].

Потребують розв’язання такі проблеми, як зміцнення дохідної бази
місцевого самоврядування й основ самостійності місцевих бюджетів усіх
рівнів, підвищення зацікавленості місцевих органів влади у нарощуванні
власної дохідної бази, якісне прогнозування доходів місцевих бюджетів та
подальше вдосконалення методології застосування сучасних економетричних
методів для розроблення адекватних моделей зміни складової дохідної
частини місцевих бюджетів.

Отже, проблема дохідних джерел місцевих бюджетів України, які надходили
б до них на стабільній основі, залишається відкритою, її потрібно
розв’язати шляхом збільшення частки власних доходів місцевих органів
влади. Вони мають основну частину дохідної бази місцевих бюджетів усіх
рівнів.

Основну частку доходів місцевих бюджетів, поки що становлять регулюючі
доходи, вони сягають 75-85 % . В Україні, на нашу думку, слід
відмовитись від регулюючих доходів. Збалансування бюджетів доцільно
здійснювати на основі закріплених доходів і трансфертів (дотацій,
субвенцій). Самостійність місцевих бюджетів в Україні поки що багато в
чому є декларованою лише в законодавстві, їхня дохідна частина в
основному залежить не від зусиль місцевої влади в розвитку власної бази
оподаткування , а від перерозподілу фінансових ресурсів через
держбюджет.

З прийняттям нового Закону „Про податок на додану вартість” в 1997 році
ПДВ стовідсотково зараховувався до державного бюджету . Також повністю
спрямовувався до державного бюджету акцизний збір, але у 1999 році,
згідно Закону України „Про державний бюджет України на 1999 рік” до
бюджету міста стовідсотково надходили податок з прибутку підприємств,
прибутковий податок з доходів громадян та п’ятдесят відсотків акцизного
збору. А вже протягом 2000-2005 років до державного бюджету в повному
обсязі надходять ПДВ, акцизний збір, податок з прибутку підприємств.

Як бачимо, норми відрахувань від загальнодержавних податків і зборів
постійно змінюються, що негативно впливає на прогнозування доходів
місцевих бюджетів та взагалі на фінансовий стан міста.

Численність недоліків функціонування місцевих податків і зборів
негативно впливають на повноту і своєчасність їх справляння, зменшують
доходи місцевих бюджетів. Таким чином, практика вітчизняного місцевого
оподаткування має низку суттєвих недоліків, серед яких відзначимо :

відсутність ефективного правового поля, що відповідав би сучасним

умовам господарювання;

наявність місцевих податків і зборів, витрати на адміністрування яких

перевищують надходження від них;

відсутність правових механізмів у органів місцевого самоврядування щодо
запровадження на своїй території власних податків і зборів;

незацікавленість місцевої влади у додатковому залученні коштів від

справляння місцевих податків і зборів;

другорядність місцевих податків і зборів у
порівнянні із

загальнодержавними;

відсутність екологічного оподаткування, податку на нерухомість як

суто місцевого податку;

нерозвиненість самооподаткування як альтернативної форми

надходжень до місцевих бюджетів.

Ми вважаємо, що усунення цих недоліків в процесі вдосконалення
вітчизняної системи оподаткування сприятиме зміцненню фінансової бази
місцевого самоврядування і збільшенню їх фінансових ресурсів.

Підвищення ефективності використання місцевих податків і зборів є
важливим інструментом удосконалення всієї фінансової системи України.
Першочерговим у вирішенні цього питання має стати прийняття Закону „Про
місцеві податки і збори”, в якому необхідно врахувати останні зміни, що
сталися у відносинах власності, соціальній структурі, доходах населення,
а також урахування всіх особливостей у Податковому кодексі. На базовому
рівні (територіальної громади) могли б справляти такі податки та збори,
як плата за використання природних ресурсів, збирання та утилізацію
сміття та відходів, ветеринарне обслуговування, використання природних
будівельних матеріалів місцевого значення.

Зважаючи на вимоги часу, досвід європейських країн та близького
зарубіжжя, необхідно не тільки збільшити кількість місцевих податків і
зборів та розширити повноваження органів місцевого самоврядування щодо
їх запровадження, але й віднести до місцевих збір за забруднення
довкілля та спрямувати 100 % його надходжень у бюджети територіальних
громад [11 ].

На нашу думку, значного розширення потребує перелік місцевих екологічних
податків. Необхідно запровадити податок на утилізацію відходів,
прибирання сміття, використання кар’єрних матеріалів, податок на
ветеринарне обслуговування. В країнах з ринковою економікою широко
використовуються: податок на володіння цінними паперами, на біржові
операції, на володіння двома і більше будинками (квартирами), на
розміщення офісів у центральних частинах міста.

Без сумніву, в Україні склалися передумови для побудови нової системи
місцевого оподаткування і зміцнення на її основі фінансів місцевого
самоврядування. Звичайно, мова не може йти про запровадження одночасно
всіх місцевих податків. Це треба робити поетапно в контексті проведення
реформи всієї системи оподаткування, при збалансуванні співвідношення
між надходженнями від загальнодержавних і місцевих податків на користь
значного підвищення частки останніх.

Удосконалення системи місцевих податків і зборів, зростання їх
фіскальної ролі — один з напрямів зміцнення місцевих бюджетів. Для
забезпечення ефективної політики місцевого оподаткування в Україні треба
провести ряд реформ. Уже сьогодні необхідно вживати певні практичні
заходи щодо формування економічних та організаційно-правових засад
державної політики розвитку місцевого оподаткування та запровадження в
дію конкретних норм законодавства, які сприятимуть розвитку регіонів та
держави в цілому, а також включення України в сучасні інтеграційні
процеси.

Доходи місцевих бюджетів в умовах трансформації фінансово-бюджетних
відносин вимагають вдосконалення та забезпечення їх стабільності з метою
здійснення публічних видатків та виконання повноважень органами місцевої
влади. Їх формування вимагає нових форм і методів планування податків,
зборів і обов’язкових платежів та пошуку дієвих інструментів
міжбюджетного регулювання на всіх стадіях бюджетного процесу. В цих
умовах важливе місце відводиться дієвості фінансово-бюджетному
законодавству, ефективності системи оподаткування та впливу
макропоказників соціально-економічного розвитку на формування доходів
місцевих бюджетів на відповідній рік та середньострокову перспективу.

Одним із суттєвих недоліків бюджетної системи попередніх років слід
вважати незацікавленість місцевих органів влади у збільшенні надходжень
до бюджетів. Будь-яке збільшення надходжень до місцевих бюджетів, або
проведені заходи щодо зменшення видатків, прямо призводили до зменшення
частки регулюючих податкових надходжень, які закріплювались за
відповідними бюджетами, або до зменшення планових обсягів міжбюджетних
трансфертів. Щорічні зміни нормативів відрахувань від загальнодержавних
податків та зборів, що доводились до місцевих бюджетів, не стимулювали
відповідні органи влади до збільшення надходжень до всіх бюджетів.

Розроблення адекватних економетричних моделей прогнозування бюджетів
різних рівнів, зокрема доходів місцевих органів влади, є сьогодні одним
з актуальних напрямів прикладної економетрики та має широкий спектр
практичного застосування. Прогнозування доходів місцевих бюджетів за
допомогою економетричних моделей призначене полегшити процес бюджетного
планування й зробити його ефективнішим, а також сприяти самостійності
місцевих бюджетів та збалансованості їхніх доходів і видатків. Воно
забезпечить практичну реалізацію принципу обґрунтованості складання
місцевих бюджетів, коли бюджети формуються на реалістичних
макропоказниках економічного й соціального розвитку держави та
розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету.

Важливим орієнтиром механізму бюджетного регулювання доходів
місцевих бюджетів є їх децентралізація. Двома найчастіше застосованими в
економічних дослідженнях критеріями бюджетної децентралізації є частка
місцевих бюджетів у загальних доходах і співвідношення
власних (податкових) доходів і фінансової допомоги в доходах місцевих
бюджетів.

На сьогодні це важко спрогнозувати, як вплинуть на доходи місцевих
бюджетів зміни податкового законодавства, але якщо зміни податкових
ставок сприятимуть детінізації певної частини доходів, що виявиться у
розширенні податкової бази, погашенні заборгованості, вчасній виплаті
зарплати та підвищенні ставок зарплати, то це, безперечно, поряд із
зацікавленістю місцевої влади у розширенні такого важливого джерела
доходів стане потужним імпульсом до зростання місцевих бюджетів у
майбутньому.

Трансформація джерел доходів місцевих бюджетів пройшла досить складний
шлях. Постійна зміна пропозицій різних статей дохідної частини місцевих
бюджетів заважала прогнозуванню доходів місцевих бюджетів на тривалий
період, не сприяла довгостроковому розвитку місцевих громад. З
прийняттям Бюджетного кодексу пропорції джерел дохідної частини місцевих
бюджетів стають визначеними, що відкриває шлях для розроблення та
застосування комплексу типових моделей прогнозування основних статей
надходжень з використанням новітнього економетричного апарату, який дав
би змогу ефективно абсорбувати дані диспропорції та врахувати
невизначеність і ризик, пов’язаний з територіальними відмінностями.

Для моделювання податкових надходжень, протягом року досить знати
приблизне число осіб, що перейшли на цей податок (спеціальний торговий
патент) та повинні його сплачувати (звичайний торговий патент). З іншого
боку, існування короткотермінових торгових патентів (від 1 до 15 днів)
усе ж таки передбачає певні коливання надходжень, зумовлені сезонними та
діловими циклами.

Трансформація джерел доходів місцевих бюджетів пройшла досить довгий і
складний шлях. До 2000 року діяла малоефективна практика розщеплення
податків. Щороку зазнавали змін нормативи розщеплення, що робило
бюджетне регулювання невизначеним та непрозорим. Крім того, тривалий час
не було чітко встановлено, які податки закріплені за державним, а які за
місцевими бюджетами. Постійна зміна пропорцій різних статей дохідної
частини місцевих бюджетів заважала прогнозуванню надходжень до місцевих
бюджетів на тривалий період та стримувала застосування сучасного
економетричного апарату для побудови адекватних моделей [68 ].

Тривалий час не було потрібної законодавчої бази для ефективного
бюджетного регулювання на місцевому рівні. Ситуацію погіршувало й те, що
навіть закони, які існували, не виконувалися. У процесі бюджетного
планування неможливо було врахувати наслідки усіх змін у податковому й
бюджетному законодавстві, тому планові і фактичні показники виконання
місцевих бюджетів інколи відрізнялися в кілька разів.

З прийняттям Бюджетного кодексу пропорції джерел дохідної частини
місцевих бюджетів стають визначеними, що відкриває шлях для розроблення
та застосування комплексу моделей прогнозування основних статей
надходжень з використанням економетричного апарату.

Згідно з чинним законодавством доходи місцевих бюджетів прогнозуються за
допомогою індексу відносної податкоспроможності, що визначається на
підставі даних про фактичні надходження до відповідних податків, зборів
до цих бюджетів за три останні бюджетні періоди.

Висновки до другого розділу

Місцеві податки та збори є складовою податкової системи України та
інструментом формування власних доходів місцевої влади.

Інститут місцевого оподаткування в Україні перебуває на початковій
стадії розвитку. Це і є основною причиною того, що частка місцевих
податків і зборів у доходах місцевих органів влади є незначною.

Із проблемами формування власної бази місцевих бюджетів тісно пов’язане
питання податкового потенціалу території.

Отже, здійснивши аналіз та оцінивши податковий потенціал досліджуваної
території, можна зробити висновки, що:

1. Найбільшу частку в дохідній базі місцевого бюджету завжди становлять
податкові надходження. Але протягом 2006-2008 рр. ця частка поступово
зменшувалася 32,9 %, 40,5 % і 39,4 %. Це пояснюється фактами ухилення
від сплати податкових зобов’язань та порушень податкового законодавства.
Загалом даний спад доходів можна пояснити виникненням кризових явищ в
економіці України в кінці 2008 року, які дали значне негативне
відображення на економіці нашої країни, а особливо на місцевих бюджетах.

2. Протягом останніх кількох років доходи спеціального фонду зменшуються
випереджальними темпами порівняно з доходами загального фонду: у 2006
році – 42,5 % і 57,5 %, у 2007 році – 67,1 % і 32,9 %, у 2008 – 76% і 24
%. Так тенденція має позитивні сторони, оскільки неподаткові надходження
не можуть розглядатися як надійні та прогнозовані, а цільові фонди часто
сприймаються як засіб тиску на бізнес.

3. Частка власних та закріплених доходів у загальному обсязі бюджету м.
Чернівці є досить недостатньою. Тому розширення податкової бази,
нарощення обсягів виробництва, створення нових робочих місць, сприяння
розвитку малому і середньому бізнесу є одним з першочергових завдань для
покращання власного податкового потенціалу в місті.

4. Якщо оцінювати податковий потенціал м. Чернівці лише за показником
фактично проступивши податків, то така оцінка не зовсім об’єктивна, бо
існує розрив між фактично зібраними та обчисленими відповідно до чинного
податкового законодавства податками. Цей розрив зумовлений багатьма
факторами: фінансовим станом платників податків (платоспроможністю),
рівнем їхньої податкової грамотності і податкової дисципліни,
результативністю роботи податкових органів щодо контролю за дотриманням
податкового законодавства тощо.

5. Питома вага місцевих податків і зборів у загальному фонді бюджету м.
Чернівці є незначною і з кожним роком зменшується відповідно по роках:
6,0%, 4,5% і 3,0%. Хоча світова практика зазначає, що основу власних
доходів повинні складати місцеві податки і збори, з цього випливає, що
систему місцевого оподаткування необхідно корінним чином змінювати.

6. Місцеві податки та збори згідно Бюджетного Кодексу України входять в
склад власних доходів місцевих бюджетів, і повинні відігравати важливу
роль в формуванні доходів місцевих бюджетів. Але, система місцевого
оподаткування далека від аналогічних систем розвинутих країн світу, тому
потребує реформування. Основна причина такого становища криється в тому,
що в складі місцевих податків відсутні бюджетоутворюючі податки, які б
забезпечували вагомі надходження. Більшість введених податків не мають
широкої бази оподаткування, це дріб’язкові податки та збори.

7. м. Чернівці має певні можливості для нарощування бази оподаткування
по окремих податках та зборах, так як з кожним роком в районі все більш
розвивається підприємницька діяльність, яка створює умови розширення
бази місцевого оподаткування.

РОЗДІЛ III. НЕОБХІДНІСТЬ ТА ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО
ОПОДАТКУВАННЯ

3.1. Зарубіжний досвід місцевого оподаткування

Податкові системи місцевих органів влади в країнах із ринковою
економікою відзначаються великою розмаїтістю. Це пояснюється як
історичними причинами (особливостями становлення регіонального і
місцевого самоврядування в тій чи іншій державі), так і прагненням
місцевих органів влади підвищити ступінь фінансової автономії за рахунок
пошуку нових джерел доходів в умовах, коли найзначніші й найдинамічніше
податкові бази зайняті центральним урядом і на місцевому рівнів
недоступні. При цьому у розвинутих країнах місцеві податки і збори, як
правило, займають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових
надходжень органів регіонального та місцевого самоврядування ( у таких
європейських країнах, як Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Фінляндія,
Швейцарія – більш як 40 відсотків). Очевидно, це можна вважати природним
для ринкової економіки і методів управління, що ґрунтуються на розподілі
й делегуванні повноважень (хоча зрозуміло ступінь податкової автономії в
різних державах різний). У колишніх соціалістичних країнах, де протягом
довгих років застосовувалися методи централізованого планового
управління, ще й тепер власні кошти у формі місцевих податків і зборів
становлять, як правило, відносно малу питому вагу в доходах місцевих
бюджетів.

Для більшості розвинутих країн характерна множинність місцевих податків.
Серед них такі [12, с.95-99]:

група прямих реальних податків: на нерухоме і рухоме майно, землю, з
орендної плати, з власників транспортних засобів, подушний, промисловий,
на професію, на мешканців, екологічний;

група прямих податків на доходи: прибутковий, на прибуток підприємств,
із спадщин і дарувань;

– непрямі податки на продаж: на роздрібний продаж, на продаж спиртних
напоїв на розлив, на споживання електроенергії, газу, акцизи на бензин,
тютюн, спиртні напої;

– збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на будівництво
службових будинків, за паркування машин, за користування спортивними й
оздоровчими закладами і установами культури, за полювання і риболовлю,
видовища, послуги цвинтарів, із власників собак, за видачу різних
ліцензій і реєстраційних посвідчень, за участь у бігах, за відкриття
шинків і готелів; збори для компенсації збільшення вартості земельної
ділянки внаслідок проведення забудов та інших робіт тощо.

Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме
майно, що поширені також в колишніх соціалістичних країнах. Трохи рідше
стягуються прямі прибуткові податки з фізичних та юридичних осіб,
місцеві непрямі податки ( у вигляді акцизів і податків на продаж) і
місцеві подушні податки.

Так в Ірландії, Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 відсотків
доходів місцевих бюджетів складають податки на майно. Решта доходів
місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на
товари та послуги.

У США податок на майно становить близько 12% усіх загальнодержавних
податкових доходів і 75% місцевих податкових надходжень.

Місцеві податки на нерухоме майно. Податки на нерухомість вважаються
одними з найдавніших європейських податків. Загальна логічна підстава
для оподаткування майна полягає в тому, що сам факт володіння ними
породжує певні вигоди для його власника (навіть, якщо при цьому відчутні
доходи не отримані – як, наприклад, у разі володіння творами мистецтва),
а також у тому, що принаймні частину вартості майна можна розглядати як
прибутки від приросту капіталу. При цьому податки на нерухомість
вважаються хорошими саме на місцевому рівні. Це пов’язано з тим, що:

– вартість нерухомого майна – це більшою мірою змінна запасу, ніж
потоку, якими є, наприклад, доходи, споживання або продаж. І, як для
всякої змінної запасу, вартість нерухомості може бути обчислена тільки в
певний момент, її розмір не має протяжності у часі. Тому, в свою чергу,
і податок на майно менше, ніж податки на змінні потоку, залежить від
динаміки господарської кон’юнктури, що добре узгоджується із специфікою
завдань, які розв’язують органи місцевого самоврядування (насамперед, це
витрати на забезпечення першочергових життєвих потреб населення, які
можна вважати умовно-постійними);

– об’єкт оподаткування легко ідентифікувати: він має територіальну
прив’язку і його не можна або дуже важко перевести в іншу місцевість (на
відміну, наприклад, прибутку).

Існує точка зору, що податок на майно певною мірою відповідає вимогам
загальних податкових принципів платоспроможності. У першому випадку
тому, що чим більше накопичив багатства індивідуум, тим, очевидно, вища
і його можливість сплачувати податки. В другому – тому, що податок на
майно можна розглядати в тому числі і як плату за послуги влади щодо
його захисту й утримання. Проте, критикуючи ці твердження, можна
зазначити, по-перше, що коли податок на майно стає значним у порівнянні
з іншими, то він уже явно порушує принцип спроможності сплачувати і
сприймається більшістю населення як несправедливий. А по-друге, податки
стягуються не тільки для захисту власності і кількість надання
суспільних послуг більшою мірою залежить від кількості одиниць
обслуговування, ніж від їх вартості. Тому якщо вже й будувати систему
оподаткування, орієнтуючись на одержувану вигоду, то система цільових
зборів більш альтернативна [20, с.11-18].

Одна з головних проблем в організації майнового оподаткування –
визначення вартості нерухомості. Це пов’язано з тим, що її об’єкти
бувають різноманітними й одержати їх достовірну поточну ринкову ціну
дуже складно. На практиці органи влади змушені приписувати
оподатковувану вартість майна ( зазвичай на базі річної суми орендної
плати або можливої ціни продажу), яка може відрізнятися від ринкової в
будь-який бік. Отже, така оцінка завжди містить певний суб’єктивний
елемент, причому тим більший, чим менше розвинений ринок нерухомості і
вищі темпи інфляції. Тому, якщо податки на майно відносно невисокі, вони
можуть сприйматися платниками податків терпимо, проте коли вони стають
порівняно вагомими, тоді викликають гостре невдоволення і критику, тим
більше, що:

– податки на нерухомість є „явними”, а не прихованими, як, наприклад,
непрямі податки в ціні товарів або прямий прибутковий, який автоматично
утримується бухгалтерією у джерела виплати; майновий податок кожен
платник повинен сплатити особисто;

– на практиці звичайно застосовуються єдині ставки податку на
нерухомість, і відповідно до поширеної думки цей податок вважається
регресивним ( у частині оподаткування будинків і споруд).

У цьому зв’язку дехто з європейських експертів вважає, що потрібно
вказувати можливі межі надходжень від оподаткування нерухомості, які, на
їх думку, не повинні перевищувати 1-2 відсотка валового внутрішнього
продукту. Природно, що при таких обмеженнях вони не можуть становити
головного джерела фінансування заходів органів місцевого самоврядування
і фактично покривають у західноєвропейських країнах близько 10 відсотків
місцевих витрат. Така точка зору відображає загальну тенденцію до
деякого зменшення відносного значення податків на майно у розвинутих
країнах. Наприклад, у США в останні роки вони становлять 17-18 відсотків
сумарних доходів субфедеральних рівнів влади, у той час як, наприклад у
кінці 20-х на початку 30-х років їх частка сягала 60-65 відсотків. Проте
ці податки, як і раніше, становлять у багатьох державах головне джерело
прибутків місцевих органів влади [12, с.95-99].

Місцеві прибуткові податки. Прибутковий податок з громадян добре
узгоджується з принципами платоспроможності, і збільшення надходжень до
бюджету пропорційно місцевому економічному зростанню (з огляду на те, що
значна частина цього податку стягується біля джерела одержання грошей).
Він традиційно вважається одним з найдосконаліших видів фіскальних
інструментів, повсюдне практичне використання якого має також солідне
теоретичне обґрунтування. Проте з фінансової теорії відомо, що хоча
прибутковий податок не перекручує відносних цін товарів, але він впливає
на вибір між працею і дозвіллям, а тому відповідно і на поведінку
економічних агентів, зумовлюючи виникнення чистих втрат добробуту
(надлишкового податкового тягаря). Крім того, прибутковий податок, як
правило, буває прогресивним. Але, по-перше, економічна доцільність
прогресії в прибутковому оподаткуванні давно заперечується, а по-друге,
не існує загальновизнаних доказів того, що будь-який ступінь є
оптимальним [9].

Трохи гірша справа із відповідністю прибуткового податку специфіці
завдань територіальних громад. І пояснюється, це тим, що прибутковий
податок тісніше, ніж, наприклад, податок на нерухомість пов’язаний із
динамікою господарської кон’юнктури. Крім того, слід враховувати, що
люди відносно легко можуть переміщати джерело свої доходів, якщо тільки
з’ясують, що в тій чи іншій місцевості вони змушені нести підвищені
податкові зобов’язання.

Можна виділити два способи побудови місцевого прибуткового податку:

коли місцева влада самостійно встановлює його базу і ставки;

– коли місцевий прибутковий податок виступає тільки як надбавка до
загальнодержавного податку.

Кожний з них має свої переваги та недоліки. Перший спосіб зручний, що
дає змогу краще пристосувати прибутковий податок до специфічних завдань
конкретної територіальної громади. Проте його важко реалізувати,
оскільки самостійне обчислення і стягнення власних податків на рівні
органів місцевого самоврядування можуть бути дуже трудомісткими. Другий
спосіб простіший із технічної точки зору, але недолік його в тому, що
загальнонаціональне регулювання оподатковуваної бази може не збігатися з
місцевими інтересами.

Однак, незважаючи на те, що з організацією обчислення і стягнення
місцевого прибуткового податку існують певні проблеми, а також його
неповну відповідність принципам місцевого оподаткування, деякі
європейські експерти вважають цей податок одним із найадекватніших
місцевих ресурсів. Така позиція підтверджується і практикою: в окремих
країнах спостерігається тенденція до зростання його частки в податкових
доходах місцевої влади. Наприклад, якщо в США на початку 30-х років
питома вага місцевого прибуткового податку в загальній сумі доходів
штатів і місцевих органів влади становила 1-2 відсотка, то в останні
роки – 12 відсотків.

Місцеві податки з прибутку підприємств. У фінансовій теорії інколи
заперечують саму ідею стягнення окремого податку з прибутку підприємств
(в розвинутих країнах платниками цього податку є корпорації), тому, що в
кінцевому підсумку „ … не корпорації сплачують податки, а люди: ті,
хто працює у корпорації, ті хто вклав в неї капітал, ті, хто купив
товари, зроблені нею” – це слова Дж.Ю. Стигліца, з його книги „Экономика
государственного сектора”.

Тому вважається за доцільне об’єднати цей податок з прибутковим,
наприклад, таким способом, щоб податок із прибутку виступав тільки як
авансові внески, зроблені підприємством за прибутковим податком даного
акціонера. У багатьох країнах певні кроки в цьому напрямі вже зроблені,
а саме: або застосовується нульова (чи знижена) ставка щодо прибутку,
який розподіляється на рівні підприємства на дивіденди, або вже на рівні
акціонерів враховується сума корпоративного податку, раніше сплаченого
підприємством з одержуваних дивідендів [13].

Однак поки податок на прибуток існує як окремий, він може становити одне
з важливих джерел місцевих фінансових ресурсів. В зв’язку з цим, слід
зазначити, що цей податок багато в чому має ті ж переваги й недоліки, що
й прибутковий податок з громадян. З одного боку, він добре враховує
платоспроможність юридичних осіб. Оскільки об’єктом оподаткування є
прибуток, що традиційно характеризується як сума, котру можна витратити
без зазіхання на капітал, то, на відміну від багатьох інших податків,
він не зачіпає, або принаймні менше зачіпає саме джерело прибутків –
капітал підприємства. Проте, з другого боку, податок на прибуток тісно
пов’язаний із динамікою економічної кон’юнктури, що незручно з огляду на
специфіку місцевих завдань. Крім того, уникаючи оподаткування, прибуток
можна відносно легко перевести в іншу місцевість або приховати шляхом
зміни місця реєстрації підприємства, обрання відповідних принципів
облікової політики, маніпуляцій із звітністю, використання механізмів
трансфертних цін тощо. Тому в окремих країнах вважається за доцільне на
рівні місцевих органів влади стягувати не податок з прибутку юридичних
осіб як такий, а податок, що виплачується з прибутку, але вже враховує
споживання підприємством місцевих ресурсів, яке вимірюється кількістю
найманих робітників, займаною площею, вкладеним у підприємство капіталом
тощо. Податки, побудовані за таким принципом, зокрема існують у Франції
(так званий податок на професію, що встановлюється з урахуванням таких
економічних показників, як сума витрат на оплату праці, торговий оборот,
вартість усіх або частини виробничих фондів підприємства), Німеччині, в
Австрії та деяких інших країнах – промисловий податок, що складався до
1997 року з двох частин: податку на промисловий прибуток і податку на
промисловий капітал. Проте відомо, що згадані податки теоретично
суперечливі й технічно складні і вже тому далекі від ідеалу.

Що стосується механізму побудови місцевого податку з прибутку
підприємств, то очевидно, що він може виступати переважно у вигляді
місцевої надбавки до загальнодержавного податку, оскільки створювати
спеціальні місцеві правила обчислення фінансових результатів
господарської діяльності явно недоцільно, хоча можна використовувати
національну податкову базу і вносити до неї деякі корективи, виходячи з
місцевих умов.

Місцеві податки на продаж. Можна виділити дві групи податків на продаж:
універсальні, тобто якими оподатковуються усі товари, до яких входять
податок з обороту, податок з доданої вартості і податок на роздрібний
продаж, а також спеціальні акцизи, що стягуються з продажу тільки деяких
товарів.

Перший з них податок з обороту (класичний, кумулятивний) – вважається
фінансовою теорією найменш досконалим фіскальним інструментом, оскільки
сильніше за інших перекручує відносні ціни: він накопичується у вартості
товарів і загальна сума зобов’язань з цього податку залежить від такого
випадкового чинника, як кількість етапів на шляху їх просування від
виробників до кінцевого споживача. Тому податки з обороту повсюди
витіснені досконалішим податком із доданої вартості (далі – ПДВ) і
податком на роздрібний продаж (далі – ПРП).

Податок на додану вартість традиційно вважається одним із найкращих
непрямих податків, що протягом трьох останніх десятиліть поширився у
всьому світі. Його відносне значення незмінно зростає. Це пов’язано із
зручним механізмом дії ПДВ: хоча він сплачується на кожному етапі
виробничо-торговельного ланцюга, але в ціні товару не накопичується
(оскільки податкові зобов’язання визначаються шляхом вирахування з
вихідного податку на продаж вхідного податку на покупку) і тому
вважається досить нейтральним, що не перекручує відносні ціни і менше
впливає на господарські рішення [23,с.44-49].

Проте ПДВ, як правило, не застосовується на місцевому рівні, що є цілком
зрозумілим. Справа в тому, що стягнення цього обов’язкового платежу
важко практично організувати за територіальним принципом: якщо різні
органи місцевої влади встановлюватимуть різні бази і ставки податку, то
для того, аби така система діяла нормально, потрібно було б вводити
спеціальні внутрішньодержавні кордони за аналогією з митними, після
перетинання яких змінюються і правила оподаткування товару. Очевидно, що
робити це в середині єдиної держави просто неможливо, виходячи як із
господарських, так і з політичних міркувань. А якщо законодавством
установлені єдині для всіх регіонів надбавки до ПДВ, доходи від яких
спрямовуються в місцеві бюджети, то це скоріше спосіб державного
фінансового вирівнювання доходів шляхом переадресації податків, ніж
оподаткування як таке.

Інша справа з податком на роздрібний продаж і акцизи. Оскільки вони
стягуються однократно (або на стадії роздрібної торгівлі, як у випадку з
податком на роздрібний продаж, або на стадії реалізації товару його
виробником, як у випадку з акцизами), то існує зручна можливість
прив’язати ці податки до потреб окремої території: потрібно тільки
зафіксувати як місцевих платників податків роздрібних продавців і
виробників підакцизних товарів. Більше того, податок на роздрібний
продаж використовується насамперед як місцевий, а не загальнодержавний
податок.

Мабуть найбільше значення податок на роздрібний продаж має в США, де він
виступає як головне джерело власних доходів на рівні штатів. Із досвіду
США також відомі його відносні переваги і недоліки.

Оскільки вартість виробленої кінцевої продукції дорівнює сумі доходів
чинників виробництва, можна вважати, що податок на роздрібний продаж
дорівнює єдиному прибутковому податку, при якому від оподаткування
звільнені заощадження. Тобто з однаковим результатом можна
оподатковувати податком прибутки громадян, а можна купівлю кінцевих
товарів. Проте, з одного боку, на відміну від прибуткового податку
податок на роздрібний продаж має ту перевагу, що кількість роздрібних
торговців завжди менша за кількість громадян, які одержують прибутки, а
тому вважається, що організувати його стягнення легше. Перевагою податку
на роздрібний продаж можна вважати й те, що він не так болісно
сприймається населенням, як прямі податки, оскільки „прихований” в ціні
товарів. З другого боку, податок на роздрібний продаж гірше, ніж
прибутковий податок, враховує платоспроможність населення, а спроби
надати йому рис прогресивності шляхом диференціації ставок податків
пов’язані із значним збільшенням адміністративних витрат, через завжди
спірне розмежування товарів, оподатковуваних за різними ставками, різке
ускладнення обліку і контролю за стягненням податку, ухилення від його
сплати. Крім того, не можна не враховувати й те, що в роздрібній мережі
купують товари, у тому числі і ті, що використовують на підприємствах, і
тоді податок на роздрібний продаж зайве обтяжує собівартість продукції і
погіршує умови експорту товарів.

Врешті, податок на роздрібний продаж як і прибутковий податок, залежить
від коливань господарської кон’юнктури і тому не цілком узгоджується зі
специфікою завдань місцевих органів влади.

Аналогічні міркування можна навести і для характеристики акцизів, за
винятком, по-перше, того, що кількість платників цього податку ще менше,
а по-друге, що адміністративні межі території, на якій має місце кінцеве
споживання підакцизних товарів, не завжди збігаються з тими, де він
стягується. Тому, якщо вважати, що акцизи сплачують як компенсацію за
шкоду, завдану споживанням таких особливих товарів, як спиртні напої,
тютюн і моторне мастило, то їхнє використання саме як місцевих податків
не цілком обґрунтоване.

Місцеві подушні податки. Подушні податки відомі дуже давно. Наприклад, у
царській Росії подушна подать була введена ще Петром ? у 1724 році
замість подвірного обкладення. Тоді її сплачувало все чоловіче населення
податкового стану (селяни, посадські люди й купці), а встановленню
розміру податі (який розраховувався виходячи із суми втрат, необхідних
для утримання армії) передував загальний перепис населення. При цьому в
ХVI?I сторіччі подушна подать була одним із головних джерел доходів і
становила близько 50% прибутків Російської держави, але вже в Х?Х
сторіччі її частка істотно впала, і потім вона була скасована взагалі.

Що стосується подушних податків, то вони застосовуються в багатьох
країнах переважно у вигляді місцевих податків, і як правило, займають
незначну питому вагу у загальній сумі доходів місцевих бюджетів.
Наприклад, у Японії це частина префектурного і муніципального податку на
мешканців. Як особливий вид подушного податку можна розглядати і
комунальний податок, запроваджений в нашій державі, що сплачується в
залежності від чисельності зайнятих робітників [41,с.111-114].

У фінансовій теорії загальні подушні податки, вважаються такими,
платники котрих не можуть ухилитися від податкових зобов’язань. Тому
вони є (з позиції оптимального оподаткування) найадекватнішим фіскальним
інструментом, використання якого на відміну від прибуткового податку,
податків на майно, продаж і багатьох інших не приводить до виникнення
надлишкового податкового тягаря. Проте це ще не дає підстави для
застосування подушних податків як головного джерела місцевих доходів.
Справа в тому, що на практиці податки конструюють аж ніяк за ознакою
відповідності принципам оптимального оподаткування. До уваги потрібно
брати також соціальні та політичні вимоги. Подушні податки явно не
враховують платоспроможності населення, а ні правила відповідності
платежів вигодам, котрі громадяни отримують від реалізації урядових
програм. Тому звичайно вони сприймаються населенням як несправедливі.
Останній раз це знайшло підтвердження в ході реформ оподаткування у
Великобританії на самому початку 90-х років, коли введення урядом
М.Тетчер податку, що нагадує подушний, замість звичайного майнового,
зустріло різку негативну реакцію з боку населення і послужило однією з
причин відставки її кабінету. В 1991 році зазначений податок був
скасований взагалі.

У цілому як теорія, так і досвід окремих зарубіжних країн свідчить, що
системи місцевих податків і зборів повинні відзначатися розмаїтістю і
гнучкістю використовуваних фіскальних інструментів. Це дасть змогу
адаптувати місцеві способи мобілізації фінансових ресурсів до
специфічних потреб територіальної громади з урахуванням особливостей
державного адміністративно-територіального устрою при дотриманні
принципів національної бюджетно-податкової політики. Немає, й очевидно,
не може бути сконструйовано жорстко заданої універсальної і єдино
правильної системи місцевих податків і зборів не тільки для різних країн
і на різних етапах їх господарського розвитку, але навіть для окремо
взятої держави (всіх її регіонів) у цей період часу. Тому господарське
законодавство, що встановлює межі регіональної і місцевої діяльності,
повинно передбачати не тільки обмеження щодо податкової ініціативи
територіальних громад, спрямовані на запобігання місцевій сваволі й
руйнівній для країни міжтериторіальній податковій конкуренції, але й
також і надання певних прав вільного вибору, якщо не головних місцевих
податків, то хоча б способів і тягаря самооподаткування. Іншими словами,
система місцевих податків і зборів повинна бути вмонтованим механізмом
адаптації, що забезпечує можливості перманентного пошуку кращих рішень
шляхом ініціативних дій органів регіонального і місцевого самоврядування
в межах установленого правового поля.

Отже, внаслідок багатовікової еволюції на Заході склалася розгалужена
система місцевих податків і зборів, характерною особливістю яких є:

– численність: у Бельгії запроваджено 100 місцевих податків і зборів, в
Італії – 70, у Франції – більш як 50. Разом з тим в окремих країнах
застосовується лише кілька місцевих податків, а у Великобританії,
наприклад, – лише один (до 1990 р. це був податок з нерухомого майна.
Урядом Маргарет Тетчер його замінено на подушний податок, який також
вважається майновим);

– масовість: податки сплачуються фактично всім дорослим населенням,
незалежно від соціального статусу та рівня доходів. Наприклад, у США в
бюджеті сім’ї з чотирьох осіб з річним доходом 50 тис. дол. платежі за
всіма місцевими податками становлять у середньому 4,4 тис. дол. щорічно
– 8,9 % її доходів. У цілому цей показник в окремих штатах мінімальний і
дорівнює 3,4%, а в інших сягає 14 % доходів сімей зазначених категорій;

– регресивність: частка місцевих податків і зборів зменшується стосовно
сукупного розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина
країн щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки
оподаткування (Фінляндія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія) при
оподаткуванні особистого майна громадян;

– застосування права податкової ініціативи [34].

В унітарних країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не
мають. Усі види місцевих податків запроваджуються законами, які ухвалює
парламент країни. Місцеві органи влади мають повноваження щодо
встановлення ставок податків у межах законодавчо визначених їхніх
граничних рівнів. До компетенції місцевих органів влади включено також
право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених
законодавством. У деяких країнах застосовується інша модель контролю
центрального уряду за місцевими податками. Місцеві органи влади
самостійно встановлюють місцеві податки і збори, а центральна влада
обмежує їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії
та Бельгії. У федеративних державах основне коло питань місцевого
оподаткування перебуває в компетенції суб’єктів федерації. Види місцевих
податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів – у
Швейцарії, владними структурами провінції Квебек – у Канаді. Ставки
місцевих податків у цих країнах визначають муніципалітети. Разом з тим і
в більшості федеративних країн законодавство федерації певною мірою
регламентує застосування місцевих податків і зборів.

На основі цього встановлюються моделі податкових систем місцевих органів
влади. В основі лежить спосіб, за допомогою якого встановлюються і
зараховуються до місцевих бюджетів окремі місцеві податки. Розглянемо це
на прикладі прибуткового податку.

Перша модель. У ФРН, Австрії, Іспанії, Люксембурзі місцеві органи влади
автоматично отримують фіксований відсоток (частку) від прибуткового
податку по країні, який зараховується до всіх рівнів бюджетів.

Друга модель. У Бельгії, Канаді (крім Квебеку), Данії, Норвегії місцеві
органи самостійно встановлюють додаткові місцеві надбавки до ставок
прибуткового податку, що надходить до центрального бюджету.

Третя модель. Місцеві органи цілком самостійно встановлюють ставки
оподаткування та його базу з прибуткового податку. Відповідні місцеві
податки не враховуються центральним урядом при визначенні прибуткового
доходу для податків, які надходять до центрального бюджету. Така модель
податкової системи застосовується у Швейцарії, провінції Квебек (Канада)
та в деяких інших країнах. У США місцеві ставки прибуткового податку
враховуються при визначенні ставок цього податку до центрального
бюджету.

Місцеві податки за формою встановлення їх та за способом зарахування до
місцевих бюджетів також поділяються на 3 групи:

перша група: прямі й непрямі місцеві податки, які майже в усіх країнах
запроваджуються місцевими органами влади і повністю надходять до їхніх
бюджетів. Прямими податками в цій групі є промисловий податок, податки
на нерухоме майно фізичних осіб, на землю, автомобілі, професію тощо.
Непрямими податками в цій групі є індивідуальні й універсальні місцеві
акцизи на споживання предметів широкого вжитку та інших ресурсів. Це
акцизи на бензин, алкогольні напої та інші товари. В Японії – акцизи на
споживання газу та електроенергії. У Великобританії місцевих непрямих
податків немає;

друга група: податки, що встановлюються місцевими органами влади як
надбавки до загальнодержавних податків або як відрахування від них
(місцеві надбавки до земельного та сільськогосподарського податків в
Італії, відрахування від прибуткового податку фізичних осіб, податок на
прибуток корпорацій у США, надбавка до податку на додану вартість у
Франції та ін.);

– третя група місцевих податків найбільша. Серед них податки на заняття
торгівлею, на собак, на розваги, на видовища, на володіння транспортними
засобами, на торгівлю спиртними напоями, на надання ліцензій на
спадщину, на подарунки, на осіб, котрі володіють двома квартирами, на
мисливство та рибальство, на відкриття питних закладів, готелів, на
прибирання вулиць і ліквідацію побутових відходів, на кар’єри, на
рекламу та інші (подібних податків центральна влада, як правило, не
стягує).

Основну роль у країнах із розвиненою ринковою економікою відіграють
майнові місцеві податки, у першу чергу на нерухоме майно фізичних та
юридичних осіб і на землю. У США за рахунок податків на майно формується
близько 45 % усіх доходів місцевих бюджетів, у Франції – 40 %.

У федеративних державах суб’єкти федерацій мають власні служби, які
збирають місцеві податки. Муніципальні податкові служби є і в органах
місцевого самоврядування, в багатьох федеративних та унітарних державах.
Контроль за стягуванням загальнодержавних податків, які надходять до
центрального бюджету, здійснюють державні податкові служби [58].

На підставі вищеозначеного можна зробити висновок, що при вирішенні
проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувались:
необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу
фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан
економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень
розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення
соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих
органів влади.

Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих
бюджетів, реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і
місцевих органів державної влади.

На думку спеціалістів-податківців в Україні основу місцевого
оподаткування повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві
податки на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно
фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок
на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на
полювання, рибальство, використання кар’єрних матеріалів, на ветеринарне
обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно
використовуються у багатьох країнах.

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й
податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові
операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи
більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній
частині міста і т.п.

Важливе питання – введення самооподаткування. Цей вид податків не новий.
Він існував у недалекому минулому. Кожен житель села, селища сплачував
певну суму грошей, які цільовим призначенням ішли на впорядкування
населеного пункту, будівництво доріг, інші громадські потреби.

Необхідно, щоб у законі про місцеві податки і збори було чітко визначено
механізм розрахунків з кожного виду податків і зборів, їх облік,
відповідальність за зберігання коштів, що надходять у рахунок сплати
податків.

Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави
потребує вдосконалення такого важливого її інструменту, як місцеві
податки і збори. Саме вони мають становити основну прибуткову статтю
місцевих бюджетів і відігравати важливу роль у формуванні місцевих
фінансів.

3.2. Сучасні проблеми та шляхи удосконалення системи справляння місцевих
податків і зборів в Україні

Зміцнення інституту місцевого самоврядування в Україні значною мірою
залежить від того, чи будуть створені умови для фінансової незалежності
органів місцевого самоврядування, основу якої становлять місцеві
бюджети. Наявна бюджетна практика передбачає формування дохідної частини
місцевих бюджетів в основному за рахунок загальнодержавних податків і
бюджетних трансфертів (дотацій і субвенцій). Місцеві податки та збори як
власне джерело бюджетів місцевого самоврядування становлять лише 2-3 %
від доходів місцевих бюджетів.

Законодавче врегулювання системи справляння місцевих податків, яке було
проведене з ухваленням Декрету Кабінету Міністрів України „Про місцеві
податки та збори”, Закону України „Про систему оподаткування” та інших
нормативних актів, створило початкові необхідні умови для формування
самого інституту місцевого оподаткування в Україні. Проте в процесі
справляння місцевих податків і зборів за роки, що минули після виходу
зазначених законодавчих актів, виявилось багато недоліків, які зумовлені
невирішеністю як суто теоретичних проблем самої ідеї місцевого
оподаткування (в контексті зміцнення місцевого самоврядування), так і
невизначеністю багатьох технічних процедур механізму обчислення,
пріоритетів у наданні пільг, урахування сум надходжень місцевих податків
і зборів у процесі бюджетного планування тощо.

Досвід державотворення в ринкових економічних системах підтверджує, що
міцне місцеве самоврядування неможливе без відповідного матеріального та
фінансового підґрунтя. У багатьох країнах основу фінансової незалежності
місцевих властей становлять місцеві податки, кількість яких досить
значна; до складу місцевих належать такі податки, які в нас зазвичай
вважаються загальнодержавними (податок на прибуток підприємств, податок
на доходи громадян, податок з доходів фізичних осіб, майнові податки,
місцеві акцизи). Великий перелік місцевих податків і зборів, віднесення
до них не лише дрібних і другорядних, а й великих за обсягами надходжень
прямих, непрямих і майнових податків зумовлює досить високу їхню
фіскальну роль, перетворює місцеві податки і збори в одне з основних
джерел доходів місцевих бюджетів розвинутих ринкових країн.

З огляду на це, вітчизняна система місцевого оподаткування потребує
докорінного реформування.

Найсуттєвішими вадами місцевого оподаткування в Україні є:

незначна фіскальна роль місцевих податків і зборів і, як наслідок низька
їх питома вага в доходах місцевих бюджетів, у валовому внутрішньому
продукті;

невеликий перелік місцевих податків і зборів порівняно з іншими
країнами;

відсутність самостійних прав у органів місцевого самоврядування щодо
запровадження на своїй території власних податків і зборів;

незацікавленість місцевих властей у додатковому залученні коштів від
справляння місцевих податків і зборів;

відсутність взаємозалежності між рівнем суспільних послуг, які надаються
на певній території із податковими зусиллями населення;

зволікання із запровадженням суто місцевого податку на нерухоме майно
фізичних і юридичних осіб;

нерозвиненість податків, які відображають політику місцевих властей
(екологічні податки, плата за певні послуги місцевих органів влади).

Реформуючи систему місцевого оподаткування, треба насамперед, змінити
ставлення до місцевих податків і зборів і не розглядати їх як другорядні
податки в складі системи оподаткування, суттєво підняти їхнє значення та
роль у формуванні фінансових ресурсів місцевого самоврядування. А це
можливо лише якщо здійснити перегляд складу місцевих податків і зборів.
До місцевих повинні належати деякі загальнодержавні податки з тих, що
традиційно надходять до місцевих бюджетів. Це, зокрема, податок з
доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств комунальної форми
власності, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та
інших самохідних машин і механізмів, податок на промисел, ресурсні
платежі, плата за торговий патент на деякі види підприємницької
діяльності, надходження від збору за забруднення навколишнього
природного середовища [57,с.5-10].

До переліку місцевих податків і зборів треба додати такі, що з огляду на
світовий досвід найпридатніші для місцевого оподаткування. Це податок на
доходи фізичних осіб, податок на прибуток суб’єктів господарювання і
податок на нерухомість. Надходження від цих податків дадуть змогу
встановити залежність між обсягами місцевих бюджетів і результатами
господарювання підприємств, кількістю створених робочих місць, рівнем
оплати праці працівників, ступенем розвинутості ринку нерухомості тощо.
Таке становище змусить органи місцевого самоврядування активніше
вирішувати проблеми зайнятості, створювати сприятливі умови для розвитку
підприємництва, зокрема середнього та малого бізнесу, адже успішне
вирішення цих питань безпосередньо впливатиме на розміри доходів
місцевих бюджетів.

Отже, місцеві податки та збори повинні стати надійним інструментом
регулювання економічного розвитку територій, вирішення різнопланових
проблем, які виникають, зменшення соціальної напруги.

За умови законодавчого закріплення передачі до складу місцевих податку
на доходи фізичних осіб, треба зваженіше обґрунтувати його максимальну
ставку, тобто уточнити регулюючу функцію цього податку для того, аби
механізм його справляння не вступав у суперечність з податком на
прибуток підприємств. Максимальні ставки цих двох податків повинні бути
однаковими, але не більше ніж 30 % від об’єкта оподаткування, адже
розбіжності максимальних меж рівня податкового обкладання спонукатимуть
платників ухилятися від сплати того податку, максимальна ставка за яким
є більшою, штучно зменшувати, залежно від необхідності, прибуток чи
оплату праці.

Піднесення ролі місцевого оподаткування неможливе без запровадження
податку на нерухоме майно (нерухомість). Податки на нерухоме майно
підприємств і громадян належать до групи податків на власність. Вони
мають давню історію, зародилися ще в античні часи і стали важливою
складовою прямого оподаткування. До початку XIX ст. податки на власність
переважали в складі бюджетних доходів і лише пізніше, з розвитком
капіталізму, поступилися іншим прямим і непрямим податкам. Незважаючи на
те, що в доходах державних бюджетів ринкових країн податки на власність
не відіграють значної фіскальної ролі, вони є вагомим джерелом доходів
місцевих бюджетів та ще одним із ефективних важелів регіонального
регулювання розвитку економіки [41,с.111-114].

Податки на власність відповідають засадам справедливого оподаткування
тому, що володіння землею, нерухомістю, транспортними засобами є ознакою
певного рівня доходів, і оподаткування таких цінностей не суперечить
вимозі щодо врахування платоспроможності платників. Податки на
нерухомість мають характерні особливості, які роблять їх зручними для
використання. Отже, зводяться до мінімуму природні прагнення платників,
спрямовані на ухилення від сплати податку. Крім того, саме на місцевому
рівні простіше обліковувати, оцінювати та спостерігати за всіма змінами
щодо бази оподаткування.

Ще одним із аргументів на користь застосування у місцевому оподаткуванні
податків на власність є те, що вони не конкурують із тими податками, які
збирає центральний уряд, – податком на прибуток підприємств (крім
комунальної форми власності), податком на додану вартість, акцизним
збором, митом тощо. Податки на власність характеризуються, як
підтверджує досвід ринкових країн, стабільністю надходжень. Циклічність
економічного розвитку не має на них такого безпосереднього впливу, як,
скажімо, на податок на прибуток підприємств чи податок на додану
вартість. Як фінансовий ресурс органів місцевого самоврядування податок
на нерухомість забезпечує їм власні надходження та гарантує певну
незалежність навіть у періоди економічного спаду [53,с.110-119].

Аргументом на користь застосування у місцевому оподаткуванні податку на
нерухомість є й те, що цей податок, як ніякий інший, відповідає принципу
вигоди. Кошти від цього податку використовуються для фінансування послуг
на місцевому рівні. Для платників, вартість майна яких збільшується
внаслідок оподаткування, податок на нерухомість асоціюється з платою за
послуги, що їх надають місцеві власті. Чим більше мешканців беруть
участь у формуванні фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування
(не лише за рахунок сплати податку на нерухомість, а й податків із
доходів), тим вищим є рівень надання суспільних послуг, на які вони
можуть розраховувати.

Розглянуті позитивні аспекти податків на власність (у контексті
зміцнення доходів місцевого самоврядування) не виключають і не зменшують
їхніх негативних характеристик, які притаманні як податкам загалом (якщо
їх сприймати як зло та користуватися таким підходом, що найкращий
податок – це скасований податок), так і майновим податкам. До негативних
ознак податків на власність належить те, що вони досить непопулярні
серед певних верств населення, а їхнє запровадження завжди наштовху