Реферат на тему:
Роль корпоративного управління в забезпеченні інтересів акціонерів
Особливість ВАТ щодо організації управління фінансами полягає у
відокремленні функції володіння капіталом (який належить широкому колу
юридичних і фізичних осіб — акціонерам) від функції управління, яка
переходить до фахівців-менеджерів. Звідси випливає важлива умова
фінансової діяльності AT — дотримання прав акціонерів і відповідно
необхідність контролю за виконанням менеджерами цієї умови.
Часто менеджери, які управляють компанією, прагнуть досягти передусім
власних фінансових й нефінансових цілей: надмірно високих винагород;
придбання предметів розкоші (наприклад, дорогі службові автомобілі);
невиправданого розширення організацій з метою підвищення власного
соціального статусу; безпосереднього привласнення в тій чи іншій формі
грошових коштів інвесторів та ін. Зазначені цілі не збігаються з метою
акціонерів компанії — одержати максимальний дохід на вкладений капітал.
Крім того, корпорацію можуть очолювати некваліфіковані менеджери. Тому
перед власниками капіталу постають певні завдання:
• як вплинути на поведінку менеджерів, які керуються особистими
вигодами;
• як спонукати менеджерів ефективно управляти фірмою;
• як убезпечитися від некваліфікованих управлінців.
Гарантії ефективного управління, а отже, ефективність як окремих
підприємств, так і корпоративного сектора загалом залежать, по-перше,
від наявності в акціонерів адекватних механізмів контролю за діями
менеджерів і в разі потреби — їх заміни; по-друге — від механізму
перерозподілу прав власності на користь ефективніших економічних
агентів, якщо власники фірми не здатні або не бажають контролювати
менеджерів. На досягнення балансу інтересів акціонерів та менеджерів і
підвищення економічної ефективності діяльності AT має бути спрямована
система корпоративного управління. Відомо кілька трактувань змісту цього
поняття. У вузькому розумінні корпоративне управління полягає у
спрямуванні управлінської діяльності менеджерів на забезпечення
інтересів власників — акціонерів. Відповідно до визначення Світового
банку, корпоративне управління в широкому розумінні — це система обраних
і призначених органів, що управляють діяльністю ВАТ, захищають інтереси
власників і спрямовані на забезпечення максимально можливого прибутку
від усіх видів діяльності ВАТ у межах чинного законодавства.
У промислово розвинених країнах застосовують певні механізми
корпоративного управління: методи внутрішнього контролю — прямий
контроль з боку акціонерів на основі використання права голосу на зборах
акціонерів; представництво в радах директорів і зовнішнього — правові
норми, що визначають функції й відповідальність директорів корпорації;
механізм ворожих поглинань, банкрутства компаній, що працюють
неефективно. Саме останні два механізми і забезпечують перерозподіл прав
власності в разі неефективного контролю з боку акціонерів. Зовнішній
механізм контролю за діяльністю корпорації також забезпечують фінансові
ринки. Вони спонукають керівництво до ефективної діяльності, щоб
власники не ліквідували своїх пакетів акцій. Проте дієвість такого
контрольного механізму залежить від того, як легко незадоволеним
акціонерам продати свої пакети, тобто якою мірою досконалі й ефективні
ці ринки. Високорозвинені фінансові ринки не лише дають змогу
незадоволеним діяльністю корпорації продати свої акції, а й передати
управління компанією кращим менеджерам (через механізм ворожих поглинань
і придбань).
Залежно від того, який механізм контролю домінує — зовнішній чи
внутрішній, у діяльності корпорацій сформувалося дві моделі управління:
американська і німецька. Вони загальновизнані у світі і для інших країн
є стандартними. Перша модель спирається на зовнішній контроль за
фінансовою діяльністю корпорації через систему зовнішніх перевірок і
противаг; друга, навпаки, орієнтується на внутрішні чинники впливу через
мережу внутрішніх контактів між основними учасниками корпоративних
відносин.
Розглянемо особливості обох моделей управління.
Американська система корпоративного управління. Характерною рисою
корпоративної власності у США є відсутність домінантних інвесторів.
Акції американських компаній дуже розпорошені, причому багато компаній
взагалі не мають ні приватних, ні корпоративних акціонерів з більш як 1
% випущених в обіг акцій. Тому жодна окрема група власників не може
претендувати на переважне право представництва в компанії. До того ж
неіндиві-дуальні володіння зосереджені в межах пенсійних та взаємних
фондів. Ці інституційні інвестори, що нині контролюють понад 50 %
американського ринку, переважно є тільки розпорядники грошей; вони не
домагаються, як правило, представництва у правлінні й уникають
відповідальності за власність, яку несе великий власник акцій в якійсь
окремій компанії.
Банкам США за законом заборонено володіти корпоративним капіталом чи
об’єднуватися з інвестиційними банками, яким це властиво. Банківським
холдинговим компаніям забороняється володіти контрольним пакетом акцій у
компаніях, не пов’язаних з банківськими операціями.
Значне розпорошення власності, коли велика кількість інвесторів володіє
мізерною часткою корпоративного капіталу, перешкоджає власникам
контролювати управління, але надає їм можливість вибору, а саме
“голосувати ногами”, тобто продавати свої акції, що дуже важко зробити
власникам великих паїв. Власники великих паїв не можуть легко продати
свої акції, принаймні так, щоб не зазнати відчутних збитків — в умовах
ринку продаж великої кількості акцій, як правило, знижує їх ціну. Отже,
для великих власників зацікавленість у прибутковості корпорації
однаковою мірою необхідна і вигідна, а власник мізерної частки
корпоративного капіталу може розпродати свої акції дуже легко, тому він
не такою ж мірою зацікавлений у внутрішньому контролі. Небезпека
масового продажу акцій компанії впливає на поведінку менеджерів ще й
тому, що при цьому підвищується вартість нагромадження нового капіталу,
а також через загрозу активізації ринку контролю корпорацій.
Завдяки місткості, досконалості та дієвості американські фінансові ринки
відіграють важливу роль у дисциплінуванні менеджерів. Через злиття,
поглинання, приєднання і купівлю компаній ці ринки дають змогу
інвесторам встановлювати контроль над корпоративним капіталом. Це
заохочується суворою та обов’язковою вимогою гласності, що забезпечує
велику за обсягом фінансову інформацію з тим, щоб уможливити належний
нагляд і оцінку функціонування корпорації.
Номінально і юридично американські корпорації належать власникам
корпоративних акцій. Така власність пов’язана з наглядовими привілеями,
які економісти називають залишковими правами контролю: це право приймати
рішення щодо використання капіталу корпорації у випадках, не
контрольованих явно законом, або переданого іншим за контрактом.
Залишкові права обмежені: за американським законом права акціонерів
впливати на поточні справи в корпорації, по суті, зведені до вибору
директорів корпорації, які потім ведуть справи корпорації від їх імені.
Акціонери можуть голосувати за зміну статуту корпорації або правил
внутрішнього розпорядку і схвалювати або відкидати важливі “органічні”
зміни, що призводять до ліквідації компанії (скажімо, злиття чи
продажу). Проте акціонери не мають жодних прямих прав на прийняття
рішень щодо ведення справ корпорації. Зокрема, акціонери не беруть
безпосередньої участі у встановленні дивідендів корпорації, найманні чи
звільненні керівництва або визначенні напрямків важливих
капіталовкладень корпорації.
Отже, юридичних прав у акціонерів небагато, а зобов’язань ще менше.
Загальні збори акціонерів, які компанії змушені проводити щороку, схожі
на церемоніальні заходи, що здійснюються швидше заради процедури. Втім,
винятком є змагання за право голосувати від імені власників акцій.
Акціонери можуть давати доручення діючому керівництву або іншим
представникам. За американськими акціонерними сертифікатами, які є
іменними, ніхто інший голосувати не може без належно оформленого
доручення від власника, завіреного для кожного конкретного голосування з
якогось питання. Цей процес і зміст посвідчень про передання голосу
детально регулює Комісія із цінних паперів і бірж (SEC), що має право
інспекції всіх посвідчень про передання голосу.
Пропозиції акціонерів не можуть стосуватися поточних ділових питань і
загалом не є обов’язковими для керівництва.
Акціонери становлять єдину групу, прибутки якої не гарантовані
контрактом, а є залишковими, тобто це сума, що залишається після оплати
всіх видатків, боргів та інших зобов’язань. Завдання правління —
забезпечити таке керування корпорацією, щоб максимально підвищувати
заможність акціонерів. Показники заможності акціонерів не встановлюються
законодавством. На практиці зазвичай використовують такі фінансові
показники, як прибуток на інвестований капітал і ринкова оцінка
компанії.
Правлінням корпорацій у США дозволяється враховувати інтереси окремих
груп, що не володіють акціями. Закони, в яких визнається
відповідальність приватних корпорацій перед суспільством, прийняті нині
в більшості штатів. Наприклад, закон штату Огайо дозволяє директорам
корпорацій на власний розсуд враховувати інтереси службовців,
постачальників і клієнтів корпорації; економіку штату і держави загалом;
суспільні потреби.
Проте більшість законів лише обмежують умови злиття компаній і жодний з
них не зобов’язує правління корпорацій ураховувати інтереси
неакціонерів. Згідно із законодавством США керувати справами корпорації
повинна єдина рада директорів. Закон не розмежовує виконавчі й
невиконавчі функції між директорами корпорації, а уповноважує правління
як єдине ціле управляти корпорацією. Членство у правлінні в термінах
виконавчих (внутрішніх) і невиконавчих (зовнішніх) директорів
залишається на розсуд корпорації. В правліннях американських корпорацій
домінують зовнішні директори — дев’ять невиконавчих у “типовому”
правлінні з дванадцяти членів. До правління завжди входить головний
виконавчий директор корпорації, який у більшості компаній є також
головою. Передбачається, що всі директори корпорації — і виконавчі, і
невиконавчі — відіграють роль довірчих агентів корпорації і її
акціонерів.
Згідно із законом США директори корпорації як довірчі агенти акціонерів
зобов’язані бути сумлінними і справедливими, захищати інтереси
акціонерів.
Чесність або лояльність щодо корпорації зобов’язує всіх директорів
виконувати свої обов’язки виключно в інтересах корпорації, а не у
власних. Невиконання цих обов’язків директорами корпорацій тягне за
собою юридичну відповідальність. Вони не мають права зловживати
привілеями, що випливають з їх становища, і американські суди часто
схильні трактувати нез’ясований зиск, який вони отримали від операцій,
пов’язаних з довірчими зобов’язаннями, як шахрайство.
До обов’язків правління корпорації належать нагляд за керівництвом;
добір членів правління і спадкоємність; перевірка фінансового становища
в корпорації і розміщення її фондів; нагляд за соціальними
зобов’язаннями корпорації; забезпечення дотримання закону. У практиці
правлінь американських корпорацій невиконав-чі директори традиційно
вбачають свій обов’язок у пошуку і підтримці кандидатури компетентного
головного виконавчого директора.
З огляду на історію функціонування американської економіки за останні
п’ятдесят років система правлінь зарекомендувала себе цілком позитивно
хоча б тому, що не зачіпала управлінські прерогативи. Проте роль
правління за цей час істотно змінилася. Поступово правління почали
перебирати на себе спостережні функції за фінансовою діяльністю, а також
розширювати свої функції від довірчого нагляду до консультацій і участі
у виборі стратегії корпорації. Це пов’язано з тим, що стосовно окремих
стратегічних рішень інтереси корпоративних акціонерів і менеджерів
можуть не збігатися. Це спонукає останніх приймати такі рішення, які
призводять до нераціонального використання ресурсів корпорації.
Наприклад, певні інтереси менеджерів (винагорода, престиж або влада)
більшою мірою пов’язані з розміром компанії і темпом її зростання, ніж з
прибутками акціонерів. А відтак менеджери можуть прагнути до якомога
більшого розширення компанії чи максимальної диверсифікації її бізнесу
для підтримки зростання, навіть якщо це невигідно акціонерам.
Німецька система корпоративного управління. На відміну від США в
Німеччині найбільша частка акцій кожної корпорації належить іншим
корпораціям: корпораційні пакети акцій становлять майже половину всієї
власності випущених акцій. Індивідуальні ж інвестори (а їм належить
близько 20 % корпоративного капіталу) становлять другу за величиною
групу пайовиків. Паї цих інвесторів здебільшого мають вигляд
сертифікатів на пред’явника, вкладених на зберігання в банки. Тому
левова частка (понад 90 %) громадського капіталу в Німеччині належить
інституціям, хоча не є їх власністю. До того ж пакети акцій німецьких
компаній дуже концентровані. У 1988 р. 27 із 40 найбільших німецьких
компаній мали принаймні одного акціонера, що володів понад 10 %
випущених ними акцій.
Отже, німецькі корпоративні власники і їх опікуни більшою мірою схильні
до ділових зв’язків з компаніями, якими володіють, ніж американські.
Тому вони частіше усвідомлюють відповідальність власника і активно
контролюють діяльність корпорацій. Такий внутрішній контроль властивий
німецькій системі; на противагу американцям німецькі власники акцій
рідко шукають вихід на фінансові ринки. Незважаючи на розвиненість і
потужність німецької економіки лише 600 компаній беруть участь у
публічних торгах (це менше від 1/5 зареєстрованих у Великій Британії і
близько 1/10 зареєстрованих на біржах США). До того ж фінансування через
акції не є основним джерелом фондів для німецьких компаній, які, як
правило, забезпечують своє зовнішнє фінансування через банківські
позики. Внаслідок цього діяльність фондової біржі не перебуває в центрі
уваги власників акцій.
Крім того, ринку контролю корпорацій практично не існує (ідеться про
контроль через ворожі злиття і поглинання). Німецький закон не забороняє
компаніям обмежувати частку виборчих прав окремого акціонера; банківські
володіння окремими компаніями зазвичай не піддягають продажу; працівники
чинять опір ворожим придбанням компаній, оскільки після цього
відбуваються перебудови, що можуть бути небажаними для них. Проте дружні
злиття і придбання дуже поширені.
Не існує якихось особливих правил для представництва акціонерів (крім
обмежень, що випливають з обов’язкового представництва інших
акціонерів), але право на це представництво часто надається інституціям,
зокрема банкам. Внаслідок цього представництво акціонерів у Німеччині
реалізується загалом через великі блоки з правом голосу, а в загальних
зборах акціонерів бере безпосередню участь лише невеликий відсоток всіх
виборців. Як і в інших країнах, такі збори в Німеччині формальні.
Основна мета багатоконтингентного представництва — не “проштовхувати”
інтереси однієї групи акціонерів за рахунок інших і не захищати їх перед
іншими, а обстоювати інтереси компанії як єдиного цілого через
забезпечення здатності підприємства до одержання прибутків.
Порівняно мало уваги приділяється короткостроковим заходам корпоративної
діяльності, безпосередньо цінності акціонерів рідко вважаються вартими
уваги, дивіденди не є предметом особливого
зацікавлення, а прибуток розглядається як засіб продовження
конкурентного існування, а не самоціль. Німецький закон гарантує
представницькі права іншим корпоративним власникам акцій і приписує
представництво службовців у правлінні для всіх, крім найдрібнішнх фірм.
Зазвичай представницькі права надаються іншим головним акціонерам
корпорації. Скажімо, німецькі компанії часто резервують місця у
правлінні для представників якогось банку, важливого
клієнта-постачальника і громадських інституцій.
Як організація, так і роль правлінь корпорацій у німецькій системі
помітно відрізняється від американської. На відміну від американської
одинарної системи (єдина рада директорів, куди входять виконавчі та
невиконавчі директори) німецька система правлінь складається з двох
органів: наглядової ради, до якої входять виключно невиконавчі
директори, і керівної ради, що складається лише з виконавчих директорів.
Обидві ради мають відмінні правові зобов’язання і повноваження.
Керівна рада у веденні бізнесу має широку свободу і гарантовані для
цього повноваження, але відповідає за належне виконання наданих
повноважень перед наглядовою радою.
Наглядова рада зосереджується передусім на тому, щоб справи компанії
перебували в руках надійних і компетентних управлінців. Значною мірою ця
функція зводиться до відбору, а в разі потреби — і заміни членів
правління. Крім того, рада відповідає за складання балансу і річного
звіту, найважливіші капітальні витрати і виплату дивідендів. Наглядова
рада, що ефективно виконує свої обов’язки, збирається на засідання за
нормальних обставин порівняно рідко (здебільшого щокварталу), і
засідання мають поверховий характер. Втім, у разі потреби наглядова рада
може виявити активність.
Оскільки наглядова рада контролює виконавчу команду, членство в ній
обмежене виключно невиконавчими директорами. Більшість цих директорів
призначається за законами Німеччини, а не за власними статутами
компанії, і представництво від працівників вимагається законом для всіх
компаній, де кількість працівників перевищує 500. Що більша компанія, то
більший відсоток членів обирають її працівники. Згідно з типовим
розподілом близько ЗО % місць у наглядовій раді надається акціонерам, 20
% — інституціям, що зацікавлені в діяльності корпорації, крім
акціонерів, 50 % — службовцям.
Наглядова рада не має управлінської влади, тому представництво
службовців свідчить насамперед про визнання їхніх прав на надання
інформації й консультацій з основних рішень щодо компанії. Це важливий
чинник, оскільки гарантує отримання інформації, необхідної для
забезпечення підзвітності керівників корпорації.
Увійшовши до наглядової ради, усі директори мають діяти в межах своєї
компетенції, репрезентуючи швидше інтереси корпорації, ніж тих, хто їх
обрав. Німецький закон не забороняє членство у правліннях конкурентних
компаній і не обмежує кількості правлінь, членами яких можуть бути
представники якоїсь однієї компанії (хоча конкретна особа не може бути
членом більш як десяти правлінь). Внаслідок цього багато провідних
німецьких компаній входять до наглядових рад одна одної, що посилює
позиції німецьких банків у наглядових радах багатьох компаній.
Багато дискусій точиться навколо ролі банків у німецькій системі
управління.
Переважання банківського представництва не зумовлюється володінням
акціями: банкам належить щонайбільше 5 % загальної кількості котированих
акцій (хоча в окремих компаніях ця частка перевищує 25 %). Це швидше
віддзеркалює спільну позицію банків як власників і державників доручень.
Як правило, усі банки разом мають понад 4/5 усіх голосів на загальних
зборах, причому щонайбільше 3 % індивідуальних акціонерів мають право
диктувати банкам умови, як їм голосувати за власними акціями. Загалом
банки як групи можуть визначати склад наглядових рад (крім
представництва службовців) і блокувати будь-які зміни у статутах і
правилах внутрішнього розпорядку багатьох німецьких компаній, особливо
тих, де власників багато, але без домінування якогось акціонера.
Здатність впливати на голосування посилюється роллю, яку банки
відіграють, надаючи зовнішні фінансові ресурси. Банківська система має
величезне значення для німецьких компаній, які домагаються зовнішнього
фінансування. Через банки здійснюється доступ практично до всіх інших
джерел, оскільки вони контролюють більшість нових випусків ринкових
цінних паперів і надають брокерські та консультативні послуги при
отриманні небанківських, іноземних і урядових позик.
Одинарна (як у США) або подвійна (як у Німеччині) структури правління —
основні організаційні форми правлінь корпорацій.
Проте в різних країнах світу існують різні підходи до організації роботи
правлінь.
Система корпоративного управління в інших країнах. Формальна структура
японської системи правлінь аналогічна американській (власне, американці
й запропонували японцям свою систему). Проте на практиці майже 80 %
японських ВАТ взагалі не мають зовнішніх членів, і правління є
представником інтересів компанії і її провідних пайовиків. І це за
відсутності таких елементів німецької системи, як представництво
службовців і наявність представників від банків. Майже всі японські
директори є старшими службовцями фірми. Банки ж делегують зазвичай своїх
представників на нижчі посади для нагляду за обліком і ревізією
бухгалтерської звітності. Незважаючи на формальну схожість японська
система не схожа ні на німецьку, ні на американську: вона є складовою
унікальної системи організації ділового життя Японії. Ця організація, що
характеризується діловими угрупованнями, відомими як “кейретцу”
(промислово-фінансова група), включає банки, що зробили великі
інвестиції в підприємства, і ділову активність з розгалуженою
“перехресною” власністю. Компанія, що належить до якогось “кейретцу”,
має набагато більше зиску від ділових відносин з іншими членами
“кейретцу”, ніж від отримуваних від них дивідендів [71].
Швеція має одинарну систему правлінь, але на відміну від американської
системи тут закон визначає мінімальну кількість представництва
службовців у правлінні, а кількість виконавців зазвичай обмежується
головним адміністратором.
У Голландії система правління подвійна, але на відміну від Німеччини
службовці не допускаються в наглядову раду, куди входять виключно
зовнішні представники.
Італійські правління, хоч і відрізняються унітарністю, але їх ділова
структура й система власності більшою мірою подібні до німецької, ніж до
американської. Навіть дуже великі італійські компанії часто
контролюються однією родиною, а те що провідні акціонери одночасно є
директорами-менеджерами, часто є визначальним.
Французи вважають формальну структуру правління такою несуттєвою, що дає
змогу будь-якій компанії мати одинарні чи подвійні правління на власний
розсуд. До складу найпоширенішого одинарного правління мають входити 2/3
зовнішніх директорів; до наглядового ярусу в подвійному правлінні — лише
зовнішні директори. У будь-якому разі ця система гарантує головному
виконавчому адміністраторові (президентові — генеральному директорові)
майже абсолютну владу над правлінням (радами) і загальними зборами
акціонерів.
Розглянувши різні підходи до організації правлінь, доходимо висновку, що
їх організаційна структура не вважається суттєвим чинником, який впливає
на ефективність діяльності корпорацій.
Список використаної літератури
Анохин С. Особенности управления корпоративными финансами // Фин.
бизнес. — 2000. — № 6. — С. 23-28.
Анохин С. Управление финансовыми активами // Фин. бизнес. — 2000. — № 7.
— С. 21-28.
Бондар О. М., Мендрул О.Г. Сукупна вартість підприємств у процесі
масштабної грошової приватизації // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл.
— 2000. — № 5. — С 70-75.
Брейли P., Майерс С. Принципы корпоративных финансов: Пер. с англ. — М.:
Олимп-бизнес, 1997.
Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ. — К.: Молодь,
1997.
Бухалков М. И. Внутрифирменное планирование: Учебник. — М.: ИНФРА-М,
1999.
Вінник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право: Навч. посіб. — К.: Атіка,
2000.
Вітлінський В.В., Пернарівський О. В., Баранова А. В. Оцінка
кредитоспроможності позичальника та ризику банку // Фінанси України. —
1999. —№ 12. — С 91-103.
Войцеховсъкий П. В. Про деякі питання створення та приватизації
холдингових компаній //Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1999. — №
9. — С 64-65.
Горбунов А. Р. Холдинговые предприятия и дочерние фирмы. — М.: Анкил,
1994.
Гридчина М. В. Финансовый менеджмент: Курс лекций. — К.: МАУП, 1999.
Пеанов А. П. Акционерные общества: управление капиталом и дивидендная
политика. — М.: ИНФРА-М, 1996.
Іменітова О. Методи оцінки ринкової вартості акцій // Ринок цінних
паперів. — 1997. — № 20. — С 5-8.
Карбовник О. I. Шляхи фінансування акціонерних підприємств в Україні //
Фінанси України. — 1998. — № 5. — С. 82-85.
Касимов Ю. Ф. Основы теории оптимального портфеля ценных бумаг. — М.:
Филинъ, 1998.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
