Контроль та аудит іноземних інвестицій: необхідність і технологія
здійснення
Економічний розвиток України на сучасному етапі великою мірою залежить
від вирішення проблеми зростання капітальних вкладень в основні галузі
виробництва. Політичні перегони, прийняття непродуманих політичних
рішень, що інколи мали суто по-пулістичний характер поставили державу на
межу чергової економічної кризи. У таких умовах одним із реальних шляхів
швидкого виправлення складної економічної ситуації є активізація дій
влади та уряду в напрямі залучення іноземних інвестицій. Але, зважаючи
на складні політичні й економічні умови, не кожен інвестор вкладатиме
кошти в економіку України, якщо не матиме державних гарантій щодо їх
цільового й ефективного використання. Держава ж надасть ці гарантії
тільки за умови наявності ефективної системи державного контролю за
використанням іноземних інвестицій. На сьогодні інвестори, які вкладають
кошти у розвиток приватного бізнесу, користуються послугами незалежних
аудиторських фірм і контор. Тому організація дієвого механізму контролю
за порядком надходження і використання іноземних інвестицій державними
органами наразі є актуальною та нагальною.
Економічні процеси, які відбуваються в Україні, привертають увагу як
вітчизняних, так і зарубіжних учених-економістів. Аналізу проблем
інвестиційної діяльності, значення інвестиційної діяльності для розвитку
економіки країни присвячені праці таких українських науковців, як І.
Богдан, І. Бондарчук, О. Дацій, Л. Дідківська, Л. Головко, І. Кулага, В.
Коломійцев, М. Корецький, В. Мартиненко, А. Пересада, Д. Черваньов, Є.
Черняк, С. Чистов, В. Юрчишина та ін. Однак у них розглядаються лише
окремі аспекти порушуваних проблем, недостатньо досліджені методи
державного контролю за інвестиційним процесом, цільовим та ефективним
використанням залучених іноземних коштів.
Іноземні інвестиції виникають у результаті міжнародного руху капіталу,
що передбачає “…вилучення з обігу частини національного капіталу і
включення його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах” [1,
с. 123].
Інвестиції здійснюються в різних формах і класифікуються за різними
ознаками: за об’єктами вкладень, за характером участі в інвестуванні, за
рівнем ризику, за періодом інвестування, за формами власності
інвесторів, за регіональною ознакою [2, с. 9-12].
Залежно від характеру участі в інвестуванні та міри реально
здійснюваного контролю за вкладеним капіталом виділяють дві форми
іноземних інвестицій:
1. Прямі іноземні інвестиції – це капіталовкладення в зарубіжні
підприємства, які забезпечують інвесторові безпосередній контроль над
ними і відповідний дохід.
Прямий контроль за діяльністю підприємства-реципієнта забезпечує
іноземному інвестору володіння як 100% акціонерного капіталу, так і
контрольним пакетом акцій (не менше ніж 25% акціонерного капіталу, а в
американських фірмах – не менше ніж 10%).
2. Портфельні іноземні інвестиції – це капіталовкладення в зарубіжні
підприємства, які дають інвесторові відповідний дохід, але не дають
права контролю над підприємствами.
Інвестування має велике значення і вигідне для обох країн: експортери
капіталу отримують прибуток, який вивозять з країни або використовують
для повторних інвестицій у цій країні. Імпортери капіталу мають
можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела
коштів і технологій у національних інтересах.
На сьогодні особливо актуальним є завдання залучення прямих іноземних
інвестицій. Вони повинні не тільки дати серйозний імпульс оздоровленню
української економіки, а сприяти її входженню до світової економіки.
Проте багато іноземних інвесторів вважають інвестиційний клімат в
Україні несприятливим через політичну й економічну нестабільність,
прогалини в законодавстві, недосконалість фіскальної податкової системи,
системи державного контролю, нерозвиненість ринкової інфраструктури.
Так, зарубіжні інвестори відзначають наявність в Україні законодавчих
актів і постанов, що стосуються іноземних інвестицій, які суперечать
один одному і дуже швидко змінюються та мають різноманітне тлумачення,
факти ігнорування їх положень окремими організаціями і місцевою владою.
На принципові питання щодо права власності на землю, механізмів
реалізації заставних форм іноземні інвестори не одержують однозначних
відповідей. До того ж податкова система не стимулює інвестиційну
активність.
Брак комерційної інформації про ринок України, її регіони і конкретні
підприємства, транспортні та телекомунікаційні системи, правову базу
також є перешкодою на шляху іноземного інвестування в економіку України,
особливо для малих і середніх зарубіжних компаній і фірм.
Існуюче законодавство про іноземні інвестиції не відображає економічні
реалії країни і потребує доопрацювання. Зазначимо, що за рівнем ризику
вкладення капіталу Україна знаходиться на одному з останніх місць у
світі. Тому уряд повинен прийняти ряд нових актів щодо залучення
іноземних інвестицій.
Також необхідно зважати на те, що приплив іноземних інвестицій життєво
важливий, проте інтереси українського суспільства, з одного боку, й
іноземних інвесторів, з іншого, не збігаються, а інколи є діаметрально
протилежними. Україна зацікавлена у відновленні свого виробничого
потенціалу, насиченні споживчого ринку високоякісними і недорогими
товарами, у розвитку і структурній перебудові свого експортного
потенціалу, проведенні антиімпортної політики, поширені в нашому
суспільстві західної управлінської культури.
Іноземні ж інвестори природно зацікавлені в новому плацдармі для
одержання прибутку за рахунок великого внутрішнього ринку України, її
природних багатств, кваліфікованої і дешевої робочої сили, досягнень
вітчизняної науки і техніки та навіть її екологічної безпеки. Тому перед
нашою державою стоїть складне і досить делікатне завдання: залучити в
країну іноземний капітал, не втрачаючи власних стимулів і спрямовуючи
його на досягнення суспільних цілей.
Водночас частка України на світовому ринку капіталу вкрай незначна, а
зустрічний потік інвестицій з України в економіку зарубіжних країн,
джерелом яких, крім легальних контрактів, є і платежі за нелегальними
угодами, у декілька разів перевищує ввезення капіталу в Україну. І це
також можна вважати однією з найважливіших проблем залучення іноземних
інвестицій. Дуже важко змусити повірити іноземного інвестора в
можливість нормальної роботи капіталу на території країни, якщо
населення цієї країни інвестує всі свої кошти в долари США, а юридичні
особи намагаються вивозити капітали за кордон, використовуючи при цьому
фіктивні контракти й офшорні фірми. Саме дія цих негативних факторів
гальмує залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України і
зумовлює необхідність посилення державного контролю для створення умов
активізації інвестиційної діяльності.
Що стосується можливості залучення портфельних інвесторів на український
ринок цінних паперів, то, на жаль, і це питання на сьогодні є досить
проблематичним. Через специфіку розвитку ринку цінних паперів в Україні
інвестори зарахували нашу країну до так званих “ринків, що виникають”
(emerging markets), що традиційно вирізняються високими ризиками,
нерозвинутою інфраструктурою ринку капіталів, нестійкістю курсів цінних
паперів. Портфельні інвестиції на таких ринках пов’язані з високою
можливістю значних збитків і втратою ліквідності вкладень, але через
нестійкість ринку спроможні приносити і фантастичні для стійких ринків
прибутки. Робота з портфельного інвестування на “ринках, що виникають”,
є дуже специфічним видом фінансового бізнесу, що залучає дуже малу і
найбільш ризиковану частину інвестиційного капіталу розвинутих країн.
Саме такий капітал став у першу чергу вкладатися в акції українських
акціонерних товариств, створених у процесі приватизації.
Але ціна великого ризику – великий прибуток. Якщо проаналізувати
тенденції фондового ринку на початку процесу приватизації, то можна
констатувати, що в момент виникнення акціонерних товариств котирування
їх акцій зростали з величезною швидкістю і ризикові інвестори поспішали
вкладати гроші в ці акції. Таке зростання було зумовлено тим, що реальна
вартість підприємств у процесі приватизації була суттєво занижена і
з’явився нерозподілений резерв акцій приватних осіб, частіше – в
працівників цих підприємств, які не знали про реальну вартість акцій і
продавали їх на вторинному ринку цінних паперів.
й почали падати. До того ж після перерозподілу акцій між потенційними
господарями підприємств різко знизився попит на акції таких підприємств.
Рідко хто з них міг дозволити собі виплачувати дивіденди. Останніми
роками робота ринку цінних паперів практично зупинилася, що спричинило
відплив спекулятивних інвестицій.
Якщо розглядати можливість залучення портфельних інвестицій на рівні
державних або муніципальних цінних паперів, то Україна дуже підірвала
довіру інвесторів у цьому секторі економіки. На жаль, уже неодноразово
були зірвані або не виконані зобов’язання за емітованими державними
цінними паперами. Так, можна навести як приклад частку державних
казначейських зобов’язань, виплата за якими неодноразово не
здійснювалася в обумовлені терміни, а реструктурувалася. У сфері
муніципальних цінних паперів Україна не може похвалитися жодною вдало
проведеною позикою. Можна пригадати невдалі Одеську та Дніпропетровську
муніципальні позики, які були цілком провалені. Всі ці факти сформували
в іноземних інвесторів негативне уявлення про функціонування фондового
ринку України і не сприяли масовому залученню капіталів.
Значною помилкою при залученні інвесторів на український ринок стало те,
що уряд не мав чіткої програми і вимог до участі іноземних інвесторів у
приватизації державних підприємств. У кожному окремому випадку
розглядалися різні умови для різних інвесторів, що не сприяло
правильному інформуванню інвесторів про загальні тенденції в
приватизації українських підприємств.
Аналізуючи всі перелічені вище тенденції, можна сказати, що можливостей
для швидкого залучення іноземних інвестицій в економіку України
традиційними засобами практично не існує. Для того , щоб в Україну
прийшов великий інвестор, потрібні довгі роки або ж рішучі політичні,
організаційно-управлінські та кредитно-фінансові кроки, спрямовані на
реальну демократизацію суспільства, реорганізацію громіздкого і
неефективного апарату державного управління та стабілізацію економічної
ситуації в країні, що, можливо, сприятиме зародженню довіри іноземних
інвесторів до діяльності держави.
Від українського уряду вимагаються цілком конкретні практичні заходи
щодо поліпшення роботи з іноземними інвесторами у сфері державного
регулювання і контролю, кредитно-фінансової і податкової політики, в
організаційній та інформаційній сферах. Важливим тут є вдосконалення
правового забезпечення діяльності іноземних інвесторів в Україні.
Отже, “державне регулювання інвестиційної діяльності включає: пряме
управління державними інвестиціями, регулювання умов інвестиційної
діяльності через макро-та мікроекономічні важелі та контроль за
дотриманням чинного законодавства, що регулює інвестиційний процес” [3,
с. 118]. Перші дві функції державного регулювання процесу інвестування
та формування інвестиційного клімату в країні у науковій літературі
розкриваються досить докладно, а от організація та методика контролю за
інвестиціями висвітлюються поверхово або ж взагалі не розглядаються.
Саме тому на функції контролю за законністю проведення інвестиційної
діяльності всіма учасниками та інвесторами у межах державного
регулювання інвестиційної діяльності ми зупинимося більш детально.
Визначальну роль тут відіграє реорганізація системи державного контролю.
Необхідність термінового перегляду організаційної структури системи
державного контролю зумовлена наявністю значних вад і проблем у
функціонуванні системи контролю, до яких насамперед слід віднести:
– велику кількість контрольних органів (на сьогодні тільки
загальнодержавних органів, на які покладено функції контролю,
налічується більше двох десятків), які підпорядковані різним відомствам;
– відсутність єдиного комплексного підходу контрольних органів до
об’єкта контролю при перевірці фінансово-господарської діяльності. Тобто
кожне окреме відомство контролює обмежений контингент суб’єктів
господарської діяльності або ж вузьке коло питань і, до того ж, має
обмежені права при виявленні порушень, що не відповідають переліку
питань, визначених для перевірки. Наприклад контрольно-ревізійна служба
перевіряє державні підприємства та бюджетні організації, податкова
адміністрація – нарахування та сплату податків, митна служба –
законність зовнішньоекономічних операцій та повноту сплати податків за
ними тощо. Той, хто перевіряє, вихоплює той чи інший фрагмент з потоку
діяльності підприємства і за ним робить висновки, при цьому втрачається
об’ємне бачення сутності тієї чи іншої господарської діяльності, що
нерідко не дає змоги адекватно оцінити цю діяльність та вжити дієвих
заходів за фактами виявлених порушень;
– несформованість єдиного інформаційного простору в дослідженні
фінансово-економічних проблем, а саме: наявність вузьковідомчих
інформаційних баз даних про суб’єктів господарювання та результати
перевірки їх діяльності, обмежений доступ до інформації посадових осіб,
які організовують та проводять перевірки;
– неправильний підхід представників контрольних органів до визначення
об’єктів контролю; як правило, це “віртуальні” юридичні особи, які
виникають, реорганізуються, зникають досить швидко (є фірми, які існують
3-6 місяців і при плановому підході до організації контролю під нього
взагалі не підпадають), а не реальні фізичні особи, які привласнюють
кошти.
На фоні недосконалості всієї системи контролю виникає багато проблемних
питань в організації та проведенні контролю за окремими напрямами
господарської діяльності, у тому числі й у сфері інвестування. Основними
недоліками організації і методики контролю залучення та використання
інвестицій ми вважаємо:
– недосконалість методів оцінювання доцільності й ефективності
інвестиційних проектів з погляду захисту економічних інтересів держави;
– відсутність єдиного координаційного центру з питань організації,
методики та аналізу результатів контролю за використанням інвестицій у
народногосподарському комплексі країни;
– відсутність єдиного методичного підходу при перевірках законності
залучення, реальності і повноти використання інвестицій за інноваційними
проектами тощо.
IV. Висновки
Усунення зазначених недоліків, на нашу думку, можливе тільки за умови
проведення кардинальних змін у системі контролю і, насамперед, перегляду
принципових підходів до організації цієї системи та реорганізації
структури контрольних органів. З метою забезпечення єдиного підходу до
організації та проведення контролю, комплексності перевірок вважаємо за
доцільне підпорядкувати всі служби, що здійснюють економічний і
фінансовий контроль Міністерству фінансів України, при якому створити
окремий департамент державного фінансового контролю з управліннями за
сферами економічної діяльності. Це дає змогу оперативно, без
бюрократичних зволікань вирішувати питання організації заходів контролю,
комплексно підходити до перевірки окремого підприємства чи галузі, що
покращить якість перевірок та їх результативність. Такий крок у
реорганізації механізму фінансового контролю сприятиме також створенню
єдиної інформаційної бази та ефективному її використанню.
Удосконалення методичних підходів до контролю за інвестиційним процесом
вимагає розробки методичних рекомендацій з проведення контролю за
інвестиційною діяльністю, починаючи з обґрунтування необхідності й
еколого-економічної ефективності інвестиційного проекту до дотримання
порядку його виконання та оцінювання народногосподарського ефекту. Крім
того, необхідно звернути увагу на особливості залучення інвестицій в
інноваційні проекти та визначити основні критерії, за якими необхідно
контролювати повноту та ефективність використання цих інвестицій на
зазначені цілі.
Вважаємо, що впровадження на державному рівні вищеперелічених заходів
приведе до покращення інвестиційного клімату в Україні, активізації
інвестиційної діяльності й дасть можливість значно покращити контроль за
інвестиційним процесом як на загальнодержавному, так і на регіональному
рівнях.
Література
1. Козак Ю.Г. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях : навч.
посіб. / Ю.Г. Козак, В.В. Ковалевський, К.І. Рже-пішевський – К. : Центр
навчальної літератури, 2004. – 676 с.
2. Бондарчук І. Інвестиційна політика в Україні : навч. посіб. / І.
Бондарчук. – К. : Вид-во УАДУ, 2003. – 24 с.
3. Дідівська Л.І. Державне регулювання економіки : навч. посіб. / Л.І.
Дідівська, Л.С. Головко – К. : Знання, 2006. – 213 с.
4. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
5. Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 25.04.1996 р.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
6. Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій
в Україні” від 17.12.1994 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.rada.gov.ua.
7. Держава та регіони, Серія: Економіка та підприємництво 2009 р., № 6,
с. 151-155
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
