РЕФЕРАТ
на тему:
“Воля – елемент світогляду”
ПЛАН
1. Поняття про волю
2. Функції та особливості волі
3. Теоретичні філософські підходи у вивченні волі
4. Воля в структурі свободи
Використана література
1. Поняття про волю
Людина не лише сприймає і пізнає об’єктивний світ, але й активно на
нього впливає. Вона постійно ставить перед собою певні цілі і бореться
за їх здійснення.
Здійснюючи цілеспрямовані дії, людина зустрічається з різноманітними
перешкодами. Одні з них зв’язані з умовами життя, це об’єктивні
перешкоди – протидія інших людей, природні перешкоди, інші – з власними
недоліками – небажання роботи, те, що потрібно, пасивність, лінь,
поганий настрій, почуття страху, звичка діяти необдумано, почуття
хворобливого самолюбства і т.д. Щоб досягти поставленої мети, людині
необхідно мобілізувати свої розумові і фізичні сили на подолання
перешкод, тобто проявити вольові зусилля.
Воля людини і виражається в тому, наскільки людина здатна
переборювати перешкоди та труднощі на шляху до мети, наскільки вона
здатна керувати своєю поведінкою, підпорядковувати свою діяльність
певним задачам.
Воля – це психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції
людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених
цілей.
Виходячи з цього, основну одиницю волі – вольову дію, треба розуміти
як дію свідому, цілеспрямовану.
У вольових діях людина здійснює свою свідому мету, яка як закон
визначає спосіб дій і характер. Учень чи студент, прагнучи успішно
вчитися, виявляють ініціативу, напруженість фізичних і розумових сил,
переборюють труднощі, що перешкоджають досягненню мети, стримують
бажання, які відволікають від діяльності.
Переборення перешкод і труднощів вимагає від людини так званого
вольового зусилля – особливого стану нервового напруження, що мобілізує
фізичні, інтелектуальні і моральні сили людини. Відомі випадки, коли
вольове зусилля затримувало втрату свідомості і навіть смерть. В
літературі описаний випадок, коли льотчик “затримав” смерть до посадки
літака, а, зробивши посадку, одразу помер. Яскравим прикладом вияву
вольового зусилля є історичний факт. У V ст. до н.е. грецький воїн,
пробіг 42 км з містечка Марафон в Афіни і, сповістивши про перемогу
греків над персами, упав мертвим. Це в його пам’ять названо в сучасній
легкій атлетиці довга дистанція бігу – марафонський біг на 42 км 195 м.
Вольова діяльність – це особлива форма активності людини. Вона
полягає в тому, що людина здійснює владу над собою, контролює власні
імпульси і в разі необхідності – гальмує їх. Вольову діяльність не можна
зводити до активності організму і ототожнювати з нею. Адже активність
властива і тваринам. Вони задовольняють свої біологічні потреби,
пристосовуючись до умов життя, виявляють тривалий вплив на оточуючу
природу, але це відбувається без будь-якого свідомого наміру з їх боку і
є чимось випадковим по відношенню до самих тварин. Воля у людини виникла
і сформувалася під впливом суспільної трудової діяльності в міру того,
як опановуючи закони природи людина перетворювала її своїми планомірними
діями.
Коли після битви при Бородіно в 1812 р. уславлений маршал
наполеонівської армії Мюрат докоряв генералам в недостатній енергійності
кінноти, один із них відповів: “У всьому винні коні – вони недостатньо
патріотичні. Наші солдати воюють блискуче навіть якщо у них немає хліба,
але коні без сіна та вівса не рухаються з місця”.У цьому діалозі
відобразилась основна відмінність керування людиною порівняно з
тваринами, своєю поведінкою – наявністю волі та мотивації. Люди ж, на
відміну від тварин, діють, як вже було сказано, цілеспрямовано, керують
діями, використовуючи свій розум і волю, змінюють природу і суспільство
у зв`язку зі своїми потребами і необхідністю. Прояв волі – це така
активність особистості, яка обов’язково пов`язана із свідомістю.
Воля людини виробилась в процесі її суспільного та історичного
розвитку, в трудовій діяльності. Живучи і працюючи, люди поступово
навчилися ставити собі певні цілі і свідомо добиватися їх реалізації. В
боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи свої сили чи
стримуючи себе, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливіші
були ті цілі, які ставили собі люди в житті і чим більше вони їх
усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації. Вольова
діяльність обов’язково передбачає цілий ряд актів і дій, які, в свою
чергу, передбачають широкий ступінь усвідомлення особистістю її зусиль і
характеру психічний процесів, які здійснюються. Тут і оцінка ситуації, і
вибір шляху для майбутньої дії, відбір засобів, потрібних для досягнення
мети, прийняття рішень і т.д.
Іншими словами можна сказати, що воля пов`язана з іншими
властивостями особистості, зокрема, з характером. Вона є основою
характеру. Характер – це остаточно сформована воля. І в залежності від
сформованості вольових якостей у людин говорять про сильний і слабкий
характер. Безвільних людей ще називають безхарактерними. Але характер
визначається не лише вольовими якостями. Про це ми ще будемо говорити
при розгляді теми “Характер”.
Воля органічно пов’язана з пізнавальною і емоційної діяльністю
людини. І.М. Сеченов писав: “Воля … – це діяльна сторона розуму і
морального почуття, яка керує рухами в ім`я того чи іншого”. (Сеченов
И.М. Избр. Произв. Изд. 2 Т.1, М., 1985, с. 255-256).Вольова регуляція
завжди починається з інтелектуального стану – усвідомлення проблемної
ситуації. Аналіз проблемної ситуації вимагає “вмикання” вольових актів.
Без участі мислення вольовий процес не був би усвідомлений, втратив би
власне вольовий характер. Але воля і мислення відрізняються, і воля – це
не просто зовнішнє здійснення мислення. На відміну від мислення воля не
створює продукту, вона лише створює умови для здійснення вчинку чи
поведінки.
2. Функції та особливості волі
1. Спонукальна – організація активності людини. Активності
притаманні мимовільність і довільність протікання дій і поведінки. Якщо
активність виступає властивістю волі, то вона характеризується
довільністю, тобто зумовленістю дій та поведінки свідомо поставленою
метою.Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при
цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, то воля створює
допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим).
Спонукання людини до дій створює певну впорядковану систему –
ієрархію мотивів – від природних потреб до вищих спонукань, пов’язаних з
переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів. Якщо
виходити з розуміння волі як моральної саморегуляції, тоді основною її
характеристикою стане підкорення особистих мотивів соціально значущим.
2. Гальмівна функція – стримування небажаних проявів активності.
Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій,
поведінку, які суперечать уявленням про зразок, еталон. Вольове
регулювання поведінки було б неможливе без гальмівної функції.(Наприклад
окремі прояви людської вихованості: не дати виходу агресії, не виявити
негативні емоції).
Отже в понятті “воля” простежується цілісний характер психіки
людини: проблема волі стосується і є невіддільною від проблем
особистості, свідомості, самосвідомості, мотивів, потреб, емоцій,
пізнавальної діяльності.
Характерні особливості волі:
1. Воля є продуктом суспільно-історичного розвитку людини її
формування пов`язане з появою і розвитком трудової діяльності.
2. Воля не є природженою здатністю. Вона формується у процесі
діяльності, яка потребує певних вольових якостей і навичок вольової
регуляції.
3. Вольова регуляції – це регуляція свідома, опосередкована знаннями
людини про зовнішній світ, про свої цінності і можливості, на підставі
яких здійснюються передбачення та оцінка наслідків активності
особистості.
4. Розвиток волі тісно пов`язаний з розвитком мислення, уяви,
емоцій, мотивації з розвитком свідомості і самосвідомості особистості
загалом.
3. Теоретичні філософські підходи у вивченні волі
Інтенсивна розробка уявлень про волю розпочинається тільки в ХVІІ ст. і
у наш час характеризується наявністю декількох підходів до вивчення
природи волі.
Воля як довільна мотивація.
В межах цієї течії заслуговує на увагу інтелектуалістична теорія
волі ( Мейман). Згідно з цією теорією джерела волі – в уявленнях людини,
які є необхідною складовою всіх психічних процесів. Свідомість людини
сповнена уявленнями різної складності. Кожне з цих уявлень бореться за
своє переважне становище у свідомості. Перемагають найбільш чіткі і ясні
уявлення, які й дають початок вольовим процесом. Вольові прагнення
виникають в процесі боротьби уявлень. Таким чином, уявлення, відіграють
роль мотиву вольової дії. Головне у волі – зв`язок, який встановлюється
між уявленням і самою дією. Воля розвивається в процесі переходу мотиву
в дії. Отже, виховання волі – закріплення шляхом повторних вправ
асоціативних зв`язків, між уявленнями і діями.
До мотиваційного підходу в дослідженні волі належать уявлення про
волю як здатність до свідомого умисного подолання перешкод. Якщо
мотивація є лише чинником, ініціатором дії, то існування перешкод на
шляху до виконання дії та умисне їх подолання стає формуючим чинником
вольового акту. Так, одну з однак волі – подолання перешкод, розглядають
Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн.
Загалом в усіх варіантах мотиваційного підходу наголошується саме на
спонукальній функції волі, тобто акцентується мотиваційна її складова.
Воля як “вільний вибір” (У.Вундт, У. Джемс).Воля – це самостійний
процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати
людина. Думка сама або собі містить силу, що може ініціювати поведінку
людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення при
наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким чином,
основа волі – “моторні ідеї” (не дії), які створюють процес “воління” –
самостійний психічний процес, який виробляє стійке прагнення людини.
Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні людиною своєї свідомості
на непривабливий, але потрібний об`єкт і зосередженні на ньому уваги.
Таким чином, основа свідомості – прагнення і потяги, що спонукають
людину до дії. А уявлення і почуття виникають із вольового начала.
Волю як вибір одного із декількох спонукань або як розв`язання
конфлікту мотивів розглядали Т. Челпанов, Ф. Лерш, В. Франкл, Л.
Виготський.
Емоційна теорія (Рібо)
Єдина причина вольового акту – почуття. В основі вольової діяльності
лежить прагнення відчути або продовжити задоволення і уникнути
страждання. Дії людини викликаються емоціями, які людина переживає в
даний момент. Вольові прагнення виникають не там, де для людини все
байдуже, а там, де оточення, думки і ідеї викликають почуття, що робить
ці ідеї або привабливими або відштовхуючими. Отже, воля – явище
вторинного порядку по відношенню до емоцій, почуттів.
Волюнтаристська теорія визначає волю особливою, надприродною силою.
Згідно із вченням волюнтаризму, вольові акти нічим не визначаються, але
самі визначають перебіг психічних процесів.Німецькі філософи
А.Шопенгауер та Е.Гартман визначили волю космічною силою, сліпим та
несвідомим першопринципом, від якого беруть початок усі психічні прояви
людини. Свідомість та інтелект є, за Шопенгауером, вторинними проявами
волі.
За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля —
сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є
проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього
сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний
характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні
змінити в житті людини і суспільства.
Воля цілком вільна не залежна від мотивів і зовнішніх впливів, це
самопричина поведінки. Воля до панування – першопричина всього, це саме
життя, а якщо це міф, то і життя – міф. У Всесвіті існує єдина світова
воля, яка цілком вільна у всіх своїх проявах; вона нічим не обмежена і
тому могутня. У людини є універсальна воля, яка представлена їй у
власному характері. Він даний людини від народження – незмінний і
загалом непізнавальний. Воля – самостійна сила душі (нічим не зумовлена
і ніким не пізнана), що здатна до вільного вибору. Воля – найвищий,
загальний принцип буття.
Погляди Ніцше на волю.
Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але
не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної
волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне
інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміц-нення існування; якщо
відсутня воля до влади, істота деградує.
Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше
вводить поняття “воля до влади”. Від психологічного трактування цього
поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а
також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини.
Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше,
цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем
“волі до влади”; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена
відмінністю їхніх життєвих сил та “волі до влади”; по-третє, сильна
людина, природжений аристократ, є абсоВ структуру свободи особи входить
як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній
свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності
і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи
важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім
обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний
вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у
зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до
самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина
живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в
таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини.
Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за
збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності
наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи
полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то
значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній
особистості та індивідуальності.
4. Воля в структурі свободи
У тісному зв’язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий
важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий
вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це
також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення
особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна
проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів.
Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини.
Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один
мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох
мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.
В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля
особистості. Воля – усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію
власних намірів. Воля людини об’єднує у собі два основі компоненти:
чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і
обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх
здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля
виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у
прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення – це результат
вибору. Вибір і рішення – найважливіші прояви суті волі. Людина має
свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний
вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не
може обрати відповідний мотив, що йде від її власної індивідуальної
суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини
обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб’єкта стає
воля диктуючого суб’єкта. Отже, незалежність від інших – суттєва
характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама
визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння – це і є
свобода волі. Свобода – суттєва якість волі особи.
З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи
її особистісне становлення. Спочатку через сім’ю, школу, потім через всю
сукупність соціальних інститутів. Визначальний вплив соціуму має певний
позитивний зміст: саме в суспільстві лише й можливе становлення людини
як особистості, в суспільстві ж і знаходяться всі необхідні умови
дальшого розвитку особи. Але з іншого боку, особистість за своєю суттю є
вільною, творчою індивідуальністю, яка прагне до самореалізації.
Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед,
захищає інтереси цілого, тобто особи, прагне визначально впливати,
підпорядковуючи особистість. Щоб докладніше розглянути важкий і багато в
чому супе речливий процес взаємодії особистого і суспільного, необхідно
виділити той елемент величезного механізму соціального визначення, яке
безпосередньо і постійно впливає на особу і її свободу. Такою
універсальною, найбільш простою, своєрідною частинкою механізму
соціального визначення є соціальна норма. Саме в соціальній нормі
виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про
соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не
лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу,
тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін.,
реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні
норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе.
Соціальні норми для особи та її свободи – вагомі об’єктивні фактори, з
одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища
сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не
може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми
не відповідають її власним цінностям. Це зв’язано, насамперед, з тим, що
суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі),
належить функція контроля і підкріплення соціальних норм.
Соціальні норми – це правила, вимоги суспільства до особи, в яких
визначені об’єми, характер, а також кордони можливого і припустимого в
її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і
засоби соціального контролю з боку суспільства. В складній структурі
соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в соціальній нормі має
певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність
людини в бажаному для суб’єкта соціальної норми напрямку. Але для
реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як
адекватну основу, що відповідає особистим інтересам і переконанням.
Мотиви, що закладені в соціальних нормах, відрізняються своєю
орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості
безпосередньо пов’язана з такими особистісними мотивами, що виражають,
насамперед, індивідуальність і неповторність особи. В такій ситуації
зіткнення мотивів різних рівнів та спрямованості, особистого і
соціально-нормативного, вже закладеш передумови можливих суперечностей,
гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма
наказує особі вимоги обов’язкового виконання. Так відбувається
корегування мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить
від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми,
насамперед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи
ідеологічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для
тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже,
не залишають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору,
орієнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим ставленням
до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в
жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, акценти в
змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в
збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну
суть. Та проблема взаємовідносин суспільного і особистого набагато
складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального
(державного), соціальної групи, з присутніми їм уявленнями про належне,
справедливе, обов’язково орієнтоване, насамперед, на
внутрішньоособистісне проникнення. Прийнятий внутрішньо особистісно
обов’язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми,
переживається людиною як своє власне переконання. Це трапляється, коли
мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля,
ототожнюються з власною суттю особи, з її індивідуальним Я. Це
відбувається в декілька етапів. Спочатку під впливом широко
розповсюджених цінностей, що пропагуються як загальнозначні і
незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи
поступово і ніби непомітно складається визначена для суспільства система
настанов, тобто формується стан схильності до сприйняття світу і людини.
Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для
людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мотивами вчинків.
Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі
адаптації до конкретного соціального середовища у особі складаються
стійкі внутрішньоособистісні морально-психологічні структури, що служать
масштабом та критерієм оцінки соціальної реальності. Отже, в процесі
взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і
соціальні норми, особистість пристосовується до анонімної влади і
засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування
людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе
суб’єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється
ілюзія свободи.
Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини
через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої
особистості. Такі явища активно вивчаються соціальною філософією,
психологією. Для їх позначення існують поняття: модальна людина,
соціальний характер. Будь-яка соціально-політична система, а не тільки
тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм
впливом формуванню певного типу особи з певними настановами,
стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця
проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини,
де показується, що, пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває
в собі ті якості характеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як
їй доводиться діяти.
Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою
і способом життя – істота суспільна, і в такому значенні – частина
єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав’язуючи
їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в
межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим,
творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби
внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди
залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами
часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями.
Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися
від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися
з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною,
творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес
суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об’єктивні
соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особистістю,
коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному
суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається,
виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний
світ індивідуальності.
Центральним завданням соціальної філософії в галузі вивчення людини є
теоретичне обґрунтування перспектив розвитку особи в історії. Яке
майбутнє чекає кожну людину? Що буде з людьми в найближчий період і в
більш віддаленій перспективі? Як позначиться майбутнє на соціальному,
культурному, фізичному та психічному стані особи? Ось низка питань, що
чекають філософського обґрунтування. Є всі підстави для висновку про те,
що жодна з філософських концепцій, що існують чи існували в контексті
світової історії, не можуть бути визнаними як остаточне обґрунтування
складної та багатогранної проблеми. Не прояснила, а скоріш заплутала
проблему й сучасна наука. Спроби змінити долю людини, суспільства
засобами генної інженерії провалились, хоч деякі фанатично запалені
такими ідеями вчені й продовжують пошуки. Не влаштовує людство й
релігійна апеляція до вищого Розуму, Бога чи пункту Омега. Симпатизуючи
ідеї потойбічного життя, ролі релігії у вирішенні моральної
проблематики, багато людей звертається до неї як до єдиної опори, що дає
можливість хоч за що-небудь зачепитися. І разом з тим – сумнів,
нерозуміння, апатія, зневіра у власні сили та розум. Широку палітру
майбутнього дають людині мистецтво та література, особливо фантастична.
І хоч як привабливо не виглядає той чи інший обрис майбутньої людини в
художньому творі, свою практичну життєдіяльність людство базує не лише
на художніх засадах і не може звести до них перспективи свого майбуття.
ЛІТЕРАТУРА
Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія.— К-,
1996.
Бердяев Н. А. Самопознагше.— М., 1990.
Бердяев Н. А. Философия свободного духа.— М., 1994.
Кон Й. С. В поисках себя.— М., 1984.
Франкл В. Человек в поисках смысла.— М., 1990.
Фромм Э. Бегство от свободи.— М., 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
