РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
Вчення Г.Сковороди
про людину
Ім’я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди
(1722 – 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих
філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить
сучасна, особливо цікавим видається його вчення про людину та її місце
на цьому світі.
Перед тим як безпосередньо розглядати вчення Сковороди про людину,
хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато з
поглядів Сковороди про людину, сформовані саме протягом тривалого
життєвого і філософського досвіду.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він
віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в
70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги,
трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє
філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до
цієї мандрівки в образі “старця” – бродячого філософа-наставника.
Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім’ї малоземельного
козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській
академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі
посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення
працював викладачем – спочатку в Переяславській семінарії (викладав
поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці).
З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс
“християнської гречності”, концепція якого не співпадала з
офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього
не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене
відношення до світу, його проблем.
Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією
поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його
багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки,
що різко міняється – з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був
глибокий розум, феноменальна пам’ять, поетичні здібності, виключно
музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на
декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час
звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що
супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю,
розпустою, владою речей, духовною спорожненістю.
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і
на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при
негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав
таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області
критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу
освіти, культури та моралі.
Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке
він сам проповідував.
Що стосується вчення про людину, то Сковорода прославляє людину “малих
бажань” і обмежені матеріальні потреби. Вже в байках звучить один з
його головних філософських принципів. Його суть складається у визнанні
законними і природними тільки тих потреб і прагнень людини, які
відповідають природній, а не соціальній відмінності людей.
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа
цієї системи полягає в існуванні “двох натур” і “трьох світів”.
Розшифровка існування “двох натур” слідує безпосередньо з трактату “Про
Бога”: “…Весь світ складається з двох натур: одна – видима, друга –
невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог. … у
стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні
імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна
та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар,
отець, розум, істина. … Що ж до видимої натури, то їй також не одне
ім’я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …”.
Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого – “вищу всіх
причин причину”, внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з
основних питань в філософській системі Сковороди.
Розберемо тепер, що ж переховується під існуванням “трьох світів”,
кожний з яких також володіє двома натурами – видимою і невидимою.
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт – макрокосм.
Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі,
складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні
початку, ні кінця – він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є
не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури – збагнення
їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна
осягнути “таємні пружини розвитку всього Всесвіту”. При цьому Сковорода
вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов’язана з видимою
через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією,
пропорцією.
Другим з “трьох світів” є малий світ – мікрокосм – світ людини.
Звернемося до трактату під назвою “Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про
пізнання самого себе”. У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб
– “Друга” – задається питання з подальшою на нього відповіддю: “…А що ж
таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово – все те
марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. …вся
оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в
людині і пожирається в людині. …”.
Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі –
макрокосмі, знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі. З позицій
вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені.
Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога
без посередників, бо Богом є сама природа, а людина – її витвір, –
пізнаючи Бога – пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує
агностицизм – вчення про непізнаваність світу.
Дуже тонким моментом у вченні Сковороди про людину є той факт, що він не
зв’язує множення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних
потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя.
Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ,
тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби.
Ця думка особливо яскраво виражена в “Притчі, названій “Еродій”:
“…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,
Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.
Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,
На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.
Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,
Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі. …”.
Що ж до щастя, то як буде показано нижче, воно пов’язане не із
задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці.
Існуючий же світ Сковорода характеризував в одному трактаті як: “світ є
бенкет скажених, торжище що хитаються, море що хвилюються, пекло що
мучаться”, а в іншому, як: “світ є море що топляться, країна є виразкою
прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних,
піч, роспаляюча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п’яно-навіжених, і
не протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в
безодню грядущі”.
Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв’язує не із
зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини. Взагалі науку
про людину Сковорода вважає вищою з всіх наук. Людське щастя він
розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії
Сковороди слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті,
виражається через взаємодію з певним виглядом праці. Тема “спорідненої
праці” – ця одна з самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою.
Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що
придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське
щастя, але навіть значення людського буття.
Третім – з існуючих “трьох світів” – є символічний світ, що
ототожнюється Сковородою з Біблією.
Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода
робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки
тоді, коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми
природними схильностями.
У філософському вченні про сама важлива для сучасності є теза про щастя
людини і людства загалом. У Сковороди щастя людини не зв’язується з все
більш повнішим задовольнянням її потреб.
У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він
зв’язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть
розкривається через вислів Сократа: “…Інший живе для того, щоб їсти, а я
– їм для того, щоб жити. …” – яким Сковорода відкриває свій трактат під
назвою “Ікона Алкивіадська”. Своїм розумінням щастя Сковорода як би
захищає людську “природу” від примітивного її зведення до споживання і
користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав
йому “не жити краще”, а “бути краще”. Прагнення “бути краще” він
зв’язував з поняттям “чистої совісті”: “краще годину чесно жити, чим
поганить цілий день”.
Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли
Сковорода визначає саму суть “чесного життя” і “чистої совісті”.
Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У
Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього
праця – це не обов’язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає
сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається
як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів.
Такій праці Сковорода дає визначення “споріднена”. Розділення людей, що
займаються “спорідненою” і “неспорідненою” працею – це і є сама глибока
думка, на яку можна спиратися при розв’язанні сучасних проблем людства.
Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу
людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з
позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей
зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як
головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його
творчість виходить з розуміння того, що людство може об’єднати тільки
праця з суспільною користю і особистим щастям – “споріднена” праця.
Праця ж “неспоріднена” – джерело деградації і людини, і людського
суспільства.
Сучасна екологічна криза – це свідчення того, що людство займається в
основному “неспорідненою” працею і ще не усвідомило роль “спорідненої”
праці, пов’язаної з суттю самої людини. Тільки на основі пізнання
людиною своїх природних здібностей – своєї функції в природі, можна
перейти на перспективну траєкторію розвитку.
Передова частина людства чуйно вловлює цю думку Сковороди. Світова
громадськість зараз визнає, що щастя і мир на планеті залежать в більшій
мірі не від того, що люди уміють робити, а від того, на що направлена їх
діяльність.
Філософська спадщина Г. С. Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі
різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру,
мистецтво. Можна однозначно стверджувати, що всі грані філософії
Сковороди спираються на загальний центральний стержень, що розглядає
проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і
сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.
Використана література
Андріївський М.С. Григорій Сковорода очима сучасника. – К., 1999.
Філософський словник. – К., 2000.
Вчення про людину у Григорія Сковороди. – К., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
