.

Токвіль Алексіс (1805-1859) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1709
Скачать документ

Реферат на тему:

Токвіль Алексіс (1805-1859)

ТОКВІЛЬ Алексіс, де (1805-1859) – французький політичний теоретик,
соціолог та історик. Токвіль походив з аристократичної родини роялістів.
Його батько, якому якимось чудом удалося уникнути страти якобин-цями,
служив префектом у часи реставрації монархії, тож і не дивно, що й
Алексіс вступив у 1827 році на державну службу. Липнева революція 1830
року змусила його робити вибір між почуттями і розумом; Токвіль
залишився вірним родинним традиціям і не присягнув новій орлеанській
династії, однак і відновлення правління Бурбонів вважав за неможливе.
Поставши перед цією дилемою, разом зі своїм приятелем Гюставом де
Бомоном Токвіль захопився ідеєю відвідати Америку. Приводом для
подорожі, яка тривала з весни 1831-го по 1832 рік, стало вивчення
аме-риканської системи покарання, й у 1833 році двоє друзів опублікували
спільну працю «Би зузіете репііепііаіге аих Йіаіз-Шіез еі сіє зоп
арріісагіоп еп Ргапсе» («Про систему покарання в Сполучених Штатів та
про її застосування у Франції»), Однак обидва вони мали й інші, ширші
цілі, що їх Бомон утілив у романі «Магіє», а Токвіль – у монументальній
праці «Бе 1а йетосгаііе еп Атеї^ие» («Про американську демократію»), дві
частини якої вийшли в світ у 1835 і 1840 роках. Завдяки цій книзі він
швидко став знаменитим на батьківщині й у всьому світі. Незабаром її
переклад опублікували в Америці, Англії та Німеччині, а після виходу в
світ другої частини його обрали до Французької академії.

Невдовзі після повернення з Америки Токвіль облишив державну службу, та
наприкінці цього десятиліття знову повернувся до політики. 1839 року
його обрали депутатом від рідного району Валоньє, що в Нормандії, й до
1848 року він залишався в парламенті. Хоч як депутат він був доволі
активним, та політичного визнання так і не здобув, почасти через те, що
був не надто гарним промовцем, а почасти через те, що посідав політичну
позицію між урядом Гізо і опозицією, що її він вважав незалежною, а інші
– гожою на обидва боки. За часів Другої республіки він відігравав
вагомішу політичну роль. Після Лютневої революції 1848 року його обрали
депутатом Установчих зборів і він увійшов до складу комісії, яка
розробляла республіканську конституцію. У 1849 році він був обраний і до
нових Законодавчих зборів, став віце-президентом й упродовж нетривалого
часу – з червня по жовтень того року – працював міністром закордонних
справ. Його політична кар’єра обірвалася з державним переворотом,
здійсненим Луї Наполеоном, якому він чинив як-найрізкішій і відвертий
опір. Решту свого життя Токвіль присвятив здійсненню плану, що його він
виношував тривалий час, – написати історію революції та Імперії, у якій
показати ідеологічні течії і суспільні рухи, що лежать в основі
політичних подій. В остаточному підсумку він завершив лише дослідження
подій вісімнадцятого століття, що спричинилися до революції, й у 1856
році опублікував книгу «Ь’апсіеп ге§іте еі 1а геуоіиііоп» («Старий лад і
революція»).

літичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних
уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи
прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав
демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне
значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в
політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні
очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були
віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і
палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для
нього мало значення сакральної речі, – свободи.

Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона
сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки?

Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному
контексті він використовує це слово для означення представницької
системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш
показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має
на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна
цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії
він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така
відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні
«.індивідуалізм» – понятті, до якого на відміну від більшості
ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два
визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного
суспільства – віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та
віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях.

Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних
авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На
філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він
гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин
посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську
філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична
Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно
того, що всі ідеї – і запропоновані видатними діячами, й освячені
традицією, – мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже,
кожен має змогу піддавати їх такій перевірці.

Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства,
усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності
особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки,
привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських
справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня
індивідуальних знань і найпростіших суджень.

літичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних
уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи
прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав
демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне
значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в
політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні
очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були
віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і
палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для
нього мало значення сакральної речі, – свободи.

Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона
сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки?

Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному
контексті він використовує це слово для означення представницької
системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш
показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має
на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна
цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії
він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така
відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні
«.індивідуалізм» – понятті, до якого на відміну від більшості
ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два
визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного
суспільства – віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та
віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях.

Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних
авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На
філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він
гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин
посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську
філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична
Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно
того, що всі ідеї – і запропоновані видатними діячами, й освячені
традицією, – мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже,
кожен має змогу піддавати їх такій перевірці.

Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства,
усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності
особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки,
привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських
справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня
індивідуальних знань і найпростіших суджень.

Інша грань демократичного індивідуалізму – це невтримний егоїзм, широко
розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і
зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій

Якими ж є політичні наслідки такого індивідуалістичного спрямування
суспільства? У найзагальнішо-му сенсі Токвіль вірить у те, що це може
становити загрозу для особистої свободи, оскільки спонукає до поклоніння
думці загалу і до розширення та централізації державної влади.

Демократична ідеологія пригнічує незалежність індивіда. Звісно, будь-яке
суспільство потребує якихось інтелектуальних авторитетів, якогось
джерела єдності, тож демократичне суспільство знаходить їх у думці
загалу – в «тиранії більшості». Це підкорення загальноприйнятому
ставленню і стандартам частково є наслідком застосування суспільних
санкцій. Коли Токвіль ставить питання (природне для француза) про те,
чому в Америці немає жодного атеїста, то відповідь полягає насамперед у
тому, що переконані атеїсти не знайдуть тут ні роботи, ні замовників. Та
це явище, як він гадав, має глибші психологічні корені. Кожна
особистість, що вважає себе рівною всім іншим за розумом, стикнувшись з
думкою більшості про свої здібності, відчуває себе безсилою. Якщо кожен
має думати так, як усі, і ніхто не може претендувати на право володіти
істиною, то рацію повинна мати більшість. Таким чином, конформістські
норми входять у кров і плоть, і сам індивід починає вірити, що
інакодумство є неправильною позицією. Який би політичний зиск це не
давало, але таке конформістське ставлення саме по собі позбавляє
особистість її автономії.

літичного життя існує певна послідовність в його ідеях та політичних
уподобаннях. Він вивчав і американську, і французьку історію, прагнучи
прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він називав
демократією. Однак ці студії мали для нього актуальне практичне
значення; у них він намагався окреслити, що ж необхідно робити в
політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні
очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя були
віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і
палкого прагнення застосувати свою теорію заради збереження того, що для
нього мало значення сакральної речі, – свободи.

Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона
сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки?

Токвіль уживає термін «демократія» у двох значеннях. У політичному
контексті він використовує це слово для означення представницької
системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш
показово він співвідносить його із соціальною демократією, під якою має
на увазі суспільство, де загальноприйнятою як первинна суспільна
цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії
він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така
відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні
«.індивідуалізм» – понятті, до якого на відміну від більшості
ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два
визначальних аспекти цього індивідуалістичного характеру демократичного
суспільства – віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та
віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях.

Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних
авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На
філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він
гадав, що такі ж само центральні позиції на рівні суспільних відносин
посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську
філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична
Америка прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно
того, що всі ідеї – і запропоновані видатними діячами, й освячені
традицією, – мають пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже,
кожен має змогу піддавати їх такій перевірці.

Це положення веде до перебільшення демократичного характеру суспільства,
усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності
особистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки,
привабливість загальних, абстрактних і спрощених пояснень щодо людських
справ, які є доступними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня
індивідуальних знань і найпростіших суджень.

Інша грань демократичного індивідуалізму – це невтримний егоїзм, широко
розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і
зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019