Суспільство як система і життєдіяльність людини
Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес пізнати закономірності його
функціонування, розвитку — це головне завдання соціальної філософії. І
хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато
містифікацій, сучасне наукове уявлення про нього не може бути сформоване
без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими
надзвичайно багата історія соціальної філософії.
На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задоволення своїх
потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За
Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального
інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого
творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі
матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди,
Г.Гегель — як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається
завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство
як “фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які
розглядаються як його складові члени”. Г.Зіммель відроджує Платонову
ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб,
мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про “деякий мінімум
взаємоорієнтацій”. Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці.
Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує
завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна
філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм
спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є
спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний,
політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну
свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської
соціальної філософії.
Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі
суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з
положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція
проведена в філософії Платона та Гегеля.
Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов’язане з
аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна
взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, —
дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій.
Поняття “сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси,
стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні,
об’єктивні й суб’єктивні. Сфера — це реальний процес людської
життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як
реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та
природних вимірах.
На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:
а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу,
обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини,
науково-технічний прогрес і технологічну революцію;
б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у
суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера
охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В
цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава,
суспільні організації;
в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь
спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної),
трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового
інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;
г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей,
передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові
проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання
тощо.
Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба
розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного
життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі
кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює
всі сфери життєдіяльності, єднає їх.
Діяльність як спосіб існування
соціального
Як суб’єкт людина має насамперед мисли ти й діяти, діяти й мислити.
Теологія вважає, що спочатку було слово. Наука віддає перевагу ділу.
Соціальна філософія виходить з одвічної єдності слова та діла як
первісного принципу пояснення специфіки соціального. За межами цього
принципу соціальної філософії не існує. Його “долають” лише міфологія,
релігія та ідеологія. Але це вже дещо інші форми духовного освоєння
світу, ніж соціальна філософія, про яку йдеться в нашому курсі.
Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірно давати
визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності
соціального. Поза діяльністю соціального не існує. Завдяки діяльності
людина поборола вихідну, початкову тотожність з природою й піднялась над
нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття. Отже, діяльність
є джерелом формування соціальності. Без діяльності немає сенсу вести
мову про можливість соціального. Соціальне живе лише в діяльності й
завдяки їй.
Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ —
культуру. Таким чином, діяльність є засобом формування соціального як
культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу
функцію, творить соціум як культуру.
Соціо- і культуротворча функція діяльності філософською традицією
осягалась надзвичайно суперечливо. Цю функцію визначили ще Конфуцій і
Арістотель. Проте як принцип філософського пояснення соціального
(людського) способу буття діяльність постала лише в німецькій класичній
філософії. Перший крок до цього зробив І.Кант. У статусі ж загальної
основи культури діяльність вперше в історії філософської думки означив
Й.Фіхте. На його думку, діяльність .”Я” як чиста самодіяльність, вільна
активність створює світ “не-Я” — світ, що оточує людину, світ людської
культури.
Цю думку підхопив і розвинув Г.Гегель. Діяльність, вважає він, є
всепроникаючою характеристикою абсолютного духу, народженого його
потребою в самозміні й самовдосконаленні. Головну роль відіграє духовна
діяльність, а в її структурі — рефлексія, тобто самосвідомість. Завдяки
діяльності абсолютна ідея створює предметний світ культури, відбиває
суспільне життя, різноманітні формоутворення — мораль, право, мистецтво,
філософію тощо.
Гегелівську концепцію діяльності намагались осмислити й переосмислити
майже всі філософи наступних епох. Наприклад, К.Маркс обгрунтував ідею
предметної діяльності у вигляді практики. С.К’єркегор протипоставив
раціоналістському трактуванню діяльності Г.Гегелем феномен волі як
відокремлене від буття функціонування, людське існування. Е.Кассірер
вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових
структур. Е.Гусерль розглядав її як засіб формування життєвого світу.
М.Вебер, Ф.Знанецький, а пізніше й Т.Парсонс трансформували ідею
діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант
відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й
орієнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.
Як бачимо, діяльність інтерпретують з різних боків, неоднаковою за
якістю і структурою. Головне ж лишається сталим: майже в кожній
філософській системі соціальність пов’язується саме з діяльністю, яка
розглядається як засіб, умова, рушійна сила й основне джерело формування
соціальності.
Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені
підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут (від
лат. institutum — устрій, становлення) є заклад, що забезпечує відносну
стабільність зв’язків і відносин між людьми в рамках соціальної
організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні
інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає
соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та
культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та
діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері
суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність,
заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.;
в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна
філософія розглядає й такі інститути, як сім’я, виховання, культура.
Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність
осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми.
Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам,
контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами. Розгалужена
система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не
має подібної системи. Інституціональність діяльності — характерна риса
соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно
складне й актуальне завдання.
Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає
змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених
стосунків між людьми — систему суспільних відносин.
Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування,
становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й
охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні
магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються
діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система
суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.
Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу:
розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на
первинні й вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть
відігравати як провідну, так і другорядну роль. З своїми рольовими
функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад,
політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації
може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво
управління суспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні
суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні
підвалини мають обумовити інші соціальні процеси.
(Усі суспільні відносини органічно пов’язані між собою і проникають одне
в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції,
на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства
характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв’язків і
стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко.
Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія
обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності —
вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний
взаємозв’язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний
принцип, ніж дилеми.
Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією
“спосіб життя”, що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує
різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної
основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.
Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів
життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з
умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства:
працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей
та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність,
виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи:
безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.
Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері
безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати,
розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок
про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя
людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з’являються згодом, після
аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної
ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими
елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура
тощо.
Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної
цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не
лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин.
Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури
суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні
орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні
до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.
Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу
життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує
завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями
економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових,
сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують
життєдіяльність людей.
У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні
цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це
вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб’єкт і головна
дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно
від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
