Реферат на тему:
Суспільство
1. Суспільство – система об’єктивної реальності
Філософське розуміння суспільства поля гає у визначенні його з позицій
окремої людини, особи, гуманізму. Людина – суспільство, (я –
суспільство) є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною
істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії
людини, зв’язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно
зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства,
соціуму. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет підкреслює, що в сучасних
умовах люди постійно говорять про закони і права, державу, національне і
інтернаціональне, громадську думку та повноваження, правильну й
неправильну політику, пацифізм та мілітаризм, батьківщину і людство,
соціальну справедливість і несправедливість, капіталізм і колективізм,
соціалізацію й лібералізацію, авторитаризм, особистість і колективізм
тощо. І не тільки говорять, а й сперечаються. І не тільки сперечаються,
але й борються за те, що стоїть за такими словами. І в таких соціальних,
політичних битвах в усіх куточках землі люди гинуть сотнями, тисячами,
мільйонами. Ідея закону, права, держави, свободи, державності,
соціальної справедливості тощо є основною складовою частиною ідеї
соціальної, суспільної. І якщо ідея соціальна, суспільна неясна, то всі
ідеї втрачають сенс, і розмова про них перетворюється у звичайне
пустослів’я. Проблема що таке соціум, що таке суспільство, яка природа
елементарних явищ, що складають факти суспільного життя. Тому
соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на
питання. Одні філософи (неокантіанці, Вільгельм Віндельбанд, Генріх
Ріккерт) пояснюють це складністю будови суспільства, плинністю
суспільного життя, зв’язаною з унікальністю свідомої дії кожної людини.
Суспільство не має своїх законів і наука про суспільство
неможлива. Інші, – англійський філософ Карл Поппер та ін. – ідуть ще
далі, пояснюють неможливість наукового визначення суспільства
унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене
всезагальних, універсальних законів. Зазначені труднощі пізнання
суспільства справді стримували пошуки соціальною філософією суті
соціуму, суспільства протягом історії.
Стародавні філософи Конфуцій, Платон, Арістотель та ін., філософи
Середньовіччя, XIX і XX стст., обґрунтовуючи причини виникнення соціуму
(потреби, інстинкти, нерівність нахилів індивідів тощо), суть
соціального, не спромоглися уявити суспільство як специфічне цілісне
утворення. Відкривши характерні властивості: розподіл праці, відносини
власності, моральні якості, філософи ототожнювали суспільство з
державою, спільністю, народом. Засновники соціології Огюст Конт і
Герберт Спенсер не говорять, що є суспільство. Аж до кінця XX ст. багато
соціологів ототожнювали суспільство з біологічним організмом, особою,
взаємодією тощо.
Оригінальну спробу визначити суспільство здійснила марксистська
філософія: показала суспільство як систему суспільних відносин між
людьми, а суть людини – як соціальну якість, запрограмовану
суспільством. Розглядаючи відношення Людина – суспільство як основне у
соціальній філософії, неодноразово підкреслювали, що суспільство в такій
же мірі створює людину, в якій людина створює суспільство. Марксистська
філософія провідною ланкою вважає суспільство. Стрункістю концепції
людини і суспільства марксистська філософія вплинула на сучасні
концепції соціуму та соціального.
Одна з сучасних концепцій людини та суспільства, що склалися на ідеях
марксизму, тейярдизму, неофрейдизму та соціобіологізму, показує
суспільство як продукт індивідуальної взаємодії. Це концепція
методологічного індивідуалізму, що, за словами Карла Поппера, є
неспростовною доктриною, за якою будь-яке колективне явище належить
розуміти як результат дій, взаємодій, мети, надій і думок окремих людей
і як результат створених і збережених ними традицій. За таким розуміння
соціальна суть індивіда запрограмована не лише суспільством, але й
космо-природно-тваритим буттям, оскільки людина є
космо-природно-тваринно-соціальна істота. Потенційна духовність космосу
реалізується людиною у суспільних об’єднаннях індивідів. Усі сучасні
соціально-філософські поняття суспільства так чи інакше визначають
сукупність соціальних взаємозв’язків людей у процесі задоволення їх
потреб. Але за таким спільним нерідко існують істотні відмінності.
Плюралізм як риса світової філософської думки характерний і для
концепцій суспільства. Є й інші визначення суспільства. Французький
соціолог Еміль Дюркгейм називає суспільством особливу істоту, з її
власною природою, відмінною від природи його членів, і особою, яка має
свої власні відмінності від індивідуальних особистостей. Таке
ототожнення суспільства з особою не сприяє розумінню суспільства.
Американський соціолог Толкотт Парсонс вважає, що суспільство становить
соціальну систему, що характеризується відносною самостійністю,
урівноваженою територією, економічними ресурсами, вихованням та
соціалізацією населення і культури.
Інший американський соціолог Едвард Шілз пише, що суспільство – це
об’єднання колективів, головними факторами якого є центральна влада,
згода та територіальна цілісність. Німецький філософ Георг Штіллер
визначає суспільство як закономірну, органічну цілісну систему
соціальних відносин та їх носіїв. У такому ж контексті російський
філософ Леонід Жаров вбачає у суспільстві продукт цілеспрямованої і
розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об’єднаних
на спільних інтересах і договорі.
У такому далеко неповному різноголоссі розуміння суспільства соціальною
філософією і соціологією, по-перше, треба виділити суспільство від інших
понять, спільність, держава тощо; по-друге, треба виділити найзагальніші
значення поняття суспільство; по-третє, визначити поняття соціального, з
яким зв’язують сучасні концепції суспільство; по-четверте, відокремити
філософський та загальносоціологічний підходи вивчення суспільства. Це й
стане передумовою всебічного розуміння складної структури суспільства,
як системи, основних форм взаємодії людей, суспільних зв’язків, умов
існування і розвитку, джерел, суб’єктів та спрямованості суспільного
руху, рушійних сил.
Поняття спільність вживається для визначення загальної життєдіяльності
людей, зв’язаних спільним походженням, мовою, інтересами, долею,
культурою. Найважливішими спільностями є сім’я, рід, плем’я, народність,
нація, які входять у суспільство як спільності, але не охоплюють усіх
людей суспільства, їх діяльності та суспільних відносин. Суспільство
також можна вважати спільністю людей усієї землі чи окремих її регіонів.
Але не всяка спільність є суспільством. Сучасне суспільство – це система
соціальних спільностей.
Поняття народ означає спільність людей, зв’язаних походженням, мовою,
культурою, певною територією. І хоч народ є основним суб’єктом
суспільства, творцем історії, не тотожний суспільству, бо в суспільство
входить і видатна особа, і еліта. Поняття народ вужче, ніж поняття
суспільство. Нетотожне поняття суспільство і з поняттям держава.
Держава, по-перше, існувала не завжди, а виникла на певному етапі
розвитку суспільства; по-друге, держава становить форму організації
життя народів за допомогою законів та права. І все-таки, будучи не
тотожними між собою, поняття суспільство, спільність, народ, держава
взаємозв’язані між собою і зумовлюють розуміння тих і інших. Так, не
погоджуючись з ототожненням держави й особи, не можна не бачити зв’язку
між ними. Бо суспільство становить форму інтеграції життєдіяльності
індивідів у цілісність. І, як інтегрована форма стосунків між людьми,
суспільство є суб’єктним буттям людини, суб’єктом і носієм життєвих
потреб людей і способів їх задоволення, тобто діє у певному розумінні як
особа.
Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому –
поняття суспільство охоплює всі суспільні явища – соціальну діяльність,
практику, суспільний та політичний лад, організацію сім’ї, інших
соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже,
суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її
повноті та розвитку. Суспільство – це вся сукупність історичних форм
спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку
живих систем, способом існування яких е виробництво засобів для життя.
Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У
вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення
історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської
історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут
суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в
важливіших, істотніших властивостях етапу. Ці два основних визначення
суспільства є вихідними в аналізі.
В філософії поняттям соціальне визначають суть суспільного життя людей,
специфіку соціальної форми руху матерії. Соціальне в такому аспекті
однопорядкове з суспільним, а не з тим його значенням, що виражає
розшарування суспільства та відносини між ними. Отже, соціальне – не
чисто природне, а те, що характерне і значиме для людей і взаємодії між
ними. Найважливішими властивостями соціального є: по-перше, спосіб життя
людей, заснований на свідомій діяльності – на виробництві засобів для
життя людей; по-друге, свідомість, духовність, що найглибше виражаються
людською саморефлексією; по-третє, значима людська взаємодія, що
здійснюється шляхом усвідомленої свободи вибору, спілкування між людьми
засобами символічних форм культури; по-четверте, створений людьми світ
культури, як власне буття. Зрештою, соціальне, а отже, й соціум – це
людське буття, обумовлене діяльністю та спілкуванням. Особливістю такого
є те, що буття, як людська культура, створене людьми, постійно створює,
формує людину, її духовність як найглибшу суть соціального.
В чому ж відмінність філософського та соціологічного підходів
визначення суспільства? Соціологія вивчає соціальну структуру
суспільства, соціальні інститути, процеси та соціальні спільності людей,
їх властивості, спосіб їх організації та зв’язки. Соціальна ж філософія
вивчає суспільство як цілісну систему через призму людини і самоцінність
гуманістичних пріоритетів, її цікавлять рушійні сили і спрямування
суспільного розвитку, взаємодія індивіда та суспільства, специфіка
зв’язків і стосунків між індивідами у єдине ціле суспільство, типи
зв’язків в історії людства (духовні, конвенційні, матеріальні).
Соціальна філософія як теоретичний світогляд розглядає суспільство у
взаємозв’язку з людиною та природою; тут суспільство виступає як система
зв’язків та відносин, в якій і за допомогою якої люди здійснюють
життєдіяльність. Поняття суспільство і означає ті зв’язки та відносини,
в яких люди перебувають між собою. Інакше кажучи, акцент переноситься на
людину: суспільство виступає як сама людина в її суспільних відносинах,
як безпосередній світ буття людини. Тому філософія й підкреслює, що
суспільство – це система зв’язків та відносин, в якій людина реалізує
свою суть. Отже, щоб зрозуміти суспільство, необхідно з’ясувати головний
діючий початок – особистість людини.
Суспільство – цілісна система, що охоплює компоненти: спільності людей,
виробництво, техніку, історичний процес, діяльність соціальних
спільностей і особи, економічні, соціально-політичні, духовні відносини
та їх взаємозв’язки, сім’ю, мову, взаємодії соціальних інститутів тощо.
Одні філософи віддають пріоритет економічним відносинам, інші –
духовним, треті – вважають їх рівноправними. Одні вважають, що
суспільство як система найточніше виражається поняттям
суспільно-економічна формація, інші – поняттям цивілізація, треті –
поняттям культура, четверті – що суспільство виражається синтезом усіх
понять. Але всій багатоманітності визначень суспільства властиве:
суспільство – цілісна система, що перебуває в постійному русі і
саморозвитку. Підтвердженням є історичний досвід і система гуманітарного
знання: історія, соціологія, юриспруденція, економічна наука, філологія,
філософія тощо. Можна погодитись, що поняття суспільство вживається у
філософії для визначення багатогранного соціального світу буття людини,
людської дійсності. Жодна з гуманітарних наук неспроможна дати повного і
адекватного знання про суспільство. Узагальнюючи знання спеціальних
наук, соціальна філософія вивчає закони функціонування і розвитку
суспільства. Адекватне знання про суспільство як цілісну систему
соціальна філософія спроможна дати тому, хто вивчає суспільство з
позицій людини та її взаємозв’язку і взаємодії з іншими людьми.
Людина, сенс її суспільного життя, найважливіші життєві цінності –
центральна проблема соціальної філософії. Інакше кажучи, суспільство
вивчається, вимірюється лише у ставленні суспільства до людини.
Відношення: людина – суспільство є основним у соціальній філософи,
оскільки, за визначенням Карла Маркса, суспільство в тій же мірі створює
людину, як людина суспільство. Всяке зневажання людиною на догоду
суспільству приводить до хибного розуміння суспільства – теологічного,
натуралістичного тощо.
Отже, сучасна філософія вважає суспільство соціальною системою, що
складається із множинності компонентів, утворених діяльністю та
спілкуванням окремих людей. Системна методологія передбачає
відокремлення з суспільства основних його частин – компонентів і аналіз
їх функцій та взаємодій. Основними компонентами є виробнича, економічна,
соціально-політична, духовна сфера взаємодії людей.
Сучасне філософсько-теоретичие пізнання суспільства здійснюється за
допомогою системи філософських категорій: людина, суспільство, сус
пільне буття, суспільна свідомість, виробництво, праця, діяльність,
інтерес, культура цивілізації, прогрес, відносини тощо, що складають
теоретичну модель суспільства. Основа сучасної теорії суспільного
процесу – система філософських категорій – допомагає науковому пізнанню
минулого та сучасного розвитку.
Питання про адекватне відображення в теорії реальної історії складне.
Мова йде про істинність теоретичного знання, про суспільство, що
безпосередньо повністю не співпадає з конкретно-історичним суспільством.
Важливо знайти спосіб застосування теорії до конкретної багатоманітної
дійсності. Соціальна філософія на місце конкретно-історичного
суспільства ставить і вивчає її ідеалізований об’єкт, ідеалізовану
модель суспільства. Ясно, що ідеалізована модель відрізняється від
живого суспільства. Але в ідеалізованій моделі відбиваються основні
властивості конкретного суспільства, необхідні зв’язки і відносини,
очищені від випадкових та неістотних властивостей, зв’язків та відносин.
Теоретичний аналіз дозволяє в ідеальній моделі розкрити суть
конкретно-історичного суспільства. В тенденції розвитку та
функціонування суспільства як цілісної системи. Пізнання суті та
тенденції розвитку конкретно-істо-ричпого суспільства, по-перше,
допомагає правильно поставити конкретну суспільну проблему, і, по-друге,
дає орієнтир в науковому пошуку її розв’язання.
У соціальній філософії виділяються основні теоретичні моделі
суспільства. Ідеалістична модель суспільства, заснована па визнанні
вирішальної ролі ідей, міфів, духовності у згуртуванні людей в єдине
ціле – суспільство. Видів ідеалістичної моделі багато: буддизм у
Стародавній Індії та інших східних країнах, що вважав кінцевою метою
людського життя – вічне блаженство; конфуціанство у Стародавньому Китаї,
що ставило основою існування суспільного життя моральність з її золотим
правилом: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі, і тоді зникне
ненависть у державі, зникне ненависть у сім’ї». Вчення Конфуція про
людинолюбство як основу суспільства дозволяє вважати його
родоначальником філософії соціальної злагоди; платонізм Стародавньої
Греції, чітко виражений концепцією ідеальної держави (суспільства)
Платона, побудованої на моральному принципі справедливості. Ідеї
освіченого розуму лежать в основі концепції суспільства німецької
класичної філософії. Іммануїл Кант у трактаті «Ідея загальної історії»
обґрунтовує думку про те, що знаходження людиною засобів до життя і
навіть її здатність розуміння, швидкий розум і добра воля мають бути
власною справою людини, а історична закономірність – лише аналогічна
закономірності природи. За Іммануїлом Кантом, суспільство є умовою
самореалізації людини.
Засіб, що природа користується для розвитку людських нахилів, – це
антагонізм (недоброзичливість у спілкуванні людей), оскільки зрештою є
причиною їх законного порядку. Опір іншим у суспільстві спонукає всі
сили людини до перших істинних кроків від грубості до культури, що є
суспільною цінністю людини. У суспільстві, завдяки незлагодженості та
просвітництву, утверджується образ думок, здатний перетворити грубі
природні задатки в моральні. Іммануїл Кант осмислює ідеї розвитку
суспільства, правової держави, структури влади, вважає, що найбільша
біда, яку люди спричиняють одне одному невгамовною свободою, –
незлагодженість між людьми – вимушує їх вступати до громадянського
суспільства. Вся культура й мистецтво, що прикрашають людство, найкращий
суспільний устрій – плід нетовариськості. Нетовариськість веде до
суспільного прогресу й вічного миру на шляху об’єднання людей у
конфедерацію.
Оригінальні ідеї про суспільство розвинув Георг Гегель. Його
ідеалістична концепція суспільства має наукове пояснення багатьох явищ і
процесів, закономірностей об’єктивного Духу, по суті, розкривалися
закономірності суспільного розвитку, що проявляються за допомогою
діяльності окремих людей, їх взаємозв’язків, стосунків та
взаємовідносин; у розвитку особи та суспільства доводилася їх єдність; у
пізнанні Абсолютної Ідеї і суспільного процесу розкривалася ідея свободи
людини. Історія суспільства – результат діяльності окремих людей; кожна
окрема людина прагне реалізувати свої інтереси і мету, створює щось
нове, над яким і не замислювалась. Людина активна, і ніщо велике не
здійснюється без пристрасті. Історія суспільства – не що інше, як
історія народів. Георг Гегель розкриває суть і роль праці у формуванні
економічних відносин. Економічні відносини вважаються основою
соціального розшарування людей і виникнення соціальних відносин.
Методологічними принципами пізнання суспільства Гегель обрав історизм,
об’єктивність і монізм.
Теологічна модель суспільства – різновид ідеалістичної моделі.
Найповніше сформована у середні віки Августіном Блаженним у творі «Про
град Божий», Ансельмом Кентерберійським у трактаті «Чому Бог людина?» та
Фомою Аквінським у книзі «Про могутність Бога». Багато віків релігійна
концепція домінувала у духовному житті суспільства. На основі релігійної
ідеї існували теократичні держави, де єдність суспільства
забезпечувалась однією вірою, що стала державною релігією.
Натуралістична модель суспільства, за якою людське суспільство –
природне продовження розвитку Космосу, її джерела – у соціальній
філософії Арістотеля, який висунув ідею про природне походження
соціального розшарування людей. Панування і підлеглість – не тільки речі
необхідні, але й корисні. Уже безпосередньо з моменту народження деякі
істоти відрізняються тим, що одні з них нібито призначені до
підлеглості, інші – до владарювання. Елемент владарювання і елемент
підлеглості – загальний закон природи. Цей же принцип неминуче повинний
панувати і в усьому людстві.
Ідеї Арістотеля про суспільство увійшли в соціальну концепцію Томаса
Гоббса про природне право кожного на всіх. Погодження інтересів людей
засноване на суспільному договорі, зреченні кожного права володіти самим
собою і передачі такого права такому-то мужу і такому-то зібранню мужів.
Коли ж таке станеться, множинність називають об’єднанням, спільністю –
державою. Томас Гоббс підкреслює: громадянські права – це ті ж природні
права, перенесені на державу. Держава створена людьми і залежить від
людей, а не від волі Бога. Ідеї Томаса Гоббса розвивають у «Суспільному
договорі» Жан-Жак Руссо, Йоганн Гердер у творі «Ідеї до філософії
історії людства» та ін. Йоганн Гердер стверджує, що держава пішла від
природи, в якій закладена гуманність (мета суспільства), і підтримує
ідею вирішальної ролі географічного середовища у розвитку суспільства,
введену в соціологію Шарлем Монтеск’є. Традиції витлумачуються ним як
передумови суспільного, колективістського прагнення людей займатися
освітою, бути духовно зрілими. Високо цінується роль винаходів у
способах добування засобів до життя, особливо в суворих кліматичних
умовах. У соціальній концепції Йоганна Гердера, як і багатьох інших
філософів, є чимало ідей наукового пояснення суспільства.
Своєрідну, матеріалістичну концепцію суспільства запропонував Карл
Маркс. Застосований принцип визначальної ролі суспільного буття стосовно
суспільної свідомості та інших форм людської життєдіяльності дозволив
Кар-лу Марксу показати суспільство, основу якого складає матеріальне
виробництво засобів до життя, у розвитку і в історичній спадковості.
Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний
та духовний процеси життя взагалі. У вченні Карла Маркса суспільство
розглядається як цілісний організм. В центрі знаходиться людина –
суб’єкт діяльності. Якщо людина одночасно і творець, і продукт
суспільства, то її суть – сукупність всіх суспільних відносин. Висновки
Карла Маркса про природу соціального знаходили підтвердження у практиці
розвитку капіталізму. Тоді ж однодумці Маркса, його послідовники
звертали увагу на ряд серйозних недоліків його вчення. До них відносили
перебільшення ролі класової боротьби у суспільному розвитку, постулат
про диктатуру пролетаріату, абсолютизацію економічного фактора ролі
суспільства стосовно окремої людини (це згодом вилилося в установлення у
ряді країн тоталітарних режимів) тощо. Не викликає поваги авторитарний
дух вчення, нігілістичне ставлення до інших концепцій, що мали багатий
історичний досвід вивчення суспільства.
Сучасні теорії суспільства враховують досягнення усіх напрямків світової
соціальної думки: екзистенціалізму, герменевтики, культурології тощо. У
сучасній соціальній філософії України робляться спроби створити
адекватну модель соціуму, засновану не на первинності суспільного буття
чи суспільної свідомості, а на визнанні їх рівнозначними (тотожними)
факторами суспільної життєдіяльності. Для неї характерні гуманістичне
спрямування і визнання того, що провідним началом суспільства є індивід
і загальнолюдські цінності, а залежними є класові, національні інтереси
та інтереси інших спільностей. Це плюралістично-толерантна система, що
враховує світовий досвід методолого-філософського розуміння дійсності.
Щоб сформувати об’єктивну наукову концепцію суспільства як системи, а
не еклектичну суміш поглядів, необхідно визначити основні принципи, що
цементують теоретичну модель у певну цілісність.
У концепції суспільства, як цілісної соціальної системи, важливу роль
відіграє принцип об’єктивності. Принцип об’єктивності передбачає уявляти
суспільні явища такими, якими є в дійсності, в реальному житті в усіх їх
взаємозв’язках, суперечностях і тенденціях розвитку. Це не означає, що
філософ зобов’язаний бути безпристрасним побутописцем. Проте його
інтереси не повинні приводити до перекручення об’єктивних суперечностей,
провідних тенденцій розвитку і соціальних відносин. Принцип
об’єктивності вимагає всебічного врахування властивостей і відносин. А
це свідчить про його єдність з принципом системності. Неможливо
адекватно відтворити суспільство як систему без врахування цілісності
суспільства, без виявлення зв’язків і відносин, без відображення у
розвитку і взаємозв’язку системотворчих елементів – виробництва,
соціально-класових відносин, держави, особистості, сім’ї, суспільного
буття, суспільної свідомості, культури, формації, цивілізації. Всебічний
аналіз кожного з них – неодмінна умова розуміння самої системи,
взаємозв’язку і взаємовідносин її компонентів, дозволяє побачити
суспільство як цілісну систему зв’язків та стосунків. Але суспільство –
система, що розвивається самостійно. Об’єктивно можна її відтворити лише
тією теорією, що включає принцип розвитку.
Принцип розвитку в аналізі компонентів уможливлює розкриття внутрішнього
джерела розвитку суспільства, показ того, що перехід суспільства з
одного стану в інший визначений не тільки ним самим, але й умовами його
буття; лише ті зміни суспільства, що розкривають його власні можливості,
що є у згорнутому стані, і є самопородженням і саморозвитком. Саме в
цьому полягає зміст поняття суспільства як системи, що саморозвивається.
А ті зміни, що зумовлені зовнішніми факторами, не входять до поняття
саморозвитку суспільної системи. Суспільство, як систему саморозвитку,
можна відобразити в дії і лише за допомогою системи знання. Кожному
стану суспільства відповідає певна система понять, а моменту
перетворення старого стану у новий – відповідають поняття складніші за
змістом. Тим самим у теорії точно відображаються історичний процес і
джерела розвитку, конкретні форми та тенденції.
Отже, суспільство – суперечлива система. Одна з умов об’єктивного знання
про суспільство – пізнання об’єктивних суперечностей і відображення їх у
теорії. Істотно зауважував Георг Гегель: «Суперечність є критерій
істини, відсутність суперечностей – критерій помилковості». Принцип
суперечності – органічно входить до методології соціальної філософії і
взаємодіє з іншими принципами. Розвивати ж поняття суспільства означає
розвивати розуміння відображених суспільних суперечностей. Пізнання
суперечностей необхідне для пояснення розвитку суспільства через його
джерело, а також для управління суперечностями в інтересах людини. Такі
функції виконують принципи гуманізму та загальнолюдських пріоритетів.
У сучасній філософії немає єдності у визначенні кількості методологічних
принципів для досягнення істини. Можна погодитись з тими філософами, які
вважають, що принципів повинно бути не багато, але досить для
забезпечення розвитку думки. Сучасна соціальна філософія, спираючись на
методологічні принципи, показує суспільство як особливий спосіб життя
людей, головні компоненти якого – людина, свідомість, діяльність і
спілкування, суспільні відносини. Генетично-функціональний зв’язок між
компонентами приводить до утворення предметно-духовного світу культури.
Постійні пошуки відповідей на питання: що таке суспільство, що таке
людина, яка становить основу життєдіяльності суспільства, привели до
певних визначень і концепцій суспільства і людини в філософії.
Незважаючи на розбіжність визначень суспільства, природи соціального
процесу, принципи вивчення явищ, суті дають можливість з’ясувати
найзагальніші тенденції розвитку суспільства.
в сивій давнині зверталась увага па діяльність людини та її роль у
житті суспільства. У стародавньому Китаї золоте правило Конфуція: робити
добро і користь, а роль праці у житті людей визначав: особистим
прикладом – спонукай людей працювати. В античній Греції філософ
Арістотель говорив, що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї
за її ділами, оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору
дотримувалась. Тут Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення
людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але
поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу
буття найґрунтовшше з’ясовано в німецькій класичній філософії. Іммануїл
Кант, потім Йоганн Фіхте роз’ясняють зміст людської діяльності як спосіб
соціального буття і як основу культури. Глибоко і грунтовно концепцію
діяльності людини як основи предметного світу культури розробив Георг
Гегель. Пізніше її прагнули усвідомити чимало філософів. Саме в
діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена
К’єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про
символічно-знакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса
Вебера і Толкотта Парсонса про соціальну дію тощо. І хоч кожен з
філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на
тому, що діяльність – засіб, умова, рушійна сила і джерело формування
соціальності.
Історія людського суспільства, його матеріальної та духовної культури
становить процес реалізації діяльніснотворчого ставлення людини до
світу. В матеріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли
від полювання та рибальства до виробничого господарства – землеробства
та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури – до великого машинного
виробництва і від машинного виробництва – до сучасної науково-технічної
революції. В історії суспільства діяльність привела до корінних змін в
економічній, соціальній і політичній сферах. У духовній культурі творча
діяльність ламала старі програми науки, картини світу, ідеали і норми
наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і
стилі мистецтва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи
виховання, що забезпечують потреби суспільства.
Діяльність – багатопланова система. Основними видами діяльності, що
забезпечують існування суспільства як системи, виступають
матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному
процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповнюють одна одну, як
засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного
освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші
класифікації діяльності. В залежності від її об’єктів, виділяють
економічну, політичну, педагогічну, охороноздоровчу та інші види
діяльності. В залежності від суб’єктів діяльності називають національний
рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо. Можна співвідносити
діяльність з об’єктивним ходом історії, і тоді характеризувати її як
прогресивну, реакційну, консервативну, революційну, контрреволюційну. На
основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну
(антисуспільну), законну і незаконну, моральну і аморальну.
Співвідносячи діяльність з процесом розвитку, виділяють творчу
діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу. Із всіх форм
діяльності основні – матеріально-виробнича, соціально-політична по
перетворенню суспільних відносин та інститутів і діяльність по
відтворенню і розвитку людини. Саме в матеріально-виробничій,
політичній, духовній сферах діяльності здійснюється практичне
перетворення всієї суспільної системи. Сукупність об’єктивних зв’язків
між ними становить суть суспільної системи і визначає закони її
існування і розвитку. Суспільні відносини виступають як форми суспільної
діяльності, визначають характер, мету, напрямок і соціальний зміст
суспільної діяльності.
Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відображення
дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов діяльності;
інформування і організація суб’єктів діяльності; формування спонукань,
мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм.
Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна
свідомість, визначення мети, прогнозування і програмування, інформаційна
діяльність. В історії філософії діяльнісна суть людини знайшла
відображення у поняттях діяльність, праця, виробництво. Найширше за
обсягом є поняття діяльність, що вироблене для визначення взаємодії
суспільної людини з навколишнім світом. Згодом відбувається розподіл
діяльності на два відносно самостійні види: матеріальну та духовну.
Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує
людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу;
моральна діяльність формує в людині норми поведінки; філософія і релігія
забезпечують світоглядні та інші смисложиттєві потреби людини. Поняттям
діяльність визначається будь-яка доцільна активність людини, що
відображає спосіб соціального буття. Для конкретизації діяльнісної суті
людини, зв’язаної з перетворенням природи для задоволення життєвих
потреб людини, вживається поняття праця.
Праця, трудова діяльність є такою взаємо дією між людиною та природою,
в результаті якої за допомогою доцільного впливу людини на природу
відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя.
Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця
визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це
процес їх безпосередньої взаємодії. У соціально-філософському значенні
праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця
-споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх
суспільної організації. У праці формуються зв’язки і взаємозалежності
між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну
солідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші
соціальні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.
У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз
людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного
виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб
суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру.
В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної
праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що
забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому
числі охорона здоров’я і соціальне забезпечення, виробництво духовних
цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що
забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної
життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.
Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер,
формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і
здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.
Дальше осмислення суспільства як системи зв’язане з аналізом її
цементуючого ядра – способу виробництва. Спосіб суспільного виробництва
– це спосіб створення і відтворення суспільної людини (індивіда) і
людського суспільства, соціуму. За структурою – це система взаємодіючих
елементів матеріального (технологічного та економічного) і духовного
суспільного способу виробництва, їх єдність. Не зводячи всіх основних
причин існування суспільства до матеріального виробництва, соціальна
філософія вважає безсумнівним: матеріальне виробництво – системотворчий
компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність.
Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів
існування людей, що здійснюється певним способом. На відміну від
політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її
властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття
спосіб виробництва і його складові – продуктивні сили та виробничі
відносини – для дослідження суспільства і підходить до способу
виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає
взаємозв’язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія
виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових
та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи. У такому
аспекті спосіб матеріального виробництва виражає суть суспільного
виробництва і його роль у розвитку суспільства.
Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом
з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти.
Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють
відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид
життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя. Вироблений у соціумі
спосіб виробництва (поряд з природними умовами) забезпечує не лише
соціальні умови життєдіяльності суспільства, але й соціальний спосіб
життя й діяльності конкретного індивіда. Кожний індивід засвоює
соціальний досвід, мову, культуру і відповідно з ними здійснює працю.
Ось чому, навіть працюючи наодинці, індивід діє як істота суспільна.
Ніхто не вільний від тієї системи суспільного виробництва, що індивід
застає при народженні, оскільки у суспільному виробництві формується
суспільство, тобто сама людина в її суспільних відносинах. Відомий
соціолог Еміль Дюркгейм підкреслює, що суспільна праця забезпечує
єдність суспільства, є джерелом соціального зв’язку людей, джерелом
життя і багатства людини.
Отже, спосіб виробництва – це матеріальна система, що, зрештою,
функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія суспільства в
певному розумінні є історією зміни способів виробництва. Це добре видно
на прикладі історії технологічного способу виробництва, як єдності
матеріально-технічного способу виробництва, як єдності
матеріально-технічної основи та технологічних відносин: в історії
людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи
виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний,
інформаційно-комп’ютерний. І кожен з них характеризується специфічними
знаряддями праці, характером праці і системою організації праці. За
привласнюючого способу виробництва знаряддя праці були ручними; за
аграрно-ремісничого – залізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини,
гончарний круг; за індустріально-комп’ютерного – автоматизована техніка.
дктивних сил та виробничих відносин суспільства. Продуктивні сили
суспільства – це поняття, що вироблене для позначення змісту суспільного
виробництва. Складовою частиною продуктивних сил є люди, які здійснюють
виробництво і засоби виробництва, за допомогою яких люди виробляють
матеріальні засоби до життя. Роль елементів продуктивних сил у процесі
виробництва не однакова. Головна продуктивна сила – люди. Без людей
ніякі засоби праці не можуть функціонувати: машини ржавіють і
руйнуються, виробничі будівлі розвалюються. Щоб люди – учасники
суспільного виробництва, могли успішно виробляти засоби до життя, мусять
мати певний рівень знань виробництва, тобто знань конкретних засобів
праці, технології виробництва, спілкування у виробничому колективі тощо.
Для рішення виробничих завдань повинні володіти певними умінням та
навичками використання засобів виробництва та організації виробництва на
основі розподілу та кооперації праці. Все накопичується у процесі
суспільного виробництва і у вигляді конкретно-історичного виробничого
досвіду передається від покоління до покоління. Людина у виробничому
процесі освоює необхідну їй міру досвіду. Отож, до складу продуктивних
сил включається і виробничий досвід. Тільки володіючи знаннями,
уміннями, навичками та виробничим досвідом, людина може
характеризуватися як продуктивна сила, як суспільна (соціальна) сила.
Засоби виробництва також складні за структурою. Це засоби праці, що
включають: знаряддя праці, якими людина безпосередньо впливає на
природу, та умови праці – виробничі приміщення, склади, транспорт тощо.
До складу продуктивних сил входить предмет праці – природний матеріал,
що підлягає обробці, земля, корисні копалини, метал тощо. Сукупність
засобів та предметів праці утворює засоби виробництва. У структурі
продуктивних сил є і жива праця (праця трудівників), і уречевлена праця
(система засобів виробництва). Ці компоненти взаємозв’язані. Недооцінка
чи перебільшення ролі будь-якого з них приводить до тяжких наслідків.
Особливо трагічними наслідками закінчується абсолютизація техніки і
недооцінка людини, її виховання, освіти, духовної культури, соціальної
сфери. Продуктивні сили, як змістовна сторона способу виробництва, є
інструментом впливу суспільства на природу, показником ступеня
оволодіння людиною силами природи.
Другу сторону способу виробництва становлять виробничі відносини. Це
особливий тип відносин, що виникає в процесі матеріального виробництва.
Саме виробничі відносини визначають систему суспільної організації
діяльності. Під виробничими відносинами розуміють: по-перше, соціальну
форму суспільного виробництва і, по-друге, засіб впливу людей один на
одного. Інакше кажучи, це відносини, стосунки між людьми, їх специфіка
полягає в тому, що виробничі відносини, є відносинами між людьми з
приводу засобів виробництва (предмети праці, знаряддя праці, засоби
праці) і продуктів праці, їх третя особливість: виробничі відносини
матеріальні, оскільки складаються у сфері матеріального виробництва
об’єктивно, поза і незалежно від волі і свідомості людей. Це не означає,
що люди вступають у суспільні виробничі відносини несвідомо. Вступати у
виробничі відносини людей спонукають об’єктивні умови, незалежні від
свідомості, волі людей обставини, що склалися у суспільстві. Серед таких
умов вирішальними є рівень і характер розвитку продуктивних сил, що
люди, народжуючись, отримують у готовому вигляді. Продуктивні сили
вимагають саме такої, а не іншої форми виробничих відносин. Існують
чотири види виробничих відносин: відносини з приводу безпосереднього
виробництва; відносини з приводу розподілу; відносини з приводу обміну;
відносини з приводу споживання.
У чому виявляється специфіка виробничих відносин як відносин з приводу
речей? У тому, що виробничі відносини виникають лише тоді, коли виробник
об’єднується зі знаряддями праці, взагалі із засобами виробництва. Без
такого об’єднання не може початися виробничий процес. Виробник швидше за
все може безпосередньо об’єднатися з засобами виробництва в тому
випадку, коли виробничі засоби є його власністю. Коли ж виробничі засоби
належать іншим людям, тоді це поєднання залежить від волі їх власника.
Отже, люди вступають у виробничі відносини в залежності від форми
власності. Відносини з приводу власності на засоби виробництва
визначають характер усіх видів виробничих відносин. В історії
суспільства відомі форми власності: особиста, групова, приватна,
державна, суспільна. І кожна впливає на організацію виробництва і на
весь спектр суспільних відносин.
Аналіз сучасних соціальних структур показує, що продуктивні сили
успішно розвиваються лише тоді, коли їх рівню розвитку і характеру
відповідають адекватні виробничі відносини. Така закономірність діє
постійно. Але виробничі відносини не завжди відповідають продуктивним
силам, їх вимогам. Чому? Тому, що продуктивні сили, як зміст суспільного
виробництва, розвиваються безперервно: справа в тому, що найважливіший
елемент продуктивних сил – людина постійно прагне задовольняти дві
потреби – полегшувати працю і підвищувати її продуктивність. Людина
безперервно удосконалює і створює нові знаряддя праці, технологію
виробництва. Від примітивного кам’яного рубила людина прийшла до
сучасних автоматичних знарядь праці – роботів і робототехніки. Для
роботи з новими знаряддями праці необхідні знання, уміння і навички їх
застосування. Ось чому йде процес постійного удосконалення всіх
елементів продуктивних сил, аж до того, що знання стають науковими, а
наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу.
У середині XX ст. відбувається науково-технічна революція, що
перетворила увесь виробничий процес і саму людину. Нові продуктивні сили
вимагають нових виробничих відносин. Але продуктивні сили залежать від
відносин власності. А відносини власності, як свідчить історія, не
змінюються швидко. Тому виникає невідповідність, між продуктивними
силами, що пішли вперед, і відсталими у розвитку виробничими
відносинами. Застарілі виробничі відносини стримують розвиток нових
продуктивних сил. Виникають суперечності між продуктивними силами та
виробничими відносинами, а потім конфліку між ними, що розв’язується
шляхом заміни застарілих виробничих відносин новими. А оскільки носіями
виробничих відносин є люди з їх інтересами власності, а власники чинять
опір зміні форм власності, заміні застарілих виробничих відносин новими,
то виникають соціальні конфлікти. Соціальні конфлікти ведуть до
перевороту спочатку на виробництві, а потім у всьому суспільстві, що
називається соціальною революцією. Соціальні революції розв’язують
соціальні конфлікти. Нові виробничі відносини відкривають простір для
розвитку продуктивних сил, прогресивного функціонування суспільного
виробництва. Відбувається зміна рабовласництва феодалізмом, феодалізму
капіталізмом, капіталізму більш прогресивним устроєм тощо. Порівняно з
феодальними капіталістичні приватновласницькі виробничі відносини є
прогресивнішими. У ХІХ-ХХ стст. капіталістичні відносини стали
панівними. Існує і друга закономірність взаємозв’язку продуктивних сил і
виробничих відносин: активний зворотний вплив виробничих відносин на
продуктивні сили суспільства. Цей вплив подвійний: по-перше, коли
виробничі відносини відповідають характеру та рівню розвитку
продуктивних сил, їх потребам, тоді виробничі відносини справляють
позитивний вплив на розвиток продуктивних сил, є їх рушієм і
суспільства; по-друге, коли ж виробничі відносини старіють, перестають
відповідати продуктивним силам, відстають від них, тоді виробничі
відносини стають гальмом розвитку продуктивних сил і суспільства. У
закономірностях способу виробництва вирішальна роль належить соціальній
діяльності людини, що створює і продуктивні сили, і виробничі відносини,
і саму людину, весь світ соціального буття. Це дуже важливо враховувати,
аналізуючи суспільство за умов сучасної науково-технічної революції.
Науково-технічна революція – результат тривалої еволюції науки і
техніки, суспільного виробництва. Ще у XVIII ст. науково- технічний
прогрес, об’єднавши наукову й технічну думки, забезпечив розвиток
механічного, машинного виробництва, що відкривало практично необмежені
можливості для технологічного застосування науки. На рубежі ХІХ-ХХ стст.
необмежені можливості науки привели до створення передумов
науково-технічної революції: по-перше, природничо-наукові передумови
почали складатися з відкриття електрона, радію, перетворення хімічних
елементів, створення теорії відносності, квантової теорії, що означало
проникнення у мікросвіт та у світ велетенських швидкостей. Стався
переворот і в філософських поглядах на матерію та наукову картину світу;
по-друге, під впливом використання електрики, радіо, атомного ядра
об’єднуються зусилля науки, промислового виробництва у масштабах
держави, що стало матеріально-технічною передумовою науково-технічної
революції; по-третє, створюються і соціальні передумови: утвердження
соціального, економічного, воєнно-політичного лідерства найбільших
держав світу. За таких умов з середини XX ст. науково-технічний прогрес
перейшов до якісно нового етапу, що називається науково-технічною
революцією. Науково-технічна революція – докорінний переворот у
продуктивних силах суспільства: науці, техніці, людині. Революція в
науці (в тому числі в природознавстві, технічних та
суспільно-гуманітарних) полягає в тому, що наука стала безпосередньою
продуктивною силою. Революція у техніці полягає у переході від
механізації виробництва до автоматизації, комп’ютеризації та
інформатизації. Техніка та наука сплелися у таку нову єдність,
цілісність, в якій техніка дедалі більше опосередковується логічно, а
логіка – технологічно. Техніка набуває наукового характеру і стає базою
розвитку науки. У такому сплетінні докорінно змінюється людина як
головна продуктивна сила, стає науково-мислячим організатором і керуючим
виробничими процесами. Внаслідок науково-технічної революції в
продуктивних силах сталася революція у всьому суспільному виробництві: з
простого процесу праці виробництво стає технологією застосування науки.
Почалась технологічна епоха, що справляє вирішальний вплив на розвиток
всього суспільного життя (Вальтер Ціммерлі).
Особливість сучасної ситуації не в наявності змін техніки, а в їх
якості, у тому способі зміни техніки, що відбувається: по-перше,
постійне прискорення змін, скорочення часу практичної реалізації ідей та
відкрить: якщо ідея фотознімку реалізувалася лише через 100 років
(1839), телефону – через 56, радіо – 35, то у 40-х роках XX ст. ідея
атомної бомби – через 6 років, лазера -5, транзистора – на протязі року.
Які тут швидкі та значні зміни, видно з того, що сучасники протягом
одного покоління пережили такі нововведення, як радіо, автомобіль,
літак, телевізор, атомна техніка, космонавтика; по-друге, розповсюдження
сучасної техніки в усьому світі нівелює особливості культур та способів
життя; по-третє, сучасна наука, техніка, людина, суспільство, природа,
культура опинилися в такому тісному сплетінні, що визначити кожне з них
можливо лише у їх взаємовідносинах. Із такого сплетіння сформувалися
гібридні утворення інформаційно-теоретичного типу – біотехнологія,
молекулярна біологія, виникла віртуальна реальність.
Інформаційно-комп’ютерна революція характеризується такою технологією,
що дозволяє створити комп’ютери, що вміщуватимуть у кожному
мікропроцесорі до 100 мільйонів транзисторів і виконуватимуть до 2
мільярдів команд за секунду; по-четверте, техніка – особливо знаряддя
праці – перетворила докорінно всі сфери життя. Техніка, зазначав Ернст
Кант, антропологічна, складова частина людини, продовження її
біологічних органів, примножує її здібності накопичувати досвід і
втручатися в дійсність; вся історія людства, зрештою, є історією
винаходів прогресивніших, раціональних знарядь праці. Знаряддя ж праці
складають м’язову систему виробництва і є важливішим показником
ставлення людини до природи. Суспільні епохи розрізнюються не тим, що
виробляють, а тим, як виробляють, якими знаряддями праці. Але знаряддя
виробництва – лише частина всієї техніки, підрозділами якої є побудова,
транспортна, інформаційна.
За умов науково-технічної революції наука стає матір’ю провідних галузей
виробництва, що складають основні напрямки розвитку: енергетика,
біонізація технічних процесів (електроніки, хімії), радіотехніка,
ракетобудування, космізація різних видів виробництва, комп’ютеризація,
генна інженерія, нові технології, пов’язані зі створенням автоматичних
систем управління тощо. Генеральний напрямок науково-технічної революції
– комп’ютеризація та інформатизація всього життя суспільства як системи.
Розвиток основних напрямків науково-технічної революції впливає на всі
сфери суспільного життя – економічну, соціальну, політичну, побутову,
духовно-практичну, викликаючи соціальні наслідки.
Отже, революція в науці та техніці і в технології суспільного
виробництва – особливо їх комп’ютеризація і інформатизація, як ядро
автоматизації, що уможливлює управління виробничими процесами закритого
типу, а також обробка величезного масиву інформації для прийняття
оптимальних рішень, – складають технологічну суть науково-технічної
революції.
За умов науково-технічної революції творча діяльність людини докорінно
змінює не лише суспільне виробництво, але й саму людину: має можливості
стати багатшою інтелектуально, естетично, духовно-практично,
світоглядне. Соціальна суть науково-технічної революції зв’язана з
істотними змінами учасника суспільного виробництва – робітника, техніка,
інженера, організатора виробництва, управляючого, – його виробничої
діяльності. Під впливом науково-технічних змін визначились нові
особливості суспільного виробництва, що істотно вплинули на виробника:
насиченість процесом і результатом науково-технічних досліджень –
кібернетичними устаткуваннями, біотехнологією, інформатикою, що змінюють
місце і роль людини у виробництві; новий характер і зміст праці – що є
дедалі більш творчим, спирається на сучасну науку; якісно нова – наукова
організація праці, автоматизована система управління. Сучасне
виробництво – це новий, науково-технологічний процес, де діють
науково-технічні знання, психологічні, моральні та світоглядні якості
виробників. Усе це докорінно змінило відносини між людиною та природою,
сформувало нову систему: суспільство – Людина – техніка – навколишнє
середовище, яка вимагає глибокого філософського осмислення. Отже,
соціальна суть науково-технічної революції – це кардинальні зміни місця
і ролі людини в системі суспільного виробництва, характеру і змісту його
праці. Людина – головний вимір науково-технічної революції, її
інтересами і життєдіяльністю вимірюються соціальні зміни, що вимагають
свого філософського осмислення.
Соціальні наслідки науково-технічної революції багатоманітні і
суперечливі у всіх сферах суспільного життя: комп’ютерно-інформаційна
технологія одночасно викликає творчі і руйнівні соціальні процеси.
Філософське осягнення й покликане завчасно розкрити обидві тенденції з
метою сприяння творчості і обмеження руйнування.
По-перше, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу означає,
що наука дозволяє добувати предмети праці з такими властивостями, яких у
природі ще не було (синтетичні волокна, надтверді сплави тощо).
Наука змінює знаряддя праці і технологію виробництва, виникають
електроніка, інформатика, космічне виробництво, мікропроцесори,
біотехнологія, роботи. Сучасний виробник мусить володіти мінімумом
наукових знань. Формується потреба в гуманістичних орієнтирах і
цінностях. По-друге, революція в техніці веде до нового суспільного
поділу праці, до зміни місця і ролі людини у виробництві: фізичні і
багато розумових рутинних функцій виробника передаються техніці;
внаслідок такого становища внутрішнього суб’єкта виробництва виробник
стає над виробництвом як регулятор, наладчик, програміст, управляючий
виробництвом. Тим самим кваліфікований виробник витісняє
некваліфікованого, що стає безробітним і мусить вирішити дві проблеми:
працевлаштування та перекваліфікацію.
По-третє, зміна характеру та змісту праці виражається у посиленні
творчих, пошукових функцій, у збільшенні частки висококваліфікованих
робітників (наладчиків, програмістів, електриків) та спеціалістів
(інженерів, техніків, лаборантів, наукових працівників), зайнятих
обслуговуванням автоматичної техніки і технології. Виникають проблеми
підготовки таких виробників та проблема засмічення навколишнього
середовища, виснаження ресурсів життєдіяльності; нарешті,
комп’ютеризація виробництва викликає багато професійних захворювань:
органів зору, дихання, нервової системи, гіпотонії тощо. Вихід – у
гуманізації виробництва, підвищенні відповідальності за впровадження
техніки, критерієм чого мусить бути ефективність, надійність, здоров’я,
безпека, якість суспільства та навколишнього середовища, розвиток
особистості.
По-четверте, насиченість виробництва науковими ідеями,
висококваліфікованими спеціалістами, науково-дослідними лабораторіями
посилює небезпеку ризику, наприклад, генної інженерії: наскільки
безпечним є вихід нових живих істот па свободу? Чи можливо безпечно
розв’язувати соціальні проблеми технократичним способом? І знову виникає
потреба гуманізації виробництва: наслідки виробництва мають відповідати
постійності історично-людського буття па Землі (Хане Йонас).
?????????Т?Т??
?
?
¬
???лишнє середовище. Впливаючи на навколишнє середовище, людина прагне
пристосуватись до неї до плодів своєї ж діяльності. Відбувається
безперервна самоадаптація людини, яка й становить її справжнє буття.
Тобто, формується культура життя у створеному людиною середовищі. І для
її блага необхідно, щоб це середовище стало життєздатним. У культурі, що
саморозвивається, – важливіше джерело розвитку людини. Разом з
соціальними інститутами, технікою, соціальними технологіями і культурою
людина утворює нову цілісність, яка потребує філософського осмислення з
точки зору цілісності та історизму.
По-шосте, соціальні наслідки науково-технічної революції у сфері освіти
та виховання. Комп’ютеризація та інформатизація суспільного життя
викликає проблему: кого і як готувати для сучасного виробництва. Інженер
майбутнього має такі ж суспільні завдання та відповідальність за свою
діяльність, як і лікарі, педагоги, поліцейські, філософи: його робота
мусить бути гуманною щодо людини, суспільства, екології, менш за все
мусить бути «накачаним» технічними знаннями, що, до того ж застаріють ще
до закінчення вищого навчального закладу. Інженер повинен бути
соціально-відповідальним фахівцем, а це формується не освітою і
вихованням, а критичним самоусвідомленням техніки, технології,
виявленням її суспільної суті. Стає невідкладною потребою формування
етики науки і техніки, етики вченого, що сприятиме розв’язанню питань
співвідноснії істини і добра, істини і краси, свободи наукового пошуку
вченого і соціальної відповідальності науки і влади. Стає необхідним
діалог мікропроцесора і людини.
Науково-технічна революція прискорює структурні зрушення у
співвідносинах сфер людської діяльності: перекачування трудових ресурсів
з сільського господарства в промисловість, а з промисловості – у сферу
науки, освіти, обслуговування. Цим зумовлений процес урбанізації,
концентрації та міграції населення, зміна способу життя. Отже,
змінюється соціальна структура суспільства. Скорочується питома вага
сфери виробництва, зростає сфера послуг. Виник новий вид виробництва -.
індустрія дозвілля.
Скорочується робочий час і збільшується вільний час, що веде до змін
всієї життєдіяльності індивіда. Змінюється духовно-культурна сфера
суспільства, чому немало сприяє забезпечення персональними комп’ютерами.
Під впливом масифікації культури та її демасифікації формується якісно
інша культура. В галузі політики комп’ютеризація та інформатизація
ведуть до розширення можливості безпосередньої участі кожного
громадянина у демократизації суспільства, у розширенні індивідуальної
свободи. Разом з тим посилюється небезпека всеохоплюючого контролю за
діяльністю особистості з боку правлячої верхівки суспільства, а іноді і
маніпулювання людьми. Науково-технічна революція змінює спосіб життя
кожної людини: формуються банки знань доступні для всіх, інформаційна
епістемологія впливає па інтелектуальну діяльність особистостей, дедалі
глибше у товщі верств проникає інтернет; все багатоманітнішою стає
віртуальна реальність, що несе непередбачений вплив па людську психіку і
непередбачені наслідки негативного плану.
Нарешті, під впливом науково-технічної революції всі народи втягуються
до міжнародного поділу праці, взаємодії у вирішенні глобальних проблем,
зокрема екологічної, освіти, тілесності, духовності тощо. Отже,
соціальні наслідки сучасного етапу науково-технічної революції можливо
лише гуманізувати всією світовою спільністю, зробити гуманними відносини
між людьми.
Глибшому аналізу суті суспільства, структури і законів розвитку сприяє
поняття сус пільні відносини. Проблема суспільних відносин — основна.
Багатоманітність відносин досліджували Платон і Арістотель,
середньовічна патристика і мислителі ХУІІ-ХУІП стст., класична німецька
філософія і марксизм, сучасні філософи. В філософії розкривається суть
діяльності людей, показується, що суспільні відносини – складна і
багатопланова система. Спираючись на історико-філософський досвід,
сучасна соціальна філософія вважає джерелом суспільних відносин людську
життєдіяльність. Праця, втілена в її продуктах, з’єднує людей у єдине
ціле, перетворює життєдіяльність у життєдіяльність суспільних істот.
Суспільно-історичний процес – це сплав діяльності і суспільних відносин,
де перетворюються, по-перше, навколишнє середовище (природа), по-друге,
соціальні структури, по-третє, сама людина. Тобто діяльність і суспільні
відносини пронизують усі сфери суспільства – економічну, політичну,
соціальну, духовну, культурно-побутову. Люди вступають у стосунки під
впливом своїх потреб і інтересів. Тому правомірно вважати, що відносини
є індивідуальними, особистими. А оскільки особа завжди включена в
соціальну групу і певною мірою виражає інтереси групи, то відносини між
індивідами водночас є і соціальними (суспільними) відносинами. Суспільні
відносини – поняття для визначення необхідної суспільної форми людської
діяльності, перетворюють практичну діяльність людей у
суспільно-історичну практику. Практика об’єднує діяльність і суспільні
відносини в єдине ціле, конкретно-історичний процес. Не протиставлення
чи безоглядне ототожнення діяльності та суспільних відносин, а принцип
єдності – непорушна методологічна настанова пізнання суспільства як
системи.
На відміну від інших соціальних зв’язків, суспільні відносини завжди
виступають як зв’язки між суб’єктами з приводу тих чи інших предметів:
матеріальних речей, ідей цінностей, моральних і правових норм тощо.
Формуються відповідні предметні суспільні відносини: матеріальні,
духовні, ціннісні, морально-правові, естетичні, релігійні. Суб’єктами
діяльності в історії суспільства є й окремі особи, і історичні
спільності (сім’я, рід, класи, нації та ін.), стійкі об’єднання та
інститути людей (держава, партії) і суспільство. Суспільними формами їх
діяльності є багатоманітні суспільні відносини. За ознакою суб’єкта
діяльності суспільні відносини поділяються на сімейні
(родинно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні.
У питанні про характер та взаємозв’язок суспільних відносин можливі
різні підходи. Можна поділити всі відносини на матеріальні, як
первинні, і похідні від них соціально-політичні та духовні. Але таке
рішення не завжди переконливе. Справа в тому, що духовні форми (наука,
мистецтво, релігія тощо) у конкретно-історичному процесі часто
визначають життєдіяльність людини і напрямок розвитку суспільства.
Справді, чи можливо ігнорувати духовні відносини у виробництві?
Виробництво, як трудова діяльність, в системі суспільних відносин має не
лише базові економічні відносини. До системи виробництва входять і
відносини правові, моральні, організаційні, соціально-психологічні тощо,
хоча в процесі аналізу структури виробництва виділяється насамперед
матеріальне виробництво, а разом з ним продуктивні сили і виробничі
відносини. Плюралізм у розумінні суспільних відносин та їх взаємозв’язку
забезпечує умови глибшого проникнення в їх суть та в суть суспільства як
системи.
Дальший аналіз суспільних відносин, що визначають суспільство як
систему, зв’язаний з поняттям сфера суспільного життя. Поняття сфера
суспільного життя означає основні елементи суспільної системи. Взаємодія
між ними забезпечує розвиток суспільства у напрямку до гармонійної
цілісності, порушення ж цієї взаємодії веде до конфліктів та деформацій
суспільства. У соціальній філософії досліджується діалектика сфер
суспільного життя: матеріальна, що охоплює процеси матеріального
виробництва, включаючи науково-технічний прогрес і технологічну
революцію; соціально-політична, що включає взаємовідносини, інститути і
процеси соціальних груп, класів, націй, держав тощо. У цій сфері
відбуваються різні явища і процеси: еволюція, революція, реформи,
класова боротьба, війна. Функціонують у суспільній сфері інститути:
політичні партії, класи, суспільні організації, держава. Духовна сфера –
духовний світ людини і суспільства – ідеї, погляди, уявлення та інші
духовні явища. Культурно-побутова, де здійснюється виробництво і
функціонування культурно-побутових цінностей, виховання, освіта,
організація дозвілля та вільного часу. Усі сфери суспільного життя,
будучи діалектичне взаємопов’язаними, розвиваються і за своїми
внутрішніми законами. У центрі кожної з них свій суб’єкт – реальна
суспільна людина, життєдіяльність якої об’єднує ці сфери в єдину
суспільну систему і яка є метою суспільно-історичного розвитку.
У реально функціонуючій суспільній системі «знімається» питання про
вирішальну роль матеріально-виробничої сфери життя: кожна сфера
необхідна і в потрібний момент виконує провідну роль у життєдіяльності
суспільної системи як соціального організму, соціальної цілісності. Але
абсолютизація будь-якої з них в управлінні суспільством чревата згубними
наслідками – утвердженням тоталітаризму, бездушного технократизму,
екологічних катаклізмів тощо. Соціально-філософська теоретична модель
суспільства орієнтується не на ту чи іншу сферу суспільства, а на
поняття спосіб життя, що синтезує всі сфери життєдіяльності суспільства
і соціального індивіда, включаючи стиль життя людей, якість життя,
рівень життя тощо.
Спосіб життя – це система всієї сукупної життєдіяльності людей у
певних суспільних умовах. Характер способу життя визначається всією
системою діяльності та спілкування людей, усіма соціальними умовами:
продуктивними силами, суспільними відносинами, знаннями, системою норм і
цінностей, традиціями. У ньому найповніше виражається якість життя
суспільного індивіда, спосіб активного привласнення ним суспільних умов
життя і створення свого світу. Це спосіб виявлення соціального в
індивідуальному – єдиній і незаперечній основі всіх соціальних процесів,
форм буття. Спосіб виявлення його суті. На це орієнтується принцип
індивідуальності – важливіший методологічний принцип аналізу суспільства
як системи.
Отже, суспільство – це не якась існуюча поза людиною система, а
повнокровний спосіб життя, в якому особистість реалізує свої можливості.
Спосіб життя – це категорія соціальної філософії, що виражає спосіб
існування людини. У способі життя, як у індивідуальному, виявляються не
лише загальні і особливі умови суспільства, але й історично визначена
суть людини. Підводячи підсумок аналізу суспільства як системи,
підкреслимо: суспільство, по-перше, – система всіх суспільних зв’язків і
відносин. По-друге, суспільство — така система зв’язків і відносин, за
допомогою якої люди здійснюють свою життєдіяльність і своє відтворення.
Немає інших умов і засобів забезпечення людського життя, крім
суспільства. По-третє, суспільство становить відносно незалежно від
людей цілісне утворення, як суб’єкт соціальної діяльності.
3. Джерела та рушійні сили суспільного розвитку
Саморозвиток суспільства означає лише ті зміни, що є результатом
розгортання власних можливостей, власних інтересів. А це означає, що
джерело розвитку суспільства є в самій системі суспільства. Розвиток
самої ж системи суспільства – це самопородження суспільства. Всі дії
людей в суспільстві відбуваються на основі спільності інтересу. Інтереси
ж людей надзвичайно суперечливі, органічно вплетені в
соціально-політичні, моральні, духовні, і навпаки, духовні охоплюють і
матеріальні інтереси, вимоги тощо.
В суспільному виробництві важливішими відносинами є відносини з приводу
власності – інтересів власності. Суперечності власності визначають всі
інші суспільні суперечності, а їх розв’язання – основне джерело розвитку
суспільства в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній і
духовній. Такий соціальний процес триває від первісного до сучасного
цивілізованого суспільства. Таке становище і в сучасному суспільстві. До
такого висновку привів історичний пошук джерел розвитку суспільства.
Джерело розвитку розглядали Геракліт і Зенон, Платон і Арістотель,
пізніше – Бенедикт Спіноза та інші, стверджуючи, що природа є причиною
самої себе. Представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант,
Георг Гегель, Людвіг Фейєрбах, підсумовуючи пошуки джерел розвитку з
давніх-давен до XIX ст. побачили їх в суперечностях.
Всебічно аналізуючи джерела розвитку суспільства, соціальна філософія
вбачає їх у суперечливій єдності внутрішнього та зовнішнього: предмет
розвивається завдяки внутрішнім суперечностям за рахунок перероблення
умов його буття. Принцип суперечності виражає суть джерел розвитку
суспільства. В капіталістичному суспільстві це видно на прикладі
взаємозв’язку вартості та споживчої вартості. Мета сучасного капіталіста
– одержання додаткової вартості. Але товар не існує без споживчої
вартості. Тому капіталіст зацікавлений в виробництві товарів заради
самозростання вартості. Дбаючи про зростання вартості, капіталіст
зацікавлений і одночасно не зацікавлений у виробництві споживчої
вартості. Отже, ці дві сторони товару взаємно доповнюють і, водночас,
виключають одна одну. Капіталіст використовує не лише виробництво, а й
інші шляхи одержання додаткової вартості (лихварство, спекуляція), а
іноді застосовує навіть скорочення виробництва товарів. У результаті
науково-технічної революції, автоматизації та комп’ютеризації
виробництва капіталіст переходить до одержання додаткової вартості не за
рахунок інтенсифікації праці, а за рахунок зростання продуктивності
праці. Тому капіталіст збільшує капіталовкладення у робітника як головну
продуктивну силу: праця істотно інтелектуалізується, звільнюється від
механічних нетворчих елементів. Економіка дедалі більше орієнтується на
людину та її потреби. І все це відбувається на основі економічних
законів, а не через зовнішнє втручання, тобто економічна система
капіталізму перетворюється на органічну цілісність, що саморозвивається,
сама продукує умови свого буття і закономірно переростає у вищу
соціально-економічну форму суспільного життя. Словом, внутрішні
суперечності капіталістичного суспільства – джерело саморозвитку і
перетворення в інші форми суспільного буття. Класичний приклад розвитку
капіталізму шляхом розв’язання суперечностей – виникнення акціонерної
власності, розвиток якої веде до ліквідації приватної власності.
Капіталізм, створивши акціонерну та інші форми асоційованої власності,
виходить за межі класичного капіталістичного суспільства, залишаючись
капіталізмом. Капіталізм пристосовує ці форми власності для себе і тим
зміцнює себе, розв’язуючи гострі суперечності, тим самим перестає бути
класичним капіталізмом, хоч і не соціалізмом. Перетворюється в такий
капіталізм, всередині якого виникають передумови соціалізму.
Неокапіталізм породжує такі структури, що служать капіталізму. За своєю
природою здатні реалізувати функції соціалістичного суспільства.
Розв’язання суперечностей – основного джерела розвитку суспільства – не
обов’язково відбувається у вигляді конфронтації або кровопролитної
революції, а може здійснюватися шляхом реформ. Це стало поштовхом для
формування концепції гармонійних суперечностей, що є в колективі, сім’ї,
у життєвому процесі, де існує гармонійна єдність суперечностей. Для
нормального функціонування суспільства як системи, що саморозвивається
необхідна відповідна єдність приватної, суспільної та інших форм
власності. Суперечності власності – важливіше джерело розвитку
суспільства.
Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил
соціального процесу. Багато філософів сходяться на думці, що ідеї
правлять світом. Основою ідеалістичного розуміння розвитку філософії
вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи
античності. Представники релігійної філософії з часів Середньовіччя до
сучасності головною рушійною силою суспільства вважають Божественний
Розум. Представники географічного визначення – Шарль Монтеск’є, Генрі
Бокль, Лев Мечніков вважали, що головна рушійна сила соціального
прогресу – географічне середовище. Істотний поворот у тлумаченні
проблеми здійснило вчення Карла Маркса, який вказав на матеріальні
фактори суспільного розвитку, що безпосередньо зв’язані з
суперечностями, які сприяють саморозвиткові суспільства. Це необхідні
тривало діючі причини. Поняття рушійних сил розвитку протилежне поняттю
гальмуючих сил. До рушійних сил відносять досить різноманітні суспільні
явища: продуктивні сили; спосіб виробництва та обміну, тривалість дії
великих мас людей, класів, народів, класову боротьбу, революції,
потреби, ідеальні мотиви. У сучасній соціальній філософії немає єдності
думок про поняття і суть рушійних сил та їх компонентів. Одні вважають
рушійними суперечності, другі – сукупність інтересів, треті – діяльність
усіх учасників історичного процесу: соціальні спільності, їх
організації, індивідів, видатних людей тощо. Під рушійними силами,
насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами.
Спонукальними мотивами е потреби та інтереси. Потреба – внутрішні між
необхідністю існування системи і обмеженістю внутрішніх можливостей її
забезпечення. Для задоволення потреби людина змушена вступати у певні
зв’язки з навколишнім світом і своєю діяльністю задовольняти існуючі
потреби: у засобах до життя, знаряддях праці, в системі суспільних
відносин та інших потребах.
Плідною є доктрина методологічного індивідуалізму, що визнає вирішальну
роль кожного індивіда суспільства, протистоїть концепції провідної ролі
видатної особи і концепції, за якою вирішальна роль належить «долі
народу», «духові епохи», «духові нації» тощо. Карл Поппер визначає, що
методологічний індивідуалізм — незаперечна доктрина, з якою всяке
колективне явище належить розуміти як результат дій, взаємодій,
сподівань і думок окремих людей і як результат створених ними традицій.
Лев Толстой у «Війні і мирі» показав мізерність усіх дій і рішень
Наполеона, Олександра Кутузова та інших великих лідерів 1812 року перед
логікою подій. Лев Толстой справедливо вказує на велике значення рішень
і дій численних невідомих індивідів, які брали участь у борні, спалили
Москву і придумали партизанський спосіб боротьби. Але письменник
переконаний, що за численними діями окремих людей криється наперед
визначеність історичних подій, що можна назвати долею народу,
історичними законами. Лев Толстой майстерно поєднав методологічний
індивідуалізм з колективізмом.
Різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, продуктивні
сили, спосіб виробництва та обміну, поділ праці, дії великих мас людей,
народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо
– все це соціальна філософія вважає рушійними силами розвитку
суспільства. Рушійні сили розвитку суспільства тісно переплітаються з
об’єктивними та суб’єктивними факторами історії, з діяльністю людей, з
суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним
визначенням з комплексом всіх факторів, що визначають розвиток:
функціонування суспільства. Діяльність людей виступає рушійною силою
розвитку суспільства, адже історія більшості людей, тобто діяльність
індивідів, соціальних спільностей, народів тощо є історією життя і
функціонування суспільства. Адже в людській діяльності – усі закони
суспільного розвитку, вся логіка процесу суспільного розвитку.
Суспільство – це діяльність, творчість людей.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини? Рушійною силою дій кожної
людини, будь-якої соціальної спільності (соціальної верстви, професійної
групи, покоління тощо), суспільства як соціальної системи, кожного
соціального інституту, що функціонує в тому чи іншому суспільстві
(держава та її владні структури, різні системи та соціальні інститути),
соціальні спільності людей (сім’я, рід, плем’я тощо) виступає інтерес.
Інтерес є реальним фактором соціальних дій, подій, звершень, що стоять
за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів,
соціальних спільностей. Умовами життя людей, їх спільностей, місцем і
роллю в системі суспільних відносин визначається і сам зміст інтересу.
Адже інтерес, за висловом Клода Гельвеція, є всесильним чарівником, який
змінює вигляд будь-якого предмета, бо якщо світ фізичний підпорядкований
закону руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу.
Єдиним мотивом людської діяльності, підкреслював Поль Гольбах, є
інтерес. Філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель інтерес зв’язували з
різноманітними формами діяльності людей відзначали конструктивно-творчу
роль інтересу в суспільному розвитку, бо інтерес – стимул – реакція на
стимул – мотив дії – сама дія.
рушійної сили.
Поняття суб’єкта суспільного розвитку формувалося протягом тисячоліть.
Давні мислителі вважали суб’єктом видатних державних діячів. Релігійна
філософія під суб’єктом розуміє Бога. Георг Гегель – Світовий Розум.
Марксистська філософія – живих людей, що створюють матеріальні та
духовні блага, продовжують рід, створюють суспільні інститути тощо.
Сучасна соціальна філософія вважає важливішим суб’єктом суспільства –
окремого індивіда. Саме з конкретних потреб, інтересів і мети соціальних
індивідів сплавляються потреби, інтереси і мета суспільства.
Об’єднуючись за інтересами, окремі індивіди вступають в інтеракції,
формують свою особистість, соціальну активність. Такі спільності
індивідів як сім’я, рід, плем’я, народність, нація також є суб’єктами
історичного процесу. Індивід, як складова соціальних спільностей, має
свою якість і не розчиняється у спільностях. Усі ці суб’єкти є водночас
рушійними силами історії. Роль же видатних осіб оцінюється неоднозначне:
Бертран Рассел вбачає в їх діяльності вирішальний фактор історичного
процесу. Габріель Моно віддає перевагу еволюції економічних умов та
соціальних установ. Істина ж — на їх межі в єдності природно-соціальних
умов, суспільних потреб і якостей конкретної особистості. Саме їх
сплетіння і породжує видатних історичних осіб як суб’єктів історії.
Значна роль у визначенні суб’єктів розвитку суспільства належить поняттю
соціальна група, що відображає сукупність людей, об’єднаних спільними
інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп
належить сім’я, первісні виробничі об’єднання, учнівські групи,
військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи –
колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі
соціальні спільності – рід, плем’я, народність, нація, верстви, страти,
класи, об’єднані корінними інтересами і є вагомими суб’єктами історії.
Історичний досвід міжкласових стосунків потребує глибокого осмислення.
Особливої уваги заслуговує поняття інтелігенція, зміст якого істотно
змінився – від прошарку між класами в радянський період до істотної
рушійної сили, суб’єкта суспільного розвитку. Важливу роль суб’єкта
суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує
рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили
умови для об’єднання кількох родів у плем’я. Функціонування спільної
економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем’я відчутним
суб’єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних
стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з
потреби збереження спільності людей та їх традицій у єдиному
соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження
єдиної ментальності людей – свідчить про фундаментальну роль народності
як суб’єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому способі
всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний
психічний склад, провідну ментальність, економічні зв’язки, які,
взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації. Існують різні
концепції нації як суб’єкта історії. Найпоширенішою є марксистська
концепція, що вважає націю соціальну спільність людей зі спільною
територією, економікою, мовою, культурою, особливостями характеру.
Поширюється етнічна концепція нації, де акцентується її природне
походження: нація – етнос є біофізичною реальністю, втіленою у соціальну
форму, її суть є енергія живої речовини, що сформувалася під впливом
енергії Сонця, радіоактивної енергії Землі і енергії Космосу. Сукупність
енергетичних потоків зумовлює однакову вібрацію біотоків у певній
цілісності людей. Так виникають своєрідні соціальні групи, з яких
формуються етноси, а з етносів – суперетноснація. Ця позиція Льва
Гумільова приваблива і має підстави, але принижує роль діяльності людей,
соціально-політичні та культурні основи нації, які лежать в
соціологічній концепції нації. Обидві концепції слушні. Адже нація – це
спільність людей, що формується на органічній єдності території,
етнічного складу, (самосвідомості, мови, історії, традицій), економіки,
культури, психології. В Україні популярна концепція політичної нації, що
формується переважно на основі спільності політичних інтересів.
Поняття спільностей як суб’єктів історії інтегруються поняттям народ.
Народ – центральне поняття соціальної філософії, що визначає об’єднану в
державу широку спільність людей – нації, класи, етнічні групи, соціальні
верстви тощо. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші
поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду
націй. Народ – головний суб’єкт суспільно-історичного розвитку. З ним
спілкується творча еліта, керівна еліта, які не мають права проводити
ідеї, що суперечать інтересам народу. Не всі філософи поділяють таке
розуміння народу. Так, ряд філософів вбачає у народі руйнівну силу
(Ортега-і-Гассет), конгломерат зневірених індивідуалістів (Еріх Форм),
пасивну масу невігласів (Джон Макдональд). Але ніхто не спроможний
заперечити історичний досвід творчої діяльності народу. Звертаються
філософи до поняття покоління як суб’єкта історії.
Отже, проблема суб’єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних
умовах підвищується роль людства як суб’єкта історичної дії. Досвід
свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх
спільностей, як суб’єктів історії, складають індивіди.
ального розвитку. Фактор – одна з обставин, що бере участь у визначенні
соціального процесу. Евристичне значення фактора полягає в тому, що
фактор допомагає визначити всю сукупність визначальних обставин
розвитку. Між поняттями рушійної сили та історичного фактора багато
спільного: обидва відбивають явища визначення суспільства. Тому інколи
ці поняття вживаються як тотожні. Серед основних факторів суспільного
розвитку – людський розум, географічне середовище, народонаселення, дух
епохи, техніка, спосіб виробництва матеріального життя, творча свобода
особистості. Усі ці фактори заслуговують уваги при аналізі суспільства
як системи, що саморозвивається.
4. Філософія історії та її еволюція
Термін філософія історії вперше застосував французький філософ XVIII
ст. Франсуа Вольтер. Але спроби визначити суть та напрямок розвитку
суспільства виникали ще в стародавній період. Усі видатні філософи –
водночас видатні історики, а видатні історики -водночас видатні
філософи. І все ж між історією та філософією історії – є суттєві
відмінності. Історія, як наука, вивчає минуле суспільства у всій його
повноті, конкретності та багатоманітності. Філософія ж історії,
охоплюючи суспільний розвиток у цілому, відокремлює основні тенденції та
особливості його, характерні для всієї історичної цілісності і для
важливіших її етапів, ставить питання про сенс історії, її єдність та
багатоманітність. Перше історичне знання синкретичне,
історико-філософське, а першими історіософами є Геродот і Платон,
Фукідід і Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон і Августін Блаженний.
Основними проблемами філософії історії виступають проблеми життя та ролі
дійових осіб в історії. Досліджувалось історичне буття людей в соціумі,
його істинна суть. Визначались основні сюжетні пошукові лінії: вивчення
класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин,
економічного та соціально-політичного розмежування (Огюстен Т’єррі,
Франсуа Гізо, Огюст Мін’є); визначення закономірного і прогресивного
характеру історичного процесу (Франсуа Гізо, Фрідріх Шлоссер);
дослідження ролі економічних та соціально-політичних факторів історії
(Франсуа Гізо, Георг Маурер, Сен-Вікторський Гуго); розробка методів
аналізу історичних досліджень (Леопольд Ранке, Микола Грот); створення
цілісних моделей всесвітньої історії, визначення закономірностей її
розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах
(Іммануїл Кант, Георг Гегель, Карл Маркс, Макс Вебер, Вільгельм Дільтей,
Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер).
XX ст. збагатило історіософію творами визначних мислителів – Карл
Ясперс, Питирим Сорокін, Михайло Грушевський, Бенедетто Кроче, Бертран
Рассел, Карл Поппер, Моріс Корнфорт. Історичне мислення – важливіша
складова соціально-філософського освоєння суспільства, розкриває джерела
етно-національних конфліктів, прогнозує нововведення, економічні та
соціально-політичні реформи, є теоретичною основою організації і
ефективності державної системи управління.
є центральним, оскільки є важливішим методологічним принципом, що
створює можливості виявлення джерел історичних явищ, закономірності
суспільного розвитку. Спираючись на поняття історизму, філософія історії
вивчає історію суспільства як свій предмет. Оскільки ж реальна історія
безкінечно багатоманітна складовими та їх еволюцією, предметом філософії
історії є не безпосередня життєдіяльність індивідів, а певна ідеальна
модель, в якій відбивається ця життєдіяльність. І розуміється ідеальна
модель по-різному. Спочатку під соціальною історією розуміли історію
політики -взаємовідносин соціальних класів, держав. Пізніше її
ототожнювали з історією повсякденності – виробництва, побуту, звичаїв,
способу життя, традицій. Згодом предметом філософії історії стали
розглядати глибинні процеси суспільного життя, в тому числі еволюцію
духовності людини, що не менш, ніж об’єктивні фактори, зумовлюють
життєдіяльність людей в соціумі та їх історію. І справді, у будь-яку
історичну епоху поведінка людей у суспільстві зумовлена, зрештою, тією
картиною світу, системою цінностей, культури, що утвердилася в їх
свідомості. Починаючи з Макса Вебера, соціальну історію розуміють як
історію культури, релігії, традицій, звичаїв. Невипадково більшість
істориків перекваліфікувалися на культурологів.
Отже, предметом філософії історії е історія єдності відносно
самостійних явищ: історія подій, повсякденності та людського духу. Проте
не всі вчені поділяють ідеї історичного мислення, його евристичні
можливості. Теоретики позитивізму – Рудольф Карнап (1891-1970 рр.), Отто
Нейрат (1882-1945рр.), Бертран Рассел (1872-1970 рр.), Карл Поппер
(1902-1993 рр.) заперечують принцип історизму. Так, Карл Поппер обмежує
історизм дослідженням конкретних історичних фактів і відкидає історизм
як визнання універсальних законів історії. А тому наукова теорія
історії, на думку Карла Поппера, неможлива.
Історичні знання давно зафіксували ритм та «повторення» історичних подій
через 4, 12, 36, 100, 144 роки. Так сформувалася ідея циклів –
маятникоподібних, колових, спіралеподібних, хвильових, а разом з тим і
загальна траєкторія суспільного розвитку. Що є фундаментом історичного
розвитку? Одні вважають — культура (Питирим Сорокін), інші – цивілізація
(Жан-Жак Руссо), треті – суспільна формація (Карл Маркс). Карл Маркс
розглядав історію людства як закономірний природничо-історичний процес
прогресивної зміни суспільних формацій – первіснообщинної, азіатської,
рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, основу яких
становить спосіб виробництва засобів життя. Зміна формацій – лінійний,
спрямований революційний процес. Це – об’єктивний підхід до історії, що
не повно враховує суб’єктивність. Марксистський погляд на майбутнє
заслуговує на критичний перегляд. Але концепція історизму міцно ввійшла
в соціальну філософію – від Августіна Блаженного до сучасності. Августін
Блаженний зв’язував історичний характер соціуму з Богом, Георг Гегель –
з абсолютною ідеєю, Карл Маркс – з внутрішніми факторами історичного
процесу суспільства. Простежуючи історію розвитку суспільства, Карл
Маркс вводить поняття суспільна формація, що стає одним з наріжних в
контексті концепції. Поняття суспільно-економічна формація досить вдале,
охоплює відразу два зрізи людського суспільства – суспільство як процес
і як стан, структуру системи відносин, стосунків між людьми. Коли ж
розглядати формації Землі, то визначається певний її стан, пласт, процес
формування. І якщо суспільство – найвища, найрозвинутіша соціальна форма
руху матерії, то соціальна форма руху суспільства є найвищим ступенем
розвитку природи, а сама історія є частиною історії природи, становлення
природи людиною. Отже, суспільство – найзагальніше поняття для
характеристики світу людини і відмежування його від світу природи.
Суспільно-економічна формація характеризує уже не світ людини в усьому
його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше
формоутворення всередині певного світу людини. Карл Маркс відзначаючи,
що суспільні відносини, при яких виробляють індивіди продукти,
змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів
виробництва, продуктивних сил, доходить висновку, що виробничі відносини
у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами,
суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному
ступені історичного розвитку. Античне суспільство, феодальне
суспільство, буржуазне суспільство – такі сукупності виробничих
відносин, кожна з яких разом з тим знаменує особливий ступінь
історичного розвитку людства. Термін суспільно-економічна формація,
точніше економічна суспільна формація, використовується Карлом Марксом
для визначення первісного суспільства. Для визначення первісного
суспільства Карл Маркс користувався терміном суспільна формація.
Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільства Карл Маркс називає
суспільно-економічною формацією, порівнюючи з буржуазним суспільством.
Суспільно-економічна формація частіше трактувалася як сукупність
виробничих відносин, суспільна формація – як сукупність суспільних
відносин. Використовуються і терміни історична формація, економічна
формація, формації суспільного виробництва. Отже, основними значеннями
формації у Карла Маркса є: по-перше, історично визначена сукупність
суспільних відносин; по-друге, економічна структура суспільства взагалі;
по-третє, ступінь історичного розвитку суспільства: первинний –
докласове суспільство; вторинний – класове; третинний – безкласове
суспільство, історичний тип суспільства і його різновиди (формації).
Основні ж значення формації дещо інакше подаються Володимиром Леніним,
який вказував, що суспільно-економічна формація є сукупність виробничих
відносин, що суспільна формація історично визначена сукупність
суспільних відносин і що суспільно-економічна формація жива, стержнем її
є система виробництва. Пізніше формаційний підхід до історії
вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонизм. В
сучасних умовах відбувається наукове переосмислення марксистської
концепції суспільства, визначається її обмеженість та надбання.
Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном
Хабермасом, який вважає головними людськими формами життєдіяльності не
працю, а спілкування і мову. Мова, мовна комунікація і мовне розуміння є
тим надприродним явищем, що забезпечує рівень соціокультурного розвитку,
формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все залежить
від характеру комунікації. Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас
намагається замінити історією комунікативних процесів у трьох основних
сферах людської діяльності: праці, мові та владі. І тут визначальну роль
відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому
історичний процес є соціокультурним процесом навчання, освітою, а
фундаментальна основа соціальності – навчання кожного індивіда. Рівнем
навчання визначається еволюція суспільства, що пройшла чотири суспільні
формації – передвисококультурну, традиційну, капіталістичну і
посткапіталістичну (державно-соціалістичну). Перехід від однієї до
наступної формації відбувається шляхом політичної дискусії, свідомої
заміни принципів суспільної організації, а не шляхом революції.
Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея.
Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії
поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у
свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за
межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як
переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з
дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного
пізнання – розкрити внутрішню активність людського духу. А так як
історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного
історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її
методом є співпереживання. Італійський неогегельянець Бенедетто Кроче
вважає, що люди у творенні історії керуються об’єктивним духом, який і
належить вивчати історикам. Історія людей є історією ідей. Головними
силами історії є п’ять світоглядів: католицизм, авторитаризм,
демократизм, комунізм і лібералізм. Близько до неогегельянства є
неотомізм, що в основу історії суспільства покладено ідею Бога. Так,
французький філософ Жак Марітен вбачав у історичному процесі
підпорядкування Божому провидінню і його гуманістичний зміст. Така
єдність Божого та земного – умова забезпечення інтегрального гуманізму
суспільства. Його пріоритетами є: солідарність підприємців і трудящих в
межах корпорацій, «персоналістська демократія», християнізація духовної
культури; екуменічне зближення релігій. Причиню людських страждань є
втрата сенсу життя через відхід від Бога. А тому прилучення до слова
Божого є єдиною стежиною людей до гуманізму та сенсу історії.
Особливе місце в еволюції філософії історії посідає Франкфуртська школа
– Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе. Проголосивши
аутентичними спадкоємцями марксизму, франкфуртці фактично відкидають
матеріалістичну теорію історичного процесу, заперечують її евристичні
можливості, зв’язують з нею історичні помилки (соціалістична революція,
диктатура пролетаріату), нищення гуманних ідей людства – істини,
свободи, справедливості. Цікаву концепцію сформулював французький
філософ Раймон Арон на основі поняття розуміння. Розуміння «вмонтовує» в
теорію історії поняття про причинність, випадковість, свободу тощо.
Історичне пізнання – це пошук в минулому себе та інших. Варіантів пошуку
безліч. Тому історія не може стати об’єктивною, а є інтерпретацією
істориків, а тому завжди релятивістська. Історія людства – це
ірраціональний перебіг подій, де немає фундаментальних законів, єдності
світової історії, суспільного прогресу. Модель майбутнього суспільства,
за Раймоном Ароном, індустріальне суспільство без соціалізму,
міжнародних робітничих рухів, марксизму-ленінізму. Німецький
філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер створив концепцію всесвітньої
історії не на суб’єкт-об’єктному її розумінні, а на понятті існування
людини в пануванні свободи, як істинному бутті. Світова історія – це
буття народу в світі: у своєрідній системі символів, цінностей,
принципів, міфів. Зміст зафіксовано в мові і передається від покоління
до покоління у традиційних звичаях. Завдання традиції – залучити молодь
до розуміння міфу. Так формується цілісність народу, зберігається
історичність як буття у світі. Суть історизму – ідейно-моральна та
духовно-світоглядна єдність поколінь, що через віки несуть і втілюють у
предметно-практичні форми культури свою однаковість – ментальність, що
відрізняє їх від інших народів світу, забезпечує їм рівноправне
співбуття в лоні всесвітньої історії. Сенс світової історії народу –
зберегти задану міфом єдність землі, неба, смертних і богів.
Історіософія Мартіна Хайдеггера співзвучна з українською ментальністю і
сучасними реаліями України. Близько до хайдеггерівської є концепція
історичного процесу німецького філософа Карла Ясперса. Суспільна історія
розпочинається з людини, її духовності, заснованої на вірі. Дух
забезпечує цілісність цивілізації, єднає народи у прагненні до свободи,
застерігає від раціональних утопій. Ця концепція протистоїть і теорії
циклів Освальда Шпенглера і матеріалістичній теорії Карла Маркса: теорія
циклів, за Ясперсом, роз’єднує народи, а матеріалістична теорія
недооцінює духовність. Дещо в іншому цивілізаційному ракурсі розглядає
історичний процес англійський соціолог Арнольд Тойнбі: циклічність – це
послідовна генеза локальних цивілізацій, з однаковими циклами
народження, зростання, катастрофи, розлад, загибель. Врятувати західні
цивілізації можна лише шляхом посилення релігійно-духовних засад та
моральних факторів суспільного життя.
Історія суспільства – це відповідь на виклик Логоса Божественного
закону. Осягнення історії і є розуміння суті божественного виклику, а
розуміння у кожної людини своє. Історію рухає творча еліта. Цивілізація
прийде до загибелі, бо її руйнують економічні та політичні суперечності
наддержав. Люди повинні милосердно об’єднатися на засадах вселюдських
пріоритетів та моральних цінностей. Таку ж орієнтацію пропонує
американський філософ Френсіс Фукуяма на основі лібералізму. В сучасних
умовах лібералізму загрожують релігія і націоналізм. Майбутнє історії
сумне: наступає кінець історії.
Розпад СРСР та соціалістичної співдружності держав Східної Європи
виявив історичну обмеженість марксистської формаційної концепції
розвитку людства. Цивілізаційна теорія в основному розроблялася
немарксистськими мислителями. Формаційне членування історії людства,
попри свої недоліки – однолінійної спрямованості, абсолютизації
матеріальних факторів, соціалізації особистості тощо, сприяло глибокому
аналізу важливіших факторів суспільного розвитку: суть соціального,
праця, мова, суспільне буття, суспільна свідомість, основні сфери
суспільного життя, суспільні відносини тощо. Проте за межами
формаційності залишилися явища духовного порядку, властивості
особистості, індивідність життя, що знекровлювало цю концепцію.
Обмеженості формаційності переборює цивілізаційний підхід до історії.
Історія людської цивілізації демонструє єдність долі народів та світових
культур. Повернення України та інших країн соціалістичної співдружності
в загальноцивілізаційне русло – безальтернативне. Теоретична і практична
проблема – в іншому: на яких засадах соціального життя здійснювати
поворот.
гальноісторичному досвіді, вираженому фундаментальними поняттями: праця
і власність, соціальна справедливість і влада, громадянська культура і
особиста свобода. Ці поняття є головними цивілізаційними засадами теорії
і цивілізаційного суспільства.
Однією з головних засад є праця. Цивілізованим вважається суспільство,
де власний добробут і соціальний статус людина набуває завдяки своїй
праці; друга засада – власність як основа людського Я. Цивілізаційним є
суспільство, що забезпечує плюралізм форм власності за , домінуючої ролі
приватної власності. Третє соціальне явище цивілізації – влада: лише
правова державна влада сприяє налагодженню соціального управління,
дозволяє взаємоузгодити волю та дії людей і спрямувати їх на вирішення
суспільних завдань; четверта – соціальна справедливість як визначальний
принцип і норма суспільного життя,, міра соціального добра для кожної
людини – за її заслугами; п’ята – , загальнолюдські пріоритети в
організації життя суспільства; забезпечення культурного прогресу людства
і пріоритету особистості та її духовних свобод – шоста важливіша
цивілізаційна основа суспільства.
Повернення до магістральних шляхів розвитку цивілізації є поворотом до
світової культури як людського способу самозабезпечення особистості та
народу. Мова йде про спрямованість суспільно-історичного процесу на
зламі другого – третього тисячоліття нашої ери: прямує вперед до вищих
щаблів життя, по шляху прогресу, чи назад до первісних його форм. В
сучасних умовах це питання таке ж актуальне, як і двадцять п’ять століть
раніше.
кий напрямок у розвитку, що характеризується переходом від нижчого до
вищого, від менш досконалого до більш досконалого, це самопородження і
самовідновлення суспільства. Саме поняття прогресу нерозривно зв’язане з
тим чи іншим уявленням про характер розвитку і його спрямованість і є
опозицією поняттю регрес. Поняття регрес означає перехід від вищого до
нижчого, від більш досконалого до менш досконалого. Джерелом суспільного
регресу можуть бути різні ілюзорні ідеали, яким не судилося здійснитися,
відсутність теоретичного обґрунтування варіантів досягнення майбутнього,
нехтування історичним досвідом, брак компетентності в організаторів
процесу, брак культурної підготовки учасників процесу. Регрес можуть
спричинити зовнішні сили – природні і суспільні. В період занепаду
суспільства у дію вступають нові сили. Після розв’язання конфлікту
суспільство починає нове сходження щаблями прогресу. Отже, історичний
процес – надто суперечливий.
Ідея соціального прогресу виникає в історіософії античності,
зв’язувалася з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Чіткіш
орієнтири суспільного прогресу виявлені в епоху становлення буржуазного
способу виробництва. Англійський філософ Френсіс Бекон зосередив увагу
на прогресі науки і техніки. Багато цікавих ідей висунули
соціалісти-утопісти – Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Але вперше
теоретично обґрунтував концепцію прогресу французький філософ і
економіст Анн Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії,
що функціонує на основі людського розуму. Звідси – заклик до боротьби з
невіглаством, за розширення кругозору і зростання знань. Клод Гельвецій
закликає знищити невігластво і створити умови для здійснення великих
реформ. Жан Кондор-се визначає теоретичні та методологічні засади
розуміння суспільного прогресу. Рух історії є результатом безкінечної
здатності людства до розуму, що розшифровується як прогрес конкретного
людського знання. Науковий прогрес забезпечує прогрес промисловості, а
прогрес промисловості прискорює наукові успіхи, і такий взаємовплив
повинен бути зарахованим до наймогутніших причин удосконалення людського
роду. Всю історію Жан Кондорсе поділяє па ряд етапів розвитку людського
розвитку: об’єднання племен у боротьбі з природою; відокремлення
землеробства від скотарства, поява писемності; людський розум Греції;
розвиток наук до Середньовіччя, культурне піднесення епохи хрестових
походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від
книгодрукування до секуляризації наук; від Декарта до Французької
республіки; відкрита епоха сучасності на шляху до цивілізації. Головна
проблема – знищення нерівності між націями; друга – встановлення
соціальної рівності; третя – вдосконалення людини. Жан Кондорсе вперше
розробив теорію прогресу людства, головним джерелом якого є розум, а не
матеріальне виробництво.
Ідею прогресу, його суперечності з позицій матеріалізму розглянули Карл
Маркс та його послідовники. Головне – доведення того, що прогресивна
хода людства є природно-історичним процесом зміни суспільних формацій.
Проте не всі історіософи вірили в суспільний прогрес. У філософській
думці окреслено три відносно самостійних лінії заперечення прогресу:
перша – заснована на думці про неповторюваність, унікальність культури
народу (Вільгельм Дільтей, Броніслав Малиновський, Клод Леві-Стросс);
друга – на суперечності прогресу, наявності регресу (Жан-Жак Руссо та
Іммануїл Кант, Бертран Рассел та Арнольд Тойнбі, Питирим Сорокін та
Раймон Арон); третя допускає прогрес тільки в окремих галузях
життєдіяльності людей (Освальд Шпенглер – у циклах цивілізацій, Карл
Ясперс – у галузі науки і техніки). Сучасна філософія ставить питання
про виважене переосмислення проблеми суперечливого характеру прогресу в
аспекті свободи людини.
грес з легітимним насильством з метою впровадження радикальних реформ,
революцій для зміни суспільного ладу (Карл Маркс, Володимир Енгельгардт,
марксисти). Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих
чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер
змін життя шляхом морального самовдосконалення особистості (Махандас
Ганді) та благоговіння перед життям (Альберт Швейцер). Треті вбачають
суть прогресу в природнича-історичному, закономірному процесі розвитку
суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш
високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу
постає як взаємозв’язок потреби та діяльності, або точніше – як
діалектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що
певно ґрунтується на діалектиці суспільного виробництва.
Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші
ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жорстокість і гуманізм,
руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на
якийсь «чистий» суспільний прогрес. Тому здійснення прогресу потребує
постійних теоретичних пошуків, які б узагальнювали соціальний досвід і
нові теоретичні реалії для уникнення соціальних катастроф.
Визначити суть та механізм суспільного прогресу допомагає поняття його
критерію. Просвітники XVII ст. критерієм прогресу вважали людський
розум. Пізніше Георг Гегель – рівень свободи світового духу. Марксисти –
рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, компонентом яких
є людина – головна продуктивна сила. Таке розуміння критерію Суспільного
прогресу надто загальне, не враховує реальних фактів – ефективності
виробництва, рівня споживання матеріальних і духовних благ, розвитку
науки та культури тощо. Крім того, цивілізоване суспільство вважає
людину мірою всіх речей, а об’єктивний критерій – її компонентом (а не
навпаки).
Людський вимір історичних подій містить в собі ментальність народу, що і
є своєрідним ситом, що відсіює усі покидьки історії.
Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм суспільного
прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи –
рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної свободи;
рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її
психофізичного та соціального здоров’я. Синтезуючим покажчиком усіх
таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій показує, в якій
мірі людина може самореалізуватися і забезпечити життєдіяльність
суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного
критерію, кожна суспільна формація чи цивілізація настільки
прогресивніша, наскільки розширює коло прав і свобод особистості,
створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення
її здібностей. Тобто, змістом суспільного процесу є олюднення людини.
З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити висновки:
абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна історична епоха
вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху людині необхідно
переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості
комп’ютерно-інформаційного прогресу вимагають утвердження самоцінності
життя як вирішального критерію суспільного прогресу.
Світ вступає у нову історичну епоху розвитку, де співвідносини
історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І
знову актуалізується питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання
привертають увагу історіософії до проблеми членування історичного
процесу. Суспільство кінця XX ст. філософи розцінюють по-різному:
науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, технологічною
революцією, інформаційно-комп’ютерною революцією,
інформаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спільним
є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є
електронно-комп’ютерна та біотехнологічна технології, інформатизації
усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більш філософів
визначають суспільство як інформаційне суспільство, що започатковує нову
цивілізацію, її називають по-різному – постіндустріальною,
інформаційною, інформаційно-екологічною. Філософію історії непокоїть те,
що всі ці зміни не зробили життя людства щасливішим, безпечнішим.
Наростають почуття невпевненості, розгубленості, страху перед можливим
поневоленням роботами. А це – поживний ґрунт для відродження ідей
фундаменталізму, що фанатично прагне кардинальних змін особистості та
суспільства. Знову експлуатується ідея примусового шляху в демократію, в
капіталізм, комунізм. До того ж пробують це здійснити за допомогою
комп’ютерної техніки і технології. Насильницький характер
фундаменталізму робить його найбільшою загрозою в суспільстві. Отже,
суперечливий хід історії зумовлює філософію історії шукати шляхи
запобігання руйнівних процесів.
Роздуми про майбутнє спричинили в західній соціальній філософії
формування відносно самостійного напряму – футурології з трьома
розгалуженнями: апологетична футурологія, що виправдовує існуюче західне
суспільство на інформаційній основі (Збігнєв Бжезинський) і
ліворадикальна футурологія – прогнозує крах західної цивілізації через
нарощення науково-технічної революції (Анрі Ускоу); реформістська
футурологія – обґрунтовує необхідність конвергенції капіталізму з
соціалізмом (Деніел Белл). Який з напрямів підтвердиться історичним
розвитком – покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії.
Безсумнівним є те, що суспільство – найскладніша система, що входить до
суперсистеми Землі та Космосу. Джерелом суспільства є вектор різних сил:
природних, соціальних та духовних, співвідносний яких змінюються з ходом
історії. В такій ході реалізуються далеко не всі потенційні можливості,
а загальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людство
спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні
всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на
існування відповідно з їх суттю.
ЛІТЕРАТУРА
Андрущенко В. Я., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс
лекцій.— К., 1996.
Бхаскар П. Общество // Социо-Логос.— М., 1991.
Вебер М. Избранные произведения.— М., 1992.
Волков Г. Н. Истоки и горизонты прогресса.— М., 1976.
Деятельность: теория, методология, проблемы.— М., 1990.
Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социоло-гии.- М.,
1991.
Келле В. Ж., Ковальзон М. Я. Теория и история.— М., 1981.
Маркс К. Економічні рукописи 1857-1859 рр. // Маркс К., Енгельс
Твори. – т. 46.
Поппер К. Нищета историцизма.— Вопросы философии.— 1992,— №10.
Сорокин П. Человек, цивилизация, общество.— М., 1992.
Тойнби А. Дж. Постижение истории.— М., 1991.
Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М., 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
