.

Сучасна оцінка вихідних ідей філософії позитивізму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
418 4390
Скачать документ

Реферат на тему:

Сучасна оцінка вихідних

ідей філософії позитивізму.

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є
позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX
ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і
розвивався як течія, що претендувала на аналіз
філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної
революції.

Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє
знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання,
з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської
інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо
конкрет-ними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками,
про їх логічну структуру, мову тощо.

Впливовою в західній філософії течія позитивізму об’єднувала школу
першого історичного позитивізму XIX ст. О.Конта, Д.Ст.Мілля, Г.Спенсера,
і школу другого позитивізму (кінець XIX — початок XX ст.) —
емпіріокритицизму Е. Маха, Р.Авенаріуса і школу неопозитивізму
“Віденського гуртка” М.Шліка, Р.Карнапа, О.Непрата та ін. у 20—30-х
роках XX ст., і школу американського, насамперед “логічного емпіризму” в
40-50—60-х роках XX ст.Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями
англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта
Спенсера (1820— 1903). Погляди останніх стали тією початковою формою
позитивістської філософії, яку назвали “першим позитивізмом”. В кінці
XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники
емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838—1916) та Ріхард Авенаріус
(1843—1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.

Що об’єднує школи позитивістської філософської течії?

Спільність таких програмних філософських настанов як заперечення
“метафізики” (синоніма теоретичної філософії), і, перш за все,
заперечення пізнавального змісту філософських висловлювань: сцієнтизм
(від лат. scientia — знання, наука) — намагання довести, що саме
конкретні науки завдяки аналізу їх змісту можуть дати відповіді на ті
запитання, на які безсила відповісти теоретична філософія.

Навіть із наведених вище прикладів з точки зору часових та просторових
(географічних) характеристик напрямків, видно, що течії, школи
відрізняються ступенем своєї універсальності.

Філософські напрямки матеріалізму й ідеалізму найбільш універсальні.

Матеріалістичні вчення в античній філософії — це й Мілетська школа в
Греції VI ст. до н.е. (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр), і атомістична
теорія Демокріта в V-VI ст. до н.е., це й матеріалістична діалектика
Геракліта в VI — на початку V ст. до н.е. В давньому Римі в першій
половині І ст. до н.е. ми знову зустрічаємося з атомістичним
матеріалізмом у поемі Лукреція “Про природу речей”. Навіть у
середньовічній західно-європейській філософії, коли панували релігія та
ідеалізм, матеріалізм у прихованій формі як тенденція проявлявся в
пантеїзмі як антиподі креаціонізму, в номіналізмі як протилежності
реалізмові.

У філософії Нового часу матеріалізм був основою поглядів Ф. Бекона,
Т.Гоббса, Д.Локка в Англії. У Франції XVIII ст. — матеріалістами були
Д.Дідро, П.Гольбах та інші. В Німеччині XIX ст. — це Л.Фейербах,
К.Маркс, Ф.Енгельс та інші. В XX ст. — це не тільки різні форми
марксистського матеріалізму майже у всіх країнах та континентах, а й
інші форми матеріалізму. Приклади такої ж часової та просторової
універсальності ідеалізму теж переконливі. В давній Греції Піфагор та
Парменід у VI ст. до н.е., Сократ у V ст. до н.е., Платон у V—IVст. до
н.е. В західно-європейській середньовічній філософії Нового часу — це
М.Мальбрант, Б.Паскаль в XVII ст. у Франції, Д.Берклі у XVIII ст. в
Англії. В німецькій класичній філософії — це І.Г.Фіхте, Ф.В.Й.Шеллінг,
Г.В.Ф.Гегель у першій половині XIX ст. У XX ст. персоналізм Е.Хокінга,
Е.Ш.Бройнімена в США, Е.Муньє, Ж.Лакруа у Франції, феноменологічний
ідеалізм Е.Гуссерля у Німеччині тощо.

Інша справа — часові та просторово-географічні ознаки філософських шкіл
і напрямків. Ключовою фігурою марбурзької школи неокантіанства в
Німеччині був Г.Когне (1842-1918). Однодумцями його були П.Наторп
(1854-1924) та Е.Кассірер (1874-1945). Провідником баденської школи
неокантіанства був В.Віндельбанд (1848-1915), а систематизатором його
поглядів був Г.Ріккерт (1863-1936). Обидві школи мали наприкінці XIX —
на початку XX ст. численних послідовників в інших країнах, в тому числі
в царській Росії. Спільні програмні ідеї згаданих вище шкіл зводились до
заклику “назад до Канта”, філософію якого намагалися “очистити” від
“речей в собі”. Ця спільність —

основа утворення філософської течії неокантіанства.

Подібні за своєю структурою процеси групування філософських шкіл мали
місце при формуванні філософських течій неогегельянства, позитивізму
всіх течій. При цьому необхідно мати на увазі, що за назвою “часові та
просторові критерії” розрізнення напрямків, течій, шкіл стоять не
абстрактні “час” та “простір”, а специфічні культурно-історичні,
соціальні, наукові та інші детермінанти змісту філософської думки в ту
чи іншу історичну епоху, в тих чи інших країнах або в ряді країн.

Для нашого XX ст. найтиповішими є такі філософські течії:
сцієнтистсько-позитивістська, антропологічна, релігійно-філософська,
лінгвістична, структуралістська, герменевтична, постмодерністська. Вони
впливають одна на одну. Скажімо, в сцієнтистсько-позитивістській течії,
крім домінуючої ролі позитивістських шкіл, своє законне місце посідають
школа “інтегрального раціоналізму” французького філософа Г.Башляра
(1884—1962), школа “критичного раціоналізму” К.Поп-пера тощо. В
лінгвістичній течії, вирішальну роль у виникненні якої відіграв
австро-англійський філософ Л.Вітгенштейн (1889—1951), програмні
установки змінювались від сцієнтистських до антисцієнтистських.
Фігурально кажучи, він у XX ст. однією ногою стояв у
сцієнтистсько-позитивістській течії, а другою — в лінгвістичній.

Дещо схожу ситуацію маємо і з М.Хайдеггером (1889-1976). Цей німецький
філософ належав до школи екзистенціалізму, що тяжіє до антропологічної
течії, одночасно розвивав ідеї герменевтики, яка скла-лась як
філософська течія завдяки дослідницьким зусиллям німецького філософа
Г.Г.Гадамера. Як бачимо, ідейні витоки герменевтики формувались
тисячоліття. Ось чому серед сучасних західних та вітчизняних філософів
немає одностайності щодо того, які течії для XX ст. головні, які
філософські школи в них найбільш вагомі.

Продовження позитивізму дав неопозитивізм, який мав своє школи і течії.
Ось деякі з них.

1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 p., його представники:
М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970),
Г.Рейхенбах (1891—1953), А.Айєр (1910-1989) та ін. Незважаючи на деякі
розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об’єднує спільна
мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати
філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу
верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все
наукове знання є узагальненням і ущільненням “чуттєво-даного” і робив
висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до
“чуттєво-даного”.     На основі цих ідей австрійський філософ Р.Карнап
розробив модель наукового знання, за якою в основі знання лежать
абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис
науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб’єкта. Всі інші
речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті
речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають
смислу і мають бути усунуті з науки. Традиційна філософія, як гадав
Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за
допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу
псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані
представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень
про науку, розвиток філософії науки.

2. Львівсько-варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії,
представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890—1963), Я.Лукасєвич
(1878-1956), А.Тарський (1902—1984), Т.Котарбиньський (1886—1981) та ін.
Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму,
прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання
філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що
метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу
філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть
якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні
експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та
інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками
раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз
мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло
усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні
філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були
однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму.

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму
(Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.інгарден),
конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому
Львівське-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин,
логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873—
1958), Л.Вітгенштейна (1889—1951), Г.Райла (1900-1976), П.Стросона
(нар.1919) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог,
вважаючи, що об’єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні
філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем,
які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У
цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку
Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови,

вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів
представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї
філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень
мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія
справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та
С.Хайякаеа. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя
людини з огляду на структуру мови. Поруч із цими класичними напрямками
можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих
неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх
об’єднує. На відміну від класичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера
неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та
узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних
форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова
науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього
знання та можливостей його вираження у мові.

Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід
виділити його основні риси: І) за зразок для методологічних побудов було
взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних
досліджень став методологічний аналіз мови науки, 2) основна увага
зверталася на аналіз структури наукового знання, 3) відділення процесу
появи нового знання від процесу його обгрунтування, 4) обгрунтування
ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового
знання, емпіричної науки і формальних наук, 5) методом демаркації стала
фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження,
що належить до науки.

4

z

y

Uлем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує
характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1)
виділення науки як знання і діяльності, 2) дослідження логічних
структур, 3) співвідношення філософії і науки, 4) взаємозв’язок науки і
суспільства, 5) дослідження науки як феномена НТР, 6) проблема синтезу
різноманітних наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні
дослідження з філософії науки. 

У 1960— 1970 pp. під впливом ідей Карла Поппера (1902— 1994) склалась
течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли
на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму.
Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його
представники: Т.Кун (нар. 1922), І.Лакатос (1922—1974), С.Тулмін
(нар.1922), У.Селларс (нар.1912), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ін. Слід
виділити специфічні риси постпозитивізму: 1) відхід від орієнтації на
символічну логіку і звернення до історії науки, 2) поступовий відхід від
демаркаціонізму, 3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку
знання (теорія антикомулятивізму), 4) суттєва зміна проб-лематики
методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми
фальсифікації: правдоподібності наукових теорій, раціональності,
розуміння, соціології знання.

Філософія кінця XIX – початку XX ст. в       основному відійшла від
принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні
теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком.
Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що
вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із
заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії
була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити
“царство розуму” в ньому. Класична філософія виходила із головного
принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки
людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною
істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на
раціональних засадах.

Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний
оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка
згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством.

Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та
історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та
інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального
пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в
її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші
десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля нам-гається протиставити
своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер
(1788—1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від
розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини,
котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом
усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають
космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення
нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства.
Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауе-ра була одним із
основних джерел “філософії життя”, а також поп-редницею деяких сучасних
психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська
концепція Огюста Конта (1798—1857). Згідно з вченням Конта, філософія не
є наукою із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів
конкретних

наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є
узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський
напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як
результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму,
потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія
має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або
ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру,
мову тощо.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона
Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820— 1903). Погляди
останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку
назвали “першим позитивізмом”. В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта,
Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах
(1838—1916) та Ріхард Авенаріус (1843—1896), а в XX ст. виникає
неопозитивізм та постпозитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського
екзистенціалізму Сьорена К’єркегора (1813—1855), філософські погляди
якого склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були
антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля, — з іншого.
Об’єктивній діалектиці Гегеля К’єркегор нам-гався протиставити
“екзистенціальну діалектику”, яка мала б стати засобом збереження
спрямованості особистості до Бога, органічного духовного єднання людини
з Богом. На шляху до Бога, вважає К’єркегор, людина проходить три якісно
відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є
остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого
самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати
суперечностей та страждань — цих невід’ємних характеристик життя. Лише
християнство, за К’єр-кегором, дає основу для правил поведінки, лише
воно здатне навчити людину бачити істинну реальність. Але це дається
обраному колу людей, тим, хто здатний реалізувати свою свободу.
Існування особис-тості є абсолютно ірраціональним процесом і не може
бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням. Істина недосяжна для
розуму і пізнання, вона є способом життєдіяльності людини. На противагу
жорстокій однозначності раціоналістичного “безособового” тлумачення
істини К’єркегор висуває концепцію “екзистенціальної” (особистісної)
істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних
“життєвих позицій”. Такий підхід, на відміну від традицій-но
раціоналістичного, однозначно “усередненого” розуміння істини, дає
можливість, на думку К’єркегора, побачити “поліфонію” істини,
реконструювати особистісно неповторні риси її багатозначної структури.
Філософія К’єркегора не була сприйнята сучасниками. Лише в XX ст. до
його вчення звертаються протестантська теологія, російська
релігійно-ідеалістична філософія, екзистенціалізм.

 Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як у
некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., так і в сучасній
західній філософії.

Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого розвитку
К.Марксом та Ф.Енгельсом загальної раціоналістичної орієнтації класичної
філософії, її впевненості в силі науки, прогресі, філософська думка
прямує двома протилежними шляхами. З одного боку, відбувається
розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалось подальшим
розвитком його основних ідей та принципів, з іншого — триває еволюція
різноманітних філософських концепцій, виникають та поширюються новітні
немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між цими напрямками
велась постійна ідеологічна боротьба. Втім, хотіли вони цього, чи ні,
відбувалась вона на фоні їх органічної взаємодії та взаємовпливу.

Крім того, розвиток філософської думки відбувався у взаємозв’язку та
взаємодії з різними формами суспільного, наукового та культурного життя
і набував при цьому багатогранного та багатозначного характеру.

У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися,
філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти
раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу — розум.
Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму.
Заперечуються як непотрібні для людини, як не значущі для смислу її
життя існуючі засоби та методи пізнанння і будь-яка теорія пізнання
взагалі, відбувається своєрідний “бунт проти розуму”.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів,
нового некласичного типу філософствування, ставиться під сумнів
правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Як
критерій філософствування висувається принцип тісного зв’язку з
індивідом, його відчуттями, настроями, переживаннями, з безутішною і
безвихідною трагічністю його існування. Місце проблем пізнання, які були
провідними на етапі становлення та класичного розвитку буржуазної
філософії, заступає проблема людського існування. Увага концентрується
на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського
буття.

Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми
своєрідного “ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до
підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її
вбачають у протилежному — в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і
раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні
відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві
сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає
домінувати в західній філософії: “філософію мислення” замінює “філософія
життя “.

 “Філософія життя ” як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст.
головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному
раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності,
цілісного органічного процесу. Саме поняття “життя” в руслі цих
орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному
(Фрідріх Ніцше, 1844—1900), космологічному (Анрі Бергсон, 1859—1941),
культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833— 1911, Георг Зшмель,
1858—1918, Освальд Шпенглер, 1880—1936) планах. Цей поділ дуже умовний,
тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї
концепції.

Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але
не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної
волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне
інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування, якщо
відсутня воля до влади, істота деградує.

Будь-яка філософська концепція є продуктом своєї епохи, породженням
певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати
сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного
розвитку та органічного зв’язку з філософськими концепціями XIX ст.
Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є
ланкою зв’язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою
підготовки філософських вчень XX ст. Особливостями некласичної західної
філософії, основними темами Ті філософствування є: по-перше, звернення
до суб’єктивного світу людини, по-друге, аналіз кризи буржуазної
кульутри, по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і
світу взагалі.

Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька
ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її
розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична, по-друге,
релігійна, по-третє, позитивістська.

Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної
філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої,
які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної
кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж
породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та
ірраціональний характер самого мислення.

Використана література:

Філософія: Підручник / Під ред. Надольного. – К., 2000.

Філософський енциклопедичний словник. – К., 1986.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020