Реферат на тему:
Сучасна філософія Заходу
При аналізі сучасної філософії Заходу виникають труднощі у визначенні,
яке знання вважати сучасним: основоположне, що виникло у минулому, але
має значення і в сучасних умовах, яке служить джерелом компіляції і
еклектики у відсутності ідеї, співмирних з основоположними ідеями, чи
знання, одержане у сучасних умовах, але не основоположне. На шляху
дослідника підстерігає небезпека ототожнення сучасного з минулим,
можливість ототожнення значного з незначним, що має перевагу лише більш
пізнього виникнення -регрес. Якщо сучасне все, що має значення, то до
осягнення основних рис сучасності слід обмежитися основоположним, не
боячись ризику ототожнити сучасне з минулим.
Сучасна філософія Заходу зберігає традицію різноманітних уявлень
універсального, що виникло в давнину. Існує велика кількість суттєвих
картин світу, теорії його пізнання, вчень про суть людини, сенс життя,
суть і призначення історії, благо і красу. Кожне претендує на
універсальність і невразливість, але у кожному іншими виявляється
нездатність багато що пояснити і наявність недомовлених або суперечливих
елементів, тобто вчення, теорії неуніверсальні і вразливі, такий стан
філософія переживала в усі періоди історії. Особливості сучасної
філософії Заходу пов’язуються з особливостями всього матеріального і
духовного життя суспільства. Успіхи і невдачі цивілізації, що породжені
наукою, служать об’єктом філософського відображення або протистояння.
Сучасну західну філософію характеризує певне упереджене ставлення до
науки, у минулому філософія могла не помічати або лише терпіти науку.
Розширення в сучасній науці сфер не наочного і такого, що не
сприймається, утруднює використання даних науки як засобу спростування
агностицизму, ідеалізму і містики. Ознаки учень, а також матеріалізму
перестали бути визначальними у відокремленні шкіл сучасної філософії
Заходу.
Відомо, що соціально-економічний прогрес західної цивілізації
здійснюється відтворенням нерівності між людьми, що породжує соціальні
конфлікти і війни. Військово-технічні засоби дозволили стати значущими
для світового розвитку націоналістичним і релігійно-фанатичним рухам.
Психологічні і психологопатологічні дослідження розкрили глибини
індивідуального і колективного несвідомого. Суб’єкт і об’єкт усіх
процесів – людина. Звідси визнання людини всеосяжним предметом,
універсалією напрямків і шкіл сучасної філософії Заходу. Тоді як раніше
людина, звичайно, складала частину предмета філософії. Закріплення
конституціями пріоритетності прав і свобод людини, одним з вираження
яких є свобода віросповідання, можна вважати кінцевою причиною
формальної терпимості філософських учень одне до одного. Формально,
офіційно, жодна філософія не може бути загальновизнаною, або державною.
Усвідомлення недосконалості західного способу життя породило у сучасній
філософії схильність до пошуку прийнятних ідей у філософії інших
континентів.
Упереджене ставлення до науки (від догідливого до неприязного), відхід
від відмінностей філософських вчень за їх належністю, до класичних
напрямків (матеріалізму, ідеалізму і агностицизму), визнання людини
одним з універсальних предметів обговорення, формальна взаємна
терпимість різних учень і інтерес до філософії інших континентів – ось
особливості сучасної філософської думки. Кожна з рис може служити
ознакою за ступенем володіння якою розрізняються філософські вчення або
напрямки. Риси не притаманні лише філософським пошукам сучасних
послідовників Арістотеля, Гегеля та ін., які складають незначну
меншість. Послідовність розгляду основних напрямів сучасної філософії
обумовлюється розташуванням їх за ступенем наявності обраної ознаки.
Обравши як ознаку упереджене ставлення до науки, основні напрями можна
розташувати в порядку зменшення схилення перед нею: філософія науки
(неопозитивізм і постпозитивізм), структуралізм, фрейдизм, герменевтика,
феноменологія, неотомізм, екзистенціалізм.
Філософія науки, що виникла в середині XIX ст., пережила ста-дії:
позитивізм (позитивної філософії), емпіріокритицизм (критики змісту
понять з позиції досвіду) і в XX ст. представлена неопозитивізмом
(логічним позитивізмом або логічним емпіризмом). З позиції
неопозитивізму предмет філософії – теоретико-пізнавальний і логічний
аналіз мови науки як найбільш значимого для людини. Аналіз спирається на
поняття і операції мислення (поділ на частини, спів-віднесення частин,
уточнення їх властивостей, інтерпретація та ін.), що допускають
підтвердження або відтворення досвідом, або логікоматематичними
процедурами. Метою аналізу служить розрізнення змістовних і осмислених
висновків, з одного боку, і нісенітних -з іншого. Осмислені змістовні
висловлення, які називають синтетичними, – це висловлювання про дослідні
дані (протокольні висловлювання і всі інші, що зводяться до них).
Осмислені беззмістовні (тобто позбавлені досвідного змісту)
висловлювання, які називають аналітичними, є тавтології логіки і
математики (на взірець «неодружений мужчина – холостяк», А=А).
Висловлювання осмислене, якщо зводиться до аналітичних або синтетичних
висловлювань, тобто його можна перевірити, верифікувати прямо або
опосередковано досвідом або звести до тавтологій логіки і математики.
Аналітичні або синтетичні висловлювання, що не верифікуються, є
позбавленими змісту. Такі висловлювання є псевдовисловлюваннями
(удаваними), застосування яких до дійсності не здатне змінити її. До
розгляду псевдо-висловлювань потрапляють усі метафізичні, тобто
абстрактні, загальні висловлювання про світ матеріалізму, ідеалізму,
інтуїтивізму та інших філософських учень, а також релігії.
Обмеження предмета філософії аналізом мови науки, зокрема застосування
теорії типів або ієрархії мов, позбавило філософію права на власне
пізнання навколишнього світу. На думку філософа Бер-трана Рассела, таке
обмеження сприймається як логічна конкретизація претензії філософії на
універсальність предмета: мова філософії має належати до іншого типу,
ніж мова науки, і виражене нею знання не може бути рівноцінним науковому
– єдино можливому позитивному знанню про зовнішній світ. Вибір
позитивізмом мови логіки як універсальної мови вираження всього знання
зробило логіку рівноцінною філософією науки. Не випадково дослідження з
філософії науки вносять, як правило, до логіки і методології (приписам
теоретичної і практичної діяльності) науки. Логіка оперує лише з формами
думки, поняттями і формами мови. Це зобов’язує до того, щоб вважати
найбільш точним уявленням дійсності її мовне вираження. Мисляча людина
все сприймає і пред’являє в мовній формі (у формі висловлених або
невисловлених понять і суджень), точніше, слів і речень. Мова важлива не
лише для логіки, але й для самої науки. Те, що сприймається і
повідомляється, визначається наперед можливостями мови, їх
висловлюваністю.
Проголосивши метою філософії науки очищення мови від нісенітних
висловлювань, неопозитивізм надав перевагу штучним мовам перед
природними, особливо буденними з їх смисловою багатогранністю і
психологізмом. Смислова визначеність (унаслідок явних визначень понять і
правил вживання) штучних мов, тим не менш перетворюється в послаблення
їх виражальних можливостей. Виявилося, що не тільки в штучних мовах, але
й у природних не вдається суворо логічно відобразити відносини між
висловлюваннями теорії і спостереженнями, зрештою, як і саму процедуру
верифікації (ланцюг визначень між висловлюваннями спостереження і
теоретичними висловлюваннями, або дедукцію теоретичних висловлювань
спостереження).
Висловлювання принципів і законів теорії, будучи загальними, не
виводяться з одиничних висловлювань спостереження і складають найбільш
цінну частину теорії. За інтуїтивними і прагматичними міркуваннями
виглядають прийнятними, а за логічними міркуванням, як такі, що не
підлягають верифікації, повинні вважатися неприйнятними і нісенітними.
Визнаючи пріоритет реальної науки, неопозитивізм тим самим припускав
осмисленість її теоретичних висловлювань і послаблював вимоги
формально-логічної вивідності їх із висловлювань спостереження. У
сучасних умовах принцип верифікації (який часто називають принципом
підтвердження) залишається інтуїтивно прийнятим, але відсутність точної
моделі його застосування позбавляє його оригінальності, на яку
претендував неопозитивізм.
Розроблений з метою замінити принцип верифікації, такий, що відкриває
широкі можливості, принцип фальсифікації, спростування за відносних умов
будь-якої науки, орієнтований на досвід, а не на умогляд, залишається не
реалізованим практично. Між іншим, його призначення не тільки відділити
осмислені висловлювання від таких, що не мають сенсу, виражає ще і
критичний дух науки, прагнення до спростовування усталених наукових
поглядів. Якщо спростуванню надавати вирішального значення, то
підтвердження виявиться результатом великої кількості невідомих спроб
спростовування. Перед принципом фальсифікації пасують усі теорії, що
чваняться неможливістю уявити ситуацію, що їх спростовує (серед них –
діалектичний матеріалізм). Принцип видається інтуїтивно прийнятним, але
внаслідок задовільного логічного уявлення його застосування йому
відмовляють в оригінальності, специфічності.
Невдачі логічного уявлення верифікації і фальсифікації, тобто
підтвердження і спростування знання спостереженням, не позбавляють
інтересу результати аналізу мови науки неопозитивізмом: показали, якою
мірою можуть бути втілені в ній обрані настанови пізнання, зокрема
емпіризму (або сенсуалізму) і раціоналізму. Якщо дотримуватися правил
формальної логіки, то настанова емпіризму (або сенсуалізму) про
винятковість досвіду (або відчуття) як джерела пізнання передбачає вихід
із досвіду (або відчуття) усіх змістовних знань розуму. А ті засоби
пізнання і знання, за допомогою яких розум виконує маніпуляції
змістовними знаннями і які не мають явного досвідного походження, слід
віднести до беззмістовних, хоча і таких, що мають зміст, призначення
засобів маніпуляції. Тоді засобами маніпуляції виявляються логіка і
математика, широта застосування яких оплачується позбавленням їх
Дослідного змісту, їх віднесеності до об’єктів поза розумом. Послідовно
дотримуючись настанови раціоналізму про універсальність розуму як
джерела і засобу пізнання, необхідно показати здатність розуму власними
засобами, тобто логіко-математичними, виходити за межі в сферу об’єктів
поза розумом. Така здатність і її показ несумісні з проголошеним
призначенням розуму. Певна річ, найважливіші для пізнання настанови для
емпіризму і раціоналізму не підлягають втіленню в логічну систему
обґрунтування всього наукового знання, в чому немає вини неопозитивізму.
Неопозитивізм як течія формалізує фор мально-логічне уявлення світу і
його пізнання в осмислюваних висловленнях. Його звернення до наукового
знання як до взірця осмислення логічних і емпіричних висловлювань
виправдане успіхами науки. Неопозитивізм показав, що визнання якісної
відмінності емпіричних і теоретичних висловлювань виключає їх логічний
взаємозв’язок, а позалогічні відносини між ними мають психологічні
переходи з їх суб’єктивізмом. Відмова від такого розрізнення не усуває
проблему кваліфікації висловлювань, а лише наперед визначає її:
доводиться розрізняти елементи, яким надається перевага, висловивши
всередині наукового знання або відрізняти наукові висловлювання від
позанаукових, що виражають дані спостереження. Явний недолік концепції
позитивізму – спрощене уявлення наукового знання співвідносинами
аналітичних і синтетичних, теоретичних і емпіричних висловлювань, що
розрізняються, оскільки втрачається багатство відтінків дійсних
висловлювань науки. Відмітимо мимохідь, навряд чи є виправданим
звинувачення науки в нерозбірливості, нечіткості визначень використання
понять і суджень, що покривають її кінцевими успіхами, але позбавляють
її права бути зразком інтуїтивної ясності і логічної досконалості, не
здаються виправданими. Між тим зі звинувачень неопозитивізму виросла
хвиля постпозитивізму (у вигляді критичного раціоналізму,
концептуального еволюціонізму, гносеологічного анархізму та ін.). її
початки можна вбачати у філософії аналізу буденної мови, перші кроки
якої зроблені одним з основоположників неопозитивізму, Людвігом
Вітгенштейном.
Філософія аналізу буденної мови заперечує універсальність яко-го-небудь
виду значення термінів мови (матеріальних предметів, зображень, що
чуттєво сприймаються, понять, причинних зв’язків або методу перевірки),
крім того – вживання в мовній практиці. Найбільша різноманітність
вживань термінів властива природній буденній мові, виражальні можливості
природних і штучних мов науки значно менші. Усі системи сучасної логіки,
будучи узагальненими і формалізованими, так або інакше, спотворюють
буденну мову. Звідси завдання теорії логіки – ліквідувати розрив між
логікою і буденною мовою. Зокрема, відмінність значення і віднесення дає
можливість бачити, що не все значиме належить до чого-небудь поза мовою
-тільки в певних випадках вимовлянні речення до чогось належать, а коли
речення використовуються не як віднесення до чого-небудь, проблема їх
істинності або хибності просто не виникає. Унаслідок протиставлення
осмисленого (істинного або хибного) і нісенітного, що вимагається
неопозитивізмом, є невиправданим. Представники філософії прагматичного
аналізу мови Уільям Куайн, Ной Гуд-мен та інші доклали немало зусиль,
щоб довести: розрізняти аналітичні і синтетичні, теоретичні і практичні
висловлювання науки неможливо і, отже, неможливо відрізнити наукові
висловлювання від позанаукових, в тому числі метафізичних. Вказуючи на
системність наукового знання і нерозрізнюваність перевірки висловлювань,
що здаються різними, прибічники прагматичного аналізу ( Уільям Куайн та
ін.) закликають вважати, що жодне висловлювання окремо не перевіряється
і що всі види висловлювань (з причини їх нерозріз-нюваності) слід
виправдовувати однаково, прагматичне (під кутом зору їх корисності,
придатності та ін.).
Неопозитивісти, не погоджуючись з критикою прийнятих ними чітких
розрізнень аналітичного і синтетичного, теоретичного і емпіричного,
осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так:
для яснопозначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх
знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові
звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для
вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання,
покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що
здатні розрізняти суб’єктивне і об’єктивне, теоретичне і емпіричне,
формальне і змістовне, істинне і хибне та ін. Залучення непізнавальних
уживань мови як рівноцінних, пізнавальних або таких, що підміняють їх,
переводить предмети філософії науки на периферію пізнання, відвертає
філософію науки від найбільш значимих проблем, – вважають послідовні
неопозитивісти.
Поряд з критикою логічних і теоретико-пізнавальних настанов
неопозитивізму значне місце в постпозитивізмі займає уявлення науки,
відмінне від неопозитивістського. З точки зору неопозитивізму, наука
підлягає безперервним змінам у зв’язку з накопиченням знань, емпіричних
у кінцевому рахунку. Переривистість, стрибки властиві змінам мовних і
логічних структур, вибір яких, за погодженням, створює різноманітність
емпірично еквівалентних наукових теорій. Емпірична еквівалентність
наукових теорій знаходить вираз у від-несеності їх до однієї і тієї ж
нейтральної мови спостережень. Безперервність розвитку науки виражається
у зведеності наступних наукових теорій до попередніх при граничних
значеннях деяких визначальних величин, що іменується підпорядкованістю
існуючих в еволюції теорій принципу відповідності. Критичний раціоналізм
(представлений Марко Бунге, Томасом Куном, частково Полем Фейєрабендом)
заперечує існування нейтральних, незалежних від наукової теорії мови
спостережень і нетеоретизованих, голих фактів У науковому пізнанні.
Заперечується також і нагромаджувальний характер розвитку наукового
знання.
На відміну від неопозитивістського уявлення розвитку науки, у працях
Бертрана Рас-села, раннього Людвіга Вітгенштейна, Ру дольфа Карпапа,
Альфреда Айєра і багатьох інших, філософ Томас Кун розглядав розвиток
науки як чергування еволюцій і революцій. Наука, підкреслює Томас Кун,
розвивається Діяльністю співтовариств учених, об’єднаних прийнятою
системою форм поглядів, баченням світу, його факторів, засобів і
результатів пізнання. Еволюція – це нормальний розвиток науки в межах
прийнятої системи форм поглядів, коли вирішуються головоломки.
Не-вирішувані головоломки складають аномалії, накопичення яких у
кінцевому підсумку породжує невпевненість у системі форм поглядів і
приводить до відмови від неї. Співтовариства, які розділяють різні
системи форм поглядів знаходяться у антагонізмі: факти, аргументи і мова
кожного з них непроникні одні для одних, їх можна не помічати як
неіснуючі. Коли кількість аномалій стає нестерпною, настає крах системи
форм поглядів, припиняється нормальний розвиток науки, відбувається
революція, прийняття нової системи поглядів.
Прийняття нової системи поглядів є залученням у нову віру, що виключає
раціональні процедури пояснення, доведення і досягнення розуміння, через
принципову замкнутість кожної системи форм, неперекладності їх мов. З
прийняттям нової системи форм знання, стара повністю відкидається: усі
факти старої виявляються фактами лише остільки, оскільки можуть
виражатись мовою нової системи форм. Існуюче значення є не сумою знань
попередніх систем форм, а знанням панівної системи форм одного і того ж
слова, що витиснули попередні. В уявленнях Томаса Куна про розвиток
науки відображена соціально-психологічна сторона його особистості. Про
правдоподібність і суть повноти її можна сперечатися, проте беззаперечно
те, що врахування власної мети і цінностей науки, що визначають
характеристики вчених, неможливо відрізнити вчене співтовариство від
будь-якого позанаукового співтовариства, об’єднаного своїми правилами.
Врахування межі і цінностей науки притаманне методології
науково-дослідницьких програм Імре Лакатоса, в якій розвиток науки
поданий у вигляді зміни науково-дослідницьких програм, що включають
пояснення і передбачення фактів. Науково-дослідницька програма
складається з твердого ядра методології і захисного поясу допоміжних
гіпотез. Тверде ядро – це наукова метафізика, тобто сукупність тверджень
про структуру аспекту реальності, який досліджується. Ці твердження, що
не підлягають перевірці експериментом, мовчазно визнаються
неспростовними в межах системи форм одного і того ж слова і захищаються
дослідницькою програмою. Вчені знають про існування аномалій (фактів,
дослідних даних, що суперечать твердому ядру програми), але відсувають
їх доти, поки неослабне сила дослідницької програми. Лише коли ця сила
іде на спад, починають звертати увагу на аномалії.
Методологія дослідницької програми включає позитивну і негативну
евристики. Позитивна евристика визначає вибір проблем дослідження,
способів вдосконалення, створюваних за планом програм, теорій,
передбачає контрприклади й аномалії, вчить, як слід змінити ту чи іншу
теорію, щоб ці аномалії перетворилися в підтверджуючі теорію приклади та
ін. Негативна евристика має ряд правил, що вказують, яких шляхів,
способів і методів слід уникати в науковому дослідженні, забороняє
розвивати теорії, несумісні з початковою дослідницькою програмою,
скеровувати висновок від хибності наслідку до хибності початку, на
тверде ядро програми і змінює мету, переспрямовує її на захисний пояс
гіпотез, що створюються навколо ядра.
На думку Імре Лакатоса, у розвитку науки доводиться мати справу із
серією пов’язаних єдиною програмою теорій. У розвитку науки постійно
зустрічаються не дві сторони – теорія і експеримент (як уявляється
неопозитивістам і Томасові Куну), а три сторони: дослідницькі програми,
що є суперниками і експеримент. Розвиток програми виражається в її
теоретичному зростанні. Якщо теоретичне зростання супроводжується
зростанням передбачуваного емпіричного знання, то програма має
прогресивне зрушення, стверджує Імре Лакатос. Якщо емпіричне зростання
(що виходить із суперницьких програм) випереджує теоретичне зростання
програми, то має регресивне зрушення і приречене на поразку в
суперництві з програмами, що мають прогресивне зрушення. Концепція
розвитку науки Імре Лакатоса пояснює неперервність розвитку науки і
збереження її конкретних напрямків, що суперечать дослідним даним або
викритих у логічній суперечливості, тобто показує неможливість покінчити
з яким-небудь науковим напрямом одним махом. Недоліки концепції Імре
Лакатоса: нечітке уявлення про перехід від однієї дослідницької програми
до іншої – внаслідок невизначеності межі між прогресивним і регресивним
зрушеннями програми; відхід від проблеми істинності знання і розрізнення
природних і спеціально вигаданих теорій.
Висновки, що випливають із прийняття антипозитивістських законів, з
найбільшою повнотою продемонстровані в уявленнях про структуру наукового
пізнання і розвитку науки, запропонованих Полем Фейєрабендом. У них він
виходить із неможливості нейтральної мови фактів, вважаючи будь-який
факт теоретизованим, і з множинності і несумірності всіх пізнавальних і
оціночних кроків. Теоретизованість фактів виявляється в підсумку його
залежностей від світогляду і соціально-психологічного оточення. У такій
широкій залежності неможливо встановити межу між науковими і
поза-науковими знаннями, а світоглядний і соціально-психологічний
фактори повинні бути визнані невід’ємною частиною наукового знання.
Виявлена Томасом Куном та Імре Лакатосом роздільність нормальної науки
на напрямки із суперничаючими системами форм пізнання або дослідницькими
програмами вказує на відсутність у науці єдиних, загальнозначимих
методів, засобів, результатів пізнання.
?Т?Т??
???????¤?¤?$???????Oe?Теоретизованість фактів і несумірність мов їх
вираження (оскільки будь-яка смислова відмінність мов, на думку
Томаса-Куна і Поля Фейєрабенда, означає їх несумірність), надають
науковому пізнанню ситуативний, конкретний характер. Неможливі
загальнонаукові стандарти для порівняння теорій або окремих знань, тому
що кожний стандарт є частиною обраної теорії, а ця теорія, у свою чергу,
складає частину світогляду, що відображає інтереси індивіда або певної
соціальної спільності людей. Не виправдовують їх і приклади з історії
науки. Поль Фейєрабенд показує, що наука розвивається рівнозначно
завдяки й наперекір будь-якому визнаному стандарту: дослідної
підтверджуваності, що пояснює здібності, передбачувальні здібності,
логічній суперечливості, дотримання авторитету і традиціям. Відсутність
єдиних стандартів поширюється і на саму раціональність: немає
універсальної або вищої раціональності, у кожному випадкові
раціональність своя.
У кожному кроці пізнання, зупиняючись перед необхідністю вибору із
великої кількості можливостей, індивід або співтовариство вчених
керуються своїми стандартами, оцінити які шляхом порівняння зі
стандартами інших людей неможливо, бо це пов’язано з переходом до
непорівнюваних мов. Вибір лежить повністю на совісті індивіда, який,
однак, може бути неупередженим або упередженим, дослідником або
пристосуванцем, інтелектуально чесним або шарлатаном, таким, що надає
перевагу в мисленні аналітизму або синте-тизму, інтуїтивну ясність або
формальну правильність та ін. Наукові знання, на погляд Поля
Фейєрабенда, пронизані соціальними, політичними, етичними і навіть
релігійними і міфологічними забобонами. Тим самим наукове знання не
краще і не гірше будь-якого іншого знання. Існує лише один принцип, який
можна захищати за будь-яких обставин і на всіх станах людського
розвитку, – припустиме все. Ґрунтуючись на своєму пізнанні уявлення
пізнання, Поль Фейєрабенд проголошує нерівномірність розвитку різних
рівнів і форм наукового знання і циклічність розвитку науки, в межах
інтелектуальних традицій, що змінюють одна одну. Нерівномірність
розвитку науки відмітили також Стефан Тулмін і Майкл Полан’ї. У Сте-фана
Тулміна розвиток науки дотримується стабільності наукового знання у
різнорівневих і різнорідних популяціях понять, що пристосовуються до
оточення в процесі еволюції. Майкл Полан’ї пов’язує її з особистим,
індивідуальним характером мистецтва пізнання і дії, який не піддається
словесному вираженню, і включає загальнонау-кові стандарти. Циклічність
розвитку науки виражається у зв’язаності її з кінцевістю існування
будь-якої інтелектуальної традиції. Кожна з них проходить стадії
зародження, зростання і занепаду. На стадії зародження переважають
критицизм, опора на відкинуті альтернативи минулого, уседозволеність у
боротьбі з панівною інтелектуальною традицією. На стадії зрілості і
зростання інтелектуальна традиція може бути неупередженою, припускає
суперничаючі альтернативи, оскільки їй нічого не загрожує. У стадії
занепаду – намагається пристосуватися до нових умов, третирує нові
наукові технології, що претендують на роль панівної інтелектуальної
традиції, при цьому уседозволеність стає широкозастосовуваним засобом
боротьби із відмерлою традицією.
Оцінюючи розвиток науки в поняттях прогресу, регресу, нагромадження
знань або зміни одних іншими, Поль Фейєрабенд поділяє відносні погляди
Томаса Куна та Імре Лакатоса. Аналіз теорії пізнання і концепція
розвитку науки Поля Фейєрабенда, які базуються на антипозитивістських
основах, свідчать про те, що сприйняття
їх викличе визнання невідрізнюваності наукового знання від
позана-укового (у тому числі антинаукового) і спрощену вульгарну
соціологізацію наукового пізнання і розвитку науки. Слід відмітити, що
на велику кількість запитань філософії науки: співвідношення значення й
істини, істини і реальності, природа індукції, характер обґрунтування
правил дедукції, гносеологічний статус спостережуваного тощо, – немає
вичерпних і беззаперечних відповідей. Багатогранність і складність
питань, їх прямий зв’язок з проблемами науково-технічного прогресу
обумовлюють першорядну роль філософії науки у сучасній західній
філософії.
Перехід ряду гуманітарних наук (лінгвістики, психології, історії
культури) від опису спостережуваного до дослідження його структури, що
виражена у формі формально-математичних визначень ототожнювати
різноманітні сукупності спостережуваного, створив структуралізм –
конкретно-наукове і філософське розуміння структурного методу. У
конкретно-науковому розумінні структурний метод полягає у виявленні
групи відносин між елементами об’єкта, тих, що зберігаються
(інваріантних) при деяких перетвореннях елементів, їх перестановці,
зміщенні та ін. Групам перетворень відповідають множини об’єктів
однакових структур, але таких, що відрізняються елементами, які
змінюються при перетвореннях. Кожний об’єкт множини – результат певних
перетворень будь-якого іншого об’єкта множини. Спостережуваними
об’єктами гуманітарних наук є які-небудь знакові системи, що складаються
із символів, слів чи образів. Структуралізм шукає за явним, свідомим
вживанням знаків, використання неявних, несвідомих глибинних структур,
що управляють вживанням знаків. В опорі на такі глибинні структури
структураліс-ти-дослідники бачать гарантію неупередженості і
об’єктивності дослідження, оскільки такі структури дозволяють
абстрагуватися від суб’єкта або зобразити його вивідним від них.
Універсальний об’єкт дослідження конкретно наукового структуралізму є
культура (наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, звичаї, мода
та ін.) як сукупність різноманітних знакових систем. Аналіз знакових
систем дозволяє виявити глибинні пласти культури, якими неусвідомлено
керується людина. Різні представники структуралізму по-своєму визначають
і іменують їх: у Мішеля Фуко це глибинні рівні знання у вигляді
епісистем (розумових передумов пізнання) і дискурсивних формацій
(розмовних практик); у Жана Дерріда – письмо, що не піддається вираженню
у чітких поняттях, але втілює принцип розрізнення, недавності прихованих
минулих куль-Щр, присутніх у логоцентристській європейській культурі; у
Жоржа Лакана – визначення символічне – мовні знаки, опосередковуючи
психіку і долю людини, у Клода Леві-Стросса – ментальні структури, що
втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної і
сучасної людини. Ідеологи структуралізму, засуджуючи традицію
представлення історій, закликають до пошуку широких узагальнень,
універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення
глибинних структур сучасної культури.
У філософському розумінні структуралізм найбільше близький до
кантіанства, не чужі йому і деякі ідеї неопозитивізму і фрейдизму.
Структуралізму притаманне тяжіння до апріоризму, до визнання
напередвизначеності пізнавальної і практичної діяльності неусу-неними
прихованими духовними структурами. Зрозуміло, ступінь віддалення від
апріоризму пропорційний ступеневі визнання дослідного походження цих
структур прибічниками структуралізму. З неопозитивізмом структуралізм
споріднює зосередженість на аналізі і реконструкції мови як
універсального засобу пізнання, зберігання і повідомлення знань. Наліт
фрейдизму можна вбачати в приписуванні духовним структурам підсвідомого
характеру. Оригінальним здається прагнення структуралізму замінити
суб’єкт надсуб’єктни-ми структурами в глибині культури, хоча і нагадує
заміну власних імен описами (дескрипціями) в логічному позитивізмі.
Загальносоціологічне відбиття структуралізму – в протиставленні
структури людини і історії. У тому випадку, коли воно зводиться до
показу їх включеності в суспільні структури, що змінюються, правомірне і
не нове, коли ж поняттю структури надається надісто-ричний зміст якогось
антигуманного початку, зв’язок з такою структурою для людини і історії
набуває таємничого, збагненного характеру, що неможливо з точки зору
найрозумнішого структуралізму.
Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда
Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в
методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних
асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів
проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як
систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими
устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура
особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює
усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і
розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що
біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому,
стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення
ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.
За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою
під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного
свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно
панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою
зобов’язане ототожненням об’єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх
відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд,
поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад
Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти
таким впливам ототожнень. Понад Я – це пам’ятник колишньої слабкості і
залежності Я. Понад Я походить від перших об’єктивних уподобань Воно,
тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я,
що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у
Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш
віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда,
відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від
покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє
Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз
служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим
Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього
світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні
поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, – витіснення і сублімація
несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь
(лібідо) іншими, то друге – перетворення, переключення енергії
устремлінь на соціальну діяльність і творчість.
Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного
боку, Воно – різновид природничо-наукового знання, підтвердженого
клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого – Воно містить
настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про
психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє
собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Один з
основоположників неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював
привабливість і популярність вчення Зігмунда Фрейда притаманним людям
прагненням до чогось надприродного і такого, що виходить за рамки
дозволеного суспільством, вважав його різновидом міфології, оскільки в
ньому усі описувані явища по-своєму значимі, відмічав, що, на відміну
від багатьох сучасних йому вчених, творець психоаналізу не вважав
експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним
завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, Що в процесі
бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а
не знаходить їх у готовому виді. Ця особливість психоаналізу надихає на
використання його як універсального засобу пояснення життя людей, тобто
як філософії, яку називають фрейдизмом.
Фрейдизм – це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості,
культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами
несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному.
У самого Зігмунда Фрейда – це психосексуальне устремління, У Фрідріха
Адлера – комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у
Карла Юнга – колективне несвідоме і його архі-типи (першообрази
матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів,
символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка –
первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і
політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного
несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної
енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів
колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми
народження – відповідно у різних школах фрейдизму.
У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з’єднав психоаналіз із
деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його
вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні
особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а
міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується,
або розглядається як з’єднуюча ланка між соціальними і психічними
структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення
про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що
психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до
соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а
відсутність соціальної ідентичності – патологія. Відмінності в поглядах
прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і
механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості
до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об’єктів
зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між
викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають
у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до
психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її
неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його
думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем.
Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення
невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед
зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом
заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху – пряме
(за допомогою алкоголю) або переносне – у вигляді бурхливої зовнішньої
діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби
пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу:
невроз відданості – пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз
влади – погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і
невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються
ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і
суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.
Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у
системі соціальних зв’язків особистості і усунення їх для пристосування
її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і
витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами,
породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального
характеру: нагромаджувальнии, експлуататорський, пасивний або ринковий.
Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана
шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою
соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в
тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теологи,
екзистенціалізму тощо).
Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною
основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної
психології, літературознавства і мистецтва.
Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів.
Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейер-махер (1766-1834
рр.). У нього герменевтика – мистецтво розуміння чужої індивідуальності,
іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє.
Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями Вільгельма Дільтея,
Едмунда Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін.
Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані
життєві прояви. Розуміння ж визначено ним як безпосереднє осягнення
цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини.
Розуміння, споріднене інтуїтивному проникненню в життя, Вільгельм
Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов’язаних із
зовнішнім досвідом і конструктивною діяльністю мислення. Розуміння
внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією
(самоспостереженням), розумінням чужого світу -шляхом усування,
вживання, співпереживання. Культура минулого, зокрема, осягається шляхом
витлумачення окремих її явищ у рамках цілісного духовного життя
відтвореної епохи минулого. При такому психологічному підході до
реальності духовного світу індивіди виявляються замкнутими непроникними
світами. Вільгельм Дільтей сформулював основну проблему герменевтики
наступним питанням: «Як може індивідуальність зробити предметом
загальнозначимого об’єктивного пізнання чуттєво даний прояв чужого
індивідуального життя?». Необхідність, загальнозначимість пізнання
вимагає виходу за межі психологічного трактування індивідуальності.
Таким шляхом пішов Едмунд Гуссерль. Відмова, звільнення від психоаналізу
в пізнанні, від усіх догматичних тверджень, зв’язане з природною
установкою свідомості у ставленні до світу – ось головні умови розуміння
за Едмундом Гуссерлем.
Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить
вираз у зведенні його до нерозкладної єдності
свідомості-інтенціональності – скерованості на предмет, яка задає
попереднє знання про предмет, «нетематичний горизонт». Горизонти окремих
предметів, стверджує Едмунд Гуссерль, зливаються в єдиний гори-
зонт, життєвий світ, який забезпечує взаєморозуміння індивідів. При
досліджені будь-якої культури треба, насамперед, відновити горизонт,
життєвий світ цієї культури, у рамках якого стають зрозумілими окремі
пам’ятники культури. Очищення свідомості від психологізму і догматизму,
на думку Едмунда Гуссерля, досягається зосередженням свідомості на
розсуд сутності шляхом відволікання від частковостей, утримання від
будь-яких тверджень, аби уникнути прихильності, догматизму. Суті, що
формуються розсудом, встановлюють значення предметів, що вивчаються, і
символів.
Прихильники герменевтики, починаючи з Мартіна Хайдеггера, зображують
реальність життєвого світу, як мовну реальність. Мартін Хайдеггер вказав
на недолік європейського мислення, пов’язаний з традицією
раціоналістичного розуміння буття і розуміння мислення як споглядання
вічних ідей, яке має початки у Парменіда і Платона. Усупереч цій
традиції істинному мисленні, на думку Мартіна Хайдеггера, притаманне
вислуховування: буття не може споглядати, його можна лише відчувати. Щоб
подолати недоліки традиційного мислення, необхідно повернутися до
початкових, але не набравших розвитку передумовам європейської культури
– досокра-тівської Греції, яка, вважає Мартін Хайдеггер, ще жила в
«істині буття». Таке повернення можливе тому, що забуте буття живе у
мові, За сучасного ставлення до мови лише як до знаряддя, мова втрачає
свій історико-культурний зміст, перетворюючись у часові символи. Мартін
Хайдеггер вважає: тільки прислухаючись до мови можна досягти істинного
розуміння, у мові прихований історичний горизонт розуміння, і він визнає
долю буття, бо ми не говоримо мовою, а швидше мова говорить нами, мова –
це дім буття. А буття говорить, перш за все, через поетів, слово яких
завжди багатозначне. Витлумачити його – справа герменевтики. Учень
Мартіна Хайдеггера Хане Гадамер указав на те, що основу історичного
пізнання складає попереднє розуміння, задане традицією. Носієм традицій
і розуміння є мова. Саму мову слід визначити як гру: «грає сама гра,
втягуючи в себе гравців», – стверджує Гадамер у книзі «Істина і метод».
Історія схожа на твір мистецтва, це свого роду гра у стихії мови.
Естетично-ігрове ставлення до істини, естетична необов’язковість служить
джерелом суб’єктивізму в герменевтиці. Між тим герменевтика, з точки
зору Гадамера, найбільш прийнятний засіб, якщо не осягнення гри в стихії
мови, то участі в ній. Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до
зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією.
Різноманітні варіанти такого зближення представлені прихильниками Поля
Рікера, Карла Апеля та інших.
Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і
герменевтикою дають уявлення про предмет і методи дослідження сучасної
західної філософії. За межами перерахованих напрямів залишилось багато
інших, які за іншими критеріями виглядають більш важливими, ніж
розглянуті. Тим не менш, розглянутого достатньо, щоб оцінити теоретичний
рівень і тематичну глибину сучасної західної філософії. У західній
філософії XX ст. відображені духовні запити сучасного людства, соціальні
і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного
постіндустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє собою
цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу.
Суттєвою характеристикою західної філософії є її бага-томірність, що
знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах.
ЛІТЕРАТУРА
Бердяев Н. А. Самопознание.— М., 1990. Гадамер X. Г. Истина и метод.—
М., 1988.
Камю Альбер. Бунтующий человек.— М., 1990.
Кун Т. Структура научных революций.— М., 1977.
Мулуд Нозль. Современный структурализм.— М., 1973.
Поппер К. Р. Злиденність історизму.— Філософська і соціологічна
думка.- 1990. №№ 9, 10.
Проблема человека в западной философии.— М., 1988.
Фрейд Зигмунд. Психоанализ. Религия. Культура.— М., 1992.
Фромм Э. Душа человека.— М., 1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
