.

Становлення естетики як науки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2190
Скачать документ

Реферат на тему:

Становлення естетики як науки

З XVII ст. починають укладатися нормативні естетичні системи, що беруть
свій початок ще з поетик епохи Відродження.

Першою такою системою була естетика стилю бароко, що укладається в
Центральній Європі у XVI–ХУП ст. І хоча естетика бароко не зафіксована в
спеціальних теоретичних трактатах, базові її принципи можна узагальнити
на основі вивчення культури цієї епохи.

Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця XVII – середини XVIII
ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму,
боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення
впливу католицької церкви. У XVI – XVII ст. слово «бароко» (з португ. –
раковина) уживалось як синонім до слів «незграбний», «брехливий»,
«фальшивий».

Стиль бароко одержав розвиток у тих країнах, де дворянство було панівним
класом, але не поширився в країнах, де склалася своя національна
буржуазна культура (Голландія, Англія, почасти Франція). Центральне
поняття естетики бароко – краса. Це ідеальна категорія, що піднімається
над природою. Мистецтво, що втілює красу, повинне поліпшити природу, не
повинне відбивати каліцтво життя як таке, що протилежне красі. Краса
підпорядковується ідеальній нормі (нею виступає античність), вона
містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Краса
втілюється в поняттях «грація», «декорум», «благопристойність».

Для творів епохи бароко характерні перебільшений пафос, театральність
ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних
просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм.

Характерні риси культури бароко: цензура сюжетів; норми «великого
стилю», «великого смаку», «великих ефектів»; ієрархія жанрів; історичні,
міфологічні сюжети, релігійний жанр – «витончене мистецтво»; побутовий
жанр, пейзаж, натюрморт – «низькі жанри»; синтез архітектури, музики,
живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в
ансамблях як в одному цілому; урочистість і пишномовність творів
мистецтва; прагнення вразити глядача.

Головні об’єкти ансамблю: палац, церква. Новий тип художника: придворний
віртуоз, який засобами свого мистецтва створює сліпуче видовище.

Але теоретичне закріплення нормативна естетика XVII ст. знайшла в іншій
системі – класицизмі, що зберіг свій вплив аж до кінця XVIII – початку
XIX ст.

Класиг^изм – це напрямок, який оформився в художній культурі
європейських країн на початку XVII ст. Зстетичні принципи класицизму
протягом XVII – початку XIX ст. зазнали істотних змін. Характерною рисою
цього напрямку є схиляння перед античністю. Мистецтво Древньої Греції і
Древнього Риму розглядалося класицистами в якості ідеальної моделі
художньої творчості. «Поетика» Арістотеля і «Мистецтво поезії» Горація
справили величезний вплив на формування естетичних принципів класицизму.

Естетика класицизму орієнтувала поетів, художників, композиторів на
створення образів мистецтва, що відзначаються ясністю, логічністю,
суворою врівноваженістю і гармонією. Все це, на думку класицистів,
знайшло своє повне вираження в античній художній культурі.

Раціоналістичний характер естетики класицизму проявився у відверненій
типізації образів, суворій регламентації жанрів, інтерпретації античної
художньої спадщини, у зверненні мистецтва до розуму, а не до почуттів, у
прагненні підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

Інтенсивний розвиток точних наук у XVII – XVIII ст. сприяв перемозі
раціоналізму у філософії. Не випадково володарем думок у цей час стає
Рснє Аекарт (1596–1650), що виклав у «Міркуванні про метод» (1637)
методологію раціоналізму, яка явилася в кінцевому рахунку і філософською
основою естетики класицизму. Мистецтво, на його думку, повинно бути
підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Вимоги ясності,
чіткості аналізу поширюються філософом і на естетику. Мова твору повинна
відрізнятися раціоналістичністю, композиція будується за суворо
визначеними правилами. Головна мета художника – переконувати силою і
логікою думок.

Найбільшу популярність як теоретик класицизму одержав Школа Буало
(1636–1711). Свою доктрину він виклав у віршованому трактаті «Поетичне
мистецтво» (1674). Одним з основних положень естетики Буало є вимога в
усьому наслідувати античність.

Французькі поети-класицисти П’єр Корнель (1606–1684) і Жан Расин
(1639–1699), дійсно, дуже часто звертаються до античних сюжетів, але
дають їм сучасне трактування.

Специфіка тлумачення античності французькими класицис-тами полягає в
тому, що вони орієнтуються переважно на суворе римське мистецтво, а не
на давньогрецьке. Зразками імітації для класицистів є «Енеїда» Вергілія,
комедії Теренція, сатири Горація, трагедії Сенеки.

Буало використовує матеріал античності для протиставлення його як
мистецтву й естетиці бароко, так і демократично-реалістичному мистецтву
Мольєра, Аафонтена та ін.

Класицистами переосмислюєтся антична міра. Естетика Відродження
трактувала її в дусі внутрішньої гармонії, нібито властивої людині за
природою. Класицисти також шукають гармонію особистого і суспільного,
але на шляхах підпорядкування індивіда абстрактному державному принципу.
Тому міра виступає в них у вигляді зовнішнього обмежувального принципу.

У зв’язку з цим в ідеях прихильників класичного мистецтва виявляється
певне протиріччя. З одного боку, вони культивували дисципліну в дусі
підпорядкування людини абсолютистським порядкам, з іншого – ставили
проблему соціалізації особистості, виховання людини, для якої властиве
почуття суспільної дисципліни.

Як бачимо, у трактуванні античності прихильники доктрини класицизму
займають іншу позицію, ніж гуманісти. В епоху Відродження «світлі
образи» античності протиставляються «середньовічним привидам» з метою
реабілітації права людини на земне щастя. Тому гуманісти висувають на
перший план проблему краси, гармонії, пропорції, які, на їхню думку,
складають щиру сутність світу і людини. Про красу, гармонію, пропорції
говорять і класицисти, але інтерпретація цих понять у них інша.
Ідеалізм, умоглядність, раціоналізм, нашарування геометричної сухості –
такі характерні риси їхнього трактування основних естетичних категорій.

Природа для Буало – щось протиявлене духовному ідеалу. Останній
упорядковує матеріальний світ, і художник утілює саме духовні сутності,
що лежать в основі природи. Розум і є цей духовний ідеал.

Свій блиск і гідність твір мистецтва повинен черпати в розумі. Буало
жадає від поета точності, ясності, простоти, осмисленості. Він рішуче
заявляє, що немає краси поза істиною. Критерієм краси як істини є
ясність і очевидність: усе незрозуміле – некрасиве. Характер, відповідно
до ідей Буало, повинний зображуватися нерухомо, позбавленим розвитку і
протиріччя. Типовий характер у класицистів позбавлений будь-яких
індивідуальних рис.

Класицисти вважали за необхідне втілення в мистецтво високих ідей:
патріотизму, громадянськості, угамування егоїстичних пристрастей,
героїзму.

Багато норм, сформульованих класицистами, не втратили свого значення і
згодом. Такі, наприклад, їхні вимоги чіткої характеристики типу,
стрункості композиції твору, розмежування видів і жанрів мистецтва,
ясності мови і послідовності викладу, правдоподібності і достовірності
зображуваного.

У середині XVIII ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції, і
насамперед у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких
знаходить висвітлення боротьба за політичну і релігійну свободу (Вольтер
та ін.). В епоху Французької революції у класицизмі набувають розвитку
антифеодальні тенденції (М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид).

Своєрідну інтерпретацію класицизм отримує в творчості Гете і Шіллера –
це так званий «веймарський класицизм».

Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд
Ефраїм Аессіш (1729– 1781) – німецький філософ-просвітитель, драматург,
естетик, теоретик мистецтва і літературний критик. Пафосом естетичних
поглядів Лессінга була боротьба за створення демократичної національної
культури. Він виступав за зближення мистецтва і літератури з життям,
звільнення їх від оков аристократичної нормативності. Мистецтво, за
Лессінгом, є імітація природи. У противагу принципу ідеалізації,
імітації антиків, що у німецькій естетиці Просвітництва стверджував
І.-І. Бінкельман (1717–1768), Лессінг тлумачив імітацію природи широко,
як пізнання життя. На відміну від просторових мистецтв, де предметом
зображення є тіло з його видимими властивостями, у поезії за допомогою
слова передаються дії, що розвиваються у часі. Живопис більше ідеалізує,
поезія ж глибше розкриває пристрасть, боротьбу, індивідуалізує, вона
спроможна охопити життя у всьому його багатстві. В основних естетичних
творах: «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» (1766), «Гамбурзька
драматургія» (1767–1769) Лессінг фактично підбив підсумок естетиці
класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.

Лессінг залишався на позиціях «практичної» естетики, узагальнював
практику художнього розвитку свого часу.

У філософській естетиці в епоху Просмтництва також відбувається важлива
подія, а саме: в наукову термінологію уводиться власне термін
«естетика», що означає «сприймати за допомогою почуттів». Естетика як
самостійна дисципліна виділяється в середині XVIII ст. О. Баумгартеном.
(1714–1762). У 1750 р. виходить перший том написаного ним латинською
мовою трактату «Естетика», перший параграф якого говорить: «Естетика
(теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити
аналогічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання».

До сфери естетичного Баумгартен відносить усі компоненти системи
неутилітарних взаємовідносин людини зі світом (природним, предметним,
соціальним, духовним), у результаті яких він відчуває духовну насолоду.
Суть цих взаємовідносин зводиться або до певного змісту, що чуттєво
сприймається у формах, або до самодостатнього споглядання певного
об’єкта (матеріального чи духовного). Духовна насолода свідчить про
надрозумове вбачання суб’єктом у естетичному об’єкті сутнісних основ
буття, таємних істин духу, невловимих законів життя у всій його
цілісності і глибинній гармонії, про здійснення, зрештою, духовного
контакту з Універсумом, про прорив зв’язку часів і хоча 6 миттєвий вихід
у вічність або, точніше, про відчуття себе причетним до вічності.
Естетичне виступає, таким чином, певною універсальною характеристикою
всього комплексу неутилі-тарних взаємин людини зі світом, заснованих на
вбачанні нею своєї споконвічної причетності до буття і до вічності,
своєї гармонійної вписаності в Універсум.

Закладені Баумгартеном основи філософської естетики розвивалися потім в
естетичних системах І. Канта і Г.В.Ф. Гегеля.

Іммануїл Кант (1724–1804) – фундатор німецької класичної філософії. В
естетичних поглядах так званого «докритичного» періоду розвитку його
філософії (до 1770 р.) головна увага приділяється переживанням людини
(трактат «Спостереження над почуттям піднесеного і прекрасного», 1764).
У 1770-і роки Кант сформулював два найважливіших естетичних поняття:
«естетична видимість» і «вільна гра». Першим поняттям він позначив ту
сферу дійсності, що чуттєво сприймається, де існує краса, другим –
специфічну її особливість: двоїсте існування, тобто існування одночасно
у двох планах – реальному й умовному. Насолода мистецтвом, за Кантом, –
це співучасть у грі.

Головний естетичний твір Канта так званого «критичного» періоду –
«Критика спроможності судження» (1790). У ньому в єдине ціле зв’язуються
естетичні погляди зрілого Канта. Основна категорія його естетичної
системи – доцільність, що розуміється як гармонійний зв’язок частин і
цілого. Твори мистецтва, за Кантом, як і творіння природи, мають
органічну структуру. Естетична спроможність судження виявляє суб’єктивну
доцільність у мистецтві, що проявляється в категоріях прекрасного і
піднесеного. Аналіз прекрасного будується у Канта відповідно до
класифікації суджень за чотирма ознаками: якості, кількості, відношення
і модальності. Звідси чотири визначення прекрасного: предмет
незацікавленого благовоління називається прекрасним; прекрасне те, що
усім подобається без поняття; краса – це форма доцільності предмета без
уявлення про його ціль;

прекрасне те, що викликає благовоління із силою необхідності. Кант,
таким чином, зв’язав судження про прекрасне із «незаці-кавленим»
задоволенням від споглядання естетичної форми.

Але незацікавленість і безцільність відносяться, за Кантом, тільки до
«чистої» краси; головний же вид краси – «супутня». Саме в ній
реалізується ідеал. Вона припускає і мету, і інтерес. Такого роду краса
є «символ морально доброго», «вираження естетичних ідей», що дають
імпульс до пізнання, не зливаючись із ним.

Суть піднесеного, за Кантом, – у порушенні звичної міри. Воно виступає
мірилом моральності. Судження про піднесене потребує культури –
розвинутої уяви і високої моральності.

Для творчості, як вважає Кант, потрібний геній. Він не припускає чогось
надприродного, але геній має бути наділений чотирма необхідними
ознаками: він створює щось, що виходить за межі правил; твори його
служать зразком; він не піддається поясненню, як виник його твір; його
сфера – не наука, а мистецтво. Надалі Кант відніс до сфери генія всю
галузь творчої уяви.

Вищим у мистецтві Кант вважав не безцільну красу, а те, що підноситься
до зображення ідеалу.

У філософській спадщині Георга Більгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831)
естетика розглядається як філософія мистецтва. її новизна виявилася в
акцентуванні зв’язку мистецтва і краси з діяльністю і працею людини:
змінюючи предмети, людина запам’ятовує в них свої визначення, на цій
підставі і виникає переживання краси. Вона завжди людяна. Краса, за
Гегелем, – це чуттєва форма ідеї. Її сфера – видимість, що знаходиться
посередині «між безпосередньою чуттєвістю й ідеалізованою думкою».
Чуттєве в мистецтві адресується двом «теоретичним» почуттям – зорові та
слухові; воно завжди одухотворене. Гранично загальною естетичною
категорією у Гегеля виступає прекрасне. Її роль в естетиці аналогічна
ролі категорії «буття» у філософії.

Гегель не побудував системи естетичних категорій за принципом сходження
від абстрактного до конкретного, як це зроблено в його логіці, замінивши
її розглядом історичного розвитку мистецтва як прогресу в сфері духу.
Тут критерієм виступає співвідношення між художнім змістом і його
втіленням. Отже, виділяються символічна форма такого співвідношення
(домінує на Сході), класична (характерна для античності) і романтична
(переважає в християнській Європі). Історичну схему розвитку мистецтва
Гегель доповнює класифікацією його видів, в основу якої покладений
суб’єктивний принцип – відчуття. Головний твір, у якому викладена
естетична концепція Гегеля, – «Лекції з естетики».

Традиції німецької класичної філософії розвивали К. Маркс (1818–1883) і
Ф. Енгельс (1820–1896). Вони вписали проблематику естетики в широкий
контекст соціальної дійсності, показавши, що вирішальною умовою і
необхідною передумовою естетичного відношення людини до дійсності є
соціальні відносини, що склалися в тому або іншому типі суспільства. У
противагу старому антропологізму вони перенесли центр ваги в розкритті
сутності людини з біологічної на її соціальну природу. Цей принцип був
ними поширений і на галузь естетики з урахуванням її специфіки.

Основи марксистської естетики викладені у творах «Економічно-філософські
рукописи 1844 року», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «До
критики політичної економії», V листах ф. Енгельса до М. Каутської і М.
Гаркнесс, у листуванні К. Маркса і ф. Енгельса з Ф. Лассалем із приводу
його трагедії «Франц фон Зіккінген» та ін. У цих працях із позицій
діалектичного й історичного матеріалізму розроблені корінні проблеми
естетики: виникнення естетичних почуттів і спроможностей на основі
суспільно-історичної практики; надбудовний характер і класовість природи
мистецтва і його місце в житті суспільства;

народність художньої творчості; історичні закономірності естетичної
діяльності; сутність реалізму; природа творчості за законами краси;
закономірності функціонування художнього ринку в капіталістичному
суспільстві.

Завершеної естетичної системи ні К. Маркс, ні ф. Енгельс не створили.
Ідеї Маркса і Енгельса стосовно окремих питань літератури і мистецтва
розвивали Г.В. Плеханов, Ф. Мерінг, П. Лафарг, Р. Люксембург, а в XX ст.
А.В. Луначарський, В.В. Боровський, М.С. Ольминський, А. Грамші, К.
Кодуелл, Р. фоці та ін. Проте в силу орієнтованості послідовників Маркса
на класову боротьбу, соціальну революцію проблемам естетики в марксизмі,
особливо в другій половині XX ст., серйозної уваги не приділялося,
естетика розглядалася в контексті ідеологічної боротьби в якості
спекулятивної системи догматичного нормування як художньої творчості,
так і (більш широко) – чуттєвого пізнання в цілому.

Сучасні проблеми марксистської естетики полягають у теоретичній
реконструкції естетичних поглядів Маркса, що потребує їхнього очищення
від наступних спекулятивних нашарувань, з одного боку, і вписування їх у
широкий контекст немарксистських естетичних систем XIX–XX ст. – з
іншого.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019