Реферат на тему:
Совість, гідність і честь
Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне
структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості,
інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.
Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу
совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює
такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість
виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною
силою самоза-гнуздання і самоконтролю особистості.
У грецькій міфології прояв совісті пов’язувався з образом богинь помсти
Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм
належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких
літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де
герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не
тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від
усвідомлення скоєного.
Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов’язане із
загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У
домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів,
які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні
теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи
апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо
виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її
реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що
визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв’язують
ідею совісті з біологічним походженням людини.
Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку
людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона
народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у
процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини
контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не
простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини
до певної соціальної групи, класу. Зв’язуючи природу совісті з
соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її
змісту.
Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично
змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість —
специфічна форма відбиття об’єктивного світу. Об’єктивне джерело її
формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які
врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі
встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду
людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки
усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під
впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє
совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість,
обов’язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли
перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму
обов’язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо,
тобто не володіє совістю.
Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної
самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим
сенсом совість служить суб’єктивним вираженням моральної сутності
особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.
У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи:
раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне
усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер
засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня
активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості
інших людей про предмет совісті.
Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне
почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді
почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття
морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення
собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є
одними з найсильніших людських емоцій.
У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує
чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і
почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї
поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу
душевного напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі
внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.
Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується
в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи
залежно від багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин. Вона постійно
присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна
здатність чи реальний процес.
Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості
здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов’язки,
вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених
вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості.
Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою
поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки
зору моралі всього суспільства.
Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об’єктивну цінність
особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською
сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її
сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі
слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для
суспільства незалежно від її соціального стану, професії,
національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як
моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У
даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним
ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага
до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все
підносить людину.
Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі
усвідомленого ставлення до себе як до суб’єкта моральної діяльності,
розуміння своїх обов’язків і прав людини і громадянина. Це почуття
укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно
може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і
творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної
самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.
Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це
об’єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і
власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної
самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.
Поняття гідності настільки тісно взаємопов’язане з поняттям честі, що
іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і
гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них
визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть
суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому,
що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання,
самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності
особистості з боку інших.
Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній
моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою
приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.
У подальшому розуміння честі особистості пов’язується з її залежністю
від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті
заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і
поваги.
Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням
власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять
визнання, повага, феномен визнання і поваги називається честю.
Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у
суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину,
про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності,
досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і
виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади
індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь
людині.
Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій
певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця»,
інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов’язане з
проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення
колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття,
ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь
особистості.
Отже, категорія честі в етиці пов’язується із суспільною оцінкою і
визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної
спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як
виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала,
громадського працівника, військового, спортсмена тощо).
Насамкінець процитуємо Д. І. Писарєва: «Треба, можливо, пройти цілий
курс моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до
ідеалу, а тим, що вона зробиться особистістю»1. Моральні цінності,
можливо, і складають той смисловий простір, у межах якого можливі
моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють людині здійснитись
як особистості.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
