«Сократичний поворот» у філософії: ідеї та метод філософії Сократа.
Проблема людини у Сократа
Сократ вибирав відомого політичного чи діяча просто відомої людини,
після того, як той прочитав свою мову, і Сократ починав задавати свої
знамениті питання. Причому спочатку Сократ нестримно хвалив свого
співрозмовника, говорив, що він така розумна, відома людина в місті,
і що йому не складе праці відповісти на таке елементарне питання.
Сократ задавав свій дійсно елементарне питання (але тільки на перший
погляд). Співрозмовник зухвало і знехотя відповідав на нього, Сократ у
свою чергу ставив чергове запитання, що стосується усі того ж питання,
співрозмовник знову відповідав, Сократ запитував і це доходило до того,
що співрозмовник, зрештою, своєю останньою відповіддю суперечив своїй
першій відповіді. Тоді розлютований співрозмовник запитував Сократа, а
сам те він знає відповідь на це питання, Сократ же зовсім спокійно
відповідав, що не знає і спокійно віддалявся. І цією своєю
винятковістю, геніальністю, вибраністю Сократ і прославився.
Сократ при цьому користається грізним і непереможним зброєю-іронією.
Сократовская іронія виступає як діалектичну пастку, за допомогою якої
повсякденний здоровий зміст виявляється змушеним вийти з усілякого
свого окостеніння і дійти – не до самовдоволеного всезнайства, а до
іманентної йому самому істини, -ця іронія є не що інше, як форма,
властива філософії в її суб’єктивному відношенні до повсякденної
свідомості.
Ця іронія здавалася идущей від якоїсь загадкової, демонічної сили
Сократа, що ставить його над людьми, як би талановиті і розумні вони ні
були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за
добродушною усмішкою, у тім, що сам Сократ невразливий. У його
мовах, що збивають з користі, увесь час почувається деяка впевненість і
обґрунтованість людини, що хоча і не має готової відповіді на свої
питання, але знає щось більше, а саме: в ім’я чого йде пошук і як саме
його треба вести, що додає його іронії необоримую силу Антея. Ця
внутрішня обґрунтованість Сократа виходить також з його переконання
про можливість раціонального осмислення і збагнення життя у всіх своїх
проявах, у всіх, навіть темних і містичних, сторонах і найтонших рухах
людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що у всій строкатості
життєвих переживань є щось об’єднуюче, деякий загальний зміст, що може
бути виражений єдиною ідеєю, поняттям.
Випробуючи інших на мудрість, Сократ сам аж ніяк не претендує на звання
мудреця, воно, на його думку, личить богу. Якщо людина самовдоволено
думає, що на усі він знає готові відповіді, то така людина для філософії
загиблий, йому нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних
понять, нема чого рухатися далі по нескінченних лабіринтах думки. Він
почиває на лаврах істини, що на перевірку виявляються зборами самих
убогих, плоских представлень обивательської премудрості. Так почитає
себе мудрецем виявляється усього лише премудрим піскарем.
” Я знаю тільки те, що нічого не знаю.” Це улюблене вираження, кредо
сократовской власної позиції. ” Я нічого не знаю” – це значить, що як
би далеко я ні просунувся в одиссеях думки, я не заспокоююся на
досягнутому, не обманюю себе ілюзією, що піймав жар-птицю істини. Не
будемо забувати, що Сократа супроводжували не тільки захоплені погляди,
але і погляди, повні ненависті. Особливо зненавиділи Сократа ті із
софістів, що зробили мистецтво доводити праве і неправе своєю
професією. Хто заміряється на самовдоволення темних і порожніх людей,
той спочатку людина неспокійний, потім нестерпний, і нарешті,
злочинець, що заслуговує смерті. Першим напівжартівливим,
напівсерйозним обвинуваченням проти Сократа з’явилася постановка в 423
році комедії Аристофана “Хмари”. У який Сократ зображується майстром
“кривих мов”. В один із днів 399 року до н.е.. жителі Афін читали
виставлений для загального обговорення текст: ” Це обвинувачення
написав і клятвено засвідчив Меле, син Мелета, пифеец, проти Сократа,
сина Софраникса з будинку Алопеки. Сократ обвинувачується в тім, що
він не визнає богів, яких визнає місто, і вводить інших, нових богів.
Обвинувачується він і в розбещенні молоді. Необхідне покарання —
смерть”. Шахраї думки не простили Сократові його іронії, занадто
руйнівної для них. У мовах Сократа на суді, з великою художньою силою
переданих Платоном, уражає те, що він сам свідомо і рішуче відрізає
собі всі шляхи до порятунку, він сам йде назустріч смертному вироку. У
його міркуваннях підспудно б’ється думка: раз вуж, афиняне, ви дійшли
до такої ганьби, що судите мудрейшего з еллінів, то випийте чашу
ганьби до дна. Не мене, Сократа, судите ви, а самих себе, не мені
виносите вирок, а собі, на вас лягати незмивне клеймо. Лишаю життя
мудрої і шляхетної людини, суспільство себе позбавляє мудрості і
шляхетності, позбавляє себе стимулюючої сили, що шукає, критичної, що
турбує думки. І от мене, людини повільного і старого( Сократові було
тоді 70 років ), наздогнала та, що наздоганяє не так стрімко, –
смерть, а моїх обвинувачів, людей сильних і моторних, – та, що біжить
швидше, – зіпсованість. Я іду звідси, присуджений вами до смерті, а
мої обвинувачі ідуть, викриті правдою в лиходійстві і
несправедливості. У порога смерті Сократ пророчествует, що негайно
після його загибелі осягне афинян кара більш важка, чим та, котрої
його покарали. Сократ сам засудив себе на смерть, і, уже засуджений,
твердо відмовився від реальної можливості бігти з в’язниці і піти у
вигнання. Він добровільно дав розіпнути себе на хресті ” отеческих
законів ” і надійшов дуже хитромудро і далекоглядно, кращим образом
продемонструвавши неістинність цих законів усьому світу. Пророцтво
Сократа збулася: ганьба упав на голови його суддів, і насамперед на
голови обвинувачів. Вони, так само як тиран, що судив Зенона
Элейского, були побиті каменями і, як повідомляє Плутарх, повісилися,
тому що не винесли презирства афинян, що позбавили їхній “вогню і
води”.
Смерть Сократа з’явилася останнім і самим викривальним, самим
геніальним його філософським добутком, що викликав глибоке шумування
розумів і могутній суспільний резонанс протягом багатьох століть
людської історії. Юний учень Сократа – Платон, що був присутнім на
судовому процесі, випробував настільки сильне моральне потрясіння, що
важко занедужав. ” Як жити далі в суспільстві, що карає за мудрість ?”
– от питання, що встав перед Платоном у всій своїй драматичності і
який породив інше питання: ” Яким повинне бути суспільство, побудоване
в повній відповідності з мудрістю?” Так народилася перша філософська
утопія про “справедливий” (для свого часу) суспільному ладі, що зробив
згодом великий вплив на виникнення і розвиток утопічного соціалізму.
Сократ – представник ідеалістичного релігійно-морального світогляду,
відкрито ворожого матеріалізму. Уперше саме Сократ свідомо поставив
перед собою задачу обґрунтування ідеалізму і виступив проти античного
матеріалістичного світорозуміння, природничонаукового знання і
безбожництва. Сократ історично був зачинателем ” тенденції, чи лінії
Платона ” в античній філософії.
Сократ – великий античний мудрець, – коштує в джерел раціоналістичних і
просвітительських традицій європейської думки. Йому належить видатне
місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики,
політичних і правових навчань. Вплив, зроблений їм на прогрес
людського пізнання, відчувається до наших днів. Він назавжди ввійшов у
духовну культуру людства.
Спосіб життя Сократа, моральні і політичні колізії в його долі,
популярний стиль філософствування, військова доблесть і мужність,
трагічний фінал – оточили його ім’я притягальним ореолом легендарності.
Слава, який Сократ удостоївся ще при житті, легко переживали цілі
епохи і, не померкнувши, крізь товщу двох з половиною тисячоріч дійшла
до наших днів. Сократом цікавилися і захоплювалися за всіх часів. Від
століття до століття аудиторія його співрозмовників змінювалося, але
не убувала. І сьогодні вона, безсумнівно, многолюднее, чим абиколи. У
центрі сократовской думки – тема людини, проблеми життя і смерті,
добра і зла, чеснот і пророків, права і боргу, волі і відповідальності
суспільства. І сократовские бесіди – повчальний і авторитетний приклад
того, як можна орієнтуватися в хащі цих вічно актуальних питань.
Звертання до Сократа за всіх часів було спробою зрозуміти себе і свій
час. І ми, при усій своєрідності нашої епохи і новизні задач, не
виключення.
Сократ – принциповий ворог вивчення природи. Роботу людського розуму
в цьому напрямку він вважає нечестивим і марним втручанням у справу
богів. Світ представляється Сократові утвором божества, “настільки
великого і всемогутнього, що воно усі відразу і бачить, і чує, і всюди
є присутнім, і про усьому має піклування”. Потрібні гадання, а не
наукові дослідження, щоб одержати вказівки богів щодо їхньої волі. І в
цьому відношенні Сократ нічим не відрізнявся від будь-якого
неосвіченого жителя Афін. Він випливав указівкам дельфийского оракула
і радив робити це своїм учням. Сократ акуратно приносив жертви богам і
взагалі старанно виконував усі релігійні обряди.
Основною задачею філософії Сократ визнавав обґрунтування
релігійно-морального світогляду, пізнання ж природи, натурфілософію
вважав справою непотрібним і безбожної.
Сумнів (“я знаю, що нічого не знаю”) повинне було, по навчанню Сократа,
привести до самопізнання (“пізнай самого себе”). Тільки таким
індивідуалістичної, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння
справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Матеріалісти,
вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі,
софісти взяли під сумнів і осміяли всі колишні погляди, – необхідно
тому, відповідно до Сократа, звернутися до пізнання самого себе,
людського духу й у ньому знайти основу релігії і моралі. Таким чином,
основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для
нього є дух, свідомість, природа ж – це щось вторинне і навіть
несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові
передумовою для звертання до власного Я, до суб’єктивного духу, для
якого подальший шлях вів до об’єктивного духу – до божественного
розуму. Ідеалістична етика Сократа переростає в теологію.
Розвиваючи своє релігійно-моральне навчання, Сократ на противагу
матеріалістам, що призивають “прислухатися до природи”, посилатися на
особливий внутрішній голос, що нібито наставляв його в найважливіших
питаннях, – знаменитий “демон” Сократа.
Сократ виступає проти детермінізму давньогрецьких матеріалістів і
намічає основи телеологічного світорозуміння, причому тут вихідним
пунктом для нього є суб’єкт, тому що він вважає, що усі у світі має
своєю метою користь людини.
Телеологія Сократа виступає у вкрай примітивній формі. Органи почуттів
людини, відповідно до цього навчання, своєю метою мають виконання
визначених задач: ціль око – бачити, ушей – слухати, носа – обонять і
т.п. Так само боги посилають світло, необхідний людям для зору, ніч
призначена богами для відпочинку людей, світло місяця і зірок має своєю
метою допомагати визначенню часу. Боги піклуються про те, щоб земля
робила їжу для людини, для чого уведений відповідний розпорядок часів
року; більш того, рух сонця відбувається на такій відстані від землі,
щоб люди не страждали від зайвого чи тепла надмірного холоду і т.п.
Свого філософського навчання Сократ у письмову форму не наділяв, але
поширював його шляхом усної бесіди у формі своєрідного, методологічно
спрямованого до визначеної мети суперечки. Не обмежуючи керівною роллю
в межах свого философско-политеческого кружка, Сократ бродив по Афінам
і усюди – на площах, на вулицях, у місцях суспільних збор, на
заміській чи галявині під мармуровим портиком – вів “бесіди” з
афинянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські,
релігійно-моральні проблеми, вів з ними тривалі суперечки, намагався
показати, у чому полягає, за його переконанням, дійсно моральне життя,
виступав проти матеріалістів і софістів, вів невтомну усну пропаганду
свого етичного ідеалізму.
Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських
інтересів і занять Сократа. Особливе значення Сократ додавав пізнанню
сутності чесноти. Моральна людина повинна знати, що таке чеснота.
Мораль і знання з цього погляду збігаються; для того, щоб бути
доброчесним, необхідно знати чеснота як таку, як “загальне”, що
служить основний усіх приватних чеснот. Задачі перебування
“загального” повинний був, по думці Сократа, сприяти його особливий
філософський метод. “Сократовский” метод, що мав своєю задачею
виявлення “істини” шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з’явився
джерелом ідеалістичної “діалектики”. “Під діалектикою розуміли в
стародавності мистецтво домогтися істини шляхом
розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих
протиріч. У стародавності деякі філософи вважали, що розкриття
протиріч у мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом
виявлення істини”. Тим часом як Геракліт учив про боротьбу
протилежностей, як про рушійну силу розвитку природи, зосередивши свою
увагу, головним чином, на об’єктивній діалектиці, Сократ, спираючи на
элейскую школу ( Зенон ) і софістів ( Протагор ), уперше чітко порушив
питання про суб’єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення.
Основні складові частини “сократического” методу: “іронія” і
“майевтика” – за формою, “індукція” і “визначення” – по змісту.
“Сократический” метод – це насамперед метод послідовно і питань, що
систематично задаються, що мають своєю метою приведення співрозмовника
до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і
складається сократовская “іронія”. Однак Сократ ставив своєю задачею
не тільки “іронічне” розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника,
але і подолання цих протиріч з метою домогтися “істини”. Тому
продовженням і доповненням “іронії” служила “майевтика” – “повивальне
мистецтво” Сократа ( натяк на професію його матері ). Сократ хотів цим
сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя,
до пізнання “загального” як основи щирої моралі. Основна задача
“сократического” методу – знайти “загальне” у моральності, установити
загальну моральну основу окремих, часток чеснот. Ця задача повинна
бути дозволена за допомогою своєрідної “індукції” і “визначення”.
Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він
порівнює окремі етичні факти, виділяє з них загальні елементи,
аналізує їх, щоб знайти перешкоджаючі їх об’єднанню суперечні моменти,
і, у кінцевому рахунку, зводить їх до вищої єдності на основі
відшуканих істотних ознак. Таким шляхом він досягає загального
поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів чи справедливості
несправедливості відкривало можливість визначення поняття і сутності
чи справедливості несправедливості взагалі. “Індукція” і “визначення”
у діалектику Сократа взаємно доповнюють один одного. Якщо
“індукція” – це відшукання загального в приватних чеснотах шляхом
їхнього аналізу і порівняння, то “визначення” – це встановлення
пологів і видів, їхнього співвідношення, “супідрядності”. От як,
наприклад, у розмові з Евтидемом, що готовились до державної
діяльності і желали знати, що таке справедливість і несправедливість,
Сократ застосував свій “діалектичний” метод мислення. Спочатку Сократ
запропонував справи справедливості заносити в графу “дельта”, а справи
несправедливості – у графу “альфа”, потім він запитав Евтидема, куди
занести неправду. Евтидем запропонував занести неправду в графу “альфа”
(несправедливості). Те ж запропонував він і у відношенні обману,
злодійства і викрадення людей для продажу в рабство. Так само на
питання Сократа чи можна що-небудь з перерахованого занести в графу
“дельта” (справедливості), Евтидем відповідав рішучим запереченням.
Тоді Сократ задав Евтидему питання такого роду: чи справедливо
звертання в рабство жителів несправедливого ворожого міста. Евтидем
визнав подібний учинок справедливим. Тоді Сократ задав подібне ж
питання щодо обману ворога і щодо крадіжки і грабежу добра в жителів
ворожого міста. Усі ці вчинки Евтидем визнав справедливими, указавши,
що він спочатку думав, ніби-то питання Сократа стосуються тільки
друзів. Тоді Сократ указав, що усі вчинки, спочатку віднесені до графи
несправедливості, варто помістити в графу справедливості. Евтидем
погодився з цим. Тоді Сократ заявив, що, отже, колишнє “визначення”
неправильне і що варто висунути нове “визначення”: “Стосовно ворогів
такі вчинки справедливі, а стосовно друзів несправедливі, і стосовно
них, навпроти, варто бути як можна справедливіше”. Однак і на цьому
Сократ не зупинився і, знову прибігаючи до “індукції”, показав, що і
це “визначення” неправильно і вимагає заміни його іншим. Для
досягнення цього результату Сократ знову виявляє протиріччя в
положенні, визнаному співрозмовником за щире,а саме в тезі про те, що
у відношенні друзів варто говорити тільки правду. Чи правильно надійде
воєначальник, запитує Сократе, якщо він, для того щоб підняти дух
війська, збреше своїм війнам, ніби-то наближаються союзники. Евтидем
погоджується, що подібного роду обман друзів варто занести в графу
“дельта”, а не “альфа”, як це передбачається попереднім “визначенням”.
Так само, продовжує “індукцію” Сократ, чи не справедливо буде, якщо
батько обдурить свого захворілого сина, що не бажає приймати ліки, і
під видом їжі змусить його ці ліки прийняти, і тим самим своєю
неправдою поверне сину здоров’я. Евтидем погоджується, що і такого
роду обман варто визнати справою справедливим. Тоді Сократ запитує
його, як назвати вчинок тієї людини, що, бачачи свого друга в стані
розпачу і боячись, як би він не скінчив життя самогубством, чи украде
просто відніме в нього зброя. Цю крадіжку, чи цей грабіж, Евтидем
також змушений занести в графу справедливості, порушуючи знову
попереднє “визначення” і приходячи до висновку, підказаному Сократом,
що і з друзями не у всіх випадках треба бути правдивими. Після цього
Сократ переходить до питання про розходження добровільного і
недобровільного вчинку, продовжуючи свою “індукцію” і домагаючись
нового, ще більш точного “визначення” справедливості і
несправедливості. В остаточному підсумку виходить визначення
несправедливих учинків як тих, котрі відбуваються у відношенні друзів
з наміром їм нашкодити. Істина і моральність для Сократа – поняття
співпадаючі. ” Між мудрістю і моральністю Сократ не робив розходження:
він визнавав людину разом і розумним і моральної, якщо людина,
розуміючи, у чому складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх
вчинках і, навпаки, знаючи, у чому складається морально потворне,
уникає його…
Справедливі вчинки і узагалі усі вчинки, засновані на чесноті,
прекрасні і гарні. Тому люди, що знають, у чому складаються такі вчинки,
не захочуть зробити ніякий інший учинок замість нього, а люди, що не
знають, не можуть їх зробити і, навіть якщо спробують зробити, впадають
у помилку. А тому що справедливі і узагалі всі прекрасні і гарні вчинки
засновані на чесноті, то з цього випливає, що і справедливість і всяка
інша чеснота є мудрість”.
Щира справедливість, по Сократові, це знання того, що добре і
прекрасно, разом з тим і корисно людині, сприяє його блаженству,
життєвому щастю.
Трьома основними чеснотами Сократ вважав:
1. Помірність (знання, як приборкувати пристрасті)
2. Хоробрість (знання, як перебороти небезпеки)
3. Справедливість (знання, як дотримувати закони божественні і
людські). Тільки “шляхетні люди” можуть претендувати на знання. А
“хлібороби й інші робітники дуже далекі від того, щоб довідатися самих
себе… адже вони знають тільки те, що має відношення до тіла і
служить йому… А тому, якщо пізнання самого себе є ознака розумності,
ніхто з цих людей, не може бути розумним у силу одного свого ремесла”.
Робітнику, реміснику, хліборобу, тобто всьому демосу (не говорячи вже
про рабів), недоступне знання.
Сократ був непримиренним ворогом афінських народних мас. Він був
ідеологом аристократії, його навчання про непорушність, вічність і
незмінність моральних норм виражає ідеологію саме цього класу.
Сократовская проповідь чесноти мала політичне призначення. Він сам
говорить про себе, що піклується, щоб підготувати якнайбільше обличчя,
здатних прийнятися за політичну діяльність. При цьому політичне
виховання афінського громадянина велося їм у такому напрямку, щоб
підготувати відновлення політичного панування аристократії, повернутися
до “завітів батьків”.
По Ксенофонтові, Сократ захоплюється “самими древніми і самими
утвореними державами і народами”, тому що вони “самі набожні”. Більш
того: ” …він думає, що йому не соромно буде взяти за зразок
перського царя”, тому що перський цар вважає землеробство і військове
мистецтво благороднейшими заняттями. Земля і військове мистецтво –
споконвічна приналежність “шляхетних панів”, родової землевласницької
аристократії. Сократ, по Ксенофонтові, оспівує землеробство. Він дає
можливість обіцяти “гарні обіцянки рабам” і “приохочивать робітників і
схиляти їх до слухняності”. Сільське господарство – мати і годувальниця
всіх мистецтв, джерело життєвих потреб для “для шляхетного пана”,
краще заняття і краща наука. Воно повідомляє тілу красу і силу, спонукає
до хоробрості, дає відмінних і найбільш відданому загальному благу
громадян. При цьому сільське господарство противополагается міським
заняттям, ремеслам як шкодять справі і що руйнує душу. Сократ на
стороні відсталого села — проти міста з його ремеслами, промисловістю
і торгівлею. Такий ідеал Сократа. Треба було виховати адептів цього
ідеалу. Звідси безустанна, безупинна, изо дня в день що ведеться
пропагандическая діяльність Сократа. Сократ розмовляє про
хоробрість, розсудливість, справедливість, скромності. Він хотів би
бачити в афінських громадянах людей хоробрих, але скромних, не
вимогливих, розсудливих, справедливих у відносинах до своїх друзів,
але аж ніяк не до ворогів. Громадянин повинний вірити в богів, приносити
їм жертви і узагалі виконувати всі релігійні обряди, сподіватися на
милість богів і не дозволяти собі “зухвалості” вивчати світ, небо,
планети. Словом, громадянин повинний бути смирним, богобоязливим,
слухняним знаряддям у руках “шляхетних панів”. Випливає, нарешті,
згадати, що Сократ намітив так само класифікацію державних форм,
виходячи з основних положень свого етико-політичного навчання.
Державні форми, що згадуються Сократом, такі: монархія, тиранія,
аристократія, плутократія і демократія.
Монархія, з погляду Сократа, тим відрізняється від тиранії, що
спирається на законні права, а не на насильницьке захоплення влади, а
тому і має моральне значення, відсутнім у тиранії. Аристократію, що
визначається як влада деяких знаючих і моральних людей, Сократ
предпочитает всім іншим державним формам, особливо направляючи вістря
своєї критики проти античної демократії як неприйнятної з його погляду
аморальної форми державної влади.
Сократ – супротивник афінської демократії. На місце питання про космос,
питання про людину з усіма його зв’язками він ставить антропозитизм.
Сократ претендував на роль просвітителя. Він же ворог вивчення природи
(втручання в справу богів). Задача його філософії – обґрунтування
релігійно-морального світогляду, пізнання природи – безбожна справа.
По Сократові, сумнів веде до самопізнання, потім до розуміння
справедливості, права, закону, зла, добра. Він же сказав, що пізнання
людського духу – от головне. Сумнів веде до суб’єктивного духу
(людина), а потім веде до об’єктивного духу (бог). Знову ж по
Сократові, особливе значення має пізнання сутності чесноти. Він
порушив питання про діалектичний метод мислення. Він же переконав, що
істина – це моральність. А щира моральність — це знання того, що
добре. І елітарність знання веде до чесноти.
Сократ був цільною людиною, для якого власне життя було філософською
проблемою, а найважливішим із проблем філософії було питання про сенс
життя і смерті. Не відокремлюючи філософії від дійсності, від всіх
інших сторін діяльності, він ще менше винний у якому б то ні було
розчленовуванні самої філософії. Його світогляд був настільки ж цільним,
земним, життєвим, настільки ж повним і глибоким вираженням духовного
життя й античного світу.
Але те, чого не зробив сам Сократ, зробила за нього історія. Вона добре
потрудилася над тим, щоб каталогізувати одні його висловлень як
етичні, інші – як діалектичні, одні – як ідеалістичні, інші – як
стихійно-матеріалістичні, одні – як релігійні, інші — як еритические.
Його визнавали “своїм” самого різного ідеологічного плину, йому в
провину ставилися філософські однобічності й однобокості, у яких
Сократ не міг бути винний. Ті критерії, якими ми ідеологічно
розчленовуємо філософію нового часу на різні школи і напрямки,
Сократові, а тим більше до його попередників, незастосовні.
Історія добре попрацювала також над тим, щоб усе мертвонароджене в
спадщині Сократа довести до своїх крайніх меж скам’янілості, до
канонізованих ідолів масової свідомості, оттенив тим самим живі і
життєдайні джерела сократовской думки – його іронію і діалектику.
Естонсько-Американський Бізнес Коледж
Северо – Східна філія
ФІЛОСОФІЯ
число:
-і-і-і-і-і-
М. Хом’яків
Економічний ф-тет
WE-202
—————
—————
Ведучий викладач
НАРВА 1997
Список літератури:
« Сократ, Платон, Аристотель, Сенека » Життя чудових людей, біографічна
бібліотека Ф. Павленкова. Москва, Видавництво «Республіка» 1995.
« Історія західної філософії » Б. Рассел «Міф» Москва 1993.
« Короткий нарис історії філософії ». Видавництво «Думка» Москва. 1967.
За редакцією М. Т. Иовчука, Т. И. Ойзермана, И. Я. Щипанова.
« 106 філософів. Життя, доля, навчання », «Таврія» Сімферополь, 1995.
1-ий тім, Анатомія мудрості.
« Філософська енциклопедія ». Головний редактор Ф. В. Константинов.
« Історія філософії в короткому викладі » Москва «Думка» 1991.
« Історія філософії: Захід – Росія – Схід: Книга перша. Філософія
стародавності і середньовіччя. » За редакцією проф., Н. В. Мотротиловой,
Москва 1996.
« Західна філософія від джерел до наших днів » 1-ий тім античність. ТОО
ТК «Петрополис» Санкт – Петербург 1994. Джованни Реалі і Дарио Антисери.
« Історії античної філософії » у конспективному викладі А. Ф. Лосєв,
Москва «Думка» 1989.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
