Реферат на тему:
Філософія стародавнього світу
План
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації.
2. Історичні типи філософії.
3. Давньоіндійська філософія.
4. Філософія Стародавнього Китаю.
5. Антична філософія.
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи
питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на
принципи її періодизації, основу яких становить розуміння того, що
єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні
вчення, школи, напрями, відмінність між якими визначається такими
основними чинниками:
1) ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
2) ступінь розвитку загальної культури і науки;
3) світоглядні умови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в
цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний
історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, історичного
періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль
відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у
розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із
вирішення головних проблем, які постають перед філософами того чи іншого
періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у
суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа,
ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та
своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.
2. Історичні типи філософії
Історичні типи філософії такі:
1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
3. Філософія Нового часу та Просвітництва.
4. Класична німецька філософія.
5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психо-аналіз,
марксизм та ін.).
6. Філософська думка в Україні.
3. Давньоіндійська філософія
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської
цивілізації на початку VI ст. до. н. е. в Стародавній Індії,
Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були
такі:
1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до
заліза;
2) поява товарно-грошових відносин;
3) виникнення держави;
4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних
установок і уявлень;
5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність
його логічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не виключає своєрідності шляхів формування
систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та
Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою
розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед
чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які
сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у
формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, зумовило
перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над
науково-теоретичною, ідеалізму — над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах».
Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували
різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед.
«Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів
на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які
визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх’я,
йога, ньяя, вайшешика, миманса. До складу даршан нестиків
(неортодоксальні шко¬ли) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму.
Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його
прихиль-ники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного,
незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця.
З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але
оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування,
то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від
нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі). Закон
необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися
до іншого тіла, і душа людини завжди входить в оболонку, котра залежить
від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває
нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних
життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним світом,
тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у
VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з
найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з
легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами.
Сіддхартха, він же Шак’я-Муні, майбутній Будда, народився у сім’ї
вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських учителів і у
віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього
споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
1) Життя — це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання — жадоба до життя.
4) Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдосконалення, кінцевою
метою якого є стан вічного блаженства — «нірвана».
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних
елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення
душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що
смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації
дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих
справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є
досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і
позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому
вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне
вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу
речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить
вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За
вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину
світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і
матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і
згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового
затухання. В буд¬дійській філософії прийнято порівнювати світло з
потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись.
Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже
знав про поділ буття на виявлене — сансара і буття невияв¬лене —
нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене бут¬тя пов’язане з
стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання —
восьмичленний шлях морального поділу. Буд¬дизм утверджував єдність
матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між
чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика
споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.
Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої
духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і
окремого атмана поза п’ятьма групами елементів, які становлять людську
особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі:
свідомість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської
особистості.
У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як
і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в
12-членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це
результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через
індивідуальний потік — зем¬не життя, через проміжний етап і наступний за
цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до
полум’я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і
створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани
порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він
переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве
стихійно-діалек¬тичне мислення.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розви¬валось і
стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є
локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За
основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода,
вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» —
слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається
людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної
концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені
людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і
насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу
життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки
утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки
виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
4. Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому
Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на
основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності,
розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики,
медицини, створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в
VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було
філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 pp. до н. е.),
яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні
конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі
конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце
посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та
управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки
були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є
антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини.
Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за
поход¬женням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та
культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» —
гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до
старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом
«жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад
особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них.
Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської
поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому
засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету
— правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини
в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає
концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто приведення речей у
відповідність до їх назв.
З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство
та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища
духовна сила, що визначає суть природи та людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.). Але,
бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством,
послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя
Хуанді (697—598 pp. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї
загальної рухомості і мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, це
єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і
безкінечне у русі; воно — основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято
вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим
законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється
на свою протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності
людини закону «дао», неможливості (моральної і фізичної) діяти всупереч
«дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з
природою, китайська філософія (як і ін¬дійська) сповідувала захист
природи, висувала принцип «ву вей» — невтручання у її розвиток,
наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу
зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі
звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу
виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з’являються одночасно.
Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці
звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення
людської поведінки в Китаї.
5. Антична філософія
Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку
виділяють три основні періоди.
Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення
філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа
(кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду на¬зивають
досократиками. До них належать такі філософи, як Фа¬лес, Анаксимен,
Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.
Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим
слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій.
Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з
космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів,
представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також
послідовники Сократа — кіренаїки, мегарики і кіники.
Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і
Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і
закінчується V—VI ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує
у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці
(засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк
Аврелій, Епіктет).
Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ран-ньогрецької
філософії був Фалес (близько 625—545 pp. до н. е.) — представник
мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він
обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року
тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне
затемнення 28 вересня 565 p. до н.е. Фалес відомий також як математик,
що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса, вода —
основа і першоначало всього сущого. Вода — джерело життя, але було б
помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з
сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках,
наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична
речовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська
метафора.
Згідно з поглядами Анаксимандра (бл. 610—547 pp. до н. е.) в основі
всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в
перекладі з грецької мови — «невизначене», «безмежне») не є відходом від
конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є
конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне,
невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору
Анаксимандра, процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:
? на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало»,
своєрідний ембріон Космосу;
? на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і
сухого, холодного і гарячого;
? на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво¬рюються
чотири основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячого і сухого
начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і
холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу, із цих основних
стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.
Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксимандра Анаксимен
(бл. 585—525 pp. до н. е.). Першоначалом усього сущого, з його точки
зору, вважається повітря. Завдяки по¬вітрю виникає й існує світ. Через
те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись»,
утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах
Анаксимена є важлива теза про єдність мікро- і макрокосмосу. «Згідно з
тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос
обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому
Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і великий
космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це уподібнення світу, й
існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине
буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря,
частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух),
завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер
універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою,
повітрям, «апейроном», особливої виразності набуває у філософському
вченні Геракліта (бл. 535—475 pp. до н. е.), який убачав першооснову
світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує, — твердив Геракліт, — не
створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим
вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». У цьому пасажі
виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку
космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного
згасання.
Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі
Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь
свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та
«Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори були написані таким
способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його
творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та
висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський
повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що
зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він
висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти
і вознестися душею. Ім’я «Плакучий» затвердилось за Гераклітом внаслідок
того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до
себе і ведуть нерозумний спосіб життя.
Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в
матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до
матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд
з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких
переважають ідеалістичні орієнтації.
Так, близько 532 p. до н. е. у Критоні виникає впливова
релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був
виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. е.). Слід зазначити, що
серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших
філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення —
число, але слід зауважити, що число для нас — це величина арифметична і
математична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді
геометричних пропорцій.
Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із
двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об’єм. Таким чином,
перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу
чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10),
яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та
вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів
включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта,
4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.
Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку. Він встановив, що
збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе
своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії.
В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у
стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування —
скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо.
Гар¬монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна
упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у
поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість,
добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття,
обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в
кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра
будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є
основою цілісності і порядку космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос
— це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із
хаосу.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у
«переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з
ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися
від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує
свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної
чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне
існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст,
вегетаріанство, релігійні обряди.
Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них,
зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е.), Парменід (кін. VI—V
ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н. е.).
Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав
богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і
безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у
Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера.
Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не
може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них
повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що
він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні
міркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього
Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим
конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне,
несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що
кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній
філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом
досконалості. Кулепо¬дібність буття у Парменіда означає і те, що все
суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім
буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає
положення про те, що «буття є, а небуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях
Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням:
«думка — і те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще».
Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування
«чуттєвого світу», який базується на сприйнятті світу за допомогою
чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід
визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих
міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія
чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.
У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід
розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.
*
?
особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки
як парадокси, або апорії (нерозв’язна суперечність).
Апорії Зенона Елейського такі:
1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його
немає».
2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може
закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно
пройти половину шляху, але перш, ніж досягти
цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За
такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.
3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не
наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи,
вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю
відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час,
протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
4. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла
нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце.
Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих
положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух
із суми станів спокою?
5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й
відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це
стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що
не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.
6. Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття,
стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і
проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ
розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в
іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись
в ще іншому «просторі», і так до нескінченності.
Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один,
абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб¬сурдної» уяви,
нереальний.
7. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що падає»). Якщо під
час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то
звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути
із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати
істинного знання, на них не можна покладатися.
Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів
така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно
спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться
наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми
апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення
руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про
єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється
суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип
міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на
використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.
Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії
Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.
Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до
н. е. Протагор (480—410 pp. до. н. е.), Горгій — 483—375 pp. до н. е.)
та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають
учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм,
який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного
змісту в людських знаннях.
Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого.
Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження:
«Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і
суперечливий. Будь-яка істина відносна.
Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були
навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не
була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної
істини і об’єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто
формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень:
«Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для
померлого, а для могильників — благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку
Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей:
сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують».
Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався
словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх
немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що
боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував
існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб
примушувати простих людей виконувати закони.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію
виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої
розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була
створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім,
завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці
надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її
порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги
об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі
започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей
порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити
софістика.
Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки
визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у
зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми
людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення.
Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими
людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на
пло-щах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав гово¬рити з
ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він
неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких
понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ
ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив
запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і
питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише
те, що нічого не знаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна
належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати
мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував
афінську демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці
довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель
Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує
й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня
Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ
відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати
вирок суду, який виніс йому народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його
послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.
Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл.
435—370 pp. до н. е.). Назву ця школа дістала за про¬паганду способу
життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень
Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці
філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від
культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла
розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями
Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав:
«Шукаю людину».
Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435—360 pp. до н.е.).
Сутність учення: «Людина схожа на місто в об¬лозі, вона перебуває завжди
у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали
принципи одержання насо¬лоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму
знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.
Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450—380 pp. до н.
е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними
іменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але
потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в
античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними
логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу
«Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось
моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання
однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній
волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те,
чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська
школа відіграла значну роль у розвитку логіки.
Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460—370
pp. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких
філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником
матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт
проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Атоми різняться за
величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує,
вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно.
Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність
сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття
причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого» виникають
усі речі, то у Демокріта — «з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не
виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним
рухом атомів і зіткненням їх.
У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання.
Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне
дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що
людські відчуття неспроможні дати істинні знання, знайшла своє
відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно
з цим переказом Демокріт наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути
полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.
За Демокрітом, усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає
в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до
вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі.
Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають
її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі
з’єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не
вічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи
людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав
демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав
наявність у громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням
та освітою.
Платон (427—347 pp. до н. е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої
послідовної системи матеріалізму (лінія Демокрі¬та), то Платон виступив
у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву
лінії Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на
абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію.
Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з
334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на
ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у
бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсали. З
погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять
буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона
являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно
співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі
навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не
є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — це ніщо. Ідеї, за
Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової
обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію
якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона процес пізнання являє собою
процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це властиве тільки людській
душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло,
душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна
пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу
про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до
печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя
лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні
справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття світу почуттями.
Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей — можливе лише за допомогою
розуму. Методами піз¬нання, з точки зору Платона, є діалектика та
математика. Діалек¬тика — здатність ставити питання і давати відповіді
на них. Мате¬матика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів
та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як
єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це
два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою.
Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал
якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним
ладом у цілому.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них —
монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання
дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію,
теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон
розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна
держава у Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих»
(аристо-
кратія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути
узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні
чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз
дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний
уклад.
Аристотель (384—322 pp. до н.е.) — провідний філософ класичного періоду,
який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у
Платона в Академії, був вихователем
13-річного Олександра Македонського, створив свою філософсь¬ку школу —
Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).
Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя
Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але
істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо
від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію
Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло
щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне
суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде
мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її
тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність
усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді
як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма
неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає
чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель
доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це
вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому
якраз і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме через те, що
Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи
середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном),
оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом
безтілесного, але всемогутнього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких
висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення
двох начал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у
Демокріта, ідеї і матерії — у Платона, форми і матерії — у Аристотеля.
За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та
людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як
матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були
спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, — значить знати загальне, бо
воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії)
структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню
пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність,
кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія,
страждання.
Аристотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три
основні закони логіки:
1. Закон тотожності.
2. Закон усунення протиріччя.
3. Закон виключеного третього.
Учення про людину та суспільство. За Аристотелем, проблеми людини вивчає
практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики.
Аристотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо
людини — щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди).
Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим
повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина
між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і
боягузтвом) та інтелектуальні.
Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною
свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета
полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих
аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб — господар»,
але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
Епоха еллінізму і Римської імперії. Згадаємо, що перший період ранньої
грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної
філософської думки — близько 100 років. Останній, третій період історії
античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії.
Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V—VI ст. н. е.
Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має
кілька основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це такі:
епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з
Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої
людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського
світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного
філософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у
529 p. н. е., коли за указом візантійського імператора Юстініана були
закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено
їхню діяльність.
Епікур (341—270 pp., до н. е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував
свою школу «Сад».
Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про
пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».
Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які
складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта).
Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони перебувають у постійному
русі. Проте, на відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались
прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і
спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху
елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному
просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних
по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом
розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має
до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть
настане, — нас уже немає». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур
визнавав існування богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм
і не чекати від них допомоги.
Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи
кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур
розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна
уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах.
Багато уваги епікурейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з
релігією, яка вселяє в людину страх смерті.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу
і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі
хибні знання виникають внаслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм мав
досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів
елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників
Епікура у Римі був Tim Лукрецій Кар (96—55 pp. до н. е.). До нас дійшла
його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою
матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи
— Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. е.). Ця школа була логічним
продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад
суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед
філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного
виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження»,
досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було
розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання
розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у
сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має
місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої
дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає
героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і
аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать
стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від
усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас
підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж —
волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для
цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином
можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність
переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на
той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в
філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл.
360—270 pp. до н. е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним,
ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а
людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує
неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Література
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій:
В 2 т. — К.: Либідь, 1993.
Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект
лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во
СумДУ, 2000.
Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин
(керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.
Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лавриненко,
В. П. Лавриненко. В. П. Ратников и др. / Под ред. проф.
В. Н. Лавриненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний
та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред.
І. В. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1993.
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996.
Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФА, 1997.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб.
пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991.
Читанка з історії філософії: 46 / За ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра,
1993. — Кн. 6. Зарубіжна філософія XX ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
