.

Розвиток філософії в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3025 40755
Скачать документ

Реферат на тему:

Розвиток філософії в Україні

1. Джерела та національні особливості філософій України

У процесі національного відродження духовної культури українського
народу важливе місце у комплексі наук належить історії  філософії,
реалізації нею питань, структури, характеру і початку філософської думки
України. Коріння філософії України сягають у сиву давнину Київської
Русі. Це визначення джерел філософії дослідники обґрунтовують лише в
другій половині XX ст. Правда, ще в першій половині XIX ст. архімандрит
Гавриїл запропонував вести відлік історії філософії Росії не з XVIII, а
з ХІ-ХІІ стст., відмітив практичність стародавньоруської мудрості, її
тяжіння до художнього відображення ідей, висловив думку: «Кожний народ
має свій особливий характер, яким відрізняється від інших народів, і
свою філософію, більш-менш наукоподібну, або, принаймні, розсіяну в
переказах, повістях, повчаннях, віршах і релігії». Отже, філософія має
не лише наукову, але й духовно-практичну форму – національні традиції,
характер, світогляд. Проте, в умовах панування Просвітництва розуміння
філософії як тільки наукового знання, духовно-практична ж форма
філософії заперечувалась. Це заважало визначенню справжнього характеру,
початку і періодизації української філософії, її національних
особливостей, традицій.

Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX початку
XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у
книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія
починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка
поділяється в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX
ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в
братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі,
Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України,
філософські ж ідеї формуються ще культурі Київської Русі. У 80-ті роки
утверджується думка: філософія – специфічна сфера духовної діяльності —
займає особливе місце культурі як самопізнання Духу і розглядається в
контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому
рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з
функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні в
культурі від Київської Русі до сучасності, історики розкривають її
особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що
історія філософії може об’єктивно виглядати лише як складова історії
національної культури, як історія способу усвідомлення змістовних
життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до
навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

Структура філософії України визначається в залежності від
соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше,
дослідження історії філософської думки в Україні як невід’ємної
складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей
створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об’єднує людей,
які живуть в Україні і формують її народ. По-друге, історія філософії в
Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані
саме філософами вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто
української національно-культурної проблематики дослідження. У них
слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до
історії української філософії входять дослідження її специфіки,
національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну
ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс
світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в
контексті історії культури людства. Урахування усіх складових у їх
взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні,
починаючи з Київської Русі.

Аналіз історії української філософії як невід’ємної складової частини
національної культури України дає можливість взяти за основу
періодизації зміни історичних типів національної культури. Ряд учених
виділяють в історії філософії України: по-перше, період становлення і
розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, період філософії
українського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвитку
філософії в Києво-Могилянській академії; по-четверте, період розвитку
філософії предромантизму (XVIII – початок XIX стст.); по-п’яте, період
українського романтизму (від Гоголя до Юркевича); по-шосте, період, коли
паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму та
раціоналізму (університетська філософія Иоганна Шада, Олександра
Потебні, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Івана Франка);
по-сьоме, період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст.
і, по-восьме, філософія української діаспори.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють
три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію
української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи
розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний
період – від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії
кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст.,
включаючи філософію української діаспори. Причому, особливістю періоду
вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

Своєрідність кожного з періодів історії філософії в Україні полягає в
тому, що перший період історії філософії в Україні охоплює існування
Київської Русі. Тоді філософія ще не виділилась у самостійну сферу
теоретичного осмислення світу. Це практична філософія, що становила
невід’ємну частину культури Х-ХІ стст. Основна її проблема: Людина-Бог.
Другий період історії філософії в Україні охоплює ХУІ-ХУПІ стст. і
зв’язаний з діяльністю братств, Острозького культурно-освітнього центру
і Києво-Могилянської академії – період культури українського барокко, що
зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі
проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна
сфера теоретичного мислення, її вершина – філософія Григорія Сковороди.
Третій період – XIX – перша третина XX ст. — філософія культури
романтизму з основною проблемою: Людина-нація, включає
професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і непрофесійну філософію,
зв’язану з художньою літературою. Виникнувши на сході України, у
Харкові, філософія поширюється на захід до Києва та Львова. Три типи
української культури: грека-слов’янський, барокко та романтизм –
зумовили своєрідність окремих періодів історії філософії в Україні.

Погоджуючись з такою концепцією періодизації історії філософії в
Україні, мабуть, варто доповнити її четвертим періодом – від 30-х років
XX ст. до кінця 80-х років. Це філософія в Україні радянського періоду.
При всій спільності з особливостями філософії інших народів Радянського
Союзу, філософія в Україні має й, власне, свої національно-ментальні
особливості: характер мислення, висунення та обґрунтування проблем,
важливішою з яких є проблема індивідуальності історичного процесу і
п’ятий період, народження культури незалежної України і формування
сучасної філософії кінця XX століття.

Коріння та особливості філософії в Україні, як світоглядного стрижня
української куль тури, зумовлені особливостями способу життя та історії
українського народу. Видатні вчені Дмитро Багалій, Ми-хайло Грушевський,
Володимир Мавродин, Дмитро Лихачов, Іван Огієнко, Михайло Ростовцев,
Борис Рибаков, Михайло Тихомиров та ін., посилаючись на історичні
пам’ятки, літописи, переконливо показують, що український народ –
споконвічний на своїй землі. Його предки – праслов’яни — поселились на
території сучасної України ще в період трипільської землеробської
культури (III – початок II тисячоліття до н. е.). Борис Рибаков
зазначає, що «праслов’янський ареал» простягався від Дніпра до Одру,
північніше європейського гірського бар’єра (Карпати-Судети-Гарц). Тут на
території сформувалась прслов’янська культура, що проіснувала понад 900
років. Перші відомості про слов’ян, як особливу етнічну спільність,
сягають в І ст. н. е. Історія праслов’ян та слов’ян сповнена сутичками з
різними племенами, які проникали на їх територію: гуни, готи, тюркські
болгари, авари та ін. На слов’янській території перехрещувались культури
Сходу, Півдня, Заходу. На духовне життя слов’ян І ст. н. е. особливо
значний вплив справили греки, поселення яких засновані у Північному
Причорномор’ї в VII ст. до н. е. і розпались у III ст. н. е.
Тисячолітній період античної цивілізації у Північному Причорномор’ї
глибоко відбився на суспільному укладі та світогляді багатьох поколінь
сусідніх з греками племен, мала безпосередній вплив на розвиток
економіки, політики, культури. Прогресивна роль античних
північночорноморських міст полягала в тому, що тривалий період
слов’янські племена постійно спілкувались з найпередовішою тоді античною
культурою: літературою, театром, живописом, архітектурою, філософією,
релігією. Античні традиції, влившись до візантійської та болгарської
культур, досягли Київської Русі. Та на слов’янську культуру вплив
античної, візантійської та інших культур не абсолютний. Слов’янство,
переплавивши впливи, створювало і розвивало нову оригінальну культуру,
що стала основою культури Київської Русі. Здатність філософської
культури Київської Русі творчо синтезувати різні ідеї світової
філософської думки, її «всесвітню відкритість» є однією з її
особливостей становлення. У процесі освоєння світу слов’яни сформували
свою ментальність.

Провідною ідеєю українського менталітету, що практично репрезентує
загальнолюдський ідеал, є ідея необмеженої свободи, визнання рівного
права кожної людини в суспільстві. Ця настанова, як своєрідний принцип
індивідуальності, сформувалась у глибинах самого способу життя предків.
Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільностей
українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням
до іншого індивіду. Індивідуалізм, з урахуванням особливостей психіки
українців, сприяв розвитку творчого духу, здійсненню особистого вибору
рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму
виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за
вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий
індивідуалізм – це ініціативність, самостійність, наполегливість, уміння
володіти і керувати собою. Творчий індивідуалізм українця – це особиста
незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і
недоторканого. Історичний взірець такого суб’єкта свободи – вільнолюбний
козак і козаччина в Україні.

Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху створення
власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи
незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, приєдналися до
союзу з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного
ладу. Волелюбність визначає всі інші риси світоглядної ментальності
українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне
прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до
усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, і важливий
внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв’язаний з
особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде
від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до
землі – лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше
– є й світ мого буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля – не
абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька-Україна, що
переживається глибокими почуттями. В ній радощі й печалі кожного, доля,
існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя
стародавньогрецької міфології Антея до Богині Землі – своєї матері, яка
дає йому непереможну силу.

Антеїзм – важлива особливість ментальності українського філософського
світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи –
відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага
необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного
краю втілені у тисячолітні звичаї і традиції. Усна творчість донесла
народні повір’я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні,
русалки, лісовики тощо), їх поважають, приносять жертви, щоб не шкодили,
не затьмарювали віру в вічність людського життя. Такий характер
світосприймання породжує романтичний дух народу, тисячократно оспіваний
у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась
жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії
серця: кордоцентризм – ще одна грань української ментальності, що
формувалась у глибинах стародавньої культури, шліфувалась у Словах,
Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української ментальності так
чи інакше властиві всій історії філософії України.

2. Становлення і розвиток філософської думки в Х-ХІV ст.ст.

Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел
культури  Київської Русі. Одним з найглибших джерел філософських ідей є
народна культура слов’ян. Свідомість стародавніх русичів дофеодального
періоду пройшла шлях від відокремлення ідеальних моментів у вигляді
тотемів, інших елементів міфологічного первісного світогляду до чітко
сформульованих у билинному епосі світоглядно-етичних та естетичних
поглядів. Другим джерелом філософського мислення є писемні пам’ятки, що
сягають першої половини X ст. У пам’ятках стародавньоруської культури
чітко виражено філософські проблеми – «Діалектика» Іоана Дамаскіна,
творіння Діонісія Ареопагіта. Безпосередньо наближені до філософської
літератури і містять роздуми про світ та людину – «Слово про Закон та
Благодать», «Молитви Данила Заточника», «Повесть временных лет», тексти
ділової писемності, юридичні акти. Грамоти на бересті містять
глибокодумні сентенції тощо. Трете джерело – вчення
ранньогохристиянства, що внесло у Київську Русь історіософські проблеми
і надало культурі новизни. Шанобливе ставлення до Слова, прагнення
розгадати таємничий зміст Слова обумовили книжковий характер культури
Київської Русі, а тлумачників книжкової мудрості стали називати
книжниками. Четверте джерело філософських ідей – творіння архітектури та
мистецтва, створені з позицій певного світогляду. З запровадженням
християнства Київська Русь приєдналася до світової культури: античної,
візантійської філософської культури. Основою світогляду східних слов’ян
світова культура стала переплавлятися на самобутню києворуську культуру,
зокрема філософську культуру. Сформувалася традиція філософської думки в
Україні, що визначає специфіку філософського мислення українського
народу.

Взаємодія різних культур, християнського та народного світорозуміння
стала основою плюралізму світогляду вітчизняної філо софії, її
поліфонічного звучання, розмаїття підходів до реалізації проблем. У
філософії Київської Русі відповідно з українською духовною традицією
склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений
абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська
освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не
стали характерними для філософствування в Україні. Суб’єкт пізнання
мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і
пізнає світ через пізнання власного сенсу життя. Звідси
-екзистенціально-антропологічний характер українського філософствування.
Філософом вважався книжник, який умів здобувати з книжного знання істину
про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті.
Філософія мала практичне, моральне спрямування.

У філософії Київської Русі широко застосовується сократгвсь-кий
(морально-практичний) метод, а також платонівський метод
художньо-образного філософствування. Арістотелівський же аналітичний
метод не знайшов поширення.

Важливіші онтологічні і гносеологічні проблеми відображені у творчості
філософів  Київської Русі. Уявлення про людину, її місце у світі, сенс
її буття, життя та смерті, тема врятування людини і людства, побудови
досконалого світу – свободи і благодаті, що протиставляється світу
закону, необхідності, поневолення, – це основні проблеми, що йдуть від
«Слова о законе и благодати» київського митрополита Ілларіона. Проблеми
етизовані: до чого б не звертався стародавньоруський мислитель,
розглядав його крізь призму світового конфлікту Добра і Зла. Київський
митрополит Ілларіон -один з перших стародавньоруських мислителів, що
чітко передає своє розуміння історії: по-перше, історія країни –
результат діяння княжої влади, що йде від Бога; по-друге, історія
кожного князівства включається в історію Землі Руської; по-третє, русичі
репрезентують єдину спільність слов’ян, яку необхідно зміцнювати;
по-четверте,історія слов’ян – частина загальної історії християнства.
Патріот своєї землі Ілларіон утверджує ідею рівноправності і політичної
самостійності держави і народу серед цивілізованих народів, зазначає, що
сенс світової історії полягає в переході іудейської релігії, обмеженої
життям одного народу, до християнської релігії — всесвітнього
світогляду; відкидає ідею богообраності іудейського народу і проголошує
рівноправність усіх народів у християнській вірі, закликає пізнати
божественну істину – тайну людського буття. Коли Володимир замислив
ввести християнство на Русі, в його серці «засяяв Розум». Це –
кордоцентризм. Але в філософії Київської Русі спостерігається пошук не
тільки трансцендентних істин. У «Поучений» Володимира Мономаха дітям
осмислюється духовний світ людини. Володимир Мономах закликає дітей
творити Добро, не забувати вбогих, допомагати бідним. І головне –
закликає князів руських помиритися в ім’я єдиної землі Руської. Людина
схильна до Добра.

Для розуміння києворуської мудрості важливо враховувати те, як русичі
визначали філософію. Візантійський мислитель Іоан Дамаскін (VII-VIII
стст.) дає шість визначень філософії. Перше. Філософія є пізнання сущого
і його природи. Друге. Філософія — пізнання видимих і невидимих речей.
Третє. Філософія є міркування про смерть природну і довільну (свідомий
аскетизм). Четверте. Філософія е порівняння з Богом (вічності,
безкінечності, абсолютному буттю). П’яте. Філософія є мистецтво
мистецтв, цариця знання, початок всякого мистецтва. Шосте. Філософія є
любов до мудрості, а оскільки істинною мудрістю є Бог, тому любов до
Бога і є справжньою філософією.

В історії української філософської культури любомудріє, софійне
розуміння знання стає домінуючим, полісемантичне. Носій софійного знання
виявляє екзистенціальну ментальність києворуської філософії. Митрополит
із русичів Климент Смолянич відзначає в Іпатії-вському літописі: філософ
здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям
втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину. Проблема істини –
головна в «Посланий пресвитеру Фоме» Климента Смолянича, який вважає, що
істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанні. До того ж у
Київській Русі християнський світогляд досить зміцнів. І можна, не
боячись, звертатися до еллінської і культурної спадщини. Розглянувши
морально-онтологічну проблему відносин Людина-Бог, Климентій Смолятич
викладає свою гносеологію: весь світ – це книга, що містить у собі
премудрість Божу. І людина покликана прочитати її для здобуття істини
праведного життя.

У творі «Притча о человеческой душе и теле» Кирило Туровський захищає
ідею єдності Київської Русі і, як філософ, осмислює пізнання як
тлумачення тексту (герменевтика, екзегенеза), що містить божественну
істину. Текстом стає весь світ. Людина і світ – це мікро-та макрокосмос.
Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум
Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на
службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про
Божу службу Людині, про Боже людинолюбство. Кирило Туровський –
оригінальний мислитель, глибокий філософ-гуманіст, який поставив у центр
філософського світогляду Людину, ідею єдності її душі і тіла.

Проблема Людини, особистості – найважливіша у судженнях великого
мислителя Данила Заточника. Його «Моление» – видатний твір, натхненний
гімн Розуму і Мудрості. Вперше у філософській думці Данило Заточник
утверджує цінність мислячої особи не за її належність до вищого стану, а
за її особисті якості. «Моление» -глибоко оригінальний твір, що розриває
типовий середньовічний горизонт знеосібленості і демонструє високий
рівень самосвідомості особи. «Моление» – це сміх крізь сльози. Данило
Заточник дозволяє сміятися багато над чим, але тільки не над Мудрістю і
не над Розумом – справжнім багатством людини. І все-таки вбачає головне
надбання людини не в розумі, а в Серці. Серце – центр фізичного,
душевного і духовного життя людини. А опора серцю – Мудрість і Краса.
Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя.
«Моление» розкриває мудрість як життєвий досвід і практичний розум.
«Моление» – одне з вищих досягнень філософської культури Київської Русі.

Особливе місце в історії філософської думки України належить «Слову о
полку Игореве» (XII ст.), це зустріч-діалог двох світоглядів, двох
культур – язичницької та візантійсько-християнської, які
взаємо-пронизують одна одну, створюють варіант Середньовічної
світоглядно-філософської сукупності основних положень і принципів, що
лежать в основі тієї або іншої теорії – східноєвропейської. Згодом
сукупність основних положень і принципів змінить панівну візантійську –
східноримською системою. Східноєвропейська (києворуська) слов’янська
культура, як гілка середньовікової філософсько-споглядальної думки, веде
безпосередній культурний діалог з західною (західноєвропейською)
філософією. Філософське осмислення «Слова о полку Игореве» розкриває
існування слов’янського (язичницького) світогляду і тюркської,
скандинавської міфології, а також християнської (східновізантійської) і
північно-східної ідеології (з центром У Володимиро-Суздальській землі),
що почала тоді формуватися. Історія Київської Русі – це історія її
князівств. Червоною ниткою у «Слові» проходить думка про єдність
Київської Русі. Порушення єдності згубно для Русі. «Слово» дорікає
Великому князю Володимиро-Суз-дальському Всеволоду – Велике Гніздо за
сепаратизм. Та все ж Київська Русь розпалась на дві гілки, де поступово
сформувалася й ментальна відмінність: в центральній залишився
поляно-руський (український) менталітет, а на периферійній
Володимиро-Суздальській землі – інший, північно-східнослов’янський, на
основі якого сформувався російський, а потім – великоросійський
менталітет. Внутрішні чвари послабили державу Київська Русь і стали
однією з причин її падіння під ударами татаро-монгольських завойовників.

У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною
проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх
інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття
спирається на морально-боже-ственну основу і здобуває форми конфлікту
між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування,
надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку
філософської думки.

Другий період в історії української філо софії, зв’язаний періодом
козаччини і боротьби українського народу за національне визволення,
ознаменувався культурним піднесенням. Татаро-монгольські руйнування в
Руській Землі створили загрозливу ситуацію самому існуванню українського
народу. До того ж у середині XV ст. на Півдні появляється агресивний
сусід – Кримське ханство. Все це сприяло виникненню епосу в Україні –
дум. їх героями стали не билинні богатирі, а реальні типи (козак
Голота). Філософський сенс дум полягає в утвердженні непереможності духу
– справжнього буття русина. Можна зруйнувати його Землю, розтерзати його
тіло (тлінне, несправжнє буття), але ніхто неспроможний, нездатний
зламати волелюбного духу.

Розвиток культури українського Ренесансу відбувався під впливом ідей
західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури барокко. На
ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась
західноєвропейська, в тому числі грецька культура. Широко
розповсюджується в Україні неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія
Ареопагіта, а також ідеї ісихазму (ісихія – спокій, німотність), що
виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання
людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ.
Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення у
глибини своєї душі людина досягає просвітління, бачення істини. Для
ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму, що проголошує неможливість
позитивного осягнення справжнього буття – Бога розумом, оскільки буття
Бога знаходиться в іншому вимірі, ніж панування буття пізнаванних речей.
Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників –
ангелів, архангелів. Божественний Абсолют – безосновна безодня,
Божественне ніщо, а стосовно інших є творчим початком Всесвіту. Крім
ідей Платона та неоплатонізму, в Україні відроджуються відомі ще з
Київської Русі ідеї Арістотеля. Відбувається своєрідний синтез
неоплатонізму та арістотелізму на ґрунті української ментальності. Ідеї
арістотелізму почали широко розповсюджуватися після того, як київські
книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії і видали книгу
«Арістотелеві врата». Перекладені трактати з логіки іранського
філософа-містика ХІ-ХП стст. Аль Ґазалі «Логіка Авіасафа», твори
європейських учених сприяли пожвавленню інтересу до пізнання Природи та
Людини.

В Україні поширюються ідеї гуманізму, що знайшли відображення в творах
мислителів і, зокрема, філософів. Культура українського Ренесансу
відроджувала античну культуру. Українські мислителі справили помітний
вплив на розвиток ідей гуманізму в Європі. Українець магістр Лукаш
викладав у Краківському університеті, склав підручник з епістолографії
(чистописання). Професор римської літератури Павло Русин з Кросно
користувався авторитетом у польських літераторів-гуманістів. Вихованець
Краківського університету дрогобичанин Юрій Дрогобич (Костермак) –
відомий у світі вчений з астрономії, математики та медицини, ступінь
доктора медицини отримав у Болонському університеті і там же обраний
деканом медичного факультету. На протязі ХІУ-ХУІ стст. понад 800
українців навчались у Краківському університеті і багато – в
університетах Італії, Франції, Голландії, Чехії, Австрії.

Поширенню ідей гуманізму в Україні та філософської освіти сприяла
Замойська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замостя (1595)
за сприянням Шимона Шимоновича, який згодом став відомим польським
поетом. З академії вийшли відомі діячі культури та науки: Касіян
Сакович, Ісайя Козловський, Сильвестр Косів, які згодом викладали у
Києво-Могилянській академії.

XVI стст. підготували ґрунт для сприйняття реформаційної ідеології і
формування філософського світогляду, потреба в якому виникла у зв’язку з
загостренням соціально-економічних, національних і міжконфесійних
суперечностей. Об’єднання Литви і Польщі під владою Речі Посполитої і
виявлення польського експансіонізму викликало загострення суперечностей,
посилило тенденції національно-визвольного руху на українських землях на
Заході і Сході. Проти польського натиску на Україну та православну віру
виступили діячі Острозького культурно-освітнього центру (1576-1636 рр.),
піддавши гострій критиці ідеї, викладені у книзі польського ксьондза
Петра Скарги (1536-1612 рр.) «Про єдність костьола Божого». Петро Скарга
дорікав грекам за те, що даючи віру, не дали мови католицької церкви –
латині. А, мовляв, староболгарська неспроможна до пізнання істини
Святого Письма. Ось чому православ’я має повернутися в лоно істинного
християнства – католицтва. В полеміку зі Скаргою вступили Мелетій
Смотрицький, Стефан Зизаній та інші. Відомим тоді полемістом стає Іван
Вишенський (1550-1620 рр.). Його літературну активність стимулювала
Брестська унія (1596). У тво-рі «Сцепка мудрого латинника з глупим
русином» Іван -Вишенський У центр міркувань ставить людину, шукає
споконвічні цінності людини і знаходить їх у простих людях, в голяках,
визначає серце як шлях голяка до вищої істини – Бога, не заперечує
розуму, але відводить йому підлегле місце. Не розум, а містичне осяяння
душі відкриває людині Бога. Шлях спасіння людини – очищення душі і
єднання з Абсолютом. Єдиною силою, що спроможна врятувати людину, є її
совість. Усі люди від природи рівні, і кожний індивід може безпосередньо
спілкуватися з Богом, осягаючи вищу, абсолютну істину.

Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. Братства протистояли
польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські
традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських
школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька,
церковно-слов’янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку
національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші
науки – граматика, риторика, поетика, богослов’я та діалектики, твори
Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна
Дамаскіна, Платона, Арістотеля, що сприяло зародженню української
академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник
з діалектики.

В 1632 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала
Києво-Могилянською академією.

Діяльність Києво-Могилянської академії (1632-1817рр.) – першого вищого
навчального закладу в Україні – припадає на пері од українського
Просвітництва. Найавторитетніший представник Просвітництва Феофан
Прокопович (1681-1736 рр.) вніс істотний вклад у скарбницю української
культури. Учений і ректор академії Феофан Прокопович сприяв розвитку
філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки,
натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю
пов’язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Феофан
Прокопович підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча
й складається з однієї й тієї ж матерії. Прихильник Галілео Галілея,
Феофан Прокопович за критерій істини обрав факти та їх раціональне
тлумачення. Історіософія аналізує проблеми взаємозв’язку одиничного
(окремого) та загального, ролі особи в історії. Погоджуючись з думкою
Гомера про «солодкий дим Батьківщини», Феофан Прокопович проголошував:
історія покликана виховувати любов до Вітчизни. Багато уваги надавав
питанням гносеології, ввів до сфери теології і філософії критерій
Розуму, що здатний вивчати закони природи. У творі «Фізика» Феофан
Прокопович, спираючись на Фалеса, Анаксимена, Геракліта, Демокріта,
Арістотеля, вважає матерію речовиною, що має ширину, довжину та висоту.
Рух є загальним життям усього світу. Багато уваги приділяє питанням
мови, зокрема української, якою писав свої проповіді та вірші. У людині
цінував гідність, діловитість, освіченість і розум. Сподівався, ІДО
освічений монарх приведе суспільство до позитивних зрушень. Як глава
«Ученої дружини» Петра І, пропагував ідеї Просвітництва в Росії.
Аналогічні ідеї певною мірою властиві іншим професорам академії –
Стефану Яворському (1658-1722 рр.), Інокентію Гізелю (1600-1683 рр.),
Йосипу Кононовичу-Горбацькому та ін. Києво-Могилянська академія виховала
славну когорту українських мислителів, серед яких визначне місце
належить Григорію Сковороді.

Уперше в історії української культури Григорій Савич Сковорода
(1722-1794 рр.)  найбільш зріло розробив філософію, де чітко
реалізувались найважливіші риси української ментальності:
кордо-центризм, абсолютна свобода індивіда, антеїзм, екзистенціалізм,
устремління до самопізнання. Головним предметом його роздумів є Людина –
емоційно-вольова істота, її центром є серце, дух. Серце народжує думки,
устремління і самопочуття. Основна ідея філософії — самопізнання Людини.
Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій
Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри,
обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному
світі поза єдністю любові і віри. Але ще й інший аспект проблеми, те, що
називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна
вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже,
любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу
людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях
дійсного, справжнього щастя. «Крізь Любов і Віру людина пізнає себе» –
твердить Григорій Сковорода. Принцип пізнай себе не вперше появляється в
роздумах Григорія Сковороди. Пріоритет, звичайно, належить Сократу, але
принципово новим у Сковороди є те, що не просто стверджує думку про
необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання
природи людської душі з урахуванням факторів її формування – віри,
надії, любові. Та Григорій Сковорода йде далі і розглядає віру і любов
не тільки як основу, базу душі, а й як органічний прояв духовності
людини, а причиною прояву духовності є, на думку Григорія Сковороди,
природні прагнення, надії, сподівання Людини. Сум же, туга, нудьга,
страх це антиподи любові та віри, їх дія на людину протилежна, гнітюча,
вбивча, позбавляє людину її надії і сподівань, веде до втрати віри. Сум,
туга, нудьга, страх приречують душу людини на зневіру, розслаблення,
позбавляють її здоров’я. Тому Григорій Сковорода наполягає на тому, що
запорука здоров’я душі – її радість, кураж. Отже, звертаючись до
трактування понять любов, віра та їх антиподів, Григорій Сковорода
намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою
раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим
повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне
значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії,
сподівань у пізнанні людиною самої себе, формується поняття щастя. Щастя
є в самих, осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир.
Діалектика пронизує всі його твори, світогляд, основу якого складає
вчення про три світи та дві натури.

Три світи, по-перше, макрокосм (природа), по-друге, мікрокосм (людина),
і, по-третє, світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого
становить Біблія). А дві натури – це способи існування буття. Видима
натура – зовнішня, речовинна – несправжнє буття. Невидима – внутрішня,
світла натура – справжнє буття. Світ є антитетичною (діалектичною)
єдністю видимого і невидимого, живого і мертвого: видимий світ – тінь,
матерія, невидимий – дерево, іпостась, основа, тобто світ у світі є
вічність у тлінні, життя у смерті, світ у пітьмі. Людина складається з
двох світів: видимого (тіло) і невидимого (дух). Створення справжньої
людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли осягає
свою суть, свій невидимий світ, свій вічний світ. Людина вміщує у собі
весь макрокосм. Тому лише через самопізнання людина пізнає світ, таємне
буття, людини й Бога. Самопізнання – не інтелектуальний акт, а життєвий
процес людського саморозвитку. Його орган – Серце – є духовною
субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. Третій
світ – символічний світ Біблії – джерело образного осягнення правди,
осягнення не логіко-теоретичне, а екзистенціальне.

Філософія Григорія Сковороди – морально-практична. Ідеї неоплатонізму,
німецьких містиків ХУІ-ХУП стст., народна і християнська символіка – ось
що лежить в основі філософії. Вище призначення філософствування полягає
у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у
спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та
людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому
світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа
(індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття,
споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію
Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного
гуманізму, її продовжили романтики – Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та
ін.

В XIX ст. завершується формування української нації. Тоді царизм
ліквідував гетьманство (1764 р.), Запорізьку Січ (1775 р.), юридичне
оформив кріпаччину (1783 р.), ліквідував Магдебурзьке право (1831 р.).

Повсюди  Україні обмежується функціонування української мови: «Ніякої
 малоросійської мови не було, немає і бути не може» (Указ Валуєва).

У XIX ст. все тісніше переплітаються національний та соціальний гніт.
Зміцнення капіталізму посилювало соціальне гноблення в Україні. Це
викликало зростання національної самосвідомості, посилення
національно-визвольного руху: у першій половині XIX ст. в Україні
сталося понад 2 тисячі повстань селян, міщан, помісних дворян а ін.
Європейське Просвітництво також впливало на формування національної
української самосвідомості.

На початку XIX ст. на Слобожанщині – в Харкові з ініціативи Василя
Каразіна відкривається університет. В Україну, в Харків тоді стали
приїжджати прогресивні мислителі-іноземці: відомий європейський філософ
Йоганн Шад (1758-1834 рр.), один з пропагандистів шеллінгіанства, читає
курс з філософії, створює гурток молодих філософів, згуртовує навколо
гуртка філософів студентську молодь, залучає її до поширення
філософських знань, організує щомісячні диспути з проблем суспільства і
людини, знайомить громадськість з ідеями прогресивних філософів Західної
Європи тощо. Активна і плідна діяльність Йоганна Шада сприяла розвитку
філософської думки в Україні, формуванню категорій та понять філософії,
підготовці філософських кадрів. Особливо значний вклад Йоганн Шад вніс в
теорію захисту прав людини. У творі «Природне право» (1814) обґрунтовує
права людини: право на життя та смерть; право вільно мислити, бажати і
діяти; право прагнути до краси та вишуканості; право вступати до
громадянського суспільства; право добиватися вищих почестей та доброї
думки про себе та захищати їх; космополітичне право; релігійне право;
заборона рабства. У дусі Просвітництва Йоганн Шад захищає право людини
на абсолютну свободу, стверджуючи, що ніяка сила, навіть збройна,
неспроможна знищити це право, вимагає свободи вивчення філософії в
університеті, свободи освіти, незалежності та рівності повнолітніх в
сім’ї, заборони деспотизму та будь-якого поневолення, гноблення.
Більшість ідей Йоганна Шада – співзвучна українській ментальності –
знаходила живий відгук в середовищі професорів та студентів,
прогресивної громадськості. Створюється сприятливі умови для розвитку
філософської думки в Україні, зростання самосвідомості. Але доля Йоганна
Шада трагічна. Власті вважають його діяльність злочинною, позбавляють
посади професора в університеті, наказують спалити крамольні праці,
висилають за межі Російської імперії.

Багато філософів України є послідовниками німецької класичної філософії
– Канта, Шеллінга, Фіхте, Гегеля та ін. Філософ Яків Рубан – викладач
штурманської школи у Миколаєві переклав російською «Пролегоменьг»
Іммануїла Канта, Петро Лодій (1764-1829 рр.) – професор Львівського
університету і С.-Петербурзького педагогічного інституту створив
підручник «Логические наставления, руководствующие к познанию и
различению истинного и ложного», де піддав критиці філософські погляди
Іммануїла Канта, розробляє власне трактування логіки тощо. Під впливом
Канта розробляє питання філософії людини та суспільства. Про
гуманістичне спрямування філософії Петра Лодія свідчать твори «Христиана
Баумай-стера наставления любомудрия нравоучительного», «Теория общих
прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем
государственном праве» та ін. Гуманістичне спрямування філософських
теорій Петра Лодія суперечило вимогам Міністерства духовних справ і
народної освіти Росії «по запровадженні згоди між вірою, віданням
(просвітою) та владою». Його твори вилучаються і забороняються владними
структурами, а самого Петра Лодія переслідують, встановлюють за ним
негласний нагляд.

Одним з пропагандистів натурфілософії Фрідріха Шеллінга став вихованець
Київської академії, родом з Чернігівщини Данило Вел-ланський-Кавунник
(1774-1847рр.), професор Петербурзької Медико-хірургічної академії.
Заслуга Данила Велланського-Кавунника перед російською філософією в
тому, що, аналізуючи спеціальні знання, викликав інтерес до філософських
основ науки і знання взагалі і розвивав думку про істотну необхідність
філософської основи знань.

Шеллінгіанець Іван Кронеберг (1788-1838 рр.), професор латинської
словесності – європейськи-освічена і культурна людина, один з перших
шекспірознавців, «гордість і окраса словесного факультету» Харківського
університету. В його працях «Исторический взгляд на зстетику» та ін.
зроблена спроба створити систему культури, відштовхуючись від системи
трансцендентального ідеалізму Шеллінга. Пов’язуючи естетичну теорію з
практикою навчання студентів в гімназіях та університеті, Іван Кронеберг
дорікає тим студентам, які хочуть обмежити науки корисним і не
розуміють, що мета перебування в університеті – досягнення розумової
досконалості. Визначає методологічне значення філософії в обґрунтуванні
органічного зв’язку наук. «Філософія розкриває небо і сонячну систему
ідей, світлом яких осяюються, зігріваються, розвиваються всі науки, і
запліднюється світ поезії».

Визначну роль у розвитку філософської та соціологічної думки відіграв
перший ректор Харківського університету Іван Степанович Ризький
(1762-1811 рр.) – відомий професор словесності, який розробляв
філософські питання мови і мислення, естетики, теорії літератури та
історії, аналізував проблеми теорії пізнання та логіки. Шеллінгіанські
ідеї становили основу наукових творів та викладацької діяльності
професорів Рішельєвського ліцею в Одесі – Миколи Куляндцева
(1802-1835рр.) та Костянтина Зеленецького (1812-1858 рр.), першого
ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича
(1804-1873 рр.). Природодослідник і мовознавець, етнограф і фольклорист,
історик і археолог Михайло Максимович в «Письме о философии» писав, що
філософія, як любов до мудрості, не може будуватися на основі одного
розуму, а потрібне ще й серце, оскільки розум кричить, а любов творить.
Справжня, жива мудрість розуму утверджується в любові. Філософія – не є
особлива наука, а прагне проникнути у внутрішнє значення і єдність
предметів, можлива у будь-якому творінні розуму, може втілюватися в
поезії, може поширюватися на життя. Філософія – образ думки, світогляд.
Вся наука мусить бути філософською. У філософії Михайла Максимовича
звучать ідеї української ментальності.

Отже, в Україні XIX ст. поширюється переважно близька до української
ментальності шеллінгіанська філософія. Пізніше, в 30-х роках, в Україну
проникають ідеї Георга Гегеля. Ідеї німецької класичної філософії
панували в Київській духовній академії, її випускники – Йосиф Міхневич,
Сільверст Гогоцький, Орест Новицький поступово перейшли від
шеллінгіанства до гегельянства. Але і в Гегеля їм, насамперед,
імпонували містично-екзистенціальні мотиви. Йосиф Григорович Міхневич
(1809-1905рр.) професор Рішельєвського ліцею в Одесі підкреслював, що
схиляється перед тією філософією, що є близькою святій Русі своїм духом.

Русь споконвіку цуралася міркувань, не суголосних з заповітними істинами
віри. І тільки така філософія вводить до святилища істинної мудрості, що
сягає філософствування Платона, філософської антропології. Орест
Маркевич Новицький (1806-1884 рр.) – професор Київського університету,
не пориваючи з Шеллінгом, слідує за Гегелем. Відстоюючи ідею
необхідності філософії, переконує слухачів, що філософія не може бути
небезпечною ні релігії, ні державі. Словами Шеллінга говорить: «Що це
були б за держава та релігія, для яких філософія була б небезпечною?
Якщо б це було так, то вина лежала б на самій релігії і державі». За
філософією належить визнати самостійність і свободу мислення. Філософи,
як представники народу, доводять до свідомості те, що втаємничене в дусі
народному. У статті «О разуме» Орест Новицький визначає головні ідеї
розуму: ідею істинного (доброго) та ідею прекрасного. Процес розкриття
ідей здійснюється послідовно двома ступенями: спочатку ідеї розуму, що
сприймаються серцем, перетворюються у почуття істинного, доброго і
прекрасного, а потім з сфери чуттєвості ідеї переходять у фантазію, що
наповнюється ідеями серця. Тут ідея краси стає предметом релігійної
символіки і сердечного прагнення. Зв’язок філософії Ореста Новицького з
ірраціоналізмом, а також те, що у нього є гра серця, фактори набагато
важливіші, аніж у Гегеля, свідчать про належність філософії Ореста
Новицького до національного світогляду.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889 рр.) – професор Київської
академії і Київського університету, вирішуючи питання про розум та віру,
глибоко критично аналізує антропологічну філософію Іммануїла Канта з
позицій історичного методу. Принципова, самостійність філософії, зв’язок
ставлення її питань з вимогами сучасності вигідно відрізняють Сильвестра
Гогоцького від його попередників.

Отже, в першій половині XIX ст. завершується період успадкування
досягнень філософії Заходу і починається етап філософської національної
самосвідомості України.

Підсиленню національної самосвідомості та антикріпацьких настроїв
сприяла Вітчизняна війна 1812 року, що стала однією з умов формування
антифеодального та антимонархічного руху – декаб-ризму. Філософською
основою декабристів став непослідовний, просвітницький матеріалізм, що,
зрештою, витіснився ідеалістичним світоглядом. Південне товариство
декабристів в Україні, яким керували Павло Пестель (1793-1826 рр.),
Сергій Муравйов-Апостол (1786-1826 рр.), Микита Бестужев-Рюмін
(1803-1826 рр.), відстоювало ідею просвітництва, що не поділялася
жорстко на матеріалістичну та ідеалістичну.

Філософська позиція Південного товариства, втілена в програмному
документі «Русская правда» – релігійно-ідеалістична. В програмі
проголошується: «Просвітництво, Переконання, Приклад .У поєднанні з
точним дотриманням Церковного Богослужіння суттєві, найдійсніші і, можна
сказати, єдині засоби до зміцнення та утвердження внутрішньої віри (або
поняття Бога)». Товариство декабристів створювалося під впливом
революцій XVIII ст., з одного боку, та революційно-містичного
романтизму, – з другого. На їх світогляд справили вплив українські
філософи (Петро Лодій, Данило Кавунник-Велланський та ін.) і
письменники, а також ті українці, які самі входили до товариства: поет і
перекладач Микола Гнєдич, поет Олександр Склабовський, Яків Драгоманов.
З ідеями декабристів громадськість знайомилась, читаючи «Український
журнал», що видавався Харківським університетом, «Український вісник» та
ін. Українська світоглядна ментальність посилює просвітницькі
переконання декабристів у тому, що освіта – рушійна сила історії і що
історія належить народам, а не царям.

Особливе місце у боротьбі за національне та соціальне визволення посідає
ідея суспільної єдності, що сформульована масонською ложею «Об’єднані
слов’яни» (Київ), Малоросійським товариством, що створив Василь
Лукашевич, і «Товариством з’єднаних слов’ян», створеним братами Петром
та Андрієм Борисовими і Юліаном Люблінським. У 1825 р. «Товариство
з’єднаних слов’ян» влилось у Південне товариство. Мета товариства:
об’єднати слов’янські народи, зробити їх вільними й щасливими. Потрібно
тільки знищити монархізм, скасувати кріпосне право і утворити
республіканську федерацію всіх слов’ян. Філософський сенс ідеї – у
здійсненні мрії про національну та соціальну свободу, про рівність і
братерство між слов’янськими народами. Малоросійське товариство
подумувало і про незалежність України. Українські вчені вважали, що
базою формування товариства мала стати Ніжинська гімназія вищих наук.
Тут плідно працювали прогресивні діячі, вчені: Іван Орлай, професор
права Микола Білоусов, професори Франц Зінгер, Іван Ландражин, Карл
Шпалинський, Степан Андрущенко та ін.

????¤?¤?$???????&?либлювала любов до рідної мови, рідного народу,
звеличувалось минуле України, розкривався волелюбний характер
українського народу. До могутнього потоку влилась вільнолюбна творчість
Тараса Григоровича Шевченка і Миколи Васильовича Гоголя. Однозначній
оцінці світогляду Миколи Гоголя заважає російськомовність творів.
Письменник оспівував українське життя, природу і звичаї народу,
світоглядну українську ментальність. Та російська мова творів не може
стати вирішальним аргументом при визначенні світогляду і ментальності
Миколи Гоголя, а також творчості Сильвестра Гогоцького, Памфіла
Юркевича, Володимира Лесевича та інших представників філософської думки.
Адже вибір мови спілкування не завжди добровільний. У царській імперії
українська мова фактично заборонена. Мова ж завжди є дім буття. І тут
вся справа у способі побудови розумових структур, у стилі
світосприймання, специфіці людського буття, культурі. У процесі
формування думки та чи інша людина використовує певні метафори, образи,
символи, способи мислення, що визначають національність культури. З
іншого боку, помилково ставити непрохідну межу між різними типами
філософської культури. Визначити і виокремити специфічно українську
світоглядну рефлексію від рефлексії російських або європейських
мислителів, це вже завдання філософа, дослідника.

Микола Васильович Гоголь – мислитель української ментальності, хоч не
чужа йому й російська культура. Письменник визнавав: «Я сам не знаю, яка
у мене душа, хохлацька чи російська. Знаю тільки, що ніяк би не дав
переваги ні малоросіянинові перед російським, ні російському перед
малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані Богом». Існує й інше
розуміння роздвоєності душі Миколи Гоголя: «панича Гоголя» виховано
кар’єристом, а не патріотом України. Звідси й роздвоєність його душі:
одна прагне до самопізнання, інша – до слави, одна підтримує патріотизм
українця, інша – великодержавні амбіції росіянина. Мабуть, ближче до
розгадки таємниці Миколи Гоголя є концепція, запропонована Дмитром
Чижевським: світ «Мертвих душ» у контексті «Вибраних місць з листування
з друзями» – це не справжній світ, а видимість, символи, що необхідно
розшифрувати і побачити за ними світ людської душі і серця. Ключ до
розшифровки «Мертвих душ» – власна душа: віднайдеш ключ до власної душі
– тоді відкриєш душі всіх. Саме душа, а не розум – осереддя людської
суті. Тому орієнтуватися не на удосконалення розуму, до чого кликало
Просвітництво, а на «просвітлення» людської душі, моральне удосконалення
конкретної людини, не абстрактної. Поліпшувати життя людини нинішньої, а
не майбутньої: шляхи до світлого майбутнього заховані саме в темній і
заплутаній сучасності. Микола Васильович Гоголь, наслідуючи Григорія
Сковороду, вбачає у людському серці «безодню незвідану», в якій
щохвилини людина помиляється. Щоб уникнути помилок, необхідно
удосконалювати себе. Шлях удосконалення – улюблена справа людини:
«Ставши при ділі, людина стоїть на землі, а тільки на землі й можна
сіяти зерно». Чи не правда, як близько за духом такий роздум до ідеї
«спорідненості» Сковороди? Чи ж це не антеїзм – ментальна властивість
українського світогляду? В дусі української ментальності Микола Гоголь
відтворив світ конкретного індивіда, особистості -неповторний,
унікальний, наділений правом на власний моральний шлях і свободу. Це
стосується кожного народу, його характерних рис: «Один і той самий
молот, б’ючи по склу, розбиває його вщент, коли б’є по залізу, кує
його». Микола Гоголь діалогічний. Розщеплення його душі асоціюється з
драмою буття, де точиться боротьба між Богом та Чортом, між світлим та
темним початком буття всіх і кожного індивіда, між різними частинами
народу. Досліджуючи драму народу у творі «Гоголь і чорт», Дмитро
Мережковський показав, що вся творчість Миколи Гоголя присвячена темі
боротьби людини з чортом. Чорт сидить у кожній людині. Сенс життя й
полягає в тому, щоб подолати чорта шляхом самовдосконалення людини.

Визначаючи місце Миколи Гоголя в українській культурі, Михайло
Драгоманов підкреслював: «Маємо повне право вважати, що Гоголь породив і
поетичні пошуки Метлинського, Костомарова і самого Шевченка, і якщо не
викликав, то йшов паралельно з етнографічними працями Максимовича,
Срезнєвського та ін., і став, отже, одним з батьків новітнього
українського народолюбства, тим більше, що про Україну так багато і
гучно говорила людина, яка відразу стала поруч з Олександром Пушкіним
авторитетом в очах російської громадськості». Екзистенціальна творчість
Миколи Гоголя стала епохою у розвитку російської літератури, зрушивши її
з шляху Олександра Пушкіна на шлях Федора Достоєвського.

Протягом віків здійснювався стійкий творчий вплив української, в тому
числі й філософської, культури на російську, особливо  з часів Олексія
Михайловича і Петра І. XIX ст. не стало винятком. У 1834 р. Євген
Гребінка зазначав: «Петербург є колонією освічених малоросіян… Всі
академії, всі університети наповнені земляками». Українські мислителі
несли в Росію просвіту, гуманістичні ідеї, ідеї національної культури та
слов’янського єднання. Близький знайомий Тараса Шевченка Осип
Бодянсь-кий (1808-1877 рр.) – професор Московського університету —
переклав російською мовою фундаментальні праці «Слов’янські давності» та
«Слов’янські народоописання», чим ввів Шафарика до Росії, а разом з ним
– і його ідею єдності слов’ян. Невимушене філологія трансформувалась у
політику і філософію історії.

Ідея об’єднання слов’ян відіграла важливу роль у формуванні
самосвідомості слов’янських націй, особливо української. Наприкінці 1845
– на початку 1846 років у Києві організувалося таємне
Кирило-Мефодіївське товариство.

Основна мета товариства: досягнення слов’янської взаємності, формування
федерації слов’янських народів на основі їх повної свободи та автономії.
Повалення самодержавства, ліквідація кріпосного права, скасування
станів, національне визволення слов’янських народів, об’єднання їх у
республіканську федерацію на принципах повної свободи і суверенності,
поширення освіти серед народу — стало головним завданням.

Відомий історик, етнограф Микола Іванович Костомаров (1817-1885 рр.)
палко проповідував ірраціоналізм і релігійну філософію, примирюючи віру
з розумом, стверджуючи, що Бог дав світу духовний початок що
безпосередньо сприймається серцем  Микола Костомаров вважав, що слов’яни
завжди соціальне нерозшаровані. Україна – невгамовна войовниця за волю і
Христову правду, створила державу вільності – Запорізьку Січ. «Не любила
Україна ні царя, ні пана і створила у себе козацтво, тобто братство,
куди кожний вступаючи ставав братом іншим – чи був він раніше паном, чи
невільником, або був він християнин, а були козаки між собою всі рівні,
а старшини обиралися на зборах і мусили служити всім за словом
Христовим, бо обіймали посаду примусово, як повинність, і не було ніякої
панської величності і титулу між козаками». Ідея рівності між людьми,
яка випливала з християнської віри, проголошувалась і в
соціально-політичній програмі, спрямованій на відміну кріпацтва,
«викоріненню рабства і всякого приниження нижчих класів». Микола
Костомаров – один з перших звернув увагу на роль народу як рушійної сили
історії.

Кожний з керівників Кирило-Мефодіївського товариства – яскрава
особистість,  їх об’єднувала спільна національно-визвольна та
загальнослов’янська ідея і українська світоглядна ментальність.
Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 рр.), як усі романтики,
захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Прихильник ідеї
Жан-Жака Руссо про гармонію людини з природою, мріяв про повернення
природно-патріархального побуту. За всієї суперечливості оцінок
світогляду Пантелеймона Куліша безсумнівно те, що любив рідну землю і
відстоював право малоросів на окреме від імперії існування. Пантелеймон
Куліш – захисник української незалежності, виступав за автономію України
у складі Росії. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією
філософії серця. Поняття серце має глибинні духовні пласти людини,
позасвідомий національний та індивідуальний досвід. Серце – внутрішня
глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання,
що впливають на здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в
душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і
призначення життя. А все зовнішнє – вороже внутрішньому. Лише внутрішнє
істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона
Кулі-ша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія
Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначне. Дехто вважає її
національно-обмеженою. Сучасний публіцист Дмитро Наливайко вбачає у
«хутірській філософії» відображення об’єктивного стану речей:
інтелігенція України втратила національну самобутність, і її належало
витіснити хутірською культурою. Мислення Пантелеймона Куліша
поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке
розкривається у народному слові. Тому-то Пантелеймон Куліш так
наполегливо захищає «мову серця». Любов до рідного слова зливається у
нього з любов’ю до рідної землі, старого хутірського побуту, де тільки й
можна почувати себе людиною. В єдності людини з природою виявляється
антеїзм світогляду Пантелеймона Куліша.

Неоднозначне оцінюється й світогляд Тараса Григоровича Шевченка (1814-
1861 рр.): від матеріаліста, войовничого атеїста, діалектика до
ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Можна огодитись з Михайлом
Драгомановим, який вважав причиною неоднозначних оцінок піклування
кожного філософа про себе, а не про Шевченка. Кожний шукає в ньому свої
погляди, підтверджуючи їх уривками з творів Тараса Шевченка. Суперечливі
оцінки світогляду Тараса Шевченка зумовлені складністю сенсу його
творчості, що є сплавом української ментальності з символічно-образним
явищем поезії. Багатомірність світогляду Тараса Шевченка ще чекає на
свою розгадку, але безсумнівно: головна риса – активна патріотична
позиція. За долю Неньки-України Тарас Шевченко боровся художнім словом,
прихильник відкритої боротьби з кріпацтвом та царизмом. Не маючи
конкретної програми дій, бореться з деспотизмом морально, показуючи
«правду» життя. Пошуки правди – світоглядний і творчий принцип,
реалізований у творчості як норма особистісного переживання власного
життя.

Відомий культуролог Леонід Плющ вважає поетику Тараса Шевченка шаманною:
її психологічна основа – «сноподібно-музичне вслухування у тимчасове
буття світу», і джерела якої – у слов’янській міфології. Філософія
Тараса Шевченка належить до типу діалогічної «філософії шляху»,
центральними категоріями якої є пошуки Бога, шляхи пізнання Божественної
істини, діалог з Богом, діалог безпосередній (містичний) або
опосередкований діалогом з людьми, культурою, природою.

 Закликаючидо слов’янського братерства, Тарас Шевченко виступав за
розвиток демократичної української національної культури, тому що «нація
без своєї власної, їй лише приналежної, характерної риси нагадує просто
кисіль, і найбільш несмачний кисіль».

 Тарас Шевченко – істинно український мислитель-романтик, вважав, що
поезія покликана розтопити «людям серце», нести їм велику правду. Ці
ідеї підхопив видатний представник філософії серця Памфіл Юркевич.

Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874 рр.) народився на Полтавщині,
закінчив Київську  духовну академію, працював викладачем, магістром,
професором. Пізніше, у 1861 р. запрошений завідувати кафедрою філософії
Московського університету. Читав курси філософії, історії філософії.
Основні твори: «Ідея», «З наук про людський дух», «Серце і його значення
в духовному житті людини», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін.
Зміст «філософії серця» знайшов відображення у багатьох творах. Виходячи
з принципів філософії Платона, патристики та німецької містики, Памфіл
Юркевич, у дусі Сковороди, утверджує плюралізм реальності, як єдність
ідеального царства «вічної правди», реального царства розумних істот та
феноменального тілесного (несправжнього) світу. У «троїстому» світі
людина, як «малий світ», істота безсмертна, «не зникає в роді, а володіє
власним особистим існуванням часу і вічності». Досягнувши ідеї, людський
розум безсилий її пізнати. На допомогу приходить усвідомлена душею ідея
добра – основа дійсності. Добро – основа і мета філософії. За
біблейським вченням символ серця – багатозначний: оберіг і носій всіх
тілесних сил людини; осереддя душевного та духовного життя людини;
сідалище всіх пізнавальних дій душі; осереддя багатоманітних душевних
почувань, хвилювань та пристрастей; зосередження моральнісного життя
людини, місце джерел всього доброго і злого в словах та вчинках людини.
Звичайно, серце -цілісний світ людини, її особливість, почуття і вчинки,
особисте виявлення окремої людини.

На думку Памфіла Юркевича, значення серця для релігійної свідомості
величезне. Але ще більше його значення в людській діяльності. Про вчинки
людини судять у залежності від того, визначаються зовнішніми обставинами
чи виникають з безпосередніх і вільних рухів серця. Справи людини
набувають високої моральної ціни лише тоді, коли здійснені вільно,
охоче, з любов’ю або від серця, з усердям. Це не означає, що розум
зовсім не відіграє ролі у поведінці людини, але це означає, що наміри
розуму можуть отримати моральний зміст тільки після того, як вже діємо і
живемо за своїм моральним призначенням. Розум (голова) є урядовою силою,
а серце – сила породжуюча. Байдужки сприймаємо дорікання за помилки,
допущені в реалізації настанов розуму. Але бентежить вчинок, здійснений
проти совісті.

Філософсько-антропологічна концепція серця розкрила зміст і специфіку
української світоглядної ментальності.

Екзистенціально-романтична філософія ідеї, що розвивала українська
романтична філо софія, у тому числі російськомовна (Гоголь, Юркевич),
були продовжені у Київській російськомовній школі початку XX ст. її
представники – Лев Шестов, Микола Бердяєв, Михайло Коцюбинський та ін.
Широке визнання отримала філософія Льва Ісаковича Шестова (Шварцмана)
(1866-1938 рр.) – засновника філософії екзистенціалізму в Україні.
Закінчив Київський університет. Захопився марксизмом, брав участь у
створенні перших марксистських гуртків. Згодом відійшов від марксизму.
Опублікував статті: «Питання совісті (про Володимира Соловйова)», «Добро
у вченні гр. Толстого і Ф. Ніцше», «Достоєвський і Ніцше» та ін.
Знайомство з Миколою Бердяєвим зміцнює екзистенціалістський світогляд
Шестова. У книзі «Апофеоз безгрунгя. Досвід адогматичного мислення»
викладає основні положення екзистенціалізму. Книга викликала бурхливу
полеміку. В 1916-1918 роках виступав у Москві з філософськими
доповідями, а потім у Київському народному університеті читав лекції з
історії стародавньої філософії. З 1920 року -в еміграції. П’ятнадцять
років читав у Паризькому університеті, в Сорбонні курс філософії.
Знайомиться з видатними філософами Заходу – Едмундом Гуссерлем, Максом
Шеллером, Мартіном Бубером, Мартіном Хайдеггером та ін. Опублікував
книгу «К’єркегор і екзистенціальна філософія». Лев Шестов розуміє
філософію як виявлення першооснов людського життя. На рубежі ХІХ-ХХ
стст. Лев Шестов заявляє про ті екзистенціальні проблеми, що стануть
перед європейською філософією лише в 20-х роках. Незалежно від
К’єркегора, з творчістю якого ознайомився згодом, висловлює ідеї про
крах свідомого життя, його безглуздість, трагічну ситуацію особистості.
Лев Шестов слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше показує
неспроможність ідей гуманності та прогресу. Усвідомлює, що в житті
людина опиняється перед невідомістю та безнадійністю. У дусі
екзистенціалізму відкидає раціоналізм, наукову істину, науку, закони
природи та етики як владу бездушних до всього істин, що поневолюють
людину. Раціональному протиставляє тип індивідуальної, переживаючої
людини. Пафос філософії Льва Шестова полягає в утвердженні
багатомірності людини.

Видатний мислитель, який присвятив життя філософії свободи людини,
Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948рр.) справив істотний вплив на
виникнення в Європі класичного типу екзистенціалізму. У молодості
захоплювався марксизмом. Згодом відмовився від марксизму. Як
екзистенціаліст української ментальності, ставить у центр
філософствування людину. У книзі «Самосвідомість» пише: «Моя особистість
не є готовою реальністю, я створюю свою особистість, створюю її і тоді,
коли пізнаю себе, я є насамперед акт… Я сам, той що пізнає, –
екзистенційний, і ця екзистенціальність є разом з тим не об’єктивований
предмет мого пізнання». Микола Бердяєв розуміє філософію як пізнання
людського існування і розуміння світу через людське існування.
Особистість більш таємнича, аніж світ, особистість є цілим світом.
Філософія Миколи Бердяєва – оригінальний синтез світоспоглядання
попередників, професійних філософів.

Вплив екзистенціальної романтичної філософії, її мотивів простежується у
творчості Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Революційний демократ
Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913 рр.) зазнав впливу марксизму,
втілив у художню творчість вікові мрії українського народу про землю та
волю. Гострі суперечності суспільного розвитку привели в рух селянство,
йому й присвячені твори Михайла Коцюбинського. З невичерпним оптимізмом
сприймає життя, закликає письменників змальовувати життя так, щоб «у
читача живіше б забився пульс, зміцніла енергія і віра в краще, виникло
б бажання всі сили віддати найшвидшому досягненню кращого». Його хвилює
свобода народу, якого капіталізм може позбавити і хати, і землі. У таких
трагічних умовах селянство покладає надію на рідну землю, рідну природу
і на величезну силу народних традицій. У єдності з природою, у гармонії
з нею можливе людське щастя. У відриві від неї, у відчуженні людини від
землі – джерело і сенс трагедії особистості. Мрія про землю – стрижень,
на якому тримається життя селянина. Страх відчуження від землі
посилюється й тим, що викохану у мріях неньку-землю спотворює, руйнує
фабрично-заводський монстр. У формі художньої творчості, – потоці
свідомості — Михайло Коцюбинський досліджує психіку особи, її
екзистенціальний внутрішній світ.

Поетеса і філософ, літературний критик і публіцист Леся Українка –
Лариса Петрівна Косач-Квітка – (1871-1913 рр.) створила
романтично-екзистенціальний художній світ, в якому воєдино переплелись і
сердечність, і моральнісна чистота вчинків і почуттів, і нерозривна
єдність особистості і природи. Природа антропоморфна. І тому так тепло й
невимушене спілкуються з її явищами персонажі художніх творів Лесі
Українки. Глибоко проникаючи в сенс історичних процесів, наповнює поезію
пафосом боротьби за правду. У філософських роздумах відстоювала
матеріалістичну та історичну ідею соціальної перебудови суспільства в
інтересах трудового люду. Бачила в народі могутню творчу силу історії.
Леся Українка критично осмислює спіритуалізм і містицизм у філософії,
неокантіанство.

Кінець XIX – початок XX ст. ознаменува лись кризою раціоналістичної
філософії, що виявилась неспроможною реалізувати себе як наука наук.
Реакцією на претензії філософського раціоналізму Просвітництва,
втіленого в німецькій класичній філософії, стала ідея заміни філософії
синтезом наукового знання, висловлена позитивістами Огюстом Контом та
Гербертом Спенсером, а потім прихильниками емпіріокритицизму. З іншого
боку, проти раціоналізму просвітників виступили представники релігійної
філософії, які вважали філософію принципово ненауковим способом
осмислення людського буття. Ці неординарні явища суспільного життя
зумовили формування в Україні філософських шкіл широкого спектра – від
позитивізму до релігійного екзистенціалізму. Розробка проблем
зосередилась в основному в університетах Харкова, Києва, Одеси, хоч
філософська думка в Україні розвивалась і поза університетами.
Особливістю розвитку української філософії стала її російськомовна
форма, оскільки українська мова залишалась фактично забороненою.
Академічна філософія тоді репрезентована творами відомих учених
Олександра Потебні, Олексія Козлова, Олексія Гілярова, Георгія
Челпанова, Миколи Грота, Василя Зеньківського, Густава Шпета та ряду
релігійних філософів – Петра Ліницького, Павла Кудрявцева, Романа
Богдашевського. Надбанням громадськості стала творчість видатних
прогресивних письменників України – Михайла Драгоманова, Івана Франка,
Володимира Вернадського та багатьох інших, їх науково-філософські твори
проникнуті духом високої моральності, на якій формувалась українська
філософська культура – з періоду Володимира Мономаха до сучасності.
Відхід від українського менталітету не став абсолютним.

Видатний український філософ, засновник Харківської психологічної школи
у мовознавстві Олександр Опанасович Потебня (1835-1891 рр.), відкинувши
теорію божественного походження мов, Розробляє теорію, за якою мова є
діяльністю. Народився Олександр Потебня на Полтавщині. Закінчив
Харківський університет. Одним з перших ад’юнктів відряджений на
навчання за кордон. З 1875 року професор кафедри історії російської мови
та літератури Харківського університету. Піднесення національної
самосвідомості визначило його звернення до фольклору. Досліджуючи
питання відношення між мисленням та мовою, походження мови, значення
слова для мислення, ступінь зв’язку слова з душевним життям, Олександр
Потебня доводить хибність теорій про свідомонамірене створення мови, а
також теорії божественного походження мови. Попередні теорії
заперечували прогрес мови, розглядали її як готову річ. Олександр
Потебня доводить, що мова – діяльність, процес виробництва, в якому мова
– вічно повторюване зусилля духу зробити членороздільний звук виявленням
думки. Сукупність мовних актів і є мовою. У процесі народження слова
виявляться протилежність об’єктивності та суб’єктивності, мови та
розуміння. Обґрунтувавши ідею, що мова є суспільним явищем, Олександр
Потебня приходить до висновку: мова – це засіб не стільки виражати
готову істину, скільки відкривати досі невідому істину; стосовно ж того,
хто пізнає, мова є чимось об’єктивним, а стосовно світу, того, що
пізнається, мова – суб’єктивна. Велике значення має доведення того, що
закони мови єдині для всіх країн і народів, що відмінність між мовами
полягає в результаті дії законів. У процесах сучасного мовлення
Олександр Потебня вбачає ключ до того, як здійснювалися ці процеси на
початку життя людства. Думка про порівняння усіх мов для мовознавства –
таке ж велике відкриття, якою стала ідея людства для історії. Обидві
вони підтверджують ідею єдності людства. У праці «Думка і мова»
Олександр Потебня висуває ідею: мова впливає на міфологічну свідомість.
Міф – це особливе слово. Міфологічне мислення на певному етапі розвитку
є єдино можливим і розумним, властиве не одному якомусь часові, а людям
усіх часів, виникає тоді, коли немає інших пояснень явищ.

Олександр Потебня розглядає народну єдність як великий історичний
двигун. Що ж стосується національної специфіки народу, то національна
специфіка – стимул, що іде з появою людського суспільства. Мова тільки
тому служить для визначення думки, що мова є способом перетворення
первісних домовних елементів думки. Тому мова може бути засобом
створення думки. Мова як засіб пізнавальної діяльності є способом
створення естетичних і моральних ідеалів. А це означає: нормальний
розвиток мови є однією з передумов здорового розвитку нації,
національного світосприймання. Міжнаціональне спілкування на принципах
взаємоповаги та рівноправності сприяє самостійному розвитку нації. Кожна
нація вносить вклад у розвиток духовної культури людства.

Видатний письменник і публіцист, етнограф і історик Михайло Петрович
Драгоманов  (1841-1895 рр.) належить до прогресивної плеяди філософів та
соціологів України. Народився в Гадячі. Після закінчення Київського
університету працював на кафедрі античної історії. За активну політичну
антиімперську діяльність звільнений з університету і емігрував за
кордон. У Женеві видає український політичний журнал «Громада». За
допомогою Михайла Павлика та Сергія Подолинського створює «Женевський
гурток» – першу українську соціалістичну організацію. Вважав за
необхідне докорінно змінити економічний лад, у процесі чого не виключене
революційне перетворення суспільства. У багатьох творах Михайло
Драгоманов обґрунтовує ідею багатофакторного і визначеного історичного
процесу: традиції, культури, національного характеру тощо. Відкидав
установлення диктатури, рішуче виступав за республіканський федеративний
устрій суспільства, заснований на вільному об’єднанні,
національно-історичних регіонів, за широке місцеве самоврядування і
соціальні гарантії прав людини. Михайло Драгоманов – конституціаліст,
який спирається на практику народовладдя в Україні, про що свідчать його
фольклористичні та популярно-історичні твори.

Соціалізм в Україні вважав закономірним явищем, породженим капіталізмом
та зростаючим пролетаріатом. Шлях України до соціалізму пролягає через
політичні та культурні реформи і громадське самоврядування. Джерело
соціального прогресу – об’єктивний хід історії, потреба суспільства у
соціальних змінах. Мета прогресу – здійснення ідеалів лібералізму і
соціалізму, а вищий ідеал людства – добровільна асоціація гармонійно
розвинутих особистостей, безначальство. Філософською основою
соціально-політичних суперечливих поглядів Михайла Драгоманова є
матеріалізм та позитивізм. Закликаючи українську інтелігенцію позбутися
провінціалізму, вказував на необхідність засвоєння сучасної західної
філософії Конта, Оуена, Прудона, Фейєрбаха, Маркса, як передумови руху
за політичну свободу і демократію. Тим самим Михайло Драгоманов прямував
до подолання громадівського світогляду, культурно-просвітницького етапу
розробки філософії української ідеї, готував ґрунт для покоління
«Молодої України», яскравим представником якого став Іван Франко.

Іван Якович Франко (1856-1916 рр.) – найвидатніший український філософ
і вчений,  письменник і публіцист. Народився в Галичині. У студентські
роки дуже захоплювався марксизмом. За соціалістичну пропаганду
переслідувався властями: заарештований, кинутий до в’язниці,
відрахований із Львівського університету. Лише через десять років
поновлений студентом Чернівецького університету, закінчив його у 1891
р., виїхав до Відня, де захистив докторську дисертацію. Вплив марксизму
на формування світогляду Івана Франка дуже сильний, шанував Маркса як
видатного вченого-економіста, переклав українською мовою ряд творів,
популярно роз’яснював теорію розвитку капіталістичного виробництва. Але
не сприймав насильство як необхідність, не вважав необхідною диктатуру
пролетаріату і революційного насильства, відкидав недооцінку російськими
марксистами ролі особи в історії. Філософський світогляд Івана Франка
самобутній: вважав однобічними матеріалізм і ідеалізм. Йому імпонувала
позитивна філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з
практикою; прагнув довести наявність суспільного прогресу, рушійною
силою якого вважав матеріальні інтереси та суспільні ідеали; показував,
що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес, і регрес, але провідною
тенденцією є прогрес. Вивчаючи суспільство, суспільно-економічні та
соціально-культурні процеси, Іван Франко зазначає факт розшарування
суспільства на багатих і бідних, що веде до формування тих сил, які його
повалять. Капіталізм – не ідеальне суспільство: приніс народам
матеріальне та духовне виснаження, утвердив меркантильний інтерес. Тому
на зміну капіталізму прийде соціалізм, заснований на принципах свободи,
гуманізму та справедливості.

Філософська та художня творчість Івана Франка справили великий вплив на
формування національної самосвідомості українського народу, істотно
збагатила історію української духовної культури XIX – початку XX ст. В
українській нації Іван Франко вбачав суспільний культурний організм,
здатний до самостійного культурного та політичного життя. Творчість
Івана Франка вплинула на представників тодішньої «академічної філософії»
України.

Філософські погляди Володимира Вікторовича Лесевича (1837-1905 рр.) —
соціаліста народ ного типу, позитивіст-емпіріокритика сформувалися на
ґрунті української ментальності. За участь у національно-визвольному
русі, організацію на Полтавщині україномовної школи висланий до Сибіру.
Вважаючи емпіріокритицизм вершиною наукової філософії, Володимир Лесевич
відкинув поділ філософії на матеріалізм та ідеалізм: філософія –
загальне знання, яке пронизує всі конкретні науки. Філософська еволюція
Володимира Лесевича від позитивізму конівського типу до позитивістських
концепцій неокантіанства і від них до емпіріокритицизму свідчить про
філософські зв’язки української філософської культури з
західноєвропейською, що завжди виступали ознакою української
ментальності. Інтерес до різних філософських напрямків – характерний для
професорів Київського університету: Олексія Олександровича Козлова
(1831-1900 рр.), Олексія Микитовича Гілярова (1855-1938 рр.), Георгія
Івановича Челпанова (1862-1936 рр.), Миколи Яковича Грота (1852-1899
рр.), Василя Васильовича Зеньківського (1881-1962 рр.), Богдана
Олександровича Кістя-ківського (1868-1920 рр.), Володимира Івановича
Вернадського (1863-1945 рр.) та ін.

Філософські погляди Володимира Івановича Вернадського – видатного
вченого і громадського діяча, соціаліста сформувались під впливом
української культури на Харківщині. Тут джерела високої духовності
Володимира Вернадського: сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати
життя людям, щоб умираючи можна сказати: «Я зробив усе, що міг. Не
завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце
стало багато саме таких». Після закінчення Петербурзького університету
Володимир Вернадський подорожував по країнах Європи, що збагатило його
філософський світогляд. З 1905 року Володимир Вернадський – один з
лідерів партії кадетів (згодом – партія народної свободи). У 1911 році
на знак протесту проти антидемократичних дій царського уряду залишив
Московський університет. З 1918 року перший Президент Академії наук
України. На початку 20-х років на запрошення ректора університету
Сорбонни читає лекції про походження Землі та життя. Формулює ідею
ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі – особистість. Ще
в молодості дійшов висновку про можливість безсмертя особи, про пізнання
суті Всесвіту. З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію
ноосфери, що стала основою нової системи поглядів –
антропокосмоцентризму.

Ноосфера – це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та
біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як
планетарного явища. Цей синтез пов’язаний з діяльністю людства, що
становить могутній геологічний процес, а людство – могутню геологічну
силу. У зв’язку з небаченим раніше посиленням стихійного впливу людини
на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та
навколишньої природи. Визначаючи об’єктивні тенденції в процесі
самоорганізації ноосфери, її передумови, умови становлення та значення,
Володимир Вернадський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв’язку
з становленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на
єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси народу і
кожної особистості визначають життя людства, стають мірою його уявлень
про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають
рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне
планетарне державне завдання. По-третє, для переходу системи суспільство
— природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна
думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що
повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною
передумовою переходу біосфери в ноосферу».

Вперше ставиться завдання проникнення знання у все людство. Рішення
такого завдання має на меті усвідомлення правильного життя: по-перше,
підвищити добробут населення; по-друге, максимальне розмноження людства;
по-третє, максимальне виявлення розуму. Якщо до XX ст. панівною
виступала система поглядів обмеження приросту населення, то ноосфера
передбачає найповнішу можливість народжуваності людей. Це принципово
нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу
людини -людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів.
Сучасна людина – гетеротрофна, тобто існує за рахунок зелених рослин.
Нова ж людина має бути автотрофною. Наука і повинна забезпечити
безпосереднє синтезування їжі, що «звільнило б – людину від її
залежності від іншої живої речовини. Із істоти соціально-гетеротрофної
стала б соціально-автотрофною. Людський розум створив би таким шляхом
нове велике геологічне явище». Але Володимира Вернадського хвилюють
наслідки відкриття, закликає вчених готуватися до відкриття, бо
невідомо, буде воно благодійним чи принесе страждання. Вчений упевнений,
оскільки майбутнє людини створюється нею ж, то нова автотрофна істота
отримає досі відсутні можливості використання її вікових духовних
устремлінь: людина реально відкриє шляхи до кращого життя. Звичайно ж,
створення нової людини пов’язане з відкриттям принципово нових джерел
енергії. Наукові досягнення в небачених раніш масштабах
використовуватимуться в військовій справі. І Володимир Вернадський
закликає вчених і всіх людей зберегти людство від самознищення. Покласти
край майбутнім війнам. Отже, четвертою передумовою ноосфери є виключення
війни з життя суспільства. Володимир Вернадський один з перших
вітчизняних природознавців, які висунули проблему «особистої етики
вченого». Вчений особисто відповідальний за свою долю і долю планети.
Реалізацію проблем ноосферизації належить шукати у філософсько-етичній
сфері. Звідси – ще одна передумова формування ноосфери – синтез науки,
моралі, мистецтва та філософії. Нібито підводячи підсумки своїх
роздумів, Володимир Вернадський пише, що, оскільки зародження ноосфери
здійснюється в міру формування світових демократичних суспільних
відносин, то біогеохімічне поняття ноосфери, що випливає з
біогеохімічних уявлень, повністю співзвучне основною ідеєю наукового
соціалізму. Концепція ноосфери у філософії Володимира Вернадського
поліфонічна: охоплює природознавчий, суспільний, філософський і
суспільно-моральний аспекти. Його погляди на найближче майбутнє
суспільства містять ідею повного підкорення держави народові, заміну
централізованого управління місцевою автономією. Держава має бути
федеративною.

Густав Густавович Шпет (1879-1940 рр.) -один з послідовників
феноменології Гуссер- ля. Людина енциклопедичних знань: історик і
літератор, мистецтвознавець, математик, мовознавець, психолог і філософ.
Народився в Києві. Закінчив історико-філологічний факультет Київського
університету, залишений для підготовки до професорського звання. Але у
зв’язку з судимістю за захоплення марксизмом і причетність до
соціал-демократичної партії педагогічна діяльність у Київському
університеті заборонена. У 1907 році Густав Шпет виїжджає до Москви, де
в Московському університеті читає лекції на вищих жіночих курсах у
Народному університеті. У 1910-1913 роках працює у бібліотеках
Геттінгена, Берліна, Парижа, Единбурга. Захищає дисертацію «Історія як
проблема логіки». Обирається доцентом, а з 1918 року – професором
Московського університету. Діяльно допомагав Григорію Івановичу
Челпанову у створенні Московського психологічного інституту. Засновує
Інститут наукової філософії і стає директором. У 1932 році призначений
проректором Академії вищої акторської майстерності. Читає курси історії,
педагогіки, методології наук, логіки, теорії пізнання, історії
філософії, історії психології наук, логіки, теорії пізнання, історії
філософії, історії психологічних ідей, філософії історії, філософії
мови, історії наукової думки, естетики. Найважливіші з понад ЗО наукових
праць: «Явище і сенс», «Вступ до етнічної психології», «Нарис розвитку
російської філософії» та ін.

У філософських творах обстоює науковість філософії, розуміючи її як
чисте знання. Феноменологія відкривала для Густава Шпета можливість
досліджень змісту в історичній конкретності, оскільки «аналіз свідомості
передбачає історичне дослідження розумової діяль-пості людини – в
мистецтві, літературі, науці, релігії тощо». Все дане складається з явищ
і їх змісту; за ними відкривається світ ідей. Буття розуму і полягає у
герменеетичних функціях, які розкривають зміст предмета. Явище такого
змісту відкривається людям в організуючій спрямованості різних форм
духу, в їх соціальній суті: мова, культ, мистецтво, техніка, право.
Основне завдання філософії: дослідження різноманітних форм. Густав Шпет
вперше у феноменології звернувся до проблеми історії, вперше у
вітчизняній та європейській філософії сформулював критерії для суворого
розмежування предметів вивчення лінгвістики, поетики і філософії
мистецтва. Його ідеї з філософії мови, семіотики, герменевтики, права,
етнічної та соціальної психології тощо не втратили значення і в сучасних
умовах. Творчість Густава Шпета перервана репресіями 30-х років.
Реабілітований посмертно у 1956 р.

Натуралістично-позитивістські та соціалістичні концепції збагатили
філософську думку України новими ідеями, багато з яких мають не лише
європейське, але й світове значення: ідеї філософії мови Олександра
Потебні, ідеї еволюції суспільного життя Михайла Дра-гоманова, Івана
Франка, вчення про ноосферу Володимира Вернадсь-кого, феноменологічний
метод філософії України, вказали на основні тенденції розвитку, зміцнили
її позиції у європейській та світовій філософській думці.

Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні
випробування, її основними творчими центрами виявились Київ та Харків.
Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у
філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську
інтелігенцію до різних політичних об’єднань, розірвала її на корінну
інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників
філософської культури. І все ж в Україні формується потужна,
суперечлива, революційно-романтична течія, що об’єднувала учених,
поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів (Михайло
Грушевський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Іван Микитенко,
Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Микола Скрипник та ін.).

логічного, економічного, психічного. Суб’єктом історичного процесу
вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність.
Предмет історичного дослідження – народ. Глибинні фактори людської
життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи.
Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних
відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету
кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї
історіософської концепції, Михайло Грушевсь-ки й виробляв концепцію
українського народу, що об’єднаний у національну цілісність
психофізичними та культурними факторами. Однодумцем Михайла Грушевського
був Володимир Винниченко.

Видатний український письменник, публіцист, політичний та громадський
діяч Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951 рр.) -член Української
соціал-демократичної партії, у червні 1917 р. – Генеральний Секретар
Центральної Ради. Незабаром емігрував до Австрії. Серед неопублікованих
творів особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена
філософія щастя. Володимир Винниченко вважає: щастя – тривала, стійка
радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між
різними цінностями – багатством, славою, любов’ю, розумом тощо. Щастя
передбачає узгодженість (конкордизм) елементів буття. Головною
перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це
приводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній
власності або на державній – як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно
встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом
морального удосконалення особи та суспільства. Тим самим буде подоланою
гіпертрофія егоїзму – основа нерівності, породжена біологічними,
геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та
розвитку і закріпляються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється
етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і
психічних сил людського організму індивідуального, колективного, до
утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на
Землі і всією навколишньою природою. Володимир Винниченко стверджує
ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія,
Світова Економічна Федерація. У світогляді Володимира Винниченка чітко
виявився гуманізм української ментальності.

Суперечності суспільного життя Радянської країни відбилися в культурі
України ідеями революційної романтики та   розчаруваннями. Високий злет
культури та філософської думки, всього духовного життя 20-х років
продемонстрував прагнення українського народу до свободи й щастя. У 1925
р. створюється Вільна академія пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ.
Процеси реформації відбуваються в музиці, образотворчому мистецтві,
кіномистецтві, архітектурі, науці, народній освіті. Процес українізації
охопив усі сфери суспільного життя. Зростає мережа україномовних шкіл,
створюється Національна Академія наук. Ідеологом українізації стає
видатний вчений, громадсько-політичний діяч Микола Олександрович
Скрипник. Активізуються зусилля, спрямовані на розроблення філософії
української ідеї. У 1926 р. при Українському інституті
марксизму-ленінізму (УІМЛІ) відкривається кафедра з національних питань,
яку очолив Микола Скрипник. З 1927 р. виходить часопис «Прапор
марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму
створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Юлійович
Семковський (Бронштейн) (1882-1937 рр.) – один з видатних філософів в
Україні, ерудована особистість, блискучий лектор. Семен Семковський
досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми
природознавства. Найвідоміші праці «З історії університетської
філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. У
роки репресій засуджений і страчений.

Тоді ж, у 20-30-ті роки, багато й плідно працює Володимир Олександрович
Юринець (1891-1937 рр.). Закінчив Віденський університет. У Парижі
захистив докторську дисертацію. У 1925 році очолив Інститут філософії.
Творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціології, естетики,
філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Гуссерль», «Фрейдизм і
марксизм» тощо. У 1936 році репресований. Реабілітований посмертно.
Філософія 20-х років ознаменована новими творами видатних учених
України. Історик Дмитро Багалій видає фундаментальну працю про Григорія
Сковороду, етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії
філософської думки в Україні. Проблеми соціальної філософії досліджують
філософи Яків Білик, Василь Бойко, Євген Гірчак та інші; до історії
вітчизняної філософії звертаються в своїх працях Наум Білярчик, Семен
Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервицький. Все це дозволяє
говорити про творче піднесення філософської думки. Проте з середини 30-х
років розгортаються репресії, що знищили значну частину філософських
кадрів, загальмували розвиток філософії. Учені філософи зосереджують
зусилля на виправданні політичних рішень, коментуванні «Короткого курсу
історії ВКП(б)» та ін.

З відлигою, що наступила у другій половині 50-х років XX ст. після
смерті Йосифа Сталіна, пов’язане відродження філософської думки в
Україні, що співпало з приїздом у 1958 р. до Києва з Москви росіянина
Павла Васильовича Копніна (1922-1971 рр.) – талановитого вченого,
видатного організатора науки, який очолив кафедру філософії Київського
політехнічного інституту, потім Київського державного університету,
нарешті, – інститут філософії Академії Наук України. Навколо Павла
Копніна гуртується творча інтелігенція Ігор Бичко, Сергій Кримський,
Мирослав Попович та багато інших, їх наукові колективні дослідження
«Проблеми мислення в сучасній науці» (1964), «Логіка наукового
дослідження» (1965) та ряд інших. Київське десятиліття (1958-1968 рр.) у
творчості Павла Копніна, присвячене проблемам логіки, теорії пізнання,
методології науки, вельми плідне. Оприлюднює монографії «Діалектика як
логіка», «Гіпотеза і пізнання дійсності», «Ідея як форма мислення»,
«Вступ до марксистської гносеології», «Логічні основи науки», багато
статей.

Принципово новий і важливий антропологічний поворот в філософії: Павло
Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини
об’єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від
людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу, прагне
осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського
досвіду. Сформувався плодотворний філософський напрямок:
світоглядно-гуманістична проблематика, питання філософії культури,
дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х років. Тоді
ж відокремився і інший напрямок, пов’язаний з історика-філософськими
дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа
Володимира Шинкару-ка досліджує проблеми діалектики, логіки та теорії
пізнання, спираючись на німецьку класичну філософію. Велика група
філософів -Микола Тарасенко, Олександр Яценко, Олексій Плахотний, Ігор
Бичко та інші зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна
група філософів працює над питаннями історії філософії України. У 90-і
роки пріоритет віддається філософським дослідженням, присвяченим історії
України та її культури, актуальним питанням становлення незалежної
суверенної Української держави. Видаються журнали «Філософська і
соціологічна думка», «Політична думка», «Віче», «Філософські студії»
тощо. Публікуються підручники та навчальні посібники з філософії. Над
проблемами філософії працюють вчені в усіх регіонах України.

Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах
політичної філософії, історії української філософії (Дмитро
Чижевськии, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук,
В’ячеслав Липинський).

Дмитро Донцов (1883~1973 рр.) – ідеолог українського націоналізму,
спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в
творах: «Націоналізм» (1927), «Хрестом і мечем» (1967). Світоглядною
основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та
ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти.

Дмитро Чижевський (1894-1977рр.) – найвідоміший у діаспорі дослідник
історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах
«Історія філософії на Україні» (1926), «Філософія Григорія Сковороди»
(1934) відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі
у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших
визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської
ментальності. Світове значення національної філософії пов’язує з появою
в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового
значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро
Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича,
Льва Шестова та ін.

Іван Мірчук (1891-1961 рр.) – основну увагу приділяє вивченню
національного світогляду слов’яно-українського народу. В’ячеслав
Липинський (1882-1931 рр.) – розробляє проблеми історіософії,
національної еліти, ролі християнської релігії в об’єднанні українського
народу.

Отже, історія української філософії – потужний потік в українській
культурі, який відбиває суперечності буття українського народу.

ЛІТЕРАТУРА

Барякін В. В. В. І. Вернадський про ноосферу.— Філософська і
соціологічна думка.— 1993.— № 3.

Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій.— К., 1996.

Громов М., Козлов Н. Русская философская мысль Х-ХУІІ веков.— М., 1990.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст.— К.,
1992.

Копнин П. В. Диалектика как логика.— К., 1961.

Попович М. Мировоззрение древних славян.— К., 1985.

Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: у 2-х т.— К., 1973.

Философская культура Украины и отечественная мысль ХІХ-ХХ вв.— К., 1990.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— К., 1992.

Історія філософії на Україні у 3-х т.— К., 1987.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020